Від Малоросії до України

Пастки постколоніалізму

Таким чином, авторова полеміка з «літературними українцями», що живуть «не з якоїсь продуктивної праці» а з експлуатації української національної ідеї і з "любови до українського народу"», має вельми обмежений, непослідовний і, загалом, неконструктивний характер. Слушні засновки далеко не завжди ведуть його до слушних висновків.

Справді, автор має рацію, коли пише, що «політична революція (політичне усамостійнення), щоб утривалитися, мусить іти впритул із соціяльно-економічною революцією (узаконення власницького класу й уведення ринкової системи економічних оборотів); що успішно перевести ці революції можна тільки існуючими засобами та існуючими людськими силами, а не тими, що мали б бути завтра; тому всяка ідеологічна перебудова суспільства, культурно-мовна та релігійна, мусить проходити еволюційно», врешті - «що сьогоднішня Україна з усіма своїми слабостями політичного новородка не існує в порожнечі, а в обличчі найрішучішої московської опозиції до політичного усамостійнення свого київського февдала», і що «українська держава може стати тривалою дійсністю в сьогоднішніх історичних умовинах, [лише] коли автохтонна українська більшість населення зрозуміє, що сьогоднішня Україна є і мас залишитися багатонаціональною державою - в однаковій мірі дорогою кожній етнічній групі».

Цілком очевидно, що автор полемізує тут із крайніми націоналістами, яких він здавен недолюблює і яких уважає такими ж небезпечними для української незалежності, як і комуністи (хоч ні кількісно, ані, зрештою, сутнісно вони аж такими загрозливими сьогодні не є). Непомітно, однак, автор переносить цей полемічний тон і на поміркованіших та суспільне впливе ті тих націонал-демократів і на всю українську інтелігенцію, котра «ніколи не завдавала собі труду ґрунтовно вивчити свій власний нарід у його неперевершеній кладності», зате завжди претендувала на роль його «єдиноуповноваженого репрезентанта».

Особливо дістається активістам КУНу за «поетичні гіперболі» в їхньому «Маніфесті», які «дозволяються поетам для викликання потрібних емоцій», проте «в політиці служать тільки демагогам, які не трактують свою публіку поважно». Як характерний приклад такої «гіперболі» автор наводить рядки з «Маніфесту» про те, що за винятком 30-х років, коли більшовики вигубили третину нації, такої деукраїнізації України, як нині, ще не було. А тим часом, звертається П. Балей до «літературних українців», «коли вас найдужче росіянізували, а найкращих з вас справді душили, виголоджували і живцем заморожували, ви мовчали»:

Тож не перетягайте струну і пам'ятайте, що в народі не забувається ваша привілейна позиція під комунізмом як «інженерів людських душ», і якщо ви й далі хотіли залишатися на державних гонорарах і замовленнях, то ви зробили помилку. У світі, в якому ви опинилися, всяка пересічного рівня літературна продукція підлягає ринковому законові попиту. І поки грамотне суспільство достатньо не накормлене, не вдягнене, не взуте й не огріте, вам треба повчитися в Докії Гуменної та в інших їй подібних: не цураючись всякої праці, живучи ощадне, вона не тільки писала свої твори по ночах і відпочинкових днях, але й видавала їх за зароблені гроші, наперед знаючи, що в найкращому випадку їй може повернутися 50% коштів друку.

Автор засуджує «конгресуючу інтелігенцію» за авантюрництво, що виявилось у протизаконному похороні патріарха біля Софійського собору, і за подальші «гіперболі» з цього приводу в патріотичній пресі («Від часу татарської навали Софійська площа ще не бачила такого побоїща»), та й узагалі за безоглядну підтримку філаретівської автокефалії, яку він полемічно порівнює з поквапливим проголошенням оунівцями «української незалежності» у Львові 30 липня 1941 року перед самим приходом німців.

Справедливість цих докорів не дає, однак, підстав змішувати націонал-демократів із радикалами (їхня опозиційність має цілком різний, сказати б, «процедурний» характер), а тим більше - вдаватися до брутальної лайки на адресу опонентів («газетні борзописці», «скункси з-посеред інтелігентів», «слизаві емігрантські демократи» - все це, зрозуміло, не вельми прикрашає книжку). Та найприкріше, що Петро Балей, як уже зазначалося, недобачає соціальних, політико-економічних (а не лише мовно-культурних) підстав для конфлікту між русофонами та українофонами. Він, наприклад, риторично запитує «конгресуючих інтелігентів»: «хто вас "нищить", "душить", "не дає дихати"? Що, Москва надіслала в Україну нове ЧеКа?» - хоч розуміє, мабуть, що «нищення» й «душіння» цілком може відбуватись і без ЧеКа, Москви - як відбувалося воно, скажімо, в Америці щодо індіанців без жодної участі імперського Лондона… Запевняючи «літукраїнців», що в усамостійненій Україні «вас ніхто [вже] не буде розстрілювати за вашу творчість у жандармських застінках», П. Балей, безумовно, додає їм спокою, але навряд чи переконує, що їм справді слід бути беззастережно лояльними щодо влади «білих» чи, пак, русофонів. Як не переконує їх, мабуть, у цьому й суто ритуальне використання креольською владою тубільного одягу чи, навіть, мови.