Від Малоросії до України

Вірування меншини

Симптоматично, що Ендрю Вілсон ніде в своїй книжці не дає бодай робочого визначення націоналізму (чи його різновидів), завдяки чому, як уже говорилося, отримує змогу підверстувати під рубрику «націоналізм» найрізноманітніші явища - від поширеної й, зрештою, небезпідставної занепокоєності станом української мови й культури та спротиву дальшій русифікації до суто ліберальних виступів на захист прав упослідженої україномовної меншості в Україні та визнання потреби «підтримчих дій» з боку держави. В сьомому розділі («Націоналістична програма: зовнішня політика - розв'язування російського вузла») під рубрику «націоналізм» потрапляє не лише неприязнь, а й суто прагматична недовіра українських політиків до Росії (хоч автор ніде не з'ясовує, на чому їхня інфантильна довіра мала би ґрунтуватися - на специфічному історичному досвіді чи, м'яко кажучи, не менш специфічному ставленні до України з боку практично всіх сьогоднішніх російських еліт?). Іще курйознішим і тенденційнішим є зараховування до «націоналізму» всяких спроб переорієнтувати Україну в бік Європи - навіть коли за ними стоїть суто прагматичне бажання знайти для України найоптимальніший міжнародний контекст, прискорити її модернізацію, подолати цивілізаційну відсталість. «Націоналізму» (та ще й «етнічного») у такій політиці, вочевидь, не більше, ніж у діях Вацлава Гавела чи, скажімо, Петра І, проте Вілсон, схоже, занадто захоплений «полюванням на націоналістів», аби мати час ще й розібратись у впольованому фактажі.

Побічним наслідком такого підверстування фактів під апріорну концепцію є нечітке розрізнення різних напрямків українського націоналізму, а точніше - їх інтенсивне, ледь не цілеспрямоване перемішування. Хоч Вілсон і згадує про давній і глибокий конфлікт між демократичним, «поміркованим» українським націоналізмом та авторитарним, радикально-екстремістським, у перебігу аналізу він часто цитує речників обох напрямків без зазначення їхньої «партійної» приналежності. Здебільшого її можна визначити за примітками наприкінці книжки, проте навряд чи кожен читач захоче зазирати туди понад тисячу разів (у книжці 1075 приміток). Отож чимало цитатних фокусів автора можуть лишитися непоміченими. Наприклад, він пише: «Чимало націоналістів (many nationalists) з приємністю відзначають, що українська [східна] діаспора найсильніша якраз у тих ділянках, де економічна залежність України від Росії є найбільшою, - передусім на Кузбасі та в сибірських нафтовидобувних регіонах» (отож може бути використана там як «п'ята колона» для захисту українських інтересів). Із примітки бачимо, що ця теза належить лідерам УНА, котрі аж ніяк не репрезентують «багатьох націоналістів», оскільки ця партія (до речі, на той час незареєстрована, - про що Вілсон чомусь не згадує) є цілком марґінальною в українському суспільстві, як і, зрештою, її погляди.

Тенденція Ендрю Вілсона тут очевидна: з одного боку, він показує (загалом переконливо), що український націоналізм є «віруванням меншини» в межах усього суспільства (цьому присвячено, зокрема, цілий п'ятий розділ - «Обмеженість націоналістичної підтримки»), а з іншого - що в межах цієї «меншини» непропорційно велике місце належить крайнім, радикально-екстремістським поглядам. Саме задля цього провідники ультранаціоналістів цитуються в книжці майже так само часто, як і лідери націонал-демократів (та ще й нерідко впереміш, без чіткого розмежування), і саме задля цього всіляко побільшується їхня впливовість: наприклад, представництво «ультранаціоналістів» у Верховній Раді Вілсон збільшує до 12 осіб, долучаючи до трьох членів УНА ще двох «укаерпістів» Степана Хмари та шістьох членів КУНу. Зачислення депутатів-кунівців до «ультранаціоналістів» вимагає додаткової аргументації, і Вілсон знаходить її в тому, що КУН хоч і змодернізував та здемократизував свій «імідж» в останні роки, проте не зрікся спадкоємності щодо передвоєнної ОУН та її авторитарного лідера Степана Бандери. Автор, здається, не допускає, що українці можуть знаходити в провідниках ОУН і деякі інші чесноти, крім авторитаризму, подібно до того, як американці шанують Джорджа Вашингтона зовсім не за рабовласництво, а англійці поважають Черчілля зовсім не за те, що він зрадив усю Східну Європу Сталінові.

Ендрю Вілсон, на жаль, ігнорує специфіку націоналізму в колоніальних країнах, як і, зрештою, постколоніальних. Він послідовно нехтує велетенською літературою на цю тему - від класичних уже праць Франца Фанона й Едварда Саїда до численних праць своїх британських співвітчизників, котрі дали найдокладніші описи різноманітних націоналізмів, із якими в різні часи стикалася Британська імперія - від екзотичних афро-азійських до, сказати б, «ближньозарубіжних», на зразок північноамериканського, ірландського чи шотландського (досвід Північної Ірландії міг би виявитись особливо цікавим і корисним для його українознавчих студій).

Ігнорування постколоніальних досліджень суттєво спростило й спримітивізувало Вілсонів погляд на сьогоднішню Україну та природу найновішого українського націоналізму. Найголовніше, чого не зрозумів автор, - що формальне проголошення незалежності не розв'язало специфічних мовно-культурних проблем українофонів, не усунуло традиційних механізмів їхнього соціально-економічного та психологічного поневолення, не привело до перемоги антиколоніального дискурсу над колоніальним, українського над імперським (чи, власне, тепер уже над його регіональною, «малоросійською» модифікацією). Інерція антиукраїнського (чи, як евфемістично висловлюється Вілсон, «антинаціоналістичного») дискурсу лишається колосальною, і подолати її без певних «підтримчих дій», про які вже згадувалося, навряд чи можливо.

Ендрю Вілсон не каже, чи він є противником таких дій узагалі, чи лише в Україні (хоч ця проблематика навряд чи повинна обминатися в книжці про націоналізм у постколоніальній країні). Як і кожен позитивіст, він, правдоподібно, вважає, що формальне проголошення незалежності є достатнім розв'язанням проблеми, а все інше має вирішитись у рамках вільного ринку та мовно-культурного laissez-faire. В кожнім разі, він явно не вважає українофонів соціальне упослідженою меншиною у власній країні, а отже й не бачить, що їхній мовно-культурний (а не просто етнічний) націоналізм є й далі захисною реакцією на мовно-культурне й (менш явно) соціально-економічне домінування російськомовної більшості.

Цей націоналізм є справді «віруванням меншини», і то слабкої меншини, спантеличеної двозначністю свого становища, за якого вона, будучи начебто «етнічною більшістю», «корінною нацією», носієм «державної мови», водночас, по суті, лишається тим, чим була за совєтських часів. Ця двозначність справді змушує українофонів посилати двоїсті сигнали (за спостереженням Вілсона), - апелюючи то до громадянського, то до етнічного націоналізму, - але, як уже говорилося, така амбівалентність притаманна всім антиколоніальним рухам, тим більше українському, який, опинившися після незалежності у вкрай двоїстій ситуації, не може ані належно її збагнути, ані виробити оптимальну стратегію й тактику, ані, навіть, адекватно артикулювати свої вимоги. Але, на жаль, так само не може збагнути всіх нюансів цієї ситуації й Ендрю Вілсон, для якого 1991 рік є, здається, тією фатальною точкою, після якої всі його загалом об'єктивні погляди на Україну загадковим чином деформуються, робляться на диво поверховими й тенденційними. Ця проблема, вочевидь, заслуговує докладнішого аналізу, оскільки подібні світоглядні метаморфози відбулися і з багатьма іншими лібералами, передусім російськими (приклад Володимира Малинковича, здається, найхарактерніший і найтрагічніший): вони вирішили, що проголошення незалежності автоматично розв'язало всі проблеми українців, і тепер слід зосередити головну увагу на захисті прав росіян, які стали раптом беззахисною меншістю в «націоналізуючій» українській державі. Тим часом, коли ми згадаємо, що українське суспільство реально поділене не на росіян та українців, а на українофонів та русофонів, і що саме українофони є меншістю, та ще й, як зазначалося, соціальне змарґіналізованою, то не таким уже й перебільшенням виглядає теза «націоналістів» про те, що незалежність змінила їхнє становище не набагато більше, ніж незалежність США - становище місцевих негрів чи індіанців. Це становище спонукає українофонів до розпачливої, неадекватної поведінки і, ще більше, неадекватної риторики, яку Вілсон і його колеги небезпідставно сприймають як «націоналістичну». Тут і розмаїта історична міфологія, і гіперболізація національних страждань, і демонізація Росії, і наївна віра, що російськомовні українці хочуть і мусять «реукраїнізуватися», і не вельми коректні та не надто розумні наскоки на зрусифікованих «яничарів», котрі «реукраїнізовуватися» не хочуть, і багато чого ще. Але проникливий аналітик не може не бачити, що ця риторика, за всієї своєї неадекватності й інфантильності (а деколи й агресивності, що, зрештою, теж є лише істеричним виявом інфантилізму), відбиває певні реальні, невирішені проблеми колоніально упослідженої україномовної меншості. І що ці проблеми не конче мусять бути артикульовані в націоналістично-міфологічній формі, вони можуть обговорюватися й суто прагматично, з ліберальних чи, краще сказати, з загальнолюдських, гуманістичних позицій.

За такого підходу ми побачимо, що, наприклад, націоналістична вимога «українізації» чи, скажімо, «суворішого дотримання державного статусу української мови» є лише загостреною реакцією на дальше тривання русифікації, яке є найкращим доказом того, що реальної рівноправності двох мов (не кажучи про якісь там міфічні переваги української) в Україні поки що не досягнуто. Мігруючи до великих міст (заради кращої освіти, престижнішої праці і, взагалі, «вищої» цивілізації), провінційні українофони й далі русифікуються - і то не лише тому, що російська мова, як і за совєтських часів, відкриває перед ними кращі кар'єрні можливості, а й тому, що вона є психологічно комфортнішою: побутова «українофонофобія» є й досі масовим явищем у російськомовних містах, про що Вілсон може й не знати, але про що, безумовно, знають його колеги й консультанти в Україні. (Кільканадцять років тому моя сусідка висловила «простонародний» погляд на мовну проблему з афористичною влучністю. Почувши, що ми з дружиною розмовляємо зі своєю дитиною по-українськи, вона докірливо вигукнула: «Зачем же вы ребенку жизнь калечите?!»)

Так само й націоналістичні домагання якихось «особливих прав для корінної нації» можуть бути переформульовані як суто ліберальна вимога реальної рівноправності для обох мовно-культурних груп, тобто як вимога «підтримчих дій» на користь історично марґіналізованих українофонів (а не якихось спеціальних «привілеїв для корінної нації», як фальшиво інтерпретує цю проблему слідом за націоналістами, тільки з негативним висновком, Ендрю Вілсон).

Нерозуміння того очевидного, здавалося б, факту, що український націоналізм і після 1991 року зберіг переважно захисний («меншинний», як це визнає сам Вілсон) характер, фатально поєднується в його концепціях із загальною упередженістю щодо будь-якого націоналізму, характерною для більшості західних лібералів (особливо з великих пост- чи неоімперських націй, яких чинний світовий порядок і політика laissez-faire задовольняють найбільше). Відтак, в усіх діях українських «націоналістів» Ендрю Вілсон убачає бажання україномовної («націоналістичної») меншості встановити своє домінування над російськомовною («анаціональною») більшістю, й ігнорує при цьому суто ліберальний аспект проблеми: потребу меншості бодай просто вирватися з-під домінування більшості. Певна «зацикленість» на етнічному й мовно-культурному націоналізмі не дає Ендрю Вілсонові побачити український націоналізм як далеко ширше й складніше явище, зокрема - не дає розгледіти його громадянський складник, сильніший саме в тих регіонах, де є розвиненішим громадянське суспільство, тобто у більш «європейській» (менш совєтизованій) Західній Україні та у великих містах Центральної, передусім у Києві. Саме цим складником пояснюється абсолютне переважання демократичних «націоналістів» над радикальними в Західній Україні та їхні «загадкові» успіхи в переважно російськомовних містах Центральної України - тим загадковіші, що в україномовних селах тої ж таки Центральної України нічого подібного не спостерігається: тут і далі домінує стара совєтська («антинаціоналістична», в термінах Вілсона) номенклатура, що є одночасно й номенклатурою антидемократичною. Вілсон пояснює цей феномен великою кількістю української інтелігенції в центральноукраїнських містах, яка, власне, і є (поза Галичиною) соціальною базою українського націоналізму. Він не враховує, однак, що ця інтелігенція, навіть у Києві, є переважно російськомовною і що її загальна чисельність не така вже й велика, щоб забезпечити успіх націонал-демократам у переважно російськомовному («антинаціоналістичному») середовищі. Тут вирішальний вплив має, вочевидь, не етнічний чи мовно-культурний націоналізм, а таки громадянський, тобто - спроможність населення побачити в націонал-демократах саме «демократів», а не «націоналістів» (усупереч зусиллям, особливо помітним на півдні та сході, «антинаціоналістичної» пропаганди).