У що вірити. 10 пропозицій для освічених людей

Віра у насолоду

«Не хлібом самим живе людина. Трохи згодом потрібно й чогось випити». Вуді Аллен напрочуд точно виражає суть справи. Насамперед базові потреби людини. Вони мають бути задоволені. Треба втамувати голод і спрагу. Бажання їсти й пити слугує, здається на перший погляд, збереженню індивіда. А статевий потяг слугує збереженню виду. Спочатку очікування, потім задоволення – здається, такий порядок запланований природою: сильне прагнення задовольнити ці бажання, що зберігають життя і вид, і приємне відчуття в процесі задоволення.

Проте на ці феномени потреби й задоволення можна поглянути під протилежним кутом зору: йдеться не про якісь плани природи, а про те, що жага й насолода є справжніми стовпами нашого існування. Те, що вони існують скрізь у природі, у тварин і далебі навіть у рослин, нічого в цьому не змінює. Природничі теорії потягів та інстинктів є лише безпорадними спробами об’єктивно подати стан речей. Вони розчаровують своїми непевними поясненнями. Їм не вистачає ні глибини, ні безпосередності, аби схопити суб’єктивний досвід.

Це як з солодкістю меду. Вже за часів Античності люди знали, що мед не солодкий, але більшості людей його смак здається солодким. Він не солодкий, тому що його солодкість не є фактом первинного досвіду, а натомість пов’язана зі структурою наявних у меді молекул і викликаних ними хімічних реакцій на язику. Хворим на жовтуху мед здається гірким. Отже, нормальна солодкість, стверджував Демокрит, є так само мало матеріальною властивістю меду, як і його ненормальна гіркота. Утім, знаючи, що мед стає солодким лише тоді, коли ми його куштуємо, це не псує нам насолоди смаком. Урешті, справа саме в цьому, а не в структурі наявних у меду молекул.

Якби ми мали лише примітивні базові потреби – в світлі, сні, харчуванні, розмноженні, – ми не відрізнялися б від тварин. Людина виявляє себе як людина в тому, що здатна підноситися над архаїчними бажаннями. Що вона не віддається ним безпорадно, але спроможна підкорити їх своїй волі. Вона у різні способи витончує та облагороджує життєві потреби й постійно винаходить нові, що начебто не мають нічого спільного із забезпеченням власного життя або збереженням виду.

Іще в ранніх культурах кам’яного віку з’явилися додаткові потреби: в одязі, в життєвому просторі, у грі та в боротьбі за владу. З перебігом подальшої історії людства потреби ставали все різноманітнішими і витонченішими. Кількість потреб і способів їхнього задоволення, притаманні певній епосі, можна навіть взяти за міру висоти культури, що про них дбає.

Уся сучасна економіка процвітає за рахунок перетворення, збільшення, збагачення, культивування вже наявних потреб і винаходу нових, раніше нечуваних прагнень. Те, що економіка постійно зростає, пояснюється, з-поміж іншого, тим, що людина ніколи не досягає такого рівня задоволення, на якому вона відчуває себе назавжди такою ситою і щасливою, що не має більше ніяких бажань. Цим, як прозорливо підкреслював Карл Маркс, вона відрізняється від тварини, і цим вона штовхає вперед розвиток економіки: тварина знає, коли їй достатньо, – натомість людина постійно хоче більшого й іншого, від свого народження й до останньої миті.

Тому, хто хотів би охопити наочно всю картину людських бажань, варто лише уважно придивитися до строкатого потоку рекламних роликів у електронних СМІ або до великих плакатів на стінах і стовпах для афіш та об’яв. Розмаїття цього спектра практично неозоре. Воно сягає від місцевих харчів, текстилю та товарів до нематеріальних благ у царинах спорту, культури, комунікації та багатьох інших.

Навіть псевдорелігійна віра від цього не вільна: винахідливі спокусники душ відкривають усе нові й нові хитрощі, аби пробудити в людях прагнення до релігійно вкоріненого, осмисленого способу життя, а відтак запропонувати привабливий патентований рецепт. Це починається від блідих, наївних пропозицій простих сект, жалюгідні й набожні представники яких, упродовж годин стоячи у людних місцях, підносять угору збірники проповідей Свідків Єгови. І закінчується психологічно витонченими маніпуляціями досвідчених звабників, що роблять успішний бізнес на обіцянках спасіння.

Не має значення, про що йдеться: про хліб, якого людина потребує, чи про «все те, що виходить із уст Господніх», чи якісь інші прагнення на величезному просторі між цими межами. У контексті цього розділу нас цікавлять не самі об’єкти бажання, а, власне, прагнення досягти мети й почуття благополуччя, що виникає у разі задоволення потреби.

Ми розрізняємо три типи поведінки щодо насолоди. Перший доволі неточно називають гедонізмом. Грецьке слово hēdonē означає задоволення, насолоду, коли йдеться про приємне задоволення чуттєвих бажань. Натомість ми хочемо визначити гедонізм дещо ширше, а саме як віру в насолоду, яка властива нетерплячим людям. Для них насолода – це миттєве, негайне, максимально ефективне отримання задоволення. Їхнє кредо: я хочу неодмінно і просто зараз! Сер Джон Фальстаф, що любив попоїсти й випити, та схиблений на коханні Дон Джованні, який не втрачає жодної нагоди когось звабити, є архетипними зразками гедоніста.

У романі «Гравець» Федір Михайлович Достоєвський описав особливо небезпечний прояв жадання щастя через насолоду: герої його твору впали в невиліковну залежність від гри в рулетку. Олексій, від імені якого ведеться оповідь, описує свою історію пристрасного гравця. Спочатку атмосфера казино у вигаданому Достоєвським курортному містечку Рулетенбург була для нього чужою. Він зайшов туди лише тому, що молода дама, якою він потай захоплювався, попросила його спробувати щастя з її грошима на столі з вбудованим котлом, на якому обертається рулетка:

Тут було розумно зупинитися. Це перше знайомство з рулеткою викликало в Олексія радше збентеженість, ніж насолоду. Насолоду ж він пізнав, коли в ході цієї пригоди, не бажаючи відмовитися від зростаючого потягу до гри, пережив неймовірну смугу везіння:

Після такої радості виграшу було вже надто пізно. Розумною порадою двох євреїв міг би скористатися лише той, хто не знає насолоди швидкого щастя виграшу. Однак Олексій не може від цього відмовитися. При цьому, і це його трагедія, він зовсім не отримує насолоди від самої гри. Він навіть проклинає бажання, що ним володіє, знову і знову бігти до ігорного дому. Але все це для нього є лише засобом досягнення мети. А мета полягає в тому, щоб миттєво випробувати долю. Дражливе щастя, тут і зараз, обіцяє йому найвищу насолоду. Багатий англійський фабрикант-цукровар бачить Олексія наскрізь і прощається у наприкінці роману з Олексієм, що вже потрапив у неминучу пастку бідності, такими словами: «Я впевнений, що ви ще шляхетна людина, і даю вам, як може дати друг справжньому другові. Якби я міг бути впевненим, що ви зараз же кинете гру, Гомбург і поїдете на вашу батьківщину, – я був би готовий негайно дати вам тисячу фунтів для початку нової кар’єри. Але я тому саме не даю тисячі фунтів, а даю лише десять луїдорів, що тисяча фунтів чи десять луїдорів – зараз для вас цілковито одне й те саме; все одно – програєте. Беріть і прощавайте».

Трагізм у романі Достоєвського має той зворотний бік, що його автор, як ніхто інший, знав, що означає бути пристрасним гравцем. Достоєвський мав у короткий термін написати книжку, тому що він, завсідник казино Бад-Гомбурга та Баден-Бадена, не міг дати собі ради через величезні рулеткові борги. Йому було знайоме невимовне відчуття збудження, коли він, зробивши високу ставку, вгадував хід кульки, йому було знайоме сп’яніння, коли перед ним височіла громада фішок, він жадав того запаморочення, з яким під заздрісними поглядами відвідувачів казино направлявся зі своїм виграшем до виходу. Всі програші, що стаються безжально, так часто, так болюче, так нищівно, що в довгостроковій перспективі (математика азартних ігор не знає тут ніякої пощади) переважають виграші, лише підбурюють гравця спробувати ще раз – як він сам собі бреше, – останній раз. Аби в цей нібито останній і чудесний раз пережити екстаз у мить, коли круп’є пересуне гірку жетонів на місце перед гравцем.

Подібно гравцю, що поринув у азартну гру, поводяться також ті, хто віддаються іншим пристрастям. Це може бути невситимість солодощами, алкоголем, нікотином або залежність від медикаментів чи наркотиків. Зиґмунд Фройд, що так блискуче описав природу людських потягів і сам безповоротно став кокаїністом, знав про це з власного досвіду. Це можуть бути різні види діяльності, якими людина займається, тому що вони дають їй відчуття життя. Далеко не всім ці заняття видаються приємними, але ті, хто цілком віддається ним, не уявляють собі без них життя: трудоголік запрацьовується буквально до смерті, оніоман (той, ким володіє жадання купувати) кожного дня переживає страх, що крамниці зачиняться. Нездоланне честолюбство, маніакальна ревність змушують спортсмена продовжувати свої щоденні тренування всупереч втомі у сподіванні досягти щастя і здолати межу, що раніше здавалася нездоланною. Деякі наші сучасники одержимі дивним прагненням перебувати в клінічно чистому середовищі. Хоч як це дивно звучить, але для них нестерпною є будь-яка крихта чи пилинка, тож її потрібно негайно усунути.

Інші дивляться на таких людей як на дивних, хворих, схиблених. Вони й самі можуть почасти так на себе дивитися, можуть і подеколи визнавати, що їхня безконечна гонитва за насолодою перейшла в одержимість, що перетворила задоволення на примус. Проте, доки вони продовжують вірити в насолоду, що ховається за цією безперервною гонитвою, вони ніколи не перестануть її прагнути. І хто з нас має право їм дорікати?

«Та ж кожна радість хоче вічності, хоче глибокої, глибокої вічності!» Цією меланхолійною фразою закінчує Фрідріх Ніцше «пісню, ім’я якої “Ще раз”». Це десятий і одинадцятий рядки вірша Заратустри, в яких промовляється від першої особи, від «півночі, що прокинулася від глибокого сну». Кожний рядок звучить, як бій годинника:

(1) Людино! Слухай!

(2) Про що віщує північ глухо?

(3) «Я спала, сну пропав і слід

(4) І щезлі марева миттєві, –

(5) Глибокий світ –

(6) Він глибший, ніж здається дневі.

(7) В скорботі світовій – глибінь.

(8) Та радість ту глибінь долає.

(9) Скорбота намовляє: «Згинь!»

(10) А радість – вічності жадає,

(11) ...безмежжя вічності жадає![6]

Коли годинник б’є у дванадцяте і в останнє, північ Заратустри замовкає. Все минуло. Вічність, глибока, глибока вічність, якої прагне радість, розчиняється в ніщо.

Кожна радість має минути і не може тривати вічно. Тому другий спосіб поведінки, що турбується про задоволення, протистоїть гедонізму. Він зорієнтований на апатію, свободу від пристрастей, автаркію, самодостатність, атараксію, незворушність перед радощами й стражданнями. Такими були погляди стоїків, давньої філософської школи. Через таке ставлення стоїки намагалися уникнути печалі, що є результатом пізнання того, що ревна гонитва за насолодою не принесе стійкого успіху.

Але навіщо відмовлятися від радості? Імовірна відповідь така: тому що цим самим відкривається можливість досягнення набагато ціннішої, чи то пак вічної, насолоди. Ця думка присутня, наприклад, в оповіді про те, як звільнений Мойсеєм з єгипетського рабства юдейський народ на шляху через пустелю мав страждати від голоду. І здійнявся лемент: «Коли б ми були повмирали від Господньої руки в єгипетськім краї, як ми сиділи над горщиком м’яса, як ми їли хліба досить! Бо ви вивели нас до цієї пустині, щоб поморити голодом увесь цей збір. І промовив Господь до Мойсея: Ось Я спускатиму вам дощем хліб з неба, а народ виходитиме й щоденно збиратиме, скільки треба на день, щоб випробувати його, чи він ходитиме в Моєму Законі, чи ні»[7].

Манна – таку назву має їжа, що падає з неба і заміняє щоденний хліб. Манна начебто була послана народу Ізраїлю, щоб він міг продовжити свою ходу через пустелю до обіцяної землі. Проте манну можна тлумачити як символ: земний хліб нагодовує лише на короткий час. Тому краще покинути Єгипет попри його горщики з м’ясом. Бо манна небесна насичує навічно. Тому Біблія вчить: відмова від земного хліба, принаймні на деякий час, приносить ціннішу насолоду, позаяк звільняє місце в душі для небесної манни. Віряни говорять про піст, що означає відмову від миттєвої і скороминущої насолоди задля прийдешньої та вічної.

У цьому сенсі, хоч яким дивним це здається на перший погляд, також аскет, ба навіть саме він вірує в насолоду. Коли черниці й ченці, тобто люди, що є аскетами в первинному сенсі, слідують «євангелічним заповідям», обітницям цнотливості, бідності й смирення, вони роблять усе це з огляду на небесні насолоди, що обіцяні їм після смерті:

Черниці й ченці приймають обітницю цнотливості – забуте нині слово, що первісно означало життя, вільне від чогось такого, чого можна соромитися; проте невдовзі сенс цнотливості звівся лише до статевих відносин і став тлумачитись як сувора статева стриманість. Вони прагнуть зберігати цнотливість, тому що сподіваються на екстаз на небесах, який далеко вищий за будь-який земний оргазм і на відміну від останнього ніколи не закінчується.

Черниці й ченці чинять заповідь бідності, не складають «скарбів собі на землі, де нищить їх міль та іржа, і де злодії підкопуються й викрадають»[8]. Бо скарби на небі, які вони складають, не нищать ані міль, ані іржа, і злодії не зможуть їх відібрати.

Черниці й ченці чинять заповідь смирення, тому що лише тоді Спаситель на небесах назве їх «вже не рабами, а друзями»[9].

Буддійські ченці йдуть іще далі: вони не мають таких яскравих картин вічної насолоди, але й вони прагнуть насолоджуватися певною вічною формою буття, що більше, ніж просто приємне відчуття. Вона полягає у виході з круговороту народження, життя і смерті, звільненні від коливання між радістю й стражданням. Це описується огорнутим таємницею словом «нірвана». «Найвище щастя» Будда часто називає нірваною.

Зрештою на ще більший подив заслуговує аскет, що не малює собі ніякої майбутньої небесної насолоди або не коситься на благо нірвани, а прагне лише стриманості. Але й він вірить у насолоду, що дається взнаки в його радості, навіть гордості, бути в змозі відмовляти собі відповідно до свого наміру.

Поясню цю думку за допомогою невеличкого прикладу. Мій близький друг розповів, що у дитинстві його, хлопчика з села, місцевий пастор відрядив до гімназії в місто через його обдарованості, і він жив там у церковному інтернаті. У 1960-ті роки в австрійському суспільстві ще мав значну силу християнський календар свят і постів, і оскільки дванадцятирічний хлопчик прагнув бути дуже слухняним учнем своєї церкви, він пообіцяв собі, що впродовж сорока днів між Попільною середою та Пасхою не їстиме і навіть не торкатиметься шоколаду. Просто на початку страсного тижня він зустрів на вході до інтернату сестру ордена, яка дуже полюбила маленького гімназиста. «Карл, дивись-но, – звернулась вона до нього, – маю дві плитки шоколаду для нас. Адже ти так любиш солодощі. Одну плитку з’їм сама, а другу з радістю віддам тобі».

«Велике спасибі, шановна сестро, – відповів він, – але я вирішив, що не їстиму шоколаду впродовж посту. Тож залиште, будь ласка, шоколадку собі».

«О, як шкода!» – сестра була помітно розчарована, навіть трошки ображена. Перш ніж піти у своїх справах, вона зауважила йому: «Напевне, було б більш богоугодним, якби ти подарував мені радість і взяв шоколадку. Щоправда, тоді ти мусив би дорікнути собі, що не був вірним своєму намірові. Проте чи будеш ти тепер почуватися щасливим, що дотримався посту, але водночас відмовив мені, – навіть не знаю».

Справді, цим самим сестра зіпсувала йому насолоду від можливості пишатися собою.

Св. Тома Аквінський, один із найвизначніших середньовічних учителів церкви, зухвало нехтував заповіддю посту, коли йому заманеться. «Я хрещу тебе, рибо», – урочисто звертався він до відбивної котлети, що вкривала собою величезну таріль і сочилася жиром та соком, і це у п’ятницю, коли за старою церковною традицією їсти м’ясо було заборонено. А потім починав їсти.

Він таки умів отримувати насолоду. На це вказував навіть його зовнішній вигляд. Через його вражаючу огрядність довелося вирізати його місце за великим столом у стільниці, щоб забезпечити вільний простір для черева святого. Те, що Тома заради насолоди самовпевнено нехтував дріб’язковими приписами вузьколобих обивателів, робить його неабияким симпатичним у наших очах. Адже цією своєю рисою Тома свідчить на користь третього й най­шляхетнішого способу поведінки щодо насолоди. Це те мудре й спокійне ставлення, що вміє уникнути як сліпоти одержимого, так і нетерпимості аскета.

Ті, хто не бажає ні включатися в гонитву за насолодою, ні зводити її до чогось піднесеного, а радше воліють просто вповні насолоджуватися, як вважають за потрібне, охоче посилаються на античного філософа Епікура. «Sapias, vina liques et spatio brevi spem longam reseces. Dum loquimur, fugerit invida aetas. Carpe diem», – навчає епікуреєць Горацій: «Будь мудрою, вина ціди і довгі надії обрізай коротким терміном. Ми говоримо, а заздрісний час спливає. Лови день».

Carpe diem, насолоджуйся кожним днем, – ось головний принцип того, хто, як Епікур, упевнений, що зі смертю душа людини розсіюється, тому будь-яка надія на насолоду після смерті марна. Але не загуби себе в нестримному задоволенні своїх потягів, попереджує водночас Епікур. Пануй над своїм задоволенням. Не дозволяй собі стати рабом жадання насолоди. Епікуреєць насолоджується стильно та елегантно.

Стиль та елегантність – сьогодні це майже втрачені поняття.

У Палаццо Моченіго на Великому каналі у Венеції можна отримати уявлення про те, що вони колись означали. Там зберігаються вражаючі документи, як розкішно позиціонувало себе це місто за доби бароко, у час, коли його значення як економічного центру світу вже давно перебувало у минулому. Насамперед захоплення викликають коштовні костюми та витончені маски, а на величезних панно зображено, як ціле місто й усе населення цієї аристократичної громади, яка називала себе республікою, вміло надати життю грандіозності, стильності й витонченості та отримувати насолоду.

Чи не стоїть за цим убранням – чорними плащами, пишними капелюхами, відчуженими масками – дитяче бажання перетворення власної особи? Утім, радше це спогад про жах чорної смерті, чуми, яку намагалися перемогти за допомогою помпезного вбрання. Не можна уявити собі нічого страшнішого, ніж виявити на власному тілі чорні плями як передвістя смерті і знати, що невдовзі твій пах та пахви болітимуть і розпухнуть до розміру яблука, відчуватиметься нестерпний сморід, постаті в капюшонах віднесуть тебе до підвалу, де ти перебуватимеш з численними іншими страдниками, а дехто з них уже давно зогнили й валяються згромаджені у купу.

Так люди в дикій лихоманці наближалися до жалюгідного кінця, бачачи лише «докторські дзьоби», що проходили повз і перевіряли своїми довгими палицями хворих. Лікарі ж самі сподівалися за допомогою довгих плащів і масок з довгими дзьобами із закритими склом отворами для очей захистити себе від чумної гнилі, оскільки дзьоб був наповнений парфумами.

Республіка Венеція була надзвичайно привабливою і гідною Епікура: приниженню, спричиненому епідемією, вона норовливо протиставила елегантні маскаради, а професійне вбрання чумних лікарів перетворила на розкішні костюми. На муку, що врешті минула, але все ще загрожує, Сереніссіма відповідає витонченістю, величністю.

Однак сьогодні заклик до того, щоб ницим і бридким сторонам життя, ба навіть просто його безжальній безрадісності демонстративно протиставляти елегантність, навряд чи зрозумілий. З одного боку, це тому, що елегантність короткозоро плутають з показною розкішшю, хоча між ними немає нічого спільного. Радше елегантність властива людям ненав’язливим, тим, хто схильний триматися на задньому плані.

З іншого боку, тому, що елегантність вимагає зусиль, які, на думку багатьох, не варті того, щоб їх витрачати. Зручніше і простіше не турбуватися про розвиток свого смаку і лишати все, як є. Недбалість щодо своєї зовнішності виправдовують згадкою про Айнштайна, який десятиліттями не чистив зуби і залишав без роботи свого перукаря. У дужках варто зазначити: хоча Айнштайн як фізик був другим Ньютоном і красномовним мислителем, є ще один Айнштайн, приватна людина, чиї риси характеру і поведінка щодо оточення, на жаль, відповідають його вульгарній зовнішності, безцеремонності й манірності. У сучасних університетах можна зустріти чимало так званих учнів Айнштайна, які цілком свідомо відкидають елегантність, витонченість і стиль як щодо свого предмета, так і у стосунках з колегами, тому що – як вони гадають – це не має ніякого відношення до їхніх (тут вони відчувають себе на рівні з Айнштайном) начебто видатних здібностей.

А вже з університету ця недбалість, пошарпана функціональна одежина, нічим не стримана розкутість й образлива відмова від гарних манер, що колись вважалися порядними, нехтування всіма тонкими формами поводження перекинулися до широкого загалу. Натомість той, хто цінує елегантність, вважається диваком, зацикленим на зовнішності.

Із втратою витонченості й смаку ми досягли часу, який Ніцше пророкував нам як «час людини, яку зневажають найбільш, яка вже не може зневажати себе». Цей жалюгідний обиватель, що його зневажає Ніцше, якого ми тепер зустрічаємо на кожному кроці, однак наполягає на тому, що вірить у насолоду й уже не має мужності ні для пристрасті, ні для аскези. І насамперед він утратив будь-яке почуття стилю й елегантності. Він споживає, але не вміє куштувати. Він хлебче, але не вміє цінувати ковток. Він злягається, але не вміє фліртувати. Він знецінює все приємне позбавленим смаку споживанням, хоча хвалиться, що насолоджується на повну, а насправді споживає те, що йому пропонується з геть бездумною, вщент вульгарною поверховістю. І не соромиться цього, бо натовпи однодумців відкрито роблять те саме. Ніцше показує нам цю жалюгідну «останню людину» з його «невеличкою втіхою на день» і «невеличкою втіхою на ніч»:

Той, хто в час останньої людини Ніцше – а це наш час! – вірить у насолоду, в делікатну насолоду, хто цінує стиль, витонченість, ба більше, елегантність, – тому нелегко.

Але навіть стильна насолода не триває вічно. «Carpe diem» / «Лови день», – закликає нас Горацій. Він знає, що день неминуче заступають вечірні сутінки. Дряхлість тіла й розуму дедалі більше отруює задоволення. Ніч тіла й розуму – а можливо, й душі? Епікур гадає, що так, а ми… ми не знаємо! – перед очима. Так меланхолійно думає той, хто вірить у насолоду, знову ж таки у Ніцше:

Гунтер Закс, багатобічно обдарована людина, знавець математики і водночас успішний підприємець, щедрий меценат і сам відомий фотограф, був із дитинства оточений багатством. Та раптом цей вельможа і бонвіван божою милістю, який жив у то в одному, то в іншому з десятка будинків у найкрасивіших куточках світу, якого в його сімдесят років постійно бачили у товаристві найпривабливіших жінок, багатство якого пересічній людині важко й уявити, – втомився від життя. 6 травня 2011 року він розкрив свою друкарську машинку і надрукував: «Прочитавши низку публікацій на відповідну тему, я дізнався, що страждаю на безнадійну хворобу А.», – під чим він мав на увазі хворобу Альцгеймера, яка неминуче веде до деменції й безпорадності. Він продовжує далі: «Втрата розумового контролю над моїм життя була б станом, позбавленим гідності, чому я категорично вирішив протидіяти». Перед лицем загрози божевілля, повільного, але неминучого наближення кінця блискучого «Carpe diem», він за допомогою пістолета у приміщенні маяка завчасно поклав край череді насолод.

Які думки могли промайнути в його голові, перед тим як він спустив курок? «І це все?» – прошепотів, мабуть, Курт Тухольський перед смертю, що, як вважається, він сам собі заподіяв.