Замість висновків

Як бачимо, справа з «нашою європейською орієнтацією» не є такою легкою, як би того хотілося першому президентові України Михайлові Грушевському чи його нинішнім спадкоємцям. Саме амбівалентністю українського, щоб не сказати малоросійського, населення спричинена амбівалентна політика українських еліт - чи то йдеться про вимушений «федералізм» Центральної Ради, чи про вимучене «есендівство» Леоніда Кравчука та Леоніда Кучми. Бажання задовольнити різні групи населення й уникнути політичної конфронтації, яка б розколола суспільство, спонукає українські еліти провадити хитромудру політику, яка багатьох дивує, а декого й дратує. З одного боку, Україна є членом СНД, з іншого - всіляко відмежовується від більшості його рішень та уникає його структур. З одного боку, Україна фліртує з НАТО, з іншого - запобігає перед Москвою. З одного боку - декларує свій рух до Європи, з іншого - нагадує про важливість «євразійських» зв'язків.

Ця роздвоєність політичних еліт переважно не є, як у пересічного населення, виявом «постсовєтської шизофренії». Здебільшого вона відбиває їхнє цілком прагматичне прагнення узгодити свою політику з настроями більшості громадян - що, зрозуміло, не виключає бажання певним чином на ті настрої впливати. З одного боку, є чималий прошарок панівної посткомуністичної олігархії, яку перебування України в стані невизначеності цілком влаштовує і яка, відповідно, намагається усіляко законсервувати амбівалентність українського суспільства. Аз іншого боку, на арену виходять молодші, більш динамічні, проринкові, проєвропейські еліти, яких згадана амбівалентність - як джерело стагнації - уже не надто влаштовує. І хоча ці нові еліти є вочевидь слабшими, вони мають ряд стратегічних переваг (у віці, в освіті, у міжнародній підтримці, у внутрішніх тенденціях розвитку українського суспільства), які з часом можуть виявитися вирішальними. В кожнім разі, вже нині значно вища «проєвропейська» орієнтація українських еліт, порівняно з російськими та білоруськими, дає певні підстави для оптимізму.


* * *

«Можна навіть трохи пошкодувати, що Микола Рябчук настільки вичерпно з'ясував цю тему, що певний час писати про сучасний український націоналізм буде не легше, ніж про українське Середньовіччя - після праць Наталі Яковенко».

Віталій Пономарьов,

Сучасність, ч. 1, 1999.

«І саме супероб'єктивність і безсторонність Миколи Рябчука, його позиція "над" або "збоку" українсько-російських історичних суперечок і підводить його. Бо національне питання належить до тих, де одне раціональне зерно на правильний шлях не виведе».

Лариса Масенко,

Українське слово, 6 лютого 1997.

«Очевидно, "історизм" Юрія Шереха-Шевельова [і] якась потворна роздвоєність Тараса Гунчака-науковця та Гунчака-редактора на замовлення стали віхами на шляху до маріонеткової безхребетности Івана Дзюби й ідеологіч-ного фіглярства "перевченого" Миколи Рябчука».

Сергій Квіт,

Українські проблеми, ч. 3, 1994.

Загрузка...