У що вірити. 10 пропозицій для освічених людей

Віра у церкву

Extra ecclesiam salus non est. Поза церквою немає спасіння. Ці слова належать св. Кіпріану Карфагенському, єпископу й мученику ІІІ ст. Імовірно, він мав на увазі, що спасіння можливе лише за посередництво церкви, і саме тієї церкви, єпископи якої отримали присвячення від тих єпископів, що можуть простежити своє присвячення до апостолів, учнів Ісуса, і яка в цьому сенсі є «апостольською церквою». Але церковний собор, що відбувся у Флоренції у 1438–1445 роках, витлумачив слова святого дещо інакше, а саме: свята Римська церква «твердо вірить, сповідує і проголошує, що ніхто поза католицькою церквою – ані поганин, ані юдей, ані невірний або той, хто відділився від єдності, – не отримає вічного життя, натомість потрапить у вічне полум’я, уготоване дияволу і янголам його». Бідна душа може сподіватися на спасіння лише тоді, коли той, хто перебуває поза церквою, навернеться й вчасно перед смертю приєднається до церкви. І далі йдеться: «Хоч би скільки людина творила милостиню, навіть пролила кров у ім’я Хреста, вона не може бути врятованою, якщо не перебуває в лоні й в єдності католицької церкви».

Ця сувора і непоступлива догма «Extra ecclesiam nulla salus» лишається незмінною, доки існує католицька церква, наче висічена в непорушній скелі. Жоден церковний собор і жоден папа не може опротестувати цю заборону, що стосується всіх людей, які не належать церкві. На них чекає пекло, відлучення від Бога, відчай і вічне полум’я. Той, хто не вірить у церкву (зауважимо: в апостольську церкву; церкви, що від неї відкололися, як, наприклад, євангелічні церкви Лютера або Кальвіна), – навіки проклятий.

Від часів понтифікату святого Івана ХХІІІ наприкінці 50-х років минулого століття Римська церква начебто дещо відкрилася назустріч іншим релігіям і тим, хто не пов’язаний з релігією. У Nostra aetate під назвою «Декларація про ставлення Церкви до нехристиянських релігій» папа Павло VI, наступник Івана ХХІІІ, і Другий Ватиканський собор визнали присутність «Істинного і Святого в інших релігіях» і підтвердили «неминущу обраність юдаїзму, в якому коріниться християнство». Але в жодному разі не йдеться про відмову Римсько-католицької церкви від догми «Extra ecclesiam nulla salus». Допускається, що прокляття грішника проголошується тут і зараз, але зрештою він передається на милість Бога і від незбагненного милосердя Божого залежить, чи буде грішник врятований. І з’являється такий варіант, що юдей або хтось інший, хто не належить до Римсько-католицької церкви, може отримати стільки «Істинного і Святого» від своєї релігійної віри, що він (мабуть, хіба несвідомо і навіть зовні без наміру, але перед очима Бога) ще «перед смертю приєднується до Церкви». Один із вчителів церкви, учасників собору, неймовірно ерудований єзуїт Карл Ранер, людина найширших знань, назвав тих, кого торкається цей варіант і хто врятується від вічного пекельного полум’я, «анонімними християнами».

Ходять чутки, що Карл Ранер натрапив на свій винахід анонімних християн із вельми особистої причини: він мав шестеро братів і сестер. Один із його братів, Гуго Ранер, був, як і він, єзуїтом, і багато теологів говорять про нього, як про мовчазнішого, проте, імовірно, ще освіченішого у порівнянні з його знаменитим братом Карлом. Але інший його брат – подейкують, ще розумніший від Карла і Гуго, – рішуче висловлювався проти церкви і навіть був атеїстом. А Карл Ранер зовсім не хотів віддавати на поталу пекельному вогню свого брата. Тож він і придумав для нього, а також для «всіх людей доброї волі» (таке словосполучення з’явилося в енцикліці Pacem in terris папи Івана ХХІІІ і охоче використовувалося на Другому Ватиканському соборі Карлом Ранером, а також віденським архієпископом, кардиналом Францом Кьонігом) ідею анонімних християн. Ці своєрідні конструкції та логічні побудови прихильні та неупереджені вчителі церкви створюють в надії трохи послабити гостроту догми «Extra ecclesiam nulla salus», бо прямо їй суперечити їм не можна і не варто.

На думку отця Ранера та кардинала Кьоніга, наприклад, буддійська монахиня після богоугодного життя потрапить на небо, а не до пекла, тому що вона – хоча й не офіційно, але ж потай – була християнкою, прийнятою в лоно Римської церкви. Протягом життя вона й гадки про це не мала і навіть взагалі не хотіла б нею бути. Одначе для того, аби зберегти значущість догми й усе ж таки врятувати буддистку від пекельного вогню, лишається тільки, за Карлом Ранером, єдиний вихід – зарахувати її до лав анонімних християн.

Цю дивну логіку варто пам’ятати, коли бачиш, як папа дружньо й ввічливо вітає й обіймає головного рабина під час відвідування синагоги в Римі або високих представників різноманітних релігійних спільнот в Ассізі: вочевидь папство плекає щире бажання, щоб усі вони були врятовані від пекельного полум’я. Перед лицем догми «Extra ecclesiam nulla salus», яку папство має захищати як непорушну основу віри, главі католицької церкви лишається в цій дилемі єдиний вихід: потай, у своєму серці, об’єднати тих, хто – як вони кажуть – не вірить у Христа і його церкву, як анонімних християн. Зрозуміло, ввічливість і люб’язність не дозволяють прямо звернутися до цього рятівного круга, який виручає його в цій складній ситуації. Адже він знає, що ті, кого він обіймає з поважних і зрозумілих причин, опиратимуться такому присвоєнню.

Карл Ранер навіть заходить так далеко, що всерйоз ставить питання, чи є позаземні розумні істоти, як-от мешканці астероїда В612 – де живе, як відомо, Маленький принц Антуана де Сент-Екзюпері, – анонімними християнами, якщо вони живуть богоугодним життям. Уже св. Тома Аквінський цікавився подібною проблемою. Що відбувається з людьми, що живуть на ще не відкритих континентах, до яких досі не дістався жоден місіонер, які мають померти, так нічого і не дізнавшись про Церкву і її вчителів. Вони перебувають «extra ecclesiam», поза Церквою, і тому (пізніше прийнята догма висловила офіційно те, що Тома вважав істинним) приречені на пекельне полум’я. Вихід, який знайшов св. Тома, звучить справді чарівно прекрасно: у момент смерті такої людини до неї спускається янгол Божий і розповідає про Церкву і милість, що виходить від неї, що відтепер дарована також їй. Адже Спаситель, що помер на хресті, зробив дещо подібне, згідно зі сказаним у Символі віри «descendit ad inferos», «зійшов у царство смерті», аби вивести в царство Боже тих, хто помер раніше за нього і сподівається на спасіння, перебуваючи у царстві смерті.

Апостольська Римська церква унікальна своєю вражаючою послідовністю, з якою вона обіцяє своїй пастві шлях до спасіння. Але не тільки вона заявляє про свою винятковість. На подібний привілей претендують також інші світові релігії, а слідом за ними й менш поважні конфесійні спільноти, особливі релігійні спільноти і навіть світські об’єднання, товариства, клуби й різноманітні асоціації. Хоча цей розділ має назву «Віра в церкву», церква є лише одним прикладом з багатьох організованих об’єднань, з якими може бути пов’язана віра людей. Чимало з того, що тут наведено, можна mutatis mutandis застосувати до синагоги, мечеті, ба навіть до нерелігійних спільнот, як-от міжнародні клуби Lions чи Rotary. Церква відіграє в цьому розділі головну роль лише тому, що авторові вона краще відома. Але багато з тут написаного зустрічається також в інших об’єднаннях у подібній, хоча подеколи видозміненій, формі.

Наприклад, юдаїзму також властива певна винятковість, що відповідає претензіям церкви на шлях до спасіння, хоча й у дивним чином протилежний спосіб. Якщо церква відмовляє у спасінні всім, хто не належить до неї, юдейська релігія жодним чином не наполягає на тому, що неєвреї прокляті на відлучення від Бога. Навпаки: якщо неюдеї сповідують сім заповідей, що передані, згідно з Талмудом, Богом Ною після потопу, то вони є «цадиками», праведниками, що отримають «долю в майбутньому світі». Ці сім заповідей говорять таке:

• По-перше: визнай, що існує тільки один Бог, який є безконечним і стоїть над всіма речами.

• По-друге: поважай Бога.

• По-третє: поважай творіння Бога.

• По-четверте: поважай шлюб.

• По-п’яте: не убий.

• По-шосте: не вкради.

• По-сьоме: будь справедливим.

На противагу до церкви, що у своєму прагненні прийняти в своє лоно якомога більше людей змушена займатися місіонерством, оскільки тільки таким чином люди можуть уникнути пекельних мук, – юдаїзм взагалі не цікавиться місіонерством. Адже неєврей, якщо він дотримується семи переданих Ноєм заповідей, так і так є праведником. Доля у майбутньому світі йому забезпечена. Але лише євреї, тобто всі ті, в кого мати – єврейка, повинні взяти на себе «іго міцвот». «Міцвот» – це 248 заповідей і 365 заборон, що колись були накладені Мойсеєм на єврейський народ після звільнення з єгипетського рабства. Знамениті десять заповідей є найважливішою частиною цих загалом 613 приписів.

Щоправда, неєврей може перейти в юдаїзм і добровільно взяти на себе «іго міцвот». Але багато євреїв з недовірою ставляться до цих навернених, позаяк не розуміють, чому ненароджений від єврейської матері хоче взяти на себе тягар, від якого доля його звільнила. Багато хто переходять в юдаїзм, тому що збираються поріднитися з єврейською родиною через шлюб, деякі – тому, що дуже цікавляться юдаїзмом. Мотиви різноманітні. І хоча вважається негарним перешкоджати новонаверненому в його рішенні або відвертати від нього носа при третіх особах, стриманість до новонавернених не сила подолати. Так, наприклад, син коена, прямого нащадка Аарона, брата Мойсея, втрачає статус коена, якщо його мати є наверненою в юдаїзм.

Якщо вірні християнської церкви відчувають себе членами обраної спільноти, тому що вони є єдиними врятованими від пекла, то вірні синагоги відчувають себе членами обраної спільноти, тому що мають дотримуватися набагато більшої кількості приписів, ніж решта. Отже, можна дійти висновку, що обраність для обох спільнот є надзвичайно важливою.

Те, що члени церкви – це група обраних, становить один із найважливіших мотивів віри в церкву. Тому прийняття до церкви – особливо важлива церемонія. Уже згадуваний єпископ Кіпріан Карфагенський, як і багато інших його одновірців, виступав за якомога раніше прийняття до церкви: вже невдовзі після народження немовля має бути охрещене. Хоча, зрозуміло, охрещена дитина ще не розуміє значення цього священного обряду. Але розуміють її батьки і хрещені батьки. Лише на другому кроці, на етапі конфірмації, миропомазання – євангелічні церкви заміняють миропомазання на акт свідомого прийняття віри – акт прийняття до громади відбувається також у свідомості прийнятої людини.

Хрещені визнають, що вони вірять у «sancta ecclesia catholica», тобто «святу церкву, що охоплює світ», і в «sanctorum communio», тобто в «спільноту святих». Спільнота святих – це обрана група людей, до якої вони, хрещені, теж воліють належати. Церква – це насамперед спільнота. Але це більш ніж клуб для щоденного відвідування, як-от Асоціація друзів Зальцбурзького фестивалю, належність до якого не має ніякого особливого екзистенціального значення. Хрещені та прийняті у лоно церкви відчувають себе належними до певного союзу на все життя. А тому хрещення, що відбулося, не може бути скасоване. Під кутом зору церкви хрещений залишається назавжди прикутим до неї. А відступників, що хочуть її зректися, представники церкви у будь-який спосіб намагаються відвернути від цього наміру. Якщо ж їхні зусилля зрештою виявляються марними, церква засмучується через цю «втрачену вівцю» значно більше, ніж через тих, хто взагалі не був охрещеним. Подеколи ця скорбота оберталася на суцільну ненависть, і на відступників, яких тоді називали «єретиками», чекала гірка доля, і це одна з найтемніших плям у довгій історії церкви. Утім, до цього ми ще повернемося в іншому місці.

Церква як спільнота пропонує захищеність. Гарна підстава для того, щоб в неї вірити. Світло цієї захищеності випромінюють не тільки хрещення й конфірмація як урочисті події акту прийняття до церкви. Хрещений може пов’язувати з церквою й інші важливі події у житті людини: молода пара, що вірить у церкву, прагне відсвяткувати укладення шлюбу перед вівтарем. У разі серйозної хвороби священник здійснює миропомазання освяченою олією. Церковне погребіння має надати втіху родичам і друзям померлого, оскільки вони вірять словам пастора, який дає їм благословення. Церковний календар свят поділяє рік на періоди суворого посту і радісних свят. Ритм тижня з його шістьма робочими днями і неділею, що має бути присвячена відвідуванню церкви, структурують життя хрещених. У минулі століття цей зв’язок був іще міцнішим, і церква контролювала також працю сільського населення.

«Під шахраєм гарно жити», – казали тоді селяни, що були кріпосними монастирів та їхніх абатів і мали орати їхні поля й ходити за їхнім скотом. «Шахраєм» називали єпископський посох, скіпетр, що на верхньому кінці закручується у спіраль, який абат чи єпископ тримає у правій руці як пастуший посох на початку понтифікальної меси. На відміну від роботи на світського володаря, коли кріпосні цілковито залежали від примх власника землі і не відали, що на них чекає, якщо земля перейде до спадкоємця, праця на церковного владику була порівняно безпечною і стабільною. І взагалі ті, хто працював на церковних господарів, мали набагато більше святкових днів, в які їх звільняли від панщини, ніж кріпосні світських землевласників. Селяни, що працювали на церкву, почувалися порівняно непогано влаштованими.

Під час церковних свят відчуття захищеності, яке спільнота вірян вселяє у своїх членів, стає ще потужнішим. І річ не тільки в тому, що вони давно знають одне одного і поєднані однією і тією самою вірою, а й у тому, що всі знають, як громада вірян має поводитися впродовж церемонії. Усі однаково входять до церковного простору. Усі однаково виявляють благоговіння перед Вічним Світлом, що яскраво сяє на вівтарі, сповіщаючи про присутність освячених проскур. Усі знають, коли вони мають підводитися зі своїх місць або ставати на коліна (у своїй церкві кожен сидить на звичному для нього місці та почувається неприємно, коли його місце посідає хтось чужий). Усі голосно моляться разом. Усі разом співають святкові співи. Таке щастя усвідомлювати, що у певні миті твого життя, коли все минуще здається незначним, ти не один і відчуваєш себе захищеним, перебуваючи серед однодумців. «Завжди прагни цілого, – закликає нас Гете, – і якщо ти сам не можеш стати цілим, приєднуйся до цілого як член, що йому служить!» Упродовж століть церква є великим цілим, а служіння їй обіцяє людині як її частці наповнене життя.

Крім того, церковна спільнота відчуває себе чимось особливим. «Ви сіль землі, – сповіщено їй, і далі: – Ви світло для світу. Не може сховатися місто, що стоїть на верховині гори. І не запалюють світильника, щоб поставити його під посудину, але на свічник, і світить воно всім у домі. Отак ваше світло нехай світить перед людьми…»[13]

Від часів Міланського едикту, проголошеного в 313 році, яким імператор Константин дав церкві дозвіл функціонувати публічно, церква до сьогодні наймає архітекторів, які зводять здалеку видимі будівлі, від маленьких каплиць до величезних базилік, де відбуваються меси та інші церковні церемонії. У середмістях будують дзвіниці. Шедеврами романтичного й готичного мистецтва можна помилуватися майже винятково у соборах. Митці епохи Ренесансу й бароко проєктували й зводили розкішні церковні будівлі, що не поступалися замкам і палацам правителів. Коли Відень у другій половині ХІХ століття під час розширення міста й забудови Рінгштрассе переживав другу після доби бароко кульмінацію свого архітектурного розвитку, прикметними ознаками її стали церква Святого Леопольда на пагорбі Штайнгоф, збудована найвизначнішим архітектором того часу Отто Вагнером, і церква Святого Карло Борромео, збудована його молодшим колегою Максом Гегеле: обидві нагадують про Пантеон у Римі, Айя-Софію в Константинополі, купол Брунеллескі у Флоренції, купол Мікеланджело у Ватикані; обидві належать до найвизначніших споруд Віденського модерну.

Прикметно, що навіть після часів терпимості щодо євангелічних церков у архікатолицькій імперії Габсбургів, закріпленої в указі про віротерпимість 1781 року імператора Йосифа ІІ, молитовні протестантів не мали права називатися «церквами», проте мали виглядати зовні як міські будинки і їм було заборонено споруджувати дзвіниці, а про куполи годі й казати. Лише після буржуазної революції 1848 року ці обмеження були скасовані.

Церква вражала своїх вірян не тільки яскравими шедеврами, створеними запрошеними нею архітекторами, скульпторами й художниками, а й музичними творами, що лунали під час меси. Ніколаус Арнонкур постійно наголошував, що починаючи від григоріанської музики й до творінь ХІХ століття відвідувачі церкви – а це практично всі люди, що жили в країні, заснованій на «троні й вівтарі», – принаймні раз на тиждень слухали прекрасну класичну музику, причому багато з них самі брали участь у створенні музики на органних хорах. І хоча це не було метою церкви, сприйнятливість людей до музики, до мес Гайдна, Моцарта, Шуберта була тоді на порядок вищою, ніж сьогодні. Той, хто чує «Et incarnatus est», що співає тенор у месі мі-бемоль Франца Шуберта, не може – якщо його слух бодай трохи чутливий до музики – залишатися байдужим. У ці неземні миті хто може сумніватися в словах церкви, покладених на музику видатними композиторами?

Додамо, що Шуберт дозволив собі майже шокуючі вольності з покладенням на музику текстів меси. Так, він відмовився від використання у своїх месах слів «confiteor in unam sanctam catholicam et apostolicam ecclesiam»: «Сповідую єдину святу католицьку й апостольську церкву». Сьогоднішнім відвідувачам концертів – у церквах прекрасні меси класичної доби вже майже не лунають – зазвичай це не впадає в око. Натомість учасники мес минулих часів знали точний текст, тож із занепокоєнням зазначали цей пропуск.

Проте, хоч би як гарно співали церковні тексти, вони не мали б такого значення, якби не вважались істинними, такими, що мали обов’язково втілюватись у життя. За це мав відповідати магістеріум церкви. Мартін Лютер, однак, наполягав, що тільки читання Біблії дає правильне керівництво для життя і кожне християнське зібрання або громада має право і владу «судити всі вчення і призначати чи звільняти вчителів». Цей погляд видатного реформатора рішуче заперечують католицькі вчителі церкви. Вони переконані, що лише спільнота єпископів із папою як одним із них, а також сам папа мають авторитет проголошувати правильні вчення. Кожне положення вчення виражається словами. Одначе: «Словами спорять на всі теми, / Словами творять всі системи, / Словам тим віри всі діймають, / Із слова букв не викидають»[14]. Так Мефістофель Гете говорить про двозначності й багатозначності слів, у яких виражені положення віри. Однісінька буква у значущому слові здатна здійняти нескінченні дискусії серед учених церкви.

Уже за імператора Константина спалахнула пристрасна су­пе­речка між єпископами, чи був Ісус «тотожним за сутністю» (грецькою: «homoousios»), чи «подібним за сутністю» (грецькою: «homoiousios») Богові. Справді, церковні сановники схопилися між собою через сміховинно дрібної букви. Римський імператор, який тоді ще був язичником (Константин охрестився лише на смертному одрі), як і більшість християнських мирян, сприйняли цю суперечку як спір щодо бороди імператора. Щоб покласти край сварам, Константин скликав 318 єпископів на собор у своїй літній резиденції в Нікеї. (Число 318 має символічну силу: прабатько Авраам мав 318 рабів. Насправді 318 – це число, яке можна скласти з єврейських букв імені Еліезер, що був слугою Авраама.) Після довгих перемовин церковні мужі сформулювали Символ віри, який говорить: Син, тобто Ісус, є істинний Бог від істинного Бога, народжений, не створений, єдиносущний з Батьком. Це рішення залишилося без детальнішого пояснення чи обґрунтування. Бо вже знервований імператор заборонив усі подальші теологічні дискусії. З визнанням формули віри спір для Константина добіг кінця: те, що вирішили 318 єпископів, мусить відповідати волі Бога.

Те, що розпочалося в Нікеї, мало своє продовження перед розпадом Західної Римської імперії в Константинополі, Ефесі й Халкедоні. У своїй книжці, присвяченій духовній історії християнської античності, Карл Шнайдер описує ці зустрічі: «Це були останні й водночас найбільші демонстрації єдності Римської імперії. Вони становили надзвичайно різнобарвну картину. Тут сиділи виверткі дипломатичні грецько-візантійські придворні єпископи поруч із сільськими й солдатськими натурами на кшталт Шенуте Атріпського, розумні кельтські єпископи з Галії та Британії поруч зі свідомими своєї влади германськими єпископами з Рейну чи з готських країн, сирійські реалісти поруч з александрійськими ідеалістами, сповнені гідності, байдужі до догматики, але юридично компетентні північні італійці та африканці поруч із християнськими неоплатоніками витонченого складу з Малої Азії, міцні, владолюбні, войовничі борці поруч із блідими, аристократичними мислителями, соціальні реформатори й світоупорядники, як-от Василій поруч із суворими аскетами й утікачами від світу». Теми, з яких точилися дискусії, були містичними, езотеричними, незбагненними: як виразити божественну природу Святого Духа? Як Діва Марія стала породіллям Бога? Як мислити Ісуса «істинного Бога й істинну людину» і при цьому «незмішаних, незмінних, неподільних і нероздільних». Усе це винятково проблеми розкоші. З насиченим життям на землі, з щоденними турботами й злиднями, з працею і важкими зусиллями з метою заробити хліб насущний, потурбуватися про батьків, про сім’ю, виховати дітей, допомагати родичам і друзям – з усім цим вони не мають нічого спільного. Та що більш відірваним від землі є питання, то гарячіше про них сперечаються.

Лише на перший погляд нескінченні дискусії здаються безглуздими і шкідливими для церкви. Після глибшого роздуму можна виділити принаймні три аргументи, що говорять на користь цього диспуту, який не бажав припинятися, про істинне вчення церкви.

По-перше, урочисті собори справляють велике враження, коли сповнені гідності єпископи у повному вбранні входять у величезну базиліку, щоб після «туди-сюди» проголосити свої рішення як остаточні догми й урочисто їх сповістити. Це не лише відволікає від проблем повсякденності громаду вірян – з благоговіння перед високими владиками вона утримується від глибших, проникливих питань, що могли б серйозно похитнути хистку, як картковий будинок, вчительську будівлю церкви.

Так, наприклад, 318 єпископів, що сперечалися в Нікеї через слова «подібний за сутністю» чи «єдиносущний», прогледіли вельми прикметне місце в Євангелії від Марка: «Учителю добрий, – звертається там багатий єврейський городянин до мандрівного проповідника Ісуса і стає перед ним на коліна. – Ісус же йому відказав: Чого звеш Мене Добрим? Ніхто не є Добрий, тільки Сам Бог!»[15] Рішуче і гаряче Ісус забороняє навіть віддалено порівнювати його з Богом. Те, що три століття потому його вшанували не тільки як богоподібного, а й як богорівного, таке обурливе блюзнірство не спало б на думку Ісусу як побожному юдеєві навіть у найсміливіших мріях. Однак подолання цієї прірви між історичним Ісусом з бідної Галілеї та Ісусом, проголошеним Сином Божим, надає численним наступним поколінням учених-теологів достатньо матеріалу для подальших суперечок. Натомість для простого церковного люду все це занадто високі матерії. Він перебуває у приголомшеному мовчанні – і це саме те, що потрібно церкві.

По-друге, з намагань сформулювати істинне вчення церкви розвинулося високе мистецтво розміркування й зваженого розгляду. Неперевершеним майстром у ньому був св. Тома Аквінський: метод, який він використовував і який названий схоластикою, полягає в тому, щоб висвітлити філософське поняття, наприклад, поняття істини, під усіма можливими кутами зору. Відповідно ставляться запитання, що таке істина, чи існує лише одна істина або багато істин, як пізнається істина і таке ін. На запитання, що ж таке істина, Тома дає спочатку попередню відповідь: «Videtur autem quod verum sit omnino idem quod ens», що означає: «Здається, що істина і суще повністю збігаються». Потім він пояснює, що деякі вчителі церкви, як-от св. Августин, погоджуються з такою відповіддю, натомість інші вчителі церкви або ж язичницький мислитель, якого Тома цінував понад усе, Аристотель, їй суперечать. Оскільки у словах як прихильників, так і опонентів не можна сумніватися, адже йдеться про святих, які ніколи не помиляються, або про Аристотеля, щодо думки якого Тома не наважувався сумніватися, постає дилема. У своїй відповіді, позначеній як Responsio, Тома розв’язує логічну дилему, показуючи, що слово «збігатися» у твердженні «істинне і суще повністю збігаються» можна тлумачити по-різному. Ті святі, що суперечили цьому твердженню, розуміли слово «збігатися» дещо інакше, ніж ті, хто з ним погоджувався. Систематично просуватися крізь аналіз значення окремих слів у проблемних твердженнях – це й означає схоластичне мислення. Це відповідає тому, що з давніх часів мудрі юдейські вчені у своєму невтомному тлумаченні Святого Письма описували словом «прояснювати».

Рене Декарт виявив особливу обдарованість, оволодівши під час навчання у єзуїтському колежі Ла-Флеш витонченим схоластичним методом аналізу, і піддав його нищівній критиці: чому, ставить він запитання, треба вірити в непогрішимість суджень святих? Він, Декарт, не довіряючи колишнім ученням, вважає, що радше варто покладатися на власну здатність судження. Він формулює свої «правила для керівництва розуму». Звісно, він усвідомлював, що такий намір, який ставить філософію на принципово нові засади, дозволяє звинуватити його в єресі. Не без підстав він часто подорожував Європою інкогніто, постійно побоюючись переслідування інквізиції.

По-третє, з авторитетом істинного вчення пов’язана влада. Церковним сановникам з папою на чолі належить право тлумачення Святого Письма. Наприклад, коли вони встановлюють, що кожен хрещений має принаймні раз на рік сповідуватися у своїх гріхах перед священником, то цим самим нав’язують акт смирення, що постійно повторюється. Водночас сповідальня, придумана за багато століть до кушетки Зиґмунда Фройда, є опорою в душевному житті бідного грішника. Він говорить про свої простимі або важкі прогріхи, може розкрити своє серце й отримати разом із прощенням змогу наново почати вигідне церкві життя. При цьому не проходить повз увагу жодна сторона життя, насамперед мають бути названі у всіх подробицях особисті, інтимні гріхи, в яких треба покаятися перед священником – особливо дієвий засіб зробити грішника покірним. Сповідальник мусить також покаятися в бунтівливих думках проти окремих положень віри. Тут духівник може втрутитися з повчаннями, а церква водночас отримує приблизне уявлення про силу віри своєї пастви.

Утім, це лише початок прояву влади тієї могутньої церкви, що упродовж майже півтора тисячоліття, від четвертого століття до доби бароко і після неї, була важливим чинником світової історії. Адже імператори й королі мали своїх сповідників і впливове духовенство – а у деяких випадках, як-от з кардиналами Рішельє та Мазаріні, священнослужителі самі офіційно перебували у керма влади. Церква тримала в своїх руках школи й університети. Перебуваючи на піку могутності церкви, папа заради гаданого блага церкви навіть виступав проти світських правителів. І безжально суворою була церковна інквізиція у боротьбі з єретиками, які після їхнього засудження мали бути передані «світській владі для належного покарання», що означало їхню смерть у нестерпних муках. Усе це сьогодні годі й уявити.

Карлгайнц Дешнер присвятив значну частину свого довгого життя написанню великих критичних щодо церкви праць. «Якою страшною може бути ревна віра, – пише Адольф Голль про багатотомну працю Дешнера, – можна прочитати у кримінальній історії християнства. Після її прочитання всі папи, кардинали, єпископи, абати, теологи, черниці, ченці й священники від початку церкви і до сучасного католицизму виглядають бандою гангстерів, чиї злочинні махінації приховані за хмарами ладану». Звісно, Дешнер постає однобічним і засліпленим гнівом критиком, коли говорить: «Мною керує ворожість. Адже історія того, що я описую, зробила мене його ворогом». Історик церкви Георг Денцлер справедливо відповідає на це: «Не може бути всерйоз прийняте історіописання, що керується такою мотивацією».

Утім, за всіх незаперечних і видатних результатах діяльності церкви для суспільства і культури не можна не погодитися, що, як каже католицький священник і теолог Голль, фанатизм тих, хто вірить у церкву, може бути «страшним». Приклад, який можна сприйняти без упередженості, оскільки йдеться про подію, яка відділена від нас багатьма століттями, стосується люті натовпу, підбуреного церквою проти найвизначнішої жінки-філософа пізньої Античності – Гіпатії, яка загинула страшною смертю в 415 році.

Вона була дочкою астронома й математика Теона, що працював у знаменитій Александрійській бібліотеці. Імовірно, саме батько та його колеги познайомили її з математикою, астрономією та філософією. Як шанована учителька, вона не лише працювала у вузьких колах ученого світу Александрії, а й охоче читала публічні лекції в традиції заснованої Діогеном філософії кініків і без остраху виступала перед широкою публікою будь-якого походження. Від її творів нічого не збереглося. Якщо можна довіряти повідомленням її учнів і хроністів, вона вміла з точністю вимірювати рух планет по небесному куполу і, можливо, навіть – за тисячу років до Кеплера – розглядала траєкторії як еліпси. Її мислення сформувалося під сильним впливом Плотіна, одного з найвизначніших представників неоплатонічної філософії. І в усякому разі Гіпатія не була християнкою та не виявляла жодного інтересу до вчення церкви.

У V століття церква як в Александрії, так і в багатьох інших містах Римської імперії не тільки остаточно утвердилася, а й перетворилася на силу, яка вирішувала геть усе. Після жорстоких і затьмарених убивствами зіткнень між прихильниками церкви і євреями, до яких префект Александрії Орест ставився терпимо, святий Кирило, патріарх Александрійський, звинуватив Ореста, який прагнув певного балансу, у тому, що він несправедливо і, на його думку, навіть злочинно став на бік євреїв. Кирило при цьому міг розраховувати не тільки на підтримку з боку церкви в Александрії, а й на масу з кількох сотень покірних йому і готових до насилля ченців-пустинників, що наводили жах на Александрію, подібно групі терористів. Підбурювані ченці вчиняли протестні заворушення проти Ореста, під час одного з них у нього навіть влучили каменем. Імовірно, агресію натовпу Кирило згодом спрямував і проти Гіпатії, оскільки він гадав, що відома язичниця була у змові з ненависним префектом. Ченці схопили її, затягли в церкву і там розідрали її тіло глиняними черепками й уламками скла.

Оскільки Гіпатію в Александрії дуже поважали, звістка про її насильницьку смерть викликала обурення. Навіть церковні хроністи засуджували цей злочин. Але й ці жалкування були не без уїдливості. Церковний історик Філосторгій, прибічник відкинутого Нікейським собором вчення про те, що Ісус був лише подібним до Бога за сутністю, а не єдиносущим, засудив убивство Гіпатії як підступний злочин прихильників Нікейського собору. Задля обстоювання вчення церкви люди буквально ходили по трупах.

До честі церкви варто зазначити, що жахливі події, за які остання колись була відповідальною і які відбувалися впродовж століть, з сучасною церквою аж ніяк не пов’язані. Як останній приклад того, як віра в церкву колись призводила до смертей і жорстоких убивств, навіть до збезлюднення цілих регіонів, можна згадати Тридцятилітню війну (1618–1648), цю чуму того часу, кінець якій поклав Вестфальський мир. «З обох сторін, – ідеться в угоді, – необхідні забуття й амністія всіх ворожих дій, що були скоєні як однією, так і другою стороною від самого початку цих подій у будь-якому місці і в будь-який спосіб». І ще раз задля певності: «Нехай усе піде у непам’ять».

Це принесло благотворне забуття й занепад світської влади церкви, а в подальшому – також прикре забуття й занепад її духовної влади. Щоправда, король Франції аж до самої французької революції носив титул Rex Christianissimus, «roi très chrétien», тобто «всехристиянський король». Проте принаймні після того, як перед самим закінченням Тридцятилітньої війни він використав найманців-язичників з Османської імперії для війни з християнськими вояками Європи лише задля продовження громадянської війни поза східним кордоном своєї держави, цей титул уже не мав великого значення. Щоправда, імперія Габсбургів до самого свого падіння у 1918 році спиралася на єдність трону й вівтаря. Але принаймні починаючи з Йосифа ІІ, який у своїй політиці керувався ідеями Просвітництва, в останній великій державі, просякнутій духом католицької церкви, вплив єпископів і папи помітно зменшувався. Тим більше що для Йосифа ІІ прикладом для наслідування був прусський король Фрідріх ІІ, теж правитель, інспірований ідеями Просвітництва, для якого священним був принцип «нехай кожен буде святим на свій лад».

Сліпа ненависть до церкви з боку держави вперше виникла у Франції після революції 1789 року. Церква, що за часів монархії володіла надзвичайними привілеями, серед населення вже давно мала погану славу: високі духовні владики поводилися зовсім не так, як їм личило за саном. Тому створений після 1789 року Національний Конвент за широкого схвалення революційних мас засудив церкву, і замість неї для громадян Франції була запроваджена «релігія розуму». Відомий автор «Шпігеля» Норберт Ф. Пьоцль так описує церемонію заснування:

Пьоцль веде далі:

Це перше велике повстання проти церкви минуло, мов страхіття. Але від цього паралічу церква у Франції так і не оговталася.

Іще більше лютували проти віри в церкву керовані ленінізмом і сталінізмом комуністи. Як заміну, вони протиставляли їй віру в партію, що в багатьох аспектах подібна старій вірі. Вже діти і молоді люди в лавах комсомолу та організацій для молодшого віку засвоювали ідеали комунізму. Існували свята ініціації, подібні до конфірмації. Партія також мала свої урочисті ритуали, подібні месі. Партія проводила з’їзди, що відповідали соборам. Партія змушувала до самокритики тих товаришів, які відхилялися від визначеної лінії партійної програми, – аналог сповіді та передбачене обов’язкове каяття. Партія притягувала митців для ілюстрування своїх досягнень, як колись папи винаймали для цього Мікеланджело й Рафаеля. Зрештою, партія захищала чистоту комуністичного вчення з суворістю, яку сміливо можна порівняти з суворістю могутньої церкви. Якщо Гіпатія колись була розідрана черепками, то тепер найнятий Сталіним убивця льодорубом покінчує з Троцьким, що став небезпечним для партії. І якщо Карлгайнц Дешнер з піною у рота на тисячах і тисячах сторінок нападає на церкву, то Вольфганг Леонгард, глибокий знавець сталінізму, у своїй автобіографічній книжці «Революція відмовляється від своїх дітей» безкомпромісно й лаконічно зводить рахунки з жахливою кадровою політикою ленінської і сталінської партії.

Навіть соціалістичним або соціал-демократичним партіям, що не прагнуть кривавої революції і покладаються на боротьбу за соціальну справедливість мирними й демократичними засобами, притаманні певні уявлення про «чисте вчення», задля якого ведуться нескінченні дискусії, їм не чужі ритуали, як-от хода 1 травня, гімни й орієнтація на шановані, «святі» приклади, а також інтриги в боротьбі за кращі місця в ієрархії. На них також можна розраховувати й сподіватися. «Без партії я ніщо», – зізнався якось один визначний політик-соціаліст. Його віра в партію ані на йоту не відрізняється від непорушної віри в церкву Ігнатія де Лойоли.

Нині лишень нечисленні особи тверді у вірі в церкву з такою саме військовою суворістю, як і св. Ігнатій, колишній офіцер на службі віце-короля Наварри. Наприкінці вигаданих ним для «єзуїтів» (так називалися його послідовники) «духовних вправ» стоїть «Miles Christianus», «воїн Христа», тобто той, хто своєю сліпою, вірною слухняністю щодо церкви протистоїть спокусам Реформації. Запеклим ворогом Лойоли був Мартін Лютер, який мріяв про «свободу християн». Який хотів звільнити хрещених від ярма, що на них наклали папа і єпископи. Який переклав Біблію народною мовою. Який дав поштовх тому, щоб якомога більше людей училися читати й писати і могли самі сприйняти радісну звістку, яку доти сприймали через церкву.

Поза сумнівом, церква припустилася непростимої помилки, нав’язуючи освіченим людям, що послуговуються власним розумом, сліпу покірність. Ніяке пишне оздоблення барокових церков, ніякі урочисті ритуали, пов’язані з месою, ніяке наголошування на заповідях не могли придушити сумніви й розв’язати суперечності. Кульмінацією безглуздого відступу з боєм проти ідей Просвітництва стала енцикліка, опублікована в 1864 році папою Пієм ІХ, в якій він уперто проклинав ідеали Просвітництва як згубні примхи, як безбожну оману, фактично відкидаючи все, що сьогодні природно належить загальним надбанням цивілізованих людей. До кінця епохи Піїв у 1958 році (яка так називається, тому що починаючи з 1846 року більшість пап обирали ім’я «Pius», «благочестивий»: Пій ІХ, Лев ХІІІ, Пій Х, Бенедикт ХV, Пій ХІ, Пій ХІІ) церква костеніла в антимодернізмі, який Пій ІХ разом з претензією на непогрішимість приписав усім віруючим. Як наслідок, церква безповоротно втратила довіру багатьох людей.

Було вже надто пізно, коли папа Іван ХХІІІ закликав до «Aggiorna­mento», «оновлення», тобто пристосування до сучасних відносин. Було вже надто пізно, коли він закликав католицьку церкву відкритися, щоб вона могла краще сповіщати «благу вість» в освіченому світі та повернути до віри тих, хто в ній сумнівався. Надто пізно зібралися єпископи на Другий Ватиканський собор. І надто поспішно вони приймали свої рішення.

Наприклад, отці собору сподівалися діяти у дусі Просвітництва, коли дозволили під час літургії замість латинських текстів читати їхні переклади національними мовами і разом молитися, священникам здійснювати службу лицем до людей і звести ритуальні дії до необхідного мінімуму. За всім цим, імовірно, стояли благі наміри. Проте ритуали, що колись вважалися священними, спільне спрямування погляду громади і священника на вівтар, де має перебувати Бог, таємничо чужі й усе ж таки добре знайомі через постійне повторення слова – все це втратило чарівну силу з нововведеннями й наблизилося до банальної повсякденності.

В епоху бароко Абрахам а Санта-Клара іноді проповідував повну нісенітницю, але завжди промовляв з кафедри із силою і впевненістю. Дякувати Богові, більшість із тих, хто його слухав, не розуміли ту маячню, яку він інколи ніс. Але сила слова проповідника справляла невідпорне враження. Сьогодні натомість кафедри пустують. Пастори щось мурмотять у мікрофони. І навіть якщо, на відміну від Абрахама а Санта-Клара, вони проголошують щось цінне з теологічного погляду – на жаль, це трапляється рідко, і проповіді переважно сповнені загальників, – їх вже мало хто слухає. Можна було б зекономити на дорогих звукових пристроях. Але ж використання техніки свідчить про наближення до сучасності. Церква прагне бути сучасною – щиро, але без справжньої переконаності. Бо внутрішньо вона розуміє, що найсуттєвіше вже втрачено. На прориви розраховувати вже не доводиться. Вона відчайдушно намагається вижити, пливучи за течією. Сумне видовище.

У своїй енцикліці Laudato si’ («Хвала Тобі») – прикметно, що вона була опублікована спочатку арабською, німецькою, англійською, французькою, італійською, польською, португальською та іспанською і лише за більш ніж три місяці латинською – папа Франциск подає себе запізнілим захисником довкілля і клімату. Як і багато інших протагоністів настрою занепаду, що імітують відповідальність і занепокоєння, він у згоді з тенденцією картає соціальну несправедливість і вичерпання природних ресурсів. Але папа не перший і не єдиний. І він опікується темами, що мають мало спільного з принциповими завданнями церкви. Коли навіть глава римсько-католицької церкви у палкому прагненні врятувати світ, схоже, забуває, що колись Ісус був сповнений надії на Боже царство, що «не від цього світу», то ця інституція відмовляється від єдиної своєї визначальної характеристики.

Замислитися про унікальність свого положення означало б для церкви, власне, дати своїм вірянам те, що може дати тільки вона. І це надзвичайно багато. Це ритуали, що переносять у вимір, далекий від убогості профанного світу, поза межі простору, часу і матерії. Це символи, що дозволяють безмежну кількість тлумачень, жодне з яких повністю не виявляє зміст символу, але кожне схоплює щось суттєве. Це традиції, якими живиться церква і які ведуть до першоджерел віри. Посох, який тримають єпископи, був колись скіпетром фараона і знаком влади богів. Хрест, головний церковний символ, уже був відомий єгипетським жерцям як хрест з рукояттю, як такий його також використовувала давня коптська церква, і він є символом вічного життя.

Збереження і передання ритуалів, символів і традицій дозволяє церкві поєднувати всі протилежності, що її короткозорі й поверхові критики вважають суперечностями. Церква має багато чого у своєму розпорядженні, але з огляду на те, як складно поєднати цей тягар з духовними благами ритуалів, символів і традицій, церкву важко назвати багатою.

На фасадах і всередині церковних споруд, попри заборону зображати Бога, повно статуй святих і навіть Божих образів. Утім, церква перешкоджає іконоборству. Цього вимагає повага до традиції. Усі ці зображення є творами мистецтва – принаймні мають ними бути. Ті, хто щиро вірить у церкву, дивляться на них не як на ідолів, а лише як на документи віри митців, що їх створили. А коли вони думають про власну віру, а не про віру інших, то просто заплющують очі.

Церква ніколи не відмовиться від жодної зі своїх догм, навіть від такої проблематичної, як «Extra ecclesiam nulla salus», і вона твердо триматиметься за своє вчення, навіть коли йдеться про такі сумнівні поняття, як первородний гріх. До цього її зобов’язує традиція. Адже з істиною в сучасному значенні, що зводить до правильності, що потребує перевірки й обґрунтування, істина церковного вчення не має нічого спільного. Це істина в іншому, вищому, сенсі. Положення вчення церкви, так само як і слова Святого Письма, належать до царини символів. Як і у випадку символів, у вченні церкви істина не підлягає оцінці, як-от «правильна» чи «хибна», щодо неї радше доречні терміни «співзвучний» або «чужий». І це може бути втіхою для всіх тих, хто не знайомий з ученнями і навіть догматами церкви, які вони сприймають як релікти давно минулих часів, що не піддаються тлумаченню: догми співають. Положення церковного вчення – це звеличення Вічного у незграбних словах. Уже тільки з цієї причини вони вислизають від тверезого логічного аналізу.

Церква сповіряє ритуали, символи, традиції своїм вірянам. Однак час опіки минув. Те, у що вірить окрема людина, яка вірить – не тільки, але також – у церкву, вірить щиросердно, церкви не стосується. Це цілковито питання сумління цієї окремої людини.