У що вірити. 10 пропозицій для освічених людей

Віра у природу

Ці поетичні рядки Рільке спадають на думку, коли ми безхмарної ночі подалі від надокучливих вогнів великого міста з подивом вдивляємось у рясно усипане зірками небо.

Те, що в нас сьогодні викликає подив, більш ніж п’ять тисяч років тому в Стародавньому Єгипті жерці тлумачили як знаки та чудесні з’явиська богів, що царюють у небі. У тій величезній пустелі, життя в якій можливе лише завдяки життєдайному Нілу, зірки сяють майже кожної ночі, яскраві та блискучі. Молочна стрічка Чумацького шляху в очах єгипетських астрономів була відбитком Нілу на небесному куполі. Або навпаки, земний Ніл у своїй течії відбивав для них його подобу на зоряному склепінні.

На користь такого уявлення свідчила прикметна подія, що чудесним чином повторювалася: кожного разу, коли у сузір’ї Великого Пса незадовго перед світанком з’являлася над небосхилом особливо яскрава зірка (тепер вона називається Сиріус, а єгиптяни називали її Сопдет, богиня нового року), Ніл починав виходити з берегів, приносячи на поля велику кількість мулу з верхів’їв своєї течії. Жерці від імені фараона сповістили людей про те, що цей небесний знак подають людям боги, вказуючи на розлив життєдайного Нілу. Утім, самі вони знали, що ритм появи Сиріусу в ранкових сутінках підпорядкований неодмінному закону: треба чекати 365 днів, щоб він знову з’явився. Цей період у 365 днів становив єгипетський рік. Спостереження античних астрономів було настільки точним, що вони навіть помітили невеличку затримку в появі Сиріусу. Саме через це кожний четвертий рік зірка запізнювалася на один день – цей факт учені тримали у таємниці.

Ритми часу повідомлялися народу як божественна воля. Так, жерці проголошували, що верхівки величезних обелісків передають тут, на Землі, відблиск сяяння бога сонця Ра. Насправді обеліски закінчувалися невеличкими позолоченими пірамідами, що відбивали сонячне проміння. Хто з простих смертних міг би впізнати в цьому вправність жерців? Однак у дійсності обеліски слугували хитрим ученим як хронометри: упродовж дня тінь рівномірно рухається із заходу через північ на схід. Також у різні пори року змінюється довжина тіні: влітку вона коротка і її шлях упродовж дня викривляється всередину, натомість взимку вона довшає, а її шлях упродовж дня викривляється назовні. Лише навесні та восени під час рівнодення тінь рухається впродовж дня рівною лінією.

І якщо неосвічений єгипетський народ вважав, що за всіма таємницями природи стоять вічні боги, то жерців і фараонів це влаштовувало: так вони були впевнені у слухняності народу. Проте вчені знали: таємниці криються не в богах, а в самій природі. Природі, що підпорядковується математичним законам. Але це ніколи, ніколи, ніколи не можна розголошувати. Втрата віри в богів означала б крах теократичного суспільства єгиптян.

Інші ранні розвинені культури так само були позначені релігійним культом: боги управляли силами природи, жерці слугували містком між землею і небом (невипадково їх називали понтифіками, тобто будівниками мостів), суспільство завдяки таємничому культу зберігало стабільність, а влада концентрувалася в руках невеличкої групи вчених. Лише греки в давню епоху подолали цю форму влади, за якої державна влада виростає із вчення про богів. До того ж боги Гесіода й Гомера не викликали жодного благоговіння. Радше вони були комічними постатями. Вже у 500 р. до н. е. Фалес, Геракліт, Анаксимандр та інші перші філософи шукали істину в спогляданні природи, а не запитували про неї богів. Існують тільки атоми і пустота, стверджувало тверезе вчення Левкіппа і Демокрита.

Одначе більшість людей не схильні до такого холодного й позбавленого поезії погляду на природу. Вони намагаються угледіти в ній щось доцільне, життєдайне, прихильно до них налаштоване. Навіть якщо примхливі боги греків є плодом фантазії поетів, творіння – байдуже, є воно витвором богів чи ні, – це чудо.

«Omnia in mensura et numero et pondere disposita (Усе впорядковано за мірою, числом і вагою)», – сказано в Книзі Муд­рості.

Свідчення порядку в природі здаються невідпорними. У перших розвинених культурах людства його вбачали насамперед у зоряному небі:

Сонце упродовж року проходить по колу небесний купол, так звану екліптику, на якій розташовані дванадцять сузір’їв: Овен, Телець, Близнята, Рак, Лев, Діва, Терези, Скорпіон, Стрілець, Козеріг, Водолій, Риби. Тому з найдавніших часів рік поділявся на дванадцять місяців. У давніх єгиптян місяць завжди складався з 30 днів, трьох так званих декад по десять днів, а наприкінці року для корекції додавалося ще п’ять днів. (Після революції 1789 року Національна асамблея прийняла «Республіканський календар», що перейняв цю єгипетську традицію. П’ять додаткових днів, так звані «Jours sans-culottides», доповнювалися кожен четвертий рік іще одним днем.)

У Межиріччі люди переважно споглядали за Місяцем, що змінював свої фази упродовж періоду, який становив майже 29 з половиною днів. Тому місяць там включав у себе по черзі то 30, то 29 днів. Кожний місяць мав починатися, коли надвечір на небі показувався молодик. Дванадцять таких місяців, тобто 6×30+6×29=354 дні, становили місячний рік. Він на одинадцять днів коротший за сонячний. Вавилонські жерці, що були астрономами й математиками і розуміли небесний порядок, вигадали вдалий хід, за допомогою якого короткий місячний рік можна було прирівняти до сонячного: після трьох місячних років не вистачало вже 3×11, тобто 33 дні, що перевищувало один місяць. Отже, якщо в кожному третьому місячному році додати тринадцятий місяць, сонячний і місячний роки зрівняються між собою. Утім, три місячних роки й один додатковий місяць все ще на три дні коротші за три сонячних роки. На довгу перспективу – доволі значний пробіл. Доводиться трошки частіше вставляти високосний рік.

Вавилонські математики міркували над поліпшенням свої першої корекції, тобто 3×11=33, розглядаючи наступні множини кратні одинадцяти, тобто числа 44, 55, 66, 77 тощо. Число 19×11, тобто 209, привернуло їхню увагу. Адже 209 – це майже 210, тобто 7×30. Оскільки 19×11 майже збігається з 7×30, то після 19 місячних років до 19 сонячних років не вистачатиме рівно сім місяців. Тепер вчені знали, як вдало зрівняти місячні роки з сонячними: з 19 послідовних місячних років 12 мали бути звичайними або нормальними роками, що складалися з 12 місяців. Решта сім місячних років мали бути високосними і складатися з 13 місяців. При цьому ці високосні роки розподілялися доволі рівномірно в циклі 19 років: 3-й, 6-й, 8-й, 11-й, 14-й, 17-й і 19-й.

Числа 7 і 12, наче через керування таємничої руки, управляють ходом часу на небі: дванадцять місяців становлять рік в Єгипті та нормальний рік у Вавилоні. Сім років у рамках циклу дев’ятнадцяти років (що складається з 12 і 7) у вавилонському календарі є високосними роками, дванадцять – нормальними. Сонце проходить через дванадцять знаків зодіаку за один рік. І сім рухомих небесних світил ми бачимо на небі неозброєним оком: Сонце, Місяць, Меркурій, Венера, Марс, Юпітер і Сатурн. Звідси походить і відлік семи днів тижня. Крім того, сім зірок налічує красиве сузір’я Плеяди, що від початку липня й до кінця квітня видно на північному небі.

Піфагор Самоський, засновник математики, що жив у 500-х роках до н. е., зі своїх подорожей на Схід не міг не знати про цей чудесний вплив семи і дванадцяти на космічні події, що керують часом. Також він знав, що ці два числа керують музикою: дванадцять доданих одна до одної квінт майже збігаються (маленька, для непідготовленого слуху ледь помітна відмінність становить піфагорійську кому) з сьома доданими одна до одної октав. Ніхто не знає, чому і у небесних сферах, і у звучанні тонів обидва числа сім і дванадцять (сума трьох і чотирьох і добуток трьох і чотирьох) відіграють таку надзвичайну важливу роль. Сам Піфагор вважав, що музика неба досягає Землі. Проте звуки небесних сфер лишаються недоступними нашим земним вухам.

Фалес Мілетський, який, імовірно, був учителем Піфагора, крім того, мав чути від вавилонських жерців інші та глибші вчення про впорядкований устрій небесного склепіння.

Шлях сонця по небу називається екліптикою тому, що місяць викликає зникнення сонця, коли молодик перетинає екліптику. Грецьке слово «ekleipein» означає власне «зникати»; екліптика – це лінія темряви. Завдяки своїм напрочуд точним спостереженням вавилонські вчені ретельно відстежили шлях місяця й уміли розраховувати, коли він перетне екліптику. Тому їм вдавалося передбачати затемнення сонця. Сонячне затемнення – вельми вражаючи подія. Адальберт Штіфтер описав затемнення у Відні 8 липня 1842 року, до якого він заздалегідь ґрунтовно підготувався:

Ще більше потрясіння мали відчувати жителі Вавилону, коли раптом серед ясного дня вони побачили, як чорний диск наповзає на сонце, просто-таки пожирає його, відбирає в нього його силу світла та занурює все навкруги у сутінки. Звірі починають непокоїтися, і в їхніх криках відчутний страх, квіти схиляються так, ніби насувається вечір – на мить усіх охоплює страх, що сонце згасло назавжди.

А тепер уявімо собі, що вавилонський жрець напередодні попередив людей: наступного дня сонце закриє тінь. Йому загрожує дракон, що хоче його поглинути. Але ми, жерці Вавилону, стверджує вісник, упросили богів, і ті вирішили, що дракон звільнить сонце. Коли жителі Вавилону переконаються, що все станеться так, як передрікав провісник, вони вже не сумніватимуться, що жерці справді мають змогу розмовляти з богами, що мешкають на небі. Упродовж віків ця віра спиралася на нерушиму скалу і цим самим забезпечувала вигідне положення класу жерців, що неймовірно збагачувався за рахунок жертовних дарів народу.

Ми не знаємо, як Фалесові вдалося дізнатися від вавилонських жерців таємницю їхніх розрахунків, за допомогою яких вони вміли передбачати сонячні затемнення. Але ми знаємо, що Фалес перед­рік сонячне затемнення, що сталося 28 травня 585 р. до н. е., і відтоді стало зрозуміло, що легенда про дракона, який загрожує поглинути сонце, суцільна брехня. Сонячні затемнення є такими самими природними явищами, як і схід і захід сонця на початку й наприкінці дня; як зміна фаз місяця, що має своєю причиною просто зміну освітлення місяця сонцем для спостерігача; як, зрештою, і всі інші природні явища.

Одначе безліч людей не хоче відмовлятися від уявлення про божественного творця і хранителя світу, що втілює природу. Вони вірять у те, що з цим деміургом можна розмовляти як з живою особою. Вони звертаються до нього з молитвою в надії, що він їх почує і оберне на їхню користь природний перебіг подій. Вони присвячують йому меморіальні написи і приносять дарунки на знак подяки, коли вважають, що деміург був до них прихильний. Проте це не має нічого спільного з вірою у бога, а є лише персоніфікацією природи. Адже поняття деміурга, або творця, або поетичний вираз «земля-матінка» чи «природа-матінка» символічно описують саму природу. Вона мислиться при цьому як першопричина буття. З неї народжується творіння, у ній воно вкорінене, і рано чи пізно вона прийме його в себе після смерті.

Римляни після зникнення місяця і до появи молодика зверталися до неба, вигукуючи: «Кало! Кало! Кало!»[3] Так вони закликали місяць, що дарує м’яке світло в ночі, повернутися. Дні, коли лунав цей заклик до матері-природи, римляни називали «календами», одним із рідкісних латинських слів з літерою К, що свідчить про його найдавніше походження й безперечну традицію. Наше слово «календар» походить від цього заклику. І той факт, що упродовж трьох ночей, коли на початку нового місяця панує чорна темрява, поки рано ввечері засвітиться тоненький молодик, міг бути причиною святої трійці днів, коли пророк Йона перебував у череві великої риби і коли розіп’ятий спаситель перебував у могилі.

У світі, захопленому технікою, ми забуваємо про те, наскільки інтенсивно у давні часи люди – насамперед ті, що жили на селі – відчували свою залежність від природи. Чи мали вони вдосталь харчів завдяки полям і тваринам, достатньо чи замало міхів, шкіри й вовни для ткацтва, досхочу чи обмаль деревини для столярства й будівництва, – усе це залежало від того, чи поводиться природа відповідно до пори року. Французький республіканський календар розкриває цей порядок за допомогою назв місяців, що мають поетичне звучання: осінні місяці вандем’єр, брюмер і фрімер нагадують своїми назвами про збір винограду, туман та ранкові приморозки; зимові місяці нівоз, плювіоз і вантоз – про сніг, дощ і вітер; весняні місяці жерміналь, флореаль і преріаль – про паростки, квіти й луки; зрештою, літні місяці месидор, термідор і фрюктидор – про жнива, спеку й плоди, що приносить земля. Коли селяни благають про відвернення негоди й граду, про дощ у засуху або сонце під час повені, то вони спрямовують свої прохання не до чужого їм Бога з Біблії, попри всі зусилля проповідників, а до землі-матері з надією, що вона все знову влаштує так, як має бути в природі.

Адже все «впорядковано за мірою, числом і вагою»[4], що, на думку багатьох, очевидно не тільки з погляду на усіяне зірками небо, а й тут, на Землі. Кристал, що виростає з розчину або через його охолодження, або через випаровування розчинного засобу, імовірно, підкоряється певній схемі упорядкування, що породжує напрочуд гладкі поверхні з абсолютно рівними краями. Цей порядок вдалося глибше зрозуміти після винайдення лупи та мікроскопа. Кристали сніжинок вражають своїми розмаїттям і симетрією. Це просто загадка, як окремі молекули, що сходяться з різних боків і утворюють сніжний кристал, «знають», яким чином вони мають стикуватися з краєм кристала так, щоб при цьому зберегти прекрасну й майже довершену симетрію кристала, що формується.

Іще сильніше відчуває наївний споглядач панування природи в царині живого. Адже в його очах саме природа-мати надає організмові силу і життєздатність загоювати рани після пошкоджень і відновлювати первинний стан тіла. Здається, що природа прагне створювати життя, що виявляється у таких феноменах: клітини, з яких складається все що живе; обмін речовин; розвиток живого через харчування, зростання й формування все складнішої структури; здатність живого утверджувати себе як структуроване ціле, попри зовнішні перешкоди; часові межі індивідуального існування, що виражаються поняттями народження й смерті; зрештою, здатність до відтворення й передачі специфічної конституції нащадкам. Усі ці явища дозволяють відчути глибоку прірву, що відділяє живе від неживого. Якщо мертва матерія інертна, то живе виявляє себе як джерело активності й спонтанності, і це то відчутніше, що глибше ми занурюємось у таємниці світу рослин і тварин, включаючи людей.

Той, хто вірить у природу, прагне жити з нею в гармонії. Тому віддавна підозріливо ставилися до пов’язаних з природою винаходів інженерів, що прискорювали чи гальмували природний хід речей, ба навіть спрямовували його в іншому напрямі. Ще Архімед стикнувся з цією недовірою в очах єгипетських фелахів, коли демонстрував їм винайдений ним водяний гвинт: завдяки обертанню колеса на верхньому кінці косо встановленого циліндру, нижній кінець якого занурений у Ніл, людина може за допомогою цього пристрою подавати воду Нілу вгору й у такий спосіб орошати поля. Архімеду не потрібно було обертати колесо власноруч: він з’єднав його за допомогою ременя з колесом млина, що приводилось у рух течією Нілу. Отже, Ніл наче сам подавав воду вверх.

В очах селян це був неприродний пристрій. Адже з чотирьох елементів, з яких за давньою традицією складається земна сфера: землі, води, повітря та вогню, за їхніми уявленнями, лише повітря та вогонь могли підніматися вгору, натомість вода й земля за природою завжди опускаються вниз. Лише велика потреба у винаході Архімеда після довгих вагань перемогла їхній скепсис. Врешті вони вирішили, що замість того, щоб носити важкі відра, краще постачати воду Нілу на поля за допомогою обертання Архімедового колеса.

Уже за часів Античності Архімед з його талантом винахідника міг ініціювати індустріальну революцію. Він уже знав потрібні для цього закони фізики, насамперед статики й механіки. Античність взагалі мала глибокі знання щодо законів природи: наприклад, єгиптяни вміли за допомогою тиску пари автоматично відчиняти двері, а слово «електрон» грецького походження і означає бурштин; парфянам іще за часів Архімеда були відомі електричні акумулятори. Одначе консервативна позиція його співвітчизників не дозволяла Архімедові чи його колегам навіть мріяти про те, щоб застосувати це знання для зміни природи. Власне, Архімед міг поділяти переконання своїх сучасників, буцімто машини, які приводить у рух сила пари або електрична сила, руйнуватимуть природний порядок суспільства. Адже машини перебиратимуть на себе роботу, яку згідно з природою мають виконувати раби. А наявність вільних громадян і рабів здавалася античним людям таким самим природним фактом, як день і ніч, літо і зима, земля і море.

Скепсис щодо винаходів, які загрожують утручанням у природний порядок речей, панував також і у новий час, ба більше, зберігається до сьогодні. Коли ландшафт почали перетинати перші потяги, що приводилися у рух паровозами, дуже часто лунали побоювання щодо того, що подорож потягом може зашкодити здоров’ю. У 1835 році Королівська Баварська медична рада писала: «Переміщення за допомогою паровоза треба негайно заборонити в інтересах здоров’я громадян. Швидкий рух не може не викликати у пасажирів духовне занепокоєння, що називається delirium furiosum. Навіть якщо допустити, що подорожні добровільно піддають себе небезпеці, держава принаймні має захистити глядачів, оскільки вигляду локомотива, що проноситься на повній швидкості, цілком достатньо для того, щоб спричинити цю жахливу хворобу. Тому конче необхідно звести огорожу принаймні у шість футів заввишки, з обох боків залізничної колії».

Сьогодні це може викликати лише посмішку. Проте «огорожу принаймні у шість футів заввишки», що нині має назву звукоізоляційна стіна, можна побачити в багатьох місцях. Вона захищає слух тих, хто мешкає поблизу колій, від неприродно гучного звуку і водночас спотворює ландшафт.

Утім, скепсис щодо винахідливих голів, які гадають, що своїми фізичними, хімічними, генно-інженерними винаходами можуть перехитрити природу, не зник. Ці побоювання щодо техніки в останні десятиліття навіть посилилися. Наприклад, ще у 70-ті роки минулого століття американські та радянські інженери-будівники незалежно одні від одних всерйоз пропонували тепло, що вироб­лялося за допомогою контрольованого розщеплення атомного ядра і досягало майже тисячі градусів, використовувати для швидкого й дешевого свердління труб тунелів спеціально сконструйованими фрезерними верстатами, що містять в собі маленькі ядерні реактори. Проте сьогодні панує думка про те, що хоча, імовірно, це технічно можливо, але здійснювати такий проєкт не варто. Така пропозиція є лише одним прикладом із багатьох тисяч ідей, що технічно можливо реалізувати, але які не відповідають дедалі суворішим вимогам щодо своєї сумісності з довкіллям. Захист природи для всіх, хто вірить у природу, безперечний пріоритет.

Поширене невдоволення атомною енергетикою пов’язане не тільки зі страхом перед аварією на електростанції, що тягне за собою ризик радіоактивного зараження довкілля. Атомну енергетику відкидають тому, що радіоактивні «відходи» (тобто за визначенням щось таке, що не належить природі) можуть бути утилізовані лише в довгостроковій перспективі та із великими труднощами. Атомна енергетика викликає заперечення, тому що велика будівля електростанції, яка спотворює ландшафт величезним бетонним кубом і довжелезною димовою трубою, неабияк лякає. Інші великі електростанції так само змінюють довкілля, їхнє планування й будівництво також викликає протести захисників природи, але у випадку атомної енергетики ця протидія є найпотужнішою. Атомна енергетика не схвалюється через те, що атомна енергія таїться в глибині атомного ядра важкого урану, який з’явився в результаті вибуху наднової, що стався мільярди років тому в результаті колапсу величезної зірки, яка світила за мільярди років до нашого сонця. Ядерна енергія мислиться як архаїчна, демонічна енергія, лячна гримаса якої вперше явила себе, коли у серпні 1945 року були скинуті бомби над Хіросімою та Нагасакі.

З погляду противника атомної енергетики нафта, газ або вугілля не викликають такого безкомпромісного заперечення, хоча вони також шкодять природі. Адже це протиприродно, що людина впродовж пари століть вичерпає всю викопну енергію, що накопичилася за мільйони років із залишків рослинних і тваринних організмів далеких геологічних епох.

На думку захисників природи, людина має обмежитися лише використанням так званої відновлюваної енергії, тобто енергії, що походить з біомаси щорічного врожаю, виробляється гідроенергетикою, силою вітру або прямим сонячним промінням.

Зокрема, у випадку вітрової енергетики стає очевидним, наскільки сильною є сучасна віра в природу. Раніше сила віри втілювалася в інших символах: гігантські піраміди, колосальні храмові споруди, величезні колонні зали свідчать про релігії перших високих культур, зокрема греків і римлян. Церкви й собори, зведені в епохи романтизму, готики й бароко, нагадують про владу церкви, що пов’язані з християнською вірою. Наприкінці ХІХ – на початку ХХ століть були збудовані нові собори – гігантські залізничні вокзали. Наприклад, Центральний вокзал Нью-Йорка з його величезною головною залою, на стелі якої можна побачити знаки зодіаку на нічному небі. Або шість великих головних кінцевих станцій Парижа. Там, де колись між ризницею та вівтарем снували прислужники в білих рясах і священники у пістрявих, багато вишитих ризах, у золотий вік вокзалів можна було побачити персонал в уніформах, портьє, кондукторів і чергових по вокзалу в червоних кашкетах, що керують рухом. Якщо колись у соборах з кадильниць, якими розмахували служки, вився дим фіміаму в бік заглибленої в молитву громади, тепер вокзали заповнювала пара, що з шипінням розповзалася від чорних локомотивів, піднімаючись до склепінь над коліями. У соборах мерехтіння вічного червоного світла нагадувало про присутність святих дарів у золотих чашах з витонченим гравіруванням, на вокзалах видимі звідусіль вокзальні годинники нагадували плин часу та чітко вивірений розклад потягів. Паралелі між прадавніми символами віри у церкві та символами віри в техніці, що з’явилися ХІХ–ХХ століттях, очевидні.

У випадку з вірою в природу помітну символічну роль відіграють вітряки. Як колись дзвіниці церков, як мінарети мечетей, тепер вони вивищуються над ландшафтами не тільки як прикмети підкорення енергії з чистих і відновлюваних джерел, а й як знаки потужної і глибокої віри у матінку-землю. Вітряки є символами віри, що оволодівають усім простором, в якому ми живемо. Окремі вітряки, встановлені на узвишшях, сотні вітряків на широких рівнинах, на узбережжях або на морях тихим, урочистим обертанням трилопатевих турбін сповіщають про владу природи над усіма нами. На горі у Північній Штирії нещодавно були встановлені три величезних вітрогенератори, що – видимі здалеку, пригнічуючи спостерігача з південної залізниці, яка з’єднує міста Грац і Відень, – підносяться над великими деревами в лісах, які доходять до самої вершини гори. Вони не тільки видобувають енергію. Вони вочевидь, можна сказати, як місіонери, сповіщають про віру в природу, адже заступають собою старий християнський хрест, що встановлювали на вершинах гір.

Той, хто вірить у природу, відповідно прагне жити з нею в гармонії. Для цього потрібно відкритися назустріч природі, чути, якого ставлення до себе вона потребує. Перша і найнагальніша звістка, яку більшість сприймає від матері-природи, каже, що людина має турбуватися про здоров’я, тілесне благополуччя, фізичні можливості.

Манфред Люц, теолог, лікар, автор книжок і директор лікарні Алексіанер для психічно хворих у Кельні, дивиться з іронією на маніакальне прагнення людей, що опікуються своїм здоров’ям, зберігати фізичне благополуччя за будь-яких обставин: «Для багатьох сьогодні здоров’я становить найвище благо, і навіть деякі слабодухі християни вважають, що завдяки слідуванню цьому тренду можна наблизитися до Бога. Панівна релігія здоров’я вшановує своїх жерців на міських марафонах. Студії фітнесу – ось її каплиці, а захоплення різними дієтами – її покаянні вправи». Люц виразно описує, яке насильство чинять над собою ті, хто відчайдушно женеться за здоров’ям.

Давні греки раз на чотири роки влаштовували свято здорового, сильного тіла у вигляді священних ігор на стадіоні в Олімпії на північному заході Пелопоннеського півострова. Спортивні змагання обставлялися храмовими ритуалами на честь батька богів Зевса. Але це служило (що розумів кожний грек) лише прикрасою, рамкою для справжнього свята – свята людського тіла, наділеного гарною від природи будовою. Навіть на сучасних Олімпійських іграх можна почути патетичні слова про єднання народів, про мир між націями, який має панувати під час Ігор, майорять прапори, співають гімни, відбувається урочиста церемонія запалювання олімпійського вогню. Але й сьогодні, як і колись, ідеться про вшанування тих, хто від природи наділений привілеєм і розкриває свій талант зав­дяки невтомним тренуванням.

Слабким, хворим, скаліченим немає місця у цій картині світу. Справді, давні римляни у цьому відношенні були вражаюче послідовними у своїй жорстокості: коли дружина господаря дому народжувала на світ дитину, батько насамперед намагався зрозуміти, чи є дитина здоровою та сильною. Пересвідчившись, що це так, він піднімав народжене немовля вгору, щоб продемонструвати його присутнім і символічно місту Риму, і дитина вважалася прий­нятою як член сім’ї. Проте якщо батько залишав дитину лежати, раби виривали її у матері, виносили з дому і викидали буквально як сміття. Її навіть не ховали.

Нині панує одностайна думка, що такі дії є святотатством. Але ще зовсім недавно, у 1924 році, лікар і соціальний реформатор Юліус Тандлер писав: «Зрештою, які витрати мають нести держави через позбавлені будь-якої цінності життя, легко зрозуміти, наприклад, з того факту, що 30 тисяч повних ідіотів коштують німецькій державі два мільярди марок. Знання таких цифр надає проблемі знищення позбавлених цінності життів актуальності й значущості. Звичайно, існують етичні, гуманістичні, або хибні гуманістичні, аргументи проти такого підходу, але, врешті-решт, ідея, згідно з якою позбавленим цінності життям треба жертвувати задля підтримання того, що варте життя, все більше й більше проникає в свідомість народу». Тож Тандлер не надто й далеко відійшов від дії голови сім’ї часів римської Античності.

На жаль, віра в природу не допомагає відповісти на запитання, коли варто стати на захист іще безпомічної людської істоти, яка ще не стоїть на ногах, щойно народженої, ба навіть іще не народженої. Відколи істота стає людиною? З моменту, коли чоловіча сперма проникає в яйцеклітину жінки? З третього місяця вагітності? З моменту одушевлення, який, згідно з Томою Аквінським, відбувається у хлопчиків на 40-й, у дівчат на 90-й день після зачаття? Після початку пологів? Після перерізування пуповини? Немає ніяких переконливих доказів, які б дозволили чітко відповісти на це запитання з огляду на природне право. Ніхто не може вивести з віри в природу, як заперечити Пітерові Зингеру, який виступає за вбивство – звісно, вільне від болю – інваліда, настільки обділеного природою, що життя для нього в очах інших є тягарем, а для широкого загалу – надміру великим тягарем.

Те, що немічні, слабкі, хворі, спотворені, скалічені, навіть ті, хто стоїть на порозі смерті, мають бути захищені, ба більше, мають отримати особливу допомогу, знаходить обґрунтування з іншого джерела, ніж віра в природу. «Він очеретини надломленої не доломить і ґнота тліючого не погасить», – читаємо ми у пророка Ісаї. Але ми цього не знайдемо у «Книзі природи».

Ми можемо ревно відвідувати студії фітнесу і тренувати наше тіло, ми можемо старанно слідувати порадам лікарів, аби уникнути хвороб чи принаймні успішно з ними боротися, ми можемо бути обережними з їжею та напоями, вести здоровий спосіб життя, обіймати дерева, але раніше чи пізніше ми всі стаємо кволими, слабкими, хворими, нежиттєздатними – всі ми зрештою піддані смерті. Яка втіха залишається тому, хто вірить у матінку-природу, перед лицем цієї неминучої долі? Хіба та, що після смерті його прийме в свої обійми природа. У своєму земному бутті він був лише епізодом у неперервному круговороті смерті й становлення, в який він покірно впадає у час своєї смерті. Якби ж він сумнівався в природі, він був би в очах тих, хто неї вірить, «лише похмурим гостем на темній землі».

У цей круговорот втягнуто не тільки окрему людину. У нього втягнутий весь людський рід, що лише декілька тисячоліть тому виповз із печер кам’яного віку і якому теж не судилося існувати вічно. У нього втягнуте все живе у воді, на землі й у повітрі, існування чого залежить від сприятливого клімату на Землі, який постійно змінюється. У нього вже п’ять мільярдів років втягнута система планет, що складається з Сонця і небесних тіл, які обертаються навколо нього, від гігантів Юпітера і Сатурна, і до менших планет, як-от Венера, Земля, Марс і врешті планетоїдів, місяців і часточок пилу Хмари Оорта. Через іще п’ять мільярдів років Сонце в останні фази свого життєвого циклу перетвориться на «красного гіганта» і стане настільки великим, що поглине орбіти Меркурія і Венери, найближчих до нього планет, й опалить Землю. Після цього Сонце скине свою порожню від горючого матеріалу оболонку, яка пронесеться Сонячною системою, захоплюючи решту планет. Позаду лишиться зморщене Сонце, що перетворилося на «білого карлика».

Одначе на просторах Всесвіту оболонки, скинуті вигорілими зорями, ущільнюються і утворюють величезні сферичні об’єкти, що знову починають сяяти: з’являються нові сонця, почасти знову оточені новими планетами, на яких може повторитися гра появи життя і навіть народження розумної істоти, що в далекому майбутньому так само, як ми сьогодні, з подивом споглядатиме зоряне небо.

Першим пророком природи, що вічно панує на величезних просторах Всесвіту, був Джордано Бруно, колишній домініканський монах, якого вже через декілька років після його присвяти в священники у 1572 році підозрювали в єресі. Він вийшов із Ордену й вирішив здійснити подорож без певного плану, яка повела його від Неаполя й Рима через Турин, Венецію та Падую до Женеви, Тулузи, Парижа, Оксфорда, Марбурга, Віттенберга, Праги, Гельм­штедта, Франкфурта, Цюриха і врешті знову привела до Італії, до Падуї та Венеції.

Думка Бруно була так само невгамовною, як і його подорож Європою. Вона ґрунтувалася не на точних спостереженнях і складних експериментах, а на нестримних спекуляціях і шалених мріях. Бруно має завдячувати своїй екзальтованій і нестримній натурі, беззастережному наполяганню на власній правоті разом із безжальною насмішкуватістю, схильністю до ворожості тим, що він відштовхнув усіх прихильних до нього попервах покровителів. А вже церква проголосила Бруно ворогом, тому що він рішуче виступив проти вчення про Ісуса як сина Бога і Страшний суд. Коли він під час свого останнього перебування у Венеції як вільна людина розчарував свого господаря, який сподівався, що Бруно познайомить його з магічними мистецтвами, останній видав Бруно інквізиції. Після процесу, що тривав сім років, Бруно був спалений на вогнищі 17 лютого 1600 року на Кампо-деї-Фйорі у Римі.

Хоч би якою умоглядною була філософія Бруно, в одному зі своїх висновків він висловив думку, яка була дороговказною: Бруно був ревним прихильником теорії Миколая Коперника, за якою не Сонце обертається навколо Землі, а Земля – навколо Сонця. На противагу до цього наведений серед інших також видатним астрономом Тихо Браге аргумент полягав у такому: якби Земля на величезній відстані оберталася навколо Сонця, то з Землі зірки, прикріплені на небесному склепінні, з положення, в якому Земля перебуває на початку літа, 21 червня, можна було б бачити під іншим кутом, ніж із положення, в якому Земля перебуває на початку зими, 21 грудня. Утім, таке коливання упродовж року не зафіксовано. Вони є фіксованими точками на небесному глобусі і тому називаються нерухомими зірками.

Бруно зрозумів, що спростування цього заперечення коперниканського світоустрою може полягати лише в тому, щоб розбити небесний глобус: він просто не існує. Насправді, стверджує Бруно, зірки є настільки віддаленими від нас у глибинах невимірно великого Всесвіту, що ми не можемо бачити їхнє коливання упродовж річного циклу. Наскільки Бруно був тут правий, підтвердилося вже через значний час після його смерті. Лише створення великих астрономічних телескопів дозволило кенігсберзькому астрономові Фрідріху Вільгельму Бесселю врешті виміряти коливання нерухомих зірок упродовж року. Діапазон коливань, зареєстрований Бесселем, становить лише одну тисячну діаметра повного місяця. Відкриття Бесселя був приголомшливим. 19 жовтня 1838 року він написав своєму берлінському колезі Ольберсу, що виміряна ним відстань від зірки 61 Лебедя в сузір’ї Лебедя становить майже сто трильйонів кілометрів, «яку світло проходить за 10,3 року». Щоб пройти відстань від Сонця до Землі, світло потребує лише 8 хвилин, а від Місяця світ доходить до Земля лише за півтори секунди. Це просте повідомлення Бесселя остаточно зруйнувало кришталеву сферу Всесвіту, на якій мали розташовуватися фіксовані зірки. І воно розкрило небо у неосяжні простори.

При цьому йдеться про 61 Лебедя, про одну з тих небагатьох зірок, що спостерігаються неподалік від нашої Сонячної системи. Більшість зірок Чумацького шляху розташована в багато тисяч ра­зів далі. Але й сам Чумацький шлях є лише однією з незліченних «спіральних туманностей», зоряних систем, що містять мільярди зірок, серед яких наше Сонце – лише один екземпляр доволі середньої яскравості. Поруч із Чумацьким шляхом розташована туманність Андромеди, спіральна галактика приблизно такого ж розміру, що й сам Чумацький шлях. У ясні ночі з темного місця цю спіральну туманність можна побачити у сузір’ї Андромеди не­озброєним оком. За часів Бруно астрономи й гадки не мали, з якої неймовірної далечини доходить це світло до їхніх очей. Туманність Андромеди настільки далека, що її світло потребує два мільйони років, щоб досягти наших очей. Порівняно з цим відстань від Землі до 61 Лебедя практично мізерна…

Хоча Бруно не мав уявлення про справжні співвідношення розмірів у космосі, однак він був переконаний у тому, що світовий простір безконечно великий, що він існує споконвіку й ніколи не зникне, що він містить нескінченну кількість сонць, з яких ми сприймаємо лише наше власне Сонце, що утримує біля себе Землю, зігріває її і дає життя, тоді як усі решта настільки від нас віддалені, що ми бачимо їх лише у безхмарні ночі як слабко мерехтливі зірки. Але не тільки на Землі в нашій Сонячній системі – скрізь у безконечно багатьох місцях Всесвіту панує життя. Світ як ціле сповнений життя. Оскільки Універсум є безмежно великим, для Бога не лишається місця поза ним. Власне, немає ніякого «поза ним». Оскільки ж Універсум існує вічно, то для Бога не лишається ніякого «перед» – перед тим, як він його створив, – і ніякого «після» – після того, які він його знищить. Тож, за Бруно, Бог не може бути поза простором і часом. Бог, як і життя, вплетений у Все. Будь-яке місце, будь-яка мить пронизані ним. Ніякого іншого Бога, окрім матінки-природи немає. Природа і Бог єдині.

Але в чому ж полягає сутність природи, яка, за Бруно, охоплює безмежний простір і вічність? У що вірить той, хто наполягає на тому, що вірить у природу? Досі йшлося лише про явища, які створені природою і дані нашим чуттям. Досі прихований за цими явищами порядок позначався лише натяками, лише, так би мовити, через подив. Проте дослідницький дух людини від подиву переходить до пізнання, від гадки – до ясності. Чому природа так «упорядкована за мірою, числом і вагою», як про це сказано у Книзі Мудрості?

Уже Демокрит і Левкіпп дали на ці запитання відому тверезу відповідь: існують лише атоми і пустота. З них і не з чого іншого складається природа. Ці прозаїчні слова на довгий час були витіснені поетичним образом божественного творця світу, але на початку ХІХ століття вони знову проторували собі дорогу. Привід для цього, не маючи такого наміру, дав сер Ісаак Ньютон, найвизначніший дослідник природи свого часу і засновник теоретичної фізики.

До Ньютона майже всі були переконані, що рухомі зірки на небі – Сонце, Місяць і видимі неозброєним оком планети Меркурій, Венера, Марс, Юпітер і Сатурн – посуваються божими янголами через удари їхніх крил по небесному склепінню. Ця прекрасна, поетична картина зникла, після того як у 1666 році на голову молодого Ньютона впало яблуко: сила, з якою прискорюються зірки, вчить Ньютон, походить від прозаїчного математичного закону, в якому вплив мають лише маси небесних тіл і відстань між ними. Цей закон чинний для всіх тіл – для яблука так само, як і для планет. Навіть поява комет, що колись сприймалась як знамення Бога і передвістя нової епохи, за Ньютоном, пов’язана з цією формулою, що позбавляє її німба.

При цьому треба особливо зазначити, що Ньютон був глибоко релігійною людиною. Він був таємним прихильником вчення давньоримського теолога Арія, згідно з яким Ісус був подібним Богу, але сам не був Богом. Ньютон таїв від сучасників свої переконання, адже вони суперечили офіційному вченню церкви про Трійцю, про Єдиного Бога в Трьох Особах. Ньютон побоювався втратити свій дворянський титул і високі державні посади, якщо його віра в єдиного й неподільного Бога як Отця й Творця світу стане відомою. Він навіть був упевнений, що в космосі можна помітити дію Творця: так, він установив, що проти п’яти обертів Юпітера навколо Сонця Сатурн здійснює два. Знову і знову обидві планети зближуються одна з одною в одному й тому самому місці неба. Юпітер і Сатурн – дві планети з величезною масою, і, за Ньютоновим законом всесвітнього тяжіння, у цьому місці неба наявний вплив на інші планети, віддалені від Сонця. Сонячній системі загрожує руйнація. Аби запобігти цьому, вважав Ньютон, Творець час від часу особисто втручається в її життя. Він, так би мовити, власноруч рятує хистку рівновагу планетних орбіт.

Наполеону Бонапарту, якого надзвичайно цікавила математика й природничі науки, була відома віра Ньютона в періодичне втручання Бога у рух небесних тіл. Тим більше він був вражений, коли на лекції математика й астронома П’єра-Сімона Лапласа дізнався, що співвідношення періодів обертання Юпітера і Сатурна становить (приблизно) п’ять до двох. Тому насправді місце, де дві гігантські планети зближаються, з часом зміщується в небі. Тому небезпеки тяжіння з одного певного місця немає. «Де ж тоді у вашій системі перебуває Творець?» – запитав Наполеон Лапласа, впевненого у своєму математичному генії. «Сір, я не маю більше потреби в цій гіпотезі», – з гордістю відповів той.

Як колись Левкіпп і Демокрит, Лаплас також тепер тримався думки, що в основі всього, що відбувається в природі, від руху зірок, які ми спостерігаємо за допомогою телескопів, до руху найменших тіл, які можна побачити лише у мікроскоп, навіть живих, лежить закон всесвітнього тяжіння Ньютона, якому підпорядковані всі атоми. Якби Лапласа запитали, що таке природа, він би відповів: природа складається з тривимірного простору, що становить собою сцену космічної п’єси. Природа складається з одновимірного часу, який уможливлює хід цієї п’єси. І природа складається з величезного числа атомів, акторів цієї п’єси. А режисура цієї п’єси підпорядкована законові Ньютона: він описує те, з якою силою кожен атом притягується до кожного іншого і через це прискорює рух у його напрямку. Якщо в певний момент часу зафіксувати, де перебувають атоми у просторі і з якою швидкістю вони рухаються, то закон Ньютона дозволяє розрахувати розташування атомів у будь-який час. Це, за Лапласом, є все, що може запропонувати природа. До цього зводяться геть усі явища, які ми сприймаємо нашими чуттями.

Матеріалістична картина світу Лапласа, згідно з яким природа складається тільки з простору, часу, матерії і математичних законів механіки, у подальшому була доповнена й скоригована. Доповнена тим, що дослідникам природи вдалося все ж таки узгодити з цією картиною світу ті явища, які їй суперечили. А скоригована вона була тим, що дослідникам природи вдалося звести як матерію, так і час та простір до математики. У подальшому ми у загальних рисах це викладемо.

Закон всесвітнього тяжіння Ньютона описує гравітацію. Кулон, Ампер, Ом, Гаусс, Вебер, Орстед, Фарадей та інші додали до неї електрику. Врешті Джеймс Клерк Максвелл у 1865 році показав, що всі електричні, всі магнетичні та всі оптичні природні процеси можна звести до чотирьох математичних рівнянь, що нині разом із рівняннями Ньютона описують усю повноту явищ неживого світу.

Отже, все, що стосується вчення про електрику, акустику й оптику, вмістилось у механіку Ньютона й електрику Максвелла. Крім того, Максвелл і в подальшому Людвіг Больцман показали, що за допомогою математичних законів розрахунку ймовірностей і статистики все вчення про тепло так само може бути включене в механіку Ньютона й електрику Максвелла.

Окрім явищ зміни речовини мертвої матерії, що належали царині хімії, яка на той час рухалась у темряві, а також явищ життя, за якими тодішні біологи вбачали дію vis vitalis, або «життєвої сили», спрямованої на розмноження й збереження виду, рівняння Ньютона і Максвелла, здавалося, охоплювали всю природу. Коли Макс Планк у 1875 році збирався вивчати фізику, його майбутній учитель, фізик і математик Філіпп фон Йоллі, намагався відмовити його від цього не тому, що Планк був нездібним, а навпаки. Він гадав, що Планк не зможе виявити свої таланти у царині фізики, яку Йоллі описував «як високорозвинену, майже повністю розроблену науку… що нині була, так би мовити, увінчана відкриттям енергії і невдовзі набуде свого остаточного стабільного вигляду. Можливо, ще лишається впорядкувати з того чи того погляду якісь пилинки чи бульбашки, але система як ціле є порівняно усталеною, і теоретична фізика помітно наближається до того ступеня завершеності, який уже століттями притаманний геометрії».

Саме Планк у 1900 році «перевірив бульбашку», що виявилася справжнім пузирем. За допомогою коректного математичного опису випромінювання так званого чорного тіла він заснував квантову теорію, тобто математичну теорію матерії, яка дозволяє нам зрозуміти розмаїття матеріального світу. Окрім гравітації та електрики, в атомному і субатомному вимірах з’являються ще два: так звана сильна взаємодія і слабка взаємодія – математичні поняття, що охоплюють за допомогою формул склад субатомних об’єктів. З квантовою теорією хімія, що доти задовольнялася просто описом змін речовини, стала частиною фізики, а отже, й абстрактної математики. Усі зміни речовини, навіть пов’язані з живою матерією, охоплюються математичними рівняннями. Отож не може йтися про якусь vis vitalis. Радше відомо, що такі явища, як селекція і мутація, описані колись Дарвіном і його колегами, можуть бути зведені до атомних процесів у великих органічних молекулах і, зрештою, до квантової теорії, а отже, до абстрактної математичної теорії.

Але не тільки матерія та сили, які на неї діють, а саме простір і час, що становлять сцену п’єси природи й уможливлюють її хід, були включені до цього дійства, починаючи щонайпізніше з теорії відносності Айнштайна. Також вони є змінними у математиці природи. Отож здається, що «математика природи» – тепер озброєна рівняннями і формулами, більш абстрактними і загальними, ніж рівняння Ньютона і Максвелла, – не просто моделює природу, а й є тотожною природі.

Що таке природа? Вона складається з атомів і пустоти, як наполягали Левкіпп і Демокрит. Вона реалізується у просторі, часі і матерії, згідно з математичним законом Ньютона, стверджував Лаплас. Вона є не що інше, як математика, стверджують сучасні дослідники, як-от Стівен Вольфрам або Макс Тегмарк. Але ж математика категорія абстрактна, а простір, час і матерія – конкретні. Як це поєднується?

Проникливий астрофізик сер Артур Стенлі Еддінгтон усвідомлював двоїстість цього поняття природи. З одного боку, ми відчуваємо, що явища природи є безпосередньо даними. З другого боку, через усе детальніший аналіз цих явищ природа губиться, перетворюючись на абстрактну конструкцію. Еддінгтон пояснював цю приголомшливу двоїстість за допомогою банального «природного» об’єкта, а саме свого письмового столу. Спочатку він описує його так, як ми його безпосередньо сприймаємо: «Він довгастий; відносно незмінний; має колір; насамперед він матеріальний». Але як фізик він бачить письмовий стіл іншими очима: «Він не належить до світу, про який ішлося перед тим». Про другий, «науковий», письмовий стіл, що складається з атомів, Еддінгтон говорить: «Мій науковий стіл майже пустий. У цій пустоті розкидані численні електричні заряди, які з великою швидкістю носяться навкруги». Еддінгтон використовує застарілі уявлення вже не актуальної атомної теорії. Сьогодні ж квантова теорія вчить, що згадувані Еддінгтоном електричні заряди у вельми своєрідний спосіб «розмазані», характеризуючись невизначеним місцем і невизначеною швидкістю; лише складний математичний формалізм дозволяє їх коректно зрозуміти. Еддінгтон із подивом відзначає:

Який з двох письмових столів Еддінгтона «справжній», даний природою: перший, чуттєвий, чи другий, науковий? Або ж (і це є водночас найдивніше і найглибше розв’язання парадокса двох письмових столів Еддінгтона) жоден з двох письмових столів не є «справжнім», тобто даним природою. Адже без сера Артура Стенлі Еддінгтона немає ніякої природи…

Захід сонця в Паннонській рівнині, північне сяєво в Скандинавії, гра барв у крилах метелика, приємні запахи ароматичних сполук, турбота лебедів про своїх пташенят, що тільки-но з’явилися на світ, яких вони навіть беруть на спину під час своїх польотів, – той, хто не тільки дивується тому чи тому з цих явищ природи, а й вважає, що торкається завдяки ним глибин буття, твердо вірить, що перший, даний чуттям, письмовий стіл і є справжній письмовий стіл Еддінгтона. Але також є той, хто вірить у незалежне від власного існування математики в абстрактному платонівському світі і вважає другий, науковий, письмовий стіл справжнім письмовим столом Еддінгтона, так само як і перший, про кого йшлося, поділяє з Альбертом Айнштайном віру, яку останній назвав «космічною релігійністю». Перед лицем гігантської п’єси природи, в якій індивід здійснює свій швидкоплинний вихід як незначний, непомітний, жалюгідний статист, перед лицем приголомшливих природних подій від Великого вибуху, спалахів зірок і чорних дір до тріпотіння метелика й біохімічних реакцій, які лежать в основі життя, людина може лише заклякнути від здивування: «Індивід, – каже Айнштайн, – відчуває мізерність людських бажань та цілей і велич та чудесний порядок, що відкривається в природі та світі думки. Він відчуває індивідуальне буття як своєрідний полон і прагне пережити ціле сущого як єдиного і сповненого сенсу». Віра в природу змушує, з одного боку, здригнутися у благоговінні перед гігантськими силами Всесвіту, проте з другого – водночас заспокоює, оскільки ці сили не зачіпають індивідуального буття. Мораль спирається на умовність. Вільний дух легко це ігнорує. Не випадково «космічно релігійний» Айнштайн інколи поводився напрочуд непорядно й нечутливо зі своїми близькими.

Під кутом зору індивіда, що вірить у природу, його моральна пустота легко виправдовується: все, що здається важливим в його бутті, те цінне, на що він орієнтується, те ненависне, що він зневажає, його любов і страждання, – усе це нівелюється перед сліпою до цього природою і стає геть незначущим. Усі його почуття, всі його прагнення є насправді не що інше, як примха, і не відрізняються від посіпувань парамеції. Це варто усвідомлювати кожному, хто, образно кажучи, сподівається знайти «свого Бога» в природі.

Одначе віра в природу виходить з однієї неодмінної передумови, а саме що існує незалежний від вірної людини зовнішній світ, що він існував до її народження й існуватиме після смерті. Тільки він і існує насправді. Наявність зовнішнього світу, існування природи без мене виглядає настільки очевидним, що, здається, просто-таки божевілля ставити це під сумнів. Проте Нільс Бор висновував зі «своєї» квантової механіки, що події «природи» наявні лише тоді, коли вони спостерігаються і вимірюються. Айнштайн, пророк віри в природу, вважав цей погляд свого друга Бора чудернацьким. Коли Абрахам Пайс, учень Бора, представився Айнштайнові у Прінстоні, той замість привітання поставив йому дивне запитання: «Як ви гадаєте, пане Пайс, чи існує Місяць, коли ми його не бачимо?» Спантеличений Пайс, імовірно, не знав, що Айнштайн цією загадкою натякав на англійського сучасника Ньютона, філософа і теолога Джорджа Берклі, який всерйоз стверджував, що незалежний від сприйняття зовнішній світ не існує. Не тому, що Місяць існує, ми можемо його спостерігати, а навпаки: Місяць існує лише тому, що його сприймають. Esse est percipi, – говорить аксіома Берклі: бути означає бути сприйнятим.

Найліпше, мабуть, можна зрозуміти погляди Берклі, якщо подивитися на добре видимі сузір’я. Справді, коли ми на Землі дивимося на зірки, вони здаються геть хаотично розсіяними небесним склепінням. Але всі, хто милується зоряним небом, одразу розрізняють сузір’я: Велику і Малу Ведмедицю, Оріон, W Кассіопеї, сузір’я зодіаку. Але ж ці сузір’я є, тому що ми їх бачимо. На жах Айнштайна, подібним чином можна трактувати і наявність усієї природи: природа існує лише тому, що її сприймають.

Без мого існування немає явища, що сприймається чуттями. Має існувати людина, наділена чуттями, сер Артур Стенлі Еддінгтон, для того щоб Еддінгтон міг взятися руками за стіл. Без мого існування немає математики. Уявлення про те, що математика існує лише в абстрактному платонівському світі, незалежно від того, хто нею займається, абсурдне. Числа є винаходом людини. Вони існують лише в думці. Отже, має існувати кваліфікований математик сер Артур Стенлі Еддінгтон, для того щоб Еддінгтон міг розуміти свій письмовий стіл як квантово-механічний об’єкт.

Без мого існування немає зовнішнього світу.

Якщо мати це на думці, віра в природу втрачає будь-яку опору.