Українська Національна Армія. Матеріяли до історії

Кость Паньківський ЮНАЦТВО ПРОТИПОВІТРЯНОЇ ОБОРОНИ

окупованих на сході землях така акція почалася на Білорусі. Ідея притягти білоруську молодь нижче обов'язкового віку праці до служби в парамілітарних частинах виринула в колах провідників гітлерівської молоді в Мінську 1943 року. В тому часі минулося вже гостре наставления проти співпраці з народами східної Европи, а місцеві керівники німецької адміністрації дістали можливість проводити в життя нову політику. Супроти москалів вона не змінилася, не змінилася також політика рейхскомісара Коха в Україні, але генерал-комісар Білорусі пішов по лінії, яку накреслила німецька адміністрація в колишніх вільних балтійських державах — Естонії, Латвії й Литві. І на Білорусі почалися розмови про «крайову самоуправу». Німці дозволили організувати Білоруську Центральну Раду та в рамках тієї своєї нової політики дозволили створити Союз Білоруської Молоді з освітньо-спортовим характером. Акція мала форми добровільности, але фактично, так, як усе, вона була примусовою. СБМ дістав змогу видавати газети та дрібні книжки для дітей і юнацтва, вишколювати інструкторів для хлоп'ячих і дівочих гуртків молоді на периферії тощо і швидко згуртував численне членство. До гурту юнацтва СБМ притягали вже від 14 років, якщо тільки кандидат добре виглядав. Коли восени 1943 р. большевики прийшли на східні кордони генерал-комісаріату Білорусь, команда Гітлерівської Молоді перевела планову евакуацію СБМ до Німеччини. Молодь — хлопці і дівчата — пройшли тут технічний вишкіл і працювали по фабриках. Число білоруської молоді, що під кінець 1943 р. опинилась у райху, сягало 10 тисяч.

Якраз у той час повітряні нальоти альянтів на Німеччину стали інтенсивниші і поширилися на терен всього райху. Наспіла потреба зміцнити протиповітряну оборону, а німецького юнацтва не вистачало. І в колах провідництва гітлерової молоді занепокоїлись.

Команда оборони й команда зброї-СС зацікавилася білоруською молоддю в юнацьких роках. Її почали притягати до протиповітряної оборони і творити окремі відділи помічників протиповітряної артилерії по всьому райху під назвою LuftwafFenhelfer або SS-Flakhelfer (пізніше в українському перекладі — СС-юнацтво). З боку молоді знову не було спротиву, бо вояцька служба завжди більш приманлива, ніж робота за верстатом.

Успіх акції швидко підказав поширити її на всі народи Східної, згодом також і Західної Европи. Юнаки дістали мундир німецьких юнаків із відзнаками національної приналежности на рукаві (національні барви, або герб, або напис рідною). Вони мали бути поставлені в усіх розуміннях нарівні з німцями, і щодо трактування, і щодо платні (одна німецька марка на день; з того половина готівкою на руки, а друга половина — на банкову ощадну книжку). Зрозуміло, що таке розпорядження мусіло викликати непорозуміння, і суперечки між німецькими урядовими установами, і дискусії на цю тему. Заукель лементував, що йому забирають робочу силу, яка потрібна в промисловості, Розенберґ протестував, що, не питаючи його думки і згоди, беруть молодь із східних земель, що підлягають йому як міністрові. Вирішальною стала думка рейхсфюрера Гіммлера. Молодь приділили в основному до протиповітряної оборони, а тільки ті, що лишалися, мали працювати в промисловості. Акція, тепер уже загальна, дістала закриту назву «Заготівля сіна» (Deckname «Heuaktion»). Її очолила нова установа партії з центром у Берліні «Службова Станиця Нікель» (Dienststelle Hauptbannfuhrer Siegfried Nickel) від імені провідника гітлерівської молоді, який започаткував її в Білорусі і тепер очолював. Вона мала своїм завданням вербування юнацтва та початковий вишкіл. Після 6 або 8 тижнів юнаків заприсягали та передавали команді повітряних сил. Швидко почалася боротьба між установою Нікеля (партія) і військом, кому має підлягати юнацтво. Ця боротьба велася аж до розвалу райху і дуже ускладнювала працю та ще більше життя юнаків і піклування ними. Згодом, підшукуючи привабливі гасла, що мали б прикрити поганий зміст, виступили ще і з планом втягти юнацтво всіх народів в «Европейський Фронт Молоді». До того часу він існував для вибраних народів під почесним проводом Бальдура фон Шіраха, фюрера гітлерівської молоді. Та на те вже не стало часу.

Головний адміністративний відділ станиці Нікеля мав осідок в Опаві на Шлезьку (Troppau). Розбудовуючи акцію в усій ширині, поділили терен (райх і всі рештки окупованих країв) на 5 частин. В кожній частині встановили «Команду воєнної служби» (Kriegseinsatzkommando). Генеральне Губернаторство належало до команди Південь (Sud), її керівником був обербаннфюрер Гаупт. Тому що в ГГ йшлося в першу чергу про українську молодь, то його осідком був у травні — червні 1944-го Львів. Поступово творили при централі пости уповноважених для окремих національних відділів юнацтва, в тому числі і для українців (Der Beauftragte der ukrainischen Jugend або fur die ukrainische Jugend), але це сталося аж під кінець 1944 року, коли ми вже покинули Галичину.

Обов'язок примусової служби в юнацтві завели у нас вже з початком 1944 року, зразу для хлопців (про дівчат не згадували), але про рішення Берліна в цій справі не було відомо нічого. Становище в Галичині було дуже тяжке, так що всі німецькі уряди, а разом з ними і ми, були зайняті проблемами евакуації. Большевики були вже в Галичині, під Бродами, а в березні — вже і в Тернополі, і під Коломиєю. Відбувалася евакуація східних частин краю, незабаром також і Львова. В кінці березня основний склад керманичів і працівників УЦК переїхав до Кракова і Криниці, а у Львові на місці великої установи лишилася Львівська Станиця УЦК, незначна особовим складом. Залізниця і пошта припинили працю для цивільного населення, і наш зв'язок з краєм був слабкий. Тому ми не знали ані про нову акцію, ані про її розміри. До цього часу єдиним вістуном такої акції на галицькому терені можна було назвати розпорядження шкільної влади про притягнення шкільної молоді до протиповітряної служби в школах. Те розпорядження з'явилося в лютому 1944 року, і постановлено, що на випадок недостачі учителів і батьків можна до протиповітряної служби притягти в даній школі учнів і учениць, хлопців — за дня від 14-го року, вночі — від 15-го, дівчат від 16-го року життя. Та це розпорядження мало незначний і тільки місцевий характер.

В квітні, після приходу німецьких танкових військ із заходу, просування большевиків затрималось і атмосфера на якийсь час успокоїлась. Щойно тепер надійшли до нас перші відомості з місць. Ми бачили, що акція вербування до юнацтва охопила тільки незначне число хлопців, передовсім з-поміж евакуйованих шкільних учнів. Положення було безнадійне, навчання в школах, зокрема по селах, вже зовсім перестало бути нормальним, молодим хлопцям постійно загрожувала небезпека примусового схоплення до немилої праці в райху або в УСлБ, або, що гірше, загальна відповідальність за різного роду вчинки проти німців, на які той час був дуже багатий. Тепер ніхто не сприймав тої справи трагічно, вважаючи побір до юнацтва меншим лихом. Галичина була підфронтовою смугою, хлопців вивозили до таборів для юнаків, які були на заході, в краківському дистрикті — в Переворську і Неполомицях.

В той час німецькі урядові станиці приступили до загального вербування на службу в юнацтві. Сталося це без офіційного проголошення, без підготовки і без ясного плану. Це заскочило молодь, батьків і провід УЦК, так як колись восени 1941-го набір до зброї-СС. Акцію вербування хлопців почала шкільна влада по школах. Панове з відділу науки і навчання влаштовували зібрання з доповідями для учнів. В цих пропаґандивних зібраннях приймали участь усі урядовці відділу на чолі з самим керівником Ґасселіхом. Це показувало, який тиск був у цій справі згори і яке велике значення прив'язувало до акції вище начальство. Офіційна акція Уряду Праці проявилася в травні. Проголошено розпорядження про обов'язок служби чоловіків від 14-го року життя з лопатою або зброєю та обов'язок реєстрації народжених від 1909-го до 1930-го. Передбачений розподіл був такий: юнацтво 15-20 років — військова служба, а до праці — 35-45, а то й 55. Реєстровані ставали до лікарських оглядин, але видно було, що головна увага в цій акції присвячена була юнацтву.

В половині травня у Львові відбулася перша, скликана мною, нарада працівників відділів молоді і шкільних справ і представників учительства. Ми ствердили, що німці поставили нас перед доконаним фактом, проводять акцію без нас і проти нас і що наше становище в цій справі зовсім інше від становища з-перед року, коли ми приймали участь у творенні дивізії. Але нашої молоді не можемо лишити без нашої опіки. Щоправда в складі Військової Управи є таки наш власний керманич відділу молоді, але її головою є урядовець губернатора, Бізанц. Тому мусимо добиватися нашого впливу. Ми вирішили з місця створити при УЦК окрему «референтуру юнацтва протиповітряної оборони», висловлюючи сподівання, що і в цій справі матимемо підтримку загалу громадянства. Молодь не може залишитися без своїх священиків, учителів, лікарів і медсестер. Я інформував, що і провідник у Кракові, і я у Львові дістали запевнення від усіх німецьких чинників, що молодь середніх і професійних шкіл буде затримана в своїх гуртах і матиме після закінчення основного 8-тижневого вишколу забезпечене шкільне навчання поза службою. З кожним класом мав би виїхати один учитель, і вся молодь матиме релігійну опіку. Розуміючи всі труднощі, ми висловили надію, що учительство стане біля молоді. Коли прийшло до вибору нашого референта для справ юнацтва, наша увага зупинилася на особі проф. Тимоша Білостоцького, в тому часі директора торговельної школи і доцента Вищої Торговельної Школи, колишнього нашого референта для справ тіловиховання, приятеля молоді. Проф. Білостоцький погодився без вагання прийняти на себе цей дуже тяжкий обов'язок. Він заявив, що із закінченням шкільного року в червні перейде вповні до праці над юнацтвом.

Незабаром з'явилися перші чутки про те, що акція примусового набору юнацтва буде поширена також на дівчат. Наша нарада висловилася рішуче проти набору дівчат. Провідник подав у цій оправі заяву правлінню ГГ із виясненням наших позицій, як на ті часи дуже відважну.

Хоч рейхскомісаріату Україна вже не було, бо тільки залишки західноукраїнських земель були ще під фронтовою смугою, та все ж таки ми почули в справі юнацтва ще й голос рейхскомісара Еріха Коха. Він поставив вимогу, яка дістала підтримку Гіммлера, творити окремі відділи українських і окремі галицьких юнаків і не мішати східноукраїнської молоді з галицькою. Прийшло рішення, що галицька молодь має вживати як свою відзнаку галицького лева, так, як дивізія, а східноукраїнська — тризуб. І в цій справі треба було наших численних заходів, бо наша публічна опінія вимагала єдности.

Розвиток подій ішов швидким темпом. Перша група галицьких хлопців, набраних ще весною, відбула юнацький вишкіл в Переворську. На середу 7 червня призначили урочисте закінчення вишколу і складення юнацької присяги. Ад'ютант губернатора повідомив мене про те. Він сказав, що губернатор їде туди і просить мене взяти участь у цій урочистості. Я поїхав до Переворська з кількома співробітниками УЦК, вважаючи це нашим обов'язком. Був з нами також Бізанц із членами Військової Управи і ред. Ольга Кузьмович. Свято заприсяження пройшло дуже урочисто. Лави юнаків, між якими були мої знайомі хлопці, справляли дуже добре враження. Більшість із них дійсно добровільно заголосилися до юнацтва. Вони виступили в парадних одностроях темно-синього кольору з жовто-блакитною перевязкою з галицьким левом на руці та мали свій добрий хор. Губернатор виступив перший раз із промовою в суто українському дусі. Він надав таборові назву: «Український СС-юнацький табір імени сотника Федя Черника». Своє слово закінчив словами: «Молоді товариші! Будьте, як він, слухняними юнаками і добрими вояками. Будьте, як він, повні віри у свою Батьківщину, у свій народ і велику спільноту будучої молодої Европи. Тому ви, перші юнаки-СС, гордо несіть ім'я вашого табору „Черник“ у краще, нове майбутнє!» І я промовляв до юнаків від УЦК.

Негайно після нашого повернення зі Переворська, ще в першій половині червня, у львівській пресі з'явилася перша інформація, а за нею офіційне оголошення Військової Управи про формування відділів українських юнаків. Інформація говорила про те, що ВУ «почала набір», так, ніби юнацьких відділів ще не було.

Вже перед проголошенням заклику дістали ми вістку з Кракова, що на початку червня створили новий табір українського юнацтва з ярликом «зразкового» в Криниці. Тут без труднощів зібрали понад 300 хлопців і дівчат шкіл, бо в Криниці були учительська семінарія і професійні школи, а починаючи з 1944 року також гімназійні курси. Виховником і опікуном юнацтва, вже також і дівчат, став співробітник нашого відділу молоді учитель А. Антонович.

І знову, так як у лютому в справі взаємин вояцтва дивізії з підпіллям, так і тепер, самостійний заклик ВУ в такій важливій справі, як примусовий набір юнацтва, викликав розходження між провідником УЦК і ВУ. І знову ми думали, що обов'язком членів ВУ було перед підписанням заклику порозумітися з провідником, бо значення примусового набору молоді переходило компетенції ВУ, а зміст і стилізація заклику викликали великі застереження. Підписані члени ВУ заявили, що відозва складена і підписи поставлені Бізанцом без їх відома. Ми поставили питання перед Бізанцом, який, як завжди в таких випадках, заспокоював, що це пильна справа, не було часу, і, по суті, ми і так нічого не могли б змінити. Це не був час для суперечок. Треба було думати, як допомогти нашим дітям, на яких впав обов'язок служби в юнацтві в найнесприятливіших умовах і формах. Все ж таки застереження з боку УЦК викликало реакцію з німецького боку. Під закликом на Холмщині, хоч у тексті нічого не змінили, додали до підписів Військової Управи також підписи «представника УЦК в Люблині» д-ра Льонгіна Голейка і голів УДК в Холмі капітана-лейтенанта Святослава Шраменка і в Грубешові — Т. Гарасим'юка.

А тут над нами висіла большевицька офензива. Німці вже відступали на півночі в Білорусі. Ми чекали, коли прийде черга на наш відтинок. Німецький комендант юнацьких справ Гаупт під кінець червня переніс свою станицю до Кракова. В той час прийшов виклик проф. Тимошеві Білостоцькому і ред. Ользі Кузьмович, що початково були опікунами, а пізніше стали уповноваженими для українського юнацтва. Їх викликала Станиця Нікеля на підставі опінії німецької шкільної влади. Та вже не довелося виконувати роботу на рідній землі. І вони переїхали в перших днях липня до Кракова.

Німці ще встигли запрезентувати львівському громадянству перші частини юнаків. Це були ці юнаки-випускники, яких ми відвідували в Переворську на початку червня. Тепер їх привезли до Львова, щоб вони попрощались із батьками перед виїздом до своїх відділів у різних містах райху. Їх виступ, із пропаґандивного боку, був дуже вдалим. Юнаки приймали, ранком 28 червня, участь у відзначенні сорокових роковин нашої кооперації в Галичині, в Скарбівському театрі, опісля під звуки оркестру нашої дивізії перейшли при гарній сонячній погоді у знаменитій формі вулицями міста до касина при Академічній вулиці, де відбулася зустріч із батьками і представниками громадянства. Тут явився також губернатор Вехтер та представники німецької організації молоді, керівник команди Південь Гаупт і керівник молоді в Галичині обербаннфюрер Оттен. Всі вони промовляли.

Від УЦК і ВУ промовляв керманич молоді проф. Зенон Зелений.

Одночасно виникли перші труднощі в справі шкільного навчання юнаків. Недотримання обіцянок і зобов'язань з боку німецької шкільної влади було вже самозрозумілою річчю. Питання було вже навіть не в тому, чи німці в умовах велетенської битви, що розгорілась на всьому східному фронту, і важких боїв у Франції здатні до нормального планування і нормального виконання планів.

Труднощі були не тільки з німецького боку. Перші наші турботи були з набором учителів, далі йшли питання духовного піклування, лікарської опіки, медсестер. Якщо йде мова про учительство, то знову пішли в рух заклики до патріотизму. Вони не були новими. Ми застосовували їх постійно, звертаючись до патріотичних почувань. Але ці заклики не були супроводжені відповідними запевненнями суспільної позиції учительства, відповідної винагороди за працю.

Зате далеко важче було у вкрай складних умовах останнього року Другої світової війни виконувати обов'язки учителя й опікуна молоді. Стаття була теоретично вповні обґрунтована. Правда, було багато таких учителів, що зголосилися до праці в юнацтві і на цій підставі без труднощів отримали можливість для себе з родинами і майном виїхати до Німеччини, але там вони забули про юнаків і про свої зобов'язання і йшли на легшу і менш відповідальну роботу. Тим більше треба підкреслити роботу того учительства, що не покинуло юнаків і витримало з ними до кінця.