Українська Національна Армія. Матеріяли до історії

А. Ковач УКРАЇНСЬКА ВИЗВОЛЬНА БОРОТЬБА І «ВЛАСОВЩИНА» ^{(уривки з книги)} Німеччина 1948

і змісту присяги вояка Української Повстанчої Армії бачимо, за чиї інтереси бореться український народ.

В кінці 1942 року з'явилося повідомлення німецького Верховного командування про створення «Русской Освободітєльной Армії». Командуючим армією був призначений совєтський генерал А. А. Власов. Пояснюючи ціль створення «РОА», німецькі газети писали: «Для совместной борьби руского і германского народов протів большевізма».

Про А. А. Власова було відомо, що його німці знайшли між совєтськими полоненими.

Які ж були справжні причини народження «РОА»?

Шукати насамперед їх треба у тих невдачах, що спіткали німців у затяжній війні з большевицькою Росією. Створенням «РОА» німецькі «стратеги» мали на меті заохотити російський народ до повалення большевизму зсередини. «РОА» мала стати тим пунктом, на який би орієнтувався «русскій медведь».

Комплектування «РОА» почалося з «добровольців» совєтських полонених. Совєтські полонені в той час знаходились в жахливих умовах, особливо ті, що перебували на теренах, окупованих німцями. Вони тисячами вимирали від голоду, холоду й пошестей. Тому й не дивно, що з появою агітаторів «РОА» люди, рятуючи своє життя, кинулися в «добровольці». Таке вербування у «власовську армію» провадилось як по таборах полонених на окупованих теренах, так і в самій Німеччині. Згодом «власовські» агітатори добрались і до людей з-поміж насильно вивезених в Німеччину, до так зв. «остарбайтерів».

В ході створення «РОА» виявилося, що «ґосподін» А. А. Власов і його «соратнікі» йдуть «протореним шляхом російського імперіалізму». На меті була та ж «єдіная нєдєлімая», тільки тепер під покришкою «Національно-Трудового Союза Народов Росії». До «РОА» «ґосподін» Власов «вербує» всіх без розбору «Граждан» СССР. Для нього всі, хто походить з СССР, були «русскіе люді», і ніхто більше. Власовська пропаганда заповнилась фразами: «дружба народов Росії», «любов к родінє» і т.ін.

Найкращим місцем для спостереження «дружби народов СССР» були скупчення «совєтських людей» за німецькими дротами. Це були табори військовополонених, «остарбайтерів», концентраційні катівні. Характерно, що в цій мішанині колишніх підсовєтських народів всі без винятку не терпіли росіян. Ворожнеча іноді набирала гострих форм, бо росіяни по «прівичке» й далі намагалися верховодити над «собратьямі» та повчати їх.

Однак «собратья» йшли своїм шляхом. Це не подобалось голові «передового народу», і на голови «інородцев» сипались прокльони й погрози: «ізменнікі родіни», «фашістскіє пріслужнікі» і т. д.

Щоб «непокірних» тримати за «морду» та «охоронити» їх «от вліянія фашізма», росіяни в скупченнях «Граждан» створили таємні НКВД. Були вони скрізь: і в таборах військовополонених, і в таборах «остарбайтерів», і в концентраційних катівнях. Росіяни, масово вступаючи в «РОА» та до різних німецьких військових формацій, одночасно обвинувачували інші народи в «ізмєнє родінє», коли ті, теж рятуючись від голодної смерти, йшли на службу до німців. Ось на такій «дружбі народов» базувалась «концепція» А. А. Власова. Підшиваючись під речника «поневолених народів», спритні чорносотенці большевицького покрою 15. XI. 1944 року видали в Берліні перше число газети «Воля Народа» — «Орган Комітєта Освобожденія Народов Росії». Редактором газети був колишній большевицький комісар генерал-лейтенант Г. Н. Жіленков. Про ціль і завдання газети редакція на 4-й сторінці пише:

Що ж тут нового для поневолених большевицькою Росією народів?

З появою газети «Воля Народа» український журналіст Л. запитав листовно редакцію:

Редакція відповіла:

Після цього нічого дивного немає, що новоявлений «вождь» А. А. Власов завжди виступав від імени «Народов Росії», не рахуючись з тим, бажають вони того чи ні.

В одній із своїх промов А. А. Власов сказав:

Не говорить А. А. Власов тільки про те, що, звільнившись від большевицького терору, ті народи потрапили під терор німецький.

Далі йде «істина» про те, що: «Розпиленість між антибольшевицькими силами не посилює позиції ворогів большевизму, а послаблює». І далі твердить, що «об'єднання» цих сил має бути тільки довкола т. зв. «Комітету».

Звертаючись у своїй промові до німецького народу, А. А. Власов говорив:

Пророкуючи аж таке «братерство» між народами Росії і німцями, А. А. Власов помилявся, коли думав, що німці не «відчувають» того в «повній мірі» на Україні. Та ще й від «народності», яка, за словами «Андрея Андреєвіча» теж належить до «руского освободітєльного двіженія».

Чи А. А. Власов і його штаб на чолі з генерал-лейтенантом Жілєнковим «боролися» тілько проти большевизму?

В інтерв'ю з іноземними журналістами Г. Жілєнков сказав:

Отже, вбачаючи в Америці й Англії запеклих ворогів «всіх культур», Г. Жілєнков разом з А. А. Власовим посилають війська «РОА» в більшості не на Східний фронт проти большевизму, а на Західній — проти Англії, Франції й Америки.

Про майбутню «дружбу» російського й німецького народів А. А. Власов пророкував:

Як бачимо, «союз» А. А. Власова сягає в російську історію часів Катерини II, Петра І й інших расійських царів-імперіалістів. Отже, що той новітній німецько-російський «союз» міг принести поневоленим народам Росії, а зокрема народові українському? Нічого, крім нових кайданів.

В зустрічі з Г. Жілєнковим один іноземний кореспондент запитав:

Жілєнков відповів:

Добре сказано! Ніби вичитано із сталінської конституції.

А як насправді виглядала співпраця «народів» у «Руском Освободітєльном Двіженії»?

Ми вже згадували, що «Рускоє Освободітєльноє Двіженіє» від початку й до кінця було витвором німців. Про те, що власовський рух зародився в гітлерівських кабінетах, промовляють слова самого А. А. Власова:

«Рускоє Освободітєльноє Двіженіє» виникло штучно, на чужій землі. Російський народ не вилонив із себе під час німецько-большевицької війни ні помітної постаті, ні політичної організації, яка б повела за собою змучену большевицькими експериментами російську націю проти сталінської тиранії, а одночасно й проти німецького імперіалізму. Російська нація лишилась вірною большевизму, або пішла на службу німецького фашизму.

Хто ж був А. А. Власов і чи мав він право виступати від імени російського народу, не говорячи вже про його «опіку» над усіма іншими народами СССР?

Життєпис А. А. Власова розповідає:

В газеті написано, що А. А. Власов два місяці обороняв Київ і з винятковим «іскуством» вивів свої війська з оточення.

Як відомо, під Києвом німці взяли в полон більше 600 тисяч совєтського війська!

Чи не цей факт є «воєнним іскуством» А. А. Власова?! Потім А. А. Власов на чолі 20-ї армії боронить Москву. За оборону Москви він дістає нагороду: орден Червоного Прапора і звання генерал-лейтенанта. Взимку 1941 року А. А. Власова призначено заступником командувача Волховського фронту. Тільки тут, потрапивши в німецьке оточення і, очевидно, не маючи змоги втекти на літаку, як це він робив раніше, А. А. Власов «прозрів».

Тільки тепер він запитав себе: «Почему так ненужно гібнут русскіе люді в етой войне?»

Потім А. А. Власов опинився в німецькому полоні. Тут він «блискавично перероджується» на запеклого ворога большевизму і, підхоплений німцями, організовує «русскіх людей» знову на загибель, але цим разом за «Свободную Расєю».

Такий шлях А. А. Власова від большевицького патріота до «вождя» всіх поневолених большевизмом народів.

«Власовщина», «Комітет Освобожденія Народов Росії» і «РОА» були створені в Німеччині й на теренах, підвладних німцям. Всі ці «двіженія» не мали ніякого відношення до визвольної боротьби українського народу в Україні. Отже, все, що мало відношення до «власовщини» з українського боку, впливів не мало і не могло мати на український визвольний рух. Визвольна боротьба українського народу була керована підпільним проводом ОУН, що мав свою власну, ні від кого не залежну, політичну й тактичну лінію. Отже, все, що в наступних розділах стосуватиметься відносин між українцями й росіянами, не мало жодного зв'язку з подіями в Україні.

В попередніх розділах ми подали причини, що спонукали німців до створення й підтримки т. зв. «власовського руху».

Через два роки після його появи сталася нова подія: «власовський рух» оформився в «Комітет Освобожденія Народов Росії». З приводу заснування цього комітету в його органі «Воля Народа» від 15. XI. 1944 року читаємо:

14 листопда 1944 року в Празі цей комітет було затверджено, головою обрано А. А. Власова й прийнято маніфест, як загальну програму визвольної боротьби народів Росії.

Українські політичні кола на еміграції ще раніше добачали справжні заміри російської чорносотенщини, тому ніякої участи в тих «переговорах» з Власовим не брали.

Однак А. А. Власова це не бентежило, і такого «прєдставітєля от українского народа» він знайшов в особі «літератора» Ю. Я. Музиченка.

Хто ця людина? Яке вона мала право виступати (хай навіть як фікція!) від імени українського народу?

Коротенька «біографія» цього «прєдставітєля» буде найліпшою характеристикою його «авторитетної» особи в українському середовищі.

Ю. Я. Музиченко до німецько-большевицької війни працював в культурно-освітньому відділі Київської радіостанції (довірена особа!). З втечею большевиків з України дістався до Німеччини. Безпросвітний п'яниця. Розповідають, що для участи в празькій конференції йому дали «друз'я» чорний фрак. До Праги він у ньому не доїхав, бо в дорозі пропив.

Така була постать «прєдставітєля», що виступав від імени українського народу в комітеті Власова.

Щодо «маніфесту», то навряд чи можна було придумати більш цинічний твір. Наведемо тут тільки кілька місць, щоб кожен українець побачив, яка віддаль лежить між тим, що в ньому «проголошено», й тим, що «власовщина» провадила на практиці.

Ось кілька виїмків, які ганьблять большевицький лад:

або:

А ось одна з обіцянок «комітєта» народам майбутньої «свободной Росії»:

«І. Рівність всіх народів Росії і їх дійсне право на національний розвиток, самовизначення й державну самостійність».

Як бачимо, власовська «критика» большевизму убивча, знамениті обіцянки, тільки інакше все це виглядає в детально розробленій «власовській програмі» під назвою «Схема національно-трудового союза», яка має служити «дороговказом» в побудові отої «Свободной Росії».

Вже у «Введенії» до згаданої «схеми» знаходимо давно розвінчані російські імперіалістичні «теорії». Нижче подаємо зміст двох параграфів:

Як бачимо, російська чорносотенщина навіть на думці не має зректися загарбаних у різні історичні періоди чужих земель України, Білорусі, Кавказу й інших, бо для них це було лише «об'єднання довкола російського народу».

Що ж до «світового покликання родіни», то цей російський месіанізм досить зручно втілений в нещодавно легалізованому Комінтерні.

Від першої і до останньої сторінки «схема» написана «по образу і подобію» сталінської конституції. От хоч би взяти питання державної мови. Чорносотенці пишуть:

Таке ж обґрунтування щодо введення російської мови як державної в СССР знаходимо й у сталінській конституції.

В чому ж різниця, «господа-товарищі», державного «устрою» ваших «государств»?

Хіба тільки в тому, що на місце Сталіна мав прийти Власов! Яке ставлення до заснування «Комітета Освобожденія Народов Росії» зайняли українські політичні кола на еміграції, знаходимо в газеті «Краківські Вісті» від 2 грудня 1944 року. Зі статті під наголовком «Довкола Комітету Визволення Народів Росії» читаємо:

Подібне ставлення до Комітету зайняв тоді й козачий рух. В «Козачому Віснику» від 15. XI. 1944 року в ч. 24 читаємо:

Ці два зауваження української й козачої преси повністю характеризують ставлення поневолених народів до очолюваного росіянами «визвольного руху».

З виникненням «власовщини» українські політичні й громадські кола відчули нову небезпеку для українського народу, що крилася за лаштунками новітнього російського імперіалізму.

Небезпека була тим більша, що у своїх замірах «спасенія єдіной нєдєлімой» об'єдналися між собою представники двох російських імперіалізмів: чорносотенно-білогвардійського (стара еміграція) та большевицького (на теренах Німеччини).

Мільйонові маси військовополонених українців, що походили з СССР, та вивезена на примусові роботи до Німеччини українська молодь були тим гарматним м'ясом, на яке розраховував А. А. Власов, створюючи «РОА».

Перед українськими громадськими установами за кордоном стояло завдання урятувати цю частину українського народу від апетитів «власовщини». Найгіршим було те, що німці трактували українців з-під совєтів, як «остів», отже фактично позбавляли їх національного означення, а «власовщина» претендувала на «остів», як на «русскіх людей». Українські комітети в Німеччині порушують клопотання перед різними німецькими установами про признання за українцями з-під совєтів права на національне ім'я. Цим мають на меті відмежувати українців від росіян. Але всі ці заходи лишаються без наслідків.

Тим часом виявилось, що українці-«добровольці», потрапивши до «РОА», не розтопилися в «руском море», а навпаки, домагаються окремих українських відділів. По таборах «остів» українці висміюють агітаторів Власова, що намагаються доводити про «братерство» російського й українського народів, мовляв, «какая разніца». Мільйонові маси українців за межами України стали серйозною перешкодою для замірів А. А. Власова.

Німці, бачачи негативне ставлення українців до «власовської концепції», йдуть на «поступки». Сталося це в той час, коли вони вже не здатні були втриматись на Сході й під тиском большевиків залишали Україну.

Тепер для німців повстанча боротьба в Україні, що розгорілась проти большевиків, набула позитивного значення. Тепер українських повстанців німці називають «героями», а не «бандитами, вислужниками Сталіна», як це було за їхньої окупації. Недовіра німців щодо «всеобіймаючого двіженія» А. А. Власова яскраво випливає з характеру розмови між ген. Власовим і журналістом газети «Фелькішер Беобахтер».

Розмова була надрукована 7 грудня 1944 року в названій газеті ч. 330 під наголовком: «Українська визвольна боротьба». Містимо її без змін:

Коли б це інтерв'ю генерала Власова прочитала людина, що не орієнтується в українсько-російських відносинах, вона б зробила висновок, що в українського народу ліпшого «друга», як А. А. Власов, не було і немає. Але нас, українців, «господін-товаріщ» А. А. Власов своїми твердженнями не дивує. Звернімось до першого-ліпшого большевицького комісара з питанням про «дружбу» українського й російського народів, і він дасть таку самісіньку відповідь. Щоб розкрити справжні цілі А. А. Власова, звернімось до «власовських» пропаґандивних видань. Даремно в них шукати навіть таких замаскованих большевицьких розв'язок «національного питання», про які говорить А. А. Власов в інтерв'ю. У тих виданнях чорним по білому порозписувані різні блеяння тільки про «русскій народ», подаючи його в різних відмінах, і жадного слова не сказано про ті «рівноправні народи», за які так вболіває «освободітєльноє двіженіє».

Кілька фактів про взаємини між українцями й росіянами в «РОА».

В листах, що їх писали українці з частин «РОА» до своїх товаришів, читаємо (подаємо в скороченні):

Професор Б. оповідає:

Російська чорносотенщина в «РОА» українців-офіцерів вищих рангів не допускала на командні пости. Як тільки довідувались, що хтось з вищих офіцерів українець, його негайно звільняли або понижували до степені середнього чи молодшого командира.

Так на практиці виглядало «власовське содружество» українського й російського народів у «спільній» боротьбі проти большевизму.

Особливо перешкоджала «власовщина» популяризації за кордоном української визвольної справи.

Завданням російської чорносотенщини білогвардійсько-большевицького типу було не допустити висвітлення перед широким світом боротьби українського народу як цілком осібного й незалежного від «руского освободітєльного двіженія» руху.

«Власовщина» замовчувала наявність незалежної визвольної боротьби в Україні, а коли про неї не можна було замовчати, тоді намагалася «довести», що керівництво тією боротьбою здійснюється з «власівської» штаб-квартири.

Стверджує це такий факт:

6-14 січня 1945 року німецький науковий інститут чужинецьких справ при закордонному міністерстві у м. Ваймарі скликав міжнародний конгрес у справах тодішнього становища Німеччини. На конгрес прибуло 160 делегатів від 25 націй. Серед делегатів були переважно представники сателітів тодішньої Німеччини та нейтральних держав Швеції, Португалії, Іспанії.

На конгресі були також представники «Комітєта Освобожденія Народов Росії»: Л. Дудін, Г. Н. Жілєнков, В. Ф. Малишкін та інші. Жодного представника від інших націй «народов Росії» не було. Навіть українців, які в Німеччині становили найбільший відсоток з-поміж народів Східної Европи, «власовщина» подбала, щоб на конгрес не допустити. На конгрес українці дістались нелегально.

Делегати прослухали кілька доповідей на різні політичні теми. Генерал-майор В. Ф. Малишкін прочитав доповідь: «Крах большевицької ідеології». Він говорив лише про Росію й про російський народ. Жодним словом не згадав про боротьбу українських повстанців проти большевизму, а в той час навіть на сторінках німецької преси про це часто було згадувано.

Після закінчення доповіді шведський журналіст запитав Малишкіна:

— Чи українські партизани, що борються тепер в Україні, зв'язані з власовським рухом?

Малишкін відповів:

— Так, це є відрух російського визвольного руху.

Тоді з місця праворуч від шведської делегації підвівся український представник і, звертаючись до присутніх німецькою мовою, сказав:

— Українці борються за Українську Соборну Самостійну Державу і з «власовським рухом» нічого спільного не мають.

Це був несподіваний виступ. Малишкін, пославшись на «широку тему» заторкнутого питання, відмовився відповідати.

Покладаючи великі надії на «Рускую Освободітєльную Армію», німці враховували негативне ставлення до неї українців. В той час, коли справи Німеччини на фронтах щораз гіршають, німці шукають засобів, щоб використати у війні великі маси українців.

На початку 1944 року в Німеччині з'явилися військові формації під назвою Українське Визвольне Військо (УВВ).

Як тільки стало відомо про створення цих військових частин, українці почали масово кидати «Рускую Освободітєльную Армію» Власова й переходити до УВВ. Прикладом може бути старшинська школа «РОА» поблизу Берліна в Дабенсдорфі. Тут навчалося до 65% українців. Як тільки їм стало відомо про створення Української Армії, вони, не закінчивши школи, з'явилися до штабу УВВ.

Командування «РОА» намагалося перешкодити відходу українців. Колишній старшина «РОА» українець з Полтавщини Т. розповідає:

«В березні 1944 року частина „РОА“, у якій він знаходився, прибула із східного фронту для поповнення в Штеттін. Тут містився штаб „РОА“ під командуванням генерала Сахарова, що комплектував нові бойові відділи. На цьому пункті було багато українців-бійців та колишніх старшин червоної армії. Тільки тут вони вперше довідалися про існування Української Армії. Відразу біля двохсот українців звернулось до командування пункту „РОА“ з проханням перевести їх до УВВ. Замість відповіді, їм надіслали власовського агітатора, який почав їх умовляти, що большевизм треба бити спільними силами, що жодної ролі не відіграє, в якій армії будуть українці, зрештою, що росіяни й українці — один народ і т. п.»

Українці стояли на своєму.

Тоді до них з'явився німець в ранзі підполковника і теж почав «доводити», що між росіянами й українцями немає ніякої різниці.

Українці далі домагалися переводу до УВВ.

Через кілька днів їм заявили, що до УВВ мають право перейти тільки галичани (їх було щось біля 80 осіб), а українці з СССР мусять лишитись в «РОА». Після цього Т. особисто звернувся до свого старшого начальника з проханням відпустити його до УВВ. Начальник накинувся на нього із словами: «ізмєннік», «большевік». Потім почав докоряти за «посрамленіе честі мундіра руского офіцера», «за ізмєну Росії» і т. п. Коли стало ясним, що ніякі домагання не допоможуть, одного дня 120 українців з «РОА» втекло до штабу УВВ в Берлін, де їх розподілили по українських частинах.

Його товариш хорунжий К. І. з Вінниці, що командував сотнею УВВ в Чехії перед самою капітуляцією Німеччини, дезертирував із своїми озброєними людьми й санітарним відділом у Карпати з метою прилучитись до УПА.

Т. подає ще такий факт: на комплектувальному пункті «РОА» в Штеттіні довідалися, що поблизу міста в лісі працюють совєтські військовополонені українці. До них поїхали старшини «РОА». Після заклику агітатора вступити до російських відділів полонені заявили:

«Якщо до УВВ, то підемо, а до „РОА“ не хочемо».

Цих прикладів досить, щоб відповісти на брехні російської чорносотенщини, що «українці воліли перебувати в „РОА“, аніж іти до „так називаємих українскіх частей“».

Під командуванням ген. лейт. Жілєнкова і Мальцева на початку травня 1945 року біля м. Праги німці зосередили великі сили «РОА», що мали завдання спинити большевицький наступ на сході.

Згодом стало відомо, що війська «Руской Освободітєльной Армії» приєдналися до повстання чехів у Празі й з приходом туди большевиків піддалися їм. Тоді ж у Чехії Жілєнкова й Мальцева большевики повісили, як «предателей родіни», а з рядових «власовців» зробили м'ясну січку, їх клали рядами на землю й розчавлювали танками.

А. А. Власов, як відомо, також пізніше повис на шибениці в Москві.

Згинула гітлерівська Німеччина — не стало й «руского освободітєльного двіженія».

Не чуємо сьогодні його «відруху» й на етнографічних російських землях. Росіяни виявились нездатні вести провід у боротьбі з большевизмом. Такий неминучий кінець всіх російських «концепцій», що в тій або іншій замаскованій формі будуть протаскувати «ідеї» «єдіной нєдєлімой».

Тим часом український визвольний рух, в авангарді якого стоїть Українська Повстанча Армія, набрав таких розмірів, що про нього говорить цілий світ.

Щойно по двох роках після закінчення Другої світової війни російська еміграція знову починає активізуватись, висуваючи заяложену концепцію «єдіной нєдєлімой».

На противагу Антибольшевицькому Блоку Народів, ініційованому українцями, росіяни створили на еміграції в Німеччині «Російський Всенаціональний Союз Свободи» (?!). Не підлягає сумнівам, що, крім самих росіян, навряд чи знайдеться в тому «союзі» хоч одна «порядна душа» з-поміж «інородцев». Цей новий російський «союз» виключно з «союзом СССР» і «власовскім двіженієм» є не що інше, як намагання російської чорносотенщини «обуздать сепаратістов».

Не спить російська чорносотенщина й за океаном. Центральний орган російської соціал-демократичної партії «Соціалістіческій Вєстнік» в ч. 9/600 за 23 вересня 1947 року, що виходить в Нью-Йорку, пропагує на своїх сторінках «Програму устройства освобождьонной Росії» після розгрому СССР.

«Програма» не є чимсь новим, це копія згаданих нами попереду «концепцій» російського імперіалізму. Однак з огляду на те, що її друкують російські соціалісти, для нас, українців (а ми теж маємо соціалістів!), будуть цікаві в ній окремі місця. Подаємо в скороченні:

Хочеться вірити, що серед росіян знайдуться нарешті люди з тверезим розумом. Вони заради майбутнього російської нації прийдуть до голосу і знайдуть спільну мову з поневоленими народами червоної імперії СССР в побудові нового ладу на сході Європи.

Жадні махінації, що оперті на «єдіную нєдєлімую», при будь-яких її варіантах до співпраці українців з росіянами не ведуть.