Українська Національна Армія. Матеріяли до історії

Тарас Бульба-Боровець ПЕРЕГОВОРИ З НІМЦЯМИ ^{Розділ з книги «АРМІЯ БЕЗ ДЕРЖАВИ»}

очинаючи десь від половини березня 1944 року, до нашого «Целлєнбау» у концентраційному таборі в Саксенгавзені поступово привозили нових українських в'язнів. Це були, головним чином, провідні члени ОУН з полковником Андрієм Мельником на чолі, який був ув'язнений разом з дружиною. Потім привезли його секретаря Михайла Мушинського, інж. Дмитра Андрієвського з Бельгії, проф. Є. Онацького з Італії, мґр-а Мацяка з Югославії і під кінець — поета О. Ольжича-Кандибу з підпілля в Україні. У цей самий час привезли також багато в'язнів інших національностей. Внаслідок переповнення в'язниці та браку одиночних камер для нових в'язнів адміністрація почала приміщувати деяких в'язнів з закінченим слідством по два в камері. Таким чином, до мене в сімдесят сьому камеру в травні привели мого товариша по нещастю сотн. Ждановича. Нашій радості не було меж — коли вже вмирати, то разом...

Від нових товаришів по ув'язненню ми довідалися про новини у вільному світі. Ці новини були дуже сумні для нас. По всьому Райху та його колоніях шалів жахливий терор проти українських патріотів. Всюди проходили арешти наших людей, яких або розстрілювали, або замикали в кацетах. 10 червня 1944 року ми довідалися, що цієї ночі замордовано Олега Ольжича-Кандибу. Це означало, що всіх нас чекає ліквідація. Особливо переживав смерть Ольжича сотн. Жданович, бо вони особисто приятелювали. Хоч ми вже й були вдвох, але нервове напруження зростало щохвилини. Минали безконечні дні та ще довші безсонні ночі. Нашу монотонність пізніше почали порушувати масові щоденні рейди союзницької авіації на Берлін та його околиці. Увесь наш «Целлєнбау» хитався разом із землею, наче корабель на морських хвилях, але залишався цілий. Есесівці ховалися в бункер, а в'язні під час бомбардування сиділи наче тигри в клітках, коли горить зоопарк. В околицях Саксенгавзена було багато різних заводів, що знаходилися під адміністрацією концтабору. На ці заводи авіація щоденно валила сотні фугасних та тисячі запальних бомб. При кожному нальоті кругом вибухали десятки великих пожеж. Замасковані зенітки в свою чергу цілими годинами гатили в небесні простори, пробуючи створити заслін від авіації. Рев моторів, вибухи бомб, канонада артилерії, завивання сирен, крики та голосіння побитих та поранених людей зливалися в страшну какофонію, що доводила до шалу людей з найсильнішими нервами.

Треба сказати, що союзницькі пілоти добре орієнтувалися, кидаючи свої бомби. Незважаючи на те, що вони були дуже високо і ховалися від зеніток, протягом всіх численних нальотів жодна фугасна бомба не впала на концтабір. Падали лише запальні бомби, що викликали масу пожеж.

Після вибуху польського повстання у Варшаві в перші дні серпня 1944 року нам стало відомо, що головнокомандувач польською Армією Крайовою (АК) генерал Ровєцкі-Ґрот, ув'язнений в нашому коридорі в «Целлєнбау», був автоматично розстріляний. В цей час були розстріляні також якісь серби і хорвати та інші товариші, національності яких нам не довелось уточнити. Машина розстрілів діяла весь час. Ми всі з хвилини на хвилину чекали нашої черги. Життя зосередилось в одній точці — у вухах. Всі страхіття при повсякденних бомбардуваннях та описуваних вже сценах — це психологічний рай порівняно з безконечними безсонними ночами. Коли наставав світанок, входила радісна надія: може, нарешті, якась бомба визволить від нескінченних мук, може, нарешті, прийде кінець тортурам...

Але жаданий кінець не надходив. Довгі літні дні пролітали, мов блискавка, а короткі ночі здавалися вічністю. Найтихіший мишачий шелест у коридорі здавався нам кроком кованого есесівського чобота. Коли ж дійсно з'являвся чобіт, ми з камери вгадували, — котре «число» забирає. А час, поки він йшов від канцелярії, був вічністю. Вічністю невідомого в секундах: по нас, не по нас?..

Так минали доба за добою, тиждень за тижнем, місяць за місяцем. Вдень — бомбардування, вночі — розстріли. Нас почав помалу покидати наш найбільший друг — шибеничний гумор. Перестав виходити наш журнал — «Параша». Хоч як ми проти того боролися, проте в наших душах почала все глибше і глибше загніжджуватися найгрізніша для в'язня небезпека — апатія. Я постійно вигадував плани втечі з кацету, але по деякім часі виявлялося, що з моїх планів нічого не вийде. Це ще більше посилювало апатію. Знову якийсь план, знову якась нова надія на кілька днів. А потім повна безпросвітність — хоч би промінь надії. Саксенгавзен — це ціле місто з десятками мурів, покритих наелектризованим колючим дротом, вартовими баштами з кулеметами, прожекторами та патрулями з сотнями собак-шукачів.

Остаточно впевнившись, що всяка спроба втечі є нереальна, ми самі себе викреслили зі списку живих. Людям нашого типу смерть не страшна. Ми звикли дивитися їй в очі. Але щонайгірше для вояка — це вмирати «бараном», вмирати без можливости поборотися зі смертю, це — ганьба, що гірше сірчаної кислоти палить душу вояка. Ось чому ми воліли згинути нагло від бомби, ніж наставляти потилицю під дуло паршивого пістоля.

Повсякчас між в'язнями курсувала «пошта». Ми заприязнилися з багатьма чужинцями. Особливо зацікавилися нами, як українськими партизанами, англійські офіцери — майор Фальконер та капітан підводного човна Майкл Кембридж, як також його ад'ютант лейтенант Стілл, з п'ятої камери.

З Фальконером тримав контакт інж. Андрієвський, а з капітаном Кембриджем — я. В депозиті в нас були гроші, і ми мали змогу купувати «Вінницьку махорку». За папір служив клозетний папір з «Volkisher Beobachter». Ми крутили з махорки грубезні «сигари» і на проході або через «пошту» передавали своїм англійським товаришам. Капітан Кембридж, як моряк (син пенсіонера-адмірала), до останнього дня не втрачав гумору. Знаками Морзе долонею на проході дякував нам за відомості з преси та «Гавану». Кожного разу жартував: мовляв, як ми нарешті вийдемо звідси, то зразу затягнемо по дві великі справжні «гавани» нараз. Це був надзвичайно добрий товариш по недолі. Постійно веселий, чимось новим зайнятий, дуже товариський, винахідливий, чесний, скромний, витривалий і загартований на всі тюремні муки і несподіванки.

Коли раз в лютому на проході йому порвалися дерев'яні ходаки, він закинув їх і цілу годину «танцював» по снігу босий. Свіже повітря для в'язня заступає хліб та одяг.

Наш Майкл цей закон дуже добре розумів. Чіплявся за життя голими зубами в порожньому просторі. Доля не судила йому, одначе, побачити волю. З усіх наших англійських товаришів з «Целлєнбау» лише майорові Фальконерові пощастило врятуватися. Доля решти невідома. Є припущення, що вони під кінець війни були розстріляні. Точно ніхто не знає. Може, ще дехто з них десь живе. Кожна війна має мільйони різних несподіванок. Тисячі людей віднаходяться по довгих літах. Дай то, Боже, щоб таким чином віднайшовся й наш незабутній друг Майкл та інші товариші по недолі. Всі кацетники колись будуть становити окрему велику родину братньої дружби, як живі свідки кошмарного тоталітаризму.

Під кінець жовтня 1944 року забряжчали замки нашої камери. Це було після обіду. В дверях показався усміхнений д-р Вольф. Тепер він вже був підполковник есесів та одним чином вищий по службі. Він дуже чемно попросив вибачення за те, що так довго до нас не «заходив», бо, мовляв, не мав нічого доброго нам сказати. А тепер він приніс дуже приємну новину: за пару днів ми будемо звільнені. Ця вістка була настільки неправдоподібна і нереальна, що я його одразу попросив не глузувати над нами перед смертю, а скорше перейти до діла — тобто дати нам ту вістку, якої ми так нетерпляче очікуємо. На це Вольф, як звичайно, розреготався, а потім цілком поважно повідомив нас про те, що німецька влада звільняє арештованих провідників усіх українських угруповань, дає їм змогу порозумітися між собою і що найближчими днями мають розпочатися нові українсько-німецькі переговори. Досі це не сталося тому, що справу порозуміння німців з іншими націями хтось в їх уряді саботував. Тепер започатковується нова політична лінія. Вони хочуть розпочати переговори на широкій базі згідно з нашими пропозиціями з листопада 1943 р. Треба забути сумне минуле і спільними силами будувати нове майбутнє.

Нам було ясно, що тут немає мови про будь-яку зміну політичного курсу Третього райху, а просто воєнні події за останній рік ґрунтовно змінили становище. Вся територія України опинилась в руках комуністів. Ми вважали, що саме ця обставина врятувала нам життя. Замість того, щоб винищувати ворогів СРСР в Німеччині, німцям краще їх звільнити і перекинути в совєтське запілля. Для нас такий вихід також був на руку. Ожила нова надія будь-якою дорогою повернутися на рідну землю. Я сам по трьох місяцях ув'язнення додатковою запискою до протоколу мого слідства подав таку пропозицію з таким самим мотивом, а саме: що було б нерозумно з боку Німеччини винищувати ворогів СРСР і Німеччини, коли вся територія країни переходить під комуністичну окупацію. Я також пропонував у цій записці, щоб мені дали змогу вибрати в кацетах та серед військовополонених від одної до п'яти тисяч відповідних людей і щоб нас перекинули авіашляхом для боротьби з комунізмом в запіллі СРСР. Цей проект тепер, аж за рік, почав набирати реальних форм, коли німці втратили надію на повернення в Україну. Лише тому вони нас досі не розстріляли.

Друге, що нам заявив Вольф, — це те, що вони створюють спільний блок народів, поневолених комунізмом, і що на чолі цього блоку вже поставлений російський генерал Андрей Власов, як голова визвольного комітету «народів Росії» та головнокомандувач Російської Визвольної Армії (РОА). Потім він запитав мене, чи я не погодився б на розмову з генералом Власовим і чи даю свою згоду на спільну антикомуністичну боротьбу окремої української армії, але під верховним командуванням генерала Власова. На це я відповів, що готовий кожної хвилини говорити з генералом Власовим або з ким іншим з росіян, але можу зараз його запевнити, що з нашої розмови нічого не вийде. Я знаю політичну платформу генерала Власова, який стоїть за «єдіную, нєдєлімую» російську імперію і бореться за визволення «народів Росії». Таких «народів Росії» вже давно нема. Є російський народ і є український, білоруський, грузинський, вірменський та інші, які давно вже хочуть жити без наліпки «народ Росії» і без її опіки. Хай росіяни визволяють себе, а ми — себе. Мусять бути окремі національні комітети та їх армії. Може бути мова про координацію операцій у спільній антикомуністичній боротьбі. А про «народи Росії» москалям вже давно час забути. А врешті, всі ці питання вирішуємо не ми — військовики, що німці повинні звернутися до всіх українських угруповань. Почувши таку відповідь, д-р Вольф аж підскочив:

— Donnerwetter! Що це за комедія? Кого з вас не запитай — всі дають ту саму відповідь. Невже ви маєте тут змогу зговорюватись? Лівицький у Варшаві говорить те саме. Скоропадський в Берліні говорить те саме, Мельник, Бандера і ви тут в Саксенгавзені говорите те саме. Що все це має означати? Ми хочемо змонтувати якнаймогутніший спільний фронт проти комунізму, а ви його нам розбиваєте. Я даю вам три дні часу подумати над цим питанням.

На це я йому відповів, що якраз над цим питанням нам немає потреби думати. Воно вже передумане кожним з нас, починаючи від колиски. Це не є жодна змова, а політична концепція. Всі неросійські нації ведуть боротьбу насамперед за своє національне визволення з-під будь-якої Росії, а вже на другому плані стоять у нас соціальні проблеми. Кожна нація побудує у своїй суверенній державі таку систему, яка відповідатиме її життєвим потребам та історичним традиціям. Всі ці нації вважають комуністичну систему за антибожу, шкідливу і злочинну. Тому й готові поборювати її всіма своїми силами, координуючи свою боротьбу з іншими антикомуністичними силами. Коли росіяни стануть на платформу суверенности всіх цих націй і не вважатимуть їх «народами Росії», тобто колоніями, тоді вони можуть бути нашими союзниками проти комунізму. Якщо ж вони і далі будуть великоросійськими імперіалістами, то автоматично стають у табір практичних та потенціальних союзників комунізму. Ми певні, що чи білі, чи червоні росіяни добровільно не зречуться колоніально-імперіалістичної політики. Зречуться вони лише тоді, коли їхня імперія буде розбита зовнішніми силами.

Побачивши наше ставлення до концепції Власова, німці довго намагалися різними заходами зламати нашу позицію. І тут тверда одностайність усіх українців перекреслила всі німецькі та власовські заходи. Так само було й з іншими неросійськими націями. Жодна поважна національна організація не погодилася на імперіалістичну концепцію Власова. Тоді поруч комітету та армії Власова були організовані окремі національні комітети та їх військо. Особливо тут була виявлена повна солідарність поміж українцями, білорусами, козаками, кавказцями та всіма тюрками-мусульманами. Дуже цікаву відповідь генералові Власову в гумористичній формі дали грузини. Вони через свого делегата ген. Захарадзе сказали, що якщо вже конче треба підпорядковуватись російській імперії, то вони воліють слухати накази Сталіна, а не Власова. По-перше, тому, що Сталін їх земляк, а по-друге, що Власов — тільки генерал-лейтенант, а Сталін — їх земляк та ще й маршал. Цей дотепний жарт показав німцям та Власову, що їхня затія з новою формою «народів Росії» — безперспективний анахронізм.

Через кілька днів, десь в останніх числах жовтня 1944 року, нас випустили з кацету. Звільнили також Степана Бандеру з його товаришами, полковника Мельника з його співробітниками і сот. Ждановича. Ми домагалися звільнення всіх наших політичних в'язнів в Німеччині та підвладних територіях, але це питання німці тимчасово відтягали, пояснюючи «технічними труднощами». Ми вважали цей маневр засобом шантажу при переговорах. І при всіх розмовах, що потім розпочалися, ми постійно ставили цю вимогу. Пізніше цю вимогу німці частково задовольнили. Гестапо, однак, далі тримало частину наших людей як заложників, щоб мати змогу сильніше натискати на нас.

Від українців до переговорів між німцями та іншими націями спочатку був уповноважений полк. Мельник. Потім, коли вже створився Український Національний Комітет, на голову Комітету та головнокомандувачем майбутньої української армії при німецьких збройних силах всіма угрупованнями був делегований генерал-хорунжий Павло Шандрук. Проти кандидатури ген. Шандрука висловились українські монархісти, але вони були переголосовані. Монархісти пропонували на голову комітету та головнокомандувача нової армії бувшого Гетьмана Української монархії з 1918 р. ген. Павла Скоропадського. Інші групи вважали, що на голову цього тимчасового комітету не можна пропонувати кандидатури людей, що в минулому чи тепер займали чи займають якесь офіційне становище в українському громадсько-політичному житті. Потрібна нейтральна особа, якою й був генерал Шандрук, що не належав ні до якої політичної партії.

Переговори розпочалися в листопаді 1944 року і тривали до кінця лютого 1945-го. Головною перешкодою були москалі, які встигли переконати німців, що концепція Власова є найбільш прийнятною формою нової організації всіх «народів Росії». Німецькими дорадниками в цьому питанні були, головним чином, балтійські аристократи, знання яких про сучасну Росію базувалися на тому, що вони перед 1917 роком займали у царській Росії високоплатні посади та розуміли російську мову. Від усіх соціально-політичних процесів останніх 25 років вони були так само далеко, як і всі інші західні європейці. Вони мріяли тільки про знищення комунізму та поворот до своїх теплих місць в небольшевицькій Росії.

Не маючи іншого виходу, німці були змушені остаточно визнати Український Національний Комітет в Німеччині — як єдиного репрезентанта українського народу перед німецькою владою та верховний керівний орган для всіх українців на території Німеччини та її підвладних країн. Комітет був умандатований усіма політичними угрупованнями та громадськими організаціями і отримав прерогативи законодавчої та виконавчої влади для всіх українців і їх досі існуючих та ново-організованих військових частин. Переговори закінчилися в кінці лютого 1945 року, а на початку березня німецька влада затвердила Комітет і видала дозвіл на організацію нової української армії.

Так само був затверджений Комітет Кавказьких націй під проводом Михайла Кедії та ген. Захарадзе, визнана Білоруська Центральна Рада під проводом проф. Островського, Комітет Козаків під проводом інж. Глазкова та незалежні комітети мусульманських народів. Зовсім окремо, з великою помпою, був прокламований, чомусь не в Берліні, а в Празі, Комітет генерала А. Власова. Незважаючи на тверду антиімперіалістичну наставленість представників усіх неросійських націй, він далі називав себе визвольним комітетом всіх «народів Росії». Всі ці народи через своїх представників офіційно запротестували. З уваги на те, що неросійські комітети були майже силою виборені від німців, всі німецькі симпатії були на боці Комітету Власова. Для нього робилася велика пропаганда в пресі, по радіо та у фільмах. Власов мав величезні матеріальні засоби, розкішні приміщення для штабів, наче справжній феодал. Всі інші національні комітети залишалися майже невідомими, душилися по малих розбитих готеликах, без приміщень і без засобів. Фінансову кризу Українського Комітету рятували евакуйовані з України громадські установи.

Одначе, які б труднощі не були, новонароджений Український Комітет під проводом ген. Шандрука в березні 1945 року розпочав свою громадсько-політичну та військову роботу згідно власного плану. Цю позитивну роботу Комітет виконував так довго, як довго це дозволяли об'єктивні умови.