Тринадцять загадкових випадків

Розділ дев'ятий ЧЕТВЕРО ПІДОЗРЮВАНИХ

Розмова оберталася навколо нерозкритих і непокараних злочинів. Усі по черзі висловилися на цю тему: полковник Бентрі, його пухкенька й мила дружина, Джейн Гел’єр, доктор Ллойд і навіть старенька міс Марпл. Єдиною особою, яка промовчала, був той, чия опінія, на думку всіх, була б найавторитетнішою. Сер Генрі Клітерінґ, відставний комісар Скотленд-Ярду, сидів мовчки, підкручуючи собі вуса — чи, радше, погладжуючи їх, — і, здавалося, ледь помітно всміхався якійсь своїй внутрішній думці, що розважала його.

— Сер Генрі, — не витерпіла зрештою місіс Бентрі. — Якщо ви нічого не скажете, я закричу від розпуки. Чи справді так багато злочинів залишаються непокараними, чи їх не дуже багато?

— Ви думаєте про газетні заголовки, місіс Бентрі. Скотленд-Ярд знову спіймав облизня. А нижче довгий список нерозгаданих таємниць.

— Які насправді, гадаю, складають дуже низький відсоток від загальної кількості? — запитав доктор Ллойд.

— Атож, це справді так. Сотні злочинів, що розкриваються й виконавці яких отримують належне покарання, не так часто прославляють і оспівують. Але ж суть нашої розмови полягає зовсім не в тому, чи не так? Коли ми говоримо про не відкриті злочини і не розкриті злочини, то ми говоримо про дуже різні речі. До першої категорії належать усі ті злочини, про які Скотленд-Ярд ніколи й не чує, злочини, про які ніхто навіть не знає, що вони були скоєні.

— Але, я сподіваюся, таких злочинів небагато? — запитала місіс Бентрі.

— Ви так думаєте?

— Сер Генрі! Ви ж не хочете сказати, що їх багато?

— Я схильна думати, — сказала міс Марпл замисленим голосом, — що їх таки має бути дуже багато.

Чарівна стара дама, з її незворушним старомодним виглядом, промовила своє твердження тоном цілковитої безтурботності.

— Моя дорога міс Марпл… — Так прокоментував її слова полковник Бентрі.

— Звичайно, — провадила міс Марпл, — на світі дуже багато дурних людей. А люди дурні нічого не спроможні приховати, хоч би що вони робили. Але є також дуже багато людей, яких дурними назвати не можна, і тебе охоплює тремтіння, коли подумаєш про те, чого вони можуть накоїти, якщо їм бракує міцно вкорінених принципів.

— Атож, — погодився сер Генрі, — існує багато людей, які не є дурними. Як часто той або той злочин стає відомий лише тому, що його було скоєно вкрай невміло, і щоразу ти ставиш собі таке запитання: якби його було скоєно вміло, чи хтось коли-небудь про нього довідався б?

— Але ж це вселяє нам велику тривогу, Клітерінґу, — сказав полковник Бентрі. — справді, дуже велику тривогу.

— Та невже?

— Ви ще й жартуєте! А тут зовсім не до жартів.

— Ви кажете, злочин залишається не покараним; але чи це справді так? Не покараним із погляду закону, можливо; але причина й наслідок працюють поза межами закону. Сказати, що кожен злочин веде за собою своє покарання, — може, й банальність, а проте, на мою думку, немає нічого правдивішого.

— Можливо, можливо, — сказав полковник Бентрі. — Але це не робить менш серйозним… е… е… серйозним…

Він замовк, не знаючи, як закінчити свою фразу.

Сер Генрі Клітерінґ посміхнувся.

— Дев’яносто дев’ятеро людей зі ста, безперечно, поділяють вашу думку, — сказав він. — Але знайте, що насправді не провина має значення, а невинність. Та, на жаль, ніхто цього не розуміє.

— Я не розумію, — сказала Джейн Гел’єр.

— А я розумію, — втрутилася до розмови міс Марпл. — Коли міс Трент виявила, що з її сумки зникло півкрони, то особою, яка постраждала через це найбільше, була жінка, котра приходила робити їм поденну роботу, місіс Артер. Звичайно ж, Тренти подумали, що монету поцупила вона, але будучи людьми добрими й знаючи, що вона має велику родину й чоловіка-пияка, вони, природно, не стали вдаватися до крайніх заходів. Але їхнє ставлення до неї змінилось, і вони не стали залишати її вдома, коли йшли куди-небудь, а для неї це було великою образою; та й інші люди також почали ставитися до неї з недовірою. А потім раптом з’ясувалося, що винна гувернантка — місіс Трент побачила крізь двері її відображення в дзеркалі. Звичайнісінька випадковість — хоч я воліла б назвати це Провидінням. І саме це, я думаю, має на увазі сер Клітерінґ. Більшість людей схильні цікавитися лише тим, хто поцупив їхні гроші, а нерідко з’ясовується, що винна особа, яку вони підозрювали найменше, — як то буває в детективних романах. Але справжньою особою, для якої цей злочин був питанням життя або смерті, була бідолашна місіс Артер, яка не вкрала нічого. Саме це ви мали на увазі, чи не так, сер Генрі?

— Атож, міс Марпл, ви точно зрозуміли, що я хотів сказати. Поденній служниці пощастило в тому випадку, про який ви розповіли. Її невинність було доведено. Але деякі люди все життя мусять ходити під тягарем підозри, насправді не обґрунтованої.

— Ви думаєте про якийсь конкретний випадок, сер Генрі? — спробувала спіймати його на гарячому місіс Бентрі.

— Справді, місіс Бентрі, мені пригадався один конкретний випадок. То була дуже цікава справа. Справа, розслідуючи яку ми були переконані, що скоєно вбивство, але не мали найменшого шансу коли-небудь довести це.

— Певно, отруєння, — схвильовано видихнула Джейн. — Щось таке, після чого не залишається слідів.

Доктор Ллойд неспокійно засовався, а сер Генрі похитав головою.

— Ні, моя люба леді. Ішлося не про затруєну стрілу південноамериканських індіанців. Я хотів би, аби це було щось таке. Нам довелося мати тоді справу з чимось набагато прозаїчнішим — прозаїчним настільки, що ми не мали ніякої надії добутися до автора того злочину. Старий джентльмен упав на сходах і зламав собі шию; один із тих прикрих нещасливих випадків, які відбуваються мало не щодня.

— Але що ж там сталося насправді?

— Хто знає? — Сер Генрі стенув плечима. — Хтось штовхнув його в спину? Мотузка або шворка, натягнута над верхньою приступкою сходів, а потім прибрана звідти? Про це ми ніколи не довідаємось.

— Але ж ви не вірите в те, що то був просто нещасливий випадок? Звідки у вас така впевненість? — запитав доктор Ллойд.

— Це досить довга історія, але ви маєте рацію: ми цілком переконані в тому, що то був не просто нещасливий випадок. Як я вже вам сказав, ми не маємо жодних шансів добутися до автора того злочину — докази були б надто хисткими й непевними. Але існує інший аспект тієї справи — справи, про яку я тепер говорю. Річ у тому, що було четверо людей, які могли утнути той трюк. Один із них винний; але троє інших невинні. І поки істину не буде встановлено, тим трьом судилося ходити під жахливою тінню сумніву.

— Я думаю, вам ліпше розповісти нам свою довгу історію, — сказала місіс Бентрі.

— Зрештою, я можу значно її скоротити, — сказав сер Генрі. — Принаймні дуже стисло подати її вступну частину. Тут ішлося про таємне німецьке товариство — Schwarze Hand[4] — щось подібне до Каморри[5] або до того, як люди уявляють собі Каморру. Воно діяло засобами шантажу й терору. Ця організація утворилася відразу після війни[6] й набула надзвичайно великого впливу та великих масштабів. Безліч людей стали її жертвами. Влада була неспроможна ліквідувати її, бо таємниці ретельно охоронялись, і було майже неможливо знайти людину, яку можна було б примусити зрадити їх. В Англії майже нічого не було відомо про це товариство, але в Німеччині воно вселяло страх, який майже паралізував людей. Урешті, його зламали й розсіяли зусиллями фактично однієї людини, доктора Розена, котрий одного часу досяг великих успіхів як працівник секретної служби. Він став членом того товариства, глибоко проник у його внутрішні кола й зіграв, як я вже сказав, головну роль у його падінні.

Але внаслідок усіх тих подій він став людиною надто помітною, і було вирішено, що для нього буде розумним покинути Німеччину — принаймні на певний час. Він прибув до Англії, і ми одержали від берлінської поліції листа, в якому нас просили взяти його під свою опіку. Він був у нас і мав особисту розмову зі мною. Він дивився на життя спокійним поглядом людини, що змирилася зі своєю долею. Не мав жодних сумнівів щодо того, яке майбутнє його чекає.

«Вони доберуться до мене, сер Генрі, — сказав він. — У цьому немає жодного сумніву — Він був великим чоловіком із гарною головою й дуже глибоким голосом, і лише легкий гортанний акцент свідчив про його національність. — Це неминуче станеться. Але мені байдуже, я готовий. Я знав, що йду на ризик, коли розпочав цю справу. Я зробив те, що мав намір зробити. Та організація вже ніколи не зможе зібратися докупи. Але чимало з її членів залишилися на волі, і вони здійснять ту єдину помсту, що їм доступна, — заберуть моє життя. Це лише питання часу; але я хотів би, щоб цей час розтягся якомога надовше. Річ у тім, що я збираю й хочу опублікувати надзвичайно цікавий матеріал — результат моєї діяльності протягом усього мого життя. Я хотів би, якщо пощастить, устигнути завершити свою справу».

Він говорив дуже просто, з якоюсь величчю, котрою я не міг не захоплюватися. Я сказав йому, що ми вживемо всіх заходів обережності, але він відмахнувся від моїх слів.

«Одного дня, раніше чи пізніше, вони доберуться до мене, — повторив він. — Коли цей день настане, не журіться й не докоряйте собі. Я не сумніваюся, що ви зробите все можливе».

Потім він розповів мені про свої плани, які були досить простими. Він збирався купити невеличкий котедж у сільській місцевості, де міг би спокійно жити й далі продовжувати свою роботу. Зрештою він обрав село Кінґз-Нейтон, у графстві Сомерсет, яке було на відстані семи миль від залізниці й у дивовижний спосіб не зачеплене цивілізацією. Він купив дуже гарний котедж, дещо перебудував його, внісши в нього кілька вдосконалень та перемін, й оселився в ньому, цілком задоволений своїм новим життям. Його домашнє оточення складалося з його племінниці Ґрети, секретаря, старої німецької служниці, яка вірно служила йому впродовж майже сорока років, і майстра на всі руки та садівника, уродженця Кінґз-Нейтона.

— Четверо підозрюваних, — тихо промовив доктор Ллойд.

— Достоту так. Четверо підозрюваних. Більш мені немає чого сказати. Життя мирно тривало в Кінґз-Нейтоні протягом п'ятьох місяців, а потім було завдано удару. Одного ранку доктор Розен упав зі сходів і був знайдений мертвим десь за півгодини. У той час, коли мав статися нещасливий випадок, Гертруда була на кухні, двері були зачинені, і вона нічого не чула — так вона каже. Фройляйн Ґрета була в саду, де вона висаджувала в ґрунт цибулини тюльпанів — знову ж таки, так вона каже.

Садівник, Добс, був у садовому сарайчику, де він снідав — так він каже; а секретар вийшов прогулятись, і знову ж таки ми маємо лише його слово, яке стверджує цей факт. Жоден із чотирьох не має алібі — ніхто не може підтвердити слова іншого. Але одна річ є очевидною. Ніхто чужий не міг цього зробити, бо чужинця в маленькому селі Кінґз-Нейтон помітили б відразу. І парадні двері, і двері заднього ходу були замкнені, кожен із мешканців будинку мав свого власного ключа. Тож ви бачите, що ці факти звужують кількість підозрюваних до цих чотирьох. А проте кожен із них, як здається, перебуває поза підозрою. Ґрета — дитина його рідного брата. Гертруда має сорок років вірної служби. Добс ніколи не бував поза межами Кінґз-Нейтона. А Чарлз Темплтон, секретар…

— Атож, — урвав його полковник Бентрі, — що ви можете сказати про нього? Саме він і здається мені тією особою, на яку падає підозра. Що ви знаєте про нього?

— Саме те, що я про нього знаю, і робить його цілком непідсудним — принаймні робило на той час, — сказав сер Генрі з цілковитою переконаністю в голосі. — Річ у тім, що Чарлз Темплтон був одним із моїх людей.

— Он як! — мовив полковник Бентрі, для якого така відповідь стала цілковитою несподіванкою.

— Атож. Я хотів, щоб хтось із моїх людей був на місці й водночас не хотів, щоб у селі почалися про це балачки. Розенові справді був потрібен секретар, і я прилаштував на ту роботу Темплтона. Він джентльмен, вільно розмовляє німецькою й загалом дуже здібний хлопець.

— Але в такому разі кого ж ви підозрюєте? — запитала місіс Бентрі з приголомшеним подивом у голосі. — Усі вони здаються такими бездоганними, що підозрювати їх просто неможливо.

— На перший погляд, це справді так. Але ви можете подивитися на ту ситуацію й під іншим кутом. Фройляйн Ґрета доводиться йому племінницею, і вона дуже мила дівчина, але війна не раз подавала нам приклади того, як брат може виступити проти сестри, а батько проти сина тощо, а наймиліша та найлагідніша з дівчат може утнути таке, чого ніхто від неї не сподівався. Те саме можна сказати про Гертруду, бо хто знає, які сили та міркування могли на неї впливати? Вона могла посваритися зі своїм хазяїном, довгі роки вірної служби могли навіяти їй огиду й ненависть до свого підневільного становища. Літні жінки з цього стану іноді спроможні на дуже гіркі почуття. А Добс? Чи можна виключити його з числа підозрюваних лише тому, що він був дуже далекий від усіх тих людей та їхніх проблем? Гроші можуть зробити дуже багато. У той або в інший спосіб до Добса могли підійти й купити його.

Бо одне не викликає сумніву: якесь послання чи якийсь наказ мали надійти ззовні. Бо тоді чому протягом п’ятьох місяців нічого не відбувалося? Певно, агенти таємного товариства в цей час не сиділи без роботи. Ще не переконані в тому, що саме Розен їх зрадив, вони відклали виконання вироку на той час, коли його зраду буде цілком доведено й жодних сумнівів не залишиться. А коли їх і справді не залишилося, тоді вони надіслали свої інструкції шпигові, котрий причаївся в будинку, — і ті інструкції складалися з одного короткого слова «Убий!».

— Який жах! — вигукнула Джейн Гел’єр, затремтівши всім тілом.

— Але в який спосіб надійшли інструкції? Саме цю деталь я намагався прояснити — і то була єдина надія розв’язати мою проблему. До когось із цих чотирьох людей хтось мусив підійти або сконтактувати з ним якось інакше. Затримки не могло бути (я про це знав): як тільки надійшов наказ, він мав бути виконаний. Такими були правила «Чорної руки».

Я зайнявся цією справою й приділив їй стільки уваги, що мої дії можуть здатися вам до безглуздя скрупульозними. Хто приходив у котедж того ранку? Я не став виключати нікого. Ось мій список.

Він дістав із кишені конверта й видобув із нього аркуш паперу.

Різник, приносив шматок баранини. Допитаний і визнаний непричетним.

Помічник бакалійника, приніс пакет кукурудзяного борошна, два фунти цукру, фунт масла й фунт кави. Також допитаний і визнаний непричетним.

Листоноша, приніс два рекламні оголошення для фройляйн Розен, місцевого листа для Ґертруди, три листи для доктора Розена (один із закордонним штемпелем) і два листи для містера Темплтона (один також із закордонним штемпелем).

Cep Генрі зробив паузу, а потім витяг із конверта цілу паку документів.

— Можливо, вам цікаво буде самим переглянути ці папери. Їх передали мені різні люди, які мали стосунок до цієї справи, а дещо було вилучено зі сміттєвого кошика для паперів. Гадаю, мені не треба вам казати, що папери були перевірені експертами на наявність невидимого чорнила тощо. На такі несподіванки тут сподіватися не слід.

Усі з’юрмилися навколо сера Генрі, щоб подивитися на папери. Каталоги були один із розсадника фруктових дерев та квітів, а другий — із фешенебельної лондонської крамниці хутра. Два рахунки, адресовані докторові Розену, були один на оплату насіння для саду, а другий надійшов від лондонської фірми канцелярських товарів. Зміст надісланого йому листа був таким:

— Пошта Темплтона включає в себе цей рахунок, який є, як бачите, рахунком від його кравця, і лист від друга, котрий живе в Німеччині, — вів далі сер Генрі. — Листа, на жаль, він порвав під час своєї прогулянки. І нарешті, ми маємо тут листа, якого одержала Гертруда.

Доктор Ллойд усміхнувся, ознайомившись із цим листом і так само всміхнулася місіс Бентрі.

— Я гадаю, цього листа можна виключити з розгляду, — сказав доктор Ллойд.

— Я думав так само, — сказав сер Генрі, — але, про всяк випадок, звелів з'ясувати, чи справді існує така собі місіс Ґрін і чи були ті церковні збори, про які вона пише у своєму листі. Пильність ніколи не буває надмірною, ви ж знаєте.

— Саме це весь час повторює наш друг, міс Марпл, — сказав доктор Ллойд, усміхаючись. — У вас такий вигляд, ніби ви марите серед білого дня, міс Марпл. Що ви там обмірковуєте?

Міс Марпл стрепенулася.

— Яка ж я, мабуть, дурна, — сказала вона. — Я щойно сушила собі голову над тим, чому слово Сер у надісланому докторові Розену листі було написане з великої літери.

Місіс Бентрі підхопила цю тему.

— А й справді! — вигукнула вона.

— Атож, моя люба, — сказала міс Марпл. — Я була певна, ви це помітите.

— У тому листі є очевидне попередження, — сказав полковник Бентрі. — Це перше, що привернуло мою увагу. Я помічаю значно більше, ніж ви думаєте. Атож, там було очевидне застереження — але проти кого?

— Щодо того листа, то я можу сказати вам одну дуже цікаву річ, — повідомив сер Генрі. — Як розповідає Темплтон, доктор Розен відкрив листа за сніданком і підштовхнув його пальцем так, щоб він ковзнув через стіл до нього, сказавши, що не має найменшого уявлення про те, хто цей чоловік.

— Але ж то не був чоловік, — сказала Джейн Гел’єр. — Там було підписано «Георгіна».

— Там справді було підписано «Георгіна», — сказав доктор Ллойд, — але почерк нечіткий, і, можливо, Розенові здалося, що там підписано «Георгій» абощо; але, безперечно, що там підписано «Георгіна» та й зі змісту видно, що лист від жінки. Але мені здалося дуже дивним, що почерк там чоловічий.

— А знаєте, що цікаво, — сказав полковник Бентрі. — Те, що він підштовхнув листа пальцем, щоб аркуш ковзнув через стіл, і вдав, ніби він уявлення не має, хто автор того листа. Певно, він хотів подивитися комусь із них в обличчя. Але в чиє обличчя — обличчя дівчини? Чи чоловіка?

— Чи, може, навіть в обличчя кухарки? — припустила місіс Бентрі. — Вона могла саме в цю мить принести сніданок і бути в кімнаті. Але чого я не розумію… Це дуже дивно…

Вона схилилася над листом, наморщивши лоба. Міс Марпл нахилилася з нею поруч. Палець міс Марпл витягся вперед і доторкнувся до паперу. Вони стали перешіптуватися між собою.

— Але чому секретар порвав свого листа? — несподівано запитала Джейн Гел’єр. — Це здається… Я не знаю — але це здається дивним. Чому він мав одержати листа з Німеччини? Хоча, звісно, якщо він поза підозрою, як ви кажете…

— Але сер Генрі цього не казав, — швидко промовила міс Марпл, підвівши голову від своєї стишеної розмови з місіс Бентрі. — Він сказав: четверо підозрюваних. А це означає, що він включив до них і містера Темплтона. Правду я кажу чи ні, сер Генрі?

— Авжеж, правду кажете, міс Марпл. Гіркий досвід навчив мене однієї істини. Ніколи не кажи собі, що хай там хто може перебувати поза підозрою. Я навів вам причини, з яких троє з тих людей могли, зрештою, вчинити злочин, хоч би яким це здавалося неймовірним. Тоді я не став застосовувати цей метод до Чарлза Темплтона. Але зрештою, дотримуючись правила, про яке я щойно згадав, я дійшов і до нього. І я був змушений визнати таку істину: кожна армія, кожен військово-морський флот і кожна поліція має у своїх лавах певну кількість зрадників, хоч би як нам не хотілося зізнаватися в цьому. І тоді я безсторонньо й неупереджено розглянув ті факти, які могли свідчити проти Чарлза Темплтона.

Я поставив собі приблизно ті самі запитання, які щойно задала міс Гел’єр. Чому він, єдиний з усіх мешканців дому, не зміг показати листа, якого отримав того дня, — причому це був лист із німецьким штемпелем на конверті. Чому він отримував листи з Німеччини?

Останнє запитання було цілком невинним, і я поставив його перед ним. Його відповідь була досить простою. Сестра його матері була одружена з німцем. Лист, якого він одержав, був від його німецької кузини. У такий спосіб я довідався про те, чого раніше не знав: Чарлз Темплтон підтримував стосунки з людьми в Німеччині. І це вирішальним чином спонукало мене занести його до списку підозрюваних — занести без жодних вагань. Він був моєю власною людиною, і я завжди любив його й довіряв йому; але мусив визнати, що з погляду загального правосуддя та справедливості він мав очолити той список.

Але тут постає велика проблема — я ж нічого не знаю… О, я справді не знаю і, найімовірніше, ніколи не знатиму. І річ не в тім, щоб покарати вбивцю. Це проблема, що здається мені в сотню разів важливішою. Ідеться про те, що можна розбити всю кар’єру чесної людини… через підозру — через підозру, якою я не маю права знехтувати.

Міс Марпл прокашлялась і сказала лагідно:

— У такому разі, сер Генрі, якщо я правильно вас зрозуміла, саме цей молодий містер Темплтон так пригнічує вашу свідомість?

— Атож, у певному сенсі. Насправді становище всіх чотирьох мало би бути однаковим, але насправді це не так. Узяти, наприклад, Добса — я можу й далі його підозрювати, але цей факт ніяк не може вплинути на його життя чи кар’єру. Нікому в селі навіть на думку не могло спасти, що старий доктор Розен помер не внаслідок нещасливого випадку. Гертруда потерпіла трохи більше. Наприклад, її перебування під підозрою може вплинути на ставлення до неї з боку фройляйн Розен. Та, може, це буде не так і важливо для неї.

Що ж до Ґрети Розен — то в ній чи не головна суть проблеми. Ґрета дуже мила дівчина, а Чарлз Темплтон вродливий молодий чоловік, і на цілих п’ять місяців доля звела їх разом, позбавивши можливості будь-яких зовнішніх розваг. І сталося неминуче. Вони закохались одне в одного — навіть якщо й не наблизились до того, щоб виразити свої почуття словами.

А потім сталася катастрофа. Десь три місяці тому й через день або два після того, як я повернувся з від’їзду, Ґрета Розен прийшла до мене. Вона продала котедж і поверталася до Німеччини, нарешті залагодивши тут дядькові справи. Вона прийшла до мене особисто, хоча й знала, що я пішов у відставку, оскільки та справа, з якою вона прийшла до мене, була, можна сказати, особистою.

Певний час вона ходила коло та навколо, проте зрештою висловилася напрямець. Що я думаю про той лист із німецьким штемпелем — він досі не перестав її турбувати — той лист, який Чарлз порвав? Чи з ним усе було гаразд? Безперечно, з ним усе мало бути гаразд. Звичайно ж, вона вірить тому, що він про нього розповідає, але якби вона знала! Якби вона знала — напевне.

Ви розумієте? Те саме почуття: бажання довіряти, але жахлива зачаєна підозра, підозра, яку вона рішуче загнала в найдальший куточок своєї свідомості, але яка не розвіялася, не зникла. Я вирішив бути з нею цілком правдивим, але попросив її зробити те саме. Я запитав у неї, чи має вона якісь почуття до Чарлза, а він — до неї.

«Я думаю, що так, — сказала вона. — О, я знаю, що було так. Ми були дуже щасливі. Кожен день приносив нам багато радості. Ми знали — ми обоє знали. Ми нікуди не поспішали — усе життя було перед нами. Одного дня він скаже мені, що кохає мене, а я відповім, що кохаю його також. Але тепер… О, я думаю, ви все розумієте! Але тепер усе змінилося. Чорна хмара зависла між нами — ми почуваємо себе скутими, коли зустрічаємося, не знаємо, що сказати одне одному. Він, можливо, почуває те саме, що й я… Ми обоє кажемо самим собі: „О, якби я була певна! О, якби я був певен!“ Саме тому я благаю вас, сер Генрі, щоб ви сказали мені: „Ви можете бути певні, що коли хтось убив вашого дядька, то був не Чарлз Темплтон!“ Скажіть це мені! О, скажіть це мені! Я благаю вас, благаю!»

— Нехай йому грець, — промовив сер Генрі, гримнувши кулаком по столу, — але я не міг їй такого сказати. Тож вони все більше й більше віддалятимуться одне від одного, ці двоє, бо підозра маячітиме між ними, як привид — привид, якого вони не зможуть відігнати.

Він відхилився назад на своєму стільці, його обличчя здавалося стомленим і сірим. Він раз чи двічі засмучено похитав головою.

— І нічого тут не поробиш, якщо тільки… — Він знову випростався, і легка з відтінком іронії усмішка ковзнула по його губах, — якщо тільки міс Марпл не захоче допомогти нам. Ви можете допомогти нам, міс Марпл? У мене таке відчуття, що той лист може багато чого вам сказати. Той лист, у якому йдеться про церковні збори. Чи не нагадає він вам чогось такого або когось такого, що вирішальним чином прояснить нашу справу? Чи не можете ви зробити щось, аби допомогти двом безпорадним молодим людям, які хочуть бути щасливими?

За зовнішньою легкою іронією в його голосі відчувалося цілком щире благання. Він справді став дуже високо цінувати розумові здібності цієї тендітної й старомодної старої діви. Він дивився на неї, і щось схоже на надію світилося в його очах.

Міс Марпл кахикнула й розгладила своє намисто.

— Це трохи нагадує мені те, що сталося з Ені Паултні, — сказала вона. — Звичайно, зміст листа цілком очевидний — і для місіс Бентрі, і для мене. Я маю на увазі не того листа, де йдеться про церковні збори, а іншого. Ви, cep Генрі, так довго прожили в Лондоні й ніколи не працювали в саду, а тому немає нічого дивного в тому, що ви цього не помітили.

— Не помітив? — перепитав сер Генрі. — Чого я не помітив?

Місіс Бентрі простягла руку та знайшла каталог. Вона відкрила його й прочитала голосно, зі смаком:

— Сер Гельмут Спат. Чудова й витончена квітка чистого бузкового кольору на дуже довгому й твердому стеблі. Надзвичайно гарна як у букетах, так і у квіткових декораціях саду. Новинка дивовижної краси.

— Згадайте, що слово «сер» там написане з великої літери, — промурмотіла міс Марпл.

— Майкл Джексон, — продовжила місіс Бентрі. — Схожа на хризантему квітка чудової форми дуже прикметного цегляно-червоного кольору. Едґар Перрі. Квітка помаранчево-червоного кольору, яка є окрасою садових квітників і дуже довго зберігається зрізаною. Рінґтау. Яскрава помаранчево-червона, дуже прикметна в саду й довго зберігається зрізаною. Тьєрі. Величезна квітка досконалої форми, з рожевими й білими відтінками.

Місіс Бентрі з виляском закрила каталог і сказала з гучним притиском:

— Жоржини!

— А їхні початкові літери утворюють слово «смерть», — пояснила міс Марпл.

— Але ж лист був адресований самому докторові Розену, — заперечив сер Генрі.

— То був якраз дуже розумний хід із їхнього боку, — сказала міс Марпл. — І також застереження в ньому. Що має робити чоловік, який одержав листа невідомо від кого з безліччю незнайомих йому імен. Звичайно ж, він передасть його своєму секретарю.

— Тоді, виходить…

— Ой ні! — сказала міс Марпл. — Інструкції в тому листі призначалися не для секретаря. Деякі факти незаперечно свідчать про те, що то був не він. Якби то був він, він би ніколи не дозволив, щоб цей лист був знайдений. А також він би в жодному разі не порвав листа з німецьким штемпелем, адресованого йому. Насправді його невинність — якщо ви дозволите мені так висловитися — сяє сліпучим світлом.

— Тоді хто ж…

— Тут також можна бути цілком певним — настільки певним, наскільки взагалі можна бути в чомусь певним у цьому світі. Під час того сніданку за столом сиділа ще одна особа, і вона — що було цілком природним за тих обставин — теж мала простягти руку, підсунути до себе листа й прочитати його. І так воно й сталося. Ви ж пам’ятаєте, що вона одержала каталог садових рослин із тією самою поштою.

— Ґрета Розен, — повільно проказав сер Генрі. — Отже, її візит до мене…

— Джентльмени часто помиляються за таких ситуацій, — сказала міс Марпл. — І, боюся, вони іноді думають, що ми, старі жінки, наділені котячими очима й тому бачимо те, чого не бачать вони. Але так воно є. На жаль, ми дуже багато знаємо про свою власну стать. Я не сумніваюся, що між ними виник бар’єр. Він підозрював її, чисто інстинктивно, і не міг приховати своєї підозри. І, боюся, візит дівчини до вас був продиктований не дуже шляхетними намірами. Вона почувала себе в достатній безпеці; але вирішила зробити все можливе, щоб ви остаточно спрямували свої підозри на бідолашного містера Темплтона. Адже ви ніколи не були такі певні в тому, що винний він, як після її відвідин.

— Думаю, це не було пов’язане з тим, що вона сказала… — почав сер Генрі.

— Джентльмени, — лагідно промовила міс Марпл, — схильні помилятися, коли їм доводиться мати справу з жінками.

— І та дівчина… — він замовк, а тоді сказав: — Вона холоднокровно вбиває людину, і це минає їй безкарно!

— Ой ні, сер Генрі, — сказала міс Марпл. — Не безкарно. Ані ви, ані я в це не віримо. Пригадайте, що ви казали зовсім недавно. Ні. Ґрета Розен не уникне покарання. Почати хоч би з того, що вона злигалася з дуже небезпечними людьми — шантажистами й терористами, — а від таких спільників не можна сподіватися добра, і вони неминуче приведуть її до жалюгідного кінця. Як самі ж ви таки сказали, не треба марнувати свої думки на винного, головне — захистити невинного. Я сподіваюся, що містер Темплтон знайде своє щастя, одружившись зі своєю німецькою кузиною; те, що він порвав її листа, здається мені… я сказала б, здається мені підозрілим, якщо ми застосуємо це слово в трохи іншому значенні, аніж ми застосовували його протягом усього вечора. Хіба не схоже, що він боявся, аби друга дівчина не побачила його або не попросила показати його їй. Атож, я думаю, між ними були якісь романтичні стосунки. Крім того, ми маємо Добса, хоч, як ви кажете, для нього ця історія такого значення не має. Його сніданок — певно, все, що його цікавить. А ще маємо бідолашну стару Гертруду — жінку, яка мені так нагадує Ені Паултні. Сердешна Ені Паултні… Після п’ятдесяти років вірної служби її запідозрили в тому, що вона знищила заповіт міс Лем, хоч нічого не змогли довести. Але це звинувачення, можна сказати, зламало серце бідолашній старій жінці, і лише після того як вона померла, заповіт було знайдено в потаємній шухляді буфета, куди сама ж таки стара міс Лем поклала його з міркувань безпеки. Але надто пізно для сердешної Ені.

Саме це так мене турбує, коли я думаю про бідолашну стару Гертруду. Коли людина стара, засмутити її дуже легко. Мені було її шкода набагато більше, аніж містера Темплтона, адже він молодий, гарний на вроду та явно має великий успіх у жінок. Ви напишете їй, чи не так, сер Генрі, і просто повідомите, що її невинність установлено поза всяким сумнівом? Її дорогий старий хазяїн помер, і вона, звичайно ж, думає про його смерть і відчуває, що її підозрюють… О! Мені тяжко навіть уявити собі, як вона себе почуває!

— Я напишу їй, міс Марпл, — сказав сер Генрі. Він подивився на неї з цікавістю. — Ви знаєте, я, мабуть, ніколи вас не зрозумію. Ваш погляд на речі щоразу відрізняється від того, якого я від вас сподівався.

— Мій погляд на речі, боюся надто вузький, — смиренно мовила міс Марпл. — Я майже ніколи не виїжджаю за межі Сент-Мері-Мід.

— А проте ви розгадали таємницю міжнародного рівня, — сказав сер Генрі. — Бо ви справді її розгадали. Я переконаний у цьому.

Міс Марпл зашарілася, потім дозволила собі трохи похвалитися.

— Я думаю, що здобула непогану освіту як на свої часи. Моя сестра та я мали німецьку гувернантку — таку собі фройляйн. То було надзвичайно сентиментальне створіння. Вона навчила нас мови квітів — чудової науки, про яку сьогодні зовсім забули. Жовтий тюльпан, наприклад, означає безнадійне кохання, а китайська айстра — «я помираю від ревнощів біля твоїх ніг». Той лист був підписаний ім’ям Георгіна, а я пам’ятаю, що «георгіна» — це по-німецькому жоржина, і цей факт відразу прояснив для мене всю справу. Мені хотілося б пригадати, що означає мовою квітів жоржина, але, на жаль, це вислизає від мене. Моя пам’ять уже не та, якою була колись.

— Хай там як, а вона не означає смерть.

— Ні, справді не означає. Але як усе це жахливо, чи не так? Сумні події іноді відбуваються в нашому світі.

— Авжеж, відбуваються, — погодилася місіс Бентрі, глибоко зітхнувши. — На своє щастя, ми маємо квіти й маємо друзів.

— Вона ставить нас на останнє місце, — зазначив доктор Ллойд.

— Якийсь чоловік мав звичай щовечора надсилати мені в театр фіолетові орхідеї, — замріяно сказала Джейн.

— Фіолетова орхідея означає «я сподіваюся на вашу прихильність», — повідомила міс Марпл радісним голосом.

Сер Генрі якось по-чудному кахикнув і відвернув голову.

Міс Марпл несподівано вигукнула:

— Я згадала. Жоржини означають «зрада й спотворення».

— Дуже влучно, — промовив сер Генрі. — Дуже влучно.

І він глибоко зітхнув.