Вчителька, дочка Колумба

10. Вечір танців

Чи не найбільше Агнешку дивувало те, що її ніщо не дивує. Коли кожна нова хвилина приносить якісь несподіванки, нема, власне, ні часу, ні способу уважно придивитися до них, пережити їхню незвичність, визнати їхню винятковість. Здоровий інстинкт молодості відразу ж вбирає весь перебіг життя й мимоволі вплітає його у звичну повсякденність. Не встигла зринути в Агнещиній голові й ота мала вечірня думка, а якщо вона й зринула, то втома й міцний згодом сон назавжди стерли її з пам’яті. Не бачила й сновидінь, котрі варто було б запам’ятати, як добре чи лихе віщування. Правду кажучи, коли б не Павлинка, то Агнешці спалося б не знати як довго,— спалося б попри весь галас запопадливих готувань до вечірки, попри дзенькіт і гуркіт, що розпочався ще з досвіта. Павлинка з’явилася не дуже рано: шанувала, бачте, право підопічної на відпочинок, пильнуючи воднораз і своїх обов’язків господині. Разом з Мар’янеком принесла у складених одна на одну посудинках ситий сніданок, який начебто відтворював найдавніші великодні спогади Агнешки,— юшку, а до неї круто зварені яєчка, добрячі шкварки із шинки. Цієї споживи вистачило й для Флокса, турботу про якого взяв на себе Мар’янек, випрохавши дозвіл повести нового приятеля до братів та сестер, до Айстри й корів, на пасовисько. Отож проблема Флокса, на приховану радість Агнешки, незабарно й належно розв’язалася.

Зате досить невигідно вимальовуються її власні проблеми. Одне те, що перший день у Хробричках вона розпочала, всупереч своїм спартанським звичкам, від учти на приставленому до ліжка столику (юшка смачна, поки гаряча, переконувала Павлинка), морально пригнічує Агнешку. А що далі? Води знову нема, а тут і вмитися не завадило б. Як же вийти? Поряд, у сусідньому класі, аж гуде від чоловічих голосів. Виділяються з-посеред них односкладові заїдливі, ніби замогильні, вигуки Януарія Зависляка. Аж прикро Агнешці, що якось не сподобала вона понурого Павлинчиного брата. А зрештою, не дуже й хочеться демонструвати чужим людям свій пізній ранковий туалет. Вибереться надвір через вікно. А коли так, то найкраще вдягти вузькі картаті штани. Та варто ухвалити якесь ризиковане рішення, як воно відразу ж тягне за собою такі ж ризиковані наслідки. Ледве Агнешка перекинула ноги через підвіконня, як побачила, що опинилась у колі неочікуваних оглядин. Критичних і — відчуває це зразу ж — неприхильних оглядин. Біля відчинених дверей кооперативної крамниці пані Льода Пживлоцька про щось говорить в гурті жінок, і Агнешці здається, що все оте балакуче товариство зайняте не чим іншим, як тим, щоб видивлятися на відчинене вікно її кімнати. І як тільки Агнешка стрибнула додолу, пані Льода припинила свою, скеровану на те вікно, жестикуляцію. І всі вже вдають, нібито й не бачать Агнешки. Агнешка й собі удає те ж саме. А це неприємне, бо нещире: обидві сторони добре розуміють, що скоса позиркують одна на одну. На щастя, незручність тривала недовго, бо досить було зійти з ганку й хутенько звернути вбік, як крамницю затулили стіни найближчих будівель.

Зрештою, будинків тут не так вже й багато; Агнешка, недовго пробираючись крізь бур’ян обабіч палаючої осіннім рум’янцем стежки, вже входить в густі надводні переліски й натрапляє на малу заточку, що ясніла краєм пляжу серед острівців верболозу. Самотній човен, підтягнутий на берег, прополіскує дно дрібними припливами. Затишок, безлюддя — можна, нарешті, вимитися по-справжньому. І з приємністю, бо з вранішньої імли, набридливої й не досить ясної, виринуло тепле, мало не літнє сонце. Аж раптом:

— Пробачте,— смикнув хтось Агнешку за перекинутий через плече рушник.— Тільки на одну хвильку.

З несподіванки вона мало не впустила з рук дзбанка. Юр Пащук. І тільки-но впізнала його — м’язи вже мимоволі пружаться до найпевнішого з прийомів дзюдо. Без потреби, одначе. Юр, убраний по-недільному, виглядає ані зухвало, ані задирливо. Зніяковілий, він крутить в пальцях червоний кетяг горобини і позиркує вбік, на закрут стежечки. Агнешка й собі нишком біжить за його поглядом і помічає втиснуту в гілля поруділих кущів соромливо похилену дівочу постать. І вже жалкує, що необачно сполохала закохану пару. Тісні ці Хробрички, щось ніби острів, втиснутий поміж озером та болотом.

— Слухаю вас. А може, іншим разом... Не хотіла б заважати.

— Та я коротко. Прошу вас...— видихнув, ввібрав більше повітря й, скинувши оком туди, де сиділа дівчина, викинув із себе напівблагально, напівнаказуюче: — Ви їй не розповісте, не поскаржитеся?

— По що це?

— Про те, в кузні. І що підглядав у вікно. Ви ж мене впізнали.

— Впізнала. А навіщо ти це робив?

— Розізлився. Мусив відігратися.

— Отже квити? Відігрався.

— Ні. Ще більше дурниць наробив. Боюся людям на очі показуватися.

— Не перебільшуй. Краще приходь із... своєю симпатією на танці.

Він спохмурнів.

— На танці Танка не прийде. Бо вона — ви не знаєте? — вона з Хробриць.

— Розумію. Але не думаю, що це дуже мудро, ота незгода.

— Я теж так гадаю. І Танка. Нам остогид уже цей вічний страх.

— Отже?

Він насупився ще більше, сплюнув.

— Хіба я знаю? Можливо, й справді прийти і роздивитися, а може, й лупнути когось по пиці...

— Посоромився б, Юре! Оце так ти думаєш про згоду?

— Я вже й сам не знаю, що думаю.— Він зітхнув,— А все ж я вас перепрошую...

— Гаразд, пробачаю. І взагалі, як це ти міг думати, що я буду скаржитись? Поклич-но свою Ганку — познайомимося.

— Але ж вона, перепрошую, дуже вже соромлива.

— А ти — ще й надто обережний. Добре. Ну, то йдіть собі звідсіля кудись далі.

Тепер він уже дивиться на неї очима, в яких недавня образа й побоювання переходять у ще непевне довір’я.

— Я вам, пані, щиро дякую. Я так і знав...

Хлопець підбігає до дівчини, бере її за руку, й обоє зникають між піщаних горбків, зарослих кущами.

Приємна зустріч та розмова, що скінчилася перепросинами, зближує Агнешку з навколишньою місцевістю й начебто визначає потрібний напрямок денних подій. Принаймні так переконує себе Агнешка. А звичайно. Що тут дивного? Ніщо її не дивує. Все владнається. До цього і йдеться. Вже, нарешті, належно розставлені привезені з собою речі (їх, між іншим, не так і багато); «Колумб» висить, як і задумано, біля лампи. Вдається й прогулянка на пасовисько (щоправда, знову із незвичайним виходом крізь вікно — ах, нехай собі сміється, хто немудрий). І розмова з Павлинчиними дітьми налагоджується, а це важливо, бо Агнешка тепер уже знає свої піонерські кадри досить різноманітних характерів та нахилів. Проказує собі, щоб запам’ятати, всі п’ять імен разом з доданими до них епітетами, начебто у Гомера: Елька — розсудлива, Томек — непокірливий, Яцек — соромливий, Кася — плаксійка й гава і Мар’янек — незвичайний мрійник. Буде, напевне, поетом. З наймолодшою Павлинчиною утіхою, кількамісячною ніби-Гельцею, Агнешка познайомиться вже під час обіду. Ніби-Гельця ще не охрещена, зітхає, правда, не дуже й важко, Павлинка, тільки й того, що в папери вписана, та до того ж, як тут те немовля охрестиш, коли священик з Хробриць святі ручки від Хробричок перед богом умив, нічого іншого не робить, тільки, мстячи, тутешніх проклинає з амвона, залякує всіх найгіршим від тепер і довіку, гріхів не відпускає. Тому до костьолу хіба що тільки дві-три найстаріші бабусі наважуються ходити. А хто хоче побувати на вранішній різдвяній службі чи послухати першу великодню молитву, той мусить аж до Бялосолі мандрувати. Так то так, але як же це дитину хрестити в чужій парафії? Ніяково, сором! Може, уже б дійшло й згоди, так — на тобі! — знову Тотека побили. Лежить Тотек у гарячці, і теж клопіт для Павлинки, бо ж Льодзя в крамниці перевіряє касу й рахунки, та ще й буфет до того вечора підготовляє. Ось скільки новин наслухалася Агнешка, поки з’їла суп з грибами й дійшла до компоту із слив; наслухалася в майже порожній комірчині, за мовчазної присутності Семена, який тільки раз у раз погойдував за бильце колисочку з ніби-Гельцею і пошелестував дубовою гілочкою, відганяючи пізніх товстих мух. Агнешка навіть і подякувати забула за нічну опіку, бо ж була дуже зайнята: спочатку домовлялася з Павлинкою про столування й послуги, а потім, користаючись відсутністю Пживлоцької, на хвилинку забігла до хворого Тотека. Нічого йому не станеться, трохи прохолонув, владнається. Все владнається. Навіть Айстра на неї вже не гавкає й дає лащити себе, вигинаючи під рукою худий хребет і задоволено, хоча й не без скарги, поцмокуючи язиком.

Все владновується, владнається... Чи й справді все? А чому вона навмисне не бажає думати від хвилі пробудження? Хоч би й про афішу. Писала ж її, вимальовувала вночі, від часу, коли вже заснулу на підвіконні розбудив Семен. Після того, власне, Семенові й віддала просто в руки старанно виконаний мистецький твір краснопису. Висить він — вона сама бачила по дорозі до озера — на сільській дошці оголошень, якраз перед його вікнами, збираючи біля себе — теж помітила — зграйки дітей і підлітків. А та попсована картина з гравюрою по міді? Теж старанно полагодила її ще перед тим, як лягти в ліжко, а вранці просто віддала Павлинці. Але чому вона не повернула зеленої ковдри? Невже й справді забула? І ще: з-поміж чоловічих голосів у класі, котрі змусили її вистрибнути у вікно, чи й насправді впізнала тільки голос Януарія Зависляка? А потім, у Павлинки, незважаючи на запитливі погляди Семена, навіть словом не згадала вечірньої та нічної пригоди. Все це виглядає так, нібито вона домовилася з Семеном про мовчазну співучасть, В чому? Ще й тепер не хоче назвати цього — навіть сама для себе. Уникає всього, що пов’язане з ним: то — зона заборонена, небезпечна. Ах, ці справи не владналися й не владнаються.

Погано. Причаєний докір сумління, як короїд, підповз до свідомості й підточив штучно змонтований спокій. Більше б щирості перед самою собою, чемної відвертості, а це — важко. Хитрощі й викрути, пристосовані для вигоди духу, недовгі. Отож помучся собі, духу, бо заслужив. Агнешка якось покірливо розгортає на столі зошит, видобутий аж із самого споду валізи, й уважно вчитується у виведений на першій сторінці заголовок: «Книга плюсів та мінусів». Сторінки зошита перегнуті навпіл. Агнешка не читає уже написаного. Добирається до чистої сторінки, розгонистими літерами записує назву села, а під нею — дату. Замислюється, приклавши кінчик олівця до губ. І, як завжди в таку хвилину, покусує губи. Після чого піддається натхненню й через дві хвилини одержує від своїх власних найвищих інстанцій відомості такого змісту: «Плюси: (Тотек?), Мар’янек — маленькі чоловічки, може, й не так; Уля. Мінуси: 1) цирк у кузні; 2) підбурила проти себе ту відьму; 3) корови, Айстра (мушу позбутися притаманних міським жителям звичок, частіше думати про Волічку, про дитинство, оживити джерела); 4) штани — вирішити; взагалі — якась легковажна; 5); 6); 7); 8); ......X) ...(знаю без запису. 3. Б.— дуже погано)». Квапливо закриває зошит, щоб не вписати туди несподіваного при сповіді відкриття: що й ця щирість не є безкорислива, безпорочно чиста, бо в підступному задумі більше треба догоджати потребам самопочуття й неясним надіям, аніж каяттю. Може, це б повело до ще похмуріших роздумів, якби не гуркіт моторів, що, швидко наростаючи, зненацька затихає перед самим ганком. Погляд у вікно — і попри все свідомий рух. «Книга плюсів та мінусів» блискавично летить у найдальший закамарок валізи. І вже шум у скронях, одубіння ніг, до болю гостре відчуття чуда, чогось неможливого, що оце здійснилося, стало наочним, миті не свідомих жестів та вигуків, налякане власним страхом щастя неймовірної, найлюбішої несподіванки.

Як вона вибігла до них на подвір’я? Як ввела їх, уже оточених цікавою юрбою, до своєї кімнати? — все те Агнешка ледве пам’ятає. (Його при цьому не було, засвідчує мимолітна, одразу ж відігнана думка). Стах! Іза! Толек! Найдорожчі, найближчі з часів «Колумба». Надійні. Думала про них минулої ночі так, ніби вони десь на краю світу, а вони вже й тут. Перші гості. Взагалі перші в її житті гості, бо ж де й коли була вона сама й на всьому своєму? Отож все так є, як є: столик, присунутий до ліжка, поставлена сторч валіза замінює стілець,— і вже димлять цигарки, вже Іза видзьобує сливки із запасної порції компоту; і то нічого, що Агнешка не має чим їх прийняти, та й звідки б йому бути? О, грудочки цукру — це навіть ніби символічно, особливо для Стаха; зрештою вони прихопили з собою вино і ще дещо, а згодом під’їдять трохи в буфеті, перед танцями; читали ж бо афішу. Толеку, чи захопив ти з собою карти? Можна буде зіграти раз чи два; о, предивна буденність, як незвично швидко проковтнула оту дивну, аж болісну незвичайність. Так, як тепер, звісно, легше, простіше, без нічийого здивування, сидимо собі, попиваємо винце, заїдаємо солоними паличками, граємо в бридж, і, значить, добре нам, і здивування якось вляглося.

На жаль, не зовсім. Знову мрії та бажання переганяють дійсність. Агнещині мрії та бажання. Хотілося б, щоб отієї афіші вони не помітили, але хіба можна її не помітити? І щоб уся та вечірка запала в небуття, щоб про неї ніхто й не згадував, не говорив, або щоб вона принаймні без будь-чийого втручання якось сама перенеслась на іншу, пізнішу дату. Таж ні!

За дверима, в приміщенні класу, тупіт гучнішає, порипують змащені і, можливо, тіснуваті чоботи, чути невпевнене покахикування, покашлювання й гомін. Нарешті долітають звідти звуки настроюваних інструментів. І весь той гармидер потроху заморожує природність і невимушеність дружньої учти в Агнещиній кімнаті. Гра в бридж якось не ладиться, і даремно Стах раз у раз закликає бути уважними. І от після котрогось там невдалого ходу Іза відтягує Агнешку в куток і мало не силою змушує її перетрусити різне жіноче шмаття та взаємно проконсультуватися, у що і як саме вбратися. Вже й Толек, захоплений раптовим вихором приготувань, і собі розійшовся,— тримає перед Ізою дзеркальце, щоб та могла припасувати собі намистечко, а Стахові мимохідь радить швидше й старанніше застебнути сорочку. Стах, якийсь насуплений, складає карти, тасує і знову, вкотре вже, роздає їх. Пора вже й собі, думає Агнешка, натягти хоча б панчохи, рятувати в цій ситуації хоча б рештки. Без надмірних сентиментів, без екзальтації. По-приятельському. Із Стахом, видно, сьогодні не вийде так, як мріялось і як мріяти заборонила собі ще попередньої ночі. А коли щиро — і тут Агнешка дотикається нарешті найщирішого почуття й аж здригається від отого дотику правди — бажала б, щоб відвідали її якось в іншу пору, тільки не сьогодні.

А тим часом Іза, в непогамовній цікавості, підбігає до дверей і крізь отвір для ключа роздивляється, що там з тією вечіркою.

— Чому ж не розпочинають? — нетерпеливиться їй. Та по хвилі уважного споглядання зненацька змінює тему й інтонацію: — Слово честі, мені подобається.

Стах:

— Що?

Іза:

— Не що, а хто? Високий, мужній, на мій смак. Ах, пристойний!

Стах:

— Толеку, скажи їй, нехай одійде від тих дверей.

І це раптом дратує Агнешку. Заступається за подругу:

— Буркітливий у тебе, Ізо, братик. Як тільки ти з ним витримуєш?

Іза, не збагнувши прихованого натяку, безжурно сміється.

— Певна, витримаєш і ти. Бо я тільки до пори, до часу,— і багатозначно моргає на Толека,— Поки що добра хата і в брата...

— Я думаю! — жалісливо-смішно кривиться Толек.— Куди мені, бакалаврові, до вас?

— Не ображай нас, дівчат,— гнівається Іза.— Ми теж бакалаврички.

— Та я ж не ображаю, а від заздрощів. Переплюнув нас усіх Стах, от що. Хата добродія лікаря — це звучить гордо. Сестра лікаря, дружина лікаря — о, це додає ваги.

— Що там ваги,— уриває його Іза.— Грошенята, харч, кіно, концерти, вечори для гостей — все, що треба. Але не журися, Толеку, нам і так буде добре. Аби тільки не на селі.

Стах сердито шпурляє картами об стіл. Його вродливе й ще майже Дитяче обличчя червоніє.

— Даю слово честі,— враз вибухає він, схвильований, незміцнілим тенором,— щось не розумію я тебе, Агно! Як це ти погодилась на таке?

— На що, Стаху?

— Ти що, глузуєш? На оцю глушину, на цей сільський примітив. Я тут не витримав би й дня...

— ... без бриджа.

— Я приїхав до тебе, а не на бридж. І не на селянські гулянки.

— Кожний із нас сам знає, чого хоче.

Толек свиснув протягло, значливо:

— Ого-го... Полеміка буде принциповою. Про найвищий вимір ідеалу.

— Розсудливість — теж ідеал,— відказує Стах. А що любить підкреслювати свою мову жестами, то мимоволі зачіпає рукою суденце, що звисає з-під лампочки. І в ту ж мить впізнає його, на хвилю затримує в пальцях, збентежений, а можливо, й зворушений, і тим більше розгніваний.

Іза, швидка на око, непокірливо надуває свої гарні, повні губи:

— Колумб не був розсудливий.

— І врешті програв.

— Як на кого,— втручається Толек, виразно під’юджуючи.

— На себе! До дідька! — сердиться Стах.— Архіпольське розумування. А хіба не можна щось зробити без програшу? Чи це наш одвічний національний обов’язок?

— Не сварімося,— тепер уже мирить усіх Іза.— Ми ж не такі-сякі, а всі колумбівці.

Але Стах не слухає.

— Тим більше, ми не можемо погодитися,— морщиться він якось похмуро і говорить розважно: — Щоб наша Агнешка змарнувала себе. Бо ж хіба це життя? — закінчує з пафосом, широко обводячи рукою навкруг себе.

— Вона завжди була шалена і якась нестямна,— зітхає Толек ніжно та гіркувато-поблажливо.— Відомо ж: Агнешка — піонер. Хресна мама нашої буди — «Колумба». Ех, як я тобі, Агно, заздрив!

— Всі ми заздрили,— визнає Іза.— Ну, що ж, від поезії переходять до прози, таке життя. Сьогодні я навіть віри не йму, що ми тоді самі, такі шмаркачі, змогли відремонтувати оту знищену вогнем руїну.

— А знаєте,— перебиває її захлюпнутий хвилею спогадів Толек,— тоді вона з отими розламаними стінами й коминами і справді нагадувала якесь старе, розбите суднище.

— А хто ж це перший,— замислюється Іза,— придумав оцю назву... Мабуть, я.

— Ой ні! — жваво заперечує Стах.— Напевне, Агна.

— Це не має значення,— відмахується Агнешка.— Добра була буда, гарний був наш дім.

Іза раптом супиться.

— І що? Після нас прийшли інші, як до свого і за своїм. А ми — адью!..

— А пам’ятаєте,— перебиває її Толек,— оту одну нашу танцюльку? В залі ще шаленіють тіла, гримить свінг, румба й обертас[5], аж тут наш директоруньо плеще в долоні і: «Навчитель,— розпочинає,— це, мої любі, архітектор культури, це також захисник і суддя, лікар і ветеринар, та ще й агроном, і естетик, і режисер, і... забувся, що там іще...

— ...і взагалі,— підхоплює Іза,— авангард. А тепер чергові нехай підметуть зал, погасять світло, і йдіть уже спати, бо коли ж ви таки виспитеся? На добраніч!»

Всі вибухають сміхом.

— Незвичайний дивак!

— Чудова пора!

Іза перша струшує з себе сентименти минулого.

— Балади, балади...— Іза меланхолійно скидає головою, проганяє спогади.— Тепер пора романів. Скажи-но мені, Агно, хто це, там он, такий поважний! Ну, не удавай, нібито не знаєш, про кого мова.

Та ніхто не встигає помітити зрадливого рум’янцю на щоках Агнешки, бо саме в цю мить у двері різко постукали.

— Будь ласка! — Голос Агнешки мало не в’язне в горлі, серце стукоче нерівно, глухо.

Двері відчиняються, і входить Балч. Іза стиснула Агнешку за лікоть:

— Він!

Балч, привітавши присутніх легким уклоном, звертається до Агнешки:

— Ви бажали зустрітися з батьками. Ось і вони.

По цьому, затримавши уважний погляд на Стахові й Толеку, озивається голосніше:

— Я — Балч, війт. Усіх, коли ласка, просимо до нас.

Не чекаючи відповіді, широко відчиняє двері, переступає поріг і там затримується, простягнутою рукою запрошуючи до зали. У такій позі був не більше як мить, а тоді, вже не озираючись на них, відійшов углиб приміщення.

— Зостаньмося, Агно! — шепіт Стаха якийсь дуже серйозний. Агнешку майже розчулює ледь помітне тремтіння схожого на дитяче Стахового обличчя.

— Ти — як хочеш,— відповідає, подумавши.— Я мушу. Професійний обов’язок. Бо ота розвага,— роз’яснює йому з ледь відчутним глузуванням,— на шкільні заходи.

— Мене це не цікавить. Корчма, а не школа.

— Горілки не буде! — протестує Агнешка.

— Невже?

— Побачиш.

— Шкода...— жалісно зітхає Толек.— Все одно, Стаху, не розривай фронту національної єдності.

— Ет, що там! — підтримує його Іза.— Мені подобається. Це дуже цікавий...

Але Агнешка непомітно змушує її замовкнути і, щоб приховати новий спалах рум’янцю, першою простує до дверей.

Немов караючи їх за вагання, Балч не відразу звертає на них увагу. Однак всі присутні, ніби за командою, вітають чужих довгими, мовчазними поглядами. Четверо знесмілених гостей затримуються в дверях, начебто готуючись до відступу. Дивна якась оця зала. Зібралися вже й гості, й оркестр, а навколо — мовчать. Під однією стіною кілька стільців і парта; там, притуливши до себе наляканих дітей, сидять жінки. Біля протилежної — ряди чоловіків: кілька разом з міцним Максом і кривим Пащуком стоять скраю, якось окремо, ближче до буфету, підтверджуючи свою відрубність гордовитою поставою, підготовленими до випивки кухлями в руках. За прилавком буфету, до котрого ще ніхто не підходив, царює пані Льода Пживлоцька. Очі її поблискують якось незвичайно, ніби скляні, а надто підмальовані щоки несуть застиглу посмішку, яка, видно, мучить-таки жінку; Агнешку та її друзів чи й доторкнулася короткочасним поглядом, відповідаючи на їхній уклін точно розрахованим рухом зачіски. Отже, від учора — радикальна зміна фронту.

А людей прибуває. У дверях при ганку стоїть Семен і збирає плату за вхід в старий військовий кашкет, їх не помічає, уткнувся в свою милостинну касу, наче рахував папірці й монети, що падали туди. Нема, ще нема Павлинки. А тиша стає все нестерпнішою. Нарешті! Щось сталося і відвертає від них увагу. З ганку вточуються, човгаючи чобітьми, зігнуті якимось тягарем, коваль Жерар та Януарій Зависляк. Несуть до буфету дерев’яний ящик, котрий наїжився шийками пляшок. Ах, Балче! — він стоїть, певний себе, неначе на власній садибі. Підходить до них, виймає із ящика пляшку, оглядає на світло.

— Етикетки чому не наклеїли?— тихо питає Зависляка.

— А навіщо? Всі ж свої.

— Телепень! А раптом перевірка.

— Міліціонер — теж людина.

Балч витягує з пляшки корок, нюхає, кривиться.

— Тьху! Наче від отієї Бобочки.

Розмова, жвава й приглушена, все ж чується в неприродній тиші приміщення, хоч ніхто не зважується зробити якийсь жест або сказати слово. Тільки Макс штурхнув Пащука ліктем і пирснув. Коваль і Зависляк беруть з прилавка порожні кухлики й приєднуються до відособленої гвардії. Якась комедія. Стах іронічно позиркує на Агнешку, й та відчуває, як обличчя та шию охоплює неспокійний вогонь. Закушує губи. Нарешті Балч ушановує і їх своєю увагою. Низько вклоняється, аж надто низько, й повторює гостинний, цього вже разу широким півколом, жест, завершивши його диригентським змахом до оркестру. Капела розриває очікувальну тишу галасливим, протяжним тушем. Знову помах Балча — і музика враз вщухає, наче обтята ножем.

— Громадяни! — плеще в долоні Балч.— Сьогодні ми вітаємо у себе товаришку Агнешку Жванець. Від завтра вона вчитиме ваших дітей. Наказую офіційно: дітей добре вимити, вичесати, вдягти й привести сюди на дев’яту годину. Хто опиратиметься, оштрафуємо. Таке є право.

Старий і глухуватий Лопень, батько Пащучки, вихоплюється нараз з піднесеною рукою.

— Тут розвага, а не суд! — вигукує ламким, астматичним фальцетом.

— Балче! Годі командувати!— підтримує дідуся Юр Пащук.

Гуртом чоловіків біля дверей і на ганку прокотився раптовий і швидкий гомін, зустрінутий тривожним, зляканим зойком жінок. Лопеньчиха, ще глухіша, ніж її чоловік, неспокійно нахиляється до сусідки Коздроньової:

— Га? Судитимуть?

Гвардія біля буфету напоготові. Певно, без погреби, бо Балч усміхається. Вигуку Юра наче не чув, тільки до старого Лопеня підходить і озивається добродушно:

— Підпили, дідусю?

— Не пив! — опирається Лопень.

Балч обертається до онука:

— Юре! Відпровадь дідуся додому, нехай прочумається. А сам можеш повернутися сюди, але, — поглядає на годинник,— не раніше, як за дві години.

Скрипнувши кривоногим стільцем, зі свого місця зривається Пащукова:

— Я сама відведу батька.

— Ні,— зупиняє її рішуче Балч,— ви, тітко, танцюватимете зі мною.

Юр вагається, не знаючи, як бути.

— Максе, Жераре,— наказує Балч,— допоможіть Юрові.

Коваль зціплює зуби. Він волів би уникнути цієї прикрої послуги, як-не-як, Юр і Лопень — родичі.

— Швидше! — підганяє Балч.

Всі четверо досить жваво викочуються на ганок.

— Порядок! — бурчить Балч, провівши їх поглядом.— Достобіса!

Пождав, аж поки коваль і Макс повернули вбік від ганку, й аж тоді подає чоловікам знак підійти до буфету. Там же з рук Пживлоцької бере тацю з повними чарками і несе до Агнешки та її гостей.

— Товаришу Балч! — голос Агнешки тремтить від обурення,— Це ж горілка!

— Не зовсім. Самогонка.

— Я ж просила...

Та Балч уриває її і як нетямущій дитині вичитує:

— Воля мас — це раз. А друге: мета виправдовує засоби.

Першим здається Толек, за ним Іза. Стах підіймає чарку й відразу ж відставляє її. Та Балч уже не жде. Поманивши пальцем Семена, передав йому тацю, а сам, високо піднявши свій кухлик, виголошує:

— Перший тост — за освіту й культуру!

І відразу ж поміж Балчевих соратників біля буфету, під дзенькіт келихів і склянок, лунають нові вигуки:

— За школу!

— За пані завідувачку!

— Щоб наші діти мали міцні руки!

— Міцні голови!

— До горілки!

— До всього!

— Дзень! Брязь! Віват!

Крізь той галас ледь пробивається голос Коздроньової:

— Не пий, старий!

А за нею Пащукова, голосніше:

— Схаменіться, чоловіки! — попереджає,— Лихо із цим питтям.

В цих вигуках Агнешка розпізнала спародійовані уривки своїх фраз, котрі вона з такою наївною вірою виголошувала вчора в кузні. А зараз терзає її жаль і сором. Тим з більшою вдячністю поглядає на двох жінок, які опираються пиятиці. Мимоволі нахиляється й гладить по голівці припалу до Коздроньової дівчинку, налякану, ось-ось ладну розплакатися. І зараз наче крижаною водою обдали її. Коздроньова сердитим, рішучим рухом відхиляє доччину голівку від непроханої ласки, неприязно зиркає на Агнешку, підводиться й разом з малою простує до протилежної стіни. За нею Пащучка, теж з дочкою, певне, з тією Ганею, про яку не знають, скільки класів вона скінчила. І ще дві жінки зашурхотіли від Агнешки зібраними в зморшки спідницями. Тільки глуха Лопеньова, залишившись сама, відсунулась трохи далі й гостинно запрошує Агнещин гурт на чотири вільні стільці.

— Музики — грай!— лунає команда Балча.

Загудів, забубонів контрабас, визначаючи швидкий маршовий такт, а за ним зненацька вдарили сільського фокстрота кларнет, скрипка та акордеон. Балч підхопив до танцю, як і обіцяв, Пащучку. Не рада цьому підстрибкуватому й чужому для неї ритмові, дороблювала вона з війтом, усе вириваючись від нього, з пів-круга. А що саме навинулася Пеля, то Пащучка таки видобулася з незручних обіймів і сама втягла замість себе гожу доньку. Для виручки. І аж тепер, приходячи до пам’яті, усвідомила свою помилку, бо ж не хто, а Балч вигнав Пелю з крамниці, та й чи так мало вона перетерпіла сорому через них?

— Сатана, сатана...— буркотить собі, похитуючи головою й сама собі дивуючись, збентежена й зла, попід стіною пробирається до сусідок. Може, вони нічого й не помітили, бо ж кинута Балчем команда: «Розважатися!» — відразу ж заповнила зал парами, що так і сяк подригували ногами.

— Скривдив ти мене, Зеноне......— жаліється Пеля.

— Бо крала, русалко.

— А Пживлоцька, думаєш, не буде?

— Може. Але так, що ніхто не помітить.

Коли вони обминали буфет, склоподібні очі Льоди на якусь мить метнулися до них поверх схилених голів п’яниць — і Пеля, на злість суперниці, усміхається знеможено, щасливо.

Агнешка не перестає спостерігати за Семеном. Дивна він людина. Всі чарки на таці, сама бачила, непомітно повиливав за бильця ганку. Кашкет з грішми відніс Пживлоцькій, бо ніхто новий уже не заходить, однак зараз же повернувся на своє місце. Інколи зиркає скоса на Агнешку, але відразу ж відводить погляд і знову вдивляється кудись у подвір’я. Кого він чекає? Ах, певно, Павлинку. Як він дбайливо колисав і відганяв мух від ніби-Гельці під час обіду!.. Ось, ось і Павлинка. Як завжди з Касею-плаксою, о, та вже не відчепиться від маминої спідниці. Але чому це Семен раптом тікає від неї, хоч Павлинка усміхається йому й подає якісь знаки?

Семен поміж танцюючих пробирається до музик і смикає за рукав Юзька Оконя, що старанно виграє на контрабасі. Той, не перестаючи грати, нахиляється до Семена, слухає.

— Дай-но я пограю за тебе,— каже Семен,— а ти йди потанцюй з Павлинкою.

— Чому це? — дивується Оконь.

— Хочеться пограти.

— Ну, то на, грай.

Віддає Семенові смичка та інструмент, злегка ляскає його по плечі і, радіючи переміні, пірнає в людську тисняву.

Агнешка не встигла озватися до Павлинки. Якийсь молодик з вправно викладеною масно сяючою чуприною суне до них гойдливим кроком.

— О-ох! Що за чепурун? — дивується Іза.

Сільський франт обіцяюче зиркає на Агнешку, та Стах, хоч і не дуже радий цій розвазі, поспіхом тягне Агнешку в коло. Толека на цей раз підвів власний інстинкт, і франт в двобортному темно-синьому костюмі та яскраво-жовтих черевиках вже складає Ізі невідпорний уклін, ще й з хвацьким пристуком каблуків.

— Я Варденьга, Едмунд. Дозвольте?

Толек злегка підштовхує Ізу, що завагалася. Залишається один і почувається якось незручно. Отож і собі приглядається до дівчат. Нарешті зважився й запрошує в танок вродливу, худеньку брюнетку, що соромливо ховалася за плечима старої Лопенючки.

— Іди-іди, Тересю, коли вже пан із міста запрошує,— заохочує Лопеньова.

— Дякую, пані,— каже Толек.

— Га? За що?

Дівчина зашарілась, ще більше знічена.

— Моя хрещена недочуває,— прошепотіла.

Біля них уже й Іза з Едмундом Варденьгою — і раптом Тереся заточилася, зойкнула.

— Може б, ти трохи обережніше, Мундеку! — сердито вичитує вона франтові. Зупинилася, щоб поправити забруднений його черевиком сандалик.

Варденьга значливо всміхається.

— Будь обережнішою й ти,— кидає через плече злий шепіт.— Мені відмовляє, а...

Тереся відводить партнера від причіпливого сусіди. Врешті осмілюється:

— Нехай ваша приїжджа,— говорить з розсудливою пересторогою в голосі,— не танцює з Едмундом. Насмішник. Картяр. Дивиться на нього не можу.

Балч, тільки побачив Агнешку зі Стахом у танці, без усякого вибачення залишає Пелю й понуро простує до стойки. Пживлоцька, вочевидь, чекала на це — схиляється відразу над прилавком.

— Дай-но випити, Льодо.

— Не раджу. Дивна якась ця сьогоднішня горілка.

— А кращої нема?

— Є, вдома. Ходімо, Януарій постоїть тут.

— З глузду з’їхала!

— Ні. Хочу побалакати з тобою.

— Дивина!

— Слухай! Пішло по селу, що вона...

— Сама ти й рознесла.

— Заступаєшся. Дивись, дивись, як вона танцює, як горнеться. А що то за одні у неї?

— Біс із ними. Потанцюємо, Льодо?

Павлинка спершу зовсім відмовляє Юзеку Оконеві. Соромиться, віднікується: це вже не на її літа розвага.

— Ет, літа...— відмахується Юзек.— Налита, як морквочка, солодка, тільки гризти...

— Бо й справді. Стільки дітлахів... Сам знаєш...

— Яка врода, такий і врожай.

Цей уміє підійти, підлеститися. Отож Павлинка, пославши Касю до інших дітей на ганку, просить його зачекати на щось повільніше. Музики грають майже без упину, одну мелодію на півтактові відразу ж змінює інша. Аж ось уже щось повільніше, можна спробувати повільнішим кроком. Та що ж, коли Юзек то викручується й подригує ногами, то назад на крочок відступить, змушуючи її на нього схилятися, а то вибиває химерні дрібушечки збоку неї й ходить вихилясом, що вже й не знає Павлинка, як тут бути.

Кася вже скучила за матусею, вперто пробивається до неї крізь гурт танцюючих, рученята простягає, а личко мокре від сліз.

— Та не плутайся, дзиго, під ногами! — шорстко прикрикнув на дівчинку Юзек Оконь.

— Чого це ти зикаєш? Що — вже Касі не впізнаєш? — спалахує Павлинка.

— Якої Касі?

— Твоєї! — майже крикнула.

— А таки й справді,— засоромився Оконь,— забагато їх у тебе. Якби кожний забрав своє, ми б, напевне, домовилися з тобою.

— Нема мені про що домовлятися. Пусти мене до дитини.

Стах — досить стриманий танцюрист, і ця обставина, виявляється, на руку Агнешці. Поки вони йдуть уздовж жіночих стільців, самим краєм кола танцюючих, вона схоплює уривки розмов, зауваження й дотепи. Та почуте нараз переростає в муку, і Агнешка починає сама вести в танці, веде партнера в тисняву пар посередині кімнати, в надії уберегтися від тих отруєних стріл. Запізно. До вже почутого приєднується нове, а до болю напружена підозрілість кидає її в неспинний, без кінця повторюваний, літаючий десь під черепом шелест, шум, тріск поговору й обмови.

— ...обоє голісінькі були, правду кажу... (це, певно, Коздроньова). — ...не задарма він з нею так носиться... — ...вистриже вона і його, міське зіллячко... — ...в чоловічих штанах літає, з чоловіками міряється силою, придуркувата якась... (Пащукова?).— ...нових собі навела... — Що вони в ній бачать: суха, кощава, навіть вбратися до ладу не вміє (напевне, Пеля).

Та до всього цього мовчазні, але вимовні, зловтіхою та насмішкою підшиті погляди Льоди з-за плеча Балча, з котрим уже танцює.

Чи чує ті зауваження Стах, чи розуміє? Мусить, одначе, чути: не ці, то ті, від стіни, де ласо буркотять чоловіки:

— Але ж, брате, єдваб...

— ...нова на черзі...

— ...будуть вечорниці, га?..

— Не подобаються мені щось ці люди,— промовляє врешті Стах.

— Перебільшуєш. Такі, як і скрізь.

Але її очі не підтверджують слів, диктованих упертістю й затятою гордістю. Вони — пильні й насторожені. І якийсь силуваний її усміх, вдавано безтурботний. Вторячи оркестровій мелодії, дівчина наспівує біля Стахового вуха, не даючи йому дослухатися до навколишнього шепоту. Крадькома позиркує довкола, зауважує, хто і як дивиться на них. Ніби в облозі. Тільки острівцем доброї надії серед грізного й ворожого стовпища на мить виринає й знову зникає пара приятелів — Іза й Толек. А той, вчорашній картяр, з котрим Іза розпочинала танцювати, тягне до буфету вутлу, що все опирається, дівчину — так то ж недавня партнерка Толека. Раптом звідкілясь як вродився біля них Юр Пащук, втискується поміж них, хапає настирливого блондина за плечі: і вже їх заслоняють рясні пари танцюючих.

— Вийдімо звідси, Агно! — пропонує Стах.

Він нібито прочитав її щораз тривожніші думки.

— Гаразд. Покажу тобі одне таке місце...

Минають Павлинку й Семена, які нарешті вже танцюють укупі, і підсвідома вразливість Агнешки мимовіль занотовує незбагненну втіху. Обмінялася з Павлинкою теплим, зичливим усміхом очей. Може, хоч про них зуміє вона розповісти Стахові. Вже в дверях дорогу їм заступив тісний гурт із трьома незнайомими посередині. Прибулі, зволікаючи, зупинилися коло порога, на ганку.

І тут, наче з-під землі, виріс перед втікачами Балч:

— Залишаєте нас, шановні мої?

— Та так... Душно якось...— знітилася Агнешка.

Стах, пильно вдивляючись у Балча, блискавично розгадує його намір і хоче випередити вже, здається, розпочатий жест запрошення. Обидва вклоняються одночасно, але, так як той і той увесь час стежили один за одним, то їх нещирий уклін обминає Агнешку й більше скидається на виклик. Але до сутички не дійшло, бо з ганку вже залунали нагальні вигуки:

— Війте! Балче! Делегація прийшла. З Хробриць.

Стахові невтямки, чому це Агнешка враз змінює свій намір. Вони могли б легко прослизнути, вийти. Однак вона притримує його за руку й знаками прохає зупинитися в кутку біля дверей.

— Пізніше розкажу,— заспокоює пошепки.

Хробричани — двоє літніх, статечно прибраних селян і кучерявий блондинчик в чорній вельветці — почуваються невпевнено. Це видно по їхніх зблідлих, наляканих обличчях. З усіх боків зустрічають насторожені погляди й неприязний гамір. А Балч не потискає руки, простягнутої йому найповажнішим з усієї трійки вусачем.

— Ми не знали, що у вас свято...

Та Балч, слухаючи, кидає позад себе, недбало напівобернувшись:

— Гей, хлопці! Ходіть-но сюди! До нас гості з Хробриць! З Хробриць!

І відразу ж поряд з ним стають вірні: Жерар, Макс, Оконь, Пащук, а також Семен.

— Маємо до вас справу, товаришу війт,— знову розпочинає вусань.

— Яку?

— Ви знаєте, яку. Недобре вийшло — визнаємо. Ці шибайголови вчора прогнали камінням вашого хлопця. Молоде — дурне, але що є, то є. Погано, звісно.

— Правду кажете,— холодно підтверджує Балч.— Погано.

— Тату,— втручається до розмови блондинчик,— щодо хлопців з камінням, то наша організація зобов’язується...

— Чекай-но, Ромку,— стримує його батько і потім — знову Балчеві: — Ми тут прийшли по-сусідськи перепросити. Нащо нам оті давні чвари. Наших лобуряк — батогом, а вашому...

Ромко вихоплюється ще раз:

— А ви читали,— до Балча,— «Педагогічну поему»?

— Малий Пживлоцький,— відказує Балч вусачеві через голову молодика,— лежить хворий, в гарячці. Бачите, кепська справа.

— Якби чим натерти,— озивається третій, досі мовчазний, непоказний чоловічок з випнутим борлаком, що весь час рухався,— то гарячка пройшла б. Чи не так, Кондеро?

— А, Кондера! — Балч зводив нарешті завважити свого колегу по війтуванню.— То це ви, значить, були свідком у справі з отим пороном?

Вуса Кондери аж ніби повиразнішали, так він зблід.

— Нащо,— вмовляє він тремтячим голосом,— знову ворушити давнє... Дайте спокій...

— Жераре, скажи ти,— наказує Балч.

— Двох дітей утопив ваш поронник,— жорстко нагадує коваль і по хвилі додає: — Моїх дітей.

Кондеру, враженого явною ворожнечею, зрадила витримка.

— Утопив? Бо п’яний був. А хто його напоїв? Де?

Але Балч незворушний:

— Скажи й ти, Максе, скільки років дали твоєму старшому братові Варденьзі?

Макс у відповідь, в запалій тиші, вистукує залізним протезом чотири гучні удари об одвірок.

На це Кондерин худий товариш захлинається раптовим схлипуванням:

— Але поронникові, моєму братові, вже жоден вирок не поможе. На мотузі... по багнюці... о господи, господи!

Нова хвиля гамору. Недоброго гамору.

— То як же це так, Кондеро? — мовив Балч стишеним, зм’яклим голосом.— Прийшли до нас з перепросинами чи з образою?

— Не згадуймо,— благає хробрицький війт,— не згадуймо. Що було, те минуло. Згода будує, незгода...

Балч відкрив рот, і Кондера, урвавши мову, дивиться на нього з тривожним вичікуванням.

— Гаразд...— Балч мружить очі, замислюється.— Пащуку, тепер ти стукни ніжкою чотири рази. Мій вирок такий: запрошую вас, хробрицькі сусіди, до нас у гості — і для початку по чотири чарочки підряд.

Затяжне напруження розриває гучний загальний регіт.

— Януарію, Максе, пильнуйте гостей. А ти, Семене, залишайся тут.

— Товаришу війт, я ж не п’ю,— відважно борониться Ромко.

— Музики, гарне танго молодому Кондері! — гукає Балч.

І відразу ж із тривожно скупченого гурту жінок виринає Тереся, біжить назустріч.

— Ромку! — вітає його радісно й досить сміливо, бо грім музики заглушує її слова.

Той, хоча й радий, не втрачає поважності.

— Почекай-но, Тересю. Я ж тут у службових справах. Ти не бачила Юра?

— Ах, десь знайдеться. Ходімо, потанцюємо, тобі ж дозволено.

— А у вас, як в армії.

— Та хай йому! Але все ж ми разом. Якби ще твоя сестра...

— У мене Юрові лист від Гані.

— Атож! Давно бачилися!

І засміялися обоє, уже підхоплені танцем, тоді як місцева старшина потягла хробричан до буфету, щільно обступивши їх з усіх боків.

Чи рішення Балча було щире? Чому не пішов він з усіма до буфету, щоб допильнувати свого жартівливого вироку? Ці думки зринуть в Агнешки кількома годинами пізніше. Поки що ж вона не могла здогадатися, а тим більше визначити, якою мірою вплинула на мінливий і раптовий настрій Балча ота мить, між наказом Завислякові, Максові й, нарешті, Семенові,— мить, коли помітив її й Стаха, причаєних коло дверей та готових вийти. Януарію, Максе, подбайте про гостей, сказав, і це мало значити тільки те, що значило, але нараз побачив він їх удвох, та ще й попід руку, і додав: а ти, Семене, залишся тут. І тоді Семенові тихо, але вона розчула, та над тим не мала часу, а може, й не хотіла замислитися: не тут і не дуже; ти відповідаєш.

А Семен хитнув головою: розумію, мовляв.

Та Агнешка не розуміє й воліє про це не думати. І так надто розігрується нового, неясного для неї. Змучена розплутуванням задавнених чвар, огорнута невеселими думками, дозволяє вкрай знетерпеливленому Стахові вивести себе на подвір’я, на свіже повітря. І вдячна йому, що він нічим не цікавиться, не допитується. Так і повинно бути. Бо ж найважливіше, що вони, нарешті, самі.

Вона веде Стаха до затишної затоки, щойно вранці відкритої. Той же човен колишеться на легенькій прибережній хвилі — човен, напевне, Кондерин. Червоне сонце безхмарно котиться на захід. Незвично тепло. Якби годинник не показував ще вельми ранньої пори, якби червінь та золото прорідженого листя дерев не вказували на пізню осінь, можна було б подумати, що це серпневий день.

Агнешка розстелює на піску зняту з шиї косинку й вкладається долі, зітхаючи протяжно, з полегшенням. Руки переплітає під головою і вдивляється в непорушну блакить неба. За хвилю тінь Стаха обдає її повівом холодку, ось він і сам сідає поруч і, вже не заслоняючи сонця, схиляється над нею, заповнює небо своїм ніжним дитячим обличчям, рівними плечима, ще від літа смаглими грудьми, припорошеними пухом, що не дуже і йде його стрункій постаті. Той торс таки темніший, темний, як мідь, і гладенький, як мідь. Тут він — мій Стах. Думала про нього: мій. Вдивляється в нього, нібито й бачить уперше, його та його тіло наге. Хоч і не раз були разом на прогулянках, бували разом і над морем. Звикли без освідчень думати про себе так, як це думають про кохання. Але відкладали зі дня на день і освідчення, і кохання, підсвідомо вичікуючи, що кохання з’явиться саме й заговорить теж саме. Це інші, невтаємничені, назвали їх нареченими. Він її зворушував. Після маленького Кшися він був другим, хто будив якесь сердечне почуття. Подобались їй його пестощі. На щастя, не скидався на своїх колег, молодих лікарів, принципово цинічних розумників та хвальків. Отож любила його пестощі. Завжди могли і вміли дивитися одне одному в очі просто, з щирою посмішкою. Чи то від його цілунку, хоч би й у шию, несподіваного й випадкового, сипонуло по тілу морозом? Чому сьогодні вперше якось по-іншому бачить його наготу? Немовби осібну, ніби відділену від свідомості, що це її Стах. Отой гладенький торс. Але їй приємна близькість Стаха і його рука на грудях, і коли так, як ось зараз, нахиляє обличчя, а його губи, щораз ближчі, збільшуються в її очах — поки аж сама не відхилить голови вбік, тільки кутиком губ відчуваючи тепло поцілунку.

— Не хочеш мене поцілувати, Агно?

— Неправда. Хочу. Побачиш.

— Якась дивна ти сьогодні.

— Стрибни, Стаху, у воду, поки сонце, Остання нагода.

— А ти?

— Мені запізно. Я почекаю.

— Як хочеш.

Трохи насуплений, Стах розганяється, підстрибцем біжить мілизною, розкидаючи навколо серпи води, аж поки не пірнає в глибінь і, видно, на злість Агнешці, довго не з’являється. Виринувши, завертає до неї. Сонце — над самим обрієм. Стах увесь, як та фігурка з випаленої глини, бачена колись у музеї. Агнешка переходить на борт човна, сідає. Стах підпливає до неї, хапає за ноги, потім бере в обійми й несе на берег, на пісок.

— Як же я повернуся ось така мокра,— жахається Агнешка.

— А навіщо повертатися?

— Мушу.

Стах хвилю чекає, суплячи чоло від якоїсь, певно, нелегкої для вислову думки.

— Послухай, Агно,— лагідно, м’яко починає Стах.— Переведешся тут, змарнуєшся.

— Я вже чула це в Карві, і теж на пляжі. Коли б ти не роздягнувся, відразу ж хочеться тобі моралі. Це ненормально.

— Тоді я ще не знав, як це виглядатиме. Тепер вже знаю, бачу.

— Прошу тебе, не починай усе знову.

— Шкода, що я дозволив тобі повернутися перше, ніж я. Однак ти ж могла зачекати з оцим нерозумним рішенням.

— Ти міг і повернутися, я не забороняла.

— А професор?— сердиться Стах, роз’ятрений її впертістю.— Хіба ти забула, що він запросив? Чи мав я відмовити йому?

— Боронь боже! Його дочка непогана.

— Агно!

Мовчать довгенько, обоє розгнівані.

— Агно,— повторює вже лагідно, кладучи голову їй на коліна.— Не опирайся. Ти ж тут будеш сама-одна проти всіх і всього.

— Неправда. Я не буду сама.

— Як це? А з ким же?

— Таких, як я, багато, більшість.

— Китайське казання. Мене нервують ці міркування. Що тобі з інших у такому становищі? Ти будеш тут тільки одна, сама.

— Тобто якщо, скажімо, говорити про нас обох, коли ми не сидимо одне біля одного, як зараз, то ти не відчуваєш, що я десь є на світі.

— Ах, ти все перевертаєш догори дном. А простіше: я хочу, щоб ти була зі мною, справді.

— Як?

— Поберемося. Зрозуміло ж...

— Зрозуміло... А далі? Для мене?

— Хіба цього мало? Зрештою, побачимо.

— Запізно вже.

Аж занімів, не можучи знайти й слів.

— Я стою та й думаю,— тихо, ображено,— чого я, власне, сюди приїхав?

— Щоб мені зробити приємну несподіванку, я так гадаю,— відповідає Агнешка удавано весело.

— Ця несподіванка подіяла надто сильно. Перетворила тебе в стовп солі.

Тепер образилася Агнешка й одсувається від Стаха:

— Шкода, що ми не можемо порозумітися.

— Агно, я тебе розумію,— обіймаючи дівчину за шию й пригортаючи її до себе, намагається залагодити суперечку.— Розумію, що людина може придатись будь-де. Але придасться тим краще, чим краще буде у неї місце. Чому саме тут? І саме ти?

— У тебе гарний голос.

— Агно, мені не до жартів. Не думай, що я якийсь пристосованець. Але подумай про нас. Подумай, як це мусить скінчитися...

— Скінчитися... я слухаю.

— Я — в місті, ти — тут. Інколи бачимося, що ж, гаразд. Але доки це триватиме? Агно, як ти не розумієш, що я тебе...

— То ти не хочеш мене поцілувати.

Поглянув на неї швидко, уважно. Відхилив її голову од свого плеча й поклав на шовкову косинку. Поправив пасмо волосся, що вибилося за косинку, на пісок. Приліг поруч. Заплющила очі. Стах цілує легко й щораз міцніше її шию, щоки, носик, кутики вуст, його рука з Агнещиної шиї перебирається до гудзиків плаття, розстібає їх. Пучки його пальців торкаються шкіри. Ні. Те було інакше, інакше.

— Заспокойся, Стаху. Тут всюди очі.

— Соромишся, боїшся?

Нараз Агнешка підводить голову, занурюється пальцями обох рук в його м’яке сипке волосся, притягує його обличчя до свого й, міцно заплющивши повіки, цілує Стаха довго, без віддиху, до болю. Тоді відіпхнула його голову й уткнулася лицем в пісок. Він схопив її в обійми, пригорнув.

— Скажи, Агно, поїдеш зі мною? Сьогодні! Сьогодні! Зараз! Знайдемо роботу в місті. Будемо разом. Ну скажи ж, Агно!

Просить, благає, водячи вустами по її волоссю. Агнешка вивільняється від його обіймів, дивиться на нього прояснілими очима.

— Знаєш, Стаху, тут, в Хробричках, є одна стара відьма, Бобочка.

— Про що це ти?

— Та слухай. Та Бобочка, знахарка, лікує людей. А справжнього лікаря в усій околиці не знайдеш.

Стах дивиться на неї якусь хвилю з недовірою, а потім починає сміятися.

— Ти — Чарлі Чаплін! У мене ж клініка. Асистентую в інституті!

Агнешка поважнішає. Веселі іскорки згасають в її очах.

— Це правда. Ти маєш клініку й асистентуру в інституті.

— То хіба це погано? Ти так говориш...

— Це дуже добре.

— Отже?

— Отже, мушу тікати звідси.

— Агно, боже мій! Що з тобою? Ти плачеш?

— Зовсім ні. Поцілуй мене.

Десь оддалік гримнув постріл. Агнешка схопилася на ноги. Другий постріл, третій.

— Вертаймося, Стаху. Зберуся. Ти пошукай Ізу й Толека, приготуйте мотоцикли.

— Перечекаймо цю стрілянину.

— Ах, то таке собі. Салюти.

Агнешка таки вгадала. Розвага дійшла до салюту. На землю спадали по-осінньому швидкі сутінки, особливо серед таких от густих дерев, що навколо флігеля, виманили розгарячених танцем та напоями гостей на подвір’я. Всі щонайтемніші кутки аж дихають, аж тріщать від жагучих і невідомо злих чи добрих розмов. Перед ганком, непорушно, з порожнім кухлем, стоїть Балч. Начебто дожидав Агнешки й Стаха, начебто чатував на них.

— Тепер ви мені не відмовите,— промовляє тихо, якось особливо виділяючи оте тепер.— Запрошую на польку.

Агнешка шукає погляду Стаха. Моргнув їй непомітно: дозволив. Зрозуміла. Матиме трохи часу підготувати втечу. Флокс! Флокс у Зависляків. Ну, що ж... Так що сьогодні зможе забрати хіба що один несесер. Флокса й решту речей муситимуть відіслати їй. Або... Треба ще буде подумати про це. Тепер же вона дає вести себе до залу. Балч злегка підтримує її, і це добре, бо якесь раптове безсилля не дає їй іти. Аж заточилася на порозі, така хвиля гамору, диму, мутного диму й буфетного чаду вдарила їй в обличчя. Спокійно. Ти ще побачиш, Балче, як танцює польку міське зіллячко, як танцюють польку в моїй далекій Волічці...

— Хто не п’є — танцювати! — гукає Балч.

Густий чоловічий тлум біля стойки не чує його. Льоді допомагає і Януарій, бо одна вона не справилася б. І повні, і порожні пляшки з’являються й зникають незвичайно швидко, як незвичайно швидкі і замовлення захмелілих дядьків.

Коваль сердечно обнімає Кондеру, аж надто сердечно, і той аж угинається під його вагою. Тут же, поряд, Макс своїм залізним киктем заохочує до частунку другого делегата, засльозеного, що раз по раз кашляє.

— Пий, брате...— Макс вправно підхоплює склянку, підтримуючи її шкіряною ув’яззю протеза, підносить до губ, а другою рукою поїть свою жертву.

— Пий, брате...— вторить йому Жерар і доливає Кондері.

— Ще по одній! — запрошує Пащук, стукаючи іще раз, і сильно, своїм дерев’яним киктем.

— Не пийте вже, тату,— прохає Ромко. Він і Тереся ледве пробилися до двох хробричан, силкуються звільнити їх від надмірної гостинності.

Несподівано біля Тересі з’явився Мундек Варденьга. Його старанно прилизана чуприна розпатлалася, між пасмом волосся видно спітнілу, руду залисину. Очі йому заслало якоюсь мутною гарячкою.

— Що ж це, колего, за диверсія? — зачіпає Ромка.— Батькові забороняєш?

— А ти не втручайся!— накидається на нього Тереся.

— Що, колего, подобаються вам наші донни, га?

І ніби взаємно, га? — пробираючись все ближче і ніби не розчувши слів Тересі, цідить Варденьга. Його заглушує вигук коваля:

— Януарію! Ще дві пляшки, курдоннер!

І майже водночас Зависляк почув своє ім’я, вимовлене тихо, владно. Глянув — Семен. Семен коротким, низьким рухом руки забороняє: досить! І не зводить з Зависляка впертих, рішучих очей.

— Досить! — говорить Януарій. Хоче забрати з-перед чоловіків недопиту пляшку, але коваль хапає його за руку, тисне все міцніше.

— Облиш, Януарію, бо посваримося. Пий, Кондеро!

— Брате! — стогне Кондера.— П’ю,— тут він нараз виплюнув ковток горілки разом з густою слиною.

— Слухай, Жераре,— тепер Семен шепче просто у вухо схиленому до нього ковалеві.— Спровадьте усіх трьох — і відпустіть.

— Хто це сказав? — не вірить коваль.

— Комендант.

Якусь хвилю пильно дивляться один на одного, і Семен зненацька бентежиться, одводить очі.

— Ти, зраднику! — відштовхує його Жерар. І знову повертається до Кондери: — Пий!

— Пий! Пийте! — повторює Макс і Пащук.

Під вікнами Агнешки уже чекають споряджені, готові до від’їзду мотоцикли. Це вдалося, ніхто не звернув уваги. В кімнаті Іза майже навпомацки спаковує, що під руку потрапить. І це вдається. Ніхто їх не пильнує, бо, хто не зайнятий своїми справами, топчеться на ганку, Щоб подивитися, як війт і нова вчителька танцюють польку. Шалена полька! Під натиском все швидшої, дедалі розгонистішої мелодії пара за парою виходять з кола. На опустілій середині зали нестримно кружляють тільки Балч з Агнешкою. Він тримає її міцно за талію, вона, трохи перехилившись набік, швидкими півколами наганяє його дикі, все дикіші повороти. Він, нібито заворожений все наростаючим шалом танцю, здається, не відав, що таке втома, вона — була люто завзята. Це вже не танець, це — боротьба.

А біля буфету, хоча й поступово, посилюється гомін, розпалюються пристрасті. Ромкові Кондері, котрого вперто зачіпає Варденьга, приходить на допомогу Юр Пащук.

— Відчепися від нього,— застерігає Мундека поки що спокійно, хоч очі його погрозливо звужуються.— Відійдімо, я щось скажу.

— Швагра борониш?— насміхається чепурун.— Одного колеса шпиці. Ні, братику, не буде так.

— Як? — поблискуючи білими зубами, допитується Юр.

— А так! — Варденьга коротким, несподіваним ударом гатить у груди молодого Кондеру.

Юр відхиляється назад і, широко розмахнувшись, затоплює Мундека в обличчя. Той заточується, розпихає сп’янілий тлум і падає під ноги ковалеві. Тереся скрикує. Коваль, на мить облишивши Кондеру, кричить Юрові:

— Хробричанина захищаєш? Ти, негіднику!

— Пустіть мене, сина б’ють! — стогне Кондера.

— Тихо, брате,— заспокоює його Пащук.— Мій син... твій син... Облиш. Пий.

— Я плюю на вашу кузню! — відказує ковалеві Юр.— Більше мене не побачите!

— Я тобі стулю писок, цуцику, але хай вже завтра.

Пащук дочув, насупився:

— Делікатніше, Жераре. Не ображай!

— Тату,— гукає Юр,— передайте йому: йду на роботу до Хробриць.

— На роботу. У ліжку,— недовірливо бурчить старий Пащук.

— Чуєте? — лютує коваль.— До Хробриць іде, курдоннер! Переманили!

Мундек Варденьга тим часом підвівся, пригладив чуприну і зненацька, вклавши два пальці до рота, пронизливо свиснув:

— Хло-о-опці-і-і...

— Тікай, Ромку! — жахається Тереся.

І не диво: буча все розгорялася. Варденьга зчепився з Юром. Кинулася на них, б’ючись наосліп, юрма прибічників і ворогів. Юр і старий Кондера зі своїм товаришем затуляють руками голови від ударів, тепер уже справжніх. Розгоряється бійка.

— Бий хробрицьких! — хрипко горлає Макс.

— Геть звідси! Надвір! — кричить Януарій.

Під тиском тіл тріщить прилавок.

— Тримай шухляду, Януарію! — кричить Пживлоцька.

Макс борюкається з Кондерою, заточується разом з ним — і буфет з гуркотом перекидається. Зависляк, з лютим вогнем в очах, перестрибує через поламаний буфет і хапає Макса за горло, але в ту ж мить Зависляка сильним ударом частує коваль! На коваля ж наступає Семен.

— Не бийтеся! Не бийтеся!

Але вже майже всі встряли в бійку. Хробрицькі делегати, повалені на землю, рачки силкуються пробратися крізь сплетену гущу тіл.

— Тату! — чує Кондера. І чує інший крик, дикий, хрипкий:

— Надвір їх! До води!

Музики завагалися, змовкли, та Балч, не уриваючи танцю, гукає:

— Грайте!

Агнешка зачепилася ногою об пляшку, що котилася по підлозі, і, втративши рівновагу, зависла на руках у Балча. Вся кімната кружляє якось затуманено в її очах, ідуть обертом двері її кімнати, саме в цю мить відчинені, а з ними й постаті трьох її друзів все ближчі й ближчі. Стах підбігає до неї, щось кричить, вириває її руку з руки Балча. Гук пострілу загасив світло — з тонким дзенькотом сиплеться скло розбитої лампочки. Балч випустив Агнешку і кинувся у вируючий тлум. Вихід на ганок запруджено, звідти долітає метушня та благальні крики хробричан, котрих уже виволікають надвір. Агнешку, запаморочену лютим танцем, Стах майже виносить. Ледве усі четверо вбігли до кімнати, як зненацька кимсь кинуте скло розбризкується, вдарившись об протилежну стіну. Друзі з переляку замикають за собою двері. Тікати! Через вікно! Іза тицьнула Агнешці приготовлений несесер і вистрибнула перша. Стах і Толек помагають вже Агнешці. І ось, нарешті, всі добігають до мотоциклів.

Недалеко в темряві у вирі лютої сліпої бійки борсаються тінеподібні постаті. Чути звуки ударів, здавлені прокльони, стогін — і з того всього раптом виривається несподівано високий, страшний, плачем пройнятий крик:

— Люди-и-и!..

— Пустіть мене! Батьку! Тату! — то розпачливий голос Ромка.

Агнешка рветься від Стаха, нібито збиралася бігти на ті зойки про порятунок. Стах хапає її, притримує і силоміць, мало не поваливши, садовить на мотоцикл.

— Швидше!

— Рятуймо їх!

— Божевільна! Сідай же!

Одночасно ревнули два заведені мотори. Дві мітелки світла. Підстрибують від стартових поштовхів голови Ізи й Толека. Людський тлум, неначе рухома грудка попелу, повзе до затоки. Мотоцикл зривається з місця — Агнешка ніяк не дасть ради своєму несесерові. І нараз думка як блискавка: «Колумб»! Її суденце, підвішене біля лампочки!

— Почекай!

— Ах, швидше ж!

Зсувається з сидіння, втрачає рівновагу, заточується, чує, як Стах лається, гальмуючи. Хтось її підтримує й обертає до себе обличчям. Хто саме, відчула на мить раніше, аніж впізнала.

— Та йди вже ти! — сердито підганяє Стах.

Озирнувся й на якусь хвилю закам’янів. Агнешка не здатна ані сказати щось, ані поворухнутися. Кілька секунд — як непробудний сон. Потім кілька сильних ударів мотора, розірваний пук світла над вулицею і повний гніву окрик:

— Сама хотіла!

Поїхав. Чорна постать, сповита в рев і гудіння, ведена смугою світла, зникла в нічній пітьмі. Тільки ще по дахах і кронах дерев погойдується щораз блідіший та блідіший відблиск.

Балч нахиляється, підіймає несесер і крізь вікно кидає його до Агнещиної кімнати.

— Чому це ви, пані, не втекли із тим мальованцем? — запитує тихо, тепло, майже сердечно.— Я ж не затримував, а мальованець прохав...

Ошелешена Агнешка не усвідомлює ані його слів, ані що сталося. Повільно прояснюються в змученому мозку спогади, образи.

— Там... їх волокли до води... мордують...— І з криком, з розпачем: — Робіть же щось!

Балч перехиляє голову набік і беззвучно сміється.

— Обізвалося сумління,— ще мить, і було б по ньому.

— Ви чуєте? Ще б’ються. Рятуйте їх! Забороніть!

— Не варто. Не мордують — не замордують. Помірна акція серця. Пульс нормальний.

— Потвора!

— Це ви кажете? Браво! Ідейна вчителька! Важке місце — це справа честі. Отож-то. Забудьмо про війну, завтра буде краще. Чудово! Ви показали, як це робиться. З тим Колумбом на мотоциклі. Спочатку пікнік на пляжі, сам на сам, а потім — в ноги. Мальованець — чорт з ним... Але ж ви, пані... Соромно, товаришко Жванець. Сором. Одне тільки скажу: танцюєте, як балерина!

Збентеження Агнешки, хльоснуте насмішкою, перетворюється в гнів:

— А ви? А ви — що? — говорить скоромовкою, захлинаючись від обурення.— За яким правом ви мене оскаржуєте, ображаєте? І моїх гостей! Що ви зробили із цього шкільного приміщення? Кубло! Що ви зробили з тих людей? Дикий тлум! Не дотримали жодного слова, жодного! Ах, і познайомили ж ви мене із батьками, красненько дякую! Ви маєте мене за ідіотку! Навчання розпочнеться о дев’ятій ранку — о боже! Інспекція! Чи ви вважаєте, що після цієї вашої агітації, після цього всього до школи прийде хоча б одна дитина?

Балч слухає з видимим задоволенням, охоче притакує найколючішим нападам. Лише останній Агнещин сумнів він заперечує енергійним жестом.

— Школа буде, діти будуть. Вам же я раджу відпочити після цієї... розваги. Повернетеся до своєї кімнати? Може, провести? Кудою? Через бальну залу? Через вікно? Чи через мою кімнату?

— Дайте вже мені спокій!

— Як хочете...

Балч відвертається від неї й простує в пітьму подвір’я. Зупиняється, наслуховує. Від затоки наближається, наростає нерівний тупіт ніг, впереміж з вибухами сміху, протяжними вигуками, хвалькуватим белькотінням. Закінчили герої розправу, раді б іще розважитися, Помічають Балча, замовкають, їхня впевнена хода порушується. Стоять мовчки біля дошки оголошень з напівроздертою на ній афішею. З відчинених дверей сіється хитливе світло кількох свічок, але не досягає облич тих, що підійшли. Всі розступаються й краєм, затіненим боком обминають Балча.

— Стій!

Кроки стихають, чути лише прискорений, здавлений віддих.

— Розвазі кінець. Розходься!

Шепіт, гамір, незадоволене бурчання. Балч сягає рукою в кишеню, підступає до них ближче. Замурмотіла трава під ногами найполохливіших утікачів. Інші розходяться в різні боки якось нехотя, зволікаючи, вдають, ніби роблять це на власний розсуд і за власного волею. Тільки одна постать уперто хитається перед Балчем, підспівуючи.

— Варденьга! До мене!

— Що ви кажете? Спокійніше, пане Балч! Я не із резервістів. Я — молода гвардія.

Однак чи то з остраху, чи з покори збочує, відходить, все мугичучи свою пісеньку.

— Не будь таким героєм, Балче,— долітає десь із безпечної, темної відстані.

— Скажеш мені це завтра, будь спокійний,— не підвищуючи голосу, відповідає Балч. Гордовито спльовує, вичікує. Нікого. Здирає з дошки оголошень шматки афіші, жмакає їх і запихає в кишеню. І знову чекає. Нарешті чується шурхіт обережних кроків від доріжки до сіней Зависляка.

— Семене?

— Я, комен...— долітає притлумлене.

— Візьми у мене нову лампочку й принеси сюди. Негайно.

Навіть не глянув на Агнешку, все ще зіперту на перила ганку. Входить до зали. Тіні та відблиски свічок, хитливі від протягу, повзають по руїнах недавньої святині. Паперові віночки, позривані й обдерті, звисають по кутках, стільці перекинуті, під чобітьми щедро потріскує скло. Януарій з прокльонами складає в ящики вцілілі порожні пляшки. Льода Пживлоцька, примостивши шухляду на розбитому буфеті, Перелічує виторг. На підвищенні для оркестру присів з акордеоном Прокіп з-за Гірки, поклав підборіддя на міх і, заплющивши очі, як у трансі, видушує з інструмента монотонну, тягучу мелодію. Обіч нього, накритий контрабасом, лежить навзнаки Юзек Оконь і хропе.

— Перестань! — Балч торкає Оконя за плече.— І йди вже звідси.

Сам підводить його, перекидає через плечі, виносить на ганок і опускає з перил на землю. Повертається до кімнати.

— Балче! — зводить голову Пживлоцька.— Не вистачає грошей.

— Я цього й сподівався.

— Сам же бачив. Бійка, темно, метушня...

— Я робив, що міг,— втручається Януарій.— Льода може потвердити.

Балч підходить і дивиться Пживлоцькій в обличчя.

— Нехай будуть тобі на пожиток. Але більше від мене вже не одержиш. Квити.

Вона хотіла щось заперечити, але він зупинив її коротким, нетерплячим жестом. І до Зависляка:

— Вранці ти ходив до Бобочки... — робить ніби вступ. А що Януарій мовчить, запитує його навпрямки: — Що це ти домішав до самогону?

— Зілля,— неохоче зізнається Зависляк.— Для смаку.

— Щось не бачив, аби ти сам його пив.

— Я обслуговував.

— Отруював.

— А що б ти хотів? Горілку робив, аби дещо виторгувати для школи. Чим казючіша, тим дорожча.

Балч підводить пальцем його понурену голову.

— На щось інше розраховував. Пам’ятай, дурнику: мене не торкне ніхто ні по-тверезому, ні по-п’яному. Ідіть спати,— вже голосніше озивається до обох.— І найкраще — разом, дідько з вами.

Щойно Агнешка спромоглася поставити на ноги напівпритомного й трохи пом’ятого під час падіння Оконя, тільки-но умовила його йти собі додому, як біля неї з’явився Семен.

— Семене, що з тими?

Семен розводить руками:

— А я знаю, пані, а я знаю? Не вийшло...

— Та не виправдовуйся,— нетерпеливиться Агнешка,— кажи. Що ви з ними зробили?

— Затягли їх у човен, а Юр повеслував. Витримають.

З кімнати долітає голос Балча:

— Семене! Я чекаю.

Семен входить до приміщення, підставляє стільця під лампу й береться за патрон. Балч тим часом гасить свічки.

— Слухай, Семене. Обійдеш усіх, зараз же. Коли сплять — буди. Збери з кожної хати по сто злотих. Треба тим побитим дурням заткнути пельку. Або буде для адвоката. Це — одне. А тим часом, ще до ранку... — Балч переходить на шепіт, підсилюючи наказ вимовними жестами перед самим обличчям Семена.— Ага, ще й глобус, отой, що після німців залишився, візьмеш. Це — друге.

— Жінки відмовляються,— докидає Семен, але Балч його перебиває:

— Діти будуть, не твоя це справа. Не забудь: о дванадцятій пришлеш до мене Макса, Пащуків — батька з сином, Варденьгу, Жерара. Це — третє.— Балч гасить пальцями останню свічку, саме коли під стелею спалахує електрична лампочка. Семен злазить із стільця.

— Молодого Пащука не пришлю, бо його тут уже нема й не буде,— промовив, вагаючись.

— Втік?

— Його беруть в Хробрицях до верстатів.

— Кат із ним. Підійди-но сюди, Семене. Струнко!

Семен несамохіть виструнчується.

— Я ж казав: не тут і не дуже. Так же я казав, Семене?

— Казав, комен...

— Мовчи! А ти порушив мій наказ. Ти сказав випровадити їх і пустити. Збаламутив мені людей, збунтував. Через тебе мої люди билися між собою. Навіщо ти зробив це, Семене?

Семенові відомий оцей Балчів голос, тихий і лагідний. Чекає, мовчить.

— Бунт? — в удаваному здивуванні супить брови Балч.

— Ні, коменданте. Але гадаю...

— Гадаєш! — раптом скипів Балч.— Ти гадаєш!

Агнешка чує звук сильного ляпаса й глухий стогін Семена. Вбігає до приміщення. Не тямлячись, кидається до чоловіків, відштовхує Семена вбік, зупиняється перед Балчем і, конвульсійно затискуючи кулаки, кричить йому просто в обличчя:

— Досить! Досить цього! Досить!!

Крик її надламується, і в найвищій точці переходить в безсиле сухе схлипування.

— Так не можна, пане Балч,— закінчує якось по-дитячому, ніби школярка тремтячим голосом.— Ви не шануєте людей, товаришу Балч!

— Я забувся, що й ви тут є, пані,— тихо й збентежено озивається Балч.— Справді. Ох, пробачте, ось вам і той ключ. Будь ласка. І — на добраніч.

Відвертається від неї і йде на ганок. Семен за ним. Агнешка без ніякого почуття, без ніякої думки затискає в руці отриманий ключ. Помічає ще тільки, як Семен, зупинившись на порозі, прощається з нею глибоким, уважним поглядом.