Українська Національна Армія. Матеріяли до історії

Володимир Жила ПАРАШУТНА БРИГАДА УКРАЇНСЬКОЇ АРМІЇ

кщо протягом 1943 року Гітлер ще мріяв про перемогу, то після невдалого замаху на нього в 1944 році він покладав надію лише на «відплатну» атомову зброю. В той час німецькі військові сили зазнавали щораз сильніших ударів. Змінилася ситуація в Україні, німецька армія була майже повністю витіснена з наших земель совєтськими «визволителями».

Тим часом минали дальші трагічні місяці, а кінця війни не було видно. Ми, що залишалися на волі, гірко переживали жахливий німецький терор проти українських патріотів. І тут раптом німецька влада почала звільняти українських арештованих провідників і то з усіх політичних угруповань. Кожному було ясно, що тут немає мови про будь-яку зміну політичного курсу, а просто воєнні події так різко змінилися, що німці вирішили розпочати переговори на широкій базі.

Пригадується мені одна довша розмова з майором Кирилом Дацьком, що працював керівником у відділі української пропаганди в Берліні і був втаємничений у секрети нашої закулісної політики. Багато не думаючи, він ствердив, що вістки про звільнення не тільки правдоподібні, а й реальні. Німці хочуть, щоб наші провідники порозумілися між собою ще перед початком переговорів. Тут Дацько вбачав нову лінію політики і радив, що треба забути трагічне минуле та спільними силами почати будувати нове майбутнє. Закінчуючи цю прецікаву розмову, він прямо запитав мене, чи не захотів би я залишити видавання моїх журналів і перейти до загонів Отамана Тараса Бульби-Боровця, що швидко почнуть формуватися. Для мене це була радісна несподіванка та справді приємна вістка, що матиму можливість служити у війську під командою легендарного Отамана Бульби-Боровця. Але цієї суботи я йому згоди таки не дав. Треба було порадитися з друзями та з моєю «владою», під керівництвом якої я працював. Усі наступні дні я широко передумував справу, склав плани та ще перед закінченням тижня поїхав до Берліна, щоб офіційно передати майорові Дацькові мою згоду. Тим разом, продовжуючи нашу попередню розмову, він ще більше втаємничив мене в суть справи, а саме, що я служитиму у парашутній бриґаді, яку планують організувати й якою керуватиме Отаман Тарас Бульба-Боровець.

Наприкінці лютого 1945 року я отримав лист з Берліна про те, що мене прийняли в ряди Української Національної Армії та що я повинен зголоситися у військовій команді в Берліні, щоб там оформити документацію та отримати військовий мундир лейтенанта. Це для мене означало, що майор Дацько переговорив справу з Отаманом Бульбою-Боровцем, який перебував тоді в готелі «Кант» у Берліні. На мою думку, він був єдиний, що рішив мою справу на рекомендацію майора Дацька. 6 березня я отримав залізничний квиток і маршрут із запискою, що на станції в Берліні до мене приєднається полковник Андрій Доллуд — керівник штабу бриґади, який їде до Чехії на вишкіл.

З Берліна ми виїхали надвечір після сильного бомбардування міста 17 березня. Поїзд їхав поволі, зупинявся на різних станціях, найдовше стояв на малих станціях, а то й десь у лісах під час бомбардування. Основними пасажирами були німецькі вояки, жінки й діти, чоловіків-невояків було дуже мало. Вояки поводилися дуже погано, майже на кожному кроці порушували військову дисципліну, здіймали шум, вели себе нестримано; найгірше, що часто поміж ними доходило до бійки, яку важко було припинити. Полковника разом зі мною постійно викликали для розв'язання суперечок та наведення порядку. Наша подорож до Чехії тривала майже два дні, щастя, що ми мали свої харчі й воду. Ми з полковником сиділи в купе біля дверей і всю дорогу говорили або спали. Здається, найбільше ми таки говорили, полковник розповідав мені про своє бурхливе життя. Він уродженець Херсонщини, член Української Центральної Ради. У 1918-1919 роках командував батальйоном козаків Гонти у боротьбі за Львів. За Директорії був керівником генерального штабу армії УН Республіки під час Першого зимового походу в 1920 році. Зимовий похід приніс йому багато вражень та чимало цінного досвіду, який він планує використати тепер і тому радіє, що їде на вишкіл парашутної бриґади. З великим інтересом розповідав він також про пасічництво. Любив розводити бджіл та працювати на пасіці десь край села.

З Отаманом ми зустрілися тільки в понеділок 19 березня надвечір. Він безмірно радів, що ми таки прорвалися, подолавши безмежні труднощі. З радістю на обличчі Отаман розповідав нам про офіційне проголошення Українського Національного Комітету, що відбулося у неділю 18 березня 1945 року. Він вважав, що це було незвичайне досягнення. Велика українська нація, об'єднана духовими силами, включається політично й військово в протибільшовицьку боротьбу разом з німцями. Для нас з'являються тут дві альтернативи, продовжував Отаман: залишатися бездіяльними або продовжувати протибільшовицьку боротьбу. Третьої можливости нема. В силу свого історичного призначення український народ від вибуху німецько-більшовицької війни знаходився, як і раніше, на протибільшовицькому боці. Інакше бути й не могло. Безперервна й безкомпромісова боротьба з більшовизмом, продовжував Отаман, — це наслідок наших політичних обставин. Це лежить у нашій природі вільнолюбного народу, який свідомий того, що він бореться за свою політичну підметність. Ми боремося за національну волю, а не за більшовицьке «самоопрєдєлєніє вплоть до отдєлєнія», за свою незалежну державу під своїм національним прапором і золотим тризубом, а не за опереткову УССР із чужими прихвоснями на чолі. Ми боремося за з'єднання в цій державі суцільних наших етнографічних земель, за відповідну психіці нашого народу та його вільній волі рідну владу, а не за диктатуру інтернаціонального пролетаріату. Ми боремося за такі форми господарського й суспільного життя, які забезпечать українському народові щасливе буття і розвиток, а не за державний совєтський капіталізм. Ми боремося за соціальну справедливість — а не за колгоспне та фабричне рабство селян та робітників. Ми боремося за вільний культурний розвиток — а не за цензуроване партією друковане слово.

Ми відчуваємо критичність ситуації, бо війна наближається до кінця, але не вагаємося включитися в боротьбу, бо це єдина можливість здобути волю і відновити українську державність.

Згодом Отаман почав інформувати нас про парашутну бриґаду: перший її батальйон, на його думку, був майже сформований. Десятки здібних і військово вишколених молодих українців кожного дня зголошується в штабі з бажанням вступити в ряди бриґади. Сама ідея парашутної бриґади має поважний вплив на вояків, вони горді, що одного дня виконуватимуть в Україні найбільше завдання свого життя.

Розповівши нам про військові гаразди: харчування, приміщення та оточення, Отаман, схиливши голову, дбайливо заявив, що він дуже турбується долею сотника Олега Штуля-Ждановича, який уже давно повинен тут бути. Виходить, щось мусило трапитися по дорозі й він або затримався, а може, його й заарештували. А він тут такий потрібний, ми ж зовсім відстаємо в галузі політично-освітнього вишколу, й то якраз у дуже важливий час, коли наближаємося до нашої місії. У цю хвилину він глянув у мій бік і зміряв мене очима від ніг до голови. Я мимоволі відчув усю важливість ситуації — що мені припаде завдання перебрати політично-освітній вишкіл і тимчасово заступити Отаманового приятеля, сотника Олега Штуля-Ждановича. Моє глибоке передчуття мене не підвело. Бо тоді ж саме звернувся до мене Отаман: «Пане хорунжий Жила, з уваги на Ваші кваліфікації тимчасово доручаю Вам обов'язок політично-освітнього вишколу. Знаю, що це не буде легка праця, але ви її виконаєте. Адже працюватимете для важливої справи свого рідного народу». Я без вагання прийняв завдання і попросив лише про вказівки. «їх отримаєте завтра від мене, а коли матимете ще інші питання, то звертайтеся просто, а я послужу вам порадою, а коли виникне потреба, то й допомогою», — підсумував Отаман.

Цього вечора, після смачної вечері й чарки, ми довго сиділи й обговорювали різні справи та все до деталей, щоб не було сумнівів та щоб робота успішно просувалася з самого початку. По цьому мене спрямували на нічний відпочинок, а Отаман далі продовжував розмови з керівником штабу бригади полковником Доллудом.

Незважаючи на втому через дві недоспані ночі, я спав дуже мало, поринаючи думками у завтрашній день — планував програму. Хотілося обговорити з вояками тему «За що ж ми готуємося воювати?». Я планував змалювати конкретизовану політичну програму включно з суспільними постулатами. Для цього я вирішив використати декларацію Українського Національного Комітету, бо вона найкраще покривала ці постулати й робила їх програмовими не тільки на завтра, а й на найближче майбутнє. Лекцію я планував почати заявою, що лави нашого війська відкриті для кожного українця і ми підпорядковуємося законній Президії Українського Національного Комітету. Боремося за повну консолідацію серед українців та мобілізуємо всі творчі сили України проти нашого зовнішнього ворога — комуністичної Москви. У нас в основному два фронти: революційно-партизанський та інформаційний. Обидва вони однаково важливі, бо спрямовані на визволення України з ворожого ярма та на відновлення нашої суверенної держави. Про державний лад і форму правління рішатиме ввесь народ через своїх представників у парламенті самостійної України. Ми стоїмо на засадах демократії і глибокого патріотизму. Патріотами України можуть бути не тільки українці, але й люди інших національностей, які чесно вважають Україну своєю батьківщиною. Всі громадяни в українській державі повинні мати однакові права та однакові обов'язки. Ми боремося за дійсну свободу думки, слова, віри та чину для кожного громадянина української держави, без різниці його національности, статі, походження, політичних і релігійних переконань. Ми стоїмо за перебудову економічної структури української держави з совєтської «казьонщини» та «колхозництва», за поширення свободи приватної ініціативи. Кожне це питання я поширював, приводив приклади, відповідав на запитання. Наприкінці мого виступу я помітив під деревом Отамана, який уважно прислухався до моєї імпровізованої лекції. Під час обіду він попросив мене на зустріч і відразу висловив своє вдоволення з приводу почутого. Радів, що я даю присутнім можливість ставити запитання й дискутувати зі мною. Вважав, що це дуже корисний підхід, який дає слухачеві можливість чогось навчитися.

Після обіду я говорив про українське село під царською владою. Воно тоді було примітивне, зруйноване, але ведене за приватною ініціативою. Йому я протиставив насильно колективізоване село, приклад модерного рабства. Тут я, зокрема, говорив і про голод 1932-1933 років, змальовуючи виразні картини навмисного пограбування українського села жорстокою совєтською владою. А зробила вона це тому, щоб селянин забув про свою вкрадену волю і про все своє. І не опирався приблудним своїм убивцям та й був покірним в їхньому колгоспному кріпацтві. Наприкінці цієї лекції виступив один з вояків, який доповнив мною сказане картинами голоду в його селі, відзначивши трагічну смерть своєї сестри та батьків. Виходить, що до цієї лекції прислухався Отаман. Він дуже похвально відгукнувся про неї та заявив, що сотник Штуль-Жданович напевно радів би з таких виступів.

Я обговорив там також чимало історичних тем: «Як постало місто Київ», «Хто це Ярослав Мудрий?», «Які були причини упадку Київської Держави?», «Які були початки християнства на Україні?», «Москва та її відношення до Києва», «Чому Повстання 1648 року було успішним?», «Що таке Переяславська Угода 1654 року та які її наслідки?», «Бій під Конотопом 1659 року та бій під Полтавою 1709 року», «Державнийустрій Гетьманщини», «Яке значення мають пам'ятні дати 22 січня 1918 року та 1 листопада 1918 року для українського народу?», «Хто це — Симон Петлюра?», «Як, де й коли дійшло до злуки всіх українських земель?», «Що це Зимові Походи та як вони скінчилися?». Говорив я також про значення Котляревського, Шевченка та Шашкевича в українській літературі. Усі ці теми викликали широке зацікавлення у моїх слухачів. Вони часто зустрічалися зі мною у вільні хвилини й продовжували дискусію. Деякі вояки допомагали мені в цій відповідальній праці — своїми виступами, після лекцій та участю в дискусіях.

Мав я і труднощі, коли приходилося говорити про українську партизанську боротьбу, зокрема про її тактику та про роль Махна в українській партизанській боротьбі. Отаман, а також і полковник Доллуд були великими прихильниками тактики Махна. Вони часто пригадували мені партизанську засаду Махна: «з-під землі та під землю». А де немає на це змоги, говорив полковник Доллуд, то краще не вести жодних операцій. Коли мені доводилося говорити на ці теми, я всебічно консультувався з Отаманом або з полковником Доллудом, які мали справді енциклопедичні знання з цієї галузі. Я завжди був безмежно вдячний їм за всяку, навіть найдрібнішу, допомогу.

Отаман Бульба-Боровець ставився до мене уважно під час мого побуту в чеських горах. Працюючи там на дуже відповідальній праці, я користувався його повною довірою. Може, він почувався б краще, якби ці функції виконував сотник Олег Штуль-Жданович — його політичний дорадник і ад'ютант. Олег і Отаман, — пише Рома Турянська, — «творили дуже колоритну пару, бо перший був спокійний, зрівноваженої вдачі, а Бульба — розбурхана стихія». Здається, дві ночі я спав у сусідній кімнаті Отамана. Засинав він швидко і хропів — аж луна неслася по кімнаті. До речі, я чув від його співтоваришів-партизан, що вони часто боялися, щоб він своїм хропінням у лісі не навів ворога на сонних повстанців. «Він, — пише Туринська, — йшов до бомбосховищ радше заради нас, ніж задля себе, уважаючи, що, мовляв, як він не згинув у лісі, то й тут йому нічого не станеться. Він прислухався до свисту й вибухів бомб і спокійно пояснював нам, як далеко від нас вони падають. А коли зі стелі сипалася штукатурка й нам забивало дух, він флегматично зауважував: „От здорово“»...

Отаман Бульба-Боровець дуже любив і шанував петлюрівців, бо вони «пропагували ідею консолідації всіх творчих сил цілої нації на базі республіканської концепції УНР, як законного Державного Центру України... Вони організували і ставили молодь під прапори Петлюри. Їх культ Народної Республіки перетворився на нову політично-військову віру, ім'я якій — Петлюрівський рух».

Не маючи ніякої можливості на здійснення планів парашутної бригади, генерал Бульба-Боровець, передбачаючи швидку капітуляцію, видав наприкінці квітня 1945 року цій же бригаді наказ негайно залишити чеські гори й переїхати на західний фронт. Полковники Доллуд і Коваль, виконуючи цей наказ, поділили готові два батальйони бриґади на менші групи і форсованими маршами вивели всіх вояків у Баварію, де вони частинно здалися в американський полон, а більшість розсіялася серед німецького цивільного населення.