У що вірити. 10 пропозицій для освічених людей

Віра в тебе

Перші слова Біблії повідомляють про створення неба і землі. Вони були з великою точністю записані юдейськими вченими під час так званого Вавилонського полону близько 550 р. до н. е. чи, може, пізніше. Уявлення про те, що ця розповідь передає об’єктивну історію виникнення світу, абсурдне. Зрозуміло, в час появи цієї історії творення це було не так, оскільки її автори своєю поетичною хвалою співали гімн Одвічному, якому підпорядковане все на небі і на землі.

За багатьма ознаками очевидно, що історія створення світу в Біблії являє собою літературний твір. Так, наприклад, маємо дев’ять вступних речень з двома словами «І сказав Бог», десяте, довше вступне речення – зі словами «і сказав Бог до них» (єврейською тут три слова) і після шостого «І сказав Бог» у текст вставлені слова «І поблагословив їх Бог». Загальна кількість слів у вступних реченнях зі словом «казати» дорівнює 9×2, до цього додаємо 3 і 1, й отримуємо число 22 – це число букв єврейського алфавіту. І це підштовхує до певного тлумачення.

Творення походить від слова, від букв письма. «На початку було Слово», – так починається Євангеліє від Івана.

Буття не означає бути закинутим в ніщо, а натомість бути висловленим Богом. Адже мова складається з букв – у випадку єврейської мови з 22 букв. Тому в кабалістичній книзі «Сефер Йецира», в якій ідеться про утворення світу, знаходимо такі слова: «Двадцять дві букви. Він їх намалював, Він їх вирізав, Він їх очистив, Він їх зважив і обміняв, кожну на всіх; Він створив через них все творіння і все, що мало бути створеним».

Як у випадку з архітектурним шедевром, що, з одного боку, підпорядковується законам статики і має відповідно сплановані опорні елементи, а з другого – зачаровує око спостерігача орнаментами, історія створення світу складається зі змістовних висловлювань, що втілюють глибоку віру своїх авторів, та орнаментальних елементів, що надають гімну якість художнього твору. Критики, що, наприклад, заперечують проти шести днів творення, бо натомість виникнення світу потребувало мільярдів років, підходять до священного тексту так само наївно і безглуздо, як споглядач фасаду будинку, який гадає, що атланти, поміщені під віконними рамами, справді тримають верхні поверхи, хоча вони лишень прикраса, а справжні тримальні елементи приховані за ними.

Тут варто додати, що начерки природничих наук про виникнення світу так само не можна розглядати як сценарій дійсної історії, хоча саме так їх охоче подають у численних науково-популярних книжках і фільмах: «13,7 мільярда років тому стався Великий вибух. Через одну стотисячну долю секунди існував лише густий і гарячий, 100 мільярдів градусів, бульйон з електронів, позитронів, нейтрино, антинейтрино й фотонів; ще через одинадцять сотих секунди все це охололо вже до 30 мільярдів градусів, після чого вже існували нейтрони і десь вдвічі більше протонів; ще за секунду температура Всесвіту вже була лише десять мільярдів градусів…»

Це звучить дещо глибокодумно, проте, по суті, мало про що говорить. Бо як воно насправді було, питання доволі безглузде. Свідків немає. Великий вибух «існує» лише тому, що його вигадали. І про цінність таких пояснень можна судити лише з огляду відповідності вимірюванням, що здійснюють сьогодні. Загалом це розумова модель, що так само віддалена від реальності, як і дерев’яна шахова фігура короля від живого чинного монарха.

13,7 мільярда років – це звучить як невимірно довгий час. Але коли я як повний дилетант чую про 13,7 мільярда років, вони тривають для мене трохи менше за п’ять секунд. Стільки, скільки промовляються ці слова. Після цього мене це не цікавить. Спеціалістів з космології, звісно, це цікавить більше. Для космолога 13,7 мільярда років тривають півжиття – сподіваюся, не більше, бо якби він витратив на це все життя, то геть його зіпсував. Однаково «уявити», що таке 13,7 мільярда років, не в змозі ніхто – ані експерт, ані дилетант.

І так само не можна уявити собі, що таке відстань у два з половиною мільйона світлових років, що відділяють нас від Туманності Андромеди. Прикметно, що ця відстань указується у «роках», позаяк світло від Туманності Андромеди потребує два з половиною мільйона років, щоб досягти Землі. Так само кажуть, що Зальцбург розташований приблизно у трьох годинах від Відня, оскільки подорож поїздом або автомобілем від Зальцбурга до Відня займає близько трьох годин. За часів Моцарта Зальцбург перебував набагато далі від Відня, два міста були віддалені одне від одного на відстань більше трьох днів. Але відстань до Туманності Андромеди була і лишається, чи то за часів Моцарта, чи то нині, величиною, що не піддається уяві. Її можна виміряти – вражаюче досягнення астрономії, – але це й усе. З моїм уявленням про простір це не має нічого спільного.

Таке моє бачення можна було б піддати критиці як украй суб’єктивний погляд на речі, що не рахується з об’єктивними фактами. Мені могли б заперечити, що позаяк я відчуваю моє дитинство як довготривалий період свого життя, а мільйони років, коли по землі пересувалися динозаври, проминають за секунди, то дивлюся на світ наче через риб’яче око. На це можу відповісти: так, це правильно. Але ж я знаю лише світ, як я його сприймаю, і жодного іншого. Ніхто не має щонайменшого уявлення про «об’єктивні факти» світу. Отож припущення, що я маленька, непомітна істота, закинута у величезний Всесвіт, у зовнішній світ незбагненної часової і просторової протяжності, що поглинає мене як крихту хліба, у моїх очах є лише голослівною історією про привидів.

У будь-якому разі історія створення світу в Біблії вільна від таких привидів.

Мало хто помічає, що слідом за знаменитою історією створення світу за шість днів, коли Бог створив Землю, і сьомого дня, коли він спочиває, після того як побачив, що все є вельми добре, іде другий гімн творенню, на декілька століть старший за перший. У пізнішій, але розказаній на перших сторінках Біблії історії творення ми читаємо про Бога як Творця світла, небесного склепіння, землі, моря, рослин, сонця, місяця, зірок, риб і птахів, а також (у шостий день) тварин земних і врешті людини як останнього створіння.

У більш ранній, але розказаній після пізнішої історії творення біблійний оповідач концентрується на засадженні Едемського саду, обмеженого чотирма річками Пішон, Гіхон, Тигр і Євфрат, і на тому, як людина була створена подихом Одвічного:

Тому ім’я людини Адам, оскільки він утворений з орної землі, тобто єврейською мовою «адама». Якщо в пізнішій історії творення багаторазово згадується, що Бог сказав, що все Ним створене є добрим, навіть вельми добрим, у більш ранній історії творення після огороджування Едемського саду Бог говорить:

Коли виявилося, що ніщо на створеному Богом світі не годиться для того, щоб бути істотою, рівною чоловікові, яка б, говорячи з ним, зверталася до глибин його душі, Творець власноруч усуває самотність людини. Бог створює Єву, чиє ім’я буквально перекладається як «оживлена, одушевлена», як рівного візаві Адамові. Вона є тією, до кого Адам може звертатися «Ти». Адже Адам впізнає її як «кість від костей моїх, і тіло від тіла мого», – пише автор Святого Письма майже три тисяч років тому, наче вирізає гравюру.

Власне, пізнішу, розказану на перших сторінках Біблії історію творення треба читати як доповнення й обрамлення подальшої і більш ранньої історії творення. У пізнішій розповіді як підготовка до заповіді про суботу повідомляється про шість днів, у які Бог своїм словом здійснив творення, і про сьомий день, коли треба відпочивати від роботи, і постає панорама всього світу, починаючи зі світла – яке існувало ще до створення сонця, місяця і зірок – і до флори та фауни, включаючи людину. Те, що люди були створені і як чоловік, і як жінка, згадується лише мимохідь. Адже це вже відомо з більш ранньої розповіді.

Те, що більш рання розповідь, виразніша за своєю мовою, ніж пізніша, не в усіх деталях узгоджується з останньою, не має нас турбувати. Пропоную дивитися на Біблію не як на протокол, а як на літературний твір і на розповіді про творення як на гімни і хвалу Богу. Ця більш рання розповідь, хоч і не охоплює весь світ, з іншого боку, вилущує ядро сonditio humana, тобто умов людського буття: людина – це створіння, включене у стосунки з «Ти». Вона не має бути одна. Адам потребує Єви.

Дуже слушно говорить автор більш ранньої історії творення, що до появи Єви у світі не було нічого подібного Адаму. Стосунки між людиною і створіннями світу, яких людина сприймає як відділені від себе і яких вона вивчає, не зачіпає душі людини. Блез Паскаль сказав би, що йдеться про стосунки, які відповідають насамперед еsprit géométrique, тобто логіці тверезого зваженого розуміння. Стосунки людини з кимось подібним собі натомість потребують, міг би продовжити Паскаль, еsprit de finesse, логіки серця. Лише так можна подолати самотність людини.

На початку ХХ століття цю думку знову підхопили. Шкільний учитель із Вінер-Нойштадта Фердінанд Ебнер назвав міжособистісні стосунки, що глибоко входять у людську душу, стосунками «Я-Ти». Писання Ебнера, імовірно, канули б у забуття, якби не його друг, видавець Людвіг фон Фікер, впливовий інтелектуал, добре знайомий з такими поетами, як Георг Тракль і Райнер Марія Рільке, а також філософом Людвігом Віттгенштайном. Людвіг фон Фікер опублікував твори Ебнера в авторитетному часописі «Бреннер» у 1921 році. Вони вплинули на Мартіна Бубера, який не тільки разом з істориком і філософом Францом Розенцвейгом створив влучний німецький переклад єврейської Біблії, а й був визначним і глибоким мислителем. Також Бубер у своїй книжці 1923 року розрізняє «Я» і «Ти» – два види стосунків зі світом, в які включається істота, що говорить «Я»: «Світ як досвід належить основному слову Я-Воно. Основне слово Я-Ти утворює світ стосунків». Для Бубера, «основні слова є не окремими словами, а парами слів. Одне основне слово – це пара Я-Ти. Друге основне слово – пара Я-Воно; причому без зміни основного слова на місце Воно може стати Він або Вона».

У подальших абзацах описано, як влаштований світ людей, які взагалі не знають основного слова Я-Ти, які живуть винятково у відносинах Я-Воно з речами світу і між собою.

Досвід Я-Воно постає у Біблії, коли Бог говорить до тільки-но створених ним людей: «Плодіться й розмножуйтеся, і наповнюйте землю, оволодійте нею, і пануйте над морськими рибами, і над птаством небесним, і над кожним плазуючим живим на землі!» Адам може розпоряджатися створіннями свого Бога за власним бажанням. Проте після його вигнання з раю він дізнається, наскільки залежить від навколишнього світу, як це, коли поле його прокляте, «тернина й осот» позбавлятимуть його плодів його праці, і він чує заборону: «У поті свого лиця ти їстимеш хліб, аж поки не вернешся в землю, бо з неї ти взятий. Бо ти порох, і до пороху вернешся».

Отже, існування людини натягнуте між полюсами змоги розпоряджатися світом і буття в залежності від світу. Користуючись своїм розумом, вона намагається якомога краще використати те, що може запропонувати їй природа, будувати плани на довгий час і не нищити по-хижацьки рослини й тварини, вивчати закономірності, які можна помітити в природі, і врешті створювати прилади і машини. Завдяки цьому зростає її змога розпоряджатися якомога більшим і витісняється, так би мовити, знання про своє буття у залежності від світу.

Люди протистоять людям. Однак іще не створена Єва, ще Адам не отримав собі подібного. Ще люди не знають ніякого «Ти». Вони перебувають між собою у стосунках Я-Воно, точніше, у стосунках Я-Він або Я-Вона. Одна людина входить у контакт з іншою і спонтанно зважує: наскільки я залежу від подібного собі? Наскільки я можу розпоряджатися подібним собі?

Можна згадати красиву, але наївну думку, яку обстоював у XVII столітті учений та юрист Самуель фон Пуфендорф, а саме що люди від природи є товариськими істотами, що самі сформували щирі відносини і тому великі спільноти перетворилися на держави. Набагато переконливіший тверезий і холодний погляд математика і філософа Томаса Гоббса. Яким є життя, запитує Гоббс, коли один дивиться на іншого в кращому разі з холодної дистанції? Гоббс пережив це на власному досвіді з 1642-го по 1649 роки під час громадянської війни, що палала в Англії між парламентом і короною: кожен шукає своєї вигоди, не зважаючи на іншого, кожен безжально домагається свого. Панує, як пише Гоббс, bellum omnium contra omnes, «війна всіх проти всіх», в якій виживає лише сильніший, але й він лише на короткий час, доки на його шляху не трапиться ще сильніший. Тому життя без держави, як лаконічно констатує Гоббс, є «solitary, poor, nasty, brutish, and short»: самотнє, бідне, гидке, брутальне й коротке».

Ніхто не може сподіватися на те, що заклик буде почутий, що в іншому бачитимуть не Воно, не Він, не Вона, а Ти. Краще вже, на думку Гоббса, підкорятися демону, якого Гоббс, маючи на увазі 104-й псалом Давида, називає «Левіафаном». Йому люди передовіряють усю владу. Ніщо на світі, за Гоббсом, не може бути сильнішим за Левіафана. І люди приймають Левіафана, тому що він є гарантом права, позаяк перетворює універсальну автономію індивіда на загальний позитивний закон, не даний від природи, а встановлений декретом. Демон Левіафан – це держава.

У чому саме полягає завдання держави? Як відповів би Гоббс, вона як орган встановлення, виконання законів і контролю за їхнім дотриманням своєю внутрішньою і зовнішньою монополією на застосування сили гарантує безпеку своїх громадян. Проте лише безпеки недостатньо. Крім того, громадяни, що турбуються про своє благо, вимагають від держави ще три послуги: вона створює свободу, поважає традиції і гарантує майбутнє. Свобода, створена державою, дозволяє індивідові влаштовувати й планувати своє приватне життя так, як він вважає за потрібне, відповідно до своїх можливостей, здібностей і схильностей, – жодне з приватних уподобань анітрохи не стосується держави. Водночас створена державою свобода дозволяє займатися політичною діяльністю, яка обмежена лише там, де вона загрожує безпеці бодай одного громадянина держави. Традиція, яку поважає держава, забезпечує те, що громадяни, які в ній живуть, дотримуються давніх «добрих звичаїв», тож немає потреби брати кожного громадянина під поліцейський нагляд. А гарантоване державою майбутнє означає, що громадяни держави можуть бути впевнені, що їхня безпека і свобода незалежно від будь-якого технічного й політичного розвитку будуть і надалі збережені.

Як державі вдається виконувати ці зобов’язання? Цілком у дусі Гоббса було б надто сміливо вірити, що державні керманичі ідеалістично налаштовані на їхнє забезпечення. Це розуміли вже античні політичні теоретики. За єдиновладного устрою правлінню відповідального монарха протистоїть тиранія автократа, що перетворився на деспота. Аристократичний державний устрій, правління невеличкої групи людей, особливо придатних для політичної діяльності – «aristoi» означає «кращі», – миттєво перероджується в олігархію, в якій ці нечисленні політично впливові люди зловживають владою собі на користь. Також демократичний устрій, за якого в ідеальному випадку вся державна влада виходить від народу, має своєю гіршою версією охлократію, панування натовпу.

Заклик до одноособового правителя у випадку монократії, до групи можновладців у випадку аристократії або до всього народу у випадку демократії усвідомлювати свою відповідальність за «ціле держави» здатний посприяти вирішенню проблеми приблизно з таким самим успіхом, як і апеляція до принципів природного права, прав людини або подібних сурогатів заповідей, що колись вважалися даними Богом. Усе це не має ніякого впливу там, де існують стосунки Я-Воно. Завдяки Гоббсові ми знаємо: тільки-но з’являється загроза економічної нестачі, кожен намагатиметься, незважаючи на те, що від нього очікують відповідальності за «державне ціле», якомога більше «продавлювати» власні інтереси.

Успішне існування держави можуть забезпечити не ідеалістичні концепції, а надійні структури, формально закріплені механізми поділу влади. Давні римляни добре це усвідомлювали. Їхні монократичні органи, зокрема консулат, очолювали двоє посадовців, що контролювали один одного, і лише упродовж обмеженого одним роком терміну. Лише за часів найвищої небезпеки владу перебирав один диктатор – але лише на півроку. При цьому існував аристократичний орган, сенат, і врешті сам народ мав змогу в демократичний спосіб здійснювати свою владу. Конституція США також становить суміш монократичних, аристократичних і демократичних елементів. Політичний устрій включає особу президента з обмеженим терміном перебування на посаді, суддів Верховного суду, що призначаються на довічний термін, палати Конгресу і вибори народом президента та конгресменів, завдяки чому постає система «checks and balances», тобто система стримувань і противаг.

Усе це разом звучить холодно й тверезо, проте це найкраще, що може бути, коли люди перебувають між собою у стосунках Я-Воно. Про мораль тут не йдеться, оскільки ніхто не може виходити з того, що людина є доброю щодо іншої людини. Якщо говорити про «добрі звичаї», то під цим мається на увазі лише коректне поводження між людьми, дотримання прийнятих правил порядності, поваги, ввічливості, необхідних у громадському спілкуванні, – не більше.

Механізми, що функціонують у політичному вимірі, переносяться й в економічну царину. Філософ і психолог Анатолій Рапопорт описав, як має розумно поводитися підприємець або бізнесмен, тобто відповідно до еsprit géométrique, у відносинах зі своїм партнером: необхідно, щоб обоє отримали користь від угоди; обман партнера мав би шкідливі наслідки для подальшого ведення бізнесу. Тому, якщо два бізнес-партнери мають за мету в подальшому забезпечити собі сталий прибуток, вони дотримуватимуться таких правил. Перше: розпочинати бізнес з оптимістичним настроєм; маленький ризик завжди припустимий. Друге: відкритість і передбачуваність щодо свого партнера. Третє: не можна пробачати партнерові ніяких сумнівних прийомів. Четверте: не треба, однак, мати злість на партнера – якщо останній знову покаже себе надійним, краще бути відкритим до співпраці з ним. П’яте: залишатися скромним і не заздрити партнерові, що він заробляє більше, навіть якщо він присвоює собі трохи більший прибуток.

Але як і у випадку держави, що, за Гоббсом, має лише коректно функціонувати, але не мати наміру нести благо громадянам, так само все відбувається у діловому житті. Хоча названі п’ять правил звучать так, наче підприємці поводяться бездоганно, це зовсім не так. Вони просто поводяться коректно. І вони роблять це з надією через це якомога збільшити власний прибуток. У діловому житті немає ніякої дружби, а є лише угоди. Справді, люди в цій царині перебувають між собою винятково у стосунках Я-Воно – і це має сенс.

У політичному, економічному й суспільному житті взагалі цілком достатньо, щоб люди контактували одне з одним лише у стосунках Я-Воно, точніше, Я-Він або Я-Вона. Все решта було б зайвим, ба навіть шкідливим. Мирське суспільне життя можна точно визначити як таке, що в ньому стосунки Я-Ти абсолютно і цілковито недоречні.

Людина, яка живе тільки суспільним життям, вочевидь самотня. Усі, хто до неї наближається, дивляться на неї лише під кутом зору її суспільної функції: як на федерального канцлера, кардіохірурга, водія трамваю, підприємця, телевізійного модератора, посла, як на будь-що – але завважимо: на будь-що, а не будь-кого! Вони ніколи не заглядають у глиб його душі, яку людина, що веде публічне життя, насамперед і врешті-решт ховає навіть від самої себе. Адже вона знає лише досвід Я-Воно. Їй нема де знайти прихисток. Попри шум і суєту навколо себе, вона завжди самотня.

Але ж недобре людині бути самотньою. Бути самотнім на самоті, ніколи і нікому не мати змоги відкритися – це пекло на землі.

Той, хто не знає людського Ти, шукає заміни в речах, рослинах або тваринах. Бібліомани днюють і ночують у своїх бібліотеках, зариваються у фоліанти, у сторінки друкованих видань. Любителі годинників божеволіють від цих механічних чудо-пристроїв. З любов’ю і ніжною турботою вони заводять годинники, бо знають: з кожним із них, а надто зі старими і хисткими треба поводитись як з тендітною живою істотою. Подейкують, що французький король Людвіг XVI захоплювався теслярством, а також уміло вправлявся з годинниками у Версалі й навіть їх ремонтував, через що інколи він залишав поза увагою державні справи, а також надто часто нехтував своєю дружиною Марією-Антуанеттою. Чи вбачав він взагалі у ній Ти у дні його правління у Версалі, тобто подібне собі створіння, викликає великий сумнів. Він сприймав роль короля і чоловіка як вельми обтяжливу і неохоче брав на себе відповідальність. Він був настільки поглинений своєю манією щодо годинників, що навіть не звернув уваги на революцію, яка трапилася під час його правління. 14 липня 1789 року, в день штурму Бастилії, він записав у своєму щоденнику: «Rien», тобто «нічого».

Племінник Марії-Антуанетти Франц, перший імператор Австрії, позбавлений емоцій, холодний монарх, якого тільки прихильні до нього біографи із сухим гумором описують як втілення примхливого віденського «буркотуна», був ще біднішим на емоції у своїх стосунках з людьми, адже його «Я» було повністю поглинуто пристрастю колекціонера і улюбленими рослинами. У віденському Бурггартені та палацовому парку Лаксенбург можна було бачити, як він доглядає за деревами, кущами та квітами. Згадують, що, коли через війну з Наполеоном його влада опинилася під загрозою, він сказав: «Але ж принаймні він залишить мені мій Лаксенбург!»

Іще більшим мізантропом і самітником був Артур Шопенгауер, який про своїх ближніх міг говорити хіба що погано. «Будь-яка закоханість, – зневажливо зазначив він одного разу, – коріниться лише у статевому потягу». З іншого боку, він мав слабкість щодо тварин: «Я мушу щиро зізнатися, – читаємо в його останніх рукописах, – вигляд кожної тварини безпосередньо мене тішить, і моє серце радіє; насамперед коли я бачу собак».

«На чому можна було б відпочити, – риторично запитує Шопенгауер, – від нескінченної нещирості, лицемірства і підступності людей, якби не було собак, у чесне обличчя яких можна дивитися без недовіри?» Він говорить від серця багатьох, хто мав негативний досвід спілкування з людьми і відкриті до зустрічі лише з одним Ти – їхнім собакою.

Звичайно, у всіх наведених прикладах ідеться про справжні стосунки Я-Ти, хоча «Ти» тут не є людиною. Мартін Бубер порівнює їх з досвідом Я-Воно на прикладі дерева. У досвіді Я-Воно дерево є «об’єкт і має своє місце у просторі, свій термін життя, належить до певного виду і має свої характерні ознаки».

«Може, однак, також статися, – пише далі Бубер, – що, коли я розглядаю дерево, мене захоплюють певні стосунки, і тепер воно вже для мене не Воно. Сила винятковості захопила мене». Такі почуття, мабуть, одного разу пережив також імператор Франц у палацовому парку Лаксенбург попри усю його грубість у других відношеннях. «Отже, дерево має свідомість, – запитує Мартін Бубер, – подібну до нашої? Мій досвід про це нічого не каже». Це запитання, на яке немає відповіді. Адже єдине, що переживає людина у стосунках Я-Ти, – це те, що Я зливається в одне з Ти, в одну свідомість. Прикметно, що слово «свідомість» не має множини.

Але набагато важче, набагато ризикованіше формувати стосунки Я-Ти між людиною і людиною. Мізантроп Шопенгауер через свою упередженість всіляко ховався від людей за образливими та цинічними зауваженнями. Цим самим він відмовився від можливості знайти свою унікальну, особливу віру в Ти. У стосунках Я-Ти Ти як хтось подібний мені – не просто людина серед інших людей, а єдине і унікальне Ти. У стосунках Я-Ти Ти як подібний мені – не тіло, що займає місце у просторі й часі. Ти заповнює геть усе у просторі й часі. У стосунках Я-Ти я спілкуюся з Ти як подібним мені не ввічливо і коректно, як з іншими людьми. Я бажаю Ти лише добра. Тільки зі стосунків Я-Ти народжуються совість і мораль.

Звісно, існують заповіді й закони, що забезпечують коректну поведінку в суспільстві, завдяки чому суспільство складається з людей, які перебувають між собою у стосунках Я-Він і Я-Воно. Але це не має нічого спільного з мораллю і нічого спільного з добром. На противагу до правил порядної поведінки принципи, що зобов’язують до формування совісті, здаються правильними лише ззовні, проте за глибших роздумів не переконують. Та й як вони могли б? Адже загальнообов’язкові принципи передбачають об’єктивно наявний світ багатьох Він, Вона і Воно, що протистоять Я. Для Ти в ньому немає місця.

Насправді совість людини формується тільки у стосунках Я-Ти. Спочатку в процесі виховання ще з немовлячого віку. Дитина відчуває ласку і суворість матері й батька. Вона швидко навчається розпоряджатися дорослими: кличе їх, засмучує їх плачем, винагороджує посмішкою. Так само швидко вона відчуває, що означає залежати від дорослого. Зрештою вона усвідомлює, що означає отримувати добро від матері, батька, дорослих та інших дітей і самій намагатися бути доброю.

Дитині розповідають історії: казки і легенди про добрих фей і злих чаклунів. Усе це глибоко закарбовується в її душі. Вона присвоює собі світ, наскільки їй це вдається, граючи різні ролі та зустрічаючись у цих іграх з уявним Ти.

Дитина може і я все ще можу виховувати совість на основі «великих оповідань», що глибоко вражають душу. Це може бути Біблія так само, як і епічні поеми Гомера, «Гамлет» Шекспіра або «Фауст» Гете. «Великі оповідання» можуть бути довгими, як-от «Людина без властивостей» Музіля, проте можуть бути й короткими, навіть менше сторінки, як-от «Імператорське послання» Кафки. Також у цих оповіданнях я зустрічаюся з автором як певним Ти.

Дитина може і я все ще можу виховувати свою совість завдяки зустрічам зі справжніми людьми або літературними персонажами, що стають взірцями для наслідування, які постають не тільки як Він чи Вона, до них можна звертатися як до Ти. Карл Ясперс називає чотирьох: Сократ, Ісус, Будда, Конфуцій. Але цей вибір суб’єктивний, а діапазон можливостей різноманітний. Він може охоплювати історичних особистостей, як-от Альберт Швейцер, легендарних – як-от Антігона, ба навіть невідомих широкому загалові людей, що стають ідеалом для конкретного індивіда. Яке рішення прийняли б ці люди, що слугують дороговказами, у складній ситуації, яке судження винесли б вони щодо двозначного вчинку? Такі та подібні запитання пробуджують совість.

Совість – це знання про добро, і вона тисне на мене. Саме тоді, коли я не хочу це визнавати, я особливо відчуваю силу тиску совісті. Вона не попереджає. Вона раптом з’являється, починає колоти й тиснути. Вона дає зрозуміти, що не згодна з моїм учинком. Вона не спрямована на слова чи дії, а натомість є дзеркалом мого теперішнього стану, в якому я опинився через свої думки, свої слова і свої дії.

Тома Аквінський теоретично сформулював те, чого Сократ практично дотримувався упродовж усього свого життя: Совість – це остання інстанція, якою я маю керуватися. Я мушу ігнорувати будь-які закони і догми – Тома наголошує: навіть закони, проголошені церквою, – якщо цього вимагає моя совість.

Щоправда, неможливо визначити абстрактні принципи, які формують мою совість. Але я знаю, що совість прокинеться, якщо я не буду обережним з усім тим, що маю у своєму розпорядженні – що може постати як Ти. Совість прокидається, коли я не зберігаю спокій щодо всього того, від чого я залежу, – це може постати як Ти. Совість прокидається, коли я обманюю, коли ображаю, коли роблю шкоду – адже я можу зустрітися з Ти.

Ми помиляємося, якщо розглядаємо досвід Я-Воно і зустріч Я-Ти як цілковито різні. Насправді все навпаки. Людина, з якою я перебуваю у стосунках Я-Ти, бачить мене як неподільне ціле; моє «Я» втрачається у цьому єднанні. Однак я нічого не можу з цим вдіяти, я вбираю в себе колір її волосся, звук її голосу, тепло її доброти – і вона вже не є Ти. З іншого боку, наприклад, з кимось зустрічаєшся, говориш на незначущі теми, знаєш, що невдовзі ви розійдетесь і більше ніколи не побачитеся знову, як раптом, ніби в одну мить, відкриваєш свого співбесідника як Ти – але потім ця людина знову постає як Він чи як Вона.

Досвід Я-Воно нібито завжди можна включити за бажанням, керувати ним, він завжди доступний. Натомість зустріч Я-Ти дається важко, її ніби дістаєш у подарунок так, як Адам отримав Єву від Бога.

Також стосунки Я-Ти інколи лише передчуваєш, так би мовити, викликаєш у фантазії як можливість. Але й тоді вони не мають нічого спільного з простором і часом, з усім об’єктивним і всім випадковим, з причинами і наслідками.

Імовірно, найінтенсивніші стосунки Я-Ти переживає жінка, коли стає матір’ю тільки-но народженої дитини. Вона не тільки подарувала світові нову людину – з’явився цілий новий всесвіт. Адже з народженням людини народжується цілий світ, а зі смертю людини зникає цілий всесвіт. То де ж, як не на материнських грудях, до яких приникає новонароджений, і коли, як не в ці миті перших материнських слів, звернених до нової дитини, найвиразніше виявляє себе основне слово Я-Ти?

Найпереконливіший аргумент на користь цього – історія Фрідріха ІІ Гогенштауфена, можливо, найбільш своєрідного імператора Священної Римської імперії, виняткового явища у ХІІІ столітті, якого сучасники називали «stupor mundi», «подив світу». Справді, він розмовляв багатьма мовами. Шукаючи способи убезпечити свою імперію, він розробив політичні концепції, які провіщують сучасні. Він надзвичайно цікавився природними явищами, насамперед поведінкою птахів, зокрема соколів, яких дуже любив. Прагнучи знайти прамову людства, мову, якою люди розмовляли до побудови Вавилонської вежі, він наказав провести експеримент, який звучить жахливо для сучасної людини, а саме з віднятими у матерів немовлятами. Хроніст Салімбене Пармський повідомляє це у таких словах: «Його ідея полягала в тому, щоб за допомогою експерименту виявити, якою буде мова людей, коли вони стануть дорослими, якщо вони до того ні з ким не розмовляли. І тому він наказав годувальницям годувати дітей молоком, купати їх, мити, але в жодному разі їх не прикрашати і не розмовляти з ними. Він хотів з’ясувати, чи заговорять вони єврейською мовою як найстарішою, або грецькою, латинською чи арабською, або ж мовою своїх матерів, які їх народили. Але його зусилля виявилися марними, оскільки всі діти померли. Вони не могли жити без ласкавих слів своїх годувальниць».

Вище йшлося про те, як улаштований світ людей, що взагалі не знають основного слова Я-Ти. Звісно, мається на увазі штучно сконструйований світ, який з такою безжальною суворістю насправді не існує. Людина, ізольована від будь-яких стосунків Я-Ти, помирає від самотності.

Однак один із самих сумних фактів полягає в тому, що на відміну від основного слова Я-Воно основне слово Я-Ти здається хистким, як тонка порцеляна. Адже людина має померти. І це також може бути однією з причин, чому багато хто уникає пошуку Ти в іншій людині. Адже об’єкти можна міняти, рослини кожного року ростуть наново, а коли у Шопенгауера помер пудель, він придбав іншого, якого він назвав так само, як і попереднього, «Атман», словом санскриту, яке означає «дихання» або «подих життя». У такий спосіб Шопенгауер витіснив глибокий екзистенціальний досвід смерті.

Але ж, можна заперечити, Шопенгауер мав знати, що він і сам колись помре. Це твердження нічого не доводить. Бо моя смерть не існує. Моя смерть існує не більше, ніж трикутне коло або просте число, що водночас є квадратним числом. Річ не тільки в тім, що, як сказав колись Епікур, моя смерть мене не обходить. Бо поки я живу, смерті немає, а коли вона приходить, вже немає мене. Моя смерть не існує не через цей дотепний, але насправді легковажний аргумент Епікура, а тому що моя смерть принципово не може існувати. Тому що єдиний світ, який існує, – це світ, який я сприймаю. І в цьому світі моя смерть можлива не більш ніж парна п’ятірка.

Тому немає сенсу боятися власної смерті. Радше вже можна боятися власної тіні. Принаймні вона існує, коли на нас падає світло.

Однак смерть іншої людини, з якою Я перебуває у стосунках Я-Ти, дуже відчутна. Ця смерть існує з усією її трагічністю: гіркотою, жахом, заціпенінням, незбагненністю, печаллю, що вона у нас викликає.

Лікарка, що дізнається про смерть пацієнта у палаті 137, може поставитися до цього з професійною індиферентністю, особливо якщо з цим пацієнтом вона перебуває лише у стосунках Я-Він. Уже через саму професію вона цілковито вільна від схильностей і афектів щодо своїх пацієнтів. Якщо ж та сама лікарка дізнається про смерть своєї матері, вона втрачає спокій і переживає глибоке горе. Навіть якщо її мати вже була дуже літньою жінкою. Навіть якщо в останні місяці її мучив нестерпний біль. Навіть якщо вона страждала на тяжку деменцію і вже не впізнавала своєї дочки. Навіть якщо їхні стосунки були позначені суперечками й сварами. Колись між цими двома виникли інтимні стосунки Я-Ти, які наклали відбиток на все їхнє життя. Але тепер смерть відсунула матір у недосяжну для її дочки далину.

Для того, хто здатен повірити у Ти, ця далина лише позірна, але не недосяжна. Той, хто здатен повірити у Ти, сповнений віри, що основне слово Я-Ти долає смерть. Від часів поховання небіжчика разом з його речами за кам’яного віку, від часів єгипетської Книги мертвих віра у тривкість основного слова Я-Ти обросла, наче орнаментами, наївними уявленнями потойбічного світу. Але опорним стовпом цієї віри є те, що Я може втратити себе в Ти, яке, попри смерть, виявляє себе як вічне Ти.

Найжахливішою смертю є смерть дитини для її матері. Найвидатніші митці свого часу бралися за трагічне зображення Пієти, Mater Dolorosa, Богородиці, що тримає зняте з хреста тіло свого єдиного сина й оплакує його смерть. Безмежним є розпач, коли мати на кладовищі заглядає в глибоку могилу і бачить домовину, в якій лежить те, що було смертним тілом її дитини. Якщо взагалі є щось, що може втішити матір, то це віра, яку не можна виразити словами, передана символом перетворення дитини на аngelus novus, нового янгола, який чекає на те, щоб Я перелилося в нього як у вічне Ти.