Тринадцять загадкових випадків

Розділ тринадцятий УТОПЛЕНА

Сер Генрі Клітерінґ, відставний комісар Скотленд-Ярду, гостював у своїх друзів Бентрі в їхньому домі неподалік від невеличкого села Сент-Мері-Мід.

Одного суботнього ранку, ідучи на сніданок, призначений заради гостя на досить пізній час — чверть на одинадцяту, — сер Генрі майже зіткнувся з господинею дому, місіс Бентрі, у дверях кімнати, де подавали сніданок. Вона вибігла звідти, вочевидь перебуваючи в стані великого збудження. Настрій у неї був явно кепський.

Полковник Бентрі сидів за столом із більш червоним, аніж зазвичай, обличчям.

— Доброго ранку, Клітерінґу, — сказав він. — Сідайте снідати.

Сер Генрі приєднався до нього. Коли він сів перед тарілкою з нирками та беконом, господар дому зазначив:

— Доллі дещо рознервувалася сьогодні вранці.

— Е… е… мені теж так здалося, — промовив гість стриманим голосом.

Він був трохи здивований. Господиня дому мала лагідну вдачу, що рідко піддавалася змінам настрою чи збудженню. Наскільки було відомо серові Генрі, майже всі її інтереси були зосереджені на одному — садівництві.

— Атож, — сказав полковник Бентрі. — Новини, що їх ми одержали цього ранку, засмутили її. Ідеться про дівчину з нашого села — дочку Емота, — Емота, що тримає шинок «Синій вепр».

— Так, так, знаю.

— Ну от, — продовжив полковник Бентрі з виглядом людини, котра віддається напруженим роздумам. — Дівчина потрапила в халепу. Звичайна історія. У нас виникла на цю тему суперечка з Доллі. Я вчинив дурницю. Жінки ніколи не розуміють аргументів здорового глузду. Доллі була цілком на боці дівчини — ви знаєте жіночу логіку: чоловіки — брутальні тварюки і таке інше. Але не все так просто, а надто в наші дні. Дівчата знають, на що вони йдуть. Хлопець, котрий зваблює дівчину, не обов’язково негідник. П’ятдесят на п’ятдесят, що це не так. Той Сендфорд мені навіть подобається. Який там із нього Дон Жуан — просто молодий бевзь, і не більше!

— То це він винний у тому, що дівчина вскочила в халепу?

— Схоже, що так. Звичайно, особисто я нічого не знаю, — обережно провадив полковник. — То все плітки й базікання. Ви ж знаєте, які в нас тут звичаї! Тож можна сказати, що я нічого не знаю. І я не такий, як Доллі, щоб відразу робити висновки й розкидатися звинуваченнями направо й наліво. Нехай йому чорт, людина повинна нести відповідальність за те, що вона каже. Тим більше, що буде розслідування й усе таке.

— Розслідування?

Полковник Бентрі поглянув на нього з подивом.

— Атож, розслідування. Хіба я вам не сказав? Дівчина втопилася. Тому стільки метушні й галасу.

— Прикра історія, — сказав сер Генрі.

— Ще б пак не прикра. Про це не хочеться навіть думати. Бідолашна дівчина — така мила й така гарна. Її батько — дуже жорсткий чоловік, якщо вірити розповідям. Мабуть, дівчина відчувала, що не зможе витримати всієї тієї музики.

Він помовчав.

— Саме тому Доллі так засмутилася.

— А де вона втопилася?

— У річці. Нижче млина, де дуже швидка течія. Там є стежка й місточок. Думають, вона стрибнула у воду з місточка. Ох, не хочеться про це й думати.

І полковник Бентрі зашарудів газетою, щоб розгорнути її й відвернути свою увагу від болісної реальності, занурившись у повідомлення про найновіші беззаконня уряду.

Сер Генрі не надто глибоко зацікавився сільською трагедією. Після сніданку він умостився на зручному стільці, який поставив посеред моріжка, насунув капелюха собі на очі й став спостерігати життя під зручним для себе кутом зору.

Було десь о пів на дванадцяту, коли охайно вдягнена струнка покоївка швидко перетнула газон.

— Дозвольте потурбувати вас, сер. Прийшла міс Марпл і хоче вас бачити.

— Міс Марпл?

Сер Генрі випростався на своєму стільці й поправив капелюха. Почуте ім’я здивувало його… Він пам’ятав міс Марпл дуже добре — її спокійні й лагідні манери старої панни, її дивовижну проникливість. Він пам'ятав про дванадцять гіпотетичних і нерозв'язних справ — і пам’ятав, як у кожній із них ця типова «стара панна з села» непомильно знаходила правильну розгадку таємниці. Сер Генрі відчував дуже глибоку пошану до міс Марпл. Він намагався вгадати, що її привело до нього.

Міс Марпл сиділа у вітальні — дуже випростана, як завжди, поруч із нею стояв яскраво розфарбований кошик для покупок іноземного виробництва. Щоки в неї були трохи рожеві, і вона здавалася схвильованою.

— Сер Генрі, я дуже рада вас бачити. Це справжнє щастя, що я вас знайшла. Я зовсім недавно довідалася, що ви гостюєте тут… Сподіваюся, ви пробачите мені моє несподіване вторгнення…

— Ваш візит для мене — велика приємність, — сказав сер Генрі, взявши її за руку. — Боюся, місіс Бентрі немає вдома.

— Так, — сказала міс Марпл. — Я бачила, як вона розмовляє з Футітом, різником, коли я йшла сюди. Генрі Футіт потрапив учора під колеса — власне, не він, а його собака. Один із тих фокстер'єрів із гладенькою шкірою, досить повний і з поганим характером, собака того виду, яких, схоже, завжди тримають різники.

— Атож, — люб’язно погодився з нею сер Генрі.

— Я була рада прийти сюди, коли її не буде вдома, — провадила міс Марпл. — Бо саме вас я хотіла бачити. Через оте лихо.

— Що спіткало Генрі Футіта? — запитав сер Генрі, дещо спантеличений.

Міс Марпл кинула на нього докірливий погляд.

— Ні, ні, звичайно. Те, яке спіткало Розу Емот. Ви, певно, чули?

Сер Генрі кивнув головою.

— Бентрі мені сказав. Дуже сумно.

Він був трохи спантеличений. Він не міг зрозуміти, чому міс Марпл захотіла побачитися з ним через сумну пригоду, що сталася з Розою Емот.

Міс Марпл знову сіла. Сер Генрі також сів. Коли стара дама знову заговорила, тон її голосу змінився. Тепер він звучав поважно, з відтінком певної гідності.

— Ви, певно, пам’ятаєте, сер Генрі, що раз або двічі ми зустрічалися з вами й мали нагоду взяти участь у досить цікавій та приємній грі. Коли ми розповідали про різні загадкові події й шукали відповіді на ті запитання, що їх вони перед нами ставили. Ви тоді люб’язно сказали, що я… що я знаходила не такі вже й погані розв’язання для тих таємниць.

— Ви перемогли тоді нас усіх, — тепло сказав сер Генрі. — Ви виявили абсолютну геніальність у пошуках дороги до істини. І я також пам’ятаю, ви завжди пригадували якісь сільські події, що давали вам необхідний ключ.

Він говорив це з усмішкою, але міс Марпл не всміхалася. Вона залишалася дуже серйозною.

— Те, що ви тоді сказали, надало мені сміливості прийти до вас тепер. Я відчуваю, що, коли скажу дещо, ви принаймні не станете сміятися з мене.

До сера Генрі несподівано дійшло, що вона говорить дуже серйозно.

— Звичайно, я не стану сміятися, — лагідно сказав він.

— Сер Генрі, ця дівчина, Роза Емот, вона не втопилася — її було вбито… І я знаю, хто її вбив.

Десь протягом трьох секунд сер Генрі мовчав, опанований глибоким подивом. Голос міс Марпл був досконало спокійним і нітрохи не збудженим. Можна подумати, вона сказала якісь найбуденніші в цьому світі слова, настільки в її тоні були відсутні будь-які емоції.

— Ви зробили дуже серйозну заяву, міс Марпл, — сказав сер Генрі, коли нарешті зміг перевести подих.

Вона кілька разів лагідно кивнула головою.

— Я знаю… Знаю… І саме тому прийшла до вас.

— Але ж, моя люба леді, я зовсім не та людина, до якої треба приходити в таких випадках. Зараз я цілком приватна особа. Якщо ви маєте докази, які підтверджують щойно сказані вами слова, ви повинні піти в поліцію.

— Не думаю, що з цього буде якась користь, — сказала міс Марпл.

— Але чому ви так думаєте?

— Бо в мене немає жодних, як ви їх називаєте, доказів.

— Ви хочете сказати, це лише ваш здогад?

— Здогад, якщо хочете, але насправді не зовсім так. Я знаю. Я здатна здобути це знання, проте, якби я навела свої аргументи на його підтримку в розмові з інспектором Друйтом, він би лише посміявся з мене. І навряд чи я засудила б його за це. Дуже важко зрозуміти те знання, що його я схильна назвати спеціальним знанням.

— Наприклад? — запитав сер Генрі.

Міс Марпл ледь помітно всміхнулася.

— Ну, приміром, якби на підтвердження свого знання я навела вам той факт, що чоловік на прізвисько Горох, котрий кілька років тому продавав моїй племінниці овочі, вивантажив їй зі свого воза ріпу замість моркви…

Вона промовисто замовкла на півслові.

— Дуже добре прізвисько для торговця, — промурмотів сер Генрі. — Ви хочете сказати, що оцінюєте події, порівнюючи їх з аналогічними?

— Я знаю людську натуру, — сказала міс Марпл. — Неможливо не знати людської натури, проживши стільки років у селі. Питання лише в тому, вірите ви мені чи ні?

Вона подивилася йому просто у вічі. Рожевий рум’янець став яскравішим на її щоках. Їхні погляди зустрілись, і вона не відвела своїх очей.

Cep Генрі був чоловіком із дуже великим життєвим досвідом. Він звик ухвалювати свої рішення швидко, не ходячи коло та навколо. Хоч яким неймовірним і фантастичним здалося йому твердження міс Марпл, він відразу відчув, що приймає його.

— Я вірю вам, міс Марпл. Але не розумію, що я міг би зробити для вас у цій справі й чому ви до мене прийшли.

— Я думала про це й багато думала, — промовила міс Марпл. — Як я вже сказала, було б марно йти до поліції, не маючи на руках жодних фактів. Єдине, про що я вас хочу попросити, — це щоб ви зацікавились цією справою — я певна, для інспектора Друйта це буде велика честь. А якщо справа зайде далі, то не сумніваюся, що полковник Мелчет, головний констебль, буде як віск у ваших руках.

Вона подивилася на нього благальним поглядом.

— А які відомості ви мені дасте, щоб я міг на них опертися?

— Я подумала про те, — сказала міс Марпл, — щоб написати на клаптику паперу прізвище — прізвище конкретної особи — й дати його вам. І якщо потім, у процесі розслідування, ви доведете непричетність цієї особи до злочину, я готова буду визнати свою помилку.

Вона замовкла, а потім додала, затремтівши всім тілом:

— Було б просто жахливо — неймовірно жахливо! — якби зовсім невинну людину повісили.

— Звідки ви… — вигукнув сер Генрі, геть приголомшений.

Вона обернула до нього засмучене обличчя.

— Може, я й помиляюся щодо цього — хоча так не думаю. Інспектор Друйт, поза всяким сумнівом, чоловік розумний. Але пересічний розум іноді буває дуже небезпечним. Він часто примушує людину зупинятися на півдорозі.

Сер Генрі подивився на неї з цікавістю.

Міс Марпл трохи понишпорила у своєму ридикюлі, дістала звідти невеликого записника, вирвала звідти аркушик, ретельно написала на ньому якесь слово й, згорнувши аркуш удвоє, передала серові Генрі.

Він розгорнув аркуш і прочитав прізвище. Воно нічого йому не сказало, але брови в нього трохи піднялись угору. Він подивився на міс Марпл і поклав згорнутий аркушик у кишеню.

— Гаразд, гаразд, — сказав він. — Досить незвичайна справа. Я ніколи не робив раніше нічого подібного. Але тепер у мене є чим підтвердити своє судження — вашою думкою, міс Марпл.

Сер Генрі сидів у кабінеті з полковником Мелчетом, головним констеблем графства, й інспектором Друйтом.

Головний констебль був невеличкий на зріст і відзначався притаманною військовикам безцеремонністю суджень. Інспектор був високий, широкоплечий і наділений неймовірно тверезим поглядом на речі.

— Мені трохи ніяково, що я втручаюсь у вашу роботу, — сказав сер Генрі зі своєю приємною усмішкою. — Я не зміг би навіть вам пояснити, чому я це роблю. — «І таки не зміг би!» — подумав він.

— Дорогий друже, ми щиро вам вдячні. Ваша участь у розслідуванні — для нас велика приємність.

— І велика честь, сер Генрі, — докинув інспектор.

Головний констебль подумав: «Знудився до смерті, бідолаха, гостюючи в тих Бентрі. Старий, що не стуляє рота, обкладаючи лайкою уряд, і стара, котра вічно белькоче про свої цибулини».

Інспектор подумав: «Дуже шкода, що тут не йдеться про справжню головоломку. Кажуть, один із найліпших детективів Англії. Жаль, що ми тут плаваємо так мілко».

А вголос головний констебль сказав:

— Боюся, ця справа надто брудна й очевидна. Спочатку ми думали, дівчина наклала на себе руки. У неї були проблеми з родиною, ви ж розумієте які. Але наш лікар, доктор Гейдок, чоловік дуже сумлінний. Він виявив синці на кожній її руці, біля самого плеча. Синці, які виступили на її шкірі до смерті. Саме там, де хтось міг схопити, аби штовхнути у воду.

— Для цього треба було докласти велику силу?

— Не думаю. Навряд чи там була боротьба — певно, вбивця захопив дівчину зненацька. На місточку зі слизьких дощок. Не було нічого легшого, як штовхнути її у воду, — з одного боку там немає перил.

— А вам точно відомо, що трагедія сталася саме там?

— Так. Ми допитали хлопця — його звуть Джиммі Браун і йому дванадцять років. Він був у лісі, на протилежному березі. Він почув зойк, що пролунав на місточку, і сплеск води. Це сталось уже в сутінках — і щось побачити було важко. Проте незабаром хлопець помітив, як по воді пливе щось біле, і тоді він побіг по допомогу. Вони витягли її на берег, але було вже надто пізно, щоб повернути її до життя.

Сер Генрі кивнув головою.

— А хлопець нікого не бачив на місточку?

— Ні. Але, як я вам уже сказав, були сутінки, а над тим місцем завжди висить туман. Я ще збираюся допитати хлопця, чи не бачив він там когось відразу після вбивства або перед ним. Бо він, природно, подумав, що дівчина сама стрибнула у воду. Зрештою, спочатку всі так думали.

— Але ми маємо ще записку, — сказав інспектор Друйт.

Він обернувся до сера Генрі.

— Записку знайшли в кишені мертвої дівчини, сер. Вона була написана олівцем, яким зазвичай художники малюють ескізи, і хоч папір перетворився на кашу, проте ми спромоглися прочитати, що там було написано.

— І що ж там було?

— Записка була від молодого Сендфорда. «Гаразд, — було там написано, — я чекатиму тебе біля місточка о пів на дев’яту. Р. С.» І саме десь о пів на дев'яту чи на кілька хвилин пізніше Джиммі Браун почув крик, а потім і сплеск.

— Я не знаю, чи доводилося вам бачити цього Сендфорда, — провадив полковник Мелчет. — Він з'явився тут десь місяць тому. Один із сучасних молодих архітекторів, котрі проектують химерні будинки. Він узявся проектувати дім для Олінгтона. Одному Богові відомо, на що він має бути схожий. Щось, напхом напхане всіляким модерним мотлохом, я думаю. Скляний обідній стіл і хірургічні стільці, виготовлені зі сталі та решіток. Це, власне, не стосується нашої справи, але показує, що він за суб'єкт, той Сендфорд. Можна сказати, більшовик — людина без моралі.

— Зваблення дівчат, — лагідно сказав сер Генрі, — злочин, що має глибоке коріння в історії, але коріння вбивства сягає значно глибше.

Полковник Мелчет здивовано витріщився на нього.

— О, так, — сказав він. — Звичайно, звичайно.

— Зрозумійте, сер Генрі, — сказав Друйт, — справа це брудна, проте цілком очевидна. З вини того молодого Сенфорда дівчина опиняється в халепі. А йому вже скоро повертатися до Лондона. Там він має дівчину — вродливу молоду леді, — з якою заручений. Але якби до неї раптом дійшли чутки про його сільську пригоду, то, природно, вона б йому цього не подарувала. Він зустрічається з Розою біля місточка; вечір туманний, нікого близько немає; він хапає її за плечі й штовхає у воду. Типовий юний мерзотник, і він заслуговує отримати те, що скоро отримає. Така моя думка.

Сер Генрі сидів мовчки хвилину чи дві. Він відчував, як його омиває потужний підземний потік місцевих забобонів. Новомодний архітектор вочевидь не міг здобути популярності в консервативному селі Сент-Мері-Мід.

— То немає жодних підстав сумніватися, що саме цей чоловік, Сенфорд, був батьком ненародженої дитини? — запитав він.

— Він батько, а хто ж іще? — сказав Друйт. — Роза Емот у всьому зізналася батькові. Вона сподівалася, що він з нею одружиться. Одружиться! Такі, як він, не одружуються!

«Святий Боже, — подумав сер Генрі. — Схоже, я потрапив у мелодраму середньо-вікторіанської доби. Довірлива дівчина, негідник із Лондона, суворий батько, зрада — немає лише вірного сільського коханого. Думаю, уже час запитати про нього».

І вголос він сказав:

— А чи не мала дівчина хлопця з тих, які живуть тут, у селі?

— Ви маєте на увазі Джо Елліса? — запитав інспектор. — Хороший він хлопець — Джо. Заробляє собі на життя теслярським ремеслом. Ех, якби вона залишилася з Джо…

Полковник Мелчет схвально кивнув головою.

— Кожен має шукати собі пару серед людей свого класу, — різко кинув він.

— А як Джо Елліс сприйняв цю подію? — запитав сер Генрі.

— Ніхто не знає, як він її сприйняв, — сказав інспектор. — Він дуже сумирний хлопець, той Джо. І дуже замкнений у собі. Усе, що робила Роза, було, на його погляд, правильним. Вона водила його на повідку. Він сподівався, що рано чи пізно вона до нього повернеться — таким був його напрям думок, я вважаю.

— Я хотів би побачитися з ним, — сказав сер Генрі.

— О, ми його неодмінно навідаємо, — відповів полковник Мелчет. — Ми не знехтуємо жодної ниточки. Думаю, ми спочатку зустрінемося з Емотом, потім — зі Сенфордом, а наостанок навідаємося до Елліса. Це вас улаштовує, Клітерінґу?

Сер Генрі відповів, що цілком улаштовує.

Вони знайшли Тома Емота в «Синьому вепрі». Це був високий дебелий чоловік середнього віку з неспокійними очима та грубою щелепою.

— Радий бачити вас, джентльмени, — доброго ранку, полковнику. Заходьте сюди, і тут ми зможемо поговорити приватно. Вам щось запропонувати, джентльмени? Нічого не треба? Як бажаєте. Ви прийшли в справі моєї бідолашної дочки. Вона була добра дівчина, моя Роза. Вона завжди була доброю дівчиною, доки цей паскудний мерзотник, — перепрошую, але інакше його назвати не можу, — доки цей мерзотник не з’явився в нас у селі. Пообіцяв, що одружиться з нею, авжеж пообіцяв. Але я примушу його відповідати перед законом. Довів її до такого стану, авжеж довів. Свиня й підлий паскудник. Зганьбив усіх нас. Моя бідолашна дівчинка!

— Ваша дочка сказала вам, що містер Сендфорд відповідальний за її стан? Ви можете це підтвердити? — запитав Мелчет із суворими нотками в голосі.

— Сказала. У цій самій кімнаті сказала.

— А що сказали їй ви? — запитав сер Генрі.

— Що я їй сказав? — перепитав Емот таким тоном, ніби це запитання захопило його зненацька.

— Атож. Ви, наприклад, не погрожували вигнати її з дому?

— Я був трохи роздратований — це ж цілком природно. Я гадаю, ви погодитеся, що це цілком природно. Але, звичайно ж, я її з дому не виганяв. Я ніколи такого не зробив би. — Він став у позу справедливого обурення. — Ні. Але що зробить закон, хотів би я вас запитати? Що зробить йому закон? Він не повинен був її кривдити. А якщо він її скривдив, то мусить заплатити за це.

І він ударив кулаком по столу.

— Коли ви востаннє бачили свою дочку? — спитав Мелчет.

— Учора, коли ми пили чай.

— Якою була її поведінка тоді?

— Такою, як завжди. Я нічого такого не помітив. Якби я знав…

— Але ж ви не знали, — сухо кинув інспектор.

Вони попрощалися й пішли.

— Емот справляє не дуже приємне враження, — замислено промовив сер Генрі.

— Такий собі дрібний мерзотник, — сказав Мелчет. — Він пустив би кров Сенфордові, якби знайшов можливість.

Після Емота вони пішли до архітектора. Рекс Сендфорд був зовсім не схожий на той портрет, який сер Генрі підсвідомо намалював у своїй уяві. Високий молодик, дуже світловолосий і дуже тендітний. Очі — сині й замріяні, волосся — скуйовджене й занадто довге. Голос трохи схожий на жіночий.

Полковник Мелчет відрекомендував себе та своїх супутників. Потім відразу перейшов до мети їхнього візиту й попросив архітектора зробити офіційну заяву, в якій він детально описав би, де він був і що робив учора ввечері.

— Ви повинні розуміти, — сказав він тоном застереження, — що я не маю права вимагати від вас офіційної заяви і що будь-яка ваша заява може бути використана як свідчення проти вас. Я хочу, щоб ви цілком усвідомили, в якому становищі перебуваєте.

— Я… я вас не зрозумів, — сказав Сендфорд.

— Ви розумієте, що дівчина Роза Емот була втоплена вчора ввечері?

— Я знаю. О, як це прикро та сумно! Уночі я не міг заснути бодай на хвилину. Сьогодні вдень я не міг працювати. Я почуваю себе відповідальним — жахливо відповідальним.

І він устромив пальці собі у волосся, скуйовдивши його ще більше.

— Я не хотів, щоб вона постраждала, — сказав він жалібним голосом. — Я ніколи не думав, що таке може статися. Мені й на думку не могло спасти, що вона так це сприйме.

Він сів за стіл і занурив обличчя в долоні.

— Чи повинен я зрозуміти вас так, містере Стенфорд, що ви відмовляєтесь офіційно заявити, де були вчора о пів на дев’яту вечора?

— Ні, ні. Безперечно, ні. Я пішов із дому. Пішов прогулятися.

— Ви пішли на побачення з міс Емот?

— Ні. Я був сам-один. Я пішов у ліс. І зайшов дуже далеко.

— Тоді що ви скажете нам про цю записку, сер, яку було знайдено в кишені мертвої дівчини?

Інспектор Друйт зачитав її вголос, без жодних емоцій.

— Отже, сер, — сказав він, коли закінчив читати, — ви заперечуєте, що ви це написали?

— Ні, ні. Ви маєте слушність. Я це написав. Роза просила мене, щоб я зустрівся з нею. Вона наполягала. Я не знав, що робити. Тож я написав цю записку.

— О, це вже ліпше, — сказав інспектор.

— Але я туди не пішов! — Голос Сенфорда прозвучав гучно й збуджено. — Не пішов! У мене було таке почуття, що ліпше туди не йти. Наступного дня я вже мав повернутися до міста. Я відчував, що ліпше не треба… що ліпше не треба нам зустрічатися. Я мав намір написати їй із Лондона… і… і досягти якоїсь домовленості.

— Чи відомо вам, сер, що дівчина була вагітна і що вона назвала вас батьком своєї дитини?

Сенфорд застогнав, але нічого не відповів.

— Вона правду сказала, сер?

Сенфорд занурив обличчя в долоні ще глибше.

— Думаю, що так, — сказав він здушеним голосом.

— Зрозуміло! — Інспектор Друйт не міг приховати свого задоволення. — А тепер повернімося до вашої «прогулянки». Хто-небудь вас бачив учора ввечері?

— Я не знаю. Думаю, що ні. Наскільки пригадую, мені ніхто не зустрівся.

— Дуже шкода.

— Що ви маєте на увазі? — Сенфорд витріщився на інспектора знетямленим поглядом. — Яка різниця, ходив я на прогулянку чи не ходив? Яка в цьому була різниця для Рози, якщо вона надумала втопитися?

— А вся річ у тому, — сказав інспектор, — що вона не втопилася. Її умисне вкинули у воду, містере Сенфорд.

— Її умисне… — Йому знадобилася хвилина чи дві, аби усвідомити весь жах того, що сталося. — О Господи! Тоді…

І він упав на стілець.

Полковник Мелчет ступив до виходу.

— Я хочу, щоб ви зрозуміли, Сенфорде, — сказав він. — За жодних обставин ви не повинні залишати цей дім.

Троє чоловіків вийшли разом. Інспектор і головний констебль обмінялися поглядами.

— Я думаю, цього досить, — підсумував інспектор.

— Так. Виписуйте ордер і заарештуйте його.

— Пробачте мені, — промовив сер Генрі. — Але я забув свої рукавички.

Він швидко повернувся в дім. Сенфорд сидів у тій самій позі, в якій вони його покинули, тупо дивлячись перед собою.

— Я повернувся, — сказав сер Генрі, — аби сказати вам, що особисто хочу вам допомогти і зроблю для цього все від мене залежне. Я не можу відкрити вам, чому я зацікавився вами, але я хотів би вас попросити, якщо ви не проти, розповісти мені якомога коротше, що відбулося між вами та тією дівчиною, Розою.

— Вона була дуже гарна, — сказав Сенфорд. — Дуже гарна та дуже зваблива. І… вона вчепилася в мене мертвою хваткою. Богом присягаюся, це правда. Вона не відходила від мене. А я почував себе самотнім, і ніхто особливо мене тут не любив, а… а вона, як я вже сказав, була навдивовижу гарна та, здавалося, дуже добре знала, чого хоче і як їй цього домогтися… — Його голос став майже нечутним. Він підняв погляд. — А потім сталося це. Вона хотіла, щоб я одружився з нею. Я не знав, що робити. Я заручений із дівчиною в Лондоні. Якщо вона коли-небудь почує про це — а вона, безперечно, почує, — тоді всьому кінець. Вона не зрозуміє. Та й як вона могла б це зрозуміти? Я, звичайно, негідник. Як я вже сказав, я не знав, що мені робити. Я уникав зустрічатися з Розою. Я вирішив повернутися до міста, побачитися зі своїм адвокатом і досягти якоїсь домовленості з нею, сплативши їй певну суму грошей. Господи, який я був дурень! А тепер мені все ясно: проти мене висувають звинувачення. Але вони помиляються. Вона сама це зробила.

— Вона коли-небудь погрожувала, що накладе на себе руки?

Сенфорд похитав головою.

— Ніколи. Я не сказав би, що від неї можна було такого чекати.

— А що ви скажете про чоловіка, якого звуть Джо Елліс?

— Хлопець-тесля? Добрий представник старого селянського племені. Тупий хлопчина, але божевільно закоханий у Розу.

— Він міг ревнувати? — запитав сер Генрі.

— Мабуть, що трохи ревнував, але його реакції надто вповільнені. Він схильний страждати мовчки.

— Гаразд, — сказав сер Генрі. — Мені час іти.

Він приєднався до інших.

— Ви знаєте, Мелчете, — зазначив він, — я відчуваю, що ми повинні також подивитися на того другого хлопця, Елліса, перш ніж робити категоричні висновки. Мені було б шкода вас, якби ви здійснили арешт, який потім виявиться помилкою. Зрештою, ревнощі — дуже переконливий мотив для вбивства та вельми поширений до того ж.

— Ви маєте слушність, — відповів інспектор. — Але Джо не такий хлопець. Він не скривдить і мухи. Ніхто ніколи не бачив, щоб він бодай розсердився. Проте, я згоден, ми все ж таки повинні його запитати, де він був учора ввечері. Зараз він має бути вдома. Він наймає помешкання в місіс Бартлет — дуже пристойної особи — удови, яка заробляє собі на життя пранням.

Маленький будиночок, до якого вони підійшли, був бездоганно чистий і прибраний. Висока й товста жінка середнього віку відчинила їм двері. Вона мала приємне обличчя й сині очі.

— Доброго ранку, місіс Бартлет, — сказав інспектор. — Джо Елліс удома?

— Повернувся не більш як десять хвилин тому, — відповіла місіс Бартлет. — Заходьте, прошу вас, панове.

Витерши руки фартухом, вона провела їх до невеличкої передньої вітальні, де були опудала птахів, порцелянові собаки, диван та кілька явно не потрібних тут меблів.

Вона поквапно знайшла, де їм сісти, щось прибрала, аби звільнити трохи більше місця, і вийшла, гукаючи:

— Джо, тут прийшли троє джентльменів, щоб побачитися з тобою!

Голос із задньої кухні відповів:

— Я вийду, коли почищу одяг і вмиюся.

Місіс Бартлет посміхнулася.

— Заходьте, місіс Бартлет, — запросив полковник Мелчет. — Сідайте.

— Ой ні, сер, я навіть подумати про таке не можу.

Місіс Бартлет була шокована такою пропозицією.

— Вам до вподоби ваш пожилець, Джо Елліс? — запитав Мелчет удавано безтурботним тоном.

— Кращого пожильця й бути не може, сер. Дуже спокійний і врівноважений молодий хлопець. Ніколи не випив і краплі спиртного. Дуже пишається своєю роботою. І завжди ставиться добре до мене й допомагає по дому. Він зробив мені ці полиці й новий буфет для кухні. І все, що часом треба зробити в домі, Джо зробить і не проситиме за це навіть подяки. О, дуже рідко трапляються такі молоді хлопці, як Джо, сер.

— Якась дівчина колись знайде своє щастя в ньому, — недбало зауважив Мелчет. — Йому дуже подобалася та бідолашна дівчина, Роза Емот, чи не так?

Місіс Бартлет зітхнула:

— Мені було дуже прикро на це дивитися. Він обожнював навіть землю, по якій вона ходила, а вона була до нього байдужісінька.

— А де Джо проводить свої вечори, місіс Бартлет?

— Тут, сер, зазвичай. Іноді він робить вечорами якусь додаткову роботу, а іноді намагається вивчати бухгалтерію заочно.

— Розумію. А де він був учора ввечері?

— Тут, сер.

— Ви певні, місіс Бартлет? — гостро запитав сер Генрі.

Вона обернулася до нього.

— Абсолютно певна, сер.

— Він не виходив із дому, скажімо, десь о пів на дев’яту?

— О ні, — засміялася місіс Бартлет. — Він ставив для мене буфет на кухні протягом майже всього вечора, і я допомагала йому.

Сер Генрі подивився на її усміхнене обличчя, на якому був вираз цілковитої певності, і пережив перше гостре відчуття сумніву.

Через хвилину Елліс увійшов до кімнати.

Це був високий широкоплечий молодик, дуже вродливий як на селянина. Він мав сором’язливі сині очі, і стримана усмішка грала на його вустах. Такий собі приязний молодий велетень.

Мелчет почав розмову. Місіс Бартлет вийшла на кухню.

— Ми розслідуємо смерть Рози Емот. Ви знали її, Еллісе.

— Так. — Він завагався, а тоді пробурмотів: — Сподівався одружитися з нею одного дня. Бідолашна дівчина.

— Ви чули про те, в якому стані вона була?

— Так. — Іскра гніву зблиснула в його очах. — Це він довів її до такого. Але, може, воно й на краще. Вона не була б щасливою, якби одружилася з ним. Я сподівався, вона прийде до мене, коли це сталося. Я б доглянув її.

— Попри те, що…

— То була не її провина. Він заморочив їй голову своїми чудовими обіцянками та всім іншим. О, вона розповідала мені про все. Даремно вона втопилася. Він був не вартий такої жертви.

— Де ви були, Еллісе, учора ввечері, о восьмій тридцять?

Чи це було тільки фантазією сера Генрі, чи справді відчулася якась напруженість у готовій — занадто готовій — відповіді.

— Я був тут. Ставив буфет на кухні для місіс Б. Ви її запитайте. Вона вам скаже.

«Він був надто швидкий зі своєю відповіддю, — подумав сер Генрі. — Вона вискочила з нього такою готовою, що, схоже, він підготував її заздалегідь».

Потім став переконувати себе, що це витвір його уяви. Вона працювала в нього на повну потужність — він навіть уявив собі зблиск страху в цих синіх очах.

Вони поставили ще кілька запитань і, одержавши на них відповіді, пішли. Сер Генрі знайшов якийсь привід, щоб зайти на кухню. Місіс Бартлет клопоталася біля печі. Вона підвела погляд і подарувала йому приязну усмішку. Новий буфет стояв під стіною. Роботу з ним ще не було закінчено. Там досі лежали деякі інструменти й стружки дерева.

— Це тут Елліс працював учора ввечері? — запитав сер Генрі.

— Так, сер, і чудова робота, ви згодні? Він дуже майстерний тесля, цей Джо.

У її очах не було ані страху, ані збентеження.

А як же Елліс? Чи йому здалося? Ні, там таки було щось.

«Я повинен узятися за нього як слід», — подумав сер Генрі.

Виходячи з кухні, він наштовхнувся на дитячий візок.

— Сподіваюся, ми не розбудили дитину? — сказав він.

Місіс Бартлет голосно засміялася.

— Ой ні, сер. У мене немає дітей — на жаль. Це візок для білизни, сер.

— А! Розумію…

Він помовчав, а тоді сказав, під впливом раптового імпульсу:

— Місіс Бартлет. Ви знали Розу Емот. Скажіть мені, що ви справді думаєте про неї.

Вона подивилася на нього з цікавістю.

— Я думаю, сер, вона була вередлива й легковажна. Але вона померла — а про мертвих не годиться говорити погано.

— Але я маю причину — і то дуже поважну причину, — щоб запитати вас про це.

У його голосі пролунали дуже переконливі нотки.

Вона, схоже, замислилася, втупивши в нього пильний погляд. Зрештою, наважилася.

— Роза належала до поганої породи, сер, — сказала вона цілком спокійним голосом. — Я цього не сказала б Джо. Вона геть заморочила йому голову. Такі дівчата це вміють — на жаль. Ви знаєте, як воно буває, сер..

Атож, сер Генрі знав. Усі Джо Елліси світу були дуже вразливими. Вони довіряли сліпо. Але саме з цієї причини вони зазнавали особливо сильного потрясіння, коли відкривали свою помилку.

Сер Генрі залишив цей дім, розгублений і спантеличений. Перед ним була глуха стіна. Джо Елліс працював удома весь учорашній вечір. Місіс Бартлет була з ним і не втрачала його з виду. Чи можна було якось таке оминути? Проти цього не можна було висунути жодного вагомого аргументу, крім хіба що підозрілої готовності, з якою відповів на поставлене йому запитання Джо Елліс, так ніби він мав уже заготовану відповідь.

— Отже, — сказав Мелчет, — це остаточно прояснює справу, чи не так?

— Авжеж прояснює, сер, — погодився інспектор. — Сендфорд у наших руках. Йому зовсім немає на що опертися. Справа очевидна як білий день. Я думаю, дівчина та її батько певною мірою… можна сказати, практично шантажували його. Для нього йшлося навіть не про гроші — він боявся, що його дівчина довідається про все. Він був у розпачі та діяв відповідно. А ви що скажете, сер? — додав він, поштиво звернувшись до сера Генрі.

— Схоже на правду, — змушений був визнати сер Генрі. — І все ж таки мені важко повірити, що Сендфорд здатний на будь-які насильницькі дії.

Та, кажучи це, він знав, що його заперечення фактично не має ніякої юридичної сили. Навіть найневинніша тварина, якщо загнати її в глухий кут, здатна на дивовижні дії.

— Я хотів би побачитися з хлопцем, — несподівано сказав він. — Тим, який почув крик.

Джиммі Браун виявився дуже розумним підлітком, досить маленьким для свого віку, з кмітливим чи радше хитрим виразом обличчя. Він радо погодився на те, щоб його допитали, і був досить розчарований, коли його урвали на найцікавішому місці його драматичної розповіді про те, що він чув учора ввечері.

— Ти був по той бік місточка, я так розумію, — сказав сер Генрі. — За річкою, на протилежному від села березі. Ти когось бачив на тому березі, коли переходив через місток?

— Там хтось пішов, нагору в ліс. Я думаю, то був містер Сенфорд, джентльмен-архітектор, котрий будує той дивний дім.

Троє чоловіків обмінялися поглядами.

— Це було за десять хвилин чи десь так, перед тим як ти почув крик?

Хлопець ствердно кивнув головою.

— Чи ти бачив іще кого-небудь на тому березі річки, де стоїть село?

— Там по стежці йшов чоловік. Ішов повільно й насвистував. Вельми схоже, то був Джо Елліс.

— Ти не міг бачити, хто то був, — гостро відповів інспектор. — Адже вже посутеніло, а над річкою висів туман.

— Я впізнав його по тому, як він насвистував, — сказав хлопець. — Джо Елліс завжди насвистує одну й ту саму мелодію, «Я хочу бути щасливим» — це єдина пісня, яку він знає.

Він промовив це з тією зневагою, з якою прихильники модерну ставляться до всіх, хто віддає перевагу старій моді.

— Кожен міг насвистувати ту мелодію, — сказав Мелчет. — Він ішов до мосту?

— Ні. Він ішов у протилежний бік, до села.

— Я не думаю, що ми повинні звертати увагу на того невідомого чоловіка, — сказав Мелчет. — Ти почув крик і сплеск, а через кілька хвилин побачив, як попливло тіло вниз за течією, і побіг по допомогу, знову перетнувши місточок і побігши до села. Ти не бачив нікого біля містка, коли біг кликати людей на допомогу?

— Здається, там були двоє чоловіків із візком — на стежці, що веде до річки; але вони були досить далеко від мене, і я не роздивився, в який бік вони прямували, до річки чи від річки; а хата містера Джайлса була найближче, і я побіг туди.

— Ти все зробив правильно, хлопче, — сказав Мелчет. — Ти діяв дуже розважливо й не втратив присутності духу. Ти скаут, чи не так?

— Так, сер.

— Дуже добре. Справді дуже добре.

Сер Генрі мовчав — він думав. Він дістав із кишені аркушик паперу, розгорнув його й похитав головою. Те, що там було написано, здавалося неймовірним… а проте…

Він вирішив навідатися до міс Марпл.

Вона прийняла його у своїй гарненькій, надто густо заставленій меблями старомодній вітальні.

— Я прийшов, щоб повідомити вас про хід розслідування, — сказав сер Генрі. — Боюся, що, з нашого погляду, події розвиваються не зовсім так, як хотілося б. Вони мають намір заарештувати Сенфорда. І, зі свого боку, мушу зізнатися, у них є на це всі підстави.

— Отже, ви не знайшли нічого — як би мені висловитися точніше — на підтримку моєї версії? — Вираз її обличчя був стривожений і спантеличений. — Може, я й помилилася — геть помилилася. Ви маєте такий великий досвід — ви, безперечно, щось би помітили, якби я мала слушність.

— З одного боку, мені дуже важко повірити в їхню версію. А з іншого — перед нами незламне алібі. Джо Елліс ставив буфет на кухні протягом усього вечора, а місіс Бартлет дивилася, як він це робив.

Міс Марпл нахилилася вперед, хапнувши ротом повітря.

— Але так не могло бути, — сказала вона. — Це сталося в п'ятницю, чи не так?

— У п’ятницю?

— Атож, у п’ятницю ввечері. Щоп'ятниці ввечері місіс Бартлет розвозить різним людям білизну, яку вона випрала.

Сер Генрі відхилився назад на своєму стільці. Він пригадав розповідь Джиммі про чоловіка, який ішов і насвистував — атож, тепер усе сходилося.

Він підвівся й із теплим почуттям потиснув руку міс Марпл.

— Тепер я, здається, бачу, що мені треба робити, — сказав він. — Принаймні я спробую…

За п’ять хвилин він уже повернувся в дім місіс Бартлет і стояв віч-на-віч із Джо Еллісом у невеличкій вітальні, між порцеляновими собаками.

— Ви збрехали нам, Еллісе, про те, де ви були вчора ввечері, — різко сказав він. — Ви не ставили комод на кухні від восьмої години до пів на дев’яту. Вас бачили на стежці, яка веде до річки, за кілька хвилин до того, як було втоплено Розу Емот.

Хлопець судомно втягнув у груди повітря.

— Її не було втоплено — не було. Я нічого їй не робив. Вона сама кинулась у воду. Вона була в розпачі. Я не пошкодив би навіть волосинки на її голові — я не зміг би.

— Тоді навіщо ви збрехали про те, де були? — гостро запитав сер Генрі.

Очі в Елліса неспокійно забігали.

— Я був наляканий. Місіс Б. побачила мене там, і, коли потім ми почули про те, що сталося, вона сказала, це може закінчитися погано для мене. Я вирішив сказати, що цілий вечір працював тут, а вона погодилась підтвердити мої слова. Вона рідкісна жінка — просто чудова. Вона завжди дуже добре ставилася до мене.

Не сказавши більше ні слова, сер Генрі залишив кімнату й вийшов на кухню. Місіс Бартлет мила посуд біля зливальниці.

— Місіс Бартлет, — сказав він, — я знаю все. Я думаю, вам ліпше буде в усьому зізнатися — якщо ви не хочете, аби Джо Елліса повісили через те, чого він не робив… Атож, я бачу, ви цього не хочете. Я сам розповім вам, що сталося. Вас не було вдома, бо ви розвозили випрану білизну замовникам. Ви зустрілися з Розою Емот. Ви думали, що вона дала Джо відставку й тепер піде за цим чужинцем. Але вона потрапила в халепу, і Джо сказав, що готовий її врятувати, що він із нею одружиться, якщо буде треба та якщо вона погодиться побратися з ним. Він жив у вашому домі чотири роки. Ви закохалися в нього. Ви хотіли мати його для себе. Ви ненавиділи цю дівчину: для вас було нестерпним думати про те, що ця нікчемна хвойда може забрати від вас вашого чоловіка. Ви сильна жінка, місіс Бартлет. Ви схопили дівчину за плечі й штовхнули її в річку. За кілька хвилин по тому ви зустріли Джо Елліса. Хлопець Джиммі побачив вас разом здалеку, але в темряві й тумані дитячий візок здався йому звичайним візком, що його котили перед собою двоє чоловіків. Ви переконали Джо в тому, що його можуть запідозрити й вигадали для нього історію, яка мала нібито забезпечити його алібі, але насправді вона забезпечувала алібі для вас. А тепер скажіть мені, так усе було чи ні?

Він затримав подих. Він усе поставив на цей хід.

Вона стояла перед ним, обтираючи руки фартухом і повільно обмірковуючи свою відповідь.

— Усе було саме так, сер, — сказала вона нарешті своїм тихим і глухим голосом, і сер Генрі несподівано відчув, яка грізна небезпека може ховатися за таким голосом. — Я не знаю, що на мене найшло. Безсоромна — ось хто вона була. Це почуття охопило мене цілком несподівано — я не дозволю їй забрати від мене Джо. Моє життя було не вельми щасливим, сер. Мій чоловік був безталанним невдахою — каліка, — та й характер у нього був кепський. Я опікувалася ним і доглядала його як годиться. А потім до мене прийшов жити Джо. А я не така вже стара жінка, сер, хоч волосся в мене й сиве. Мені лише сорок років, сер. А таких, як Джо, й одного на тисячу не знайдеш. Я все зробила б для нього — усе що завгодно. Він був наче мала дитина, сер, такий лагідний та довірливий. Він був моїм, сер, мені було приємно піклуватися про нього й доглядати його. А ця… ця… — вона ковтнула, щоб притлумити в собі емоції. Навіть цієї миті вона залишалася сильною жінкою. Вона випросталася й подивилася на сера Генрі з цікавістю. — Я готова йти за вами, сер. Ніколи не думала, що хтось зможе викрити мене. Не знаю, як вам це вдалося, сер — бігме, не знаю.

Сер Генрі скрушно похитав головою.

— Не я вас викрив, — сказав він, і подумав про аркушик паперу, який досі лежав у нього в кишені, аркушик, що на ньому дуже акуратним старомодним почерком були виведені такі слова:

«Місіс Бартлет, у якої Джо Елліс наймає помешкання, за адресою Міл-Котедж, 2».

Міс Марпл знову безпомильно вгадала істину.