Українська Національна Армія. Матеріяли до історії

Петро Дяченко ПРОТИПАНЦЕРНА БРИГАДА «ВІЛЬНА УКРАЇНА»

ротипанцерна бригада була однією з частин Української Національної Армії. Її формування почато 22 лютого 1945 року з наказу СС Фюрунґ-Гавптамту за порозумінням з ген. П. Шандруком.

Звідки взято її рядовий і підстаршинський склад? У Берліні в той час протипожежні відділи на 85 відсотків складалися з українців, з-поміж яких і було доручено взяти 500 людей для формування куреня майбутньої бригади. До її формування викликано полк. Петра Дяченка (що тоді командував 3-ім українським піхотинським полком), який 21 лютого прибув до Берліна разом із своїм ад'ютантом пор. В. Гладичем. Серед пожежників було доволі велике число підстаршин з совєтської армії, натомість старшин майже не було. 22 лютого полк. Дяченко, в товаристві німецького капітана, приїхав до одного з відділів протипожежників. На площі стояло понад 500 пожежників. По короткій промові, в якій полк. Дяченко з'ясував ціль свого приїзду і запропонував усім, що бажають битися в рядах Української Національної Армії проти червоних москалів, виступити... Як на команду, всі 500 людей виступили. Аби не руйнувати відділу, відібрали тільки 75 людей — і тими щасливцями були краяни полк. Дяченка, полтавці з Миргородщини. Майже те саме повторювалося і по інших відділах. Усі мали вже досить німців і всі хотіли служити у власній армії.

25 лютого відділ у складі 500 осіб з Берліна був перевезений до міста Німека, якихсь 40 кілометрів на захід від Берліна, на дальше формування і вишкіл. Тут і був сформований 1-ий курінь бриґади в складі трьох мисливських сотень, підстаршинської сотні, кулеметної, мінометної і господарчої чот. Сотня складалась з 5 мисливських роїв, в кожному рої — 21 вояк. Командиром роя мав бути старшина або підстаршина зі старшинськими правами та двоє заступників. Така організація була накинута німцями на зразок їхніх протипанцерних частин та парашутних відділів.

З першого ж дня відчувався великий брак старшин, навіть на пости командирів сотень, не кажучи вже про обсаду роїв. На командира вишкільної сотні було призначено пор. Гладича, на решту сотень — поліційні старшини, прекрасні муштровики, але необізнані зі службою в полі. На чотах — вогневі підстаршини. Майже з першого дня навчань відчувалася потреба пророблення з командирами сотень і командирами вогневих чот їхніх ментових (тобто повчальних) програм. Ці вправи займали багато часу, але вже по кількох днях старшини розуміли свого командира, а він їх.

Наприкінці лютого з Берліна стали прибувати дезертири з пожежних відділів — з них почали формувати 2-ий курінь. На жаль, для 2-го куреня не стало тої прекрасної зброї, яку мав 1-ий курінь, — штурмових крісів, його озброїли звичайними крісами. Кулеметники мали два тяжких кулемети, мінометники — міномети.

28 березня бриґаду відвідав ген. Шандрук, який прийняв від нас присягу на вірність Україні. Після присяги курені промарширували перед генералом, сотні рушили на вправи. Того ж дня, на спеціальне запрошення, приїхали бандуристи Китастого і вечором дали концерт. Козакам бриґади подобався «Марш Україна», і вже натупного дня вишкільна сотня пор. Гладича співала: «Бий до останнього свого набою, за Україну поляж головою!!!». Перед виїздом ген. Шандрук вказав на цілу низку недотягнень у вишколі — ніби неповний тиждень можна було б з колишніх поліцистів зробити військо...

Наступного дня по присязі приїхав німецький генерал, якому під руки потрапила вишкільна сотня Гладича, із нею він пробув майже до полудня. Він, старий вояк, відпочив, глядячи на муштру сотні, і зізнався, що нічого подібного не бачив від 1941 року, будь же тут мудрий: свій бачить самі недотягнення, а чужий не має слів признання...

З квітня 1945 року бриґаду завантажено в ешелони і підвезено ближче до фронту до міста Гляц. Під час переїзду до штабу бриґади були прикомандировані німці, капітан та двоє підстаршин, які з свого приділу у вагоні не виходили і не втручались до жодних справ. Ще в Німеку до бриґади почали прибувати старшини з Праги, яких надсилав ген. Шандрук, — переважно старі еміґранти — і від полк. Дацька, з совєтскої армії, та масово протипожежники з Берліна. В Гляцу, як і в Німеку, курені муштрували за програмою, складеною полк. Дяченком. Німці до справ вишколу не втручалися. Генерал ґраф фон Штрахвіц, якому власне підлягали всі ті бриґади, тут же перевів докладну інспекцію обох куренів і знайшов наш вишкіл достатнім. Він наказав сформувати моторизовану сотню, для якої в скорому часі прислав мотоцикли, і бути готовими до виїзду на фронт. Поповнення, яке надходило з Праги, здебільшого не відповідало бригаді. Старшини — старі емігранти — після кількох вправ хворіли, і їх відсилали назад — до Праги. З новоприбулих з Берліна та молодняка з Праги — 16-17-ти років, серед яких вибрали сильніших фізично, — було сформовано 2-ий курінь. Бригада в той час нараховувала до 2.000 чоловік і на 12 квітня мала такий склад: командир бриґади — полк. Дяченко, ад'ютант — пор. Юрків, командир 1-го куреня — сот. Фурс, к-р 1-ої сотні — хор. Гончарук, к-р 2-ої сотні — хор. Максименко, к-р 3-ої сотні — хор. Дмитренко, старшина для доручень — сотн. Арсенів, к-р 2-го куреня — пор. Гладич, старшина для доручень — хор. Матківський, к-р 4-ої сотні — Кириленко, к-р 5-ої сотні — невідомий, к-р 6-ої сотні — Федоренко, к-р 3-го куреня — пор. Старовійт, к-р вогневого куреня — (не подано), к-р мотосотні — хор. Іваненко, господарчий відділ — хор. Яременко, чота жандармів — сотн. Сокальський, чота санітарна — німець лікар і 6 санітарок українок. Начальником штабу було призначено пор. Татарського, який майже два тижні блукав по Німеччині, а до бриґади не знайшов дороги.

Майже стовідсотково бриґада складалася з охотників, що були готові до найважчих завдань. Вік стрільців переважно не переходив 23 років. Сотні складалися за принципом земляцтва, як-от наприклад: до 1-ої сотні належали миргородці, до 2-ої — лубенці, 3-ої — чернігівці. Були рої, що складалися не тільки із земляків, а й дуже часто споріднених між собою. До своїх відділів вони ставились з великою любов'ю і кожне завдання намагались виконувати якнайкраще. В стадії вишколу бригада була майже зовсім незалежна від німців, стрільцям імпонувала, а постійні похвали на інспекціях приймали, як цілком заслужені. Звідти й зродилась віра в своїх командирів. Особливо добре був дібраний 1-ий курінь, він був і найкраще вишколений, у 2-му вирізнялась 4-та сотня, так звана УПА, бо кадрами були 32 упісти, які долучились до бриґади в районі Глаца.

15 квітня бриґаду зібрали по тривозі, завантажили в три ешелони і відправили на фронт. В першім транспорті від'їхав штаб бриґади, 1-ий курінь та мотосотня. Ввечері того ж дня, не доїжджаючи 12 кілометрів до Бавцена, транспорт було обстріляно кулеметним і гарматним вогнем. За наказом к-ра бриґади 1-ий курінь просто з вагонів пішов у наступ і відкинув ворожі патрулі поза перші висоти. Відомості про ворога були такі, що Бавцен оточений і борониться.

Майже перед самим виїздом на фронт до бриґади було приділено 4 старшини вермахту — всі з німецьких протипанцерних частин. При штабі залишився майор Мартін. Офіційно вони звалися зв'язковими і як такі не втручались у вишкіл, а пізніше, вже на фронті, й у бойові накази. Взагалі зі своїми німцями бриґада не мала клопоту, бо навіть за такими дрібницями, як горілка, мусіли звертатись до к-ра бриґади, оскільки без його підпису не могли її отримати з магазину.

Завданням бриґади було втримати зайняті позиції і не допустити до розширення прориву. Бриґада ввійшла до складу корпусу «Герман Ґерінґ». Впродовж ночі стежі устійнили перебіг фронту ворога і зв'язались із сусідами. Бриґада двома куренями зайняла становища, 3-ій був у резерві. Ворог тримався пасивно, тільки час до часу його танки гарматним вогнем обстрілювали район розташування бриґади.

17 квітня бриґада одержала наказ сильними відділами повести розвідку в напрямку Бавцена і зв'язатися з німцями, що боронилися в оточеному місті. Завдання це було доручене 4-ій сотні УПА, мотопатрулям і 2-ій сотні. Воно було виконане патрулем 2-ої сотні, який, знищивши два танки Т-34, прорвався в Бавцен, з якого припровадили двох німців із «фольксштурму», що обороняли місто. Тут уже почався клопіт з сотнею УПА, яка, замість на ворожі тили, продерлась на власні і надвечір другого дня опинилась в 20-ти км від фронту. Командир сотні виправдовувався тим, що не може боротися з совєтськими танками, оскільки там можуть бути українці! Згодом признався, що має наказ «друга Омелька» ні за яку ціну не встрявати у бій. На перший раз йому дарувалось, з попередженням, що як щось подібне повториться, то буде без суду розстріляний... Бідний хлопчина, бо опинився в становищі без виходу — мав аж двох командирів і не знав, чиї накази виконувати...

22 квітня увечері 3-тя сотня з наказу к-ра куреня сотн. Фурса перейшла в наступ, витіснила ворога з його становищ та зайняла залізничну станцію. Взято 12 полонених і, що головне, — вагон з тютюном.

23 квітня бриґада двома своїми куренями, при незначному спротиві ворога, просунулась на 5 км вперед і затрималась, не доходячи до автостради Дрезден — Бавцен. Як і досі, висимо в повітрі, не маючи безпосереднього зв'язку з німецькими частинами.

В наступі мотосотні оточили з півтора десятка ворожих піхотинців, які по короткій стрілянині покидали зброю, а їхній командир утік до пивниці і на пропозицію скласти зброю відповів пострілами з автомата. Над'їхав к-p бриґади і наказав взяти його живим. Кинули дві сльозоточиві ґранати — не помогло, душився без повітря, але відповідав пострілами. Враз дві зачепних перервали забаву. Шкода, цей герой був грузином за національністю, груди всі в орденах — від Леніна до Слави включно.

27 квітня патрулі, вислані ще попереднього дня, донесли, що на передпіллі великий рух — шосейний шлях з Берліна на Дрезден заповнений відступаючою піхотою й обозами. На світанку того ж дня на відтинок 1-го куреня прибув командир бриґади і з власної інціативи наказав наступати 2-ій і 3-ій сотням. Наступ цей спинився перед кулеметним і мінометним вогнем, що перейшов навіть до протинаступу, прорвав оборонну лінію 1-ої сотні й почав виходити на тили бриґади. Десь перед 8-ою годиною від штабу бриґади прийшло донесення, що ворог загрожує вже безпосередньо штабові.

Командир бриґади наказав командирам куренів триматись далі, а сам своїм «фольксваґеном» бічними дорогами і полями дістався штабу і, зібравши всіх, що були під руками, включно до штабовиків і німецьких шоферів (на той час бриґада вже мала дві приділені німецькі автоколони), перейшов у контрнаступ, який провадив особисто, не злазячи з авта. Залишивши понад 30 чоловік вбитими, ворог почав відступати, густо застеляючи поле своїми трупами. По виході на лінію власних сотень, щоб не дати ворогові опам'ятатись, командир бриґади наказав перейти в наступ 5-ій і 6-ій сотням, який провадив особисто пор. Гладич.

Ворог не витримав цієї бравурної атаки і почав здаватись. Майже в тім самім часі з власної інціативи перейшла у наступ і 2-га сотня. Майже все передпілля забіліло простирадлами, а то сорочками, що їх червоні підносили на багнетах. Комісари і командири червоних пробували стріляти у власних людей, але всі були знищені своїми.

До 11-ої години ранку бриґада вже мала такі трофеї: понад 300 полонених рядовиків, 10 офіцерів, переважно молодших лейтенантів, к-ра дивізії полк. Лілевського, 4 протипанцерні гармати, 5 полкових мінометів, близько 20 кулеметів, велику кількість гарматної і рушничної амуніції і понад 200 пар коней з возами, навантаженими різним військовим майном.

Був цілком розбитий 19-ий полк 7-ої польської дивізії, в складі якої було 25-30 відсотків неполяків, а командний склад — від к-ра сотні і вище — неполяки. Серед полонених були і наші земляки, щось до 50 людей, які ще того ж дня увійшли у склад бриґади. Завдання того полку було прикрити відступ дивізії з-під Бавцена. Причиною масової здачі в полон була неможливість відступу. Патрулі і частина 1-ої сотні, що лишились на тилах ворога, з лісків і забудов вогнем «штурм-ґеверів» не давали можливости відступу ворожим частинам. Одночасно з нашим наступом над'їхали 6 німецьких «квочок» (автоматичні 37 м/м гарматки на панцерних автах), які великою мірою причинилися до розбиття 7-го полку.

Того ж дня після полудня до штабу бриґади приїхав командир корпусу і особисто вручив командирові бриґади «Залізний хрест», наказавши подати список старшин і козаків для відзначень. Командир корпусу виявився дуже милим «старшим паном», який сам напросився до нас на вечерю, щоб краще з нами запізнатися. Його цікавила частина, яка на шостому році війни ще хоче воювати. Майже до капітуляції він був нашим щоденним гостем. Завдяки йому згодом бриґада була змінена і відійшла за Ельбу, що хоч частинно нас урятувало. Багато допоміг сфабрикований нами наказ від ген. Шандрука, аби бриґада йшла на злучення з 1-ою дивізією.

Пополудні почали прибувати полонені та підвозити трофеї. Привезли і пораненого командира ворожої дивізії. Одягнутий в польську уніформу, ще на фронті відмовився від перев'язки, те саме зробив і при штабі. Надійшов командир бриґади і заговорив з ним по-польськи — той відповів по-російськи, польської мови майже не знав — запропонував йому горілку, а знаючи, що совєти не визнають чарок, налив до склянки. Випивши, той подякував і попросив ще півсклянки, а тоді нехай роблять перев'язку. Він мав дві кулі в ногах і три по ребрах. Спочатку не хотів вірити, що його полк розбили три наші сотні, які зовсім не мали тяжкої зброї. Майже до вечора проговорив з нашим командиром бриґади, цікавився, що ми робимо з полоненими. На запитання полк. Дяченка: «А якби я до вас потрапив у полон?» відповів: «Краще не будемо говорити...». Другого дня був відісланий до штабу корпусу, а перед тим просився, аби його залишили при бригаді та не відсилали до німців.

У бригаді розпочався рух — вогневий курінь нарешті мав зброю, дістали коні. 2-ий курінь озброївся совєтськими автоматами. Зле доводилось при цьому німцям, бо не було ночі без трагічного випадку. На оклик: «Стій, гасло!» німці відповідали пострілами, а черга з нашого автомата майже завше була влучною. Тож відтинок бриґади обставили таблицями, які забороняли німцям нічний рух в районі бриґади.

2 травня, з наказу корпусу, бриґада перейшла в наступ. Зламала легкий опір, вийшла на вказану лінію. Всі сотні стали на своїх місцях, бракувало тільки 4-ої УПА. Розіслані стежі мотосотні знайшли її в 16-ти кілометрах від штабу бриґади на власних тилах. Командир бриґади боронив перед німцями командира сотні, які жадали віддачі його під суд, що, звичайно, виніс би присуд на розстріл. Тим провідником був священик, який взявся не за свою справу.

5 травня командира бриґади викликали до корпусу, в якому його командир — «старший пан» — поінформував, що на його особисте прохання командуючий фронтом дав дозвіл бриґаді відійти на лінію ріки Ельби і далі йти на злучення з дивізією «Галичина». Бриґада в той час була частково змоторизована, вогневий курінь на кінній тязі, а решта мусіла йти пішки.

Увечері бриґаду змінила німецька моторизована частина. Майже одночасно на північ від нас почалась гарматна підготовка — такої сили, що не чути було розмови, треба було кричати. На північ від Дрездена совєтські війська проривали фронт в напрямку Праги.

По цілонічнім марші і кількох годинах відпочинку бриґада рушила далі, аби вийти на захід ріки Ельби. Пополудневі налетіли совєтські штурмовики і зупинили подальший марш. Серед наших були вбиті і поранені. Багато побитих коней.

7 травня увечері бриґада досягла лінії Ельби в районі Тетчева. Міст був ушкоджений совєтськими літаками. Вислали патрулі шукати переправи. В Чехії повстання — обеззброюють німців. Донесення від стеж: Авсіґ в руках чеських повстанців. Бриґада знову повертає на Тетчев. Німці кидають зброю.

При мості на Ельбі командир бриґади дає наказ сотнями, а де не можна, то роями або поодинці прориватись до американців — до Ваймара. Іти зі зброєю, як довго можна.

Вже вранці 8 травня стало відомо, що бриґада оточена. По всіх дорогах, довкола Праги, посувалися совєтські танки і змоторизована піхота. Командир бриґади, що виїхав зі стежею мотосотні вперед, був відтятий від бриґади. Від німців ми довідалися про безумовну капітуляцію Німеччини. Становище, в якому опинилась бриґада, було майже безнадійне. Треба було пройти понад 200 кілометрів тереном, зайнятим советами, з них — половину Судетами, з чеським населенням, яке вороже ставилось до всіх у німецьких уніформах. Що найгірше — ніхто не знав, де американці...

На всіх дорогах видно було десятки тисяч німців, яких вели на схід, між ними — пов'язаних колючим дротом із спеціальною вартою — наших, або калмиків. Лишилось вночі бездоріжжям пробиватись на захід. Нарешті — американський кордон. Тисячі чекають відкриття границі, що має наступити після прибуття совєтської місії. Вночі стрілянина з кулеметів — то американці затримують нетерплячих. Серед них є поранені і вбиті. Нарешті і цей фільтр — за нами. 25-30 відсотків бриґади опинилися на тилах американців, решта потрапила до совєтської неволі або загинула.

За своє коротке існування, неповних три місяці, бригада вироблялась на добру частину. Були, щоправда, недотягнення, які з часом вдалось би усунути, але все покривав молодечий запал і жертовність. Школилися і билися для України. Більшість представлених до нагородження німецькими «Залізними хрестами» від них відмовлялись, просячи бойових українських нагород. Упоминались за свої відзнаки, аби не носити чужих. Не хотіли вірити, що по 30-літньому існуванні Української Армії — не маємо бойових нагород і відзнак. Доводилося переконувати, що з часом німецькі хрести будуть замінені на свої. Знову потіхою було те, що десь під Берліном засідає комісія, яка видасть підручники польової та муштрової служби.