Від Малоросії до України

ВСТУП
THE NOWHERE NATION, або чи має Україна історію?

Поява незалежної України істотним чином змінила ситуацію не лише в регіоні, а й у цілій Європі. Західний світ, заскочений розпадом СРСР і появою незалежних країн, про які він здебільшого нічого знав і не хотів знати, приходить поступово до тями, себто до усвідомлення нової, незручної й незвичної для нього реальності.

Один із найпроникливиших американських дослідників, котрий ще задовго до горбачовської «перестройки» передбачив крах комунізму і розпад СРСР, - Збіґнєв Бжезінський, - назвав появу незалежної України «однією з трьох найбільших геополітичних подій XX століття». Першою такою подією, на думку Бжезінського, був розпад у 1918 р. Австро-Угорської імперії. Другою - поділ Європи у 1945 р. на два блоки.

Поява незалежної України [стверджує професор Бжезінський] може вважатися третьою такою подією, оскільки вона ознаменувала кінець імперської Росії. А це більше, ніж кінець комуністичного СРСР, це кінець останньої імперії в Європі. Ця подія, своєю чергою, обумовлює цілий ряд інших важливих політичних змін. Розваливши Російську імперію, незалежна Україна створила можливість для самої Росії - як держави і нації - стати нарешті демократичною і європейською… Поява незалежної України є, таким чином, не лише важливим геополітичним явищем, а й явищем філософським. [1]

І все ж треба визнати, що певні стереотипи й упередження все ще тяжіють над свідомістю багатьох зарубіжних політиків, «призвичаєних, - за словами Г.Кісінджера, - до стабільності як абсолюту і схильних сприймати найкардинальніші зміни в світі лише як тимчасове відхилення під звичайного стану речей». [2] Стосується це і західних політологів, істориків, журналістів, котрі беруться тепер досліджувати чи коментувати події у східноєвропейському регіоні, будучи в кращому разі знавцями російської мови, культури, історії - відповідно, сприймаючи всі події і явища на околицях «великої Росії» як щось марґінальне і малозначуще. І тим більш подібні стереотипи панують над свідомістю пересічних громадян, яким «Нью-Йорк таймс» пояснює, що гоголівський Тарас Бульба - це "легендарний російський(!) атаман" [3] або малює карту-схему Європи, де все, що на схід від Польщі і досі позначається як «Росія»; «Нью-Йорк ревю оф букс» тим часом вустами авторитетного політолога Абрагама Брумберґа переконує читачів, що українська мова «відгалузилась у XVI ст. від російської», [4] впливовий «Таґесшніґель» характеризує Рух як «ультрарадикальну» організацію, [5] а вже згаданий «Ньюсвік», опублікувавши блискучу статтю Кісінджера, не втримався, однак, від вельми сумнівної шапки над нею: «Росіяни занепокоєні "фашистським націоналізмом" у республіках типу України». (Насправді у Кісінджера ця фраза, з якої зроблено квазі-цитату, виглядає так: «Росіяни занепокоєні "фашистським націоналізмом", уособлюваним Володимиром Жириновським», - різницю між Україною і Жириновським редактори поважного тижневика скоріш за все знають, але ж і з антиукраїнськими стереотипами у свідомості своїх читачів вони теж змушені рахуватись і відповідно їм потрафляти…)

Виявляється, Україна «має історію»!…

Причини цієї задавненої упередженості й кричущого невігластва Заходу щодо України спробував не так давно з'ясувати директор авторитетного науково-дослідницького інституту ім. Гарімана при Колумбійському унівсрсит Нью-Йорку, відомий історик-славіст Марк фон Гаґен. Наприкінці 1995 року він опублікував у журналі «Славік ревю» статтю під провокативною назвою «Чи має Україна історію?». [6] На це своє риторичне запитання професор фон Гаґен одразу відповів «так», проте справжнім об'єктом його полеміки стала проблема значно серйозніша: чому в такому разі українська історія як предмет практично відсутня в американському науковому світі?

Першою і головною причиною вчений вважає характерне для західної інтелектуальної традиції ототожнення «нації» і «держави». Оскільки майже всі західноєвропейські нації постали як нації «державні» (більше за те, вони постали великою мірою саме завдяки націєтворчим зусиллям централізованих абсолютистських держав), цей шлях розвитку і цей спосіб існування націй видається західним дослідникам чи не єдино можливим і «правильним». Натомість східноєвропейські нації, які здебільшого були бездержавними і які поставали головно завдяки націєтворчим зусиллям місцевої інтелігенції, традиційно сприймались на Заході як «недонації», як щось не зовсім повноцінне, сумнівне і не варте уваги.

Цей стереотип мислення знайшов своє повне відображення у західній історіографії, яка, з іронії долі, сформувалася на початку - в середині XIX столітгя, саме тоді, коли в Східній Європі, на величезному просторі між Москвою і Берліном та Стамбулом і Віднем, не існувало жодної з нинішніх двох десятків східноєвропейських націй-держав. Відповідно до цього погляду.до «справжніх» націй-держав зараховувались Британія, Франція, Росія, Іспанія та, з певними застереженнями, Німеччина й Італія, але не Румунія, не Угорщина, не Чехословаччина і, тим більше, не Україна. Не те щоб існування цих націй (як певних культурних спільнот) заперечувалося цілком - просто воно вважалось настільки малосуттєвим, що, з глобальної перспективи, ним спокійно можна було знехтувати. Приблизно так, як і самі східноєвронейці нехтують сьогодні існуванням десятків різних народностей в Африці чи, скажімо, в Індії. Відносно недавно - років тридцять тому - цей погляд по-своєму переконливо сформулював визначний британський історик і культуролог Арнолд Тойнбі:

Європейську історію неможливо збагнути, беручи за мірило народності такого калібру, як словаки або хорвати. Неможливо написати словако- або хорватоцентричну історію не лише Європи, а й самої Словаччини чи Хорватії. На відміну від Франції, ці країни не витворюють самостійного історичного універсуму, а тому, ізольовані від контексту, їхні історії втрачають будь-який сенс. Неможливо написати історію Словаччини чи Хорватії, у якій відповідні народи або країни були б головними протагоністами бодай у власному закутку ширшої європейської сцени. Ми просто не потрафимо вичленити з їхніх зовнішніх зв'язків і залежностей їхню внутрішню історію, яка була б власне і суто їхньою. Неминуче ми дійдемо до висновку, що весь їхній досвід і вся діяльність є частиною досвіду і діяльності ширших спільнот, і відтак, намагаючись зробити їхню історію зрозумілою, ми муситимемо включити у поле нашого огляду один за одним інші народи. Не виключено, що нам доведеться включити у поле нашого огляду цілу Європу. Так чи інакше, контекст нашого аналізу неминуче виявиться ширшим простором, у якому Словаччина чи Хорватія будуть лише мізерною і відносно малосуттєвою часткою. [7]

Друга причина західної упередженості до східноєвропейських країн і, особливо, до України полягає, на думку фон Гаґена, у некритичному засвоєнні Заходом украй тенденційних, проімперських концепцій, розроблених російськими та німецьким істориками. За всієї своєї неподібності й навіть ворожості, ці дві офіційні історіографії мали одну спільну рису: обидві вони розглядали Східну Європу як сферу законних інтересів і домінування відповідно Німеччини і Росії, та обидві вони імпліцитно або й експліцитно утверджували «неповноцінність» східноєвропейських бездержавних націй, які нібито й нездатні до самостійної державності, а тому повинні втішатися благодійною російською та німецькою «культуртреґерською» опікою. Ці дві геґемоністські концепції були сприйняті на Заході як «об'єктивні» і «наукові», тимчасом як будь-яка спроба українців, хорватів або словаків висловити свою думку відкидалася апріорно як «націоналістична» (чи «відносно малосуттєва», у термінах Тойнбі).

Зрозуміло, що засвоєння цих імперських історіографій на Заході не було б таким легким, коли б не його власна імперськість і претензії на «культуртреґерську» роль - не лише в Африці, а й на власних теренах: в Ірландії, Каталонії, у Бретоні й на Корсиці тощо. А також - коли б не могутня політична підтримка цих точок зору з боку німецької і російської (а згодом і совєтської) державних машин. І нарешті - коли б не потужна хвиля російської і німецької інтелектуальної еміграції у 20-х і, відповідно, 30-х роках, яка мала особливо великий вплив на американське академічне життя передвоєнної і повоєнної доби і яка фактично сформувала погляди всіх наступних поколінь американських русистів, славістів та інших фахівців зі Східної Європи. Практично вся російська еміграція - ліберальна, консервативна, соціалістична - була за своїми поглядами великодержавницькою, а тому й «центрально- та східноєвропейська політика в США викладалася здебільшого як продовження совєтської внутрішньої політики».

І, нарешті, третьою причиною марґіналізації східноєвропейських студій на Заході і східноєвропейської проблематики загалом фон Гаґен вважає специфічну політичну й інтелектуальну атмосферу, що склалася після Другої світової війни. З одного боку, репресивний характер авторитарних східноєвропейських режимів у міжвоєнний період та численні факти колаборації з нацистами під час війни суттєво зміцнили упередження Заходу щодо східноєвропейських націй. Саме слово «націоналізм» як за фонетичною подібністю, так і за близькими історичними алюзіями почало тісно пов'язуватися зі словом «нацизм», а відтак - безпідставно демонізуватись.

А з іншого боку, після перемоги союзників над нацизмом і заснування Організації Об'єднаних Націй «національне питання» багато кому видавалось розв'язаним - якщо й не назавжди, то принаймні на найближче майбутнє. Цей оптимізм підтримувався впливовою на той час теорією «модернізації» - таким собі західним варіантом совєтської концепції «зближення і злиття націй». Речники цієї теорії провіщали стирання етнічних відмінностей у процесі урбанізації, індустріалізації та підвищення рівня освіти. Зрозуміло, що ця теорія зажила найбільшої популярності саме у США, де політики й соціологи розглядали асиміляцію як найбільше благо для багатоетнічних держав - відповідно до сумнозвісної теорії «плавильного казана», а відтак проектували свої асиміляціоністські пріоритети і на совєтську імперію.

Бурхливе відродження націоналізму в цілому світі спонукало теоретиків «модернізації» та «плавильного казана» частково змиритися з неприємним для них явищем, поділивши націоналізм на «хороший», себто громадянський, і «поганий», себто етнічний. Зрозуміло, щодо носіїв «хорошого» націоналізму було зараховано Америку та всі інші країни НАТО, тоді як усім східноєвропейцям, з Україною включно, відвели місце, як і належиться, у «поганій» категорії.