Від Малоросії до України

Спадок колоніалізму

Ця постколоніальна амбівалентність не повинна нас надто дивувати, коли врахуємо, що, за даними центру «Демократичні ініціативи», лише 34% опитаного населення ідентифікує себе передусім з Україною. Тим часом більшість, 37%, ототожнює себе передусім зі своїм селом, містом чи регіоном. Тобто усі ці люди мають передусім свідомість «тутешніх» - «киян», «одеситів», «донбасців», - приблизно у тому самому сенсі, в якому більшість французів 200 років тому вважали себе передусім ельзасцями, провансальцями чи бретонцями.

Цікаво, однак, що лише 3% опитаних жителів України ототожнює себе в першу чергу з Росією і 17% - з СССР або СНД. Це означає, що далеко не всі русофони і навіть не всі росіяни ототожнюють себе з Росією та СССР. Дуже мало - лише 3% - вважає себе передусім жителями Європи і так само мало - 3% - «громадянами світу». [85]

Ця різнорідна, великою мірою ще «донаціональна» ідентичність зумовлює не лише різнорідні внутрішні, а й нечіткі та суперечливі зовнішні орієнтації. Так, лише 15% опитаних громадян воліє, щоб Україна розвивала стосунки головно з країнами Заходу. В Західній Україні, щоправда, ця цифра удвічі вища, зате в Криму вона ледве сягає трьох відсотків. Натомість 17% вважає, що урядові слід орієнтуватися передусім на Росію - цифра, втім, не така вже й велика, коли взяти до уваги, що в Україні проживає 22% етнічних росіян і приблизно стільки ж «російськомовних» (інакше кажучи, далеко не кожен росіянин хоче зближення з Росією).

Близько 14% опитаних стверджує, що Україні слід покладатися передусім на власні сили, тимчасом як переважна більшість - 40% - воліє, щоб Україна розвивала взаємини передусім у рамках СНД. [86] Така орієнтація населення є, безумовно, консервативною і не надто сприятливою для зміцнення української незалежності. Вона відбиває перехідний, амбівалентний стан української ідентичності - коли більшість населення вже не ототожнює себе з Росією чи СССР, але ще не має так само й свідомо-української тотожності. Орієнтація на СНД у такому контексті є своєрідним компромісом між протилежними орієнтаціями різних регіонів та суперечливими політичними симпатіями різних груп населення. А головне - вона є своєрідним рятунком від індивідуальної шизофренії, бо ж більшість людей, як показують ті ж таки соціологічні опитування, буквально розривається зсередини між бажанням рухатись до Європи і водночас не погнівити Росію, будувати незалежну державу і водночас не наразитись на «українізацію» та інші небезпеки «українського націоналізму».

Протягом десятиліть українського обивателя так довго й ефективно переконували в кровожерності «українського буржуазного націоналізму», ототожнюючи його передусім із Західною Україною та «бандерівщиною», що сьогодні лише 13% опитаного населення вважає відданість ідеям націоналізму позитивною рисою евентуального кандидата на виборах, тоді як 67% вважає це серйозним недоліком (решта опитаних не має однозначної думки з цього приводу). [87]