Від Малоросії до України

Перманентна (де)совєтизація

Уся друга частина книжки Кетрін Ваннер «Тягар мрій» - це, по суті, докладний звіт про те, як функціонує чи, власне, дисфункціонує українська держава, не виконуючи елементарних завдань у сфері освіти й культури. 1992 року, наводить один із численних прикладів американська дослідниця, уряд видав указ, який зобов'язував усі школи прибрати зі своїх стін совєтську пропаганду - портрети Леніна, комуністичні гасла тощо. Проте виконання цього указу виявилося спорадичним і неефективним. Ледь не в усіх школах інтер'єри і далі прикрашені кічуватими соцреалістичними розписами и мозаїками, на яких піонери сумлінно трудяться, а Ленін веде школярів уперед до комунізму.

Те саме у вузах, де «кафедри наукового атеїзму стали кафедрами релігієзнавства, кафедри марксистсько-ленінської політекономії перетворилися на кафедри менеджменту й маркетингу, кафедри історії КПСС займаються тепер історією України, а кафедри марксистсько-ленінської філософії зробилися кафедрами культурології. Зайве пояснювати, - додає Кетрін Ваннер, - що практично весь персонал цих кафедр лишився тим самим». І тою самою, звісно, залишилась більшість підручників: на нові україномовні підручники держава здебільшого не має грошей, а якщо й має, то за своїми термінами й концепціями ці підручники й далі лишаються переважно совєтськими - адже пишуть їх знову ж таки ті самі кадри: «З чотирьох авторів останнього совєтського підручника "Історія України" для 11-го класу, - зауважує Кетрін Ваннер, - троє є також авторами нового підручника, вже нібито постсовєтського».

Не кращі справи і з упровадженням нового офіційного календаря, який, «подібно до національного гімну та прапора, мав би символізувати самобутність і неповторність нації». Українська держава, схоже, взагалі недооцінює важливість загальновизнаної, офіційно санкціонованої системи пам'ятних і святкових днів - як чинника соціалізації й націоналізації своїх громадян, засобу озвучення й ретрансляції певного спільного історичного досвіду, його циклічно повторюваного, «ритуалізованого» переживання нарівні окремого індивіда й усієї нації, її календар, як показує авторка, - гротескна суміш нових українських, традиційних релігійних та старих совєтських свят. Він не є загальнонаціональним, тому не виконує традиційної для всіх державних календарів соціальної функції. «Спадщина збанкрутілих совєтських свят, - пише Кетрін Ваннер, - залишається величезною перешкодою, яку нові національні свята мусять здолати, щоб стати справді значущими». Поки що офіційні свята, як і саме суспільство, є атомізованими, тобто прив'язаними до певних суспільних груп та регіонів, залежно від різного історичного досвіду й протилежних, часами непримиренно ворожих політичних орієнтацій.

Ті самі симптоми «соціальної шизофренії» відкриваються в останньому розділі книги, де йдеться про символічне означення міського ландшафту - зміну (або збереження) старих назв вулиць, зведення нових і (або) демонтаж старих монументів тощо. Зрозуміло, що й тут нема жодної згоди в суспільстві щодо тих або тих символів, імен, постатей. Як наслідок, пише авторка, інституалізація нового, україноцентричного погляду на совєтську історію має вкрай непослідовний, компромісний характер. Химерна суміш українсько-націоналістичних, совєтсько-комуністичних та споживацько-капіталістичних символів у міському ландшафті є для пересічного українця великим знаком збентеження й розгубленості.

Дезорієнтовний еклектицизм українського життя відбиває глибинну амбівалентність самого суспільства, драматично поділеного вздовж безлічі ліній - регіональних, культурних, етнічних, мовних, релігійних, поколіннєвих, - і таким чином не розколотого на «російсько-комуністичний схід» і «українсько-націоналістичний захід», як вважає дехто, а фрагментованого чи навіть, краще сказати, атомізованого, розпорошеного. Кетрін Ваннер цілком слушно зауважує, що фрагментація України не збігається з якимись простими лініями географічного, мовно-культурного чи етнічного поділу; ідентичність сучасного українця передбачає найрізноманітніші комбінації цих та багатьох інших ознак.

Кетрін Ваннер наводить чимало яскравих прикладів, що підтверджують це спостереження. Наприклад, переповідає кумедну розмову в Києві з двома російськомовними українками, матір'ю та дочкою, що ремствували з приводу змін, принесених незалежністю, а проте відразу кинулися захищати цю незалежність, як тільки до їхніх ремствувань приєднався чоловік, корінний росіянин із Сибіру. Ця тонко помічена авторкою неоднозначність мовно-культурних і політичних орієнтацій багатьох українців не виключає, однак, можливості й навіть потреби певних узагальнень.

По суті, «неоднозначною» чи, інакше кажучи, амбівалентною с лише одна (хоч і найчисленніша) група українського населення - зрусифіковані (тою чи тою мірою) українці. Саме вона дає найбільше розмаїття поглядів та орієнтацій, часто мінливих, поплутаних, невиразних, що великою мірою залежать від хвилевих настроїв та цілком конкретних (як у наведеному прикладі) ситуацій, її погляди, на різні лади комбінуючись, коливаються між доволі чіткими, супротивними позиціями двох інших груп, що їх можна умовно означити як «свідомі (щирі) українці» та «запеклі совєти». Цілком очевидно, що одні з них зосереджені переважно на заході України, інші - на південному сході. В одних етнічна «українськість» збігається з мовно-культурною, а в політичному плані - з беззастережною лояльністю щодо української незалежності. У других етнічність не має суттєвого значення («какая разница», кажуть вони по-своєму цілком щиро), але мовно-культурна ідентичність є російсько-совєтською, так само як і політична лояльність. Саме ці дві групи є соціальною базою для двох справді реальних політичних сил - націонал-демократів та комуністів.

Жодна з цих груп не має абсолютної переваги в суспільстві й тому відчайдушно намагається перетягнути на свій бік третю, найчисленнішу й ідеологічно найаморфнішу групу, небезпідставно вважаючи її «своєю». І справді, внаслідок своєї амбівалентності, ця «серединна» група може виявляти як «свідомо-українські», так і «завзято-совєтські» прикмети - залежно від багатьох різних чинників, обставин, маніпуляцій тощо. Наприклад, у грудні 1991 року ця група підтримала «свідомих українців» у їхньому прагненні до політичної незалежності й водночас суто «совєтського» кандидата у президенти - як гарантію того, що культурні зміни будуть мінімальними й совєтськпй спосіб життя великою мірою буде збережено.

Цей парадокс не лишився поза увагою Кетрін Ваннер:

Після московського путчу політичні кордони було швидко змінено, але змінити культурні бар'єри виявилося не так легко. На відміну від масової підтримки політичної самостійності України, ставлення до культурних змін у новій державі виявилось набагато стриманішим… Здобувши незалежну державу, націоналістичні лідери спробували утвердити зв'язок між особою і державою через національну культуру. Проте ці спроби наразилися на могутню інерцію суто совєтського самоусвідомлення… Цінності й звичаї, притаманні совєтській системі, ностальгія за соціальне безпечним совєтським життям серйозно перешкоджають утвердженню нових, національних критеріїв самовизначення особи й суспільства… Інституалізація національної культури відбувається, таким чином, в умовах регіональної роздрібленості, з одного боку, та збереження тривких реліктів совєтського способу життя, - з іншого.

Кетрін Ваннер наводить у своїй книжці чимало прикладів амбівалентності, притаманної багатьом українцям, котрі начебто й згодні з тим, що «суспільство вкрай потребує масштабних політичних та економічних реформ», проте вперто не бажають прийняти культурні зміни, без яких згадані реформи просто неможливі. «Коли в 1992-94 роках відбувалися доволі рішучі зміни в освітній політиці, ні вчителі, ні учні, ні їхні батьки не виявили помітного невдоволення переведенням багатьох шкіл на українську мову викладання… Майже всі, з ким мені випало розмовляти, погоджувалися, що реформа була потрібна. Ніхто практично не заперечував проти розширення й поліпшення викладання україністики, проте багато хто нарікав, що це робиться за рахунок зменшення уваги до російської мови, літератури, історії». Парадокс стає зрозумілішим, коли взяти до уваги, що формальне піднесення статусу української мови й україністичних предметів має головним чином символічний характер, оскільки і учні, і батьки, і вчителі все одно неформально спілкуються й далі по-російськи. Така символічна «українізація», отже, не суперечить їхній українській політичній лояльності й водночас не несе суттєвої загрози їхній російській мовно-культурній ідентичності. Натомість вилучення русистики викликає відчуття саме такої загрози.

Безумовно, як уже зазначалося, ця мовно-етнічна група аж ніяк не є однорідною в своїх культурних і політичних орієнтаціях. Проте цілком очевидно, що саме вона є головним джерелом амбівалентності українського суспільства, двозначності й непослідовності його політичного, економічного та культурного розвитку. З одного боку, ця група нібито відіграє позитивну роль, не допускаючи прямого зіткнення «запеклих совєтів» зі «свідомими українцями» й забезпечуючи Україні відносну стабільність. Проте, з іншого боку, ця амбівалентна й великою мірою здезорієнтована («спантеличена», як пише Кетрін Ваннер) більшість править за надійну соціальну базу для посткомуністичної номенклатури, допомагаючи їй ось уже вісім років уникати будь-яких суттєвих змін у країні й утримувати її в стані глибокої стагнації.

Вочевидь, немає підстав докоряти авторці за відсутність в її антропологічній студії політичної характеристики правлячого в Україні режиму, саме існування якого великою мірою зумовлене амбівалентністю українського суспільства, його загальною «спантеличеністю». Проте з деяких її зауважень у читача може скластися враження, що 1991 року в Україні до влади прийшли «націоналістичні лідери», що рухівська «націоналістична ідеологія» стала квазіофіційною ідеологією в незалежній Україні і що відтоді українські правлячі еліти всіляко «підтримують національну культуру, засновану на альтернативній (націоналістичній) інтерпретації історичних взаємин із Росією». Це враження посилюється стереотипним, проте доволі поширеним уявленням про те, що «навіть Леонід Макарович Кравчук, колишній провідний антинаціоналіст, шеф від ідеології й голова Верховної Ради України, поквапливо "перебудувався" на прихильника націоналізму під час президентської кампанії, засвоївши 90 відсотків рухівської програми».

Прийнивши ці тези за істину, ми навряд чи збагнемо, чому ж тоді, попри весь цей примарний «тріумф націоналістів», їм так і не вдалося за вісім років досягти яких-небудь помітних успіхів у їхніх омріяних націоналізаційно-українізаційних заходах. Чому, навпаки, всі ті українські активісти, з якими розмовляла дослідниця, одностайно нарікають на неукраїнський характер «української» держави, називаючи її радше перешкодою, ніж помічником у їхніх культурно-освітніх зусиллях? Чому, наприклад, один із них (директор приватної школи в Києві) вперто говорить про «колоніальну психологію» державних чиновників і про «відверте саботування» ними будь-яких реформ? «Доти, доки при владі перебуватимуть старі кадри, які все життя русифікували й совєтизували освіту, в Києві не буде жодної нормальної україномовної школи, - стверджує він. - Невже ви сподіваєтеся, що всі ці бонзи, які терпіти не могли хахлів учора, раптом полюблять їх нині? Та вони зубами чіплятимуться за старе!… І їх тьма-тьмуща! Вони все контролюють, все тримають у своїх руках!»

Навіть якщо прийняти ці й подібні нарікання за емоційні перебільшення «національно стурбованих» ентузіастів, усі вони в сумі доволі погано узгоджуються з картиною «держави-націоналізатора» з «націоналістичною» («рухівською») ідеологією та «націоналістичними» («перефарбованими» з колишніх номенклатурників) керівниками, котрі начебто справді намагаються «українізувати» державу, проте роблять це вкрай обережно, побоюючись опору великої та сильно зрусифікованої частини населення. Дослідниця, схоже, знову схиляється до простої позитивістської схеми: по один бік - українська «держава-наніоналізатор», по другий - совєтизоване-русифіковане населення, що своїм опором зводить усі «націоналізаційні» зусилля нанівець.

Така картина, безумовно, є кращою від популярної фольклорної схеми з «добрим» (проукраїнським, прореформістським) царем нагорі й «поганими» (антиукраїнськими, антиреформаторськими) чиновниками внизу. Проте вона теж великою мірою недооцінює амбівалентного характеру правлячої еліти, котра сама є частиною зрусифікованого-совєтизованого населення, причому зрусифікованою навіть більше, ніж пересічний громадянин - з огляду на кар'єрні вимоги совєтських часів. У кожному разі, ця еліта аж ніяк не почуває якоїсь внутрішньої потреби в «українізації» і, взагалі, не сповідує по-справжньому жодної ідеології, крім, зрозуміло, ідеології особистого збагачення. У принципі, ця еліта може брати собі на озброєння будь-яку ідеологію - але лише тою мірою, якою їй це потрібно для збереження влади і власності. Націоналізм в Україні не здатен принести еліті жодної вигоди, оскільки є підозрілою, здискредитованою, непопулярною ідеологією - таким собі «віруванням меншини», за дотепним спостереженням Ендрю Вілсона. Тому правляча посткомуністична номенклатура намагається всіляко дистанціюватися від «націоналізму» (хоч і фліртує подеколи з «націоналістами»); її головною зброєю, опорою і надією є «вірування більшини», тобто - амбівалентність, політична роздвоєність і розгубленість зрусифікованого-совєтизованого населення. «Націоналізація» цього населення, перетворення його на свідомих громадян України була б для номенклатури таким самим актом політичного самогубства, як і ліквідація колгоспного феодалізму.

Ні Кравчук, ні Кучма, ні будь-хто інший із цієї компанії ніколи не підуть на самогубне знищення власної соціальної бази. Ніхто з них не був і не буде «українським Мілошевичем» - не тому, що мають іншу ментальність, а тому що мають цілком інше населення, яке потребує цілком інших засобів маніпуляції. Попри різні тактичні хитрощі й риторичні нюанси, всі ці лідери відчайдушно імітуватимуть «центристську» лінію (що насправді є всього лише евфемізмом, котрий приховує відсутність будь-якої лінії взагалі, крім, зрозуміло, приватної). Не маючи, по суті, жодної позитивної програми, жодної конструктивної візії майбутнього, вони пропонуватимуть себе суспільству на роль «найменшого зла» - роль таких собі гарантів «поганого миру», що, як відомо, завжди кращий від «доброї війни». В Галичині вони переконуватимуть «свідомих українців», що, за всіх своїх вад, є їхньою останньою надією, рятівником неньки-України від червоного реваншу зі сходу та чергового поневолення імперією. На Донбасі вони пояснюватимуть «завзятим советам», що, знову ж таки, за всієї своєї недосконалості («а де взяти кращих?!» - невідпорний аргумент номенклатурної пропаганди), вони все-таки забезпечують їм сякий-такий мир і не дають остаточно утвердитися «бандерам із Западної» разом із їхніми польсько-німецько-американсько-жидо-масонськими хазяями.

Як наслідок - Україна не має і, судячи з усього, ще довго не матиме жодної конструктивної, послідовної, чітко артикульованої політики - ні в культурі, ні в економіці, ні в дерравному будівництві, ні в міжнародних відносинах, ні в будь-чому іншому. Правляча еліта ніколи не скаже, яке вона суспільство будує, - не тільки тому, що не знає сама (їй цього й не треба), але також тому, що не хоче, щоб це знали інші: тотальна заплутаність, здезорієнтованість, розгубленість населення є головним джерелом її влади, запорукою дальшого паразитичного існування. По суті, єдина виразна стратегія, яку здійснює ця еліта, - це стратегія самозбереження і з-дня-на-день виживання. Вона не потребує програм і принципів, навпаки - програми й принципи можуть лише зашкодити в політиці, що здійснюється переважно під килимом, під столом, за лаштунками - на основі особистих угод і групових контрактів, за законами радше кримінального, ніж політичного світу. («Свідомі українці», як і «запеклі совєти», подеколи добиваються для себе певних концесій, з огляду на свою електоральну впливовість, проте головними гравцями в українській політиці є не вони, а різноманітні регіональні, галузеві та мафійні клани.)

Безумовно, всяка держава є в певному сенсі «націоналізаційною» за самою своєю природою, - незалежно від того, яка династія, власна чи чужоземна, нею урядує. Проте «націоналізація» аж ніяк не тотожна «нативізації»: приклад сусідньої Білорусі (не будемо тут згадувати Мексику та інші заморські краї) доволі наочно показує, що «націоналізація» цілком може означати подальшу русифікацію та совєтизацію - з неминучим дальшим пригнобленням тубільної мови та культури. В Україні ситуація дещо складніша: тут поки що жодна з двох протилежних тенденцій не взяла гору - ані дальша русифікація-совєтизація, як у Білорусі, ані нативізація-вестернізація, як у Прибалтиці.

Хоч Кетрін Ваннер і не вживає жорсткого терміна «холодна громадянська війна», вона досить влучно характеризує помічені у суспільстві «суперечності й тертя» як боротьбу за «перерозподіл влади». Навіть більше, з деяких розмов з україномовними українцями на сході в неї виникає загалом слушне враження, що ці люди «мовби перебувають в облозі, мовби ведуть якусь надзвичайно важливу, вирішальну битву». «Я звернувся до спонсорів, - розповідає їй уже згадуваний директор приватної школи, - а вони кажуть: «Пощо вам культура? Краще впровадьте заняття з бізнесу чи комерції. І чому саме українська культура? її нема! Вона мертва, як латина!» І тоді мені довелось їм пояснювати, що коли євреї відновили Ізраїль, іврит був іще мертвішим, ніж латина. Але вони захотіли мати власну мову - й домоглися свого. А наша українська мова - жива! Ми відновили українську державу, а ви ховаєте українську мову! Це наша трагедія».

У Харкові Кетрін Ваннер зафіксувала один епізод, який чи не найкраще характеризує суть української влади, а відтак і держави. Помітивши пізно вночі на центральній площі чергових міліціонерів біля комерційних кіосків, вона простодушно вирішила, що це влада охороняє торгівців від злодіїв чи, можливо, рекетирів. Таке припущення викликало в її приятеля-харків'янина несамовитий регіт: «Міліція охороняє тут пам'ятник Леніну! А щодо кіосків, то це їхня власна проблема - домовлятися з рекетирами».

Гротескну амбівалентність української квазідержави деякі теоретики інтерпретують як вияв такого собі постмодерного, постколоніального плюралізму, котрий інклюзивним чином інтегрує, здавалося б, несумісні, ексклюзивні історико-культурні наративи й тим самим сприяє примиренню ідеологічно розколотого суспільства. На жаль, ця дотепна інтелектуальна гіпотеза має так само мало спільного з українською дійсністю, як і сам плюралізм - з еклектицизмом. Плюралізм передбачає наявність певного суспільного діалогу, певних агентів та інституцій, механізмів, через які цей діалог здійснюється. Український еклектицизм ґрунтується не на розмаїтті поглядів і можливості їхнього вільного вияву, а на ідеологічній плутанині (зокрема в голові кожного окремого індивіда) та на тому, що ніхто нікого не слухає, не розуміє і, тим більше, не прагне якось узгодити власну позицію з іншими.

У принципі, таке атомізоване, спантеличене, здеградоване суспільство може існувати в подібному стані як завгодно довго, без так званого «соціального вибуху», яким нас однаково нергійно лякають і доброзичливці, і злостивці. І їхні балачки про «вибух» чи (інші «страхи на ляхи») нове «возз'єднання з Росією» тільки ховають, наче густа димова завіса, реальну політику наших еліт і реальний напрямок нашого розвитку: повільне сповзання у третій світ і втрату останніх шансів заскочити у вагон першого класу - слідом за Польщею, Литвою чи бодай Румунією.

У цей період інтенсивної трансформації [закінчує свою книжку американська дослідниця] одні покладаються на традиційні совєтські ідеї й цінності, щоб надати сенсу своєму життю. Інші шукають нових ціннісних систем і відповідних наративів, щоб витлумачити своє колективне минуле, примирити себе з теперішнім і підтримати надію на майбутнє… З цієї химерної суміші найрізноманітніших культурних систем в Україні, скоріш за все, постануть якісь гібридні форми економічного, політичного, суспільного й культурного життя. В такому контексті, як мінімум, слід бути готовим спостерігати й аналізувати найнесподіваніше.

Перекладаючи це з наукового дискурсу на повсякденний, можемо скористатися мудрою реплікою старого рабина, котрий, натикаючись на щось неприємне, щоразу приказував: «Хвала тобі, Господи, що створив світ таким різноманітним!»