У що вірити. 10 пропозицій для освічених людей

Віра в «Я»

«Fundamentum inconcussum», «непорушний фундамент», де знай­ти його людині? На якому міцному камені зведені моє буття і світ? Що може бути настільки певним, щоб не можна було в цьому сумніватися? Рене Декарт, один із найглибших мислителів XVI століття, шукав відповіді на ці запитання.

Тексти античних і середньовічних учених не можуть дати надійної опори, у цьому Декарт був упевнений. Адже вони часто суперечать один одному. Та не тільки слова, а й узагалі все, вважав Декарт, може бути підданим сумніву. Навіть те, що він, поки він обмірковує цю думку, сидить у зручному кріслі у великій кімнаті перед каміном, дивиться на мерехтіння вогню, чує його потріскування, відчуває його тепло і тримає бокал, наповнений вишуканим бордо, насолоджується ароматом і смаком благородного вина, – все це може бути галюцинацією. Можливо, це йому сниться. Інколи людині навіть сниться, що вона спить.

Схоже, ніщо, мислить Декарт, не є безсумнівним.

Однак те, що він думає, що ніщо не є безсумнівним, саме в цьому неможливо сумніватися. «Je pense, donc je suis» – «Я думаю, отже, я існую». Ось, стверджує Декарт, fundamentum inconcussum, ось непорушний фундамент, на який все спирається.

Менш відомий той факт, що приблизно за тисячу років до Декарта Блаженний Августин уже звертався до подібного аргументу. У латинському оригіналі це звучить так: «Si enim fallor, sum», тобто: «Навіть якщо я помиляюсь, я існую». І Августин пояснює: людина часто помиляється. Навіть те, що вважається зведеним на міцному фундаменті, інколи виявляється ілюзією. Але для того щоб помилятися взагалі, людина має існувати.

Думка Августина навіть гостріша за Декартову. Для Декарта його існування випливає з того очевидного факту, що він може сумніватися. Тому Декарт каже: «Cogito, ergo sum» – «Думаю, отже, існую». Натомість Августин гранично загострює думку, перевертаючи її: той очевидний факт, що я можу сумніватися, отримує буття не як необхідний наслідок, а як необхідну передумову. На відміну від Декарта Августин сказав би: «Sum, ergo cogito» – «Існую, отже, думаю».

Жоден мислитель до Августина не був настільки зосереджений на самому собі, на власному «Я». Його цікавить лише самопізнання. «Deum et animam scire cupio. Nihilne plus? Nihil omnino!» («Я хочу пізнати Бога і душу. І більше нічого? Ні, більше нічого!») – пише він у своїх «Монологах». Можуть заперечити, що Августина цікавить не тільки його власна душа, але й Бог. Одначе Бог Августина – це Бог, який закритий у «Я» Августина, як у тюремній камері. Бог Августина – це не автономне і суверенне Божество, а натомість істота, яку можна пізнати, збагнути, бачити наскрізь, або, у термінах Фройда, «Над-Я» Августина. Коли Августин молиться до свого Бога, то насправді він в побожній позі розмовляє із самим собою.

Мислителі до Августина, як-от Платон або Аристотель, бачили себе та інших людей включеними у космос, що існував раніше за них та інших людей і існуватиме після них та інших людей. Августин, який ніколи не вивчав грецької і праці видатних афінських і александрійських філософів знав лише в латинських перекладах, так би мовити, з чужих слів, імовірно, з цієї причини, почувався вільним не марнувати час на думки про включеність людини у зовнішній світ, який її оточує. Ані фауна і флора, ані географія та астрономія його не цікавлять, усю живу і неживу природу він виключає зі світу своїх думок. Він мислить так, наче просто немає потреби брати космос до уваги. Він йому глибоко байдужий. Августин розглядає лише людську душу, власне, лише самого себе, лише «Я».

Виключення космосу, яке дозволив собі Августин, було настільки радикальним, що лише багато століть по тому окремі мислителі пішли за ним. Це такі відмінні один від одного філософи, як Йоганн Ґотліб Фіхте, Макс Штирнер, Серен К’єркегор, Фрідріх Ніцше, Едмунд Гуссерль, Мартін Гайдеґґер, Карл Ясперс, Жан-Поль Сартр, Альбер Камю.

Уявлення про «Я» як фундамент буття і світу виявилося супе­речливим. З одного боку, віра в «Я» надто поверхова. Августин губиться в дзеркальній кімнаті. У наступному розділі я поясню, що під цим мається на увазі.

З другого боку, стверджували, що віра в «Я» не має під собою основи, оскільки «Я» взагалі не можна довіряти, тобто ще менше, ніж сприйняттям, яким не довіряє Декарт. Августина, як і Декарта, різко критикували, заявляючи, що «Я» в кращому разі є хистким наслідком еволюції, власне, чистою ілюзією.

Спеціаліст у царині нейронаук і філософ Томас Метцингер на питання журналіста, чому той сумнівається в «Я», тоді як він, журналіст, ясно відчуває, наприклад, що сидить проти свого співбесідника, відчуває своє власне тіло, має власні думки і розуміння життя, відповів: «Звісно, ви маєте відчуття себе, але воно належить лише одній з моделей, що продукуються мозком. Це відчуття, ніби ми сидимо за нашими очима, наче маленька людина, і дивимося на світ. Нам належить тіло, певний обсяг у просторі і певна зовнішня межа. Це основне відчуття, яке нам час від часу пропонує мозок: бути кимось».

Фактично це «основне відчуття» залишає нас кожну ніч, коли ми спимо. Навіть коли ми бачимо сновидіння, у мозку відбуваються процеси, що інколи дозволяють нам дивитися на себе і на наше власне тіло як на іншу людину. Якщо мозок працює неналежним чином, це загрожує «Я» руйнацією. Якщо ж мозок у нормі, то він тримає «Я» майже так само, як світська дама свого песика. Тому Томас Метцингер наполягає: «Строго кажучи, “Я” не існує. Це ілюзія – хоча найліпша, яку вигадала матінка-природа. Мозок продукує її для кращої орієнтації у світі. Коли людина має хороший внутрішній образ, тобто усвідомлює, хто вона є, звідки походить і куди рухається, тоді набагато легше реагувати на подразнення. Складати плани або приймати важкі рішення. Під кутом зору еволюції просто мало сенс для організму людини розвинути такий інструмент. Проте немає ніякого внутрішнього ядра, ніякої безсмертної субстанції, яка б лежала в основі цього всього». З цього погляду «Я» є лише примхою природи, властивою людині, як, приміром, оленю його роги чи павичу його хвіст. Коротко кажучи: «“Я” – це ілюзія, що нікому не належить».

Проте Томас Метцингер і його колеги у царині нейрофізіології не були першими, хто позбавив «Я» його наявного буття. Понад сто років до того фізик і філософ Ернст Мах шокував своїх колег і вчену спільноту твердженням: «“Я” неможливо врятувати». Єдине, вважає Мах, чому ми можемо дати бодай якесь осмислене пояснення, – це чуттєві враження, відчуття, що сиплються на нас. Зрозуміло, Мах не потребує уроків Декарта, щоб піддати сумніву сприйняття, які нам надають відчуття. Ми бачимо палицю, під кутом встромлену у воду, вона здається нам надламаною на поверхні воді, хоча насправді це не так. Але Махові йдеться зовсім не про те. Бо вирвати істину в природи давно вже не є метою науки. Йдеться єдино про те, щоб виділити з розмаїття відчуттів окремі характеристики і надати їм вигляд мовної системи понять, суджень і висновків. І що успішніше це виходить, тобто що точніше це дозволяє передбачати майбутні чуттєві враження, то краще. З істиною або пізнанням це взагалі не має нічого спільного.

«Коли я кажу, що “Я” неможливо врятувати, – так одного разу сформулював Ернст Мах свою думку в салоні Берти Цукеркандль перед зацікавленою публікою, – то під цим маю на увазі те, що воно полягає лише в емпатії людини щодо всіх речей, до всіх явищ, що це “Я” розчиняється в усьому, що відчувається, чується, бачиться, сприймається на дотик. У всьому скороминущому; це несубстанціональний світ, що складається лише з кольорів, контурів, тонів. Його реальність – вічний рух, що міниться, мов хамелеон. У цій грі феноменів кристалізується те, що ми називаємо нашим “Я”. Від моменту народження й до смерті воно безупинно змінюється».

Герман Бар, сучасник Маха, цікавий і дотепний письменник, засновник руху «Молодий Відень», до якого належали такі корифеї, як Артур Шніцлер, Гуго фон Гофмансталь, Фелікс Сальтер, Петер Альтенберг, був водночас вражений і спантеличений Маховим «Я», що його «неможливо врятувати». З одного боку, він був згоден: «Я», гадає Бар, «це лише ім’я. Лише ілюзія. Допоміжний засіб». З другого боку, наполягає він, навіть якщо Мах відмовляє йому в жодному об’єктивному наявному бутті: «Для мене важливо не те, що є істинним, а те, чого я потребую, і тому-то сонце сходить, земля справді існує, а я є я».

Гофмансталь, який улітку 1897 року відвідував університетський курс Маха, був, як і Бар, з одного боку, вражений чіткими аргументами Маха. Ще в молодому віці він замислився над загадкою мінливого «Я»: «Наша свідомість обмежена рамками миті, оскільки будь-яка душа живе лише одну мить, – писав він у молодості. – Моє вчорашнє “Я” стосується мене так само мало, як “Я” Наполеона або Гете». Зрештою він доходить висновку: «Наше “Я” десятилітньої давнини не є нам чимось ближчим, безпосереднішим, ніж тіло нашої матері». З другого боку, Гофмансталь знав, що вже Блаженний Августин розгадував цю загадку і вважав, що вказівка на пам’ять може пояснити, що між «Я» десятилітньої давнини і «Я» в теперішню мить існує єдність. Хоча лишається відкритим питання, чи справді і, якщо так, то яким чином «Я» Наполеона або Гете вплетені в цю єдність. До цієї загадкової єдності звертається Гофмансталь в одній зі своїх «Терцин про скороминущість»:

Тож, за загальним визнанням, як fundamentum inconcussum, як непорушний фундамент буття, «Я» не витримує критики, коли його торкається гострий скальпель нейрофізіології. Перед аналітичним поглядом природознавця воно випадає з поля зору. Але це ще ні про що не говорить. Запропоноване Гансом-Петером Дюрром, учнем Гейзенберга, порівняння пояснює чому.

Коли рибаки закидають свою сіть, а вічко сітки завжди має діаметр щонайменше п’ять сантиметрів, то в сіть зазвичай потраплятиме риба більша за п’ять сантиметрів. «Риби – це тварини розміром принаймні п’ять сантиметрів», – так вважають рибаки. Дослідники природи подібні до рибаків: вони закидають свою сіть, що приносить їм багатий вилов. Але тільки дуже наївні з них можуть думати, що в сіті потрапляє все, що може запропонувати реальність. Якби Мах сказав, що в системі понять, суджень і висновків його науки немає ані найменшого сліду «Я», ніхто б йому не заперечував. Але ж це звучить не так пафосно, як «Я» неможливо врятувати.

Отже, як fundamentum inconcussum знань «Я» непридатне. Проте воно претендує на роль fundamentum inconcussum віри.

Щоправда, віра в «Я» – доволі незручне питання. Значно зручніше дозволити «Я» загубитися в анонімності багатьох. Хоча ми постійно чуємо й читаємо про все більшу індивідуалізацію, насправді відбувається протилежний процес. Те, що багато людей живуть самотньо, носять футболки з різними лозунгами і відчувають себе незв’язаними, зовсім не свідчить про їхню індивідуальність. На ці ілюзорні дії накладається інша тенденція, що йде в протилежному напрямі: геть від власної особистості. «Я» ховається за різноманітними масками, що пропонуються багатьма фірмами, які уважно стежать за модою: Я – це мій мобільний. Я – мій рингтон. Я – мій прикид. Я – моє авто. Я – моя відпустка. Я – мій перелік друзів у Facebook. Я існую, тому що я є в Google. Я – одна з багатьох монет у великій скарбниці «людського капіталу».

Фантастичні технологічні досягнення дозволяють кожній людині виносити своє «Я» назовні, у позбавлене імені сум’яття. І багатьом це подобається, тому що це саме те, у що їх змушують вірити дороговкази нашої великої «епохи самопізнання».

Це імпульс, який не має нічого спільного зі справжнім «Я», підштовхує людей назустріч до сп’яніння шумом, замаскованим під «музику», піднімати вгору руки разом із тисячами інших і екзальтовано кричати. Подія сприймається як приваблива тільки в тому випадку, якщо вона «пронизлива». Існування справжнє лише у ревінні.

Здається, людям важко виносити тишу – тому що це надто інтенсивно розширює горизонт власного існування, змушує відчувати своє убозтво. Хоча людина передчуває, що тиша здатна давати силу, однак більшість, схоже, воліє краще підставляти свої вуха дії різких подразників, допоки вони не тільки втрачають слух, а й геть розтрачають свої «Я».

Найдивніше ж полягає в тому, що ніхто до цього не примушує. Люди добровільно дозволяють своєму «Я» розчинитися в анонімності, геть до втрати відмінності з іншими. Десятиліття тому диктатури й терористична влада використовували грубий вплив свого апарату насилля, щоб викликати страх у людей і позбавити їх власного «Я». Тепер це, схоже, відбувається природним чином.

Імовірно, тому, що у такий спосіб людина скидає з себе тягар – тягар відповідальності. Не я вже несу відповідальність за осмислене майбутнє моїх дітей як мати чи батько. Цим має опікуватися суспільство. Не я вже маю турбуватися про моє знання як школяр чи школярка. Це завдання школи. Не я вже маю впливати на дітей своїми знаннями і своєю відданістю справі як учитель. Адже існують тести. Не я маю керувати моєю компанією серед складнощів ринку як підприємець, як справжній капітан свого корабля. Послуги консалтингових фірм коштують дорого. І таких прикладів безліч.

Не дивно, що людина боїться – нехай навіть на пару годин – бути офлайн. Без електронного аксесуару вона відчуває себе безпорадною. Бо я вже не хочу приймати рішення, міріади додатків, що постійно під рукою, повністю керують ходом мого життя. Триста років тому на Жюльєна Офре де Ламетрі дивилися як на диявола, тому що він стверджував, що людина – це машина. Вона функціонує як годинник (який за часів Ламетрі вважався найскладнішим апаратом). Натомість нинішніх пророків штучного інтелекту, як-от Ганс Моравек або Рей Курцвейл, ладні прославляти як спасителів, коли вони повторюють положення Ламетрі, заміняючи годинник обчислювальною машиною. Через декілька років, проголошують вони, комп’ютери перевершать навіть найрозумніших, найдосвідченіших, найталановитіших людей у всіх відношеннях. Тоді нарешті кожен матиме змогу випарувати своє «Я» у Cloud.

Отже, не варто дивуватися, коли ви дізнаєтеся, що водій усереди­ні тунелю автомагістралі в ситуації напруженого трафіку раптом розвернувся і, наче водій-привид, поїхав у хибному напрямі. Коли його зупинили поліціянти (лишень якимсь дивом він не завдав нікому шкоди) і запитали, що його штовхнуло на це божевілля, він відповів: «Навігаційна система сказала, що я маю розвернутися».

Отже, я – це моя навігаційна система.

Де перебуває «Я», в яке можна вірити, коли воно не розчинилося в навігаційній системі? Де перебуває «Я», коли людина так ретельно ховається в якійсь слушній анонімності, що його неможливо розрізнити? На це запитання не легко відповісти. Адже забавну картинку Томаса Метцингера, що «Я» сидить за нашими очима, наче маленька людина, і дивиться на світ, ніхто не сприймає всерйоз.

Питання, де перебуває «Я», – це просто вихідний пункт дуже заплутаної загадки, яку напружено намагався розгадати через покоління після Маха фізик Ервін Шредінгер. Як лапідарно висловлюється Шредінгер: я не дивлюся на світ здалеку, наче позаземний спостерігач і одна із багатьох цеглин цього світу. Моє людське тіло, як і всі інші тілесні предмети, підпорядковане законам фізики, хімії, біології. Проте я здатен просто за своїм бажанням зігнути або випрямити палець, струснути головою, рухати ногами, хоча «Я» не має нічого спільного із законами фізики, хімії чи біології.

Як це можливо? Уже Рене Декарт задавався цим питанням. Він гадав, що безтілесне «Я» якимсь таємничим чином – Декарт казав про «життєві духи» – пов’язане з протяжним тілом. Натомість він зауважив, що цим самим він не знайшов жодного бодай трохи задовільного пояснення.

Іще більше Шредінгер був зачарований не менш своєрідним досвідом: зустрічаючи людину, ми сприймаємо насамперед її тілесну зовнішність. Але зазвичай ми виходимо з того, що цій людині притаманне власне «Я». Воно не має нічого спільного з моїм «Я». Вони відділені одне від одного нездоланною, бездонною прірвою. Не можна замінити власне «Я» на «Я» іншої людини. На думку Шредінгера, це дуже дивне відкриття. Він пояснює його дивність таким прикладом, що, за Шредінгером, лише в індійській філософії санкх’я був визнаний своєрідним парадоксом:

Парадокс стає зрозумілим, лише якщо відмовитися від припущення, що «Я» є «маленькою людиною, що сидить за нашими очима… і дивиться на світ». Тоді справді стає незрозумілим, яким чином обидві цілком своєрідні події, які розглядаються зовні, тобто «з точки зору світу» – в одному випадку А виходить із темної кімнати, а Б залишається в ній, а в другому – Б виходить із темної кімнати, а А лишається в ній – викликають цілком відмінні відчуття. У першому випадку враження саду, у другому – цілковиту темряву. «Отже, це відчуття “Я” А, що переживає ці два різних відчуттях, – можна було поспішно заперечити, у випадку “Я” Б усе навпаки, і це усувало б парадокс». Але це заперечення прямо приводить за припущення, що «Я» подібне до «маленької людини, що сидить за нашими очима… і дивиться на світ» – але ж саме його ніхто не сприймає всерйоз.

Отже, рішення парадокса полягає в тому, що не існує світу, в якому А і Б еквівалентні. Радше існує світ, пов’язаний з моїм «Я», в якому А на відміну від Б є моїм тілом, в якому я в першому випадку маю чуттєве враження саду, а в другому – чуттєве враження повної темряви. Чи існує другий світ, про який я дізнаюся з вуст Б, що це його світ, правда це чи не правда – цього я ніколи не дізнаюсь і не відчую на власному досвіді. І немає щонайменшого шансу для мене увійти в інший світ як у мій власний.

Іще чіткіше усвідомлював це Людвіг Віттгенштайн, видатний філософ ХХ століття, розглянувши парадоксальне речення, сформульоване його кембриджським учителем Джорджем Едвардом Муром:

Якби існував світ, незалежний від «Я», у цьому твердженні не було б ніякої суперечності. Адже висловлювання «Іде дощ» – це метеорологічне твердження. А висловлювання «я вважаю, що дощу немає» – твердження психологічне. Обидва висловлювання належать до різних систем пізнання, і тому вони цілком можуть не суперечити одне одному. Однак зрозуміло, що речення Мура є абсурдним. Як виникає безглуздість цього речення?

Якщо замінити речення Мура реченням: «Іде дощ, але Людвіг вважає, що дощу немає», – то останнє вільне від внутрішньої суперечності. Адже тут, з одного боку, стверджується, що іде дощ, а з другого – повідомляється, що Людвіг вважає, що дощу немає. Інакше кажучи, Людвіг помиляється. Це можливо. Людвіг може помилятися. У такому реченні немає нічого абсурдного.

Суперечливість речення Мура полягає в тому, що я є той, хто стверджує, що іде дощ, і водночас я вважаю, що дощу немає. І оскільки цю думку висловлюю я сам, виникає гротескна безглуздість. Немає мови, висновує звідси Віттгенштайн, є лише моя мова. Немає світу, є лише мій світ. «Межі моєї мови означають межі мого світу», – говорить положення 5.6 його «Логіко-філософського трактату». Тому, хто питає, де ж перебуває «Я», Шредінгер і Віттгенштайн могли б відповісти: «Я» є межею мого світу.

Я знаю лише свій світ як власний. Про інший світ як власний я не знаю нічого. Цілковита безглуздість – говорити про «об’єктивно» даний зовнішній світ. Бо, якщо виходити з мого «Я» як fundamentum inconcussum, існує лише мій світ. Я можу вільно розпоряджатися в ньому деякими речами. Я перебуваю під повною владою деяких речей у ньому. Моє існування в моєму світі простягається між цими двома пограничними стовпами: між тим, чим я можу вільно розпоряджатися, і тим, під владою чого я перебуваю.

Я вільно розпоряджаюся своїми думками, фантазіями. Я відчуваю себе здоровим, коли можу за власним бажанням розпоряджатися своїм тілом. Я займаюся спортом, щоб збільшити здатність розпоряджатися своїм тілом. Уявлення про владу розпоряджатися власним тілом підштовхує до припущення, що «Я» перебуває у цьому тілі. І оскільки мої думки і фантазії «належать» лише мені, вважається, що «Я» можна розмістити в органі, який покликаний думати. Звідси походить ілюзія, що «Я» ховається десь трохи вище очей, десь у мозку.

Проте інколи людина вказує на свої груди, коли говорить «я». Тому що віддавна серце сприймається як місце почуттів, якими людина вільно розпоряджається або під владою яких перебуває.

Насправді «Я» не має свого місця.

Також я розпоряджаюся одягом, який ношу, їжею і напоями, якими харчуюся, помешканням, в якому живу, велосипедом або авто, на якому їжджу, всіма приладами, від пральної машини до смартфону, які вмикаю і вимикаю. Я розпоряджаюся усім, чим володію.

Дещо з того, чим я розпоряджаюся, я вважаю цінним. І то ціннішим, що більше я ідентифікую себе з цим. Бібліоман живе у своїх фоліантах, археолог – у своїх розкопках.

Водночас я не маю ніякої влади над моїми сновидіннями, а також зазвичай над ідеями, раптовими думками, що з’являються в мене, не відомо звідки. Також мені не підвладна тлінність мого тіла, той факт, що воно старішає, стає хисткішим, підвладним хворобам і врешті руйнації. Я перебуваю під владою природи, починаючи з погоди і закінчуючи лавинами, обвалами скель, землетрусами. Я не маю влади над вічним круговоротом зірок, сходом і заходом сонця, сяянням місяця, рухом сонця, місяця та планет зоряним небом. Оманлива астрологія тим і живе, що я навіть хочу бути частинкою цієї космічної п’єси, над якою не маю і ніколи не матиму ніякої влади.

Але хоча я перебуваю під владою гною в моєму корінному зубі, що мені до болю близький, або Сиріусу в зоряному небі, що світить мені здалеку, обоє – гній і Сиріус, – як і все інше, що я відчуваю, є частиною мого світу. Вони є моїм гноєм і моїм Сиріусом, обоє нерозривно пов’язані з моїм «Я».

Новонародженим, немовлям, дитиною, я був геть безпорадним. І коли я помиратиму, байдуже у похилому віці чи надто рано, я знову буду безпорадним перед лицем світу.

Я залучений до спільноти людей. Деякими з них, як я думаю, я можу розпоряджатися, як-от мати чи батько мають владу над дітьми, вчителька – над учнями, генерал – над солдатами, підприємець – над найманими працівниками, політик – над чиновниками. Але я, своєю чергою, перебуваю у положенні щодо інших людей, в якому вони мають владу наді мною: як позивач щодо судді, ув’язнений щодо охоронця, жебрак щодо перехожого, безпорадний хворий щодо лікаря, бідний боржник щодо будь-кого багатого.

Тому, хто непорушно вірить у «Я», близькі думки Блаженного Августина з його турботою винятково про власну душу. Він припускає, що його вчорашнє «Я» і його «Я» десятилітньої давності порівняно з його «Я» у цю мить є відмінними. Усе, що минуло, все ще належить його світові, як, наприклад, «його» Гете і «його» Наполеон, але минуле вже недосяжне. Одначе Августин наполягає на тому, що у спогаді можливо повернути в уяві вчорашнє «Я» і навіть «Я» десятилітньої давності. Обоє нам не такі чужі, як Гете чи Наполеон, а навпаки: переживання, відчуття, досвід вчорашнього «Я» або «Я» десятилітньої давності можуть бути настільки виразними, що вони надають сьогоднішньому «Я» його своєрідні обриси. Подеколи ці визначальні моменти такі піднесені, можна сказати, божественні, що людина знову й знову викликає їх у пам’яті. Іноді ж (знаю, про що пишу, vae mihi!) вони надто ганебні й відразливі, тож завжди викликають почуття сорому. Як зауважив Альбер Камю: «З певного віку кожна людина відповідає за своє обличчя».

Те саме стосується і майбутнього: у майбутньому я буду відмінним від того, яким я відчуваю себе сьогодні. Але це майбутнє «Я» стане продовженням мого теперішнього «Я», тому що я сьогодні уявляю собі та будую плани на майбутнє. В цих очікуваннях мого майбутнього «Я» воно постає переді мною в моїй уяві. Проте надто часто сповнене надії очікування, навіть якщо воно збувається в короткостроковій перспективі, врешті-решт виявляється обманом, і надто часто можна з жалем повторювати за Фрідріхом Геббелем: «І той, ким я є, вітає з сумом того, ким я міг би стати». Ще трагічніше це звучить у вірші Генріха Гейне з «Книги пісень»:

Той, хто чує цього «двійника» у музиці «Лебединої пісні» Франца Шуберта, відчуває жах, який тягне за собою віра в «Я». Тому що у всіх нещастях світу «Я» пізнає лише своє дзеркальне відображення або його частини. Врешті-решт світ руйнується. Віттгенштайн ясно це бачить. Як солдат Першої світової війни, який часто свідомо піддавав себе надзвичайній небезпеці, він занотовує в своєму щоденнику, що «зі смертю світ не змінюється, а просто перестає існувати».

Бо не смерть викликає стільки печалі, якщо віриш у «Я», а безжальна самотність, яка неминуче слідує за вірою в «Я».

Бертран Рассел, математик, філософ, викладач Кембриджу, покровитель Віттгенштайна і блискучий мислитель, розтлумачив нестерпність цієї самотності за допомогою анекдоту. Він отримав, розповідає Рассел, листа від Крістіни Ледд-Франклін, відомої вченої-логіка, яка пояснила йому, що вірить лише у своє «Я» і твердо впевнена в тому, що за межами власного світу її «Я» нічого не існує. Однак, писала вона Расселу, її дуже дивує, що ніхто інший не поділяє її віри.