Українська Національна Армія. Матеріяли до історії

Павло Шандрук 1-ША УКРАЇНСЬКА ДИВІЗІЯ І УКРАЇНСЬКА НАЦІОНАЛЬНА АРМІЯ

очну від справ постання та існування дивізії «Галичина».

Організацію дивізії в окупованій німцями частині Галичини проголошено 30 квітня 1943 року, коли кожному не лише воякові, а й мало обізнаному у військових справах цивільному громадянинові було цілком зрозуміло, що Німеччина війну програла, оскільки німецькі війська безперервно і безнадійно відступали.

Громадсько-політичну відповідальність за створення дивізії нормально взяв на себе Український Центральний Комітет, складений з відомих українських діячів та досвідчених ветеранів Першої світової війни. Частина з них увійшла до Військової Управи, що стала адміністративно-організаційним органом дивізії. Чи може будь-хто мати сумніви у тім, чи члени УЦК і ВУ не знали про плани німецької верхівки щодо майбутнього України на випадок перемоги німців? Певно, що всі вони були докладно ознайомлені з політичними і територіальними посяганнями Гітлера та його ближчого оточення, які він так виразно, без найменшого приховування імперіалістичних тенденцій, проголосив у «Майн Кампф». Але не тільки вважали за доцільну вимушену обставинами свою співпрацю з німцями для формування дивізії, а й, уже в критичнім часі гітлерівського панування в Україні, дали для тої співпраці свій громадський авторитет і своє ім'я.

Немає необхідності довше і ширше пояснювати причини таких дій — ті українські патріоти бачили й навіть на собі відчули майже дворічне панування червоної Москви під час першої окупації москалями в 1939-1941 рр. Реакція з боку населення Галичини на відозви про вступ до дивізії перевищила найоптимістичніші сподівання — замість передбаченого контингенту близько 20.000 зголосилося 80.000 добровольців. Бо ж населення Галичини, якому теж добре дався взнаки німецький окупаційний режим, мало нагоду порівняти його з московським окупаційним режимом і з двох лих вибрало менше — в довірі до свого громадського проводу пішло з одним ворогом проти другого, жахливішого в своїй нелюдській поведінці. Пішло проти москалів навіть, як бачимо з наведених цифр, з ентузіазмом — психологічно зрозуміла реакція реваншу за духовні, матеріальні, фізичні і політичні кривди.

Мені не відомо, чи Військова Управа виражала думку знаних їй вищих українських старшин про доцільність формування в тім часі дивізії, але з її політичних постулатів, поставлених німецькій адміністрації і німецькому командуванню, та з її широко розповсюджених звернень до українського громадянства виразно видно, що ВУ мала на увазі організацією дивізії започаткувати творення української збройної сили для боротьби за українську державність — в перспективі й проти обох окупантів. Слід підкреслити, що з огляду на тодішнє мілітарне становище час для такої акції був цілком виправданий. Хоч Німеччина була побита, але в'язала московські сили, а Москва, ворог України номер один, була знесилена і могла продовжувати війну лише при надзвичайно активній допомозі альянтів. Крім того, вирішальні в тій справі представницькі кола українського громадянства могли сподіватись на те, що альянти, уже принаймні на прикладі з Польщею, належно зорієнтовані в імперіалістичних зазіханнях Москви і приймуть з належною оцінкою зусилля українців. Ішлося не лише про українців, бо позбутися московської тиранії прагнули також інші гноблені народи — поляки, білоруси, прибалти, козаки, кавказці, туркестанці, татари...

Отже, можна погодитися з тим, що час для можливої спільної з іншими народами боротьби за визволення з-під Москви був відповідний. А чи були інші можливості боротьби, як не поруч з німцями? Але, мабуть, оцінка положення не все була всебічною — бо не взято до уваги, що німці, за прикладом свого недавнього союзника москалів, не дотримають своїх зобов'язань і обіцянок. А саме про те, що дивізія буде формацією національного характеру і командування її має бути українським. Німці на той час уже не мали достатньої кількості технічного і матеріального обладу. Крім того, вони не вірили в лояльність чужинецьких легіонів і всього населення взагалі з уваги на партизанський рух проти них (УПА), який вже розпочався. Але чи не були то наслідки їхньої політики в окупованих країнах?

Належить згадати, що в складі німецького війська зброї СС були вже національні формації інших народів, як латвійська і дві естонські дивізії, козацький кінний корпус генерала фон Панвіца, менші туркестанські, кавказькі, татарські відділи, а в 1944 році мусіла співпрацювати з німцями польська Свєнтокшиська бриґада; була також в складі німецького війська і російська бриґада Камінського. Врешті, з кінцем 1944 року почалися заходи для створення двох російських дивізій зброї СС під командуванням генерала А. Власова. Чому українська дивізія спочатку одержала назву «Галичина»? Очевидно, тому, що її сформовано на терені Галичини і основний контингент складали галичани. Але вже незабаром її названо 14 ґренадирська дивізія зброї СС (гал. ч. 1), у листопаді 1944 року назву «(гал. ч. 1)» змінено «(укр. ч. 1)». Причини цього, мабуть, треба шукати в тому, що всі чужинецькі легіони приділено до «зброї СС». Тут слід звернути увагу на те, що ті легіони не були просто дивізіями, чи бригадами СС, але «зброї СС». Щодо дивізії «Галичина», то хоч майже на всі постулати ВУ і взагалі українського представництва німці не реагували, але все ж мусіли піти на деякі концесії в організаційних домаганнях, а саме:

1. Дивізія мала греко-католицьких священиків, яких, як відомо, в німецьких дивізіях бути не могло.

2. Дивізія мала свого представника Військової Управи в особі сот. Д. Палієва, а по його смерти сот. д-ра В. Макарушки.

3. Дивізія мала на лівім рукаві відзнаку «Галицького Лева».

4. Дивізійники-українці в службі і поза нею вживали свою рідну мову, лише командною була німецька.

5. Наставления вояцтва дивізії було цілком виразне, що видно було з тих написів-слоґанів українською мовою на вагонах потягів, якими транспортовано дивізію до місця концентрації для вишколення, або коли її було транспортовано до битви під Бродами — «Слава Україні», «За Україну» і т. д.

6. Дивізія не мала права носити на комірі відзнак «СС», які могли носити лише вояки СС-дивізій.

Щоб скінчити зі справою національно-політичних підстав до сформування дивізії, подаємо тут витяг з польської газети пера відомого польського діяча і міністра Ігната Матушевського — «Нови Свят» (США, 1944 р.), потім в брошурі під заголовком «Ганьба або слава», виданої в Тель-Авіві 1944 року (стор. 9 і 10):

Це тим до відома польським патріотам і тим полякам з-під «нашого знаку». Напевно п. І. Матушевського не можна підозрювати в якихось симпатіях до українців.

Тут треба повернутися до кінця 1944 року. Перед відповідальними провідними особами різних національностей постала проблема декларативного вияснення свого становища, вияснення, чим була продиктована необхідність іти поруч з німцями в боротьбі проти російського імперіалізму та чи є перспективи здобути розуміння, а можливо, й підтримку з боку переможних альянтів для досягнення своїх національно-політичних цілей. Безпосереднє завдання полягало в тому, щоб поінформувати альянтське командування про мету існування в складі німецьких збройних сил національних формацій та забезпечити членам тих формацій відповідне позитивне трактування.

Мабуть, з боку певних антигітлерівських німецьких кіл теж вийшла ініціатива якщо не перекреслення, то бодай політичної нейтралізації попередніх німецьких імперіалістичних тенденцій щодо Сходу Європи. У зовнішній формі інтенції збіглися — мало б прийти до створення на терені Німеччини національних комітетів. Це був кінець 1944-го і початок 1945 рр.

Треба зазначити, що створення національних комітетів натрапляло, перш за все, на, так би мовити, внутрішні труднощі. Хто хотів би піднятися політично неясної та впрост небезпечної ролі очолення таких комітетів, коли не існувала необхідність співпраці з німцями в такій чи іншій формі? Для українців справа представлялася, з одного боку, найбільш небезпечно, але з другого — стояла в проблемі політичної консолідації та спільної відповідальности. Бо представництва майже всіх інших народів — білорусів, козаків, грузинів, горців Кавказу, татарів, туркестанців тощо — проголосили готовність створити свої національні комітети в залежності від того, коли і як постане Український Національний Комітет. В історичній правді перебіг домовлености спочатку Уряду УHP з націоналістичними угрупованнями, а пізніше, коли одна з тих партій відсепарувалася від тої акції, домовленість визначних представників українського громадянства про визначення кандидата на голову УНК довело до того, що Комітет було остаточно складено під час наради у Ваймарі 12-14 березня 1945 р. в складі: голова — генерал Павло Шандрук (стара еміграція), перший заступник голови — професор В. Кубійович (Галичина), другий заступник голови — адвокат доктор О. Семененко (нова еміграція) і секретар — інженер П. Терещенко.

Вже 12 березня 1945 р. німецький уряд визнав УНК і видав таке листовне свідчення (подаємо в перекладі):

Майже одночасно визнано національні комітети інших, вже згадуваних, народів, з якими УНК обмінявся зв'язковими представниками.

Роботи було дуже багато, алеїї можливості і наслідки залежали від того, яку дійсність для неї створять німці. В цілій справі нашого й усіх інших національних комітетів з німецького боку відіграли: професор д-р Ф. Арльт, професор Ґ. фон Менде, генерал О. Вехтер, які за силою ще існуючих в Німеччині «гітлерівських» обставин мусіли були шукати опертя на цілому ряді вищих протигітлерівських німецьких кіл. Їм вдалося втягнути в ту акцію: генерала Е. фон Кестрінґа (командуючий всіх ненімецьких формацій), державного секретаря барона фон Штеенґрахта (заступник Рібентропа), професора В. Маркерта, полковника Г. Шпармана, полковника Герварта (після війни — перший амбасадор Німеччини у Великобританії). Крім того, їхню акцію протегували міністр А. Розенберґ і генерал Ґ. Берґер (шеф військ СС і начальник Головного управління СС) — з ними я мав можливість відбути конференції. Від представників інших національних комітетів я мав, передовсім у своїх домаганнях до представників німецької влади, повну, беззастережну підтримку, зокрема від грузинів — д-ра М. О. Кедії, д-ра С. Кордзаї, князя Маґалова, д-ра М. Алчибаї, генерала О. Захаріадзе (з яким знався ще з Польщі); від козаків — генерала В. Глазкова, генерала О. Краснова мол.; від білорусів — президента Р. Астровського; від горців Кавказу — князя Кабарди Тамби, інж. Б. Бачатті; від вірмен — д-ра А. Авсґіяна і т. д.

Передусім треба було довести до відома широких мас українського громадянства і вояцтва факт існування УНК, з'ясувати, яку політичну роль він має і може відіграти, які ставить собі завдання. З усіх закутків ще зайнятих німцями територій надходили сотні телеграм і телефонів про повне підпорядкування. Бо декларацію УНК і відозви до громадянства та вояцтва швидко надано по радіо. Тут все ж здається доцільним навести витяги з деяких документів, проголошених УНК.

Вважаємо за доцільне підкреслити, що в декларації жодним словом не було згадано про відношення УНК до німців. Але, укладаючи цю декларацію, я мав на увазі лише і виключно українські інтереси на найближчу та історичну перспективу.

Щодо взаємин з Російським Національним Комітетом, очолюваним ген. А. Власовим, то цю справу я докладно висвітлив у своїх спогадах «Arms of Valor» («Arms of Valor» by Pavlo Shandruk, New York, 1959, translated by Roman Olesnicki. Robart Speller & Son Publishers, Inc.) і в ряді статей, зокрема, в «Розбудові Держави» (ч.3/14,1954).

З боку німців був виразний тиск, щоб порозумітися з ген. Власовим. Теж і інші партійні кола при виготовленні проектів меморіалу про УНК для німців уважали за можливе в тих своїх проектах — які я зберіг — стверджувати необхідність «співпраці з ген. Власовим». Я такі постулати цілком зігнорував і в остаточній редакції меморіалу навіть не згадав про К(омітет) О(свобожденія) Н(ародов) Р(оссії), ані про ген. Власова, спроваджуючи проблему «Російського Національного Комітету», з яким «можемо співпрацювати як рівний з рівним».

Зі змісту всіх наведених попереду документів видно, що в жоднім з них немає найменшої згадки про будь-які зобов'язання щодо Німеччини і навіть про співпрацю на полі мілітарному, хоч в практичній дійсності це було само собою зрозуміле, бо ж звідки ми могли дістати зброю та весь необхідний виряд. З них теж видно, що УНК стверджує необхідність боротьби з усіма окупантами України.

Несвідомим необхідно пояснити, що:

1. Організацією Збройної Сили, якщо вона справді має існувати в державному масштабі, мусить зайнятися якийсь вищий військовий орган.

2. В нашім випадку зорганізуванням вже існуючих в німецькій збройній силі українських більших і менших частин і об'єднання їх у вищі, одиницю чи формацію, мало зайнятися Командування УНА.

3. З політичних міркувань, щоб позбутися політично шкідливої приналежности дивізії до зброї СС і організаційної залежности від німецького командування, необхідно було заснувати УНА — треба було, щоб політичну відповідальність перебрав на себе якийсь вищий орган; крім того, дивізія та всі інші групи і формації, складені з українців (ще раз підкреслюю — з волі чи неволі), якщо б не існувала УНА, були б просто частиною німецької збройної сили.

4.3 заяви німецького уряду видно, що його міністр розумів необхідність об'єднання всіх формацій, частин та навіть поодиноких вояків, які перебували в складі німецьких збройних сил, в одній «українській армії визволення», може, навіть не в інтересах самої Німеччини; розумів, що УНА мусить постати. На жаль, цього навіть досі, після безлічі різних публікацій, дехто не може зрозуміти; з наказів Головного Отамана і Військового Міністра теж добре видно, що вони бачили необхідність покликати до життя УНА; теж це розуміла Президія УНК — Декларація і Постанова ч. 2.

Відразу після проголошення Декларації та Відозви розпочинається формування 2-ої УД (спочатку під назвою Протипанцерної Бригади), командиром якої призначено ген. П. Дяченка (тоді полковника). Формування дивізії закінчено протягом винятково короткого часу, бо її поповнено вояками-українцями з совєтських полонених, яких німці використовували для організації протипожежних команд в Берліні та околицях, себто людьми військово вишколеними. Дивізія формувалася в м. Німек під Берліном, де було відведено прегарні бараки. Дивізія складалася, з огляду на спеціальне призначення, з трьох куренів, разом 1.900 людей. 28 березня дивізію, у виконанні інтенцій про цілковите політичне і адміністративне відсепарування УНА від німецької збройної сили, заприсяжено о. мітратом Білецьким на вірність Українському Народові й Українській Державі — мабуть, щось коштувало, щоб поставити німців перед фактом такого акту. Це була перша українська в чужій державі формація, що присягала під українським національним прапором.

Про присягу 2-ої Української дивізії я видав наказ полк. Петрові Дяченкові, командирові дивізії, що вона відбудеться 28 березня. Я попросив о. протопресвітера П. Білецького відправити Службу Божу та провести присягу. Я дав текст присяги о. Білецькому та розіслав до всіх частин, з якими ми були в контакті. Коли я прибув до Німека о 10 ранку, вояки вже стояли у парадному чотирикутнику, посередині котрого був прекрасно прикрашений прапорами й тризубами престіл на Службу Божу. Я відібрав звіт полк. Дяченка й провів інспекцію виструнчених лав (понад 1.500 вояків). На моє привітання сотні відповіли: «Слава Україні!». Для моїх вух то була найкраща музика — чути це від тих вояків, які зазнали так багато лиха.

На команду Дяченка почесна стійка понесла прапор до вівтаря. Після відправи я промовив до вояцтва, а о. Білецький прочитав текст присяги:

Тоді кожний вояк підходив до престолу, цілував хрест і Євангелію, ставши на коліна, цілував український прапор, відповідав: «Присягаю». А потім, стоячи на струнко, віддавав честь і відходив у свій ряд. То була щаслива й незабутня картина, яка навіть у найтвердішого вояка витискала сльози з очей. В цій хвилині я відчув, що доля винагородила мене і цих вояків за всі наші терпіння і нещастя. Ніхто не міг повірити, що щось подібне могло статися ще за життя Гітлера.

Після церемонії, що тривала кілька годин, полк. Дяченко запросив о. Білецького, полк. Вольфа і мене на скромний обід. На моє прохання, ми обідали разом з вояцтвом. Я подякував полк. Дяченкові за високу мораль вояків та за прекрасні пісні, що вони співали під час обіду. Я наказав, щоб наступний день був вільний від зайнять, та поінформував полк. Дяченка, щоб дивізія була готова до вимаршу. Лейтенант В. Гладич, начальник штабу Дяченка, справив на мене дуже добре враження. На всі мої запитання він мав готові відповіді.

Після обіду я промовив до вояцтва:

Звітодавець газети «Голос» писав: «Мовчазну напруженість прорвав грімкий вигук три рази „Слава!“ після промови генерала, відбиваючись гомоном у лісі. В очах вояків світилася непоборна хоробрість та справжня радість. Тому кроки так голосно ступали у парадному марші вояцьких колюмн і тому Генерала вітав геройський звук українських бойових пісень».

В міжчасі разом з д-ром Арльтом я відвідав командуючого Середньою групою німецьких армій в Чехії фельдмаршала Г. фон Шернера і просив його взяти дивізію до складу своєї групи та в міру можливостей не вживати її аж до часу, поки буде освоєна відповідно до умов фронту та остаточно озброєна. Фельдмаршал погодився і визначив цілком відповідний тиловий район до заквартирування і приділив дивізію до панцерного корпусу генерала графа Г. фон Штрахвіца, якому я теж склав візит і який, на моє прохання, справді подбав про належне забезпечення дивізії та відповідно потрактував її.

Протягом 10 днів (24 березня — 5 квітня) було сформовано Бригаду Особливого Призначення (парашутну) з того самого контингенту полонених вояків-українців, командиром якої призначено отамана М. Бульбу-Боровця. Бригада складалася з двох куренів, разом близько 400 людей. Її теж перетранспортовано до Чехії. Там вона мала закінчити своє вишколення, але передбачалося використати її в разі потреби як піхотну частину. Зголосила свою приналежність до УНА Бриґада Вільного Козацтва під командою полковника Терещенка в складі номінально біля 350 вояків. Її теж перетранспортовано початково до Чехії.

Телефонічно зголосив мені своє повне підпорядкування командир 281-ої запасної Бригади полковник Ф. Гудима, вона стояла залогами в різних містах Данії в силі біля 5.000 людей. Полковник Гудима просив про негайне перетранспортування Бриґади до району формування УНА. Так само зголосилися 2 полки з Голландії і Бельгії, разом біля 1.000 вояків, що несли там охоронну службу.

Безпосередньо я особисто відвідав кілька груп протилетунської охорони в районі Берліна і проголосив їм, що від тої хвилини вони належать до УНА. В тих протилетунських батареях було понад 250 наших хлопців і дівчат. Зголошувалися з різних кінців Німеччини відділи жандармерії.

Я носився з думкою, коли час і обставини це дозволять, сконцентрувати всі формації УНА в Австрії десь недалеко біля фронту, де стояла дивізія.

За підрахунками генерала фон Кестрінґа в німецьких збройних силах було понад 220.000 вояків української національности, які вже формально, хоч ще не фактично мали увійти до УНА.

7 квітня, коли вже большевики захопили східні передмістя Берліна, я з д-ром Ф. Арльтом через Прагу виїхав до дивізії, що тримала фронт в районі Фельдбаха в Австрії. В Празі я конферував з професором Р. Смаль-Стоцьким, і через його законспіровані зв'язки вдалося подати до відома альянтів про УНК і УНА. Після капітуляції Німеччини, коли вирішувалась доля дивізії й довелося шукати контакту з командирами наступаючих англійських дивізій, виявилося, що заходи проф. Смаль-Стоцького були доцільні.

18 квітня я дістався до м. Фелькермаркт після дуже тяжкої дороги через Альпи. Там стояв запасний полк. Першим, кого я зустрів, був сотник М. Малецький, він був дуже здивований, побачивши генерала з тризубом на рукаві, тризубом на кашкеті і зовсім нового зразка нараменниками. Він знав з німецького радіоповідомлення, що утворено УНК, але видно було, що зустріч була для нього несподіванкою. М. Малецький, а потім сотник інж. М. Ліщинський і майор д-р Л. Макарушка були тими першими старшинами дивізії, які поінформували мене про її моральний і матеріальний стан та про її тактичне положення.

Хочу лише підкреслити, що між іншими заходами було: переіменування дивізії відповідним наказом на 1-шу Українську Дивізію, заприсяження її, згідно з попередніми планами, на вірність українському народові та Українській державі та мій наказ про усунення з умундирування відзнак приналежности до зброї СС і накладення на шапки української кокарди з тризубом, яких в кількості 4.000 шт. вдалося було замовити під час перебування в Празі й привезти до дивізії. Ті, кому забракло кокард, мали накласти національні стрічки. Треба все ж не забувати, що дивізія мала на рукаві символ Галицької землі — золотого лева на блакитнім тлі. Хотів би ще раз підкреслити, що серед заходів, яких вживалося для, так би мовити, зовнішнього знаціоналізування дивізії, було, крім заприсяження дивізії, офіційне підпорядкування мені, офіційне (в наказі ч. 71 з дня 27.4.45) проголошення про відхід дивізії до альянтів при капітуляції Німеччини та відвідини мною бойових становищ фронту дивізії. Внутрішнього «знаціоналізування» дивізія, річ очевидна, не потребувала. Я мав на увазі теж змінити командира дивізії, й для того приїхав зі мною до дивізії генерал М. Крат, але на місці виявилось, що таке розпорядження в останніх днях перед капітуляцією могло бути недоцільним з огляду на можливість саботування нашого командира німецьким технічним персоналом інтендантської служби.

Після відвідин фронту дивізії я повернувся до Фелькермаркта, де була постійна квартира постою.

7 травня вранці до мене зайшов генерал Вехтер і повідомив, що по радіо оголосили, що з днем 9 травня год. 0.01 Німеччина капітулює, і додав: «Тепер, Генерале, ви є центральною фігурою в акції рятування дивізії та всіх нас, що тут є з вами».

Я зараз же поїхав до дивізії й там наказав генералові Фрайтаґові, що дивізія мусить зійти з фронту найпізніше о світанку 8 травня. Це сталося. Ми всі: я, д-р Арльт, генерал Вехтер, майор о. Левенець, майор д-р Макарушка, генерал Фрайтаґ і мій ад'ютант хорунжий Р. Цьолко — вирушили пару годин пізніше й їхали серед колон дивізії та перейшли ріку Мур коло Леобен, а наступного дня вирушили до Юденбурґа. Запасний полк, а при нім штаб армії на чолі з генералом М. Кратом, були в дорозі до Юденбурґа. В часі маршу большевики зробили випад з Бруку своїми легкими танками й розділили дивізію на дві частини — одна, більша, через Санкт-Вейт пішла на Філлах і там була інтернована англійцями, друга, в якій я був разом з усіма згаданими щойно особами, пішла на Тамсвеґ і там була інтернована американцями. З огляду на те, що напад большевиків відбувся в гірськім залісненім терені, втрати в людях були мінімальні — оскільки мені відомо було 2 вбитих та 11 ранених вояків, але згинули всі табори і коні.

Згодом, після великих і несподіваних пригод, ми всі приїхали до Мюнхена, і там за допомогою апостольського візитатора на Німеччину о. Николая Вояковського пощастило передати лист до Рима Архиєпископові Івану Бучку з проханням взяти під опіку дивізію, яка вже була в англійськім таборі для інтернованих в Ріміні. Тою групою, що залишилася в Тамсвеґу, а згодом була перенесена до іншого табору, заопікувалася Санітарно-Харитативна Служба на чолі з майором д-ром Воробцем. Моя спроба дістатися до Ріміні скінчилася тим, що мене, пані І. Лаврівську, яка була за перекладачку, о. Левенця і шофера Т. Косовича інтернували англійці в таборі Аґатенгоф коло Клаґенфурта. Слід підкреслити, що хоч вояки дивізії добре бачили кінець війни і свою долю, та зберегли до кінця спокій, мораль, довіру до свого командування і ретельне виконання наказів. Серед німецького складу дивізії (11%) відчувався настрій повної капітуляції — командир Дивізії покінчив рахунки зі світом самогубством, інші старшини і підстаршини просто дезертирували до німецьких формацій (дехто з них побоювався заслуженого реваншу з боку наших вояків).

Зате начальник штабу оперативного відділу дивізії майор В. Гайке формально повідомив мені, що відходить до першої-ліпшої формації Вермахту (він був старшиною Вермахту й був лише приділений до дивізії).