У що вірити. 10 пропозицій для освічених людей

Віра у майбутнє

У природі людини є щось експансивне. Побачивши новий берег, людина хоче на ньому висадитися. Чує про чужі світи, хоче їх завоювати. Історія греків починається з того, що еолійці, ахейці, дорійці та іонійці осіли по узбережжях Східного Середземномор’я. Історія римлян починається з розширення влади нечисленного сільського народу, що первісно населяв лише невеличке довкілля міста Рима, на італійський півострів, а відтак за його межі. Історія Середньовіччя починається з переселення народів і проникнення германських племен у Західну Римську імперію, а історія Нового часу – з відкриття Америки. Віхами першої промислової революції були винахід локомотива, завоювання Північноамериканського континенту за допомогою залізничних колій і потягів, перетин Азійського континенту за допомогою транссибірської залізниці. Друга промислова революція, революція заснованих на ядерній фізиці лазерних і напівпровідникових технологій разом із винаходом електронних комп’ютерів і розквітом інформаційної індустрії, була ініційована 25 травня 1961 року американським президентом Джоном Ф. Кеннеді у знаменитій промові перед Конгресом проголошенням наміру підкорити Місяць до кінця десятиліття: ера комп’ютерів забезпечила необхідні для цього технічні можливості.

Коли сьогодні астрономи старанно вдивляються в зірки, схожі на Сонце, оточені планетами, деякі з яких можуть бути придатними для життя, можливо, навіть бути притулком розумного життя, вони лише реалізують властивий людині потяг до експансії. Ми, певно, ніколи не познайомимося з позаземними істотами, віддаленими від нас на багато світових років, – якщо вони взагалі існують. Ми не можемо навіть розраховувати на живий обмін думками, тобто хоча б через радіозв’язок, що відбувається зі швидкістю світла. Поки ми отримаємо відповідь «звідти», від моменту відправки повідомлення минуть десятиліття і тих, хто його надіслав, уже не буде серед живих. Але ми однаково продовжуємо надсилати сигнали у тих напрямках, де вони – хоч це вкрай малоймовірно – можуть бути отримані та сприйняті позаземними істотами. Тому що ми прагнемо вийти за свої межі. Тому що експансія притаманна нашій сутності. Тому що ми завжди маємо на думці майбутнє.

З точки зору фізики Ньютона або Максвелла важко зрозуміти розрізнення між минулим і майбутнім. Адже фундаментальні закони механіки або електромагнетизму незмінні, навіть якщо час піде у зворотному напрямі. Натомість увесь людський досвід свідчить проти цього. Події минулого відбулися безповоротно, і ми можемо про них лише згадувати, але ніколи не зможемо їх скасувати. Натомість події майбутнього приховані від нас завісою непевності, і ми можемо в кращому разі чекати їхнього певного розвитку, інколи навіть втрутитись у світові події так, щоб змінити їхній перебіг. Зовсім інакше у фізиці, а надто у небесній механіці. Розрахунки, якими, наприклад, астроном фіксує момент часу сонячного або місячного затемнення, незалежні від того, чи затемнення відбулося в минулому, чи воно має статися в майбутньому, між ними немає різниці.

Лише одна фізична величина, так звана ентропія, задає напрям часові. Ця величина належить термодинаміці, тобто теорії, в якій головними поняттями – крім ентропії – є температура, тепло і робота. За допомогою цих понять у ХІХ столітті геніальний фізик та інженер, який помер у віці тридцяти шести років, Ніколя Леонар Саді Карно, пояснив, як працює будь-який тепловий двигун, наприклад, паровий, бензиновий або якийсь інший, що перетворює тепло на механічну роботу. Тут не місце давати визначення ентропії або розглядати основні положення вчення про тепло. Достатньо наголосити, що також ентропія не дозволяє нам зрозуміти, чому в нашому досвіді ми так чітко розрізняємо між минулим і майбутнім.

Очевидно, час є щось більше, ніж це може пояснити фізика. За доволі незграбним визначенням Айнштайна, час – це те, що нам повідомляє годинник. Ми ж говоримо просто про процес вимірювання, результати якого у секундах, хвилинах або годинах пов’язані зі словом «час». Але з цього ми не знаємо ані того, що таке час, ані того, що криється в таємниці, яка описується словом «час».

Жодна природнича наука не може пояснити, чому ми можемо згадувати про минуле і чому – з очікуванням дивитися в майбутнє. Ці два аспекти часу виходять за межі тривіального вимірювання часу. І в майбутнє людина може вірити двома, цілковито різними способами.

Один спосіб вірити в майбутнє властивий тим, хто вірить у долю, хто пасивно, так би мовити, фаталістично очікує на майбутнє. Усе, вважає такий індивід, споконвічно визначене наперед. Нам лише здається, що наша воля є вільною і ми можемо робити вибір. Насправді ж, усе на Землі відбувається так само, як рух зірок. Ми всі в руках невблаганної долі. Хоча люди відчувають наявність своєї волі та виражають її. Однак ця воля з погляду того, хто вірить у долю, як і сама людина, включена в безмежно фундаментальніший порівняно з існуванням маленької людини космос.

Воля для того, хто вірить у долю, не є вільною. В архаїчній міфології всі наші дії, як і все, що відбувається в природі, залежить від Мойр, які плетуть, тчуть і прядуть долю геть усіх речей, включаючи всіх смертних і безсмертних. І коли грецькі філософи замінили міф на логос, вони зберегли цей погляд на речі: людина і людський рок тепер розглядалися на тлі хоча й позбавленого божественності, але зрозумілого і підпорядкованого логіці космосу. Проблема людини тепер полягає лише в тому, щоб знайти своє відповідне їй місце у світі.

Свобода, яку я відчуваю, коли, наприклад, припускаю, що можу просто за бажанням підняти правий середній палець або відмовитися від цього наміру, під кутом зору вірного пояснюється просто відчуттям відсутності як внутрішнього тиску, так і внутрішньої протидії. Тому я відчуваю себе вільним. Але в основі цього відчуття, так вважає той, хто вірить у долю, – самообман і помилка. Так, я справді хочу підняти середній палець на моїй правій руці, проте, стверджує той, хто вірить у долю, я не вільний, тому що насправді цей вольовий вибір зроблений не мною.

Альберт Айнштайн, ревний прихильник припущення, за яким наше майбутнє споконвічно є визначеним наперед, тож ми не в змозі уникнути своєї долі, висловив цю думку восени 1932 року, пояснюючи свою віру:

Рудольф Бургер, глибокий філософ, також приймає аргумент Шопенгауера та Айнштайна і додає від себе:

Утім, не можна не погодитися з тим, що заперечення свободи волі підриває будь-яку мораль: якщо немає свободи волі, той, хто вдарив когось ножем, може незворушно виправдатися перед судом тим, що начебто нічого не міг із собою вдіяти. Так визначено природою, що він жорстоко встромив руку з ножем у тіло своєї колишньої коханої. Саме так герой Георга Бюхнера Войцек заявляє лікарю: «Але ж, пане доктор, якщо природа вимагає». Суддя, однак, карає вбивцю, незважаючи на його виправдання. Її присуд також визначений наперед космосом незалежно від того, що вона виносила рішення з внутрішньою згодою. Усе, що ми робимо чи не робимо, стає грою з маріонетками. Ми тільки думаємо, говоримо і робимо так, ніби ми обираємо між добром і злом. Насправді, як гадає той, хто вірить у долю, все вже за нас вирішено.

І оскільки під цим кутом зору жалітися на неминучу долю немає сенсу, Айнштайн стверджує, що найкраще – це спокійно дивитись у майбутнє, не «сприймати себе і моїх ближніх як індивідів, що здатні судити і діяти, надто серйозно» і не втрачати почуття гумору.

Однак є й інший спосіб віри у майбутнє: він властивий людям, які твердо переконані, що можуть думати, говорити й діяти як вільні люди. Вільні люди різко заперечують тим, хто вважає, буцімто перебувають у руках у долі. І вони добре обґрунтовують свої переконання, стверджуючи, що аргументи Шопенгауера, Айнштайна та їхніх епігонів щодо свободи волі як самообману побудовані на піску. Той, хто вірить у долю, як-от Айнштайн, виходить з того, що всі космічні процеси від Великого Вибуху та спалахів зірок до найменших подій мікросвіту підпорядковані закону причинності, логічному твердженню, що будь-яка подія у майбутньому має свою причину в минулому, а тому для свободи волі не лишається місця. Але це нічим не обґрунтоване припущення. Радше правильним є вочевидь протилежне! Фактично ми живемо в хаосі, в якому не тільки інколи, а й дуже часто трапляються речі в буквальному сенсі безпричинні. Лише в обмежених, обраних царинах наявний певний порядок, що дозволяє, виходячи з фактів минулого, робити прогнози на майбутнє. Наприклад, погода піддається прогнозуванню на декілька днів, проте на місячний період вона принципово, з математичною точністю не може бути розрахована. Ніхто ніколи не зможе точно визначити причину катастрофічного землетрусу в Лісабоні 1 листопада 1755 року. Навіть система планет, якщо ми говоримо про період в мільярди років, не детермінована у своєму русі.

Прихильників тези, що все в природі підпорядковане логічному закону причини й наслідку, можна порівняти з відвідувачами бібліотеки, всі книжки якої мали б їм щось повідомити. Однак бібліотека природи існує лише в невеличкому сегменті з усіх пізнавальних творів. Це Вавилонська бібліотека Хорхе Луїса Борхеса. Наші відвідувачі стоять лише перед невеличкою полицею, де відкрили для себе кілька змістовних творів, і у захваті гадають, що вся бібліотека – це космос. Насправді Вавилонська бібліотека – образ хаосу.

З визнанням того, що навколо нас не космос, який допускає раціональне розуміння, а хаос, який принципово не піддається розрахунку, твердження, що поняття свободи волі обов’язково є ілюзією, не має переконливих доказів. Може бути й інакше: людина з її логікою, її мисленням насамперед співвідноситься не з Всесвітом, а із самою собою. І лише в другу чергу вона може спробувати зрозуміти природу, немов би раціонально її збагнути, оперуючи поняттями причини і наслідку.

У зв’язку з цим вільна людина вірить у майбутнє зовсім інакше, ніж та, що вірить у долю. Історію буття треба розуміти не у перспективі Всесвіту, що нас оточує, а під кутом зору окремої людини, що вільно обирає кожну зі своїх дій. Вільна людина несе відповідальність за частину минулого, і саме це лежить в основі її совісті. Також вільна людина хотіла формувати частину майбутнього, і саме це лежить в основі її волі.

Виходячи з цього, віра у майбутнє є водночас вірою в те, що ми можемо формувати майбутнє. Ми ставимо перед собою цілі, яких хотіли б досягти, ми розробляємо проєкти, плани, ми інвестуємо, реалізуємо, доводимо до завершення. Одне слово, ми працюємо. «Праця підносить!» – таким є рефрен «Пісні праці», гімну австрійської соціал-демократії. «Праця, вона приводить у рух світ!» – цей рядок найвиразніше формулює віру в майбутнє, що формується працею.

«Є лише одна аристократія – аристократія праці», – написано готичним шрифтом під барельєфом у стилі соціалістичного реалізму на зведеному між першою і другою світовими війнами будинку у Відні поблизу знаменитого ринку «Нашмаркт». Що мали на увазі автори цього гасла під «аристократією праці»? Вочевидь вони надавали особливого значення слову «аристократія». Стара аристократія обмежувалася людьми, що вже давно не відповідали власному значенню цього поняття. «Аристократія» – синонім «благородства», і справді колись наївно вважали, що в золотий вік аристократи, що мали привілей жити незалежно від інших, безтурботно, забезпечено і самостійно визначати своє життя, водночас становили найшляхетнішу частину суспільства. Щонайпізніше у період Ренесансу «віддавна» начебто дарована богом вищість аристократії була поставлена під сумнів. Щонайпізніше в 1848 році стало зрозуміло, що факт народження в аристократичній родині – лишень проста випадковість. Насправді благородство – це плід роботи людини над собою. І аристократизм не має нічого спільного з благородством.

Але тоді, коли будинок був прикрашений барельєфом, ще була поширеною ідея, що людина може бути «благородною». Щоправда, кожна людина незалежно від походження. І автори цього гасла визнають «благородною» лише ту людину, що працює задля кращого майбутнього. Ось у чому, зрештою, полягає віра в майбутнє. Лише приватно віддаватися благородним настроям, «працювати» над собою – цього замало. Потрібно виявити себе у суспільній праці. У такому розумінні праця є не просто особистим внеском до суспільного добробуту, не просто рядок у сумі ВВП, а натомість радше доказ того, що для взірцевої особистості неодмінним є відчуття себе зобов’язаною формувати майбутнє.

Цікаво, що саме в той час, коли на будинку біля «Нашмаркта» був розміщений барельєф, з’явилися слова «найманий працівник» (Arbeitnehmer; досл. «отримувач роботи») і «роботодавець» (Arbeitgeber). Цікаво тому, що їх слід було б розуміти у сенсі, протилежному до того, що зазвичай мається на увазі. Роботодавець – це у буквальному сенсі той, хто віддає свою працю для нашого блага, а найманий працівник, тобто той, хто отримує роботу, у буквальному сенсі – це той, хто здобуває вигоду із наданої в його розпорядження праці, оскільки вона приносить йому зиск. Проте у звичному слововжитку все навпаки. Лозунг на будинку біля «Наш­маркта» навіть у час його обнародування навряд чи зрозуміли у тому сенсі, який воліли в нього вкласти його автори.

Сьогодні його до того ж майже ніхто і не читає. А якщо й читає, то, мабуть, відчуває певне спантеличення. Годі казати, що слово «аристократія» тепер нікого не хвилює, до того ж і «благородство» зовсім втратило своє значення. Раніше воно асоціювалося з чимось міцним, вічним, непорушним, воно викликало побожне смирення, у благородство вірили майже як у Бога. Сьогодні ж навряд чи хтось говорить про «благородне» поза ювелірною крамницею. З працею ж його геть ніхто не пов’язує. Думка про те, що праця надає блиску особистості, що її виконує, стало чимось настільки далеким, як бароко. Виконану роботу доставляють і оплачують, basta[10]. Вона стала просто товаром на анонімному ринку. Про те, що вона є умовою віри в майбутнє, оскільки людина через працю може самовизначатись і формувати своє життя, сьогодні всі забули.

Насамкінець варто додати як примітку: гасло «аристократія праці» було гучно проголошено людиною, що сама, як ніхто інший, ухилялася від праці, – Адольфом Гітлером. Його ім’я також містилося на барельєфі до 1945 року, а відтак було стерте, утім, слова лишилися. Насправді Гітлер украв ці слова в Альфреда Круппа. Якщо це висловлювання має означати, що людина народжується в праці – для Гітлера: в «національній спільноті», – це було б перебільшеним уславленням праці, поєднаним із запереченням індивідуальності. Таке тлумачення Гітлерові з його похмурим поглядом на своїх «співвітчизників» певно не було чужим.

Але ці слова можна прочитати й інакше: бути опорою у вірі в майбутнє на всіх етапах життя людини, ось у цьому справжня цінність праці для особистості. Згадаймо знамениті слова біблійного псалма: «Днів наших – сімдесят років, а якщо є сила, то вісімдесят років, і найкраще в них забирає праця й смуток». А наприкінці цього псалма всі, хто вірять у майбутнє і можливість його формувати, можуть прочитати радісний заклик: «…тоді ми веселитися й радіти будемо по всі дні наші».

За доби перших розвинених культур і Античності праця була роком, що переважно визначав усе життя людини. Землероб Єгипту, житниці стародавнього світу, не знав нічого іншого, крім роботи. При цьому він не володів ані клаптиком землі. Все на землі було власністю богів і богорівного фараона. Селянин отримував землю від землемірів в оренду лише на час після розливу Нілу.

Перевага полягала в тому, що єгипетська земля, зрошувана Нілом, сама собою приносила багаті врожаї. Давній історик Геродот, один із перших туристів – відвідувачів Єгипту, повідомляє, що селянам «не потрібно було важко працювати – ні орати, ні мотижити, ні виконувати якусь іншу роботу, якою мордують себе працівники на посівних полях. Радше коли ріка сама приходить до них і напоює поля, а потім відступає, то кожен засіває своє поле і просто заганяє на нього свиней. І після того як свині затопчуть зерно в землю, йому залишається тільки дочекатися врожаю, обмолоти зерно зі своїми свинями і засипати його в комори».

Геродот знав, про що писав. Адже на ринку не має значення, важко чи легко дався хліб. На ринку просто цінується продукт. Тому Єгипет був тоді нечувано багатою країною. Без великих зусиль єгиптяни могли поставити на ринок тонни зернових культур.

Уже тоді ринок розглядав працю як товар. Але на відміну від сучасності в Античності праця практично нічого не коштувала. Той, хто купував працю, купував раба. Праця була справою рабів. Гірка доля. Важку працю греки називали «pónos», а римляни «labor», що також має на увазі тяготи й страждання. Німецьке слово «Arbeit» (праця, робота) має той самий корінь, що «Armut» (бідність). Давньогерманське дієслово «arbejo» означає: «Я дитина-сирота і тому приречений важко працювати».

Утім, окрім принизливого «pónos», у давньогрецькій існували також «érgon» або «technè» як слова для позначення праці. Тут уже не мається на увазі тяжкість, а йдеться про витвір, майстерність творця. Сократ був каменярем, Ісус – теслярем, а апостол Павло шив намети. Усі вони були бідними і тому потребували володіння професією. Було краще, коли такі ремісники, як вони, мали своїх рабів для тяжкої праці. Вони ж самі продавали виготовлений під їхнім керівництвом продукт.

Жоден грек і жоден римлянин не прагнув трудитися. Для античного громадянина таке прагнення було б божевільним. Якщо потрібно було виконати роботу на замовлення, римляни говорили про «negotium» (заняття, робота) – заперечення того, що надає сенс життю в античності, а саме «otium» (дозвілля). Слово, що сьогодні майже не піддається перекладу, оскільки нині майже ніхто не знає, що ж це таке – дозвілля. Близьке значення має італійський вираз «dolce far niente» (солодка бездіяльність), хоча й він не є повним відповідником. Грецьким відповідником «otium» було слово «scholé», від якого походить сучасне слово «школа». Воно означає свободу від праці, що дозволяє займатися собою. В Античності праця становила перешкоду самореалізації.

Наскільки відмінні ідеали сучасності! Ми завдячуємо самій вірі в майбутнє, якої не знали люди Античності, такій радикальній переоцінці праці. Адже праця є головною умовою формування майбутнього. Тому ми так високо цінуємо «право на працю».

Навіть оголошена під гаслом «Індустрія 4.0» нова промислова революція нічого в цьому не змінить. Так званий Інтернет речей обов’язково пронизуватиме алгоритмами царини праці, в яких сьогодні ще задіяні люди: можливо, невдовзі ми забудемо, що таке фабрична праця у первинному сенсі. Керований автоматами транспорт може залишити без роботи пілотів літаків, машиністів поїздів, водіїв вантажівок, водіїв таксі та інших транспортних працівників. Побутова техніка більше не потребуватиме обслуговування, монотонні послуги, які сьогодні ще надаються людьми, можуть бути автоматизовані. Поняття праці може зазнати нової трансформації. Але, безумовно, вона не буде остаточно скасована. Людська фантазія майже не знає меж, коли йдеться про відкриття нових царин діяльності або наповнення новим життям тих, що вже пішли в забуття. Так, наприклад, ремесла, яким загрожує зникнення, знову розквітають, тому що несподівано пробуджується потреба у благородних, виготовлених уручну продуктах.

Адже праця, як ми її тут розуміємо, – це не те, що замість людини принципово здатна зробити машина. Праця, якщо ми розглядаємо її у контексті віри в майбутнє, – це те, що робиться з думкою про завтрашній день. Машина на це не здатна. Машина не знає завтра, не знає про майбутнє. Лише людина очікує майбутнього й піклується про завтрашній день. І те, що у подальші десятиліття ця турбота набагато меншою мірою, ніж у минулому, буде пов’язана з тяжкою працею і стражданнями, лише на краще. Однак ця турбота, не лише про себе, а й про спільноту, в якій людина живе, залишається міцно вкоріненою в сonditio humana, в умовах людського буття. І навіть «Індустрія 4.0» не зможе позбавити людей прагнення за власним бажанням працювати на майбутнє незалежно від розміру особистого внеску.

«Хто побудував семивратні Фіви? У книжках знаходимо лише імена царів. Але хіба царі принесли камінні глиби?» – запитує Берт Брехт свого «читача-робітника». Питанням немає кінця: «Або багаторазово зруйнований Вавилон? Хто відбудовував його кожного разу? В яких будинках золотої Ліми жили будівники?» Він веде далі: «Молодий Александр завоював Індію. Хіба він це зробив сам? Цезар переміг галлів. Хіба поруч із ним не було бодай одного кухаря?» Далі він переходить до подвигів сучасних правителів. «Скільки повідомлень, стільки й питань», – так завершує Брехт свій вірш.

Так, справді, Цезар переміг галлів, а не його кухар. Але ж без його кухаря, стверджує Брехт, йому б це не вдалося. Книжки з історії, скаржиться Брехт, не цікавляться кухарем Цезаря, якого потребував він, Цезар як намісник Галлії. Діяння Цезаря пережили століття, тоді як його кухар був забутий відразу.

На прикладі цих двох осіб, Цезаря і його кухаря, ми можемо виділити три характерні ознаки праці. По-перше, це тривкість праці: праця кухаря мала значення доти, доки їжа була подана на стіл. Той робітник, що притяг камінні глиби для будівництва семивратних Фів, виконав більш тривку працю, ба більше, результат його праці цар волів залишити навічно. По-друге, оригінальність виконаної праці: невідомо, чи готував кухар Цезаря власні страви, якими намагався вразити свого господаря, чи ж він – що імовірніше – просто користувався завченими і звичними рецептами, щоб утамовувати голод і спрагу Цезаря. По-третє, наскільки виконана робота виражає індивідуальність її виконавця: кухаря Цезаря, навіть якщо він створював шедеври кулінарного мистецтва, можна було легко замінити кимось іншим, якби він загинув під час битви. Натомість якби у битві при Алезії проти Верцингеторикса Цезар загинув, це змінило б перебіг світової історії.

Ці три характерні ознаки не визначають, утім, цінність праці. Цілком імовірно, що кухар Цезаря, навіть якщо він день по день без будь-якої вигадливості готував страви, був цілком задоволений своєю роботою, отримуючи похвали від свого господаря. Майбутнє, створене Цезарем, – зовсім інше, ніж майбутнє його кухаря. Лише під цим кутом зору праця одного оцінюється як важливіша за працю другого. Віра кухаря Цезаря у майбутнє позбавлена цієї цінності. Бо це майбутнє є лише майбутнім кухаря Цезаря і більше нікого.

Кухар Цезаря бачив своє майбутнє до кінця життя заповненим працею на кухні. Античність не знала такого поняття, як пенсії, того часу, коли після досягнення певного віку раби могли порадіти життю. Це також вважається досягненням сучасного соціального законодавства, хоча тут є й крапля гіркоти. Це можна проілюструвати одним доволі своєрідним і гротескним прикладом.

Як державі вдається (зокрема, у майбутньому) гарантувати виплати за так званою заслуженою пенсією? Коментар такого собі експерта з цієї теми редакція однієї щоденної газети проілюструвала ідилічним фото, на якому четверо літніх людей сидять на лавці, дивлячись з пагорба біля базиліки Maria Plain на силует міста Зальцбурга у м’якому літньому сонячному світлі. Підпис до фото був таким: «Ключове питання сьогоднішньої політики: як можна гарантувати, що колись також молоді люди матимуть таку саму чудесну перспективу своєї старості, як нинішні пенсіонери?»

Маю зізнатися, що особисто я наведену в газеті «чудесну перспективу» сприймаю як пекло: сидіти на лавці, бездіяльно вдивляючись у далину, можливо, поруч з кимось іще, з ким нам нема про що говорити, тому що все вже сказано, занурившись у повсякденну порожнечу і безвихідну нудьгу.

Я з жахом пригадую день літніх людей у Віденській ратуші: мене запросили як доповідача, оскільки я був обраний організатором з невідомих мені причин, щоб поговорити про методи навчання й запам’ятовування. Перед моїм виступом на сцену виходила група з п’яти дам, які намагалися повернути смак до життя іншим присутнім літнім людям за допомогою танцювальної гімнастики. Під найбанальнішу музику вони, здійнявши руки вгору, махали яскравими хустками й удавали себе щасливими. Награний ентузіазм молодої модераторки з того приводу, що у такий спосіб можна зробити осмисленою повсякденність літніх і звільнених з роботи людей, мене доконав.

Оскільки я ще не настільки кволий, щоб зітхати про своє тіло і казати, що це «земні рештки, які ніяково носити», я нічого не хочу знати про показову ідилію, запропоновану газетою, зі втомленим поглядом на Зальцбург або якесь інше місто чи ландшафт. І я радше сховаюсь у найдальшому, найтемнішому закутку, ніж дозволю себе виштовхнути на сцену, аби з дитячим викривлянням зображати з себе Касперля перед охопленою нудьгою і апатією публікою. Ті ж, кому, на відміну від мене, це приносило радість, мабуть, вірять у щось інше, ніж майбутнє. Тому що віру в майбутнє в них відібрали.

Хоча можна також вірити в майбутнє як вільна людина і без опори на працю. Якщо по завершенні роботи людина впевнена, що прийдешні покоління отримають від цього користь. Люди збирають скарби тут, на землі, не для того, щоб їх «нищили міль і ржа» і злодії могли їх відняти, а в очікуванні того, що їх отримають спадкоємці, які – якщо вони також розумітимуть благородство праці – їх примножать. Вільні люди вірять у майбутнє, яке вони формують працею своїх рук і своєї думки, передаючи естафету на шляху до нових берегів своїм нащадкам, дітям і онукам.

Це чудово виражено в Біблії, у блискучому перекладі Бубера і Розенцвейга, а саме, у розповіді про Мойсея, який, вивівши свій народ з Єгипту і передавши їм скрижалі законів, помер у віці ста двадцяти років:

Перед смертю Мойсей думав про майбутнє свого народу, якого йому не судилося побачити, тому що йому не можна було ступити на обіцяну Богом землю. Ці рядки добре обдумані авторами Святого Письма. Адже якщо те, що обіцяє майбутнє, справдиться, то сама віра в майбутнє втратить своє виправдання.

Безсмертні не знають, що їм робити з вірою в майбутнє, бо вони у їхньому безконечному існуванні байдужі як до майбутнього, так і до минулого. Але ми, смертні, будуємо плани, що виходять за горизонт нашого життя, нехай ми не знаємо, чи здійсняться вони чи ні. Ті майстри, що закладали наріжний камінь для будівництва готичного собору, усвідомлювали, що хіба що учні їхніх учнів, та й то лише будучи старими майстрами, побачать завершення будівництва.

Однак наскільки ціннішим від закладення мертвого каменя для будівництва є змога подарувати живим людям віру в майбутнє. Майстри покладають свої надії на підмайстрів. Учителі покладають свої надії на учнів. Матері й батьки покладають свої надії на дітей. «Ні, Мелані, краще більше ніяких дітей. Це дуже небезпечно», – попереджає Кларк Гейбл у ролі Ретта Батлера в мелодраматичному фільмі «Звіяні вітром» спокійну і турботливу Мелані Гамільтон, втілену Олівією де Гевіленд, яка всупереч порадам лікарів після перших небезпечних для життя пологів знову завагітніла. «У наших дітях ми живемо довше, капітане Батлер, – відповідає вона, – що означає тоді небезпека?» Ця безумовна віра імпонує досвідченому Батлерові: «Я ще не зустрічав жодної такої хороброї людини, яка ти».

У цьому сенсі ми святкуємо Різдво фактично як свято віри в майбутнє. Саме цю віру ми бачимо в очах дітей, що світяться радістю. Це, власне, єдина переконлива підстава, чому ми на Різдво даруємо дітям купи подарунків. Цим самим ми визнаємо те, що ми вбачаємо в них своє майбутнє, на яке не повинна впасти тінь. Символом цього є світло, що іде від немовля Хреста й освітлює темний хлів.

Звісно, ця ідилічна картина щасливого гурту дітей навколо прикрашеної ялинки у великій родині, яку малюють кілька століть поспіль, дещо оманлива. Більша кількість дітей у родини свідчила не про те, що тоді любов до дітей була сильнішою, ніж сьогодні. Для цього були зовсім інші і доволі тривіальні причини. По-перше, велика дитяча смертність. По-друге, погане знання методів контрацепції, які до того ж засуджувались у католицьких країнах. По-третє (і це найважливіше), діти були потрібні. Вони мали допомагати своїм батькам у господарстві або на родинному підприємстві, тільки-но ставали до цього здатними. Кожен мав зробити свій внесок у те, щоб підвести міцний фундамент під віру в майбутнє. Неоплачувана робота дітей допомагала родині зводити кінці з кінцями. І за часів, коли не було ніякого, або майже ніякого, встановленого законом забезпечення за віком, діти були єдиним способом гарантувати свою безбідну старість.

Варто розглядати як певний прогрес те, що ці тривіальні причини втратили актуальність у наших широтах. Проте чи можна вважати за прогрес те, що в наших знов-таки широтах діти означають радше не покращення, а погіршення фінансового становища – насамперед для матері. Утім, це вже інше питання. Зручніше влаштувалися ті, хто займаються своєю кар’єрою і живуть партнерами, маючи подвійний заробіток, але не маючи дітей, як так звані «дінки» (Dual Income No Kids[12]), що потурають своєму егоїзмові, а відтак іще й наполягають на своєму праві на високі пенсії. Єдина втіха, що лишається тим, хто не так зручно влаштувався, полягає в тому, що зрештою «дінкам» відмовлено у вірі в майбутнє.

Ця віра є, власне, причиною того, що в глибині душі багато людей бажають жити з однією дитиною, чи навіть з кількома дітьми. Має бути щось важливіше за потребу максимальної насолоди тут і зараз: бажання самій (самому) чи разом дати життя новій людині і разом з нею формувати майбутнє, щоб його передати їй наприкінці своїх днів. Навіть якщо це обмежує власну свободу, власне задоволення, власні бажання, власні життєві плани. Прив’язаність до «Ти» як знак безумовної віри в майбутнє дарує душі більше ніж просто майбутнє – частку вічності.