Українська Національна Армія. Матеріяли до історії

Олег Гринів УКРАЇНСЬКА НАЦІОНАЛЬНА АРМІЯ В КОНТЕКСТІ ДРУГОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ

сторія Української Національної Армії належить тих сторінок Другої світової війни, які до цього часу на рідних землях залишаються «білою плямою». Було б неправильно відносити її до «чорних плям», цебто до подій, які фальшувались заідеологізованою совєтською історіографією, бо історія УНА не перекручувалась, а замовчувалась, заховувалась за сімома печатями. Для цього були причини, зумовлені конкретно-історичними обставинами.

По-перше, нещаслива доля УНА давала для цього підстави. Не можна не погодитись з такими міркуваннями Костя Паньківського: «Політичні керівники кожної нації відповідають, відколи існує світ, за те, що роблять, за свою політику. Успіхи роблять їх великими і славними, а невдачі відсувають в тінь, а дуже часто ставлять під суд як національних зрадників. Політичний провідник не може втекти від свого минулого або звільниться від відповідальности, а мусить бути готовим на громадський суд». Тривіальна істина, висловлена в думці, що переможців не судять, прямо підходить до порушеної проблеми. Переможці в Другій світовій війні натягали її історію на свій копил, не зустрічали упродовж тривалого часу заперечень.

По-друге, трагічні події у битві під Бродами спричинились до того, що дивізія «Галичина» опинилась далеко за межами батьківщини. УНА як формація завершальних тижнів війни не змогла проявитись, аби вкарбуватись у пам'яті тогочасного й майбутніх українських поколінь. Художня й наукова література, мемуаристика і періодика, що з'явились на чужині, в часи тоталітарного режиму, до вітчизняного читача не доходили.

По-третє, навіть у західноукраїнському регіоні відомості про дивізію були в ліпшому разі фрагментарні. Героїка Української Повстанської Армії заполонила пам'ять боротьби за волю України у поколінь повоєнного часу. Цьому сприяли насамперед пісенна народна творчість, що зберігалась у народі, незважаючи на більшовицький терор, перекази живих учасників боротьби. Як не дивно, широка пропагандистська кампанія проти УПА нерідко мала протилежний ефект, пробуджуючи зацікавлення серед населення.

Трактування більшовицькою окупаційною владою національно-визвольної боротьби в сорокових і на початку п'ятдесятих років як «бандерівської» зумовило те, що інші сили в цій боротьбі занурювались у води Лети.

Нарешті, по-четверте, гітлерівські окупанти нічим не поступались перед більшовиками за своєю жорстокістю, тому будь-який зв'язок з німецькими військами посилював упереджене ставлення до тих політичних сил, які розглядали його як тактичний хід. Ще й нині такий зв'язок, на думку деяких політиків і вчених, оцінюється лише негативно, хоч час бере своє — і відбувається переоцінка подій п'ятдесятирічної давнини.

Безумовно, процес переоцінки не простий. Не одне покоління українців вивчало історію свого народу як деякі дрібні епізоди в історії Росії. Доконечність очищення української історії від чужих намулів стикається з немалими труднощами. Якщо попереднім століттям присвячені фундаментальні праці визначних істориків, то на XX столітті мимоволі навіть у сумлінних істориків певні політичні симпатії давались взнаки. Щоправда, останні роки обнадіюють, бо до вітчизняного читача почала надходити різноманітна література про історію дивізії «Галичина».

Спроба показати місце дивізії в контексті української історії Другої світової війни зроблена в платформі національно-патріотичного блоку Львівщини «Україна й українці у Другій світовій війні». В ній зазначається: «При оцінці дивізії „Галичина“ треба брати до уваги принаймні три аргументи: спільні воєнні дії з німецькими військами проти більшовицьких окупантів розглядалися не як стратегічне, а як тактичне завдання для українців; воєнна ситуація диктувала вибір, тому організатори дивізії намагались спрямувати військову боротьбу проти московсько-більшовицьких окупантів, репресивна діяльність яких вже відверто виявилась на „визволених“ ними українських землях; зваження різних варіантів подальшого ходу війни й намагання створити зародок національної армії за прикладом військових формувань Українських Січових Стрільців у роки Першої світової війни, що стали основою армії ЗУНР».

Обґрунтовуючи далі таку позицію, платформа вказує: «Не будемо нехтувати й тим, що на боці німців проти більшовицьких окупантів і їх режиму воювали не лише українці, а й інші народи, які перед війною карались у більшовицькому тоталітарному ярмі. Не були винятком і росіяни, які створили Російську Визвольну Армію (РОА). Нарешті, в боротьбі проти західноєвропейського імперіалізму народи африканських і азіатських країн теж не відкидали співробітництва з тодішньою Німеччиною». До речі, останні ніколи не таврувались більшовицькою пропагандою.

Коли маємо справу з історією, то не маємо права забувати її світоглядної функції. Історія УНА буде писатись інакше німцем, ніж українцем, інакше англійцем, ніж росіянином і т.д. Коли цю історію пише українець, то він неодмінно керується національною ідеєю та конкретно-історичними умовами її реалізації. Наукова об'єктивність не може підмінюватись партійною тенденційністю.

Партійна тенденційність не спрямовується на пошуки правди, а на оправдання якоїсь певної позиції. Звичайно, така політика перефарбовує минуле, а не дає компасу для майбутнього. Генерал Павло Шандрук у тяжкі повоєнні часи писав: «... Минуле є наукою для майбутнього. Тим більше, що тепер те майбутнє закрите тяжкими хмарами непроглядних політичних перспектив, затьмарюваних цілево біжучою штучно створюваною дійсністю. Чи на довгі роки? Здається, що єдиною зіркою в тих хмарах туману могло б бути бажання знайти досить сили всенаціонально! волі, принаймні в провідних колах, до поєднання зусиль на основі взаємного пошанування, з метою бодай приготувати ґрунт для реалізації своїх політико-національних прагнень». Гадаю, що такий приклад дає вже згадана платформа Українського національно-патріотичного блоку Львівщини, яка націлена «до поєднання зусиль на основі взаємного пошанування» учасників війни різних політичних орієнтацій. Нема сумніву, що на таке пошанування ніколи не підуть ті, хто штучно прирівняний до ветеранів війни, насамперед енкаведистські злочинці. Та з ними й не треба прагнути «взаємного пошанування», бо їхні злочини не можуть мати терміну давности.

Підхід до дивізії «Галичина» на основі національної ідеї в конкретно-історичних умовах Другої світової війни констатує протилежний підхід намірів німецького командування й українського громадянства, протилежність національних інтересів. Німці були зацікавлені в тому, щоби, по-перше, залучити до боротьби проти більшовицьких військ українське населення, яке переконалось у злочинності нацистського режиму, і, по-друге, за словами генерала П. Шандрука, «відтягнути українську масу від засилання УПА до їм підпорядкованої дивізії». Отже, німці мали на меті створити з українців нову німецьку дивізію.

Українські провідні діячі, які підтримали створення дивізії, дивились на неї як на українську формацію, ядро вишколеного національного війська. Основна мета цього війська була тотожна меті Української Повстанської Армії: здобуття незалежної Української держави. Дивізійники прагнули взаємних дій з повстанцями, що проявилось у подіях, пов'язаних з Бродівською операцією. Після трагедії під Бродами частина дивізійників перейшла до Української Повстанської Армії й воювала в її рядах. Вже тепер ця кількість набагато перевищує показники, прийняті в сорокові роки. Отже, для протиставлення дивізії «Галичина» й Української Повстанської Армії нема підстав. Конкретно-історична дійсність спростовує тенденційний погляд на дивізійників як колаборантів.

Хоч дивізія формувалась у Галичині й називалась галицькою, вона не була регіональною вже з самого свого народження. Звичайно, основну її частину становила українська молодь з Галичини. Але поряд з нею до дивізії зголошувались колишні вояки Армії УНР і УГА, а також полонені українці-червоноармійці. Взаємини між українцями з Галичини й Наддніпрянщини інколи загострювались, бо імперіалістичний принцип «поділяй і пануй», яким керувались наші вороги, давав про себе знати, хоч загострень можна було уникнути при толерантності й терпеливості з боку українських старшин. У такому руслі розглядалось питання про взаємини українців у Декларації Українського Національного Комітету від 17 березня 1945 року. В ній наголошувалось: «Чужі, довголітні кордони, що лежали поміж поодинокими українськими землями, витворили різниці в думках і діянні. Це мусить зникнути у спільному марші до спільної цілі. Український Національний Комітет хоче прискорити цей процес об'єднання українських душ не тільки в широкозакроєній виховній акції, але теж українським соборницьким підходом до кожної справи».

УНК претендував на право екстериторіальної репрезентації тих майже чотирьох мільйонів, за німецькою статистикою, українців, що залишились на контрольованій німецькою владою території. Серед них налічувалось 220 тисяч вояків і 3,7 млн. робітників, які були вивезені з України. У згаданій Декларації від 17 березня 1945 року УНК зобов'язувався «виконувати свої обов'язки на користь українського громадянства якнайкраще» і нічого не згадував про взаємини з німцями.

У Декларації УНК від 17 березня 1945 року йшлось про «організацію Української Національної Армії, що має відновити збройну боротьбу за українську державність. Українська Національна Армія, в українській уніформі, під освяченими попередньою боротьбою національними прапорами, з власним українським командуванням, буде стояти під ідеологічно-політичним проводом Українського Національного Комітету». Звичайно, сама ідея не викликає заперечень. Однак мусимо зважити, що конкретно-історична ситуація не дозволяла забувати того, що на рідних землях вже два з половиною роки велась боротьба за українську державність. Українська Повстанська Армія діяла під проводом Української Головної Визвольної Ради, що складалась з представників усіх українських земель і різних політичних переконань.

Безпосереднє керівництво цією боротьбою здійснював Генеральний Секретаріат УГВР, який очолював головний командир УПА генерал Роман Шухевич-Чупринка. Універсал УГВР проголошував: «Щоб об'єднати всі національно-визвольні сили українського народу, щоб з одного центру керувати його визвольною боротьбою, щоб перед зовнішнім світом репрезентувати його політичну волю та щоб протиставитися спробам ворогів української держави розбивати єдиний самостійницький український фронт, створилася Українська Головна Визвольна Рада».

УГВР виникла на рідних землях, а УНК постав «з волі українського громадянства, що перебуває в Німеччині та в союзних з нею країнах». Німецький уряд визнав УНК за «єдиного представника українського народу». Водночас УНК не міг не зважати на існування в екзилі Уряду У HP. Призначення генерала Павла Шандрука набувало леґітимности тому, що виходило від Президента УНР А. Лівицького.

Як би склались взаємини УНК і УГВР, УНА і УПА при інших наслідках війни, залежало від цілого ряду чинників. Та в інтересах національно-визвольної боротьби була доконечною їх єдність.

УНК зайняв принципову позицію щодо «Комітєта Освобожденія Народов Росії», в якому була українська секція, що складалася з малоросів. Нема сумнівів, що підпорядкування УНК власовському КОНР мало би трагічні наслідки для вояків УНА після поразки Німеччини в Другій світовій війні, бо дало би більшовикам у руки козир для звинувачення УНА в колаборантстві.

На щастя, доля УНА склалась інакше. Генерал П. Шандрук категорично відмовився від підпорядкування УНА російському генералові Власову, а виступив за взаємини на засадах рівноправности. Для частини українських дивізійників треба наголосити, що вони ніколи не воювали проти альянтів, а лише проти більшовиків та їх союзників чи комуністичних партизанів. Така боротьба не заплямувала одностроїв наших земляків. Навпаки, вони спрямували свої удари проти тих сил, які впродовж цілих повоєнних десятиліть вели «холодну війну» проти західних демократичних держав і встановили жорстокий терористичний режим на землях, окупованих більшовицькою Москвою. Нарешті, дивізія «Галичина» ніколи не належала до есесівських підрозділів, а її вояки не носили есесівських відзнак.

Творення Української Національної Армії мало не тільки моральне значення. У присязі вояків УНА проголошувалось: «Присягаю Всемогучому Богові перед Святою Його Євангелією та Животворящим Хрестом, не шкодуючи ні життя, ні здоров'я, скрізь та повсякчас під Українським Національним Прапором боротися зі зброєю в руках за свій Народ і свою Батьківщину — Україну». В цьому не було розбіжностей з присягою вояків УПА, яку затвердила УГВР. Вже текст присяги вояків УНА засвідчує, що йшлось про створення української армії, яка за своєю метою не відрізнялась від УПА, що діяла на рідних землях. Доконечність такої армії зумовлювалась оцінкою тогочасної ситуації. Вона віддзеркалена у Відозві УНК до українського громадянства від 8 квітня 1945 року, в якій наголошувалось, «що поворот на Рідну землю є можливий тільки зі зброєю в руках, що добровільно ворог з нашої землі не уступить».

Після того, коли почала творитись Українська Національна Армія, можна твердити, що українці заманіфестували свою військову самостійність, цебто навіть на підконтрольних німцям землях перетворюються з об'єкта чужої політики в суб'єкт політики національної. Генерал П. Шандрук планував сконцентрувати всі частини УНА в Австрії, де вже була колишня дивізія «Галичина», перетворена в 1-шу УД. Відразу розпочалось формування 2-ої Української Дивізії (спочатку під назвою Протипанцирної Бригади), якою командував полковник Дяченко.

Лише за 10 днів була створена Бригада Особливого Призначення (парашутна) на чолі з отаманом Т. Бульбою-Боровцем. Бригада Вільного Козацтва полковника Терещенка сама зголосилась до УНА. Таке ж прохання висловив і командир 281-ої запасної бригади полковник Ф. Гудима. Ця бригада стояла в Данії. Про своє бажання влитись до УНА заявили 2 полки в Бельгії та Голландії. Окрім того, ген. П. Шандрук залучив до новоствореної армії протилетунські батареї, що складались з українського юнацтва. Потенціально УНА мала шанси стати потужною силою.

Коли ж говорити про реальні наслідки, то треба згадати слова генерала П. Шандрука з листа до єпископа Івана Бучка від 20 червня 1945 року. «Головним своїм завданням, — писав генерал, — я мав випровадити дивізію з фронту протибольшевицького, щоб урятувати перед нещастям передачі людей большевикам у випадку капітуляції Німеччини. Це мені, мимо всіх труднощів, які ставили німці не так через злу волю, як через свій побут до останньої хвилини, вдалося. Дивізія майже без втрат у людях, хоч втратила всі обози, була перепроваджена на час на територію, окуповану англійцями та американцями...».

Ставлення альянтів до наших вояків — це найвагоміший аргумент на користь того, що вони гідно перейшли тяжкими дорогами Другої світової війни і не причетні до злочинних дій гітлерівців.