Від Малоросії до України

Екстерналізація власного комплексу меншовартості

У цьому контексті - у контексті антиколоніальної боротьби - загалом зрозумілою стає поява ще одного, діаметрально протилежного стереотипу, про який ми вже згадували, - гіпертрофовано-позитивного. Цей стереотип заснований на суто романтичному ідеалізованому образі нації як своєрідного втілення «світового духа», «вищої ідеї», що начебто імпліцитно закладена в історії і лише шукає шляхів свого вияву, «інкарнації», за допомогою, звісна річ, відповідних «медіаторів», посередників - із числа інтелігенції, політичних та інтелектуальних еліт, особливо чутливих до повелінь «світового духа».

Ця фіхтевсько-гердерівсько-геґелівська концепція у різних своїх видозмінах домінувала в Європі й Америці, по суті, до середини XX ст., і лише в останні десятиліття поступилася місцем більш тверезим і реалістичним підходам. [50] В Україні - внаслідок її загальної відсталості, тривалої загерметизованості й загальмованості всіх суспільних та інтелектуальних процесів - романтична концепція нації домінує, по суті, донині: почасти - в науці, великою мірою - в журналістиці, і беззастережно - в поезії, прозі, літературній публіцистиці.

Романтична концепція української нації бере свій початок ще з першої половини XIX ст. - з творчості Шевченка й, особливо, Костомарова («Книги буття українського народу»). Попри певні подальші модифікації - у більш реалістичний бік (Франко, Хвильовий, Винниченко) чи в бік ще більшого ідеалізму й волюнтаризму (Донцов, Міхновський) - основні ідеї концепції лишились незмінними.

По-перше, це своєрідний месіанізм, провіденційна віра у «велике майбутнє» українського народу на тій лиш підставі, що він уже вдосталь перестраждав, сповна випив свою чашу і тепер заслуговує своєрідної винагороди від «Бога» чи від «Історії». [51]

По-друге, це всебічна ідеалізація власної історії і невтримне її продовження у найдавніші часи - до скіфів, трипільців, кімерійців, «індоєвропейців», - причому всі вони, ледь не від неандертальців, тільки й думали, як створити українську державу. [52]

І по-третє, це ідеалізація національних рис українського народу - на противагу сусідам: «ми працьовиті, а вони всі ледачі»; «ми ніколи ні на кого не нападали, а вони весь час нас загарбували»; «ми творці стародавньої землеробської культури представники європейської цивілізації, а вони азіати, кочівники, варвари»; «ми захистили Європу від східних орд, а вона нам не віддячує»; «ми створили першу в Європі республіку (козацьку), а нас за це ніхто не цінує» тощо. [53]

Усі ці стереотипи своєю гіпертрофованою позитивністю покликані нейтралізувати відповідні негативні стереотипи, насаджувані колонізаторами. Насправді, однак, саме своєю гіперболічністю, квазінауковістю, пропагандивністю вони нерідко справляють протилежний ефект - принаймні в очах безсторонніх, а тим більше - негативно упереджених реципієнтів. [54]

Немає нічого поганого в тому, що, скажімо, письменник будує цілий історичний роман на гіпотезі, ніби цар гуннів Аттила був насправді українським князем Гатилом. Але коли він без жодного почуття гумору й без тіні сумніву у своїй правоті по-дилетантськи обґрунтовує цю «теорію» у чималій квазінауковій післямові, то робить тим самим українській культурі послугу, скоріш за все, протилежну до тієї, яку сподівався зробити. Те саме можна сказати й про іншого літератора, котрий власні захоплення християнством, язичництвом та езотеричними вченнями Сходу вирішив синтезувати y претензійній доктрині «Української Духовної Республіки» й ощасливити нею своїх співвітчизників - як таким собі засобом розв'язання усіх їхніх проблем.

Кожне з названих явищ має право на існування, і в розвиненій повноцінній культурі можна знайти скільки завгодно подібних гіпотез, містифікацій, авантюрних проектів. Але в тому, власне, й полягає розвиненість, повноцінність культури, що вона легко й безболісно абсорбує різноманітні ідеї, миттєво здійснюючи їхню стратифікацію: марґіналізує одні, знищує другі, розвиває й підносить треті, - і все це стає частиною величезного діалогічного простору, величезного культурного багатоголосся.

Інша річ - культура колоніальна, неструктурована й нератифікована, де кожна ідея веде своє соло і жодного діалогу, жодного багатоголосся не виникає. Тут дрібні флуктуації можуть набувати величезного значення, марґінальні явища - ставати центральними, суттєве - губитись між несуттєвого. І все це відбувається не в цілій культурі (бо культури як цілісності в колоніальній країні не існує), а в невеликих її сегментах - своєрідних етнокультурних гетто зі своєю системою цінностей, ієрархією, каноном, своєю «мовою» (своїм монологом), і своїм, як правило, містифікованим уявленням про власну значущість і вплив на (неіснуючу!) культурну цілість.

На відміну від повноцінної, цілісної культури, що функціонує як гомеостатичний організм - із розвиненою системою внутрішніх (і зовнішніх) взаємозв'язків, із розробленим механізмом добору, класифікації, передачі, аналізу інформації, колоніальна культура взагалі не є діалогічною системою, а радше набором монологічних елементів, досить слабо або й ніяк не зв'язаних між собою. Тому на рівні цілого колоніальна культура виявляє значну інерцію і схильність до стагнації, а на рівні сегментів - розбалансованість і тенденцію до «зашкалювання». Етнокультурні «гетто», як правило, неадекватно реагують на інформацію: гіперболізують малосуттєве і недооцінюють або и не помічають суттєвого. (Подібне можна спостерігати і в окремих сегментах цілісних культур, проте в них налагоджена система взаємозв'язку з іншими сегментами і з іншими культурами створює необхідний механізм корекції, мінімізує екстремальні відхилення і стабілізує цілісність).