Від Малоросії до України

І та ідентичність

Одначе, на відміну від переконаних лібералів, Петро Балей ставить під сумнів самої потреби українізації чи, як він каже «ревіндикації». Незгоду зі «свідомими українцями» викликає лише «етичний тон і культурна форма» цього процесу. «Нам треба добре усвідомити собі, що відворотний процес не буде, бо не може бути коротшим. Якщо розумно і політичним тактом керований, він забере також не менше як два покоління».

Насамперед треба зважати на психологічний момент у такій позитивно ревіндикаційній боротьбі. Людина, що почуває себе українцем, але виростала в російськомовнім оточенні, є цілком іншого наставления до російської мови, ніж просвітитель, що конфронтує цю людину. Донесену до неї вимогу «українізуватись», у спосіб для неї незрозумілий, несприятливий, а то й просто образливий у її почуваннях політично-державницького й територіяльного патріотизму, вона відкине. В неї, коли вона дорослого віку, з'являється нехіть до пропонованої зміни в побутовій культурі її життя. Вона воліла б, щоб решта населення перейшла на «рідну» її мову. Коли ж просвітитель починає ганьбити її, в неї зроджується ворожість до мови й культури її предків - ворожість, якої ще вчора вона не відчувала до свого україномовного сусіда чи сусідньої области… Висновок із повище сказаного здається мені очевидний: українізацію російськомовних районів треба починати російською мовою.

Другим тактичним кроком Петро Балей вважає «признання офіційности російській мові». Цей крок, на його думку, «послабить опір російськомовних елементів проти укранізації політичної самостійности України», «автоматично поверне Україні всіх великих письменників науковців», як ми, проте творили російською мовою, врешті, зміцнить молоду державу-націю перед реваншистськими загрозами з боку Москви. Тут автор стоїть на тому, що в стратегічному плані зберегти державу суттєвіше, ніж зберегти націю (нація - це передусім держава); в тактичному ж плані він переконаний, що «навіть без проголошування [української мови] державною, вона в умовах вільної конкуренції в усіх ділянках людського зацікавлення в дуже короткому часі стала б "де факто" державною».

Твердження народніх максималістів, що без повсюдно пануючої української мови в державних, громадських і научних інституціях Україна стає «неукраїнською» - це абсурд з історичної й соціологічної точки погляду. Твердження, що офіційне існування мови поважної й політично вагомої етнічно-народної групи побіч української державної припинить «національне відродження» України - це в обличчі того історичного факту, що завдяки голосам російськомовного населення Україна з географічної назви стала Нацією, виглядає радше на ворожу провокацію у хворобливому мовному питанні, ніж на заботливе піклування українського патріота.

З першою тезою автора у принципі можна погодитись, оскільки держава є справді надійнішим і переконливішим аргументом на користь існування відповідної нації, ніж романтично ідеалізована мова. Але друга авторська теза є вельми вразливою з багатьох причин. По-перше, сьогоднішня Україна принципово відрізняється від України часів Липинського, в якій російськомовне населення становило лише 5-10 відсотків населення, зосередженого у великих містах - серед сільського україномовного океану, незаторкнуте ще телебаченням, радіо, загальною освітою та іншими модернізаційними процесами. Саме це автохтонне море й змінило обличчя чужомовних міст у всіх східноєвропейських країнах, де процеси модернізації та урбанізації збіглися з процесами національного відродження. В Україні вони збіглися лише на короткий час - у 1920-х роках, після чого, навпаки, внаслідок цілеспрямованої русифікаторської політики почала витворюватися щораз глибша прірва між речами «міськими = модерними» та «сільськими = українськими» - сьогодні більша частина населення України живе у містах, які є переважно російськомовними.

По-друге, методологічно вразливою є паралель між Україною та Ірландією. Адже для підсовєтських українців не релігія була головним показником ідентичності, і це робило українських інтелігентів «націоналістами», виокремлюючи їх із «новой исторической общности» - совєтського (російськомовного, звісна річ) народу. Тож, згадавши Ірландію, доречніше було б говорити про північну частину острова, де й досі жевріє глибокий конфлікт між автохтонами-католиками та креолами-протестантами.

І нарешті, по-третє, автор спрощено розуміє подібний конфлікт в Україні як суто мовне протистояння, недобачаючи його глибиннішої, соціальної природи. Адже йдеться не просто про домінування російської мови й культури над українською, а й про соціальне, політико-економічне домінування російськомовного населення над україномовним - домінування «першого світу» міської, модерної, російськомовної цивілізації над «третім світом» цивілізації сільської, відсталої, україномовної. Саме це робить авторські надії на «ревіндикацію» - без державних «підтримчих дій» (affirmative actions) - доволі примарними: адже поки що, за шість років незалежності, не вдалося не те що когось там «зукраїнізувати», а й бодай просто зупинити процес русифікації українофонів.

П. Балей до певної міри усвідомлює цю проблему, коли пише про «довговікові деструктивні процеси», які «й надалі дають в українському суспільстві по інерції», проте механізмів збереження тої «інерції» він не лише не аналізує, а й, до певної міри, їх затуманює - і коли пише, що етнокультурний принцип національного патріотизму в УССР «органічно» (sic!) перейшов у принцип патріотизму територіально-політичного та економічного; і коли ігнорує серйозну проблему політичної, економічної та мовно-культурної марґіналізованості українофонів, зводячи їхні домагання соціальної рівноправності до «перманентної внутрішньої боротьби за політичне "верховодство"», і коли, зрештою, вдає, ніби неприязнь багатьох русофонів до своїх україномовних сусідів чи україномовних областей є рідкісним явищем, породженим «надмірностями» українізації, - а не стійким результатом багатолітньої праці совєтської пропагандистської машини.

Цікаво, між іншим, що в одній зі статей автор розповідає житейську історію про помічену в трамваї неприязнь російськомовних киян до польських туристів, які голосно й соромно» розмовляли на публіці своєю мовою:

Чому це мало б обурювати київського українця? Бо це боляче нагадує йому його вихолощеність з національної гордости, почуття своєї меншевартости і приголомшеність культурою «старшого брата». Йому легше було б на душі, якби він бачив, що всі народи, як і він, піддалися асиміляції на копил «старшого брата».

Це - напрочуд проникливе пояснення психології засимільованих аборигенів: сприйнявши власний негативний образ, якого їм накинули колонізатори, вони ненавидять передусім себе, бо не здатні спроектувати свою колективну тінь на інших. Дивно, однак, що автор, за всієї своєї проникливості, не спостеріг подібної реакції київських (одеських, харківських, донецьких) аборигенів на українську мову, а якщо й спостеріг, то чомусь не наважився витлумачити її подібним чином. Зробивши цей крок, він, вочевидь, не зміг би вже так безоглядно закликати своїх земляків: «Залиште своїх російськомовних братів з їхніми власними забобонами і, закасавши рукави, беріться до праці, яку ви найкраще знаєте». Адже серед тих «забобонів» є й чимала доза українофобії (чи, точніше, українофонофобії); ну, а коли йдеться про «працю, яку найкраще знають» українофони, то слід, мабуть, передусім згадати вирощування свиней, доїння корів, підмітання улиць, вивезення сміття, а також писання віршів про дружбу братніх народів мешканцями письменницького гетто.