Українська Національна Армія. Матеріяли до історії

Олег Лисяк МИ ПРИСЯГАЛИ УКРАЇНІ

ув квітень 1945 року. Війна вже кінчалася, хоч завзяті бої нашої дивізії були в повному розгарі в Штірії на відтинку Фельдбах — Ґляйхенберґ — Штраден. Совєтська армія саме прорвала німецький фронт в Мадярщині і вдарила на Австрію. Нашу дивізію поспішно пересунено із Словенії з околиць Марибора, де вона прочищувала терен від тітовських партизан, з завданням, щоб вона в рамках 2-ої Армії 1-го кавалерійського корпусу протинаступом стримала совєтський наступ на відтинку Штраден — Ґляйхенберґ — Фельдбах. У завзятих боях від початку квітня остаточно лінія фронту устійнилася на цій лінії з доволі важкими нашими втратами.

Зайняте важкими фронтовими діями вояцтво дивізії нічого, або майже нічого, не знало про переговори між українськими політичними чинниками і німцями, про створення Українського Національного Комітету і визнання Української Національної Армії, і що згідно з цими договореннями головою цього Комітету став генерал Павло Шандрук. Згідно з наказом ч. 8 Української Народної Республіки з 15 березня генерала Павла Шандрука призначено командувачем Українською Національною Армією (УНА).

(Щойно, багатьма роками пізніше, я довідався з тексту наказу Уряду УНР ч. 64 від 14 травня 1968 р., що: «Стверджується, що Українська Національна Армія як окрема військова одиниця введена з днем 15 березня 1945 р. до складу Війська Української Народної Республіки»). Але, по правді, ми на фронті в тому часі про це все не знали.

Десь в половині квітня з'явився в нашій квартирі звітодавців, в селі Марієндорф під фронтом, о. д-р Іван Гриньох, який разом з генералом Шандруком насилу добився до дивізії. Він розказав нам про становище і дав нам деякі вказівки і доручення, як своїм знайомим по іншій, неофіційній лінії.

Виконуючи доручення о. д-ра Гриньоха, я почав відвідувати окремі фронтові частини, побував двічі в обложеному замку Ґляйхенберґ, раз — з моїм приятелем з-перед дивізійних часів, пор. Богданом Підгайним; тоді замком володів пор. В. Козак (з замку я виніс під час совєтського обстрілу мідяну старовинну ікону св. Миколая, і тепер вона спочиває в архіві Української Католицької Філадельфійської Митрополії); побував на нараді наших старшин запасного полку, де був тоді пор. М. Малецький; був у фюзилерів Гуляка, був у Богдана Бігуса, був у Герасимовича, відвідав мого колеґу з Карпатського Лещатарського Клубу — Романа Гавриляка, побував в «Асика», Тараса Чмоли, який зі своєю сотнею стояв на віддалі кількадесяти метрів (через сад) від совєтів, — всюди розказував все те, що знав, і радив, що робити, згідно із вказівками о. д-ра Гриньоха. Прийшло тоді теж до Богдана Підгайного доручення від Миколи Лебедя («Рубана»), яке приніс колишній полковник УПА «Гуцул» (Іван Бутковський), щоби роззброїти німецький командний склад дивізії і пробиватися до Адріатики і там чекати на англійців, що, очевидно, було вже неможливе, бо ми були в самому фронті між німецькими частинами 2-ої Армії...

В міжчасі ген. Шандрук з Фелькермаркта з запасного полку до команди дивізії прибув, віднайшов нашу «звітодавчу» квартиру і перебув з нами дві ночі в баварській хаті в Марієндорфі, де спав на єдиному ліжку, а ми, як звичайно, на долівці. Він розповів мені доволі багато про останні події, як також про своє минуле, показував документи з часів контрактової служби в польській армії тощо. Генерал привіз із собою український прапор і нові відзнаки на наші шапки — тризубці. Протягом кількох днів генерал відвідував різні наші фронтові частини у їх становищах, що викликало велике піднесення у вояків, бо ж ген. Фрайтаґ від часу Бродів фронту не відвідував, командуючи з свойого мешкального вагона. А в міжчасі бої йшли далі, зокрема за Ґляйхенберґ і Штраден.

Котрогось дня мене повідомили, що дивізія має остаточно перейти під українське командування — видимим знаком мала бути урочиста присяга нашого вояцтва на вірність Україні. Це сталося 25 квітня, не цілі два тижні перед закінченням війни, 8 травня 1945-го.

Очевидно, що я був при тому, це ж обов'язок звітодавця, і, що запам'ятав, постараюся розказати.

Пам'ятаю, на відкритій галявині було збудоване мале підвищення-мовниця, оточене відкритим каре двох чи трьох сотень 30-го полку. Посередині уставлено гранатомет, а біля нього у вихідних уніформах, в шоломах і при короткій зброї два старшини з 29-го і з 31-го полку, хор. Роман Гавриляк і хор. Роман Припхан. Біля них ген. Шандрук. Капелан дивізії пор. о. Михайло Левенець провів присягу, яку з піднесеними правицями повторювали за ним усі присутні:

Після проведення присяги о. капелан дивізії пор. о. М. Левенець виголосив коротку проповідь про значення присяги для всіх християн. Потім коротко говорив генерал Шандрук про конечність втримання наших традицій в боротьбі за незалежність України.

Після присяги перед генералом і його почтом (в якому, наскільки пам'ятаю, були сот. Макарушка, ад'ютант генерала хор. Роман Цьолко та німецькі старшини — Вехтер, д-р Арльт і ще дехто, ген. Фрайтаґ не прийшов на урочистість присяги) відбувся переогляд-дефіляда сотень, які брали участь в присязі. Відділи марширували новоуведеним маршовим парадним кроком з руками, притисненими до стегон (без вимахів), а генерал Шандрук салютував своїм воякам, підносячи правицю до дашка шапки, на якій красувався тризуб. Не пам'ятаю, як салютували німці.

Я весь час стояв на невеликому горбку-шкарпі разом з недавно пізнаним сином полковника Дяченка Петром, який з волинським легіоном прибув до дивізії. До речі, волиняки виявилися знаменитими бойовиками, відважними вояками. Німці, однак, не довіряли легіонові, розділили їх по сотнях, а їх неофіційного коменданта «Ворона» розстріляли.

Взагалі, незважаючи на всі домовлення і зміни, німці назагал поводилися по-давньому — ніби нічого не змінилося.

Доказом може бути те, що стрінуло мене з боку д-ра Фріца Арльта, який був при всіх переговорах і прибув в почті генерала Шандрука до дивізії; коли я, виконуючи мої звітодавчі обов'язки, приступив з нотатником в руці до генеральської групи, щоб дізнатися про прізвища присутніх в групі і їх записати як частину мого звіту, який я мав намір скласти, д-р Арльт підійшов до мене і гостро сказав: «Але про це все, що тут було, звітодавче, ви не смієте писати!».

Ну, що ж, така була їхня німецька настанова, незважаючи на всі домовлення. Так, я тоді цього не записав і не написав, бо війна скінчилася за пару днів. Все-таки вийшла в Маріборі наша дивізійна газета з фотомонтажем з цієї події. Але так чи інакше ми, вояцтво дивізії, того пам'ятного дня 25 квітня 1945 року могли виконати мрію наших мрій, яку висловила пісня ще, мабуть, з часів Першої світової війни: «О Україно, о люба ненько, /Тобі вірненько присягнем».

І від цієї присяги нас, вояків Української Національної Армії, ніхто не звільнив!