Вчителька, дочка Колумба

19. Виїзний медогляд

Тиждень тому — і теж у неділю — пересувна амбулаторія завітала до Хробриць. Сьогодні ж вона, як обіцяно, повинна прибути й до Хробричок. Від Збильчевських приніс, чи, точніше, привіз (бо з’явився по-святковому, на мотоциклі) цю новину Юр Пащук. Приїхав він, правда, не заради цієї звістки, але при нагоді передав і її. Терезку Оконь, як тільки вона (на той час більше зайнята своїм майбутнім, аніж гіркотою розлуки) без великого жалю попрощалася з родиною, вмостив з невеликим чемоданчиком на сідло позад себе й помчав аж до Бялосолі. Туди ж бо зразу після весілля перебрався Ромко Кондера — тепер він там, хто б подумав, відома особа в санаторії — і з половини січня возить і водить по цікавих околицях хворих та відпочиваючих. Закоханий в історію Ромко ще раніше начитався різних книжок, намандрувався по всіх закутках, має й практику, бо ж був завжди активістом, ну й знадобилося. Хто його знає, що ще з цього Ромка виросте, розмірковує Павлинка вголос. От тільки чого він таким ото молодим одружується, мав би ще час; але що, коли пішла така дурна мода: мало не діти зав’язують собі світ тим заміжжям, а потім плачуть. Але, може, вони, Ромко й Терезка, зійдуться й на добре, обоє ж статечні, обоє працюють, бо й Терезка нібито знайшла роботу в санаторії. Про це вже й Бобочка, щойно повернувшися від родички з Бялосолі, розносить по селу, буцімто бачила Терезку всю в білому, наче лікарку яку. Бобочка розповідає й інше: що молодята живуть одне з одним так, як би на віру, бо шлюб (ніби то шлюб!) тільки зареєстрували собі десь там. Не так, як Юр з Ганею після різдва, про що люди, найчастіше Пащуки, згадують і до сьогодні: і весілля було, як годиться, і ксьондз на весіллі, і перепили за дружбу обидва війти, і побили на щастя з півкопи тарілок, не рахуючи вже дрібного скла, за чим ще й тепер жалкує Кондериха, бо хоча й гонориста вона, і вміє себе показати, та скупа. А Терезку не хотіла за невістку взяти аж до останнього дня, бо вона, бачте, біднячка, старчиха якась. Аж Ромко мусив вибиратися з села. Ви скажіть тільки, підводить голову з-над діжки Павлинка, що це за Бобочка, ніколи нічого не пропустить, швеньдяє всюди, теревенить, пліткує торохтійка злослива! «На віру!» — пригадує собі й повторює те, що її найбільше вкололо. Смішна ця Павлинка. Нібито й обурюється плітками, однак любить похвалитися й поділитися зібраними новинами. Відразу видно, що вчорашня субота не обійшлася без вечорниць у Пащучки.

— Ага, знаєте ще, отой Заритко попав уже під суд.

— За віщо? — аж тепер зібралася з думками Агнешка.

— За те, що злодій! — дивується Павлинка з Агнещиної непоінформованості.— Він ще в Хробрицях крав. Громадське, звісно,— роз’яснює,— а не вночі по хатах. Так чи сяк, але тепер випливло все: й старе й нове. Вчителя з Хробриць уже викликали на допит.

— Збильчевського? Тільки його?

На щастя, Павлинка не зрозуміла її мимовільного запитання. Різні зловживання, махінації, розтрати — все тільки його й нічиє інше. Та єдина тінь, що, причаївшись десь поблизу, почала було загрожувати Агнешці, тепер, всупереч сподіванці, зблідла й, напевне, зовсім зникне. Отож ті Зариткові доноси на Балча, а можливо, й на неї, хоча, здається, й підказані Пживлоцькою, все ж з його боку були насамперед спробою відвернути від себе увагу, заслужити ласку, здобути певну похвалу за пильність і старанність. Але таке завжди має подібний кінець. «Не жалкую,— якось несвідомо вплітає вона в обмірковування чужої справи свою думку,— що ні на кого не писала ніякого доносу, не била на сполох. Не краду, отож і не боюся нікого; нехай кожен пильнує свого. Що мене обходить якась одна підпільна гуральня — то відкрита, то знову закрита? Я про це можу й не знати: є ж у мене свої обов’язки, є школа. Кожний має право, коли ласка, перевірити її роботу. Недавно знову були завітали інспектори, вже інші, молодші Іксинські. І що ж? Похвалили, не могли не похвалити, й на цей раз заслужено: у двох класах чотири групи на дві зміни, понадпрограмові лекції для дорослих, вечірні курси, години вишивання для жінок, метод спільного навчання, про який навіть Збильчевські не чули, виставка рукодільних робіт на тему «Від сохи до трактора»... Що, хіба мало? За п’ять місяців? Визнали, що не мало, дивувалися, обіцяли подумати про розширення занедбаної, але такої бойової дільниці. Хай думають, це ж їхня справа. Отож як? Невже вона повинна була вести їх до холостяцького пристанища Зависляка? Або ознайомити їх з «Хронікою», в котрій з дня на день повторюються різні дискусії з собою ж таки — такі от, як ця, або й такі, що про них і згадувати якось соромно? Ах, правда, пригадали собі й привіт від Зюлковського. Дякую, передайте також привіт. Питає, чи нема йому потреби завітати до Хробричок. Ні, дякую. Що ж бо їй допоможе Зюлковський? Як він чи й хтось інший міг би зрозуміти цей її час, названий в «Хроніці» дволиким, і особливо ці останні вісім тижнів після святвечора?.. Уже вісім, тільки вісім. Впряглася заповзято в шкільну працю, не дає собі й хвильки спокою, і той, перший її час, мчить так блискавично, що й стрілок на годиннику не видно, а цифри в календарі зливаються в чорну стрічку з червоними цятками неділь... А той, інший час... Вчора на класній дошці вирахував їй Томек Зависляк, навчаючись множити, що вісім тижнів дорівнюють одній тисячі трьомстам сорока чотирьом годинам, або вісімдесятьом тисячам шестистам сорока хвилинам, а решту дорахувала вже сама: чотири мільйони вісімсот тридцять вісім тисяч чотириста секунд. Занесла ці цифри до своєї «Хроніки». Кожна секунда, як маленький кинджалик і краплина крові. Ні, не так. Як точка небуття й якоїсь відсутності. Як віддих у порожнечі без повітря. Такий ото час, час, що робить болючим і здавленим кожний віддих, що тягнеться, мов довічне ув’язнення. Один раз тільки, на тому гучному весіллі у Кондер, обмінялися вони поклонами: І то через довгий стіл, здалеку. Сиділа вона поміж Збильчевськими, в безпеці. Пживлоцької не було. Щось недобре діється з Льодою, людей уникає, за прилавком не може довго вистояти, крамницю замикає набагато раніше, та й відмикає її аж під обід. Тотека виганяє з дому під будь-яким приводом, хоче бути тільки і тільки сама.

— Я говорю до вас і говорю,— сміється Павлинка.— Ну й задумалися ви!

— Прошу пробачити! Що ти хочеш?

— Ет, хочу! — протестує Павлинка.— Тельцю не треба так колисати, як-не-як уже величенька,— Трохи збентежена Агнешка слухняно випускає з рук бильце занадто вже розгойданої колисочки.— І, золотко моє, ще трохи дрівцят підкинь.

Дивна ця Павлинка, мила. Тепер уже вона не така соромлива, як перше, любить то се, то те часом розповісти, інколи доручає Агнешці навіть якусь домашню роботу, коли та запропонує свої послуги. Добре й у злагоді живуть вони, бо Павлинка так вміє миритися з людьми, що позаздриш. Не пам’ятай вона й на образу. Сьогоднішню неділю розпочала досить сердито, бо хто та й де бачив, щоб у свято хліб пекти! Та ось мусить. Було ще два буханці в коморі і вже нема. Виніс Януарій і нічого не сказав. П’яницям на закуску, кому ж! Ах, ці його вибрики. І так того клопоту... Доглянь корову, дітей допильнуй і нагодуй. Айстра он скавучить, голодна. А хто, скажіть, дров наколе? Та ледь встигла Павлинка отак посердитися, понарікати, найпильніше поробити й дітей випровадити з дому, як відразу ж і повеселішала. Любо дивитися, як вона тісто замішує, неквапом ніби, а проте вмілими розміреними рухами. І її рука, мідна й лагідна, чиста така й добра. Кожний Павлинчин рух гарний і приємний. Похитування голови, плечей, пишних грудей, м’язів живота під стрічечкою запаски. Вона випромінює якусь особливу довіру і спокій. Хочеться їсти хліб з тіста, замішаного Павлинкою. Це — дружба. Від самого початку. Треба пам’ятати такий здобуток і дарунок, вміти радіти ними. У них-бо наші ліки і втіха.

— То ти до мене, паннусю, приглядаєшся,— усміхається Павлинка і лівою рукою, що не зовсім у муці, поправляє хустину на русявих косах, підсмикує плаття.— Ну й тепло... Начебто вже й весна... І вікна відчинила б, якби не тісто.

— Це вже лютий так піддобрюється, хоче нас ошукати. Але прийде і весна, Павлинко.— Агнешка крадькома зиркає на годинник. Ще є трохи часу: з дітьми має зустрітися о десятій. Пересувна ж амбулаторія очікується не раніше опівдня.— Я ще внесу тобі дров.

Януарій, що саме заходив до хати, оступився в сіни, пропустив її надвір, однак не привітався. Не обізвався і до Павлинки. Попростував до буфета, погрюкує дверцятами, в шухлядах перебирає. І аж згодом буркнув, не обертаючись:

— Мені потрібні дріжджі. Де вони?

— Хіба не бачиш? У тісті.

— У тебе ще є. Давай, поки я добрий.

Павлинка держаком ложки здіймає з пальців тягучі пасма, потім борошном скочує з рук налипле тісто, і вже сухими руками поплескує тісто зверху, швидким рухом пальців кладе на нього звичний хрест, накриває діжку віком, віко ж вкриває периною. І все це робить неквапом, спокійно.

— То ти чуєш чи ні? — чіпляється Януарій.

Аж тепер глянула на нього, випростала спину і зітхнула.

— Покинь ти це, нарешті,— мовила неголосно, якось прохаюче.— Ти ж бачиш, хліб замішую, бо вже нема. Хліб — усьому голова, а борошна малувато... Березень скоро, пора щось і про город подумати, про парники.— Змовкає, підходить до нього ближче, бережно поплескує його по рукаві.— Тепер людям не до того, що б випити, кожен думає, що б з’їсти.

— Багато ти там знаєш, хто що думає!

— Мені шкода дивитися, як ти ото переводиш себе.

— Давай дріжджі!

— Немає ж. Сядь, відпочинь. Краще я тобі юшки чи кави підігрію, що хочеш.

Спідлоба блиснув на неї налитими кров’ю очима.

— Не хочу. Ти вже й хлібом мені дорікаєш...

— Бійся бога!

— ...то я не збираюся більше орати на твоїх байстрюків... Досить!

Павлинка сахнулася від нього, як ошпарена. І враз вибухає тією вранішньою злістю.

— Ти мене не ображай! — підвищує голос Павлинка.— Діти мої, це так, але й дім цей мій, мої корови й половина землі теж моя. А ти свою половину землі їж.

— Я що тобі, наймит? Кінь до роботи?

— Ти більше байдикуєш, ніж робиш. Наче з глузду з’їхав, що Льода тебе не хоче.

Януарій одним стрибком опинився біля неї, здер хустину, вчепився п’ятірнею їй у волосся і, хоч та опирається, тягне її до лави, скидає з діжі перину й об край віка товче Павлинчину голову. Розбуджена Тельця аж заходиться криком. Павлинка з страшним тріском вириває з руки Януарія своє волосся, відбігає убік. І саме цієї хвилі зайшла Агнешка з оберемком довгих і товстих, під хліб, полін.

— Ох і виробляєш ти, Януарію,— пробує всміхнутися Павлинка, але голос її зривається, губи тремтять.

Зависляк блиснув злими очима, згорбився й мовчки вийшов.

Павлинка поспішно накидає на голову хустину. Дає Агнешці взяти себе в обійми й мовчки, важко дихаючи, розслаблює напружене, перелякане тіло.

— Чого ти соромишся, чому вдаєш, Павлинко? Я ж бачу, як воно є.

Павлинчині плечі під рукою Агнешки, яка погладжувала їх, здригнулися раз, другий. І вже Павлинка не може стримати образи. Схиляється на край лави, падає обличчям на перину, що вигріває тісто. І нараз чується одна висока й тягуча нота, наче зачин якоїсь пісні, що поступово переходить у важке схлипування, а потім і в звичайний плач, крізь який прориваються повні болю слова довго приборкуваного розпачу:

— Паннусю моя... Коли ж уже ця мука скінчиться!.. Рятунку нізвідки і ніякого... Увесь час одне й одне...

Агнешка схиляється над нею, поривно рішуча:

— Це мусить скінчитися! Я сьогодні ж напишу про це!

Павлинка різко зводить голову. Сльози в її очах аж ніби висохли від ляку. Гарячково хапає Агнешку за руку.

— Все робіть, тільки не це! Боронь боже! Тільки не це!

А чого ж ти тоді хочеш, розмірковує зовсім пригнічена Агнешка трохи згодом, коли вже підіймалась схилом підзамчя до умовленого місця. Всі бояться. Видно, на кожного з них припадає якась частка участі в цьому спільному нещасті. А здавалося ж, ніби у тому Клубі затихло, пригасло. Омана. Наближається ж ота їхня славнозвісна роковина, а з нею й новий привід для випивки. Може, ще поговорити з Балчем? Стрілка наближається до десятої — діти чекають. Якщо Семен випадково згадав при Балчеві про неї, плановану сьогодні зустріч з дітьми, то він, Балч, може з’явитися й сюди. Зачепить його, розповість, пригрозить, зрештою. Треба цю справу вирішити: або — або... А то все це тліє, як той вогонь у торфовищі. Ну що ж, нехай собі тліє, змінює недавнє рішення Агнешка, вже змучена й знетерпеливлена власним ваганням та безпорадністю, нехай гасять ту пожежу самі, коли так. А то ж навіть Павлинка відраджує її, навіть вона, найбільш розсудлива.

Ет, краще розглянутися довкола, натішитися цією оманливою сьогоднішньою весною, поки не прихопило морозом. Гарно! Відлига перетопила й забрала з водою майже увесь сніг, а потім теплий, сильний вітер осушив шляхи та голі клапті землі. Гілочки дерев, хоча ще й мерзлі, вже набубнявіли несміливим рум’янцем — вічка стануть бруньками. Жухла торішня трава вигрівається собі на сонці, повниться ще слабкою, але вже пробудженою готовністю до життя. Біля основи руїн півкруг льоду на озері розтанув і відкрив миготливий серп води. Там уже чекають її діти, там вони схиляються, голова до голови, над самим берегом, щоб через кілька секунд перебігти на нове місце й знову схилитися над іскристими від сонячного блиску дрібними хвильками.

— Чим це ви забавляєтеся?

Збентежилися, сторопіли. Мар’янек виступає наперед:

— Ми взяли з класу «Колумба».

— Ви, пані, обіцяли ж,— квапливо додає Тотек,— показати нам, що плаває.

— І ви вже самі собі показали. Ну і як? Плаває?

— А ви подивіться,— вигукують, заспокоєні тим, що вона не сердиться. Розступаються, відкривають узбережжя. Суденце впевнено тримається на поверхні, посувається вперед короткими ривками, його щогли й вітрила погойдуються то взад, то вперед. Віддзеркалення сонця обсипає його роєм золотих іскринок.

— Воно не втече,— заспокоює Варденьга,— лід його затримає.

— Ви вже награлися. Підемо вище, подивимося на дорогу.

Мар’янек слухняно дрючком пригнав «Колумба» до берега й відразу ж заклопотався новим:

— А коли лікар приїде?

— Приїде. Почекайте ще трохи.

Нема Балча. Може, однак, з’явиться. Пождемо. Згори видно широке півколо дороги, ліс і знову дорогу, далеко від греблі над озером, аж до Хробриць. Агнещин бінокль, як і на всіх екскурсіях та прогулянках, викликає в усіх захват, йде по руках. Вигляд навіть добре відомих предметів, наближений до самих очей, дивує й розважає, а тут ще й увесь час чути цікаві розповіді про все бачене. Проте діти й не підозрюють, що тут відбувається так ото хитро спланований урок опису й правильної вимови.

— У Хробрицях знову будують дім, червоний.

— Червоний, бо будують з цегли.

— Привезли кругляки до води, на новий порон.

— Неправда. Нового порона не буде! — Це Уля.

— Буде! Звідки ти знаєш, що ні?

— Бабуся казали.

— Твоя бабуся те відає, що обідає. Мій тато знає краще.

— Поживемо — побачимо,— вгамовує їх Агнешка. І До Варденьги: — Тепер ти подивися, Тотеку.

— Е-е, нащо! Не хочу.

— Тобі нудно тут?

— А що там такого? Я звідси все одно виберуся, з братом, із Мундеком. І все. Навіть до кінця навчання не чекатиму,— погрожує бундючно.

— Гаразд. Напиши нам з дороги.

— Він лікаря боїться, прошу пані,— здогадується Еля.

— Дурна ти, і зовсім не боюся! — Варденьга сердитий, аж йому веснянки почервоніли. А по хвилі: — Дай мені той бінокль! — Однак зараз же відняв його від очей, розчарований.— Хіба це вид?— кривиться він.— Поля та поля, біло скрізь, а по білому — чорні, рисочки.

— Мар’яночку, що то за чорні рисочки?

— То межі.

— Петрику, як ми визначаємо поверхню прямокутника?

— Перемножуємо ширину на довжину. Але ж сьогодні, прошу пані, неділя.

— Не бійся,— і раптом, натхнена новим задумом, обіцяє: — Коли вже зовсім потепліє і всюди висохне, кожний із вас виміряє на своєму полі площу меж.

Знявся гамір.

— Це не так уже й страшно,— заспокоює Агнешка,— я допоможу. Потім у класі складемо всі ті поверхні разом і переведемо на гектари.

— Навіщо це? — витріщує очі Варденьга.

— А ви самі здогадайтесь. Скажи-но, Яцеку, що росте на межі?

— Трава.

— Добре. А тієї трави там багато?

— Навіть кози не напасеш,— пирхає Еля.

— Отож-бо! А як зробимо всі обрахунки, то похвалитеся вдома кожний у себе, які-то ви землеміри.

— Заєць! Заєць!

Щось біле майнуло побіля самих дітей, шмигнуло, зникло в руїнах. Кілька хлопців кинулися слідом, бо ж така дивина.

— Мар’яне...— зачіпає брата Томек,— може, ти бачив маленького чоловічка, гномика, а не зайця?

— А щоб ти знав, гномики тут теж ростуть,— підтверджує малюк, але його невпевнена й уперта посмішка і підказує Агнешці, що тепер Мар’янек більше вихваляється накинутою йому роллю, яку він полюбив, аніж вірить у те, про що говорить сам. І вчительці стає за чимсь жаль.

Вона пам’ятає оту першу розмову з Мар’янеком в присутності Балча. Сьогодні Балча немає. Гаразд. Краще не думати про це.

— Коли дядько помруть,— мріє вголос Елька,— увесь сад і город перетворю у великий-великий кролятник, розводитиму ангорських кролів.

— Як це,— прикро дивується Агнешка,— коли дядько помруть? Адже ж дядько здоровий.

— Але старші від мене,— миролюбно стверджує Елька.— Так уже в світі ведеться.

Агнешка, намагаючися відігнати якусь непомітну відразу, що мимоволі ворухнулася в ній, пригадує собі Ельчину опіку над Айстрою й Флоксом.

— Ти любиш тварин, правда ж?

— Але кролів найбільше. З них будуть шкурки, буде м’ясо. А з ангорських ще й вовна.

— Ти, Елько! — смикає її за рукав Петрик Оконь.— У вас хліб печуть, а сьогодні ж неділя. Гріх.

— Та й що? — втручається Теофіл.— Пекла все одно нема.

— Нема, то й не говори! — обриває його мову раптово збайдужіла й посмутніла Агнешка. Бере в Гені Пащук бінокль, спочатку роздивляється поблизу, потім переводить погляд через воду на другий берег. Та чорна точка на дорозі, аж біля Хробриць, це, мабуть, пересувна амбулаторія.— Що ви там знову? — нетерпляче зиркає на дітей. А нічого, так собі, нове диво. Одинока бджілка, завчасу пробуджена від сну, заплуталася в Улиному волоссі. Уля кричить, підстрибує й наосліп б’є себе по голові.

— Почекай, не ворушись,— досі якийсь нібито сонний і мовчазний Тотек хапає Улю за руку,— бо заб’єш.— Потім обережно розгортає пальцями чорні, пишні пасма її волосся, звільняє від них бджілку, пускає її за легким вітерцем. Бджілка зникає за виступом муру, й нараз усім здалося, нібито її вже ледве чутне бриніння несподівано там, де воно затихло, перетворилося в людський гомін. В ту ж мить з-за муру вихоплюються хлопці, що поверталися з погоні за зайцем і вже здалека викрикують:

— Там щось коїться! Коло Клубу! Будуть битися!

— Тотеку! Елько! — відразу ж наказує Агнешка.— Ведіть усіх до класу. І там чекайте, доки я прийду.

Сама ж, навпростець, зсувається по крутому схилові донизу. Ось вона й біля наріжжя підвального поверху замчиська, вже й обминає його, звідси вже виразно чує підвищені, змішані голоси. Бачить уже і їх, отих. Зависляк, ставши на порозі відхилених дверей і розставивши руки, захищає вхід до замку. Його щільно оточив невеликий гурт чоловіків і кілька жінок.

— Зависляку, віддай жито! У нас нема на хліб.

— Віддай ячмінь!

— Буряки віддай! Корови голодні!

— Люди голодні! А як настане сівба, то чим сіяти?

Крізь ті вигуки нараз прориваються глухі гугняві слова Зависляка:

— Віддай, віддай! Таке мелете! А що ви пили? Жито пили, ячмінь, буряки!

— Обіцяли ж заробіток, користь якусь, зиск! — перебиває його мову ображений, гіркий лемент Пащучки.— Де ж той зиск?

— Не патякай, Анелю. Нам видніше.

— Дуже ви вже мудрі, п’яниці, забіяки! А ти, Зависляку, найгірший!

— Втихомир свою половину, Пащук, бо...

— Ану, спробуй! Дияволе чорний! — Пащучка проривається до Зависляка.— Ось тобі!

І великий плювок розпливається просто на Завислякових грудях. Над її головою занесений кулак Януарія. І тої ж миті якось чудернацько підскакує до Януарія Пащук і прямим ударом дерев’яної кукси відкидає його під самий мур. Зірвавсь чийсь підбадьорливий, гортанний сміх. Зависляк, лютий і нестямний від зневаги, розбігається для нової атаки. І враз побачив Агнешку. Зупиняється. Вслід за його поглядом обертаються й усі голови. Раптова насторожена тиша. А може, й ніяковість.

— А ви, пані, до кого це? — в запитанні Зависляка ледве прихована неприязнь.

— До вас усіх.

— З чим же це, якщо ваша ласка?

Вони не вірять мені, вражає Агнешку розпачлива думка, все ще не вірять мені. Я для них досі чужа. Ця тиша, ці очікуючі й холодні очі всіх. А Макс, Прокіп і молодший з двох Оконів, котрі тримаються осторонь, як байдужі й погірдливі свідки, усміхаються тепер до неї якось дурнувато, по-панібратському заохочуюче. І вся її відвага, з якою вона бігла сюди, зникає, Замість усього, що хотіла сказати, замість усіх закликів, прохань і погроз, Агнешка нараз чує оцей власний голос, який їй видається неприємним, ненадійним і жалібним. Він дере її горло своїм безсиллям, навіть кумедністю, шкільний, повчальний голос.

— До нас, я вже бачила, їде пересувна амбулаторія. Лікар першим оглядатиме дітей, а тоді дорослих. У кого щось болить, після обіду приходьте до школи. Це дуже важливо...— вмовкає, спантеличена невиразним гомоном у юрбі, та за хвилю веде далі, втрачаючи решту своєї впевненості.— ...бо гігієна й медична допомога — велика допомога селу.

— О боженьку! — зойкнув Макс. Скривившись і зігнувшись, наче від болю, він хапається за живіт, а його приятелі заходяться сміхом. Вже й Пащук очі прискалює, певно, теж хоче викинути якогось коника. І навіть на понурому обличчі Зависляка майнув злосливий блиск.

— Де той лікар? — відверто глузує Оконь.— Мій друг захворів на сміхоту, рятуйте його.

— Прикладіть, пані, де треба, свою ручку,— підморгує їй Пащук і шкутильгає до неї, розставивши руки, немов збираючись обійняти,— і вже до ста років ніяка хвороба не вчепиться.

Ще голосніший регіт.

— Чого це тут так весело, Януарію?

Двері, досі трохи відхилені, нараз широко розчинилися. На тьмавому тлі внутрішніх приміщень замку, нібито мимохіть помахуючи нерозлучним звоєм шнура, стоїть Балч і дивиться на Зависляка. Тільки на нього і так, ніби взагалі не помічає нікого більше. Балчеве неголосне й нібито мимохіть кинуте запитання перетворює розгнузданий гамір у боязку, покірливу тишу. Здається, ніхто, крім Зависляка, не знав, що війт так близько. Балч не чекає на відповідь, навіть запобігає їй нетерплячим жестом. Як тільки він заговорив (усе ще лише до Зависляка), голос його знову забринів отим стомленим, легковажно-байдужим тоном:

— Кепсько, товаришу Зависляк. Ти страшенно занедбав працю. Бруд, іржа, купа брухту... Дотягнемо до нашого свята — і досить гратися. Треба буде все це,— Махнув рукою позад себе в глиб підвалу, й раптом, блискавичним позирком сягнувши майже до місця, де стояла Агнешка, нібито завагався, стримав готові було вирватися слова й невпевнено докінчив: — ...продати.

Мовчанка. Януарій глухо зітхнув, здавлюючи в собі невисловлене заперечення. Троє рибалок недовірливо витріщують очі. Пащучка розкриває рота, збирається щось сказати, але слово в’язне в писклявому хрипі. Не може.

— Ні, товаришу Балч.

Агнешка, мовби й не знає, що саме вона промовила ці три короткі слова. Тільки чує цей чийсь спокійний, виразний голос, власний голос. Не знає, не розуміє, не має часу подумати про себе, про своє різке перевтілення, яке сталося з нею, коли несподівано побачила цього чоловіка на порозі. Вмить зникає острах, зникає непевність. Хоча ні, острах наче погустішав, огортає її крижаним холодом, жене з обличчя останню кров, але воднораз цей же острах настирливо штовхає її на сутичку. Отже, блискавкою вривається в її панічну відвагу безмовна думка, тільки твоя присутність дає мені силу, силу виступити проти тебе. Здивовані очі присутніх позиркують вже тільки на неї. Тільки Балч, мов не розчув чи не помітив, хто йому заперечує, міряє юрбу неуважним поглядом, обминаючи Агнешку.

— Хтось щось хотів сказати, чи це мені здалося?

Ті, що стоять найближче, зіщулюються, хнюплять голови. Зависляк підносить руку, щоб показати на неї. Не встиг.

— Я!

Попростувала наперед, розсуває людей, зупиняється навпроти Балча.

— А, ви теж тут? — чемно дивується він.— Проводите недільну бесіду?

— Ні, товаришу Балч.

— Дуже вже ви стисло висловлюєтеся. Ні... Я... Ні...— це звучить гордо! Що ж далі?

— Чув же,— Агнешка стишує голос мало не до шепоту,— з чим прийшли сюди люди?

— Всі? — і легкий, поблажливо-глумливий усміх.

— Я не думаю про твоїх службовців.

Балч зморщився, очі холоднішають.

— Прошу більш офіційно!

— Гаразд, товаришу Балч. Ви вже чули, чого хочуть люди? Досить цього всього.

І рукою показує на відчинені за Балчем двері.

— Але ж і ви чули,— ніби розтлумачуючи, говорить Балч лагідно.— Я ж казав: продамо.

Балч підходить до неї, бере за руку нижче ліктя, якось приязно, по-змовнидькому.

— Ні! — повторює Агнешка.

— Чому ж це, якщо ваша ласка? — він ще міцніше стискає Агнещину руку.

— Цього не можна продати, товаришу Балч,— відповідає вона тихо і твердо,— а тільки знищити!

Увесь час тиснучи руку Агнешки, Балч промовляє з різким, нетерплячим докором:

— Не втручайтеся, не вчіть мене. Стільки разів уже казав це, і що ж? Нічого. Я зроблю так, як сам захочу. Хто мені заборонить?

— Побачите хто!

Балч підходить до неї впритул, обличчя в обличчя.

— Ти погрожуєш мені?

— Це залежить тільки від вас.

— Чорти тебе принесли. Завжди все псуєш.

— Я прошу востаннє.

— Я вже просив. І що ж? Говори, говори.

— Ти не просиш. Ти примушуєш.

— Називай це, як хочеш. Відповідай!

— Ні! Ніколи! Я скаржитимусь.— Біль в руці від його потиску стає нестерпним,— Пусти!

— Пиши. Але відразу ж спаковуй манатки.

Відвертається від неї, однак, стоячи поряд, ще міцніше стискає Агнещину руку, яка вже дерев’яніє, а біль переходить у нечутливе, млосне тепло. Вона зціплює зуби, щоб витримати, не крикнути. А навколо — облога людських очей. В наростаючому шумі у вухах чує, ніби здаля, слова Балча:

— ...до сівби ще далеко, я подбаю про зерно для вас. На медогляд всі, хто схоче, записуйтесь у вчительки. Тепер ти, Зависляку...

Зненацька Балч замовкає, бо разом з усіма чує від Дороги все ближчий гуркіт автомашини.

— Я звільняю тебе, Зависляку, з твоєї,— голос його зазвучав іронічно,— посади. Ти не підходиш. Замкни Двері, ключ віддай мені. Клубом займуся сам. Треба подумати, як відзначити роковини. Прибудуть гості, ми не можемо осоромитися. Купу ж брухту не продамо. Котел або відремонтуємо, або купимо новий. Це думка і вчительки.

Гуркіт затих. Десь недалеко грюкнули дверцята і знову загуркотів мотор.

— Неправда! — кричить Агнешка.

Хтось біжить, шарудячи чобітьми по дрібних камінцях, а ще хтось, другий, за ним. Балч випускає руку Агнешки, З-за щербатого муру, приязно вітаючи присутніх внизу, з’являється чоловік, якого Агнешка відразу впізнає. Кремезна постать, русявий чубчик над лобом.

Зависляк, згорбившись і приховуючи раптовий переляк в очах, задкує від порога, намагається сховатися за спинами тих, що збилися в найгустіший гурт. Балч зупиняє його заспокійливим порухом брів.

— А це що, Псякреньтка,— гість роздивляється по людях,— Збори просто неба?

Простягає Агнешці руку, та подає йому ліву руку й підтверджує:

— Атож, збори.

— Контузія? — стурбовано висловив він здогад, показуючи на її руку.

— Ні, так собі. Минеться.

Зюлковський огледівся, відшукав очима Тотека, який був тут же, коло муру, швидко махнув рукою, щось підморгнув, чи то заспокоюючи, чи, може, жартівливо виказуючи своє розчарування.

— Ви здивовані,— звернувся гість до Агнешки,— що я знову тут? Що ж, коли не гора до Магомета... Ні, не те. Просто випала нагода, от і скористався. Певно, ви ще більше здивуєтеся в школі. Ні, зачекайте. Можете докінчувати вашу розмову, поки там лікар розкладе свої інструменти.

І до Балча:

— А я до вас, товаришу Балч. Якщо дозволите, хотів би з вами побалакати. Але, може, не тут.

— Звичайно. Прошу до мене.

Балч швидким поглядом зміряв Зависляка, що скулився під муром, і, чемно припрошуючи приїжджого, пропускає його перед себе. Обоє йдуть до дороги. З-під муру вибігає Тотек і зникає, зсуваючи за собою лавини щебеню.

І тільки тепер юрба полегшено зітхнула, почулося неголосне:

— Збараніло зіллячко.

— Якби він сказав відчинити й заліз туди...

— Не додумався, дурний. Збори йому привиділися.

— А ви, пані, гарно граєте,— криво усміхаючись, однак якось не без похвали сказав Пащук.

Отакі вони, дивується Агнешка, ці люди. Можуть гризтися в своєму замкнутому кубельці, та при першій же загрозі ззовні перетворюються в мур непроникної, мовчазної змови. Ні, вона не здобула б їхньої прихильності, якби навіть викрила їхню кривду, якби навіть захищала їх.

— Неправда,— відказує Агнешка Пащукові.— Я не граю. Це ж були збори. Ваші збори.

— Де там! — відмахнувся Пащук.— Що ми можемо вдіяти? Чиясь інша голова відає цим, не наша.

— Бо ви самі так хочете. Все можна змінити.

І відразу в Агнещині слова вплітається повний запеклого, бурхливо-схвильованого розпачу вигук старшого Оконя:

— Треба змінити війта! Війт нам потрібний, а не економ!

Присутні захвилювалися; здається, в них пробудилася довго стримувана відвага.

— Міхале, чи ти, бува, не хворий! — застерігає брата Юзек Оконь.

— Він правильно сказав!

— Хай буде коваль!

— Семен Поліщук!

— Семен! Семен!

Макс, вклавши пальці в рот, оглушливо свище, а потім по-блазенському кривить обличчя:

— Я голосую за Зависляка!

Його перебивають інші, такі ж гучні вигуки й свист:

— Гуральник — злодій!

— Партач!

— Що це ти так дивишся, Зависляче,— наступає на Януарія Міхал Оконь,— Лети до хазяїна, скаржся...

Макс уже встиг, моргнувши, порозумітися з приятелями, і ті враз заворушилися, сунуть на збунтовану громаду, заклавши руки в кишені. Лише Макс виставляє наперед свою залізну куксу.

— Пора на обід, людоньки! Гайда, гайда! Досить гратися! — Макс звільна вклоняється Агнешці.— Я скоро прийду до лікаря укол робити. Тільки не скажу вам який, бо соромно.

Та ніхто вже не засміявся. Люди неохоче, мовчки розходяться. Солом’яний вогонь як зненацька спалахнув, так швидко й погас. Агнешка мовчки відвертається від Макса і всіх інших. Вона тут не потрібна. Все, що тут діється, відразу ж віддаляє її від кола цих людей, їхніх справ, їхніх несподіваних вчинків і порухів душі. Ніхто не сказав їй на прощання жодного слова, ніхто не проводжає її, знову сама. Нишком розтирає ще здерев’янілу руку, що ниє й досі. Тепер до школи! Звідти вже долітає гудок машини. Напевне, кличуть її.

Важкий день, подумає Агнешка кілька годин пізніше, вже смерком, коли школа нарешті почне порожніти. Важкий і дивний. Особливо дивний тим, що вона, як це інколи траплялося з нею й раніше, не була нічим здивована. Відразу ж, як тільки біля підзамчя так неждано з’явився Зюлковський, вона, здається, здогадалася й про ту, іншу несподіванку, яка чекала її в школі. І, може, саме тому спершу, щоб впевнитися у своєму здогаді, не дуже й поспішала. Та й пізніше, коли вже чула настирливі гудки машини, теж, корячись якійсь затятості почуттів, зволікала, не квапилась на нову зустріч у школі. І здогад підтвердився. Стах! Привіталася з ним звично, по-приятельському щиро, опанована й спокійна. Присутність дітей полегшила перші жести й слова після довгої розлуки, прогнала незручність, яка могла б виникнути, коли б вони зустрілися наодинці.

— Аж не віриться! Як це ти, окраса всього, воєводства, опинився в пересувній амбулаторії?

— Що, жалкуєш?

— Навпаки. Це мені приємно. Хоч і не все розумію.

— Все дуже просто. Випадок, щасливий випадок звів мене з одним другом. Він працює у вашому повіті. Тиждень тому друг той був десь тут недалеко від вас і якось згадав про наступний виїзд. Ну, а далі все ясно, і як бачиш, я перед тобою. Ти й справді рада?

— Справді.

— Не сердишся?

— За що? Це ж таке давнє.

— Давнє то давнє. Але воно й тепер на часі. Сьогодні я можу тебе насправді забрати з собою.

— Дякую.

Глянув на неї допитливо, проникливо.

— Ти хотіла б? Невже?

— Про це потім. До вечора ще досить часу. Поговоримо.

— Іза благала, щоб я привіз тебе.

— Гаразд, гаразд. Діти чекають, Стасю.

Важкий день. Вона, Агнешка, допомагала увесь час як уміла, спочатку записуючи дані опиту, а пізніше беручи участь в тих медоглядах, меддопомогах, запобіжних щепленнях. Товариш Стаха, худий юнак у великих окулярах, лікар чи й практикант, з носом, як у Костюшка, був досить-таки зарозумілий і значно менш старанний та вправний. Отож йому й асистувала Агнешка, коли той оглядав свою групу малих пацієнтів. Не обійшлося без плачу й страхів. Мар’янек мужньо стерпів змащування горла, але вже Тосека Варденьгу довелося тримати силою, щоб закапати очі й змастити хворі повіки. Скоро всі оті хворі й здорові горла, вуха, носи, очі, шепіт стетоскопа, дзенькіт скляних ампул, блискання круглих дзеркалець, мигтіння бинтів та вати, зітхання, кашель, ойкання притупили вразливість Агнешки. І вона працювала, як у півсні, все менше дивуючись цій зустрічі, все менше відчуваючи її незвичність. Можливо, я змогла б отаке робити й усе життя, спроквола думала вона, можливо, й змогла б усе життя бути дружиною лікаря... Чи він уже забувся про ось цю кімнатку? Чи він помітив зміни тут, чи бачить сліди її праці в отих малюнках і аплікаціях-витинках на стіні, в горшечках з квітами, у тих двох поличках біля класної дошки, де на почесному місці стоїть «Колумб», а з боків та внизу тиснуться книжки, ляльки та різні фігурки — експонати виставки учнівських робіт? Ні, навіть не подивився, немає коли. Не глянув і на «Колумба».

Та за мить Агнешка вже картає себе за це ганебне чванство, бо тепер і вона не могла б приділити йому багато уваги, якби навіть цей незвичний гість міг і мав бажання поцікавитися її справами. І все ж в цей день вона пережила й годину слабкості. Ще перед тим, як вона старанно заходилася коло своїх обов’язків санітарки. Саме тоді замислилась, чому це приїхав Зюлковський, Що у нього до Балча, про що вони вже майже годину говорять. Ті думки її перебила заклопотана Павлинка. Атож як, треба ж і почастувати гостей, хоча б чаєм із бутербродами, хліб якраз свіжий. Правда, ще не остиг, отож погано буде краяти. Гаразд, гаразд, Павлинко, Дуже ти добра, пам’ятаєш про все, почекай трохи, і я допоможу тобі, а тим часом хліб трохи остигне й затужавіє. Та і я охолону. І коли ввійшла до своєї кімнати, знову заворушилася ота спокуса, котра не раз уже з’являлася перед нею і котру вона уже не раз відганяла... Ні, не тільки та, що змушувала розраховувати й надіятися на Стаха. Не обіцянки на майбутнє нашіптувала їй та спокуса; вона просто пригадувала всі тутешні печалі, невдачі та самотність, котрих можна уникнути. Де Флокс? Знову десь з Айстрою, зовсім здичавів Флокс, треба його залишити тут... Витягла з-під ліжка валізку, поклала на стіл, відчинила. «Пиши скаргу й відразу спаковуй манатки»,— сказав він. Небагато в неї того пакування, на чверть години. Вистачить і одного слова, яке вона скаже Стахові. А про решту нехай дбає Зюлковський.

І він як вродився перед нею. Прийшов просто від Балча, а вона перед відчиненою валізою на столі.

— Збираєтеся в дорогу, колего?

— Може, і в дорогу. Роздягайтеся, будь ласка. Зараз приготуємо чай.

Він присів на край стільця й навіть плащ не розстібає.

— Ні, дякую. Шофер зараз відвезе мене до автобуса. Забіг до вас ще на два слова.

— Такі ви скупі для мене?

— Чи ви для мене. Я чекав, чекав, думав, що обізветеся. Або приїдете.

— Так вийшло,— збентежилася Агнешка, однак за мить додає спокійніше: — Не було, правда, чого.

— Можливо,— погодився він якось невпевнено.— Ну, а як удалася вам розмова?

— Так собі. Може, вона й зайва. Вони й самі здатні зарадити.

— Напевне?

— Хай вчаться.

— Розраховуєте на самостійність. Вони самі... ви сама... сама собі даєте раду.

— Це, по-вашому, погано? Скажіть, будь ласка, тільки відверто.

— Ні, навпаки. Я, зрештою, не вважаю, але досить про це, псякреньтка. Турбує тільки оця валіза на столі. Неприємне враження.

— Тоді я її сховаю. Порядкую собі в неділю, хіба це дивно?

Зюлковський схилився до неї, легенько поклав руки на її коліно.

— Не дуже щиро, дитинко. Чому це так?

— Ні, цілком щиро! Не кажіть такого. Чи ж ви не можете зрозуміти, що...— Агнешка ледве-ледве збирає докупи свої думки, котрі якось ніби порозбігалися. Не підготувалася вона до розмови, яку повинна була передбачити,— ...що в житті інакше, зовсім інакше, ніж пишеться в книжках чи інструкціях. Я не знаю, не було часу проаналізувати це, але, гадаю, все залежить від характеру, звички. Один, наприклад, тільки-но йому щось заболить, біжить до лікаря, хтось інший не йде до нього навіть тоді, коли справді хворий, та ще й сам не знає, чому він не лікується. Це, звісно, приклад невдалий, я ж таки не хвора. Але трапляється інше: часом не вистачає грошей, ледве залишається на їжу, а то й не залишається...

— Дівчино! — перебиває гість схвильовано,— то ви тут, може, голодуєте й нічого не...

— Ні, зовсім ні! — нетерпляче промовила вона.— Не тепер, раніше. І все ж, я хочу закінчити свою думку. Ніколи мені й гадки не було бігти кудись за позичкою. Якось завжди найгірше проходило, минало, давала собі раду. Я думаю, що саме так робить більшість людей. Думаю, що так...— вона завагалася, не знаючи, як точніше висловитися,— що так краще й для вас, і для вашої роботи. Бо як би ви ото виглядали,— Агнешка мимоволі посміхається,— коли б кожен звалював вам на стіл (і голову) свої клопоти,— вона затихає на хвилю, помовчала трохи й докінчує вже спокійніше: — Вибачайте, але я не люблю виїжджати на чужому горбі. Може, це вам не подобається, може, ви хочете мене відкликати звідси, навіть і покарати... Може, я й не дуже потрібна в селі. Тут, у Хробричках, не все гаразд, і в цьому є й моя провина. Ви, гадаю, знаєте про це чи здогадуєтеся. Та попри все, якщо ви мене розумієте, не вимагайте, щоб я про це говорила. Не вимагайте. Бо побоююся, що я анічогісінько не виграю на цьому, зате остаточно втрачу...

— Що «остаточно»?

Вона звела очі й зустрілася з його поглядом, в якому крізь тінь сумовитої втоми ледь вгадувалась посмішка.

— Віру в себе. І не тільки в себе, айв інших. А без неї...

Зюлковський потер руками обличчя, потер міцно, аж затріскотіла жорстка, заросла шкіра, і, не приймаючи РУК від надбрів’я, тихо сказав:

— Ви, колего, по-книжному уявляєте собі секретарів. Ви думаєте, нібито я щойно народився, що я не знаю життя? Чи то ж одні тільки Хробрички в нас? Я знаю, що не все можна зробити за один раз, силою, штурмом. Інколи краще почекати. Помаленьку, псякреньтка, терпляче. Мені здається, варто. Говоріть чи не говоріть, то ваша справа. Я приїхав не до вас і взагалі не в службових справах. Так собі, з нагоди свята.

— Тим більше я вдячна вам, що завітали і до мене.

— І до вас,— підхопив він згідливо її вимовний натяк,— Але насамперед до Балча. Ви, бачите, колего, зі мною... не бажали зустрітися, зате Балч — навпаки. Що ж, ми знаємо один одного ще з війни, давні знайомі.

— Про це я, на жаль, не знала.

— Він, звісно, не дуже поспішав відновити знайомство. Все ж прийшла коза до воза, псякреньтка. У дечому я йому таки допоміг. З приводу цього й прибув сюди, — Замовк, але, так як вона утрималася від запитання, на котре він, здається, чекав, то перемінив тему розмови.— Між іншим, Балч вас дуже хвалив.

— Він? Мене?

— Ви здивовані?

Агнешка збентежилася, почервоніла, одначе він удав, ніби нічого не помітив.

— Цікава людина. Важкий він, це правда. Але й не надто. Багато міг би зробити, на багато що здатний, однак тільки з власної волі, не з примусу. Сам собі пан, псякреньтка. Він завжди такий. Все ж, здається, сьогодні ми з ним порозумілися. Якось так, між словами, та думаю, що він здогадався. Так, здається, найкраще. Це, правда, трохи скидається на кумівство: ти — мені, я — тобі. Ну що ж, хай скидається. Гадаю, це окупиться. Ще побачимо, помилився я чи маю рацію. Повіт не завалиться, коли ще трохи почекає.

— Чому ви це кажете... мені? — запитала Агнешка невпевнено.

— Я скажу, чому.— Зюлковський розстебнув, нарешті, плащ, сягнув до внутрішньої кишені.— Не всі, бачитеся так от як ви, уникають позичок. Я зараз не кажу, добре це чи погано. Факт, що хтось не дає нам гайнувати час, і різні папірці кружляють, кружляють, аж доки не потраплять до Зіллячка.— Витяг з пачки прим’ятих папірців один, розгладив його.— Як ось, наприклад, цей, погляньте.

«Я, Роман Кондера, звертаюся до вас із проханням розглянути...»

Агнешка склала папірець по давніх згинах, відсунула його.

— Я знаю. Не хочу читати.

— Покажу іще дещо.

— Приватно?

— Так. Ви знаєте цей почерк?

Він перегнув папір так, що виднілися лише кілька рядків великих, з нахилом вліво літер, подібних до друкованих.

— Анонімка?

— Інакше не питав би.

Агнешка відповіла не зразу. Підшукувала слова.

— Цього тим більше не бажаю читати. Але... Якщо й пише та... особа щось, то тільки тому, щоб помститися.

— Кому?

— Ви самі добре знаєте...

— Так. Це й не так важливо. Зрештою, ви трохи помиляєтеся. Це більше стосується Зависляка, аніж Балча. Давня історія, фронтова. Що може знати про таке жінка, правда ж? Особисті рахунки. Анонімка.

І він подер лист на дрібні шматки, зіжмакав їх у кульку й опустив до кишені. Нахилився ближче до Агнешки, уважно подивився їй в очі.

— Бридким видається вам, товаришко Жванець, все це, я розумію. Надокучило вам тут. Далеко, самітно, часті прикрощі, кривда. Це дає знати про себе під час кожного недільного прибирання в квартирі. Ну, а якщо вже й валіза потрапить під руку, то хотілося б вийти з нею і піти. Знаю це, знаю.

Незважаючи на стриманість й опанованість, запекли в очах учительки зрадливі сльози. Агнешка квапливо опустила вії.

— Знаю,— провадив Зюлковський,— і розумію. А тут Ще й він. Важка людина, дуже важка. Але не журіться, друже. Помаленьку ми намовимо його перейти на іншу роботу, в інше місце. Йому тут тіснувато.

— І він звідси виїде?

— О, я так і знав, що ви зрадієте. І прекрасно. Зіллячко — старий спец і, визнайте, непогано оцінює ситуацію, чи не так?

— Так, звичайно.

— Отже, бажаю успіху і... витримки. Не намовляю вас бити на сполох, уперта дитинко...— Зиркнув на годинник, швидко підвівся.— Мені пора, засидівся більше, і аніж міг.

І тоді тільки, коли він, радий, що заспокоїв її, підбадьорив, вийшов на подвір’я, вона впала обличчям на зелену, ще й досі не повернуту йому військову ковдру і виплакалася, виплакалася за все, навіть за ту скороминущу спокусу, яку вона, як це вже було не раз, відіпхнула ногою в найдальший куток.

Важкий день. Чаю в Павлинки так ніхто й не пив, бо Стах з медиком відмовилися робити перерву, шофер повіз Зюлковського, отож втратив щонайменше годину. Зате до Агнешки сипалися відвідувачі, як з мішка. Згодом з класу викликав її вже Тотек, сказавши, що мама має до неї якусь пильну справу.

Льода вже чекала її в кімнаті, на тому самому стільці, де сидів Зюлковський. І саме так, як він в якусь там хвилину під кінець відвідин: з розкладеним листом на колінах. Однак вираз обличчя Льоди був зовсім інший.

Агнешку вже від порога здивувала її блідість. У розкритих, абияк підмальованих губах застигла гримаса скам’янілого безсилля.

— Що сталося?

— Ось, прочитай, коли хочеш,— ворухнула вона аркушиком.— Мені дають посаду. В місті.

— Вчительську?

— Не зовсім. В інтернаті.

— Отже... Але ж ви, здається, хотіли:..

— Говори зі мною на ти. Все одно ми вже не полюбимо одна одну...

— Ти така щира.

— Давно пора.

— Так що ти мені хочеш сказати?

— Анічогісінько вже. Тоді на свят-вечір, пам’ятаю, я ненавиділа тебе. Але це було тільки один-однісінький раз, присягаюсь. За ту зустріч на цвинтарі, знаєш же з ким?

— Він казав тобі? — несамохіть вихопилося в Агнешки.

— Ет, де там. Навіть, коли п’яний був, не говорив. Ні він, ні хтось інший. Я сама бачила.

— Ну, якщо бачила, то знаєш.

— Тож мушу визнати, що я помилялась. Ти завжди була доброзичливою.

— Що ж ти все-таки хотіла мені сказати? Не для цього ж ти кликала мене сюди?

— Не для цього. Слухай, я не можу зайняти цієї посади. Ні цієї, ні іншої. Знайомі мого покійного чоловіка теж незабаром приїдуть сюди, на оті роковини, але й ім’я не можу показатися на очі. Чекаю виклику до суду за свідка і туди не маю змоги з’явитися. Все йде шкереберть...— вона підвищила, як істеричка, голос, занурила скарлючені пальці в скуйовджене волосся.

— Ти щось перебільшуєш, Льодо.

— Я не можу! Я хвора, хвора!

— Бо отруюєш себе тими порошками. І, пробач, ще й... забагато-таки п’єш.

— Чи ти вдаєш, чи осліпла?! — перебиває її Льода різко.— Невже по мені нічого не помітно?

— Не маю звички втручатися в чужі справи.

— Ти мусиш!

— Ти справді хвора. Чому це я мушу?

— Бо якби не ти, все було б інакше.

Але коли Агнешка повернулася, немовбито збираючися вийти з кімнати, Льода припала до неї й утримала за руку з покірно-полохливим каяттям в очах.

— Не тікай. Пробач мені. Я сама винна, не ти.

Агнешка пересилила в собі байдужість і втому.

— Сідай тоді. Чого ж ти хочеш від мене? Поговори якось по-людському... з ним.

Льода безсило впала на стілець. Напівпритомними, дрібними порухами рук вона, тупо вдивляючись у підлогу, тре і тре собі скроні.

— Це вже нічого надасть, я знаю. Помилилась я, прорахувалась. Уже нічим не прив’яжу його. А якби це навіть вдалося, то нічого доброго з того не вийшло б... Тільки ще більше люті, ненависті, відрази... А ще Тотек...

Вона похилила голову і, розмазуючи по щоках смужечки туші та сльози, заходиться плачем. Агнешка поклала руку на її плече.

— Не плач, Льодо. Не таке воно все й страшне, як ти собі уявляєш.

— Страшне! — Льода підвела голову, зиркнула нестямно й дико.— Я не можу, не можу! — І зненацька в її очах замигтіло щось інше, тверезе й холодне.— Цей твій лікар. Слухай. Він міг би. Грошей у мене багато нема, але якщо ти за мене, Агнешко, попросиш.

— Що ти — збожеволіла?! — зняла руку з плеча, але Льода схопила її обома руками.

Він зробить це. Для тебе зробить.

— Не говори! — висмикнула руку, відвернулася до! вікна, щоб не дивитися на неї. — Цієї розмови між нами! не було, Льодо, запам’ятай.

— Ти маєш рацію,— почувся трохи згодом стишений голос,— Це не буде таке страшне.— І зараз же скрипнув стілець.— Ти порядна людина, Агнешко, занадто порядна.— І Льода з цією, досить дивною в її устах похвалою вийшла надвір.

Важкий день. І не тільки для Агнешки, не тільки для Пживлоцької. Мало що зрозумів із підслуханого Тотек. Розмовляли неголосно. Й тому з отих кількох материних вигуків він зробив собі лише один висновок: або мама знову щось затіяла і втягує до цього ще й вчительку, або ж мамі загрожує щось недобре, чого вчителька не розуміє. Балч передав їй через Семена якийсь папірець, що так налякав її. Може, треба звідси виїжджати? Чув же він щось про якусь посаду, про місто..Я Ні, він не поїде, не хоче їхати з мамою. Нехай їде сама. До канікул він, напевне, ще підросте, а потім дасть собі раду й сам. Тотек не соромився, що підслуховував під дверима учительки. Казала ж йому тітка Павлинка: Тотеку, будь до мами уважний, пильнуй її. Не хотілося йому допитуватися, чому й що це означає, однак сказане запам’ятав. Проте й тепер, за звичкою, більше пильнував учительки. Ще зараз йому якось дивно й соромно, що тоді, в обідню пору, так негарно повівся перед отим приїжджим начальством, певне, бо ж пригадав, ніби бачив його серед інспекторів ще восени. Так же настирливо прохав він, зупинивши пересувну амбулаторію ще на дорозі, щоб той чужий чимшвидше біг до підзамчя, підганяв його. А виявилося, що там усе спокійно, і нічого поганого там не відбувається. Отож, виходить, він обманув, а за це карають, як недавно читав у Конан-Дойля та Уеллса. Тож до самого смерку і не хотілося потрапляти комусь на очі, краще вже перебути в кухні. Той начальник заходив і до пані Агнешки? Щось нічого не можна зрозуміти. Мама страшенно змінилася в останній час. Ходить, як сновида. Посеред ночі встає, засвічує, щось пише й рве написане або бренькотить пляшечками і п’є всілякі ліки. А шафку замикає на ключ. Сьогодні ж від обіду як підмінило її, місця не знаходить. Куди це вона знов побігла? Минає школу. А в школі вчителька біля того молодого лікаря, той нібито теж вже був тут восени. Тотек саме хворів і, на щастя, не бачив тієї страшної бійки. Мама вже проминула крамницю, кузню, де, хоч і неділя, чомусь горить світло. Чому вона так скрадається? Нащо закуталася в оту велику темну хустку з френзлями, адже ж і так у плащі, та й сьогодні взагалі тепло? Вже й хат при дорозі немає, а вона все йде і йде. Від Хробрицького шосе повертається пересувна амбулаторія, поколихує світлом на вибоях, пирхає, грузне в багнюці. Отож начальник, якого тут обвели навколо пальця, вже поїхав — з цим, значить, все в порядку. Тотек мусить трохи відстати від матері, бо довкола пустка, а мама може озирнутися, а то й зачути його кроки. Недалеко вже видно узлісся й одну-однісіньку халупку. Отже, он куди вона йде. Якби хоч Уля була вдома, якби хоч Уля була, майже молиться Тотек, уже охоплений невиразним страхом. Але ні, здається, вона вдома, бо низьке віконце ледве-ледве блимає жовтавим світлом. Бобочка пошкодувала б гасу, якби була сама. Почекав, поки за мамою зачиняться двері. Й побіг до рогу хати, й приклав човником руки до уст, щоб покликати Улю. Та не встиг. Рипнули двері, якусь хвилю, поки вони не зачинялися, чути було тиху лайку, якою стара підганяла дівчинку. Уля затупцювала перед порогом, ніби не знаючи, куди їй іти. Зненацька помітила Тотека й одразу ж, не встигнувши й налякатися, впізнала. Обоє несамохіть схопилися за руки, в мовчанні й швидко-швидко віддихуючися, не знали, що сказати, але водночас відчували, що з їхніх плечей нібито звалився якийсь тягар, для назви якого вони ще не могли підшукати слова.

Ще кільканадцять хвилин, думає Агнешка, й буде кінець. Оте нещасливе чаювання разом із закускою та свіжим хлібом Павлинка врешті перенесла до класу, підживилися гості сяк-так, нашвидкуруч. Тож і ходить Павлинка невесела. Цей день і для неї важкий. Тим часом через класне приміщення поміж дітьми прошмигнуло й кілька жінок. Із чоловіків не з’явився ніхто. Та ще в черзі до Стаха терпеливо й лячно стоїть кілька малюків, що запізнилися; схожий на Костюшка асистент уже впорав свою групу і тепер чистить, складає в скриньку інструменти. Дуже вже він стриманий, чемний і потайний, все тримається осторонь, збагнув, напевне, що лікар, старший колега, і вчителька — давні знайомі, а може, й більше ніж знайомі, отож не треба заважати. Шофер із Семеном, зіпершися на поруччя ганку, палять цигарки й розмовляють спроквола, повагом, позиркуючи у вікно: коли вже все це скінчиться? Ось останній пацієнт, дошкільного віку хлопчик, роззявив рот і, зиркаючи на блискучий ларингоскоп, от-от заплаче. Мати малюка стоїть біля порога, підбадьорює його, монотонно приказуючи:

— Стань рівно, так як годиться. Я тобі розбовтаю жовточок із цукром, ну, не сором же мами, матимеш жовточок із цукром...

— Що потім? — тихо питає Стах, не припиняючи огляду. Агнешка заглядає до списку, придивляючись до густо наставлених хрестиків навпроти прізвищ.

— Майже всі. Може, ще трохи почекаємо...

Лікар закінчив огляд малюка й легенько підштовхнув його до дверей. Обоє водночас відповіли на слова прощання й посміхнулися. Стах протирає очі ребром долоні, підходить до миски з водою.

— І що ж потім? — повторює він чіткіше, більш значуще.

— Потім попрощаємося, Стаху.

— А ще потім? — питає він знову, не дивлячися на неї, і миє руки. Та голос його якось трохи дрижить.

— Потім ще раз зустрінемося. Як у тій пісеньці...

— Не жартуй! — сердиться Стах і на її слова, і на її посмішку, не таку вже й вільну та безтурботну, як того прагнула Агнешка.— Ти навіть писати перестала...

— І ти перестав.

— Ти перша!

— Чи це має значення, хто перший...

— Ти змінилася.— І, приглядаючись до неї уважніше, після паузи: — Якось ніби підросла...

— Схудла, тому так здається...

— Можливо. В усякому разі, ти ніби... погарнішала, справді.

— І ти змінився,— відповідає йому з теплим почуттям.— Такий статечний пан лікар.

Стах кидає лляний рушник на лаву й хапає дівчину за руку.

— Агно!

— Заспокойся, Костюшко дивиться.

— Хто?

— Ніхто, дурниці, це я так. Почекай. Треба дізнатися, що з тими мародерами. Пошлю Семена по війта.

— Його не треба шукати,— озивається Балч від порога. — Стах, сполоханий, випускає руку Агнешки.— Я і є війт. До ваших послуг, пане лікарю.— Підходить ближче, вітається за руку.— Ви обоє такі незвичайні. Лікар і вчителька — плакат для виставки. Гігієна й санітарне обслуговування — непогана справа. Пересувна медамбулаторія з Колумбом — непогана справа. Діти — ваша справа. Дорослі — моя справа. Мародери вже не прийдуть. Мародерів лікую я!

— Товаришу Балч! Знову те ж саме?..

— Як і раніше,— підтверджує Стах сухо. Ніби захищаючи чи заспокоюючи, злегка обнімає Агнешку й відходить з нею трохи вбік. Одночасно вперед ступає Балч і обома руками бере руку Агнешки.

— Пусти! Що це з тобою, товаришу Балч!

Дівчина виривається від обох, відстрибує вбік. Краєчком ока помічає, як в протилежному кутку, схилений над касетою, заціпенів асистент. Тепер її очі на якусь мить зустрілися з очима Стаха, спотвореними підозрою. Однак обоє відразу переводять погляд на Балча. Той дещо звільняє перекинутий через ліве плече звій шнура, складає вдвоє його звисаючу донизу частину.

— Товаришу Балч!

— Нічого, нічого. Петля втекла в інший бік.— Перемотує шнур наново, монотонно інформуючи: — Ми трохи порозважалися в кузні, влаштували такий собі імпровізований конкурс, навіть з нагородами. Я це вам, пане лікарю, покажу.

— Не треба. Ми вже їдемо, війте.

— І мови не може бути. Я вас, гості, і вас, пані, запрошую до себе, на скромну холостяцьку вечерю.

— Не хочу! — кричить Агнешка. Вже не владна над собою, вона й секунди не хоче бачити цього чоловіка і, розхвильована, вибігає з класу.

Тільки асистент провів її до дверей неспокійним блиском окулярів. Балч і лікар зупинились один проти одного, схрестились поглядами й нібито не помітили виходу Агнешки.

— Ви, лікарику, мені подобаєтеся. Давнє кохання не іржавіє, еге? Сказав про це Агнешці, правда ж? — обидва стоять біля полички з різними прикрасами і сувенірами. Балч наосліп, проте безпомильно, знімає з полиці суденце з вітрилами й, наблизивши його аж до очей, заучує власні слова чи, може, читає напис: — Агнешці... від «Колумба»...

Нараз уриває мову й випускає суденце з ослаблої руки, очі його соловіють, перетворюються на холодне скло. Захитався і Стах, схопивши його впоперек, ледве стримує важке тіло, що осувається додолу.

— Колего!

Підбіга асистент, бере Балча попід пахви, і вже обоє саджають його на стілець. Стах мимохіть, стиснувши Балчеву руку, визначає пульс, його помічник поспішно подає мокрого рушника. І відразу ж відкидає вбік свій компрес, допитливо зиркає на Стаха.

— Лікарю,— в його урочистому шепоті борються між собою непевність і гордість діагностика,— адже ж це... це ж... отруєння алкоголем.— Не витримує поважного професійного тону й докінчує просто: — Набрався, як той чіп.

Балч підіймає повіки. Притомно й тверезо, дивуючи обох, підтверджує:

— Вірно. Не турбуйся, це пройде. Заведіть краще мене додому, вечеря чекає.— І, вже сходячи з ганку: — Семене, ти тут? — Повернув голову.— Бери ось товариша і до мене! З гітарою!

Згусла вечірня темрява, вечір пощипує приморозком. Павлинка повкладала спати стомлених новими враженнями дітей. Одну тільки Гельцю ще заколисує, перинкою її обтулює, бо щось розмарудилось немовля, від холоду, може. Януарія нема, бо вранці допекла йому та Льода. А даремно: він тепер, як звично, ще більше робитиме наперекір. Януарія нема, хоча хвилину тому був у сінях (про що Павлинка не може знати) і додому не зайшов. І не зайде, коли рідна сестра місцем в хаті й шматком хліба докоряє. У двері Пживлоцької стукав він досить довго, але тихо, щоб хтось, бува, не почув, кілька разів брязнув і клямкою. Глухо й темно у Льоди, навіть Тотек кудись зник, може, з тією чорнобривою десь бродить. Януарій хотів би з Льодою перебалакати, бо ж вона одержала сьогодні якийсь папірець, про що якось дивно й глузливо натякнув йому в кузні Балч. О, як не любить Януарій всяких отих загадкових папірців і Балчевих натяків! Може, пошукати Льоду? Чи, може, почекати до завтра? Дурний Балч. Викинув його з холостяцького приміщення в Клубі, відібрав ключ, так нібито це нащось потрібне, так нібито він, Януарій, єдиний і найдавнішній мешканець підзамчя, не знав до свого лігва іншої стежки.

Засяяли в Балча всі вікна. Домігся-таки свого, думає Агнешка, далися намовити себе на вечерю, щоб тільки пішла їм на здоров’я. А ще розмірковує собі не без гіркоти, в темній кімнатці біля вікна примостившись; не без гіркоти й з малою надією, що Стах вирветься з тієї небажаної гостини, шукатиме її, хоча б щоб попрощатися. Думає й думає собі, дивлячись крізь видне ще (бо не засліплене лампочкою) вікно, як він, Балч, смів зачепити її при Стаху? І навіть, як на глум, ще й запрошував до себе? Запросив би вже Пживлоцьку: сьогодні це їй потрібніше, як будь-кому іншому. Але хто їх знає, може, там, за отими сяючими вікнами, є й Пживлоцька, може, це вона приготувала Балчеві скромну холостяцьку вечерю? Ні, Агнешка помиляється, а Тотек, хоча й дуже хотів би в цю хвилю бачити її тут, поряд з собою, біля вікна Бобочки, все ж ніяк не може викликати Агнешки сюди; не може він і послати за нею, бо ж боїться залишитися сам, без Улі. І ще насамперед, незважаючи на все наростаючий страх і Улине смикання, яка майже силоміць відтягує його вбік, не може відійти від вікна, за котрим в напівтемній хаті його матері загрожує щось незрозуміле й страшне. З жестів і виразів облич обох жінок він здогадується тільки, що мама просить, наполягає, нарешті благає та що Бобочка впирається чи вагається. Та ось Бобочка стягає з ліжка діряву, як сито, рядюжку й затуляє вікно.

— Довго ти, пані, носилася з цим,— буркоче недоброзичливо та відьма. У баняку на плиті щось клекотить. Бобочка сягає рукою до мішечків на припічку, виймає з кожного по жмені чи пучку шелесткого зілля, кидає його в баняк і приказує: — Кривавник, бабиха, молодило. Свята траво, підкріпи тіло... Різуха, підбіл... щоб ніхто болю не терпів. Амінь! — Обтуливши баняк запаскою, присуває готовий навар зілля до краю плити, виливає його у велику миску.— Ти призналася йому?

— Що вам до цього?

— Коли вже прийшла, то й говори, як на святій сповіді. Він одружиться з тобою?

— Не знаю,— відповідає Пживлоцька, подумавши й не без зусилля.— Ні, але то мене вже не обходить.

— Така ото мудра ти. І така... дурна. Дурна!

— Бабуню! Я даю вам гроші, годинник даю. Чого ж вам іще треба! Робіть скоріше!

— Лежи спокійно!

Бобочка присіла навпочіпки біля відчинених дверцят груби. Розжареною до білого залізною коцюбкою нагорнула на покришку трохи жару. Сипнула на вуглики пучку солі, покропила їх водою із пляшечки, перехрестила й аж тоді вкинула потемнілі вуглинки у щойно приготовлений відвар. Бере й приставляє до ліжка табуретку з мискою, і Пживлоцька заплющує очі. Чує над собою поторохкування чоток та близький віддих старої жінки, схиленої над нею.

— Не заплющуйся, поки я до тебе говорю. Дивися, грішнице, на цей хрест.

Хрестик від чоток, перевернутий верхньою частиною донизу й затиснутий в руці Бобочки, наблизився до обличчя Пживлоцької. Червоний, тремтливий відблиск полум’я печі відбивається на обличчі старої, кладе миготливі блискітки на краї розп’яття.

— Дивись на цей хрест і тихо проказуй молитву. «Радуйся, діво Маріє». Починай від кінця до першого слова: «...амінь, смерті, нашої... твого життя, плід...»

— Швидше!

— А тепер не дивися!

Пживлоцька заплющує очі, до болю зціплює зуби. Напружений до краю слух вловлює кожний рух відьми. Ось шурнула коцюбкою. Відійшла від ліжка. Стала біля печі. Похрускують зачеплені коцюбкою вуглини в печі, щось залізне брязкає. Стара знову біля ліжка. І враз люто засичала вода в мисці...

Протяжний нелюдський зойк відкидає Тотека від вікна. Хлопець, зарошений холодним потом, забув про Улю, зіщулюється, затуляє руками вуха, голову, однак той крик, що вже замовк, ніби дзвенить в усьому його тілі, розриває його болем і жахом, жахом страшним, бо ж хлопцеві ще ніколи не довелося його відчувати й уявляти...

Нема Пживлоцької у Балча. Агнешка мала вже досить часу, щоб переконатися в цьому. Вона зневажає себе, зневажає в собі ту, яка ось причаїлася в темряві біля вікна й дивиться в чуже вікно навпроти, в давній казковий грот, сьогодні так швидко перетворений у звичайнісіньку корчму. Зневажає себе, свою цікавість і слабість. Але якщо це вже так, то нехай вона заслужить на ще більшу самозневагу. За допомогою бінокля можна побачити все значно краще. Зневажає себе й чоловіків, за якими підглядає: Балча, Стаха, того Костюшка в окулярах, шофера та й Семена теж, хоча його найменше; Семен відмовляється від горілки, викручується. Забрався собі в найдальший кут і приграє розмовникам на гітарі. Правда, вже не всім. Першим звалився шофер, трохи пізніше він все ж вирачкував на подвір’я, заліз до пересувної амбулаторії. Ніхто його не притримав, йому, отож, повелося нібито найщасливіше. Згодом важко звалився на край столу асистент. А за ним і Стах. Так тобі й треба, ображено й мстиво думає Агнешка, ти ж сам згодився. Тепер і ти знатимеш, що це за людина. Дивиться на Балча, насамперед на нього. Звідки в ньому стільки сили, дивується з ненавистю. Сам же нібито ледве тримався на ногах, здавався найп’янішим. Чим же він, яким чаром змусив їх до тієї несподіваної пиятики? Чи він скористався з їхньої перевтоми або, може, голоду? По яких це він ударив струнах, що вони піддалися йому? Як це він, ніби п’ючи з ними, сам ніби все тверезішає?.. Ні, не розгадати ані зле, ані добре в цій людині. Балч стає все тверезіший, тоді як Стах...

Стах спирається руками об стіл, посоловілими очима дивиться, як Балч наливає й підсовує йому під самісінький ніс повну склянку.

— Що, більше не хочеш? Чорт з ним... Я й сам вип’ю. Пусте.— Одним духом випиває, шпурляє склянку на підлогу. Розкручує свій аркан.— Лікарику мій! Ти хотів би стати гицлем? Що ж, я навчу тебе. Дивись.

Накидає петлю на сонного асистента й тягне до себе: тіло того, відірвавшись од столу, похилилося назад і повисло на спинці стільця. Погляд Стаха, однак, не оживився. Балч спохмурів, випустив шнур із рук.

— Пусте. І це тебе не розвеселило. Ага, я здогадався. Нема в нашій хаті жінок.

Задумується, а може, шукає чим розважитися. Западає тиша, і в ній виразно чується бренькання гітари й Семенова пісенька:

«Нащо те срібло, нащо те злото, нащо золочені шати, як та дівчина, як та єдина так і не хоче кохати...»

— Лікарику мій! — пробудився чи просто прийшов до пам’яті Балч. Підбігає до стіни, зриває з килима шаблю, вкладає Стахові в руку.— А битися хочеш? Бийся ж!— Але Стах ніяк не реагує на той виклик, і Балч відкидає шаблю в куток.— Пусте!

А про війну ти щось знаєш? Не знаєш? O-о, Колумбе! Мальованцю! — Здіймає з стіни фото, стає під лампочкою, роздивляється його зблизька.— Ото були люди! Були і нема. Пусте.— І він обережно кладе пам’ятний знімок на край столу, біля тапчана. Важко зітхнувши, сідає коло Семена, але на підлозі, й, показуючи на Стаха, говорить напівіронічно, напівпоблажливо: — Нове покоління. Спить з розплющеними очима, чуйний жук-гнойовик... Закуриш, Семене?

— Можу.

— Ти з нами випивав? Я щось не бачив...

— Випив, скільки треба, шефе.

— Ти якось дивно до мене говориш... Не так, як... Ото такий ти пам’ятливий?

Семен затримує пальці на струнах гітари. Мовчить.

— Пам’ятливий! — повторює Балч і підсувається трохи ближче.— То пам’ятаєш, певне, як нам на голови балкон обвалився з горошком чи настурцією?

— Ні, то була петунія, коменданте.

— Сестричка нас тоді бинтувала, така чорнява, грудаста... Вона подобалася тобі?

— Зюлейка, від саперів. Її вже нема.

— Нема. Альошку-музиканта теж пам’ятаєш?

— Аякже. Після нього ж і ця гітара в мене...

— Семене...

— Що?

— Забагато пам’ятаєш ти. Хоча б оте одне забув...

— Нащо згадувати, коменданте.

— Я бачу, ти вже собі нові чоботи справив. Ну й ну... І галстук новий, модний...

— Якось же треба на люди вийти.

— А звісно. Ну, то як? Здається, ти збираєшся женитися?

— Може, нарешті й доведеться.

— У світ тебе, Семене, вже не тягне?

— Не дуже. Людина звикає.

— Ти вже б зі мною не пішов би нікуди?

— Хіба я знаю? — невпевнено бурмоче Семен.— Якщо по правді, то, власне, за чим...

— Я тебе навіть і не підмовляв би.— І після паузи: — Тебе війтом хочуть обрати.

— Е-е! — зачепило за живе Семена. Відвернувся.— І слухати не хочу.

Балч кладе руку на його коліно.

— Як ти думаєш, Семене: відзначати цю річницю чи не відзначати?

Семен, що не чекав такого запитання, дивиться нерозуміюче.

— Та ж сам знаєш, коменданте. Мусимо!

— Заради чого? Для кого?

— Коли сказано, значить, треба.

Балч б’є кулаком по підлозі.

— Дійсно. Сказано, значить, треба! Інакше поснуть усі, жуки. Ми стаємо якоюсь цивільною бандою, Семене. Але почекай-но! Я такий заграю їм підйом, таку побудку, що на мій сигнал, як колись, зірвуться на ноги всі Хробрички. Що, Семене?

Але Семен не відповідає. Балч задумується, мовби охолов, а потім говорить знову, вже тихо й, здається, більше до себе, аніж до Семена:

— Хрест на вежі... повішені... стільки загиблих... Пживлоцький... І всі ті, що раніше, боже мій... А хто сьогодні думає про це? Кому це важливе! Спогади, сентименти, пам’ятки — пусте!

Враз Балч схоплюється з місця й одним широким рухом руки скидає зі столика на підлогу всі старанно складені дрібнички разом із заскленою фотокарткою, котру недавно поклав туди. Семен навіть не ворухнувся. Непорушний і медик, що спить на стільці, обмотаний шнуром. Лише Стах, розбуджений брязкотом, звів голову, закліпав повіками якось напівпритомно і луною повторив за Балчем слово, яке він запам’ятав чи почув крізь сон:

— Пусте!

Балч важко спирається на край, столу.

— Семене,— озивається своїм звичним голосом, владно й нетерпляче,— підтримай мене або посади кудись. Я знову сп’янів.

І в той час, коли Семен виконував цей наказ, перед його очима за вікном на подвір’ї, в смузі світла, що, падала крізь шибки, з’явилася маленька, швидка постать. Однак ще раніше за Семена побачила Тотека Агнешка. Тотек зиркнув у її вікно, вона подала йому знак. Вибігла надвір, схопила його за руки. І, перш ніж він сказав щось, із його розширених жахом очей, із важкого дихання зрозуміла, що сталося щось дуже страшне.

— Що з тобою? Кажи ж!

Моя мама... у Бобочки... Там кров! Кров!

Агнешка вагалася лише мить. Підбігла до Балчевого вікна, стукає.

— Його не кличте! — мало не закричав Тотек, і в тому крикові зазвучала задавнена, неприхована ненависть.

— Стаху! Стаху!

Спинається навшпиньки, чує, як хтось ізсередини відчиняє вікно.

— Семене! Буди, клич лікаря!

Семен не розпитує. Вибігає в сіни, хапає відро а водою, повертається. Піввідра води виливає просто на Стаха, що вже прокинувся. Потім біжить у куток до вікна, де залишив Балча, блискавичним позирком помічає уже порожній стілець, і в ту ж мить чує тріск розчиненого навстіж вікна й важкий тупіт стрибка.

Через яку хвилину їх усіх бачить Уля, схована за ганком. Так наказав їй зробити Зависляк, коли затримав біля підзамчя, як бігла вслід за Тотеком, і коли вона мусила признатися, куди біжить і чому така перелякана: нікому нічого не говори, наказав, нікому не показуйся, найкраще сховайся в школі, школа відчинена, а якщо ні, то ключ під порогом. Послухала вона Зависляка, жалкуючи тільки, що не втекла разом із Тотеком. Не розуміє вона, що за страшні речі діються і там, в хаті, і тут. Семен несе до автомашини одного з двох лікарів, меншого, несе мов неживого. Другий хитається, заточується, ледве йде. Війт влізає до кабіни, підіймає й пересуває вбік непорушного, як колода, водія і сам сідає на його місце. Тут же й Семен. Учителька сердиться на Тотека.

— Іди додому,— кричить,— або до мене. Нікуди ти не поїдеш! — І зачиняє перед ним дверцята машини, але Тотек, тільки машина рушила, що було сил помчав за нею. Не змогла гукнути до нього Уля, не може й побігати слідом. Страх, замість слабнути наростає в ній, відбирає сили.

Януарій прибіг перший. Біля порога, коли вже вбігав у відчинені двері, затріщали під ногами, блиснувши у відсвіті, кинуті Бобочкою чотки. Як це добре, майнула думка, що вона, втікаючи, залишила двері відчинені. Напевне, подих морозного повітря, що ввірвався в задушливу халупу, й пробудив із непам’яті Пживлоцьку ще до того, як Януарій покропив їй обличчя й дав напитися, коли вона уже більш-менш притомним голосом попросила води. Льода дивиться на нього з-під напівзаплющених повік. Вираз її очей, спочатку якийсь непроникний, стає свідомим, розуміючим. І неприязним.

— Іди собі, Януарію. Лиши мене!

— Що ти накоїла? Льодо, Льодо!..

Його чоло майже торкається брудної ряднини, якою прикрито хвору. Він відчуває слабий дотик руки: Льода відпихає його.

— Чого ти тепер кричиш? Я ж просила в тебе... грошей... не дав же...

— Бо в мене нема.

— Гаразд. Не жалій мене. Я вже нічого не хочу від тебе. Іди собі. Або ні. Почекай ще. Коли ти плачеш...

— Що ти скажеш... я все зроблю...

— Спокійніше, не перебільшуй... Я, либонь, помру, Януарію.— Висуває з-під ряднини руки, біль перекривлює її обличчя. Чіпляється пальцями за сукно його піджака. Біль пройшов.— Скажи мені. Я мушу це знати.

— Що, Льодочко?

— Тільки правду скажи. Хто із вас застрелив Адама?

Зависляк нараз аж здригнувся.

— Що ти! Ніхто його не застрелив. Німці.

— Ти натякав на щось інше. По-різному натякав, пам’ятаєш? — Опускає голову, тупо дивиться на брудні дошки підлоги.

— Не знаю... З п’яної голови я міг всяке говорити, й ти могла по-всякому розуміти. Але це неправда.

— Присягнеш?

— Присягну!

Дивна квола посмішка спалахує в її очах.

— Якщо так, то тікай звідси, Януарію.

Зависляк застиг в якомусь незвичному чуйному напруженні. Зиркає на неї уже без милосердя, допитливо й підозріло.

— Бо що?

— Бо я написала на тебе донос.

Його пальці, зігнуті, мов пазурі, вп’ялися в рубець ряднини.

— На мене? Тільки на мене?

— Тільки на тебе.

— Не вірю!

— Як хочеш. Я відчувала, що ти обманюєш. І щодо себе, і щодо... Балча. І за це я зневажала тебе, зневажаю. А тепер іди.

Зависляк повільно встає, притискає до очей тремтячі кулаки. Крізь його ошкірені зціплені зуби проривається повний відрази якийсь свистячий шепіт чи виск:

— Ти! Ганчірко!

В малому віконці раптом дрібно задзеленчали шибки, і за ними спалахнули два снопи світла фар. І зараз же біля порога загупали кроки. Двері без стуку відчиняються. Пживлоцька з великим зусиллям повертає голову й ширше розплющує очі.

— Зеноне! — впізнає вона того, хто входить перший, і не без здивування й нотки іронії закінчує: — От, будь-ласка, прийшов-таки...

Януарій тільки раз кинув на свого суперника короткий пекучий погляд.

— Бог тебе покарає, Балче! — кидає він глухо й зникає за порогом.

Агнешка, ледве заглянувши в хату, відразу ж біжить до машини.

— Семене! Ти пив?

— Не пив.

— Зможеш вести машину?

— Думаю, що зможу.

— Немає іншої ради. Повезеш Пживлоцьку до лікарні. Знаєш куди?

— Лікар витверезиться, покаже.

— Гаразд. Тепер іди по неї.

Але в цю хвилину брязкають дверцята амбулаторії і в світлі фар з’являється Стах з лікарською сумкою.

— Де хвора? — голос його звучить твердо.— Треба подати першу допомогу. Агно,— говорить він, уже переступаючи поріг,— ти мені допоможеш. Нагрій води.— І до Семена: — Але машину поведете ви. Цілком слушно.

Агнешка, входячи за ним до халупи, розминулася в дверях з Балчем. Оглянулася. Балч, заточуючись, перетинає дві смуги світла й зразу ж за автомашиною зникає, в темряві.

Тієї ночі побачить його ще Тотек, побачить, як він швидко, щораз швидше біжить селом, біжить, ніби за ним хтось чи щось женеться. Таким ото на цей раз з’явився Балч на шляху, хоча ніхто його не наздоганяв, ніхто не переймав, бо навіть Тотек, його слабкий противник, щоб не зустрітися з ним, стрибнув у рів і причаївся там. І, можливо, саме через цю затримку ослаблений, знесилений хлопець не встиг добігти до Бобоччиної халупи до від’їзду пересувної амбулаторії. І новий розпач від невдачі, страху й непевності він додав до тих кривд, що їх зазнав від Балча; додав ще й жаль за матір’ю, яка, здається, недолюбляла його, як і він її. Однак від сьогодні стала знову близькою, що день, то ближчою, і так — поки не дізнається, а згодом впевниться, що її життю ніщо не загрожує.

Побачить Балча тієї ночі ще й Уля, яка саме тоді виглянула з-за ганку, дожидаючись людей, що помчали до її хати. Побачить у ту мить, коли він, похитуючись, перебіжить через подвір’я. Потім — як затримається під дошкою оголошень, біля жердини з прибитою залізякою. Почує Уля ще й раптове, дике, шалене бамкання, що довго роздягатиметься над сонним селом. Побачить, як засвітиться одне вікно, потім друге, третє — і як всі вони, немовби одумавшись і збайдужівши, незабаром знову погаснуть. Помітить і те, як він вичікує й дослухається, напружено й пильно, однак марно. І почує, нарешті, його зітхання, таке важке й голосне, немов воно хотіло зірватися криком, та на крик той вже не вистачало повітря.