У що вірити. 10 пропозицій для освічених людей

Віра в історію

«Моє помешкання скоро перетвориться на ніщо. Але моє ім’я житиме в пантеоні історії». Ці гордовиті слова кинув Дантон на процесі в обличчя своїм суддям, що винесли йому смертний вирок. Він був одним із десятків тисяч жертв того, що отримало ім’я «терор». Після Великої Французької революції 1789 року так званий Комітет громадського порятунку лютував у Парижі з безжальною жорстокістю і сліпим свавіллям. Після нетривалого суду засуджених, попри їхню невинність, відвозили на площу Революції, що пізніше отримала назву площі Згоди (Place de la Concorde), і там кат відсікав їм голови за допомогою гільйотини. У деякі дні страти йшли одна за одною настільки щільно, що кат не встигав очищувати лезо від крові страчених перед тим. Колись сам Дантон, будучи головою Комітету громадського порятунку, прагнув разом з іншими революціонерами принести благо Франції та її громадянам. У подальшому він відсторонився від цілком свідомо спланованого цим органом терору, що хутко набирав оберти, і це коштувало йому життя.

Він був готовий заплатити цю ціну. Адже його ім’я «житиме в пантеоні історії». За доби Античності пантеон був святилищем, присвяченим усім богам. Дантон, який уже не вірить у жодних богів, заміняє їх героями історії. Він, Дантон, відчуває принаймні зараз, коли за декілька хвилин його потягнуть до виконавця смертного вироку, себе одним із них. Він був переконаний, що колись в якійсь залі слави на камені буде вирізьблено: «Жорж Жак Дантон, народжений у 1759-му, обезголовлений у 1794 році, герой революції». Більшого, гадав Дантон, людині від життя годі й чекати.

Дуже схоже намалював постать Гая Юлія Цезаря філолог-класик, історик, письменник і один із найкращих німецьких ораторів кінця минулого століття Вальтер Єнс. Як пізніше Дантона та багатьох інших героїв історії до нього, Цезаря цікавили лише німб і слава, що їх йому готувала світова історія. У створеній ним телевізійній виставі «Заколот» Єнс скористався висловленим Светонієм припущенням, начебто Цезар, який страждав на епілепсію, через що йому загрожувала жахлива принизлива смерть, вигадав зухвалий план: Цезар сам інсценізував змову з метою свого вбивства, що мало стати величною, незабутньою для всіх прийдешніх поколінь смертю. «Дехто має підозру, – пише Светоній, – що Цезар утратив бажання жити». І Вальтер Єнс наводить додаткові аргументи: «Чи можливо взагалі, щоб диктатор з такою досконалою системою шпигунів, яку мав у своєму розпорядженні Цезар, лишив непоміченим заколот з майже сотнею учасників? А скільки серед них було авантюристів, скільки сумнівних постатей! Якщо була колись для шпигуна гарна нагода змішатися з бунтівниками… то саме тут». Якби Цезар волів, наполягає Єнс, він міг би легко розгромити дилетантську змову».

Віддати все заради того, щоб власне ім’я було викарбовано в пантеоні історії, – це означає вірити в історію.

Історія обіцяє безсмертя. Від давніх часів правителі народів були в цьому переконані. В Єгипті писці записували життя й доброчинні діяння фараонів. Їхні звіти були висічені у камені, аби їх читали вічно. Митецькі виконані зображення фіксували сцени, що розповідали про правління фараона навіть усім тим нащадкам, які вже не читатимуть ієрогліфи.

Геродот Галікарнаський, перший видатний грецький історик, починає свій визначний твір, який має назву «Історії», з пояснення, що він пише його, «для того щоб діяння людей не зникли через плин часу, щоб видатні й гідні подиву звершення, з одного боку, греків, з другого – варварів, не минули безславно». Отже, Геродот також пов’язує історію з безсмертям.

Римський історик Тіт Лівій створив всеосяжну працю, що починається з легендарного заснування Риму в 753 році до н. е. і сягає початку правління римських цезарів на межі тисячоліть. Він зробив це, аби довести римському народові, що перебіг історії веде до вічного Риму, в якому звіти Лівія передаватимуться з покоління в покоління.

Також Гай Саллюстій Крісп, римський історик, що жив на покоління раніше за Лівія, обґрунтовує свою працю вірою в історію. Він бачить лише дві можливості надати сенс своєму життю. Перша – стати героєм, який назавжди лишатиметься в пам’яті людства. Саллюстій зізнається, що намагався це зробити. Він взявся за кар’єру політика, але успіх був незначним, тож вічної слави він у такий спосіб не досяг. Друга – як історик повідомляти про славні діяння інших і завдяки своїй історичній праці самому не сходити з уст. При цьому Саллюстій також розумів, що варто розповідати лише про історію римського народу, а історію інших народів подавати лише з погляду Риму. Адже хто інший, крім римлян, вважав він, вивчатиме його книжки у віддалені часи. Тож уже в його дні Рим вважався Вічним Містом.

І навпаки, найсуворішим вироком за часів Античності, який могла винести історія, було забуття. Римляни називали це аbolitio nominis (знищення імені), а пізніше damnatio memoriae (засудження пам’яті). Уже греки вважали це найсуворішим покаранням, що може випасти на долю людини. А раніше за них єгиптяни намагалися знищувати статуї, зображення й повідомлення про ненависних правителів, як-от Хатшепсут або Ехнатон, щоб вони пішли в забуття. У випадку Хатшепсут причина полягала в тому, що її наступник не міг примиритися з тим, що фараоном була жінка, яка до того ж відзначилася видатними справами. У випадку Ехнатона причиною була нова віра, яку він як фараон започаткував, позбавивши влади старих жерців; після його смерті вони йому помстилися.

Найвідоміший випадок спроби вилучення з історії – вчинок безумного підпалювача Герострата, який за допомогою вогню повністю знищив одне з семи чудес античного світу, храм Артеміди Ефеської. Цим безумним вчинком він намагався здійснити свою мету – досягти вічної слави. Щоб покарання було гіршим за смерть, перед стратою йому було проголошено, що його ім’я ніколи більше не буде вимовлене, а тому його вчинок був не лише безглуздим, а й марним. Відтоді в Ефесі було під страхом смертної кари заборонено згадувати ім’я Герострата.

Але такою вже є іронія історії: упродовж тисячоліть пам’ятають ім’я Герострата, ім’я того простого пастуха, який через damnatio memoriae, що мало б призвести до геть протилежного результату, досяг своєї мети, заплативши за це життям. Доки люди згадуватимуть Античність, його ім’я також не сходитиме з уст.

Дякувати богові, лише небагатьом сучасникам спадає на думку спробувати назавжди увійти в історію, скоївши божевільний злочин. Але принаймні так само небагатьом вдається вплинути на хід світової історії, щоб забезпечити собі вічну й шанобливу пам’ять. Упродовж періоду в чотири роки лише одна людина з більш ніж 300 мільйонів народжених у США може стати президентом країни і, отже, отримати разом із цією посадою найбільшу владу на землі. Але навіть якщо людина обійматиме цю високу посаду, потрібні надзвичайні обставини, великий політичний талант, нечувана мужність і неабияка вдача, щоб у подальші часи про неї згадувати в одному ряду з Джорджем Вашингтоном, Томасом Джефферсоном, Авраамом Лінкольном або Теодором Рузвельтом.

А як щодо решти десятків мільйонів американців, що їм навіть годі й мріяти про те, щоб стати президентом Сполучених Штатів Америки? Як щодо величезної маси громадян на землі, що не мають ані найменшого шансу наприкінці року потрапити на титульну сторінку часопису «Тайм» як «людина року»? Чи не є віра в історію слушною лише для дуже небагатьох, щонайбільше одного чи двох десятків людей протягом цілого століття, чиї імена будуть згадуватися в книжках з історії майбутніх поколінь?

На ці запитання є дві цілком різні відповіді, що не для декого, а натомість для багатьох виправдовують віру в історію. Перша відповідь полягає в тому, щоб, окрім світової історії, розглядати й інші способи прочитання «історії».

Якщо розуміти історію дещо ширше, ніж це поняття визначають науковці, то для кожного з нас – для старих і молодих, бідних і багатих, великих і маленьких, одне слово, геть для усіх – відкривається можливість вірити в історію. Адже існують царини діяльності, як професійні, так і пов’язані із суспільними функціями, які у середовищі тих, для кого вони призначені, мають неминуще значення.

Це не світова історія, але це історія, скажімо, певного спортивного клубу, історія певного кола людей, налаштованих на доброчинність, історія кола друзів, історія великої чи маленької корпорації, історія об’єднання, одне слово, історія будь-якої добровільної асоціації, до якої людина може долучитись як особистість і вдячність якої цій особистості виходить за межі земного життя останньої. У будь-якому разі так це звучить у некрологах, в яких за допомогою точно підібраних слів говориться про вічну і незгасну пам’ять.

Подібне маємо і в професійному середовищі. Окремі підприємства, акціонерні товариства, заклади тощо також мають свою історію. Ті, хто пов’язаний із цими інституціями, через свою наполегливу працю, добросовісність, самовіддачу накладають на їхню діяльність свій відбиток. Це не тільки згадується у некрологах, в яких колеги померлого запевняють, що завжди пам’ятатимуть про його досягнення, а й відбивається в прощаннях та ушановуваннях іще за життя людини. Такі співробітники утверджуються в своїй вірі в те, що створили щось неминуще в історії цієї інституції. Часто ці слова промовляються з щирим піднесенням і мають глибоке життєствердне значення для тієї людини, до якої вони звернені. Вона може вірити в те, що залишила незабутній слід у світі – хай навіть це невеличкий світ однієї з тисяч і тисяч інституцій.

Наприклад, Едмунд Главка, визначний віденський математик другої половини ХХ століття, залишив слід у світі математики, довівши гіпотезу знаменитого геттінгенського математика Германа Мінковського 1911 року, що упродовж десятиліть не вдавалося найглибшим дослідникам свого часу. Відтоді представлене Главкою рішення в історії математики називається «теоремою Мінковського – Главки». Про це знають лише спеціалісти з царини теорії чисел. Але для них Главка продовжує жити і незмінно належить вічності. Окрім своєї дослідницької роботи, Главка був обдарованим і водночас доброзичливим учителем, любив читати лекції і уважно слухав своїх студентів. Коли на одному з його семінарів студент, що виступав із доповіддю, написав на дошці «теорема Мерцера», Главка незвичайно різко його виправив: «Його прізвище пишеться Мерсер, М-Е-Р-С-Е-Р, – і промурмотів з певною безпорадністю, радше звертаючись до самого себе: – Це потрібно писати правильно, це єдине, що лишилося від Мерсера». Проте що саме це таке, що «лишається»? Теорема про інтегральні рівняння як бліда схема? Або щось більше?

Чи не промайнула у Главки думка: що, як через пару століть, ба навіть десятиліть якийсь студент напише на дошці «Лафка» замість «Главка»? Тоді в історії невеличкого, але прекрасного світу теорії чисел від мене не лишиться навіть правильно записаного імені. Теорема Мінковського – Главки – бліда схема двох колись видатних особистостей, та ж і вона не застрахована від викривлень.

Друга відповідь на запитання, чому ми всі, хай навіть ми не матадори світової історії, однак маємо підстави вірити в історію, така: історія є потужною. Історія пронизує життя всіх людей: тих, хто жив до нас, тих, хто є нашими сучасниками, і тих, хто прийдуть після нас. Історія варта того, щоб в неї вірити.

Лише за декілька днів перед тим, як Дантон з високо піднятою головою піднявся на ешафот, помічники ката серед тисяч засуджених потягли на ешафот непримітну особу на ім’я Маріанна. Вона не знала, у якому злочині її звинувачують і чому, не знала, хто на неї доніс, не знала, чому саме їй мають відтяти голову, а не комусь іншому з гучного натовпу, що сприймав криваву роботу гільйотини як народне свято. Вона не знаходила в цьому втіхи, але єдиний сенс її убогого життя та її гіркої смерті полягав у тому, що вона, Маріанна, про яку за декілька хвилин назавжди забудуть, є жертвою невблаганного ходу історії. Єдине, що має значення, – поступ історії, а не те, як ся має окрема людина.

Навіть від Дантона, який вважав, що увічнив своє ім’я в пантеоні історії, лишається тільки те, що зберегла від нього історія. Ані душа, ані тіло Дантона не відіграють жодної ролі, лишилося тільки його ім’я, що символізує дороговказ у розвитку історії. Як окрема людина з її надіями й страхами, Дантон так само перемолотий історією, як і Маріанна.

До нас дійшли два образи розгортання історії. Один, який панував у Античності, – це образ «колеса історії», що, міцно закріплене, невтомно обертається. На зміну одному єгипетському фараонові приходить другий, на зміну однієї династії фараонів – друга: як обертається небо впродовж дня, як мандрівні зірки обертаються на небесній сфері, так і на Землі вік слідує за віком, епоха за епохою і зрештою все повертається. Nihil novi sub sole: «Немає нічого нового під сонцем», – ці слова передають античну картину вічного повернення. Це античне циклічне розуміння історії знову з’являється у Йоганна Вольфганга Гете, Фрідріха Ніцше, Освальда Шпенглера, Рене Генона, Юліуса Еволи.

Лише юдейський народ винайшов інший образ історії. Цей народ, що перебував під постійним тиском сусідів, звільнився з єгипетського рабства Мойсеєм, але знову й знову переживав завоювання чужинцями і часто підкорювався язичницькими монархами й полководцями, – цей народ більше не вірив у круговорот історії, образом якої є колесо, закріплене на осі. В уяві юдеїв його заступає «рух історії», постійно спрямований уперед, до визначеної мети. На відміну від попереднього образу колеса, якщо відштовхуватися від нього, тепер його вісь постійно зміщується у певному визначеному Богом напрямі. Метою юдеїв античного світу, набожних і водночас таких, що вірять в історію, є месія, на появу якого вони чекають тут, на землі, – доконечний визволитель народу, дарувальник кінця часу і вищого блага, спаситель, прихід якого змінить геть усе.

Цілком імовірно, історія не рухається аж надто прямолінійно, як можуть сподіватися, в її русі трапляються відхилення та кроки назад, однак уявлення про те, що історія невблаганно рухається вперед, закріпилося. Воно пережило навіть остаточне зруйнування храму в Єрусалимі римськими солдатами Тіта, а після останнього повстання юдейських борців за свободу під проводом Сімона Бар-Кохби збереглося серед юдеїв діаспори. Після поразки Бар-Кохби, щоправда, віра в месію як історичну постать дещо зблякла. Проте сама історія все ж таки рухається вперед: «У цьому році ми тут, у наступному – ми будемо в землі Ізраїлю. У цьому році ми раби, в наступному – ми будемо вільними», – проголошується під час Песаха. І хоча ніхто не знає, коли цей «наступний» рік настане, проте очі тих, хто вірить в історію, спрямовані на нього.

Також серед ранніх християн послабшала віра у те, що в близькому майбутньому повернеться Ісус як цар і месія і тут, на землі, встановить царство Боже. Ці близькі очікування, ці надії на скоре, успішне й остаточне повернення Спасителя не справдилися. Натомість віра у поступ історії стала самодостатньою і вже поділялася не тільки юдеями та християнами, а й іншими народами, які не хочуть мати нічого спільного з релігійним обрамуванням віри у прогрес.

Нехай індивід і смертний, але він лишається – істотно, неминуще, вічно – як маленька частина того сліду, що окреслює колесо історії. Наприкінці ХVIII століття це сприймалось як утішлива звістка. Кожна людина належить історії: Маріанна так само, як і Дантон. Сама історія постає як суб’єкт, якому людина приписує божественні властивості: всемогутність, святість і справедливість. У 1784 році Шиллер цілком відповідно цій картині світу висловив знамените твердження: «Світова історія – це світовий суд». Так, наче історії підлягають всі дії людини. А Георг Фрідріх Вільгельм Гегель розвинув цю думку: «Світова історія – це прогрес в усвідомленні свободи – прогрес, який ми маємо пізнати в його необхідності».

Тому не варто не тільки вірити в історію, а й приносити їй жертви – принаймні так заявив Черчилль в одній далекоглядній промові за декілька років після жахів другої тридцятилітньої війни, що в ХХ столітті потрясла основи Європи й зруйнувала монархії та держави, що існували віками: «Солдат, що віддав своє життя, мати, що оплакала сина, і дружина, що втратила чоловіка, вони знаходили втіху й відчуття зв’язку універсальним і вічним завдяки тому, що ми боролися за цілі, важливі не тільки для нас, а й для всього людства».

Історія, був переконаний Гегель, рухається вперед розумом: вона починається зі східної епохи, коли свободу мав лише самодержець. За нею йде грецька й римська Античність, коли свобода вже поширюється на частину громадян. Зрештою, в сучасному світі вільними стають усі. Гегель вважав, що за сучасної йому доби цей історичний процес добігає кінця. Всі історичні особистості є знаряддями поступу історії. Навіть якщо супротивники цього руху намагатимуться йому опиратися, у довгостроковій перспективі вони не матимуть жодного успіху. Адже навіть своєю появою, згідно з Гегелем, вони зобов’язані «хитрості розуму», що зрештою знає, як використати всі інтереси і пристрасті для досягнення благородної кінцевої мети історії.

Карл Маркс і Фрідріх Енгельс, автори «Комуністичного маніфесту», ідуть далі Гегеля. На відміну від нього вони вважають, що історія націлена не на властиве капіталізму вільне громадянство, а на безкласове суспільство: «Історія всіх суспільств, що існували раніше, була історією боротьби класів. Вільний і раб, патрицій і плебей, барон і кріпосний, майстер і підмайстер, одне слово, гнобитель і пригноблений перебували у вічному антагонізмі один з одним, вели безперервну, то приховану, то явну боротьбу, що завжди закінчувалася революційним перевлаштуванням суспільної будови або загальною загибеллю ворогуючих класів», – пише Маркс. І він має намір поставити Гегеля з голови на ноги: «Філософи лише по-різному пояснювали світ, справа полягає в тому, щоб його змінити». І змінити з проголошеною в «Комуністичному маніфесті» метою: «На місце старого буржуазного суспільства з його класами і класовими протилежностями приходить асоціація, в якій вільний розвиток кожного є умовою вільного розвитку всіх».

Ніщо не зможе – у цьому Маркс і Енгельс були впевнені – зупинити історію на цьому шляху аж до її завершення. Всі палкі прихильники цієї віри, хоч як вони були розділені між собою, чи то блискучі теоретики й прибічники еволюційного соціалізму, як Карл Каутський або Едуард Бернштейн, чи то політичні агітатори й лідери кривавих революцій, як Володимир Ленін і Лев Троцький, усвідомлювали себе як рушійну силу поступального руху колеса історії і вбачали в цьому найглибший сенс свого життя. Страждання й уподобання індивіда порівняно з цим нічого не важать – і той, хто намагається опиратися колесу історії, буде ним розчавлений.

У блискучій екранізації чудового роману «Шпигун, який прийшов з холоду» Джона Ле Карре, шпигун Алек Лімас, якого гіркий досвід зробив закінченим циніком, запитує свою юну самовіддану подругу в першу чуттєву ніч, яку вони провели разом (у фільмі їхні постаті влучно відтворені Ричардом Бертоном і Клер Блум), про її віру.

В екранізації Лімас розповідає їй про випадок на автостраді, якою він гнав із запаморочливою швидкістю.

Комунізм, капіталізм... Зі свого багатого досвіду Лімас знає, що ідеології історії – анонімні монстри, яких можна порівняти з гігантами автостради, між якими долі окремих людей стають подібними хистким авто. Вірити в історію означає відмовитися від себе заради безжальної ідеї, що зазвичай бере до уваги не індивіда і його долю, а лише сукупність багатьох і їхнє імовірне призначення.

Наскільки жорстоко поводиться закон історії з окремою людиною, наївна подруга Алека Лімаса, що вірить в історію, дізнається, коли потрапляє між жорнова таємних служб, темних жерців історії. Разом із Лімасом вона намагається втекти зі Східного Берліна 1960-х років, але все влаштовано так, що під час спроби перелізти через стіну вона гине від пуль поліцейських, тоді як для Лімаса шлях на Захід відчинений. Цинік Ганс-Дітер Мундт, подвійний агент, що в комуністичній Німеччині гарно служить обом сторонам, домовився про це зі східнонімецькою владою.

Проте коли Лімас, який уже майже переліз через стіну, бачить, як Ліз падає, завмерлим поглядом дивлячись на нього, він повертається, потрапляє під світло прожекторів поліцейських, які врешті стріляють у нього. «Падаючи, Лімас бачив, – закінчує свій роман Ле Карре, – як дві великі вантажівки розчавлюють маленьке авто, з вікна якого йому весело махають діти».