Тринадцять загадкових випадків

Розділ п'ятий МОТИВ ПРОТИ СПРИЯТЛИВОЇ МОЖЛИВОСТІ

Містер Петерік прочистив собі горло цього разу старанніше, ніж зазвичай.

— Боюся, моя маленька проблема здасться вам усім нецікавою, — сказав він тоном вибачення, — після сенсаційних історій, що їх ми щойно вислухали. У моїй історії немає пролиття крові, але мені вона здається цікавою та досить дотепною маленькою проблемою, і, на щастя, я знаю правильну відповідь на ті запитання, які вона перед нами ставить.

— Чи не є вона страшенно юридичною? — запитала Джойс Лампрієр. — Я маю на увазі лабіринти закону й заплутані справи зразка Барнабі проти Скінера 1881 року та інші подібні речі.

Містер Петерік подивився на неї схвальним поглядом понад скельцями своїх окулярів.

— Ні, моя люба молода леді. Ви можете не боятися нічого подібного. Історія, яку я маю намір вам розповісти, надзвичайно проста, зрозуміла й доступна будь-якому дилетанту.

— Без юридичних головоломок, — сказала міс Марпл, погрозивши йому своєю спицею для плетіння.

— Обіцяю, їх не буде, — відказав містер Петерік.

— Я не дуже вам вірю, однак послухаймо вашу історію.

— Вона пов’язана з моїм колишнім клієнтом. Я назву його містер Клод — Саймон Клод. Він був багатим чоловіком і мешкав у великому домі недалеко звідси. Його єдиного сина вбили на війні, і після нього залишилася дитина, мала дівчинка. Мати померла при її народженні, а коли помер і батько, вона стала жити в діда, котрий щиро прихилився до неї. Маленька Кріс могла робити зі своїм дідом усе, що заманеться. Я ніколи не бачив чоловіка, що так безтямно любив би дитину, і я неспроможний описати вам його горе й розпач, коли у віці одинадцяти років дівчина захворіла на запалення легень і померла.

Бідолашний Саймон Клод був невтішний. Його брат нещодавно помер у злиднях, і Саймон великодушно запропонував свій дім для братових дітей — двох дівчат, Ґрейс і Мері, та хлопця, Джорджа. Але, будучи добрим і великодушним до свого небожа та племінниць, старий ніколи не дарував їм стільки любові й відданості, як своїй маленькій онуці. Він прилаштував Джорджа Клода на службу до найближчого банку, а Ґрейс одружилася з розумним молодим ученим-хіміком на ім’я Філіп Ґарод. Мері, тиха й стримана дівчина, жила вдома й доглядала дядька. Думаю, вона любила його, але по-своєму, тихо й без показних емоцій. За всіма зовнішніми ознаками життя в цьому домі тривало мирно й спокійно. Я повинен сказати, що після смерті маленької Крістобел Саймон Клод прийшов до мене й доручив скласти для нього новий заповіт. За цим новим заповітом його статок, досить значний, мав бути порівну поділений між племінником та племінницями, по однаковій частці на кожного.

Минув час. Випадково зустрівшись одного дня з Джорджем Клодом, я запитав його про дядька, якого не бачив досить довго. На мій подив, обличчя Джорджа спохмурніло.

«Може, ви змогли б навернути дядька Саймона на здоровий глузд? — сказав він зі смутком у голосі. Його щире, проте не позначене блиском особливого таланту обличчя було спантеличене й стурбоване. — Ці спіритичні сеанси завдають йому дедалі більшої шкоди».

«Які спіритичні сеанси?» — запитав я, дуже здивований.

І тоді Джордж розповів мені всю історію. Розповів про те, як його дядько став дедалі більше цікавитися цими речами і як на самому піку своєї цікавості випадково познайомився з американським медіумом, місіс Евридикою Спреґ. Та жінка, яку Джордж не завагався охарактеризувати як шахрайку без сорому й сумління, здобула величезний вплив на Саймона Клода. Вона практично не виходила з його дому та знов і знов улаштовувала йому сеанси, під час яких дух Крістобел зустрічався зі здитинілим дідом.

Я повинен відразу сказати, що не належу до тих людей, котрі ставляться до спіритизму зі зневагою та насмішкою. Як уже вам казав, я схильний вірити фактам і очевидним доказам. І, як на мене, коли ми подивимося на цю проблему неупереджено й об’єктивно зважимо всі докази на користь спіритизму, то в ньому залишається багато такого, що не можна назвати чистим ошуканством або недбало відкинути. Тому я знову повторюю, що не належу ані до тих, хто в нього вірить, ані до тих, хто наперед його відкидає. Існують певні аргументи на його користь, із якими просто не можна не погодитись.

З іншого боку, спіритизм дуже легко скочується до обману й шахрайства, й у міру того як молодий Джордж Клод розповідав мені про ту місіс Евридику Спреґ, я дедалі більше схилявся до думки, що Саймон Клод потрапив у погані руки і що місіс Спреґ, мабуть, була шахрайкою найгіршого гатунку. Цей старий чоловік хоч і мав гострий розум у практичних справах, проте був цілком безпорадним там, де йшлося про його любов до померлої онуки.

Що довше я про це думав, то більшу тривогу відчував. Я любив молодих Клодів, Мері та Джорджа, і я розумів, що місіс Спреґ із її впливом на їхнього дядька може спричинити великі ускладнення в майбутньому.

За першої ж нагоди я відшукав привід, аби навідати Саймона Клода. Я виявив, що місіс Спреґ жила в його домі як шанована й дружня гостя. А коли її побачив, то мої найгірші побоювання справдились. То була гладка жінка середнього віку, одягнена в барвистому та яскравому стилі. Її мова була засмічена жаргонними й лицемірними фразами, такими як «наші любі, що нас покинули» та іншими зворотами подібного штибу.

Її чоловік також жив у цьому домі, такий собі містер Абсалом Спреґ, худий і млявий суб'єкт із меланхолійним виразом обличчя та хитрими злодійкуватими очима. За першої ж нагоди я відвів Саймона Клода вбік і тактовно почав із ним розмову на цю тему. Він був сповнений ентузіазму. Евридика Спреґ чудова! Йому послано її у відповідь на його молитви! Вона байдужа до грошей, їй досить тієї радості, яку вона знаходить у тому, щоб допомогти душі, котра потрапила в біду! У неї материнське почуття до маленької Кріс. Він почав ставитися до неї майже як до своєї дочки. Потім став розповідати мені подробиці: як він чув голос своєї Кріс, яка щаслива вона тепер була з батьком та матір’ю. Далі розповів мені про інші почуття, що ними ділилася з ним його дівчинка і які видалися мені вкрай неприродними — адже в мене були свої спогади про малу Крістобел. Вона особливо наголошувала на тому, що «тато й мама люблять дорогу місіс Спреґ».

«Але, — несподівано він урвав свою мову, — ви глузуєте з усього цього, Петеріку».

«Ні, я глузую не з усього. Аж ніяк. Свідчення деяких авторів, що писали на цю тему, я готовий прийняти без жодних вагань, і до будь-якого медіума, що його вони мені рекомендували б, я поставився б із пошаною та довірою. Сподіваюся, ця місіс Спреґ має добрі рекомендації?»

Саймон поринув у справжній екстаз, заговоривши про місіс Спреґ. Вона була послана йому Небом. Він зустрів її на водах, куди виїздив на два місяці влітку. Випадкова зустріч, але які чудові результати!

Я пішов від нього в препоганому настрої. Мої найгірші побоювання справдились, але я не знав, що можу зробити. Після тривалих роздумів і вагань написав листа Філіпові Ґароду, котрий недавно, як я вже згадував, одружився зі старшою племінницею Клода, Ґрейс. Я описав йому всю ситуацію, намагаючись, звичайно ж, бути якомога стриманішим у власних оцінках та характеристиках. Я вказав на те, до яких небезпек може призвести посилення впливу такої жінки на розум старого чоловіка. І я запропонував познайомити містера Клода, якщо вдасться, зі спіритичними колами, що мають добру репутацію. Я вважав, що для Філіпа Ґарода це буде неважко організувати.

Ґарод не став баритися. Він розумів те, чого я спершу не взяв до уваги, що здоров'я в Саймона Клода було дуже слабке, і, як людина практична, не мав наміру дозволити, щоб його дружина або її сестра чи брат були позбавлені спадщини, на яку мали цілковите право. Він навідався до дядька своєї дружини вже наступного тижня, привівши із собою не кого іншого, як знаменитого професора Лонґмана. Лонґман був ученим найвищої категорії, людиною, чий зв'язок зі спіритизмом спонукав багатьох, ставитися з повагою до цієї галузі знань. Він був не лише блискучим ученим, а й людиною бездоганної чесності та порядності.

Результат того першого візиту був украй невдалим. Схоже, Лонґман говорив дуже мало під час свого перебування в оселі Саймона Клода. Там відбулися два сеанси — за яких умов, мені невідомо. Лонґман поводився ухильно, поки там був, але після того як він покинув дім Клода, то написав листа Філіпові Ґароду. У ньому зізнався, що не зміг спіймати місіс Спреґ на ошуканстві, проте, на його думку, ті явища, які вона демонструвала, не були справжніми. Він писав, що дозволяє містерові Ґароду показати свого листа дядькові дружини, якщо він визнає це за потрібне, та пообіцяв, що особисто познайомить містера Клода з медіумом бездоганної репутації.

Філіп Ґарод відразу пішов із цим листом до Саймона Клода, однак результат виявився зовсім не таким, якого він сподівався. Старий не на жарт розлютився. Це все змова з метою дискредитувати місіс Спреґ, святу жінку, котру хочуть обмовити й зганьбити! Вона вже розповіла йому, як заздрять їй у цій країні. Адже й Лонґман був змушений визнати, що він не виявив ознак ошуканства. Евридика Спреґ прийшла до нього в найчорнішу пору його життя, вона надала йому допомогу й підтримку, і він готовий боронити її честь, навіть якщо через це йому доведеться посваритися з усією своєю родиною. Вона означає для нього більше, аніж будь-хто інший на цьому світі.

Філіпа Ґарода було безцеремонно виставлено з дому, і, внаслідок цього нападу гніву, стан здоров’я в Саймона Клода різко погіршився. Цілий місяць по тому він майже не вставав, і було схоже, що відтепер він залишиться прикутим до ліжка калікою, аж доки його не визволить смерть. Через два дні після візиту Філіпа мене терміново викликали до мого клієнта, і я поквапився прийти до нього. Клод був у ліжку і, хоч я нічого не тямлю в медицині, здався мені справді дуже хворим.

«Тепер мені скоро кінець, — сказав він. — Я відчуваю. Не намагайся мене втішити, Петеріку. Але перед тим як померти, я хочу виконати свій обов’язок щодо однієї людини, яка зробила для мене більше, аніж будь-хто у світі. Я хочу скласти новий заповіт».

«Це ваше право, — сказав я, — і якщо ви дасте мені свої розпорядження, я складу чернетку заповіту й надішлю її вам».

«Це мене не влаштовує, — сказав він. — Ти хіба не розумієш, чоловіче, що я можу не пережити цієї ночі? Я вже написав те, що хочу, воно в мене тут, — і він став нишпорити в себе під подушкою, — і ти мені зараз скажеш, годиться воно чи ні».

Він дістав із-під подушки аркуш паперу з кількома нашкрябаними на ньому олівцем словами. Там усе було цілком ясно й очевидно. Він заповідав своїм племінницям та племінникові по п’ять тисяч фунтів кожному, а решту свого дуже великого статку — Евридиці Спреґ «на знак своєї вдячності та захвату».

Мені це не сподобалось, але дітися не було куди. Я не міг би послатися на психічний розлад: розум у старого був не менш ясний, аніж у будь-кого іншого.

Він подзвонив своїм двом служницям. Ті прийшли негайно. Покоївка Емма Ґонт була високою жінкою середніх літ, що перебувала тут на службі багато років і самовіддано доглядала Клода. З нею прийшла також кухарка, повногруда тридцятирічна жінка з квітучим здоров’ям. Саймон Клод подивився на них пронизливим поглядом з-під своїх кущуватих брів.

«Я хочу, щоб ви були свідками мого заповіту. Еммо, подай мені мою авторучку».

Емма слухняно підійшла до письмового столу.

«Не там, не в лівій шухляді, дівчино, — роздратовано кинув старий Саймон. — Ти хіба не знаєш, що вона лежить у правій шухляді?»

«Ні, вона тут, сер», — сказала Емма, дістаючи авторучку.

«Тоді ти поклала її не туди минулого разу, — пробурчав старий. — Терпіти не можу, коли речі кладуть не на свої місця».

Усе ще з бурчанням він узяв у неї авторучку й переписав свій власний чернетковий текст, підправлений мною, на чистий аркуш паперу. Потім поставив під ним свій підпис. Емма Ґонт і кухарка Люсі Девід поставили свої підписи теж. Я згорнув заповіт і вклав його в довгий синій конверт. Він був, як ви розумієте, написаний на звичайному аркуші паперу.

Коли служниці вже виходили з кімнати, Клод відкинувся назад на подушки, захрипівши, з перекривленим судомою обличчям. Я стривожено нахилився над ним, а Емма Ґонт швидко повернулася. Проте старий прийшов до тями й слабко усміхнувся.

«Усе гаразд, Петеріку, не тривожся. У кожному разі тепер я помру легко, після того як зробив те, що хотів зробити».

Емма Ґонт подивилася на мене запитально, чи можна їй тепер покинути кімнату. Я ствердно кивнув головою, і вона вийшла, спершу зупинившись, щоб підняти синій конверт, який випав у мене з рук у хвилину тривоги. Вона подала його мені, я поклав його в кишеню свого пальта, й тоді вона вийшла.

«Ти невдоволений, Петеріку, — сказав Саймон Клод. — Ти упереджений проти неї, як і решта».

«Річ не в упередженні, — відказав я. — Місіс Спреґ може бути такою чудовою й незрівнянною, якою себе вважає. Я не став би заперечувати, якби ви залишили їй невеличку спадщину на знак своєї вдячності. Але я скажу вам відверто, Клоде, що позбавляти спадщини свою плоть і кров на користь чужої людини — не годиться».

Сказавши це, я обернувся й вийшов. Я зробив усе, що міг, і висловив свій протест.

Мері Клод вийшла з вітальні й перестріла мене в передпокої.

«Вип’єте чаю перед тим, як піти, чи не так? Заходьте сюди», — і вона провела мене до вітальні.

Вогонь горів у каміні, і кімната здавалася затишною й приємною. Мері допомогла мені скинути пальто, і тут її брат Джордж увійшов до кімнати. Він узяв у неї моє пальто й поклав його на стілець у далекому кутку кімнати, а тоді підійшов до вогню, де ми пили чай. Поки ми пили та їли, розмова торкнулася деяких питань, що стосувалися маєтку. Саймон Клод сказав, що він не стане клопотати собі ним голову й доручив вирішувати всі питання Джорджеві. Джордж був дещо знервований покладеною на нього відповідальністю. На мою пропозицію, ми зайшли після чаю до кабінету, і я переглянув папери, про які йшлося. Мері Клод супроводжувала нас.

За чверть години я наготувався йти. Пам’ятаючи, що залишив своє пальто у вітальні, я пішов туди, щоб узяти його. У кімнаті була лише місіс Спреґ, що стояла навколішки біля стільця, на якому лежало моє пальто. Вона робила щось непотрібне з кретоновою оббивкою стільця. Вона підвелася з дуже червоним обличчям, коли ми ввійшли.

«Ця оббивка перекосилася, — сказала вона. — Я прилаштувала її, як годиться».

Я взяв своє пальто, одягнув його, а тоді помітив, що конверт, що в нього я поклав заповіт, випав із кишені й лежав на підлозі. Я поклав його в кишеню, попрощався й пішов.

Тепер я ретельно опишу всі свої дії, які вчинив, після того як повернувся до своєї контори. Я зняв пальто й дістав заповіт із кишені. Я тримав його в руці й стояв біля столу, коли ввійшов мій клерк. Хтось бажав поговорити зі мною по телефону, а апарат на моєму письмовому столі вийшов із ладу. Тому я вийшов із клерком до зовнішньої контори й залишався там хвилин п’ять, розмовляючи по телефону.

Коли я закінчив розмову, то побачив, що мій клерк стоїть неподалік і чекає.

«Прийшов містер Спреґ і хоче вас бачити, сер. Я провів його до вашого кабінету».

Я пішов туди й побачив, що містер Спреґ сидить біля мого столу. Він підвівся й привітав мене в трохи догідливій манері, потім виголосив довгу й досить безладну промову. Головним чином, це було дещо стривожене виправдання себе та своєї дружини. Він боїться, що люди балакають, і таке інше, і таке інше. Його дружина ще з дитинства була відома чистотою свого серця та своїх мотивів… і таке інше, і таке інше. Я, боюся, відповідав йому надто різко. Наприкінець, я думаю, він зрозумів, що його візит не увінчався успіхом і досить несподівано пішов. І тоді я згадав, що залишив заповіт лежати на столі. Я взяв його, запечатав конверта, зробив на ньому відповідний напис і поклав його в сейф.

Тепер я підійшов до головної загадки, яка лежить в основі моєї історії. За два місяці містер Саймон Клод помер. Я не стану розводити довгі дискусії, повідомлю лише голі факти. Коли я відкрив запечатаного конверта, в якому зберігався заповіт, то знайшов там аркуш чистого паперу.

Містер Петерік зробив паузу, окинувши поглядом коло зацікавлених облич. Він усміхнувся з певним самовдоволенням.

— Ви, звичайно, зрозуміли, в чому тут загадка? Протягом двох місяців запечатаний конверт лежав у моєму сейфі, й у цей час ніхто не міг до нього доступитися. Тобто йдеться про дуже короткий відрізок часу, від тієї хвилини, коли заповіт був підписаний, і до тієї, коли я замкнув його у своєму сейфі. Тепер я запитую вас, хто мав можливість його підмінити і в чиїх інтересах було зробити так?

Я перелічу головні пункти, зробивши короткий підсумок своєї розповіді. Заповіт був підписаний містером Клодом, я поклав його в конверт — поки що все гаразд. Потім я засунув його в кишеню свого пальта. Пальто взяла з моїх рук Мері й передала його Джорджеві, котрий був весь час у мене на очах, коли переносив пальто до стільця. Поки я переглядав папери в кабінеті, місіс Евридика Спреґ мала цілком досить часу, щоб витягти конверт із кишені й ознайомитися з його змістом, і той факт, що конверт лежав на підлозі, а не в кишені пальта, здавалося б, підтверджує, що саме так вона й зробила. Але тут ми підходимо до дуже цікавого пункту.

Вона мала сприятливу можливість замінити заповіт чистим аркушем паперу, але не мала мотиву. Заповіт був написаний на її користь і, замінивши його на чистий аркуш паперу, вона позбавила б себе спадщини, яку так мріяла одержати. Той самий аргумент можна застосувати й до містера Спреґа. Він був залишений наодинці з документом, про який ідеться, на дві або три хвилини в моїй конторі. Але знову ж таки йому не було ніякої вигоди так робити. Тож перед нами постає така цікава проблема: двоє людей, які мали сприятливу можливість замінити заповіт на чистий аркуш паперу не мали мотиву для того, щоб так зробити, а двоє людей, які мали такий мотив, не мали сприятливої можливості. До речі, я не виключаю з числа підозрюваних покоївку Емму Ґонт. Вона була віддана своєму молодому хазяїну та молодій хазяйці й ненавиділа Спреґів. Я певен, вона могла б зробити таку підміну, якби це спало їй на думку. Та хоч вона й тримала конверт у руках, коли підняла його з підлоги й подала мені, вона, безперечно не мала сприятливої можливості ознайомитися з його вмістом і не могла також замінити його іншим конвертом завдяки спритності рук (на яку не була здатна), тому що цього конверта приніс у дім я й дуже мало ймовірно, щоб там міг знайтися його дублікат.

Він розглянувся навколо, окинувши присутніх веселим поглядом.

— Отже, такою є моя невеличка проблема. Сподіваюся, я виклав її цілком ясно, і мені буде цікаво вислухати ваші думки.

На подив усіх присутніх, у міс Марпл вихопився тривалий і тихий сміх. Було таке враження, ніби щось страшенно розвеселило її.

— Що з вами, тітонько Джейн? Ви не хочете відкрити нам свою таємницю, щоб і ми посміялися з вами?.

— Я подумала про малого Томмі Саймондса, він бешкетний хлопчисько, боюся, але іноді витинає дуже дотепні штуки. Один із тих шибеників із невинними дитячими личками, котрі завжди готові скоїти якусь капость. Мені пригадалося, як минулого тижня на уроці в недільній школі він запитав, звертаючись до вчительки: «Як треба правильно сказати, „жовток у яйцях має білий колір“ чи „жовток у яйцях мають білий колір“?» А коли міс Дерстен стала пояснювати, що кожен скаже «жовток у яйцях має білий колір» або «жовтки в яйцях мають білий колір», то бешкетник Томмі заперечив: «А я завжди думав, що жовток у яйцях має жовтий колір!» Ну, чи ж не нахабство з його боку, хоч цей жарт і старий, як наші гори. Я знала його, ще коли була дитиною.

— Дуже дотепно, моя люба тітонько Джейн, — лагідно сказав Реймонд, — але ж цей випадок не має ніякого стосунку до тієї цікавої історії, яку розповів нам містер Петерік.

— Має, та ще й який, — не погодилася з ним міс Марпл. — Це пастка. А історія містера Петеріка — також пастка. Це так схоже на адвоката! Ох, мій старий любий друже!

І вона докірливо похитала головою, дивлячись на нього.

— Цікаво, чи ви справді знаєте? — сказав адвокат, підморгнувши їй.

Міс Марпл написала кілька слів на клаптику паперу, згорнула папірець і передала через кілька рук йому.

Містер Петерік розгорнув папірця, прочитав, що на ньому написано, й подивився на неї поглядом, у якому читалося схвалення.

— Мій дорогий друже, — сказав він, — чи є щось таке, чого ви не знаєте?

— Ці фокуси я знала ще дитиною, — сказала міс Марпл. — І навіть гралася з ними.

— Щось я тут нічого не второпаю, — сказав сер Генрі. — Певно, містер Петерік ховає у своєму рукаві якийсь хитрий фокус юридичного зразка.

— Зовсім ні, — сказав містер Петерік. — Зовсім ні. Це досконало проста проблема, без якихось особливих ускладнень. Ви не звертайте уваги на міс Марпл. Вона має свій особливий погляд на речі.

— Не може бути, щоб ми виявилися неспроможними розгадати цю таємницю, — сказав Реймонд Вест із нотками роздратування в голосі. — Адже відомі факти і справді видаються досить очевидними й простими. П’ять осіб реально доторкалися до цього конверта. Немає сумніву, що Спреґи мали можливість поміняти аркуші, але не менш очевидно, що вони цього не робили. Залишаються троє інших. Коли ми згадаємо, які дивовижні речі можуть утинати фокусники на очах у всіх, то мені здається, що Джордж Клод цілком міг витягти з конверта один аркуш і замінити його на інший за той час, поки переносив пальто в протилежний куток кімнати.

— А я думаю, це зробила дівчина, — сказала Джойс. — Гадаю, покоївка прибігла й сказала їй, що відбувається, і вона знайшла інший синій конверт, і просто замінила один конверт на інший.

Сер Генрі похитав головою.

— Я не згоден із вами обома, — сказав він. — Те, що виробляють фокусники та жонглери, вони виробляють на сцені й у романах, а повторити це в реальному житті неможливо та ще й під пильним поглядом такого чоловіка, як мій друг містер Петерік, що сидить тут із нами. Але в мене промайнула одна думка, хоч це тільки думка й більше нічого. Ми знаємо, що професор Лонґман був у тому домі нещодавно з візитом і під час того візиту говорив дуже мало. Тож цілком розумно припустити, що Спреґи були у великій тривозі щодо результату його відвідин. Якщо Саймон Клод нічого не розповідав їм про свої наміри, — а це цілком імовірно, — то коли він запросив до себе містера Петеріка, вони могли подивитися на ці запросини під зовсім іншим кутом зору. Вони могли подумати, що містер Клод уже склав заповіта, сприятливого для Евридики Спреґ, а тепер, можливо, надумав скласти нового з умисною метою викинути її зі свого заповіту внаслідок викривальних пояснень професора Лонґмана або, як кажете ви, адвокати, після того як Філіп Ґарод переконав свого дядька, пославшись на невід'ємні права його власної плоті й крові. У такому випадку місіс Спреґ могла підготуватися до того, щоб здійснити підміну. Це вона й робить, але несподівана поява містера Петеріка в неслушну хвилину перешкодила їй прочитати реальний документ, і про всяк випадок вона поквапно кидає його у вогонь.

Джойс рішуче похитала головою.

— Вона ніколи б не спалила його, не прочитавши.

— Ця гіпотеза справді досить слабка, — не став заперечувати сер Генрі. — Але чом би не припустити, що… е… е… сам містер Петерік вирішив допомогти Провидінню?

Сер Генрі, звісно, пожартував, але маленький адвокат обурено випростався з виразом ображеної гідності.

— Ваше припущення вкрай образливе й непристойне! — досить різко заявив він.

— А що скаже доктор Пендер? — запитав сер Генрі.

— Я не можу стверджувати, що маю якесь конкретне пояснення. Думаю підміну зробили або місіс Спреґ, або її чоловік, можливо, з тих причин, про які говорив сер Генрі. Якщо вона змогла прочитати заповіт лише після того, як пішов містер Петерік, то перед нею постала непроста дилема, бо їй було важко знайти рішення, як чинити за таких обставин. Зізнатись у своєму вчинку вона не могла й, можливо, поклала заповіт у папери містера Клода, сподіваючись, що його там знайдуть після його смерті. Але чому його там не знайшли, я не знаю. Хоч могло бути — це вже суто умоглядне припущення, — на нього натрапила Емма Ґонт і з відданості своїм працедавцям (яку вона, можливо, розуміла хибно) умисне знищила той документ.

— Я вважаю те розв’язання проблеми, яке запропонував доктор Пендер, найкращим, — сказала Джойс. — Ви згодні, містере Петерік?

Адвокат похитав головою.

— Я продовжу свою розповідь із того місця, де її обірвав. Я був приголомшений і так само спантеличений, як спантеличені тепер ви. Я не думаю, що коли-небудь відгадав би істину — мабуть, що ні, — але мене просвітили. І, мушу зізнатися, це було зроблено досить-таки розумно.

Десь через місяць по тому Філіп Ґарод запросив мене на обід і під час пообідньої розмови згадав, що недавно йому розповіли про одну досить цікаву справу.

«Я хотів би розповісти про неї й вам, Петеріку, проте, будь ласка, збережіть мої слова в таємниці».

«Обіцяю», — відповів я.

«Один мій друг, котрий сподівався на спадщину від свого родича, був неабияк розчарований, коли довідався, що цей родич надумав облагодіяти одну недостойну особу. Мій друг, боюся, трохи нерозбірливий у своїх методах. У тому домі була служниця, дуже віддана інтересам сторони, яку я схильний назвати законною. Мій друг дав їй надзвичайно прості інструкції. Він дав їй авторучку, наповнену чорнилом. Вона повинна була покласти її в шухляду письмового столу в кімнаті хазяїна, але про всяк випадок не в ту шухляду, де зазвичай зберігалася його авторучка. У тому випадку, якби хазяїн попросив її засвідчити його підпис на якомусь документі й звелів їй подати його авторучку, вона мала принести йому не ту авторучку, яку він просив, а саме цю, що була точною копією тієї. Це було все, що мій друг попросив зробити ту дівчину. Більше він нічого їй не доручав. Вона була відданим створінням і точно виконала його інструкції».

Він урвав свою мову й запитав:

«Вам не нудно слухати мене, Петеріку?»

«Аж ніяк, — сказав я. — Я слухаю вас із великою цікавістю».

Наші погляди зустрілися.

«Ви, звичайно ж, не знаєте мого друга», — сказав він.

«Звісно, що не знаю», — відповів я.

«Тоді все гаразд», — сказав Філіп Ґарод.

Петерік помовчав, а тоді продовжив із усмішкою.

— Тепер ви зрозуміли, у чому був секрет? Авторучка була наповнена чорнилом, яке довго на папері не зберігається, — це розчин крохмалю у воді, до якого додають кілька крапель йоду. Утворюється рідина темно-синього кольору, що нічим не відрізняється від чорнила, але через чотири або п'ять днів письмо повністю зникає, наче його там не було.

Міс Марпл захихотіла.

— Чорнило, яке зникає, — сказала вона. — Я його знаю. Давно це було, коли я гралася ним іще дитиною.

Вона подивилася на всіх усміхненим поглядом і ще раз насварилася пальцем на містера Петеріка.

— Але все одно ви налаштували нам пастку, містере Петерік. Це так схоже на адвоката.