Від Малоросії до України

УКРАЇНСЬКІ ПРОБЛЕМИ
УКРАЇНСЬКИЙ НАЦІОНАЛІЗМ: спроба (де)міфологізації

Ендрю Вілсон - один із небагатьох англійських учених, який досить активно й послідовно досліджує українську проблематику. В 90-х роках він опублікував на цю тему кільканадцять статей і видав дві книжки: «Ukraine: Perestroika to Independence» (1994, у співавторстві з Тарасом Кузем) та «Economie Reform in Ukraine» (1996, у співавторстві з Ігорем Бураківським). Нова книжка «Український націоналізм у 1990-ті роки» (Andrew Wilson, Ukrainian Nationalism in the 1990s: A Minority Faith. Cambridge: Cambridge University Press, 1997) стала його першою самостійною і, до певної міри, підсумковою працею, в якій синтезовано десятки україномовних, російськомовних та англомовних джерел - книжок, статей, документів, соціологічних опитувань та особистих інтерв'ю з політичними активістами, її мета - аналіз сучасного українського націоналізму як «складного та багатоликого явища», котре не зводиться ані до своєї авторитарної іпостасі, уособлюваної передусім ідеологією Дмитра Донцова та діяльністю ОУН, ані до іпостасі ліберально-демократичної, уособлюваної провідниками Центральної Ради, лідерами «шістдесятників» і, врешті, сьогоднішніми націонал-демократами. Під цим оглядом книжка продовжує праці з подібними назвами - «Український націоналізм» Джона Армстронґа (головно про боротьбу УПА у воєнні та повоєнні роки) та Кенета Фармера «Український націоналізм післясталінської доби», - видані в попередні десятиліття. Водночас вона пропонує ширший і концепційніший погляд на історію України й українського націоналізму та на сьогоднішню ситуацію в Україні й можливі сценарії її розвитку.

Відразу зазначимо, що історичні екскурси автора далеко не завжди точні, а його інтерпретації сучасних проблем часто-густо не позбавлені схематизму й тенденційності. Деконструюючи націоналістичні міфи, Ендрю Вілсон непомітно витворює міфи нові, професійно загорнуті в ліберальну фразеологію та поважний академічний об'єктивізм. Подеколи спостереження й висновки англійського вченого надто вже вподібнюються до вузькопартійних, тенденційно-пропагандистських концепцій певного середовища російськомовних консерваторів в Україні, котрі радше через непорозуміння, ніж з об'єктивної сутності називають себе «лібералами». Саме на обмеженості й реакційній консервативності таких квазіліберальних поглядів мені й хотілось би зосередити тут головну увагу.