Ціна непослідовності

Підсумовуючи, можемо ствердити, що головною вадою Вілсонової праці є методологічна непослідовність. Заявивши підзаголовком своєї книжки суто етнічне (мовно-культурне) розуміння націоналізму, характерне передусім для бездержавних націй, Ендрю Вілсон, однак, раз у раз виявляє суто західне, «державницьке» розуміння націоналізму як явища понадетнічного, загальногромадянського. До українського «націоналізму» він зараховує й такі суто прагматичні дії державних еліт, як намагання обмежити кримський сепаратизм, отримати матеріальну та інші вигоди від ядерного роззброєння, націоналізувати совєтську армію на своїй території й привести її військовослужбовців до присяги новій державі, домогтися рівноправних узаємин із Росією, змодернізувати країну, переорієнтувавши її в бік цивілізаційно розвиненішої Європи тощо.

В такому розширеному застосуванні терміна не було б нічого поганого, якби автор дав чітко зрозуміти, що йдеться саме про громадянський націоналізм, який об'єктивно відбиває інтереси всієї нації як держави. Але тоді довелося б змінити цілу концепцію книжки, починаючи від її ефектного, але неефективного в такому контексті підзаголовку. Методологічна послідовність дала б авторові змогу побачити, що:

а) український націоналізм 1990-х не зводиться до мовно-культурного націоналізму українофонів, слушно означеного як «вірування меншини»;

б) він не зводиться також до мовно-культурного націоналізму русофонів, фальшиво означеного як «антинаціоналізм»;

в) він має ще й третю, загальногромадянську іпостась, характерну для націй-держав Західної Європи.

І хоча цей третій, громадянський різновид націоналізму в Україні як молодій, іще не сформованій державі-пації не став поки що провідним, саме на його основі українське суспільство досягло консенсусу щодо найголовніших питань свого розвитку - референдуму про незалежність, мирної зміни влади 1994 року, ухвалення Конституції.

Безумовно, становлення громадянського націоналізму в Україні є справою надзвичайно складною, оскільки йому доводиться формуватися на основі не одного, а двох, послідовно антагоністичних, мовно-культурних націоналізмів, кожен із яких прагне коли не до знищення, то принаймні до марґіналізації конкурента. Синтез нового «консенсусного» націоналізму можливий лише за умови їх послідовної деміфологізації, відмови кожного з них від намагань домінувати, і визнання кожного з них лише тією мірою, якою вони обстоюють рівні права для своєї мовно-культурної групи в рамках загальногромадянських прав.

Загрузка...