Тринадцять загадкових випадків

Розділ дванадцятий ПРИГОДА В БУНГАЛО

— Мені спала на думку одна історія, — сказала Джейн Гел’єр.

Її вродливе обличчя було осяяне довірливою усмішкою дитини, котра чекає, що її похвалять. То була усмішка, яка щовечора приводила в захват лондонську публіку та збагатила не одного фотографа.

— Це сталося… — сказала вона, ретельно добираючи кожне слово, — …з моєю подругою.

Кожен видав якийсь заохотливий, однак ледь лицемірний звук. Полковник Бентрі, місіс Бентрі, сер Генрі Клітерінґ, доктор Ллойд і стара міс Марпл були одностайно переконані в тому, що «подругою» Джейн була сама ж таки Джейн. Вона була цілком нездатна запам’ятати щось таке чи зацікавитися чимось таким, що стосувалося б когось іншого.

— Моя подруга, — провадила Джейн, — (я не стану називати її імені) була акторкою, дуже відомою акторкою.

Ніхто не висловив подиву. Сер Генрі Клітерінґ подумав: «Цікаво, через скільки речень вона забуде про те, що розповідає по вигадану особу, і скаже я замість вона?»

— Моя подруга гастролювала в провінції — це було рік чи два тому. Мабуть, я ліпше не називатиму того місця. Це було містечко на березі Темзи, неподалік від Лондона. Я умовно назву його…

Вона зробила паузу й наморщила лоба в напружених роздумах. Вигадати одну звичайну назву було, мабуть, непосильним завданням для її інтелекту. Сер Генрі поквапився на допомогу.

— А що, як ми назвемо його Рівербері? — запропонував він дуже серйозним голосом.

— О так, це буде чудовою назвою. Рівербері. Я запам’ятаю її. Отже, як я вже казала, моя подруга була в Рівербері зі своєю компанією, і сталася дуже дивна річ.

Вона знову наморщила лоба.

— Це надзвичайно важко, — сказала вона жалібним голосом, — сказати саме те, що ти хочеш сказати. Усе змішується у твоїй голові, і ти говориш те, чого не слід говорити.

— У вас чудово виходить, — підбадьорливо сказав доктор Ллойд. — Розповідайте далі.

— Отже, сталася дивна річ. Мою подругу попросили прийти в поліцію. І вона пішла. Як з’ясувалося, один із будинків біля річки було пограбовано, і вони заарештували одного молодика, котрий розповів дуже дивну історію. І тоді вони послали свого працівника до неї. Вона ніколи не була раніше в поліції, але вони були з нею дуже чемні — навдивовижу чемні.

— А інакше й бути не могло, — зазначив сер Генрі.

— Сержант — я думаю, то був сержант, а може, інспектор, — підсунув їй стільця й пояснив, у чому річ, і я відразу зрозуміла, що то була якась помилка…

«Ага, — подумав сер Генрі. — Я відразу зрозуміла. От ми й прийшли. Так я й думав».

— Моя подруга сказала їм про це, — провадила Джейн, безтурботно не помітивши, що вже виказала себе. — Вона пояснила, що в неї була репетиція з її дублером у готелі й що вона ніколи не чула про цього містера Фолкнера. І тоді сержант їй сказав: «Міс Гел…»

Вона замовкла на півслові й густо почервоніла.

— Міс Гелмен, — підказав сер Генрі, підморгнувши їй.

— Так, так, це буде дуже добре. Дякую вам. Отож він сказав: «Я розумію вас, міс Гелмен, я сам відчув, це якась помилка, адже ви зупинилися в „Бридж-готелі“, нам це відомо», — і він запитав, чи не стану я заперечувати, якщо вони влаштують очну ставку — чи це справді називається очною ставкою? Я вже не пам’ятаю.

— Це не має значення, — заспокоїв її сер Генрі.

— Влаштують мені очну ставку з тим молодиком. Я сказала йому: «Звичайно ж, ні» — і вони привели його та сказали: «Це міс Гел’єр». О Боже! — вигукнула Джейн і завмерла з розкритим ротом.

— Не хвилюйтеся, моя люба, — втішила її міс Марпл. — Ми й так усі здогадалися, що це було з вами. І ви не назвали нам ані міста, ані чогось такого, що справді має вагу.

— Ви ж розумієте, — сказала Джейн. — Я хотіла розповідати так, ніби це сталося з кимось іншим. Але це важко, ой, як важко! Тобто ти весь час забуваєш, що ти вже не ти.

Усі запевнили її, що це справді важко, і, втішена й заспокоєна, вона продовжила свою дещо плутану розповідь.

— То був чоловік, досить приємний на вигляд — і навіть дуже приємний на вигляд. Молодий, із рудуватим волоссям. Він аж рота роззявив від подиву, коли побачив мене. А сержант запитав: «Це та леді?» А він сказав: «Ні, звичайно, це не вона. Яким же я був йолопом!» А я всміхнулася йому та сказала, що це не так важливо.

— Я можу уявити собі цю сцену, — сказав сер Генрі.

Джейн Гел’єр зсунула брови.

— Дайте-но подумати, як же мені ліпше розповідати далі…

— Ви можете розповісти нам, про що, власне, йдеться, люба, — сказала міс Марпл із такою лагідною поблажливістю, що ніхто не зміг би запідозрити її в іронії. — Тобто розкажіть, у чому була помилка того молодика, і про те, як пограбували той дім.

— О, справді, — сказала Джейн. — Річ у тому, що цей молодик — його звали Леслі Фолкнер — написав п’єсу. Власне, він написав кілька п’єс, хоча жодної з них не взяли для постановки в театрі. І він послав цю останню п’єсу мені, щоб я її прочитала. Я нічого про це не знала, бо, звичайно ж, мені посилають сотні п’єс, і дуже мало тих, які я читаю сама, — лише ті, що про них уже щось знаю. Але той містер Фолкнер таки послав мені ту п’єсу й, здається, він одержав від мене листа, але з’ясувалося, що насправді той лист був не від мене, — не знаю, чи ви мене розумієте…

Вона стривожено замовкла, і всі запевнили Джейн, що вони її розуміють.

— Там було написано, що я прочитала п'єсу, і вона мені дуже сподобалась, і чи не хотів би він прийти й обговорити її зі мною. І там було названо адресу: Бунгало, Рівербері. Містер Фолкнер був страшенно задоволений і прийшов туди, куди йому сказали прийти, — до бунгало. Покоївка відчинила йому двері, і він запитав міс Гел’єр, а вона сказала йому, що міс Гел’єр удома й чекає на нього, та провела його до вітальні, і там вийшла до нього жінка. І він подумав, що то я, не відчувши найменшого сумніву, і це мене дивує, адже він бачив мене на сцені, і мої фотографії дуже добре відомі, хіба не так?

— По всій Англії, з краю в край, — швидко сказала місіс Бентрі. — Але існує велика різниця між фотографією та її оригіналом, мою люба Джейн. Й існує також велика різниця між людиною у світлі рампи й поза сценою. І не кожна акторка так добре вміє зберігати свою ідентичність, як ви, моя люба, пам’ятайте про це.

— Може, й так, — сказала Джейн, трохи заспокоєна. — У всякому разі, він описав ту жінку як високу й світловолосу, з великими синіми очима й дуже симпатичну, тож я маю всі підстави припустити, що схожість там була. Звичайно ж, жодної підозри в нього не виникло. Вона сіла й почала розмову про його п’єсу та сказала, що дуже хоче зіграти в ній. Поки вони розмовляли, принесли коктейлі, і містер Фолкнер сприйняв це як належне й випив один із них. Останнє, що збереглося в його пам’яті, — це те, як він пив той коктейль. Коли він прокинувся — чи очуняв, чи як ви це називаєте, — то лежав на дорозі, але під самим живоплотом, тож не було небезпеки, що хтось його переїде. Голова йому паморочилась, і він весь тремтів, тож усе, що він зміг, — це зіп’ястись на ноги й пошкандибати по дорозі, не знаючи, куди він іде. Він сказав, що якби його глузд зберігся при ньому, він повернувся б до бунгало та спробував з’ясувати, що з ним сталося. Але він почував себе тупим і приголомшеним та йшов, не усвідомлюючи, що він робить. Він саме почав потроху приходити до тями, коли поліція заарештувала його.

— А чому поліція заарештувала його? — запитав доктор Ллойд.

— А хіба я вам не сказала? — мовила Джейн, широко розплющивши свої очі. — Яка ж я дурна. За крадіжку зі зламом.

— Ви згадували про крадіжку зі зламом, але не сказали, що саме сталося, де та як, — утрутилася до розмови місіс Бентрі.

— Ну, те бунгало, до якого він ходив, звичайно ж, мені не належало. Воно належало чоловікові на ім’я…

І знову Джейн зсунула брови та наморщила лоба.

— Ви хочете, щоб я знову став хрещеним батьком? — спитав сер Генрі. — Безкоштовне роздавання псевдонімів. Опишіть мені домовласника, а я його наділю прізвищем та ім'ям.

— То був один із найбагатших людей у місті, лицар.

— Сер Герман Коен, — запропонував сер Генрі.

— Це ім’я підходить чудово. Він придбав те бунгало для однієї дами; вона була дружиною актора й сама також актрисою.

— Ми назвемо актора Клод Лізон, — сказав сер Генрі, — а даму ми будемо знати за її сценічним ім’ям, скажімо, міс Мері Кер.

— Я думаю, ви дивовижно розумна людина, — сказала Джейн. — Збагнути не можу, як вам щастить так легко розв’язувати такі важкі проблеми. Отже, то був такий собі котедж для уїк-ендів для сера Германа — адже ви назвали його Германом — та для тієї дами. І, звичайно ж, його дружина нічого про це не знала.

— Як це часто буває в житті, — прокоментував сер Генрі.

— І він подарував тій актрисі чимало коштовних прикрас, серед них і кілька променистих смарагдів.

— Он як! — сказав доктор Ллойд. — Здається, ми підходимо до суті.

— Ці коштовності зберігалися в бунгало, замкнені лише в скриньці для прикрас. Поліція назвала це виявом неприпустимої безтурботності — хто завгодно міг їх украсти.

— От бачиш, Доллі, — промовив полковник Бентрі. — А що я тобі завжди кажу?

— Мій досвід мені підказує, — заперечила місіс Бентрі, — що саме ті люди, які відзначаються неймовірною обережністю, і втрачають найчастіше свої речі. Я навіть не замикаю свої коштовності в скриньці, вони лежать у незамкненій шухляді, між моїми панчохами. Я певна, що якби та дама — як же її звуть? — якби Мері Кер робила так само, її прикрас ніколи б не було вкрадено.

— Було б, — заперечила Джейн, — бо всі шухляди були висунуті, а речі, що в них зберігалися, розкидані по кімнаті.

— У такому разі вони шукали не коштовності, — сказала місіс Бентрі. — Вони шукали якісь секретні папери. Таке завжди трапляється в романах.

— Про секретні папери я нічого не знаю, — сказала Джейн із сумнівом у голосі. — Ніколи про них не чула.

— Не розпорошуйте свою увагу, міс Гел’єр, — сказав полковник Бентрі. — Базікання Доллі не слід сприймати серйозно.

— Про грабунок зі зламом, — нагадав їй сер Генрі.

— Ага. Отже, до поліції зателефонувала особа, котра назвала себе міс Мері Кер. Вона сказала, що бунгало було пограбоване й описала прикмети молодика з рудим чубом, що приходив туди вранці. Покоївка помітила в ньому щось незвичайне та не впустила його, але згодом вони побачили, як він вистрибнув із будинку через вікно. Вона описала прикмети того чоловіка з такою точністю, що поліція заарештувала його вже за годину, і тоді він розповів їм свою історію й показав листа від мене. І, як я вже вам розповіла, вони привели до відділка мене, і коли він мене побачив, то сказав те, про що я вам уже розповіла, — що це не я взагалі!

— Дуже дивна історія, — сказав доктор Ллойд. — Чи був містер Фолкнер знайомий із тією міс Кер?

— Ні, не був — принаймні він так сказав. Але я ще не розповіла вам про найцікавіше. Поліція, звичайно, прийшла в бунгало, і вони знайшли там усе в тому стані, про який я вам розповідала: шухляди повисовувано, коштовності вкрадено, але дім був порожній. Мері Кер прийшла лише через кілька годин, і коли вона прийшла, то сказала, що вона нікому й нікуди не телефонувала й уперше чує про це. Здається, того ранку вона отримала телеграму від імпресаріо, котрий пропонував їй дуже вигідну роль і призначив зустріч, отож, природно, вона відразу поїхала до міста, щоб зустрітися з ним. Коли вона приїхала туди, то з’ясувалося, що все це було містифікацією. Ніхто не посилав їй ніякої телеграми.

— Стандартна хитрість, щоб примусити її покинути дім, — прокоментував сер Генрі. — А куди поділися слуги?

— Те саме сталось і з ними. Власне, там була тільки одна покоївка, і їй подзвонили по телефону — то була нібито Мері Кер, яка сказала, що забула вдома дуже важливу річ. Вона звеліла покоївці, щоб та принесла їй сумочку, що лежала в одній із шухляд у її спальні. Покоївці було наказано встигнути на перший поїзд. Дівчина так і зробила і, звичайно ж, замкнула дім; та коли вона прибула до клубу міс Кер, де мала зустрітися зі своєю господинею, то чекала її там довго й марно.

— Гм… — промовив сер Генрі. — Я починаю розуміти. Будинок залишився порожній, а проникнути в нього через одне з вікон, гадаю, не було надто важко. Але я не можу зрозуміти, до чого тут історія, що сталася з містером Фолкнером? І хто зателефонував у поліцію, якщо це не була міс Кер?

— Про це ніхто й ніколи не довідався.

— Дивно, — сказав сер Генрі. — Чи цей молодик справді виявився тією самою особою, за яку він себе видавав?

— О, так, із цього боку все було гаразд. Він навіть показав листа, якого нібито надіслала йому я. Почерк був зовсім не схожий на мій — але звідки йому було знати, який у мене почерк?

— Що ж, спробуймо тепер описати ситуацію, — сказав сер Генрі. — Поправте мене, якщо я помилюся. Леді та її покоївку виманюють із дому. Молодика заманюють туди за допомогою фальшивого листа, якому надає переконливості той факт, що ви справді гастролюєте в Рівербері на тому тижні. Молодикові підсовують міцне снодійне й телефонують у поліцію, щоб спрямувати всі підозри проти нього. Грабунок зі зламом відбувається насправді. Я припускаю, що коштовності було вкрадено?

— О так.

— Їх було коли-небудь знайдено?

— Ні, ніколи. Я думаю, що, звісно ж, сер Герман доклав усіх зусиль, щоб зам’яти цю справу, а такі можливості в нього були. Проте повного успіху він не досяг, і якщо я не помиляюся, то його дружина після цих подій подала на розлучення. Проте я не знаю, чим там усе закінчилося.

— А що сталося з містером Леслі Фолкнером?

— Його відпустили врешті. У поліції сказали, що не змогли зібрати достатніх доказів для його звинувачення. Чи не здається вам, що вся ця справа була досить дивною?

— Безперечно дивною. Найперше запитання — чиїй історії вірити? Коли ви розповідали про все це, міс Гел’єр, то я помітив, що ви схильні вірити містерові Фолкнеру. Чи маєте ви якісь поважні причини для такої віри, окрім вашого інстинктивного почуття?

— Ні, не маю, — неохоче зізналася Джейн. — Мабуть, не маю. Але він був такий чемний, так щиро просив у мене вибачення за те, що прийняв за мене якусь іншу жінку, і в мене тоді не виникло найменших сумнівів у тому, що він каже правду.

— Я розумію вас, — сказав сер Генрі, усміхаючись. — Але ви повинні визнати, що він дуже легко міг вигадати всю цю історію. Він міг сам написати того листа, якого нібито одержав від вас. Він міг також сам прийняти снодійне, після того як успішно здійснив пограбування. Але мушу зізнатися, я не бачу, який сенс мали б такі його дії. Набагато простіше було проникнути в будинок, забрати там те, що він хотів забрати, і спокійно зникнути — хіба що його помітив хтось із сусідів і він знав, що за ним спостерігали. У такому разі він міг похапцем вигадати цей план, щоб відвернути від себе підозру й пояснити свою присутність у тому місці.

— Він був добре забезпечений? — запитала міс Марпл.

— Не думаю, — відповіла Джейн. — Ні, схоже, він терпів великі нестатки.

— Уся ця історія здається дуже дивною, — сказав доктор Ллойд. — Я мушу зізнатися, якщо ми повіримо цьому молодикові, то справа стає набагато заплутанішою. Навіщо було невідомій жінці, що вдавала із себе міс Гел’єр, затягувати того незнайомого чоловіка в цю справу? Навіщо їй було ставити таку досконало обмірковану комедію?

.— Скажіть-но мені, Джейн, — запитала місіс Бентрі. — Чи молодий Фолкнер зустрічався віч-на-віч із Мері Кер на будь-якому етапі розслідування?

— Я не знаю, — повільно проказала Джейн, зсунувши брови та щосили намагаючись пригадати.

— Бо якщо він із нею не зустрічався, то проблему розв’язано! — сказала місіс Бентрі. — Я певна, що маю рацію. Чи є щось легше, ніж удати, що тебе викликають телефоном до міста? Ви телефонуєте своїй покоївці з Педдінґтона чи будь-якої станції, на яку ви прибули, й, коли вона виїздить до міста, повертаєтеся додому. Молодий чоловік приходить на призначену зустріч, ви підкидаєте снодійне в його коктейль і створюєте сцену пограбування, намагаючись надати їй якнайбільшої переконливості. Ви телефонуєте до поліції, даєте їй детальний опис вашого цапа-відбувайла та знову їдете до міста. А потім прибуваєте додому пізнішим поїздом і розігруєте здивовану невинність.

— Але навіщо їй було красти свої власні коштовності, Доллі?

— Вони завжди так роблять, — сказала місіс Бентрі. — А крім того, я можу назвати сотні конкретних причин. Можливо, їй терміново були потрібні гроші, а старий сер Герман не хотів давати їй готівку: тож вона прикидається, ніби коштовності вкрадено, а потім таємно їх продає. А може, її хтось шантажував, погрожуючи розповісти про все її чоловікові чи дружині сера Германа. А може, вона навіть уже продала коштовності, а сер Герман став вимагати, щоб вона йому їх показала, і їй треба було знайти якийсь вихід. У книжках про це пишуть часто. Або їй захотілося вставити камінці в нову оправу й замінити їх у колишній штучними копіями, а він на це не погоджувався. Або — ось цікава думка, і про це мало пишуть у книжках — вона вдає, ніби коштовності в неї вкрадено, впадає в істерику — і він дарує їй новий комплект. Тож тепер вона має два комплекти замість одного. Жінки такого типу, я переконана, бувають по-диявольському винахідливі.

— Ви дуже розумна, Доллі, — сказала Джейн захоплено. — Мені б таке й на думку ніколи не спало.

— Може, ти й справді розумна, але вона не каже, що все було саме так, — утрутився до розмови полковник Бентрі. — Щодо мене, то я схильний підозрювати міського джентльмена. Він знав, яку йому треба надіслати телеграму, щоб прибрати свою коханку з дороги, а решту він міг легко зробити з допомогою своєї нової подруги. Схоже, нікому навіть на думку не спало поцікавитися його алібі.

— А що думаєте ви, міс Марпл? — запитала Джейн, обернувшись до старої леді, котра сиділа мовчки з похмурим і дещо спантеличеним виразом обличчя.

— Моя люба, я справді не знаю, що тут можна сказати. Сер Генрі сміятиметься з мене, але я не пригадую жодного аналогічного випадку в житті нашого села, який би допоміг мені розв'язати цю проблему. Адже тут постають відразу кілька запитань, що вимагають відповіді. Наприклад, а яку роль у тих подіях могла зіграти покоївка? У домі з таким сумнівним призначенням, що його ви нам описали, служниця буде, безперечно, обізнана в усьому стані речей, і по-справжньому порядна дівчина в такому місці не працюватиме — її мати нізащо їй цього не дозволила б. Тому, гадаю, ми можемо припустити, що покоївка не була особою, котрій можна було б особливо довіряти. Вона могла брати участь у змові зі злодіями. Вона могла залишити будинок для них відчиненим і справді поїхати до Лондона, удавши, ніби повірила телефонному виклику, і в такий спосіб відвернути підозру від себе. Мушу зізнатися, що таке розв'язання проблеми видається мені найімовірнішим. А проте якщо йшлося про звичайних злодіїв, то такий розвиток подій справляє дуже дивне враження. Він припускає, що покоївка знала значно більше, аніж зазвичай знають покоївки.

Міс Марпл зробила паузу, а тоді продовжила таким протяглим голосом, немовби говорила вві сні:

— Я не можу позбутися відчуття, що до цієї історії приплуталося щось дуже особисте. Якась ненависть чи роздратування. Невдоволення молодої акторки, до якої ставилися не так, як би їй хотілося? Умисна спроба поставити когось у скрутне становище? Ось на що це схоже. А проте навіть таке пояснення не здається мені достатньо переконливим…

— Ой, докторе, ви ж досі не сказали нічого, — спохопилася Джейн. — Я зовсім про вас забула.

— Про мене завжди забувають, — сумно промовив сивий лікар. — Мабуть, я малоприкметна особистість.

— О ні! — заперечила Джейн. — Скажіть нам, що ви про це думаєте.

— Я, власне, готовий погодитись з усіма версіями, а проте не згоден із жодною з них окремо. Щодо мене, то я маю вельми надуману й, мабуть, цілком хибну теорію, що до цих подій причетна дружина. Тобто я маю на увазі дружину Германа. У мене немає жодних фактів, які підтверджували б цю версію, але ви були б здивовані, коли б знали, які неймовірні задуми та плани можуть виникнути в голові жінки, котра почуває себе скривдженою.

— О, докторе Ллойд! — збуджено вигукнула міс Марпл. — Як це розумно з вашого боку! А я ж навіть не подумала про бідолашну місіс Пебмарш.

Джейн витріщилася на неї.

— Місіс Пебмарш? Хто така місіс Пебмарш?

— Та, власне… — завагалася міс Марпл. — Я не певна, що її справді можна сюди приплутати. Вона праля. Це вона вкрала опалову брошку, що була приколота до блузки, й перенесла її в дім іншої жінки.

Джейн здавалася більш спантеличеною, аніж будь-коли.

— І ця історія з украденою брошкою робить для вас усе досконало очевидним, міс Марпл? — спитав сер Генрі, як завжди, підморгнувши їй.

Але, на його превеликий подив, міс Марпл похитала головою.

— Ні. Боюся, що ні. Мушу зізнатися, я цілком розгублена. Але я дуже добре усвідомлюю, що жінки повинні єднатися між собою: коли виникає вкрай несприятлива ситуація, ти можеш покластися лише на людину, що належить до твоєї статі. Думаю, що в цьому слід шукати мораль тієї історії, що її розповіла нам міс Гел’єр.

— Мушу зізнатися, що це конкретне етичне значення запропонованої нам таємниці прослизнуло повз мою увагу, — сказав сер Генрі дуже серйозним голосом. — Можливо, ваш висновок проясниться для мене тоді, коли міс Гел’єр відкриє нам розгадку.

— Я? — перепитала Джейн голосом, у якому пролунала цілковита розгубленість.

— А хто ж іще? Я, власне, хотів сказати, що, коли висловити це дитячою мовою, «ми припиняємо гру». Ви й тільки ви, міс Гел’єр, мали високу честь запропонувати нашій увазі таку незбагненну таємницю, що навіть міс Марпл була змушена визнати свою поразку.

— То ви справді припиняєте гру? — запитала Джейн.

— Атож. — Після хвилинної мовчанки, протягом якої він чекав, чи не візьме слово хтось інший, сер Генрі знову взяв на себе обов’язки головного розпорядника. — Це означає, що ми врочисто відмовляємось від тих ескізних версій, що їх ми сором’язливо пропонували. Чоловіки — по одній, міс Марпл — дві, а місіс Б. — цілу дюжину.

— Я не пропонувала дюжини, — сказала місіс Бентрі. — То були лише варіації на головну тему, і скільки разів вам повторювати, що я терпіти не можу, коли мене називають місіс Б.?

— Отже, ви припиняєте гру, — сказала Джейн замислено. — Це дуже цікаво.

Вона відхилилася назад на своєму стільці й неуважно стала полірувати свої нігті.

— Ну, гаразд, — сказала місіс Бентрі. — Ми чекаємо, Джейн. Тож яка розгадка цієї таємниці?

— Розгадка?

— Атож. Що там насправді сталося?

Джейн витріщилася на неї.

— Я не маю найменшого уявлення.

— Що?

— Я завжди сушила собі над цим голову. Я думала, ви всі тут такі розумні і хтось із вас мені все розтлумачить.

Кожен намагався приховати своє роздратування. Дуже добре, звичайно, що Джейн була такою вродливою, але цієї миті кожен відчув, що дурість може заходити дуже далеко. Навіть небесна краса не здатна її вибачити.

— Ви хочете сказати, що правду так і не було відкрито? — запитав сер Генрі.

— Атож. Саме тому я й сподівалася, що ви зможете відкрити її мені.

У голосі Джейн звучала образа. Було очевидно, що вона почуває себе скривдженою.

— Знаєте… я… я… — промурмотів полковник Бентрі, не знаходячи слів.

— Ви просто нестерпна дівчина, Джейн, — сказала його дружина. — Проте я переконана й завжди буду переконана, що мала рацію. Якби ви ще назвали нам справжні імена тих людей, я була б цілком переконана.

— Не думаю, що я могла б це зробити, — сказала Джейн, чітко вимовляючи кожне слово.

— Hi, моя люба, — сказала міс Марпл. — Міс Гел’єр не могла б цього зробити.

— Звісно, вона могла б, — заперечила місіс Бентрі. — Не будьте такою пихатою, Джейн. Нам, старшим людям, необхідно бодай трохи попліткувати. Принаймні скажіть нам, хто був тим магнатом.

Але Джейн тільки похитала головою, а міс Марпл, у свій старомодний спосіб, і далі підтримувала дівчину.

— Та історія, певно, завдала їй великої прикрості, — сказала вона.

— Ні, — не стала брехати Джейн. — Я думаю… я думаю, що дуже втішалася нею.

— Можливо, це й правда, — сказала міс Марпл. — То була цікава перерва в одноманітності днів. У якій п’єсі ви тоді грали?

— «Сміт».

— Он як! Це одна з п’єс Сомерсета Моема, чи не так? Усі його п’єси дуже розумні. Я бачила їх на сцені майже всі.

— Ви знову репетируєте її для осінніх гастролей, чи не так? — запитала місіс Бентрі.

Джейн кивнула.

— Гаразд, — сказала міс Марпл, підводячись на ноги. — Мені час додому. Уже так пізно! Ми мали дуже цікавий вечір. Цікавий і незвичайний. Я думаю, історія міс Гел’єр заслуговує на головний приз. Ви згодні зі мною?

— Пробачте, що я вас розгнівала, — сказала Джейн. — Бо я й справді не знаю, як там усе закінчилося. Мабуть, мені треба було сказати про це на самому початку.

У її голосі прозвучав смуток. Доктор Ллойд галантно скористався з нагоди.

— Моя люба юна леді, ви зовсім не повинні були цього робити. Ви поставили перед нами дуже цікаву проблему, на якій ми мали можливість вигострити свій розум. Мені тільки шкода, що жодному з нас не пощастило знайти для неї переконливого розв'язання.

— Говоріть сам за себе, — сказала місі Бентрі. — Я розв’язала її. Я переконана в тому, що мала слушність.

— А знаєте, я теж вірю, що ви її розв’язали, — погодилася Джейн. — Те, що ви сказали, було таким імовірним.

— Яку з її сімох версій ви маєте на увазі? — іронічно поцікавився сер Генрі.

Доктор Ллойд галантно допоміг міс Марпл узути калоші. «На всяк випадок», — як пояснила стара леді. Доктор зголосився провести стару даму до її старомодного котеджу. Загорнувшись у кілька вовняних шалей, міс Марпл іще раз побажала всім доброї ночі. Наостанок вона підійшла до Джейн Гел’єр і, нахилившись, прошепотіла щось актрисі на вухо. Здивоване «Ой!» вихопилося в Джейн — і так голосно, що примусило решту повернути до неї голови.

Усміхаючись і киваючи головою, міс Марпл рушила до виходу. Джейн Гел’єр дивилася їй навздогін приголомшеним поглядом.

— Ви вже лягаєте спати, Джейн? — запитала місіс Бентрі. — Що з вами діється? Ви дивитеся такими очима, ніби щойно побачили привида.

Глибоко зітхнувши, Джейн нарешті прийшла до тями, обдарувала двох чоловіків прегарною усмішкою, яка могла спантеличити кого завгодно, і рушила за своєю господинею до сходів. Місіс Бентрі піднялася з дівчиною до її кімнати.

— Ваш вогонь майже згас, — сказала місіс Бентрі, марно спробувавши розворушити його. — Вони не змогли розпалити його як треба. До чого ж тупими стали ці покоївки. А проте, я думаю, уже досить пізно. Ой леле, та вже повернуло на другу ночі!

— Ви думаєте, є багато людей, схожих на неї? — запитала Джейн Гел’єр.

Вона сіла на краєчок ліжка й вочевидь поринула в задуму.

— Схожих на мою покоївку?

— Ні. Схожих на ту дивовижну стару жінку — як пак її звуть? Марпл?

— О, я не знаю. Я гадаю, що в наших селах таких багато.

— Ох, люба Доллі, — сказала Джейн. — Я не знаю, що мені робити.

І вона глибоко зітхнула.

— А.в чому річ?

— Я дуже стривожена.

— Чим стривожена?

— Доллі, — сказала Джейн Гел’єр, і її голос пролунав із дивною врочистістю, — ви знаєте, що та дивовижна стара жінка прошепотіла мені перед тим, як вийти за двері сьогодні ввечері?

— Ні, не знаю. А що вона прошепотіла?

— Вона сказала: «Я не зробила б так, якби була на вашому місці, люба. Ніколи не давайте жодній жінці такої влади над собою, навіть тоді, коли ви вважаєте її своїм другом». Ви знаєте, Доллі, це жахлива правда.

— Ця сентенція? Так, можливо. Але я не бачу, до чого її можна прикласти.

— Мабуть, ніколи не можна по-справжньому довіряти жінці. А я опинилась у її владі. Я ніколи про це не думала.

— Про яку жінку ви говорите?

— Про Нету Ґрін, мого дублера.

— Що може знати міс Марпл про вашого дублера?

— Мабуть, вона здогадалась… але я не розумію як.

— Джейн, ви не скажете мені чітко та ясно, про що ви тепер говорите?

— Про ту історію. Яку я вам розповіла. О, Доллі, ви знаєте ту жінку — це вона забрала від мене Клода.

Місіс Доллі кивнула головою, швидко пригадавши перший із невдалих шлюбів Джейн — із Клодом Ейвербері, актором.

— Він одружився з нею; і я змогла сказати йому, що з того буде. Клод нічого не знає, але вона закрутила роман із сером Джозефом Самоном: вона проводить уїк-енди з ним у бунгало, про яке я вам розповідала. Я хотіла вивести її на чисту воду, я хотіла, щоб усі знали, яка вона жінка. А якби сталося пограбування, то все випливло б назовні.

— Джейн! — видихнула місіс Бентрі. — То це ви влаштували всю ту історію, про яку нам розповіли?

Джейн кивнула головою.

— Саме тому я й обрала «Сміта». У цій виставі я ношу вбрання покоївки, якщо ви пам’ятаєте. Тож я звикла до нього й маю в ньому цілком природний вигляд. І коли мене привели до поліційного відділка, то мені було дуже легко сказати, що я репетирувала свою роль зі своїм дублером у готелі. Насправді ж, звичайно, ми обидві були в бунгало. Мені треба було лише відчинити двері й принести коктейлі, а Нета намагалася бути мною. Він, звичайно ж, більше ніколи не мав із нею зустрітися, тож ми не боялися, що він потім упізнає її. А я вмію показати себе зовсім іншою, коли на мені вбрання покоївки; а крім того, чоловіки не звикли дивитися на покоївок як на людей. Ми планували витягти його потім на дорогу, прихопити з собою скриньку з коштовностями, зателефонувати до поліції й повернутися до готелю. Мені не хотілося примушувати бідолашного молодика страждати, але сер Генрі не вважав, що з ним сталося щось жахливе, хіба не так? А про неї після цього напишуть у газетах, і все стане відомо — і Клод побачить, чого вона насправді варта.

Місіс Бентрі опустилася на стілець і застогнала.

— Ох, яка ж я дурна! Розвісила вуха й довірливо слухаю, як Джейн Гел’єр, безсоромна брехуха, розповідає нам про те, що сама ж таки накоїла!

— Я добра актриса, — сказала Джейн самовдоволено. — Я завжди нею була, хоч би що там казали люди. Я ж не виказала себе жодним словом, чи не так?

— Міс Марпл мала цілковиту слушність, — прошепотіла місіс Бентрі. — Особистий інтерес. Атож, суто особистий інтерес. Джейн, моя добра дитино, невже ви не розумієте, що крадіжка — це крадіжка й вас могли посадити до в’язниці?

— Але ж ніхто з вас не здогадався, — сказала Джейн. — Крім міс Марпл. — Стривожений вираз знову повернувся на її обличчя. — Доллі, ви справді думаєте, що таких, як вона, багато?

— Правду кажучи, я так не думаю, — заспокоїла її місіс Бентрі.

Джейн зітхнула знову.

— А все ж таки ліпше було б не ризикувати. І звісно, я тепер буду у владі Нети — це очевидна правда. Вона може завдати мені великих прикрощів або шантажувати мене, або щось таке. Вона допомогла мені обміркувати всі деталі й пообіцяла завжди бути відданою мені, та коли маєш справу з жінками, то ніколи не знаєш. Ні, я думаю, міс Марпл мала слушність. Мені не варто йти на такий ризик.

— Але ж, моя люба, ви на нього пішли.

— Ой ні. — І Джейн широко розплющила свої сині очі. — Хіба ви не зрозуміли? Нічого з цього ще не трапилось! Я, як то кажуть, репетирувала виставу для провінціалів.

— Я не розумію вашого театрального жаргону, — із гідністю сказала місіс Бентрі. — Ви хочете сказати, що це майбутній проект, а не вже здійснений задум?

— Я мала намір здійснити його цієї осені, у вересні. А тепер не знаю, що й робити.

— А Джейн Марпл усе розгадала — справді розгадала істину й нічого нам не сказала, — обурилася місіс Бентрі.

— Я думаю, саме тому вона й сказала про те, що ми, жінки, повинні єднатися між собою. Вона не хотіла виказати мене перед чоловіками. Це було дуже порядно з її боку. Я нічого не маю проти, що ви все знаєте, Доллі.

— Але викиньте цю думку з голови, Джейн. Я вас благаю.

— Мабуть, доведеться, — прошепотіла міс Гел’єр. — Адже можуть знайтися й інші міс Марпл.