У що вірити. 10 пропозицій для освічених людей

Віра в Бога

«Чорні, з приплюснутими носами – такими є боги ефіопів, синьоокі, з білим волоссям – так виглядають боги фракійців». Ксенофан Колофонський, сучасник Піфагора, стверджував, що різні народи створювали богів за власною подобою. І далі він говорить:

Не боги створили людей за своїм образом, наполягає Ксенофан, а навпаки. Боги є казковими образами, породженнями фантазії, вигадкою людей.

Однак Ксенофан в жодному разі не був атеїстом. Він придумав антитезу світу богів Гомера й Гесіода: «Бог – найбільший серед богів і людей, ні з образом смертних, ні з думкою непорівнянний». Один і єдиний бог Ксенофана присутній в усіх речах. Він не схоплюється чуттями. Він незмінний, нерухомий, без початку і кінця: «Він увесь відчуває, увесь думає, увесь чує».

Можливо, саме цьому своєрідному, безіменному богові Ксенофана жителі Афін на місці, де колись відбувався суд і яке називалося ареопагом, спорудили вівтар. Ареопаг – це невеликий пагорб на північний захід від Акрополя, що спочатку був названий на честь бога війни Ареса і став місцем дії відомої в античності легенди: Афіни колись були вражені чумою. Жителі міста приносили жертви всім відомим їм богам, але чума не відступала. Лише коли критянин Епіменід, надзвичайно мудра людина, зігнав овець на ареопаг як на пасовище і звелів на тому місці, яке вони обрали, звести вівтар і принести на ньому жертву «незнаному богові», чума відступила.

Кожна дитина в Афінах знала цю прадавню, сповнену благочестя історію. Вівтар для «незнаного бога» був центральною темою знаменитої промови апостола Павла, яку він виголосив у Афінах, коли дістався туди під час своїх місіонерських подорожей. «А ті, що Павла відпроваджували, провели його аж до Атен»[19]. Автор Дій описує, як збентежив Павла вигляд численних ідолів, статуй грецьких богів, як він картав афінських юдеїв за те, що вони могли жити в такому середовищі язичницького ідолопоклонства. Жителі Афін, почувши лайливі тиради цього «пустомова», відвели його на ареопаг, де він мав виправдати свій вибух гніву:

«Тоді Павло став посередині ареопагу й промовив: Мужі атенські! Із усього я бачу, що ви дуже побожні». Цією фразою Павло намагається завоювати симпатії своїх слухачів. І з риторичною майстерністю він веде далі: «Бо, проходячи та оглядаючи святощі ваші, я знайшов також жертовник, що на ньому написано: Незнаному Богові. Ось Того, Кого навмання ви шануєте, Того я проповідую вам. Бог, що створив світ і все, що в ньому, бувши Господом неба й землі, проживає не в храмах, рукою збудованих, і Він не вимагає служіння рук людських, ніби в чомусь Він мав би потребу, бо Сам дає всім і життя, і дихання, і все».

«Незнаний бог», якому афіняни поставили вівтар, в очах св. Павла – єдиний і унікальний Бог, якого передбачав Ксенофан і зображення якого не можна створювати. Але якщо Ксенофан наближається до цього бога лише розумом й у темних та приб­лизних словах, задовольняючись висновком про існування бога за допомогою логічного мислення, то Павло після пережитого їм одкровення у Дамаску вірить у Бога, що прийшов у його життя. Адже тоді на шляху в Дамаск «нагло осяяло світло із неба його, та він повалився на землю, і голос почув», голос Бога, що кликав його на ім’я. Відтоді Павло приніс своє життя в жертву своїй вірі і скрізь, навіть в Афінах, проголошував, що його Бог Одкровення – це Бог, що приводить у рух світ. Що наступить Судний день, «коли хоче судити по правді ввесь світ через Мужа, що Його наперед Він поставив, і Він подав доказ всім, із мертвих Його воскресивши».

«Як почули ж вони про воскресіння мертвих, – уїдливо каже Лука про афінян, – то одні насміхатися стали…» Лише небагатьох Павло зміг переконати; Лука, власне, згадує лише одного чоловіка й одну жінку. Переважна більшість афінян не хотіли нічого знати про Бога, що воскрешає мертвих. Їм зовсім не подобалося, коли бог так рішуче втручається в життя. Можна думати про бога як породження фантазії чи, можливо, як про філософську ідею, якщо повсякденні справи й турботи дозволяють це робити. Але ніяк не більше, будь ласка! Освічені афіняни поводилися так само, як сьогодні реагує більшість людей, що живуть у Європі, коли вони чують проповідь якогось гарячого місіонера, якогось сьогоднішнього Павла на розі вулиці. Хоч би про якого «незнаного Бога» він говорив, йому не знайти відгуку. А якби ж він дійшов до ідеї воскресіння мертвих, для вух більшості слухачів це було майже нестерпною нісенітницею.

Якщо вірити опису св. Луки, більшість афінян мали вельми спокійні стосунки зі своїми богами. Міфи про Зевса і його почет, як вони передані Гомером та Гесіодом, в їхніх очах були поетично викладеними казками, в яких нема нічого, у що можна було б глибоко й всерйоз вірити. Храми були архітектурними, статуї богів – скульптурними, історії про богів – поетичними творами мистецтва, за якими не стояло нічого, крім сили людської фантазії. Маленькі забобони, що набувають форми в мистецтві, слугують згуртованості суспільства. Так само як сьогодні доводиться дотримуватися правил дорожнього руху і рахуватися зі штрафами за їхнє порушення, у Давній Греції та у Римській імперії існували установлення щодо того, які боги були визнані державою, щодо покарань за безбожність, публічного заперечення культу богів. Також до державної релігії належала вимога поважати батька й мати та вшановувати пам’ять померлих предків. Навіть Ксенофан міг би добре ужитися з такими угодами, адже тут не потрібно ніякої внутрішньої згоди, достатньо лишень виконувати пусті ритуали в храмі. Уся справа в загально прийнятому лицемірстві, не більше.

Тому і греки, й римляни не могли збагнути, чому здавна юдеї, а після місіонерської праці Павла та інших апостолів також християни вперто опиралися дотриманню ритуалів поклоніння в храмах, що були простою формальністю. Імовірно, вважали освічені язичники, римляни, юдеї і християни є запеклими диваками, що, як пише Цецилій Наталіс, «братаються на нічних збіговиськах. Це юрба боягузів і злочинців, що мовчать на людях і стають базіками лише по кутах. Вони зневажають храми як домовини, вчиняють гоніння на богів, сміються над жертвами». На противагу до юдеїв, християни в Римській імперії виділялися своєю тривалою місіонерською діяльністю, яка внаслідок відмови від загальноприйнятого культу богів мала призвести до доносів і драконівських покарань з боку держави. З огляду громадян, лояльних до Римської імперії і її богів, мученики, засуджені на смерть під час гонінь на християн, вважалися безбожниками, тими, хто заперечує бога, себто атеїстами.

Іще до того в древніх Афінах одного з її найбільш учених громадян, філософа Сократа, спіткала подібна доля: його звинуватили в безбожництві, запереченні грецьких богів, а також в тому, що він розбещує молодь своїми безбожними вченнями. Сократ, захищаючись на суді, стверджував, що він аж ніяк не є безбожником, але вірить лише в єдиного бога. Цим богом є його даймоніон. Це божество, що навічно вкорінене глибоко в його душі і є внутрішнім голосом, що з ним розмовляє. «Я поважаю вас, мужі афіняни, – каже Сократ у своїй промові перед суддями, – і люблю вас. Але слухатись я буду радше бога, ніж вас». Для суддів даймоніон Сократа був невідомим богом. Більшістю вони визнали філософа винним і присудили до покарання смертю. Однак, мабуть, вони сприйняли навіженого й захопленого своїми ідеями філософа не надто серйозно. Адже перед його стратою за допомогою отруєння болиголовом ворота тюрми були залишені демонстративно відчиненими, що дозволяло Сократові без будь-яких формальностей втекти на свободу. Афінські громадяни вочевидь були неприємно вражені надто суворим вироком відомому всьому місту й, по суті, нешкідливому диваку. Проте Сократ до самого кінця продовжував чути голос свого божества, що заборонило скористатися втечею заради порятунку.

Бог як вищий законодавець – цієї думки дійшов не тільки грецький філософ Сократ, а й Мойсей, рятівник юдейського народу з єгипетського ярма. Зустріч Мойсея з Богом була підготовлена Ехнатоном, ексцентричним фараоном, що радикально покінчив з культом богів, який практикували єгипетські жерці і який був їм дуже вигідним.

На відміну від греків єгиптяни до своїх численних богів ставилися дуже серйозно. Вони відчували себе оточеними богами, які їх захищали. Фараон, правитель з необмеженою владою, сам мав божественне походження. Тільки йому і жерцям було дозволено входити до храму, тоді як народ завжди мав лишатися перед храмом у надії, що фараон разом зі своїми жерцями умилостивить богів.

Жерці знали, що для того аби забезпечити стабільність держави на багато століть, влада фараона має бути обмежена, щоб не допустити свавілля, яке може призвести до хаосу в країні. Тому вони вчили, що навіть над посланим богами у світ фараоном панує остаточний і найвищий закон, який вони називали «Маат». Багатозначне слово, що водночас має на увазі порядок, істину й справедливість. Маат – це божество, перед яким навіть фараон має нести відповідальність. Після його відходу з цього світу, проголошує давня традиція, фараон постає перед судом над мертвими. Серце фараона зважується проти страусового пера, яке Маат носить як прикрасу на своїй голові, і слугує знаком істини й порядку. Лише присуд Маат відчиняє двері до небесної держави перед фараоном, чиї добрі справи мають вирішальне значення при зважуванні перед судом над мертвими.

Фараон Аменхотеп IV збагнув, що могутні жерці використовували релігію на власну користь, аби забезпечити свій надмірний вплив і багатство, що їм, на його думку, зовсім не належало. Але так, певно, думав не один фараон до і після нього. Цього лише мотиву було недостатньо для рішучого перевороту, який він розпочав. Він вочевидь був захоплений сильним містичним досвідом, що пронизало його єство і стало радикальним зламом в історії людства.

У будь-якому разі фараон, який із захватом переживав сонячне світло, цілковито зачарований сонячним диском, сповістив, що існує лише один-єдиний бог, бог сонця Атон. Фараон змінив також власне ім’я з Аменхотеп на Ехнатон. Він заснував присвячене Атонові місто Ахетатон. Він позбавив влади впливову касту жерців, оскільки тільки він і його дружина Нефертіті претендували на привілей – дозволяти сонячному промінню, яке посилає Атон, приносити благословення Єгипту. Він написав гімн Атону, що починається такими словами:

Хоча народ підкорився новому культу єдиного бога під час правління Ехнатона, старі боги, проте, не були забуті. Також, попри закриття храмів, переслідування, конфіскацію майна і руйнування зображень старих богів, жерці продовжували діяти таємно і чекали смерті Ехнатона. Після неї настали роки безладу, поки жерці не привели на трон дитину – фараона Тутанхатона, що невдовзі змінив ім’я на Тутанхамон, оскільки єдиного бога Атона, введеного Ехнатоном, він замінив старим богом Амоном, який, як і в давнину, разом із сотнями інших богів населяв єгипетське небо. «Чорний період в історії Єгипту», так відтоді називалося правління Ехнатона. Жерці докладали всіх зусиль, щоб Ехнатон і Нефертіті пішли в забуття. Остаточно їм цього не вдалося досягти. Якщо Мойсей, як стверджує легенда, справді був єгипетським принцом (ім’я «Мойсей» у будь-якому разі не єврейське, а єгипетське), то можна припустити, що про віру Ехнатона в єдиного бога йому було відомо. Біблія повідомляє, що Мойсей дитиною був залишений своєю матір’ю, оскільки єврейським немовлятам чоловічої статі загрожували охоронці фараона. Маленького Мойсея знайшла дочка фараона і найняла єврейку – волею долі біологічну мати дитини – як годувальницю. Пізніше дочка фараона прийняла дитину як сина і дала йому єгипетське ім’я.

Звісно, ця розповідь, як і багато подібних про названих королівських дітей, є благочестивою казкою. Якою мірою вона містить у собі правдиве ядро, для нас не має жодного значення. Навіть якщо Мойсей є цілком вигаданим персонажем, що дуже малоймовірно, однаково ми бачимо в ньому провісника Бога, віра в якого є цілковито відмінною від віри в богів Єгипту, а про грецьких богів годі й казати. Цей Бог навіть відрізняється від єдиного бога Ехнатона, хоча той і проклав шлях Мойсею до його Бога. Біблія повідомляє, що Мойсей убив єгипетського чиновника за те, що той убив єгиптянина. Мойсей утік у пустелю й після років кочового життя в землі Мадіамській, на схід від Червоного моря, пережив чудесну зустріч з Богом на горі Хорив перед кущем Неопалима Купина. Мойсей хотів підійти до куща, який палав, але не згорав, коли голос зсередини куща звернувся до нього на ім’я і наказав йому зняти взуття, тому що той стояв на святій землі, і не підходити ближче. Мойсей закрив обличчя, бо боявся поглянути на Бога, який відкрився йому як «Бог батька твого, Бог Авраама, Бог Ісака й Бог Якова». «А тепер іди ж, і Я пошлю тебе до фараона, і виведи з Єгипту народ Мій, синів Ізраїлевих!» – наказав голос Бога Мойсею. Той, однак, злякано запитав: «Ото я прийду до Ізраїлевих синів та й скажу їм: Бог ваших батьків послав мене до вас, то вони запитають мене: Яке Ім’я Його? Що я скажу їм?» На це Божий голос йому відповів: «Я Той, що є». І ще раз наголосив: «Отак скажеш Ізраїлевим синам: Сущий послав мене до вас».

І Ехнатон, і Мойсей гадали, що зустріли Бога. Обом ця зустріч відкрила те, що це один і єдиний Бог. Окрім нього, немає богів. Але бога Ехнатона можна бачити: кожного дня він сяє як сонячний диск над Єгиптом. У його існуванні немає жодних сумнівів. Натомість Бог Мойсея невидимий, навіть від сяяння Неопалимої Купини Мойсей ховає своє обличчя – але ні Неопалима Купина, ні вогонь не є Богом Мойсея, вони лише сповіщають про його присутність, недосяжну для всього земного, тож гріховного. Мойсей не може його побачити на власні очі, подібно Ехнатону. Але Мойсей так само не сумнівається в Ньому, тому що Бог називає своє ім’я. Це ім’я «Я Той, що є» пояснює водночас, чому Мойсей вірує в Бога: тому що в події зустрічі з ним його буття є очевидним.

Сонячний диск, бог Ехнатона, для Мойсея лише створіння, утворене завдяки словам творення на четвертий день: «Нехай будуть світила на тверді небесній для відділення дня від ночі». Бог Мойсея, який промовив слова творення, непорівнянний інакше, ніж Атон. Він – за межами природи, поза всім земним, і саме тому неможливо його зобразити. Якби він сам не відкрився, як-от у Неопалимій Купині Мойсеєві, то на всі часи існування світу лишався б прихованим.

«Синам Ізраїлю», єврейському народові, який Мойсей за дорученням його Бога мав вивести з Єгипту, зустріч з Неопалимою Купиною лишилася заказаною. Проте ізраїльтяни зрозуміли, коли Мойсей впевнено повів їх від єгипетських котлів із м’ясом через безплідну пустелю. Якщо Ехнатон як фараон від самого початку мав владу примусити єгипетський народ до віри в сонячного бога, Мойсей звернувся до свого Бога і передав єврейському народові закони, насамперед десять заповідей, які його Бог продиктував йому на горі Синай. Вірити в Бога, який відкрився Мойсею, означає вести богоугодне життя. Воно ж полягає в тому, щоб дотримуватися заповідей, відкритих Мойсею на горі Синай.

Ці заповіді, з одного боку, стосуються співіснування людей між собою, простіше кажучи, закони, написані на другій скрижалі десяти заповідей: заборона вбивства, перелюбу, крадіжки, неправдивого свідчення, жадання чужого майна. Сюди ж належить також остання заповідь, записана на першій скрижалі, заповідь шанування батька й матері, яка водночас веде до інших чотирьох заповідей, що стосуються релігійного культу: головне твердження, що існує єдиний Бог і немає богів, крім нього; заборона робити зображення Бога; заповідь шанувати ім’я Бога; заповідь святити день суботній. Ці чотири своєрідні заповіді (і зокрема, заповідь щодо суботи) насамперед відділяли єврейський народ від інших народів, що жили на землях між Нілом на заході та Євфратом і Тигром на сході, де з’явилися перші високі культури людства.

Оголошенням даних Богом законів Мойсей згуртував «синів Ізраїлю» в самостійний і свідомий своєї єдності народ. У цьому полягає надзвичайна заслуга цієї людини, вихованої на єгипетській традиції. Можливо, він також усвідомлював, що жодна людина з його народу, навіть його брат Аарон, прабатько усіх майбутніх первосвященників, не мала такої зустрічі з Богом, як його зустріч з Неопалимою Купиною. Дотримання даних Богом законів може сприяти вірі в Бога, але воно незрівнянне з одкровенням, яке отримав Мойсей. Тому Мойсеєві залишалося сподіватися, що багато хто з його народу прийде до всеосяжної віри в Бога, коли, покинувши Єгипет, після сорокарічних блукань пустелею вони врешті досягнуть обіцяної землі. Землі, ступити на яку Мойсею не було дозволено в його земному житті.

Коли, як повідомляє Марк, до мандрівного проповідника Ісуса прийшов багатий молодик з питанням, як він має жити з істинною вірою в Бога, тобто – тодішньою мовою – що йому робити, щоб заслужити вічне життя, Спаситель йому відповів: «Знаєш заповіді: не вбивай, не чини перелюбу, не кради, не свідкуй неправдиво, не кривди, шануй свого батька та матір»[20]. Ця відповідь не задовольнила того молодика, бо він їх дотримувався з дитинства. Він, певно, гадав, що віра в Бога передбачає щось більше, ніж просто дотримання законів. Ісус співчутливо поставився до шукача Бога, він вочевидь зглянувся на нього і запропонував йому залишити все і йти за ним. Проте молодик не зміг скористатися цією пропозицією, тому що був надто прив’язаний до свого земного майна, тож засмучений пішов геть. Чи втратив він, який і надалі дотримувався заповідей, віру в Бога і «вічне життя»? Або ж, як пізніше Павло, пізнав подібне до пережитого на шляху в Дамаск і так знайшов віру в Бога, щоб «успадкувати вічне життя»? Цього ми не знаємо.

Історично задокументована зустріч з Богом відбулася незадовго до опівночі 23 листопада 1654 року з одним із найвидатніших мислителів Франції Блезом Паскалем. 31-річний Паскаль був тоді відомий в освічених колах Франції як математичний геній, але насамперед як дотепний співбесідник, бажаний гість у вищому світі, наприклад, в салоні мадам де Сабле, де він годинами міг вести бесіди про художню літературу свого часу перед публікою, що уважно його слухала. У ці приємні роки його життя він займався насамперед питаннями науки. Так, він намагався виміряти вагу повітря, що залежно від висоти місця вимірювання є важчим чи легшим. Або разом з ученим-правознавцем із Тулузи та любителем математики П’єром де Ферма він розробляв теорію імовірності на основі азартних ігор. З іншого боку, він затоваришував з подібними молодими людьми з аристократичного й заможного товариства: герцогом де Роанне, який цікавився філософією, надзвичайно багатим кавалером де Мере, що приохотився до азартних ігор, та вільнодумними друзями останнього. Наприкінці 1654 року Паскаль дещо відійшов від веселого паризького товариства, ним оволоділи депресивні настрої. Саме тоді його глибоко вразила подія, що сталася вночі 23 листопада.

Якщо Мойсей нерішуче підійшов до палаючого куща і зупинився на поважній відстані від нього, то на Паскаля зустріч з Богом обрушилася зненацька з величезною силою. Тієї ж ночі він записав, як він сприйняв свої переживання релігійного пробудження.

«Вогонь, – записав він одним рядком. І далі: – Бог Авраама, Бог Ісака і Бог Якова, але не бог філософів і вчених. Упевненість, упевненість, відчуття, радість, мир». З цих поодиноких слів можна дійти висновку, що Бог, якого Паскаль зустрів особисто, не має нічого спільного з якоюсь сутністю, що її обговорюють у дотепних дискусіях. Те, що Паскаль двічі поспіль пише слово «упевненість», свідчить про те, якою значною мірою він раніше сумнівався в релігії, наскільки в цю опівнічну годину його виповнило «відчуття» впевненості, що зняло з його душі тягар, і як його душею оволоділи «радість, мир». «Радість, радість, радість, сльози радості», – занотовує він декількома рядками нижче, вочевидь переживаючи стан екстазу.

До своєї передчасної смерті, що станеться майже через вісім років, ця зустріч з Богом 23 листопада 1654 року була для Паскаля наріжним каменем його буття. Ця подія була йому близькою упродовж усього подальшого життя – у прямому сенсі слова: його «Меморіал», аркуш паперу, на якому були записані його відчуття від зустрічі з Богом, він завжди носив із собою, зашивши у поділ пальта.

Після пережитого релігійного пробудження Паскаль фактично повністю віддалився від світського життя паризьких салонів і мешкав у монастирському усамітненні. Натомість він не міг повністю зректися математики. Тож, коли його час не забирала релігія, він брав участь у конкурсах, організованих Паризькою академією, а також зі своїм другом Роанне заснував акціонерне товариство для реалізації дешевого способу пересування в багатомісних каретах, що стало точкою відліку започаткування громадського транспорту в Парижі. Причому він це робив під чужими іменами: два його псевдоніми були Луї де Монтальт і Амос Деттонвіль. Бо він сам, Блез Паскаль, мусив зосередитися лише на вірі в Бога. Вивірені тверезою логікою принципи розуму розбиваються об цю віру. Бог Паскаля – це «не Бог, що є творцем геометричних істин і порядку елементів: його знають і язичники», а натомість «Бог любові й утіхи, що виповнює серця й душі тих, хто його знайшов».

«Праведний батько, – читаємо в Паскалевому «Меморіалі», – світ не пізнав тебе, але я тебе пізнав».

Можливо, вони помилилися: Ехнатон і Мойсей, Павло і Паскаль. Справді, існує чимало підстав вважати, що ці та інші люди, чия віра в Бога спиралася на безпосередньому й приголомшливому досвіді зустрічі з раціонально незбагненним, були надто чутливими, можливо, навіть схильними до божевілля, і сучасні психіатри принаймні звернули б на них увагу як на «дивних». На зображеннях Ехнатон має вигляд людини із відразливою фізіономією – на повну противагу до його прекрасної дружини Нефертіті, чудовим погруддям якої можна помилуватися в Єгипетському музеї Берліна. Мойсея у Біблії змальовано так: «тяжкоустий і тяжкоязикий», тобто він заїкався – жахлива вада, тож коли йому довелося постати перед фараоном, узяти слово був змушений його брат, адже сам він не зміг би висловитися належним чином. З послань Павла очевидно, що він був фанатичним ненависником християн до свого видіння на шляху в Дамаск, а пізніше ще більш ревним місіонером, коли віддав своє життя за проповідь вчення Христа. Тож цей Христос, якого він зустрів дорогою до Дамаска, був радше воскреслим із мертвих, ніж історичним Ісусом, що походив із Галілеї. Про Паскаля ж відомо, що він з дитинства був хворобливим, з чотирнадцяти років постійно страждав від нестерпного головного болю, від якого його рятувало, за його словами, лише заняття математикою. А в дні, що передували 23 листопада 1654 року, він іще й перебував у депресії. Подейкують, що ввечері того дня з ним стався нещасний випадок у кареті, тож травма голови могла бути фізичною причиною його зустрічі з Богом.

Навіть Сократ, який прийняв свою совість за Даймоніон, божество, яке з ним розмовляє, не є той благородний філософ, якого благоговійно зображає його учень Платон. Справжній образ Сократа, наділеного від природи потворною зовнішністю, передано радше у комедії Аристофана «Хмари»: дещо відчужений через насмішку Аристофана, це образ дивакуватого аутсайдера й несьогосвітнього химерника, над яким, проте, охоче сміялася афінська публіка.

Для невибагливого спостерігача ці пояснення можуть бути цілком переконливими: переживання зустрічей з Богом могли спричинити галюцинації. Ехнатон і Мойсей, Павло і Паскаль і, певно, Сократ, звісно, відкинули б такий діагноз як хибний. Адже те, що для сторонніх очей є відірваними від життя божевільними видіннями, вони сприймають як непорушну істину. Хто, цілком справедливо могли б вони запитати, уповноважений вважати їхні переживання за безумні міражі? Якщо таке марення діагностує хворобу, яка потребує терапії, це може бути спрямоване на благо пацієнта та його оточення. Але це надто приземлений і прагматичний підхід. У випадку Ехнатона, Мойсея, Павла або Паскаля такий діагноз ні до чого не веде. Тут він означає лише те, що сторонні намагаються принизити й опоганити явище, якого вони геть не розуміють.

Наше повсякденне життя доводить, наскільки недоречною, ба навіть незграбною може бути твереза мова науки. Візьмемо, наприклад, сприйняття кольору. Душа радіє, коли ми бачимо соковитий зелений луг. Натомість фізики й фізіологи пояснюють нам, що це просто хвилі світла завдовжки 555 нанометрів потрапляють на нашу сітківку. Але ж ніщо в цьому поясненні не має нічого спільного з переживанням краси тієї чудової зелені, яку ми бачимо і яку жоден вимірювальний прилад не сприймає з чутливістю, властивою нам. Але ж я не впевнений, що людина, яка стоїть поруч зі мною, бачить луг так само, як і я. Що таке зелень? Відповідь «хвилі завдовжки 555 нанометрів» позбавлена сенсу. «Теорія завжди, мій друже, сіра, а древо жизні – золоте»[21].

Натомість інший, справді доволі вагомий аргумент змушує Ехнатона, як і Мойсея, Павла та Паскаля, зберігати мовчання. Вони можуть вважатися обраними, тими, кому відкрився Бог. Проте як бути багатьом іншим, тим, хто на відміну від них віддалений від Бога і від того неабияк страждає? Тим, кого удари долі змушують сумніватись у наявності Бога, через що вони можуть навіть впасти у відчай?

Трохи більше століття після переживання пробудження Паскаля 1 листопада 1755 року в Атлантичному океані поблизу Лісабона стався потужний землетрус, через який обрушилося багато будівель. Цунамі, що йшло слідом, зруйнувало те, чого не торкнувся землетрус. Уся Європа була приголомшена цією катастрофою. До того ж це сталося у День усіх святих під час молитви і святої меси, коли добрі португальські католики перебували у церквах, де їх заскочив землетрус. Сотні дітей потрапили під завали. Матері, затиснуті руїнами, не могли навіть підійти до них і лише чули їхні передсмертні стони і плач у нестямі від відчаю. Як міг Бог, якого майбутні жертви саме перед тим вшановували на колінах у церквах, це допустити? Навіть традиційне пояснення, буцімто це Божа кара за провину і гріхи людей, звучить якось заяложено, якщо не відверто цинічно. У чому провина новонародженого у пелюшках, якого розчавило каміння? Непереконливі й посилання на первородний гріх. Адже Алфана, район розпусти в Лісабоні, через цю катастрофу геть зовсім не постраждав.

Де був Бог на День усіх святих 1755 року? Гете, якому тоді було шість років, пізніше у своїй автобіографії записав: «Бог, Творець і Вседержитель неба й землі, піддавши однаковій долі праведних і неправедних, повів себе зовсім не по-батьківськи». Не тільки поет, а й тисячі й тисячі осіб разом з ним відчували себе покинутими Богом і відданими на поталу чудовиську.

«Не журися про Бога, який тебе покинув!» – лунає заклик людей здорового глузду. Справді, якщо хтось забуває Бога, якщо він дозволяє Богові тліти десь далеко, якщо подібно до Ніцше він вважає, що Бог помер, жахливе втрачає свою бездонність. Тому що людина, якщо вона самотня й покладається лишень на себе, намагається відвернути жахливе.

Ця непомітна, але важлива відмінність позначається у спробі раціонально пояснити нещастя світу: коли запеклий злочинець постає перед земним судом, останній звертає увагу на його нещасливе дитинство, щоб справедливо оцінити міру та причини скоєного ним злочину. Коли юний безумець косить своїх однокласників і вчителів із батьківської автоматичної гвинтівки, а відтак загнаний у кут поліцією зводить рахунки з життям, ретельно вивчають домівку його батьків і науково досліджують вплив відео зі сценами насилля на його свідомість. А родичі жертв отримують допомогу психологів і лікарів із сучасною фаховою підготовкою, які заступили священників, що колись мали допомагати пережити скорботу. Тому що люди потребують бодай якогось пояснення незбагненного. Навіть коли злочинні диктатори розпочинають безумні війни, скою­ють масові вбивства, холоднокровно віддаючи накази, що ведуть до вбивства мільйонів, – людям потрібні пояснення, які знаходять у соціальних умовах того часу, а з них виводять мотиви, якими послуговувалися виконавці жахливих злочинів. Тому що коли ми почуваємося закинутими у цей світ без Бога, світ, межі якого визначаються лише природознавчими науками, нам не лишається нічого іншого: жахливе як таке не існує, якщо його причина може бути знайдена і його можна відвернути.

А у випадку стихійних лих, коли хвилі припливу топлять тисячі рибацьких сіл, коли урагани зносять будинки мегаполісів, коли пожежі спалюють цілі місцевості? Тоді лишається тільки втішатися тим, що такі речі трапляються знову і знову, що це сліпий випадок, зачепило це вас самих, чи лише сусіда, чи незнайому жінку з іншого континенту. Крім того, для цих випадків існують адвокати й страхові компанії, які хоч і не вміють утішати, але перетворюють те, що колись було скаргою, зверненою до Бога, на скаргу до суду.

Утім, усі ці відмовки, що виникають, коли жахливе воліють замінити тим, що можна відвернути, врешті-решт демонструють свою слабкість. І гасло нинішніх нащадків афінських сучасників Павла, який пропонує насолоджуватися тим коротким життям, що дароване нам у цьому байдужому до нас Всесвіті, стає у пригоді в кращому разі безтурботним «прекрасним людям», що скаляться, дивлячись на нас, з обгорток глянцевих журналів. «There’s probably no god. Now stop worrying and enjoy your life» («Бога, імовірно, немає. Тож не переймайся й насолоджуйся життя»), – такий слоган можна було прочитати на одному з лондонських автобусів декілька років тому. Рекламу розмістили люди, які з невідомих причин називали себе «brights», тобто «світлі голови». Навряд чи вони здатні переконати матір, що їде в такому автобусі до лікарні, де вмирає її дитина.

Біблія оповідає історію Йова. Він був багатий, здоровий і мав щасливу сім’ю. Несподівано він втратив все своє майно, його діти померли, а сам він був вражений страшною хворобою. Йов не усвідомлює чому. Проте він, попри всі удари долі, зберігає віру в Бога. Він може посваритися з Богом, може вимагати у Бога пояснень, чому йому випав такий гіркий жереб, може впасти у відчай через відсутність відповіді, але він не відмовляється від своєї віри. Це віра у «Я Той, що є», у Бога, якому він лишається близьким. Зрештою, Біблія заспокоює тих, хто читає про долю Йова, повідомляючи, що, після того як Йов розкаявся, позбувшись своїх звинувачень і непокірності, Бог винагороджує його, давши йому вдвічі більше того, що він втратив.

Ця історія з її неймовірно щасливим кінцем, можливо, є першою спробою протистояти жахливому. Але, вперто запитаємо ми, як бути з тим Йовом, страждання якого ніколи не закінчуються, якого доля прирікає на гірку смерть? І ще гостріше запитання: що станеться, коли Йов припинить сперечатися з Богом не тому, що він розуміє Бога, а тому, що він впав у відчай? Тому, що він відчуває себе забутим і покинутим Богом?

Щодо цього також маємо відповідь у Біблії:

Святий Марк, Євангеліє якого, імовірно, є найдавнішим і якнайменше було фальсифіковане пізнішими вставками і прикрашаннями, починає свою оповідь про Спасителя із зустрічі з Богом, коли Ісус відправився на берег Йордану, щоб прийняти там хрещення: «І сталося тими днями, прийшов Ісус з Назарета Галілейського, і від Івана христився в Йордані. І зараз, коли Він виходив із води, то побачив Іван небо розкрите, і Духа, як голуба, що сходив на Нього. І голос із неба почувся: Ти Син Мій Улюблений, що Я вподобав Його!» Щонайпізніше після цієї події Ісусом, а також зібраними ним однодумцями рухала віра у скоре пришестя Царства Божого. Він і його учні перетнули країну на шляху до Єрусалима, щоб сповістити наближення Царства Небесного. Пересічний люд був зачарований Ісусовими словами, розповіді про чудесні зцілення і насичення натовпу передавалися з вуст у вуста. Тим страшнішим був несподіваний арешт Ісуса римськими солдатами і звинувачення у підбурюванні до політичного повстання – це аж ніяк не можна було пов’язати з його постаттю. Адже він не хотів мати нічого спільного із земним, приреченим на загибель світом, думаючи лише про наближення Царства Божого. Швидкий судовий процес зі звичайним для бунтівників того часу вироком до смерті на хресті завершив громадську діяльність Христа, що тривала лише декілька місяців.

І коли він, покинутий друзями й учнями, потрапивши до рук байдужих до нього солдатів, змордований плітями, у терновому вінці, з пробитими цвяхами руками й ногами, годинами висів на хресті на виснажливій спеці, все більше задихаючись, його бездонний відчай підривав відчуття, що завжди було з ним, відчуття близькості Бога. У ці останні секунди його болю, що тяглися майже безконечно, він відчув себе покинутим Богом. Бог пішов у недосяжну далину. «Елої, Елої, лама савахтані?» – заволав він. Марк записує ці слова арамейською, щоб підкреслити їх правдивість і достовірність, і додає: «що в перекладі значить: Боже Мій, Боже Мій, нащо Мене Ти покинув?»

При цьому Ісус процитував початок 22-го псалма, вказують старанні теологи, намагаючись надати цій безнадії бодай залишок сенсу. Ця відмовка не вражає. Коли євреї, прибиті цвяхами до хрестів, зібравши залишки своєї волі, цитували Біблію, вони проказували «Шма Ісраель», гімн, що має проголошуватися щоденно і починається словами: «Слухай, Ізраїль: Всевишній – Бог наш, Всевишній – єдиний!» Вони почувалися, як Йов, який уже не має ніякої винагороди за свої страждання тут, на землі, але, як і він, продовжували вірити у близькість Бога, все ще, як сказав би Ричард Докінз, залишалися в полоні «ілюзії Бога», в полоні самообману. Не так стоїть справа з Ісусом, що висів на хресті. Якби Бог принаймні був мертвий! Якби Бога принаймні не було! Тоді розіп’ятий міг би повстати проти абсурду! Але Бог пішов від нього в недосяжну далину, і прикований до ганебного стовпа падає самотній у провалля смерті.

«Ти не можеш впасти глибше, як тільки у Божу руку», – намагався знайти втіху автор духовних пісень Арно Пьотч в одній з його «Духовних пісень у нужді» перед лицем абсурду – в його випадку: жаху Другої світової війни. Можливо, він правий. Але коли «Божа рука» розкривається лише у немислимо глибокій далині, таке падіння – чистісінько жахливе…

Не може бути й тіні сумніву в тому, що спочатку жінки навколо Ісуса і потім учні та інші його послідовники пережили приголомшливу зустріч з Богом, коли Спаситель постав перед ним як воскреслий. «Для історика, – пише Карл Шнайдер у «Духов­ній історії християнської античності», – є лише дві можливості тлумачення повідомлення учнів Ісуса щодо воскресіння: йдеться або про візіонерське переживання, або про вплив міфу про воскреслого бога. А можливо, сталося і те і те». У першому посланні до коринтян Павло наголошує на достовірності й надійності звістки про воскресіння розіп’ятого. Після смерті й поховання Ісуса Павло вважає безсумнівним, «що з’явився Він Кифі, потім Дванадцятьом. А потім з’явився наразі більш як п’ятистам браттям, що більшість із них живе й досі, а дехто й спочили. Потому з’явився Він Якову, опісля усім апостолам. А по всіх Він з’явився й мені, мов якому недородкові»[22]. Цим останнім реченням він натякає на своє переживання на шляху до Дамаска.

Ніхто з коринтян – адресатів послання не поділився переживанням зустрічі з воскреслим Спасителем. Вони могли у це лише вірити. А тільки це важливе для Павла. Не так, як колись для Мойсея, що намагався передати заповіді єврейському народові, який не пережив разом із ним зустріч з Неопалимою Купиною. Для Павла достатньо, щоб ті, кого він навертає у віру, байдуже, юдея чи язичника, поділяли його віру у воскреслого. Воскреслий, якого Павло зустрів на шляху в Дамаск і який, вважав Павло, повернеться в своїй божественній славі і, мабуть, дуже скоро. Він пише у своєму першому посланні до громади у Тессалоніках: «Бо це ми вам кажемо словом Господнім, що ми, хто живе, хто полишений до приходу Господнього, ми не попередимо покійних. Сам бо Господь із наказом при голосі Архангола та при Божій сурмі зійде з неба, і перше воскреснуть умерлі в Христі, потім ми, що живемо й зостались, будемо схоплені разом із ними на хмарах на зустріч Господню на повітрі, і так завсіди будемо з Господом».

Що більше відкладалося повернення воскреслого, то слабшою була надія вірних на безпосередню зустріч з Богом. Шукаючи заміни, вони малювали собі божественне. Спершу внаслідок заборони робити зображення Бога лише через винайдення якостей, які вони приписували Богові: він всемогутній, він всезнаючий, він наймилостивіший, що перед лицем усього жахливого у світі призвело до нерозв’язних внутрішніх суперечностей і, як наслідок, до численних логічних хитрощів. Потім через століття люди наважилися навіть на зображення воскреслого як судді й вседержителя, як владику всього сущого. А відтак навіть на зображення не тільки Христа, Сина, не тільки Святого Духа, символізованого голубом, а й навіть Бога Батька. Це сталося попри всі попередження видатних вчителів церкви від Оригена до Миколи Кузанського, попри проникливі слова містика Майстера Екгарта, що Божество є «безмудрим», є «бездонною основою», «простодушним мовчанням». Але коли потрапляєш до барочної церкви, тебе оточують ідоли, страшніші за тих, що тисячоліття тому заповнювали античні храми. З вірою в Бога все це не має нічого спільного.

Віра в Бога – це віра в «Того, що є». Вона пов’язана з надією, що Бог перебуває поруч, а не десь у далекій далині. Інакше можна було б легко обійтися без віри. Але як виявляє себе ця віра в тих, хто не мав зустрічі з Божеством на кшталт тієї, що пережив Паскаль вночі 23 листопада 1654 року?

«Господи, навчи нас молитися», – зверталися учні до Спасителя. Він же відповів їм сімома проханнями молитви «Отче наш», яка починається зі звернення до Бога як до Батька, що плекає сподівання на близькість Бога. Насправді сім прохань – не банальні бажання, які хотілося б вдовольнити, а парафрази безмежної довіри до Бога. Перші три – освячення імені Божого, пришестя Царства Небесного та виконання Божої волі – спрямовані безпосередньо на Батька, до якого звернена молитва. Останні три – прощення гріхів, захист від спокуси та визволення від лукавого – наголошують на очікуванні, що зрештою має усунути всі перешкоди для зустрічі з Богом. А серединне прохання щодо хліба на кожен день виражає те, наскільки щиро людина, що молиться, усвідомлює – навіть в елементарно земному сенсі – свою залежність від Бога.

Інколи молитва – це прохання про милість, подібно до того як колись підлеглі просили своїх правителів. Інколи ж молитва – це подяка, коли людина думає, що бажання, звернене до Бога, було задоволене. Але всі такі уявлення нагадують забобони, що не відповідають серйозності віри. Єдина істинна молитва – та, що має на меті похвалу Божества.

У разі смерті однокровника побожний єврей у присутності принаймні дев’яти дорослих євреїв читає кадиш на могилі для поминання і молиться Богові:

Жодним словом ця молитва не згадує про покійного чи покійну. Ідеться лише про складання хвали Богові. Молитва «Отче наш», якої вчив Ісус, повинна мати той самий сенс.

Якось одна журналістка запитала мене, як я ставлюся до Бога. Я дав чесну відповідь, назвавши себе «побожним агностиком». Слово «агностик» походить від слова «agnoein», що означає «не знати». Справді, про Бога я буквально нічого не знаю. Я ніколи не пережив вирішальної зустрічі з Богом, як колись Паскаль, і маю, далебі, лише певне уявлення, яке у кращому разі може перейти у впевненість, але я просто не знаю. Проте я визначаю себе як «побожного». Тому що я молюсь. Не під час меси або в громаді з іншими – якщо я опиняюся серед такої громади, то з ввічливості беру участь у молитві, але без глибокого внутрішнього відчуття причетності. По-справжньому я молюся лише на самоті. Й інакше не можу. «Так-так, – спробувала витлумачити мою відповідь журналістка, – ви, напевно, робите це задля перестраховки, тобто на випадок, якщо Бог, можливо, існує і вершитиме Страшний Суд». Мушу зізнатися, що відреагував на цю думку роздратовано, майже сердито. Вірити в Бога тому, що чогось від нього чекаєш – що може бути примітивнішим за це!

«Молитва, – писав Дітріх Бонхеффер, – це щось цілковито приховане. Вона є повною протилежністю публічності. Хто молиться, забуває себе і пам’ятає лише про Бога, до якого він звертається». Бонхеффер був протестантським теологом і одним із найвизначніших представників так званої Сповідальної церкви, що присвятила себе опору націонал-соціалістському режимові. 9 квітня 1945 року він був страчений за прямим наказом Адольфа Гітлера як один з останніх людей, причетних до замаху 20 липня 1944 року. Одна з його найвідоміших молитов закінчується такими словами:

Чи був Бог поруч з Дітріхом Бонхеффером під час його молитви у страшну мить, коли кат накинув йому на шию мотузку? Чи Бог віддалився, як колись він був жахливо недосяжно далеким для Спасителя Бонхеффера, коли той у муках задихався на хресті? Ми цього не знаємо. Але навіть якби ми це знали – що б це змінило в тому, вірить людина в Бога чи ні?