Українська Національна Армія. Матеріяли до історії

Богдан Маців ОДІССЕЯ ДИВІЗІЇ «ГАЛИЧИНА»

ік 1943-й. Друга світова війна була в повному розпалі. Німецька армія все частіше зазнавала великих втрат. Втрата шостої армії ген. Павлюса під Сталінградом примусила німців застановитися над результатами своєї хижацької політики. В усіх країнах під німецькою окупацією почалися партизанські дії. Війська, потрібні для фронтових дій, частково мусіли бути відтягнені для придушення партизанських рухів. Німецька пропаганда почала частіше говорити про «Нову Европу». Кожна окупована країна мусіла кров'ю вибороти собі місце у цій «Новій Европі». У збройні сили Німеччини входили теж елітні частини т. зв. «Зброї СС», які до того часу складались з Германських вояків. Від 1942 року почалось набирання добровольців для боротьби проти більшовизму з неґерманських народів Східної Европи.

Український Центральний Комітет під проводом проф. Володимира Кубійовича одержав пропозицію підтримати створення одної дивізії з галицьких українців і почав переговори у справі організації українських військових частин. Для проведення набору добровольців утворено Військову Управу, почесним головою якої став ген. Віктор Курманович.

28 квітня 1943 року у Львові відбулося святкове проголошення творення стрілецької дивізії «Галичина». В інших містах збиралися добровольці і марширували на польові Служби Божі, а відтак, на головних площах міст виголошували промови і відбулися дефіляди перед представниками губернатора.

До дивізії голосилися колишні старшини, підстаршини і вояки української та інших армій та багато молоді. Загальне захоплення було велике, бо постала нагода мати своє військо. Українська комбатантська організація «Молода Україна» підтримала творення дивізії та закликала продовжувати українську військову традицію. До дивізії зголошувалися люди із сіл, міст, гір і долів, люди різних прошарків суспільства, старші і молоді, бідні і багаті. Від 28 квітня до червня 1943 року до дивізії зголосилося понад 80 тисяч добровольців. Від 11 травня призовні комісії працювали у містах Галичини. Остаточно до дивізії прийняли 27 тисяч добровольців. У неділю 18 липня у Львові відбулося прощання добровольців. Польову Службу Божу відправив єпископ Никита Будка, а прощальне слово виголосив о. д-р Василь Лаба, якого Митрополит Андрей Шептицький призначив духовним опікуном дивізії.

Приблизно 50 тисяч людей були присутні на цій Службі Божій. Після Богослужения присутні перейшли на площу перед оперним театром, де представники громадськости виголосили промови і де відбулась дефіляда. На почесній трибуні були проф. В. Кубійович з членами Військової Управи, губернатор Галичини д-р Отто Вехтер і військовий комендант Галичини генерал Ганс Бойтель зі своїми почотами.

Увечері 18 липня перші транспорти з добровольцями від'їхали до вишкільних таборів у Брно Чехії і в Гайделяґері біля Дембіци у корінній Польщі. Транспорти за транспортами виїжджали з різних міст Галичини. На вагонах видно написи: «За вільну Україну». Восени того ж 1943-го новобранців проводжали вже старшини і вояки дивізії.

Під час рекрутського вишколу тільки неділя була днем відпочинку, і тоді вояки брали участь у польовій Службі Божій.

Колишніх старшин вислано на перевишкіл до місцевості Лєшани, у Чехії. Після вишколу ті старшини повернулися до дивізії, до Гайделяґера.

На початку лютого 1944 року дивізія отримала наказ сформувати бойову групу для боротьби з комуністичними партизанами. Та група, на чолі з командиром гарматного полку полк. Баєрсфордом, разом з іншими німецькими частинами була введена в чотиритижневі бої проти добре озброєних і підготовлених партизанів у районі Чесанова, Любачева, Білограю і Замостя.

Після закінчення чотиримісячного рекрутського вишколу більшість вояків вислано на спеціалізовані вишколи різних видів зброї, а також у підстаршинські школи, розкинені по Німеччині та інших країнах.

Велика частина добровольців пройшла рекрутський вишкіл у порядковій поліції. Їх сформовано у добровольчі полки чч. 4-8, які пройшли вишкіл у різних місцевостях. Два полки в січні й два у червні 1944 року прибули до дивізії.

Із вишколів всі повернулися до збірного табору Нойгаммер біля місцевості Саґан в німецькій Сілезії. Прийшла зброя, і продовжувалися вправи в галузі своїх спеціальностей. Вишкіл поволі добігав кінця. З цієї нагоди у червні 1944 року Нойгаммер відвідали представники Військової Управи і батьки добровольців на чолі з проф. В. Кубійовичем і полковником Альфредом Бізанцом.

В середині червня дивізію призначено до 1-ої танкової армії генерала Рауса на схід від Станислава, у другій лінії оборони, де мали тривати вишкіл і поступове введення дивізії у бойові дії.

28 червня 1944 року ешелони дивізії виїхали із Нойгаммера в Галичину. В дорозі наспів наказ про нове призначення — оборону фронтового відтинку шириною у 36 км у другій лінії, недалеко Бродів, 13-го армійського корпусу. Доїзд до фронтової полоси і вивантаження транспортів відбувалися вночі, бо вдень залізничні шляхи бомбардували совєтські літаки.

14 липня почався наступ совєтських військ. Червона армія прорвала фронт на крилах корпусу. Командуючий генерал 13-го корпусу не вжив дивізії в цілості для протинаступу, а кинув у бій поодинокими полками. Відступ загартованих у боях німецьких частин справляв вкрай пригноблююче враження на молодих дивізійників. Все ж таки 30-му полкові дивізії вдалося відбити наступ і звузити місце прориву, але при тому полк зазнав дуже великих втрат.

Того ж дня увечері 29-й полк, а вранці 31-й полк окремо кинули у протинаступ. Обидва полки зазнали великих втрат. Виявилося, що дивізію кинули на найтяжчий відтинок більшовицького наступу.

Наступні дні були особливо тяжкими для дивізії. Совєтська армія проводила свої атаки переважаючими силами, які спочатку вдавалося відбивати. Ворог підтягнув свої резерви і збільшив активність артилерії, танків і літаків. Розгорнулися оборонні бої. Важкими були бої за села Пеняки, Гуту Пеняцьку, Гуту Верхобузьку, Майдан Пеняцький і Суходоли. Ворожий тиск посилився із заходу і утруднював постачання. Ситуація на відтинку української дивізії дійшла до критичного стану. Завзяті бої велися за село і замок Підгірці, які переходили з рук до рук. Більшовицькі танки швидким темпом пробилися через фронтову лінію і дісталися в запілля корпусу. Біля Олеська вони з'єдналися з частинами совєтської армії, які вже пробилися із заходу від Бузька.

Впродовж десятьох днів шаліли завзяті бої в оточенні біля Бродів.

22 липня 1944 року корпус прорвав південну стінку котла на захід від Золочева. Всім учасникам боїв під Бродами глибоко врилося в пам'ять місце прориву: стрімкі береги Подільської височини на південь від залізничної лінії Бузьк — Золочів, на яких засів добре озброєний і замаскований ворог. У штурмі тих височин загинуло багато українських вояків.

Більшовицькі снайпери, заховані в ліску, бачили наступаючих вояків як на долоні. Ззаду по наступаючих стріляла більшовицька протитанкова артилерія. Ворожі танки товклися уширш і вздовж прорваного коридору, обстрілюючи й валкуючи гусеницями всю місцевість і все, що там опинилося. При проломі треба було залишити важку зброю. Під час долання стрімких берегів можна було нести із собою тільки ручну зброю. Пролом із котла ще не означав волі. Треба було пробиватися далі. Прийшлося вести численні бої з ворогом, який встиг спорудити пункти опору. У містечку Гологори ворог знову наніс дивізії великих втрат.

Всі втрати дивізії на полі бою біля Бродів говорять про завзяту боротьбу і про мужність українського вояка. Частинам, які прорвалися з оточення, довелось добиратися до збірного пункту аж біля Мукачева на Закарпатті.

Приблизно сім тисяч українських вояків і старшин пропало під Бродами. З них близько двох тисяч потрапили у совєтський полон, а близько трьох тисяч доповнили лави УПА і згодом продовжували боротьбу з окупантом. Лише три тисячі вояків і старшин дивізії повернулися і стали зародком формування нової дивізії. Новий вишкіл знову відбувався у Нойгаммері.

Коротко перед виїздом дивізії в Галичину з-поміж абсольвентів підстаршинських шкіл вибрали кандидатів на старшинські вишколи, які відбувалися у Чехії, у Бенешові — для артилерії, і в Просечніцах — для піхоти. В Арользені біля Касселя в Німеччині відбувся вишкіл для старшин інтендатури. Крім теоретичного навчання, були практичні заняття у тактичному командуванні в околицях. Після вишколу нові старшини повернулися до Нойгаммера, де їх призначили на командирів сотень і чот.

Наприкінці квітня 1944 року відділи полк. Зіґфріда Нікеля, без згоди Українського Центрального Комітету, почали набирати юнаків і юначок у віці від 15 до 20 років в допоміжну протиповітряну службу оборони. Вишкіл тривав від шести до восьми тижнів і відбувався у місцевостях: Мальта у Каринтійських Альпах, у Переворську на захід від Ярослава, у Нєполоміцах біля Кракова і в Криниці на Лемківщині та в інших таборах в Еґґеру на Судетах, в Найсе на Сілезії і Кренцу над Дунаєм. Німці продовжували набір юнаків по таборах біженців. Після вишколу їх призначали до протилетунської охорони біля великих міст або індустріальних центрів. Юнаки, які мали 18 років, могли голоситися до дивізії. Зрештою, всіх 280 юнаків, що вишколювалися в Мальті, перевели до дивізії у Словаччині у різні підрозділи.

У червні 1944 року большевики перекинули в деякі райони Словаччини загони своїх партизан, які мали досвід боїв. Наприкінці серпня партизанський рух у Словаччині збільшився. У жовтні 1944 року на Словаччині вибухнуло повстання проти німецької адміністрації, інспіроване більшовиками. Частини словацького війська під проводом міністра оборони, генерал-полковника Фердинанда Чатлоша перейшли на бік партизан. Повстанським центром стала Банська Бистриця, в околицях якої перебувало шістдесят-вісімдесят тисяч добре озброєних вояків і партизан. Вони мали важку зброю, включно із танками й літаками.

15 жовтня 1944 року залізницею німці перевезли дивізію на Словаччину для боротьби з партизанами і продовження вишколу. Дивізія відрядила бойову групу в силі скріпленого куреня під командою майора Вільднера, щоб разом з іншими німецькими частинами провести наступ на Банську Бистрицю. Вояки дивізії дуже добре справились із цим завданням і при тому здобули багато всякої зброї. Після чотирьох тижнів боротьби словацька армія склала зброю, а партизанські загони відступили у Високі і Низькі Татри.

Під час Різдвяних свят 1944 року дивізію відвідали проф. В. Кубійович і полк. А. Бізанц і повідомили, що з німецьким урядом ведуться переговори щодо створення Українського Національного Комітету на чолі з генералом Павлом Шандруком, якого німці незабаром мали визнати командувачем усіх українських військових частин, зібраних в Українській Національній Армії.

Унаслідок зимового наступу на словацько-угорському кордоні большевикам вдалося прорвати фронт і дійти аж під Банську Штявницю. Наприкінці грудня дивізія одержала наказ вислати бойову групу для ліквідації пролому. Група під проводом сотника Віттенмаєра закрила місце пролому і в січні повернулася. Слід згадати, що дивізія багато допомогла українським біженцям. При допомозі вояків і дивізійного транспорту вони евакуювали українські родини із прифронтової зони в запілля.

21 січня 1945 року прийшов наказ про переміщення дивізії у Штирію і Словенію. До нового місця призначення маршрут становив понад 500 кілометрів через гірські масиви. Оскільки залізничних транспортів було обмаль і вони необхідні були для постачання боєприпасів фронтовим частинам, дивізії довелося пішки марширувати зі Словаччини в Югославію. 31 січня 1945 року дивізія двома окремими маршрутами вийшла з гостинної Словаччини — марш тривав цілий місяць лютий.

Часті денні атаки літаків-винищувачів примусили дивізію просуватися ночами із Ґраца до Марибора. Із кінцем лютого дивізія увійшла у призначений район розташування. Відносини між українськими вояками і словенським населенням від самого початку були приязні.

Дії партизан в Югославії були багато сильніші, ніж у Словаччині. Більшовицькі партизани були добре озброєні і мали добрий командний склад. Амуніцію і харчі альянти постачали їм літаками.

У районі розташування дивізії діяли численні тітовські загони. Дивізія скоро прочистила територію свого постою і відсунула партизан від головних комунікаційних шляхів. Разом із запасним полком дивізія нараховувала понад 20 тисяч вишколених вояків, досвідчених у боротьбі в гористих районах.

Часто воякам дивізії доводилось долати засніжені хребти гір, ночувати в лісах. Важливим було постійно наступати, не давати противникові відпочинку та примушувати його постійно боронитися.

В середині березня 1945 року становище на східному фронті в Угорщині погіршилося. Совєтська армія прорвала фронт у двох місцях і перейшла австрійський кордон на схід від Ґраца в районі Фельдбаха. Більшовицькі танкові частини були за 40 кілометрів перед Марибором. Тому форсованим маршем дивізію перекинули на фронт в Австрію.

Українську Дивізію підпорядкували 2-ій армії і призначили до 1-го кавалерійського корпусу. 30 березня дивізія отримала наказ закрити місце прориву в районі Ґляйхенберґ і Фельдбах. У закритті пролому брали участь 29-й і 30-й полки разом із 3-ою кавалерійською дивізією і рештками танкової дивізії «Вікінґ». Дивізія здобула панівні верхи Штраднер Коґель і Ґляйхенберґер Коґель разом із замком Ґляйхенберґ. Ворог мав до своєї диспозиції танки і літаки. Дивізія не мала ні тих, ні тих. Обидві висоти кілька разів переходили з рук у руки. Однак фронт стабілізувався, і дивізія з успіхом обороняла призначений їй відтинок фронту.

Наприкінці квітня 1945 року до дивізії прибув ген. Павло Шандрук, щоб включити дивізію до Української Національної Армії. З ним прибули колишній губернатор Галичини Вехтер, д-р Арльт — обидва з головного правління військ СС — та ген. Михайло Крат, який мав перебрати командування дивізії від ген. Фрайтаґа. Українські вояки, що були у резерві, та представники з підрозділів, перші лінії фронту склали перед Павлом Шандруком Присягу на вірність українському народові. Тим актом вони стали частиною УНА. Присутність ген. Шандрука піднесла вояків на дусі.

Для ген. Шандрука найбільшою проблемою була справа збереження дивізії на випадок капітуляції Німеччини — щоб вона не потрапила в руки більшовиків. За його дорученням сотник д-р Любомир Макарушка виїхав у район Фелькермарта, щоб зв'язатися з альянтами. Тим часом 8 травня 1945 року Німеччина капітулювала, а в 11-ій годині того ж дня дивізія дістала наказ залишити фронтову лінію і марширувати в напрямку Юденбурґа.

Більшовицькі танки і літаки атакували відступаючі частини дивізії аж до 10 травня. Своїми танками большевики загородили дорогу на Юденбурґ, так що поодиноким частинам довелося переходити через Альпи. Доки можна було їхати возами, все йшло справно. Пізніше прийшлося залишити вози і їхати верхи або йти пішки. Одначе зброї ніхто не кидав. Всі були втомлені. Час від часу треба було відганяти тітовських партизан, які намагалися роззброювати вояків дивізії. Кожний старався якнайшвидше дійти до збірного пункту, хоч були й такі, що вирішили скоріше перейти у цивільне життя.

Англійці призначили великі поля біля Тамсверґа і Шпітталю за збірні пункти. Друга частина відступаючих вояків, у якій був ген. Шандрук, пішла на північ і попала в американський полон. Після приходу до збірного пункту біля Шпиталю, з огляду на загрозу тітовських партизан, англійці залишили для самооборони по одній рушниці на кожних 10 вояків і пістолі всім старшинам. По короткому часі всіх полонених перевезли до табору, розташованого на виноградних полях поблизу Белярії в Італії. Англійці вважали вояків дивізії за військовоінтернованих, а не полонених. Вони поводилися з ними коректно і чемно. Табір був поділений на полки, курені і сотні. У таборі була дисципліна і порядок. Найбільше дошкуляли голод і спека. Часто і вночі не було полегшення, бо віяли гарячі вітри сірокко. Харч був сухий і дуже скромні порції. Давали його раз на день. Багато було таких, що з'їдали все зразу і чекали знову до наступного дня. Інші пробували щось варити на імпровізованих кухнях. Найкраще в той час стояла сотня фюзілерів, бо їм єдиним вдалося притягнути до полону свою кухню.

Ввечері по команді табір затихав і відбував спільну молитву. Англійські вояки на сторожі шанували ту хвилину і теж ставали на струнко. Багато допоміг таборові військовий капелан англійської армії, за походженням ірландець. Він придбав шатро на каплицю та уможливив відправу Служби Божої. На прохання наших отців він повідомив про наш табір нашого єпископа Івана Бучка, що перебував постійно в Римі. За дорученням владики у червні 1945 року табір відвідали о. д-р Михайло Ваврик і о. д-р Іван Біланич.

Пізніше табір часто відвідували інші отці з Рима. Вони не лише давали нам духовну і моральну підтримку, але також і матеріальну допомогу. Через отців полонені встановили зв'язки зі світом. З видатніших тогочасних отців, які відвідували табір полонених, були пізніші кардинал Мирослав Любачівський і єпископ в Австралії Іван Прашко.

Відвідували табір також небажані й непрошені гості. Ними були члени совєтської репатріаційної комісії. Протягом двох місяців вони перепитували полонених, заохочуючи вояків повертатися на батьківщину. Коли ж це не дало бажаних результатів, вони змінили свою тактику. Від англійців вони вимагали відділити старшин від стрільців, мовляв, старшини тероризують вояків і не дозволяють їм голоситися на виїзд до батьківщини, вимагали, щоб усі по черзі виходили з табору разом зі своїми речами, бо, мовляв, коли люди зголосяться повернутися, то фашисти будуть їх бити, і вони не зможуть забрати своїх речей з табору. Врешті погрожували, що вони і так переберуть табір. Під тиском деякі зголосилися.

Члени комісії швендяли по табору під охороною англійських вояків і вели свою пропаганду. Одного дня нашим воякам урвався терпець. Вранці вони стали під брамою, співали українських патріотичних пісень і не дозволили комісії ввійти до табору. Совєтська комісія повідомила англійського коменданта, що в таборі бунт. Приїхав англійський генерал. Він залишив біля брами озброєний ескорт і увійшов до табору. Вояки перед ним розступилися і віддали йому честь. Англійський генерал пройшов аж до будинку штабу. Коли повернувся до брами, сказав совєтській комісії, що в таборі жодного бунту немає.

Як результат, репатріаційній комісії вдалося перемовити 1052 вояків. Більше охочих не було. Табір уперто стояв на своїх позиціях. З кінцем серпня совєтська комісія побачила, що нікого більше не перемовить, і залишила полонених у спокої. Чисельний стан табору після відходу 1052 вояків до репатріаційного табору і 176, які зголосилися до Польського корпусу, становив 9315 осіб: 5 священиків, 288 старшин, 822 підстаршин і 8200 вояків.

Англійці не видали дивізії у руки большевиків завдяки заходам преосвященнійшого єпископа Івана Бучка, інтервенції Папи Пія XII і українських чинників з Америки і Канади, які вплинули на маршала Александра, головнокомандувача англійських військ в Італії.

У жовтні 1945 року табір перенесли на колишнє летовище біля міста Ріміні. Велику площу обвели дротами, рядами розставили шатра, і все це справляло враження малого містечка. За короткий час вояки розбудували всі потрібні влаштування, спорудили церкви й навіть власний театр. Розцвіло культурне життя. Відкрили різні школи: гімназію, середньо-технічну школу, шоферську, рільничо-городничу, ремісничу, матуральні курси й також вільний університет. Відновили свою діяльність Студентська громада, товариство «Просвіта», Об'єднання українських учителів, засновано літературно-мистецький клуб, філателістичний клуб та осередок «Пакс Романа». Зорганізовано також спортові дружини: копаного м'яча, відбиванки, легкої атлетики, боксу і т. п. Виходили газети «Український Козак», «Батьківщина», «Життя в таборі», «Оса» і журнал «Гроно». У театрі виступали хори та оркестри: мандолінований, джазовий і симфонічний. Мистецькі групи ставили драми, п'єси, комедії, імпрези, ревії і пантоміми. Приміщення театру використовували на всякі академії, доповіді, імпрези, виставки та для відзначення свят. Англійці допомагали нам своїми матеріалами і обладнанням. Рільничо-господарська школа одержала три пари коней, а шоферська — авто. Гроші на книжки, папір та інші потреби для навчання табір одержав від єпископа Бучка і від українських організацій з-за океану.

Українці, що служили в 2-му Польському корпусі, відвідували табір і допомагали нам чим могли. Вони зібрали між собою гроші і купили для табору український прапор. Урочисте благословення прапора відбулося при участі цілого табору. Цю велику подію відзначили соборним молебнем, присягою прапороносців і врочистим підписанням грамоти.

Південна німецька армія капітулювала в Італії. Вона мала все своє обладнання. Полонені інших національностей користали з німецьких шпиталів, культурних і технічних баз. Німці привозили до табору фільми, а спортовці змагалися з нашими командами.

До покращення життя в таборі спричинилися робочі команди, які виїжджали на роботи. Працюючи поза табором, вони мали можливість придбати харчі й інші речі, які продавали або давали своїм товаришам. В англійському постачанні працювали дві транспортні чоти, які вільно жили поза межами табору без жодної сторожі.

Недалеко від Ріміні у містечку Річіоне містився жіночий табір, у якому були родини полонених і медсестри. Українська група там рахувала 25 осіб, в тому числі 13 медсестер. Совєтська репатріаційна комісія також їх переслухувала. Після якогось часу родини полонених перевезли до цивільного табору, а деяких медсестер призначили на працю до шпиталю у Чезенатіко. Наші отці відправляли там Служби Божі, хор давав концерти, і часом команда табору відвідувала жіночий табір і шпиталь.

У таборі всі чимось займалися. Ніхто не сидів без діла. Життя йшло скорим темпом. Преосвященний єпископ Іван Бучко відвідав табір у грудні 1945 року. Крім духовних осіб, наш табір відвідували представники Міжнародного Червоного Хреста, голова Комітету Українців Канади о. д-р Василь Кушнір, голова З'єднаного Українсько-Американського Допомогового Комітету д-р Володимир Галан, д-р Н. Герман з Австрії, Американська Парламентська місія, член Канадського Парламенту Антін Глинка з дружиною та інші. Останніми відвідали табір у квітні 1947 року сотн. Богдан Панчук з дружиною Анною. З ними приїхала Анна Храплива — член Центрального Українського Допомогового Бюро, яке в Лондоні (Великобританія) заснував у 1945 році Союз Українських Канадських Вояків. Сотн. Панчук був директором ЦУДБ. Усі троє були одягнені в канадські військові уніформи. Сотн. Панчук підбадьорював усіх і запевняв, що побут у таборі Триватиме недовго. 25 квітня 1947 року англійський комендант табору офіційно повідомив нас, що англійський уряд вирішив перевезти до Англії і Шотландії усіх полонених українців, їхні родини і медсестер.

29 квітня 1947 року перший транспорт виїхав до Англії. Транспорти відправляли автоколонами до Венеції, а відтак військовими кораблями, через Ґібралтарську протоку, транспортували до Англії. Останній транспорт прибув на британські острови наприкінці червня. В Англії старшин перевезли до окремих таборів. Стрільців і підстаршин зразу дали до таборів праці. Старшини не мусіли фізично працювати, але через тиск і скарги англійців самі зголосилися до праці при направах доріг і сільському господарстві.

Відомою подією під час життя в Англії був страйк і голодівка полонених. Причиною того протесту було рішення англійського уряду відправити всіх воєнних інвалідів до Німеччини. Вся преса і радіо заговорили про це нелюдяне рішення. Від сотн. Панчука, голови Союзу Українців у Великій Британії, пішли меморандуми до уряду й самого короля. Завдяки спільній акції полонених і українських робітників вивіз інвалідів припинили. З ініціативи сотн. Богдана Панчука провели збірку і закупили ферму, яку перетворили на оселю для інвалідів, куди їх і перевезли. Вони там мали лікарську опіку і фінансове забезпечення. Ті, що могли виконувати легку працю, вирощували різну городину, й оселя стала майже самовистачальною.

31 грудня 1948 року англійці звільнили останніх полонених з табору у Шеффільді. Всі кинулися шукати праці в індустрії, щоб жити у більших міських центрах. Частина вояків потрапила в американський полон, з них найбільша група — близько тисячі вояків — була в Баварії. Менша група якийсь час перебувала в Австрії, а згодом її перевезли до Баварії. Їх перевозили кілька разів до різних місцевостей.

Хоч українців американці тримали окремо, однак їх трактували на рівні з німецькими вояками зброї СС. Стрільців і нижчих підстаршин звільнили влітку 1946 року, а решту — в січні 1947-го. Третя група, кількадесять вояків дивізії та юнаків протиповітряної оборони, пробула американський полон в таборах біля м. Реґенсбурга. Їх звільнили в травні 1946 року.