Українська Національна Армія. Матеріяли до історії

Тарас Бульба-Боровець УКРАЇНСЬКА АРМІЯ В НІМЕЧЧИНІ ^{Розділ з книги «АРМІЯ БЕЗ ДЕРЖАВИ»}

а початку березня 1945 року Український Національний Комітет в Німеччині видав відозву до всіх українців на німецькій території та в контрольованих Німеччиною країнах з повідомленням про своє заснування. Цією відозвою Комітет проголосив свою програму та організацію нової української армії при німецьких збройних силах. Нова армія за схемою складалася з двох основних частин:

— регулярної наземної армії, що мала завдання боротися на східному фронті проти ворога України — СРСР, та

— іррегулярної частини, що мала офіційну назву — Група «Б» Української Національної Армії.

Група «Б» мала завдання перекинутися на східний фронт для диверсійно-партизанської акції проти комуністів в Україні. Армія підлягала наказам генерала Шандрука. Начальником штабу армії був призначений полковник Аркадій Валійський. Командиром Групи «Б» — отаман Тарас Бульба-Боровець. Начальником штабу Групи «Б» — полковник Андрій Доллуд, а потім — полковник Іван Коваль, з нової еміграції.

Згідно опрацьованого плану штабу ген. Шандрука до складу регулярної частини УНА мали входити:

— організована в Галичині заходами Українського Центрального Комітету в 1943 році одна піхотна дивізія «Галичина», що отримувала назву — Перша Дивізія УНА,

— всі наявні менші та більші українські добровольчі військові частини при різних німецьких з'єднаннях, що досі носили назву — Українське Визвольне Військо,

— всі особи української національности, які добровільно служили при німецьких військах, технічних та транспортних колонах,

— всі добровольці української національности з-посеред військовополонених польської та совєтської армій, а також з-посеред цивільних робітників в Німеччині та амнестовані кацетники,

— всі добровольці української національности, вже досі включені в ряди Російської Визвольної Армії ген. Власова, які виявляли бажання перейти в свою національну армію,

— всі українські поліційні батальйони, що по виході з України були приділені до різних німецьких військових з'єднань.

Згідно плану, опрацьованого штабом Групи «Б», в склад цієї іррегулярної частини мали входити добровольчі кадри за індивідуальним підбором та вибором штабом групи з усіх існуючих готових формацій УНА, а також шляхом амністування кадрів з кацетів. Група була спочатку запланована на 5.000 вояків. Потім штаб обмежив її силу до 1.500 чоловік, розбитих на малі бойові одиниці силою роя воєнного часу, керованого офіцером. В партизанських операціях окремі рої могли, на випадок потреби, з'єднуватися в чоти та сотні, діяти більшими відділами, рекрутуючи на місцях нових партизан в Україні.

На підставі попередніх підрахунків, штаб УНА міг набрати до 250.000 військовоздатних українських кадрів, з числа тих, що взимку 1944 року опинилися в Німеччині та ще були на східному фронті. Чверть мільйона готових, добре вишколених вояків усіх родів зброї. Згідно організаційного плану армії, затвердженого Комітетом та штабом УНА, 1-ша дивізія мала якнайшвидше перерости в корпус, а інші нові частини мали організовуватись в багатьох пунктах в окремі бриґади за родами зброї. Потім готові бриґади мали бути зведені, шляхом їх реорганізації, в нові дивізії. База кадрів для армії була колосальна, але знову так, як 1941 року в Україні, не було сприяючої політичної кон'юнктури для творення армії. Війна наближалася до кінця.

Намічені військові плани Українського Комітету не були повністю здійснені з двох головних причин:

— тому, що німці одною рукою ці плани затверджували, а другою — на кожному кроці їх саботували,

— і тому, що в травні 1945 року наступила капітуляція Німеччини.

Навіть перекинення першого батальйону Групи «Б», що вже в квітні 1945 року був готовий і з яким я мав намір відлітати зі своїм штабом в Україну, не відбулося, оскільки німецькій авіації вже не вистачало на такі операції пального. Нам, натомість, запропонували робити короткі десанти зараз за фронтом — на польсько-чеську територію, — на що ми не дали згоди. Так операція відкладалася аж до капітуляції Німеччини.

Поштовхом до німецького саботажу українських військових планів були провокаційні антиукраїнські заходи москалів. Вони дуже гостро виступали проти Українського Комітету взагалі, а проти нашого військового пляну зокрема. Вони навіть доносили на українців, називаючи «комуністами». Така поведінка москалів випливала з їх імперіалістичного чаду, а також тому, що Український Комітет домагався переведення вояків української національности з армії Власова в українську армію, а там їх було понад 70 відсотків. Люди вмирали з голоду по таборах військовополонених. Української армії не було аж до весни 1945 року. А Власов почав вербування людей серед полонених ще влітку 1943-го, тобто ще задовго до прокламації його Комітету. Замість голодної смерти в таборах, багато українців добровільно записалося в армію Власова. На цій підставі росіяни переконували німців, що концепція Власова єдино правильна, бо він має 70 відсотків українців. Коли ж у березні 1945 року з'явилася Українська Національна Армія, майже всі українці з армії Власова почали домагатися переходу в Українську армію. Ця акція загрожувала Власову повним банкрутством, бо так могла розвалитися його армія, що складалася не з росіян, а з «народів Росії». Росіяни взагалі не дуже здавались в полон, а ті, що й попали в полон, за винятком одиниць, як патріоти СРСР гнали камінням зі своїх таборів агітаторів Власова, як зрадників. Вони чекали, що ось-ось «батько Сталін» визволить їх. Після капітуляції тисячі їх поїхали автомобілями, уквітчаними червоними прапорами, годувати воші в Сибір.

Формування української армії в Німеччині не було закінчене через капітуляцію. Була оформлена Перша дивізія, як частина УНА, одна протитанкова бриґада під командуванням полковника Петра Дяченка та два батальйони Групи «Б». Перша дивізія була передана німецьким командуванням під команду генерала П. Шандрука. Йшла активна робота по організації нових окремих бриґад та відділів Групи «Б».

Український Комітет розвинув широку пропаґандивну роботу в терені, для чого ще перед заснуванням Комітету було організовано спеціальний штаб української пропаганди під керівництвом майора Дацька. Пізніше цей штаб підпорядкували Українському Комітетові. Майор Дацько розгорнув активну пропаганду серед українських вояків в армії Власова, щоб вони боролися за свободу своєї батьківщини — України, а не Росії. Проти цього гостро виступали росіяни, а допомагали їм німці. Все це, разом взяте, та нестабільність німецького фронту, який швидко наближався до Берліна, викликало великий хаос, в якому було тяжко орієнтуватися.

Погляди українців на справу організації Комітету та армії були поділені. Одна частина, тобто група Бандери, голосно говорила, що нам з німцями вже нема чого говорити, а треба їх тільки поборювати. Тому вони ні до Комітету, ні до штабу армії не послали своїх представників. Але самі, окремо, постійно вели переговори з німцями. Проте друга, більша частина, тобто республіканці, націоналісти полк. Мельника, монархісти та представники громадських комітетів — д-р Доленко з Харкова, проф. Кубійович з Галичини вважали, що, навпаки, перебуваючи на німецькій землі, нам треба організувати офіційний комітет та якусь збройну силу і разом з німцями боротися проти СРСР до кінця війни. Передусім, організація Комітету й армії дає нам змогу наносити більше ударів головному ворогові України — комуністичній Москві, а по-друге — Комітет і армія дають нам змогу організовано рятувати сотні тисяч наших людей, отримувати подорожні папери та змогу організації евакуаційних транспортів на захід.

Ця більшість вважала, що війна наближається до кінця тільки між Німеччиною та СРСР, але війна України з Москвою не припиняється, а буде вестися далі.

Кожна свіжа куля проти безбожного комунізму — це союзник України. Передбачаючи скору капітуляцію, генерал П. Шандрук видав таємний наказ Першій дивізії та всім більшим і меншим частинам УНА відповідними маневрами відірватися від ворога на східному фронті і всіма засобами транспорту та форсованими маршами негайно перекинутися на західний фронт і там здатися в полон союзницьким військам. Цей наказ був планомірно виконаний.

Не маючи ніякої можливості здійснення планів Групи «Б», я також видав в кінці квітня 1945 року наказ по нашій Групі з такою самою директивою. Полковник Доллуд і полковник Коваль, виконуючи цей наказ, розбили наших готових два батальйони на менші групи, які стаціонували в горах, в районі Йоганесберґа, і форсованими маршами вивели всіх людей в Баварію, де наші люди частково здалися в американський полон, а інші розсіялися серед німецького цивільного населення.

В цей самий час, напередодні німецької капітуляції, вибухнуло чеське повстання в Празі, скероване проти німців. Коли взяти до уваги, що все підпілля та партизанський рух в Чехо-Словаччині були тоді явно під керівництвом совєтських парашутистів, закинутих з Москви, то треба припустити, що й це повстання чехів також було спровоковане Москвою. Якраз в околицях Праги була розташована одна дивізія армії генерала Власова під його особистою командою. На заклик чехів про допомогу ген. Власов видав наказ своїй дивізії обернути зброю проти німців. Ця дивізія допомогла чехам звільнити Прагу від німців, але за пару днів Прагу «визволила» совєтська армія. Війська генерала Власова відступили, деяка частина вояків перейшла до большевиків, де їх на місці поголовно розстріляли як зрадників чи подвійних зрадників. Генерал Власов з рештою дивізії втік і здався в американський полон. Американці обіцяли йому «безпечний» полон, але при перевезенні Власова «в інше місце» дорогою на американців напали большевицькі людоїди, які і «викрали» Власова. Через деякий час радіо Москви подало до відома, що генерала Власова засудили на смерть через повішення. Так закінчив своє існування рух Власова. Армія генерала Власова, хоч була започаткована в 1943 році, так само, як наша, мала тільки дві дивізії війська, хоч пропаганда голосила про «півмільйонову армію».

Мені стало відомо ще в Берліні восени 1944 року, що німці не мають повної довіри до генерала Власова, як визначного совєтського офіцера і фанатичного російського імперіаліста. Події в Празі показали, що німецькі сумніви і підозри не були безпідставні. Що було основною причиною підступності союзу зброї ген. Власова — важко сказати. В кожному разі, його останній чин в Празі не можна віднести до лицарських вчинків. Він знав усі стратегічні плани Москви, добре бачив, що Німеччина так чи інакше програє війну, і міг спокійно залишити хід подій самій історії, не зраджуючи свого союзника. Чи союзник був добрий, чи поганий — про це Власов міг подумати багато раніше, а не в обличчі його катастрофи. Чехам Власов нічим не допоміг: їх країна з німецької колонії стала совєтською колонією. Щойно після закінчення війни з деяких таємних документів стало відомо, що Гітлер до останньої хвилини був проти організації будь-яких окремих військових частин при німецькій армії, сформованих із східноєвропейських націй. Проте німецька армія всіма силами намагалася організувати цілі національні армії. В Берліні щодо цього питання була постійна і гостра розбіжність поглядів між Гестапо та командуванням армією. Тепер нам стало ясно, чому ми мали стільки перешкод та явного саботажу з боку німців при організації нашої армії. Згідно з таємною директивою Гітлера, організація національних військ була нарешті дозволена, але ці формації не повинні були перевищувати одної-двох дивізій. Дії цих дивізій мали бути обмежені і носити більше політично-пропаґандивний характер, ніж військово-стратегічний. Про цю директиву ніхто не знав. Ясна річ, що німецький уряд міг мати свої плани, а національні комітети — свої. І ці плани не завжди були однозгідні. Але ми вважаємо роботу Українського Комітету наскрізь позитивною, бо вона була підпорядкована високій меті — служити ідеї збройної боротьби України проти Росії та большевизму, під якими знову стогне наш народ.

Офіційне визнання німецькою владою Українського Національного Комітету та його програми діяльности було цілковитою перемогою української національної політики стосовно Німеччини. Нам не відомо, як розгорталися б події, якби Німеччина так скоро не капітулювала. Але якби, наприклад, у Німеччині в міжчасі відбувся державний переворот проти Гітлера, українська політика вже мала б у Німеччині готову політичну базу та свою збройну силу, з допомогою яких вона могла б відстоювати життєві інтереси України. Коли українські політичні чинники добивалися від німців визнання Комітету та дозволу на організацію армії, то вони мали на увазі цілу німецьку державу та німецьку націю, а не режим Гітлера. Проти цього режиму українська національна політика та її збройна (іррегулярна) сила в Україні зайняли таке становище, на яке той режим заслужив. Ідеологія нацизму була нам чужа і явно ворожа. Але серед німецького народу ми мали нагоду побачити протягом Другої світової війни дуже багато людей, які так само ненавиділи нацизм і прихильно ставилися до ідеї та програми нашої національно-визвольної боротьби.