Вчителька, дочка Колумба

18. Свят-вечір

Дорогі мої, любі Ізо й Стаху, цього снігу випало саме стільки, щоб мені забажалося складати подумки цей лист до вас, якого я теж не напишу. Не багато й не мало — це я про сніг,— саме стільки, щоб стало білесенько й чисто, щоб запанувала тиша, та особлива тиша, що приходить зі снігом тільки в село, бо у вас, у місті, все те відразу ж перетворюється в скрегіт лопат, в сірі кучугури на тротуарах, в багнюку. Схопив мороз, не дуже міцний, але й не легкий, такий як треба; отож, напевне, вся ця білість, чистінь і тиша протримаються й на свята, а то й довше. Я б могла запевнити себе, що то саме сніг перешкодив одвідати вас. Оця його тиша, якась справді казкова і магічна, і досить тільки про щось подумати, як воно здається правдивим, до прикладу, що я пишу листа, хоча я його й не пишу. Ця тиша, що водночас наближує і віддаляє; наближає вас настільки, наче і я зараз з вами, хоча до вас і не поїхала, і віддаляє настільки, аби цілком задовольнитися однією з вами розмовою — на відстані. Про це останнє відчуття я не обмовилася б ані в справжньому листі, ані в справжній розмові.

Що ж воно сталося? Як же це я можу обходитися без вас? Чого мені не бракує вас? Чого це я не мучуся, не сумую, а тільки лагідно й зворушливо згадую вас, любих, проте вже не як найпотрібніших, не як тоді, в першу хробричанську ніч, і не як ще кілька разів пізніше? Невже я така невірна? Невже стільки ото й залишилося від наших колумбівських обіцянок і клятв? І якщо все це пригадую тепер, то чи справді щиро? Чи таки прикро мені, що я досі не відповіла на ваші три листи: два від тебе, Ізо, котрі, як зараз видається, важливіші для мене, бо звичайні приятельські, може, тому й легші, щоб колись на них відповісти. І один-єдиний від тебе, Стаху, отриманий місяць тому, лише місяць тому, цебто майже два місяці після тієї ночі, коли ти залишив мене, як той легкодух чи й боягуз, після ночі, котру я тобі Простила швидше й легше, аніж сподівалась, за яку в глибині душі я вдячна тобі, але якої я ніколи не забуду...— тільки місяць тому одержала твій лист, що однак значить, запізно трохи, запізно.

Що це за суперечливість, Стаху, послухай-но: твого листа я так нетерпляче, чекала, прагнула отримати його, переживала, що нема, справді, так хотілося його отримати, особливо після вечора, коли оте вікно спочатку світилося (і здалося мені — для мене), а потім згасло, та від наступного дня, коли розпочалося щось дійсно нове для мене, не знане раніше, почалася праця — це може означати багато й заразом мало,— коли життя перетворилося на впертість і безнадію; отож чекала твого листа з нетерпінням, і таки той лист прибув, і, щойно отримавши його, я з подивом зізналася собі, що той єдиний і останній шанс, єдина сила, яка ще пов’язувала нас, останнє, чим ти мене причаровував до себе, і було лише в цьому гнітючому очікуванні твого листа. Прибув він, зітхнула я з невимовною полегкістю, видихнула увесь страх, видихнула з грудей якусь незручність, що душила й гнітила мене, якусь непевність, образу, кривду — і ти вивільнив, врятував мене. Лист був гарний, щирий, і саме тому, що він був таким гарним і сердечним, ніжним, палким, могло все розпочатись знову. Я могла відповісти тобі в тому самому тоні. Не відповіла. Та полегкість, яку ти подарував мені своїм листом, стала мені тим найціннішим, найкориснішим, чим не можна ще раз ризикувати, наражати на нові чекання, в котрих, як я раптом збагнула, було й було б більше мого самолюбства та марнослав’я, більше потреби знати, що ти пам’ятаєш мене, аніж здатності й волі думати про тебе.

Коли, Стаху, прибув той лист і вивільнив мене від остраху, що тебе втратила, я раптом побачила, що це не було кохання; ми ж ніколи з тобою по-справжньому не кохалися, може, не вміли, може, не дуже прагнули, а може, ще тільки збирались колись навчитися кохати. Не відповідала, бо не хотіла, щоб те полегшення не витиснуло щось, знову принесене тобою. Разом з мукою очікувань видихнула я й решту всіх ілюзій. Ти писав про кохання, але кохання це не те, що було в твоєму листі, це інше (сьогодні я вже знаю). Не відповіла, щоб зберегти спокій, принесений мені твоїм листом. І зберегла, бо в моїх, а не в твоїх руках залишився ключ. Буду його пильнувати, щоб використати для нашої дружби, якщо дружба зав’яжеться колись поміж нами, якщо колись взаємно відчуємо потребу тієї дружби. Хоча б дружби, а вірніше — аж дружби.

Бачиш, Стаху, що сталося за якихось неповних три місяці з твоєю малою Агнешкою. Я дуже багато нового довідалася про себе. Досить-таки постаріла. І, напевне, не стала вродливішою. Не залишилося вже й сліду від літньої надморської засмаги. Замість неї набула більше зрілості. Коли починаєш утрачати вроду, дорослішаєш. Тепер я, наприклад, знаю, що була колись нестерпно сентиментальною. А сентиментальність, коли вона сама себе розпізнає, забарвлюється жорстокістю. Отож і думаю я сьогодні з такою жорстокою щирістю про наше почуття, яке так і не встигло визріти, здійснитися, завершитися. Приховується, однак, у цьому думанні й нова можливість нашої дружби, бо якби її не було, я, напевне, спробувала б кого іншого, а не тебе, згадувати на сьогоднішній прогулянці.

А може, й ти дещо інше відкрив у собі. Говорив мені Ромко Кондера — ти його зустрічав тоді у нас на вечірці, але, напевно, не запам’ятав,— що коли оце недавно їздив до міста, то бачив тебе з якоюсь дівчиною, не Ізою, бо Ізу Ромко не забув, і досить-таки гарненького дівчинкою, як він мені сказав, хоч я його й не розпитувала. Це добре, Стаху. З приємністю думаю про твоє й тієї вродливої дівчини майбутнє. Бачиш, що з мене виросло. Ти й не уявляєш собі, як заспокоює цей сніг, яка тиха оця доріжка через греблю мимо озера, та ж таки, якою я вперше йшла до Хробричок. Страшенно змучило мене минуле скорочене півріччя в школі. Але це тебе не цікавить, ти не любиш моєї праці. Щоправда, не тільки ти. Але досить уже про тебе й для тебе, Стаху.

Люба Ізо, чи ти чуєш, як порипують по снігу мої нові чобітки. Я їх сама, оце купила за свою другу зарплату. З Вони тобі, звичайно, не сподобалися б, бо досить-таки негарні, але для тутешніх доріг і тутешньої погоди найбільш підхожі. Хіба я могла з’явитися в них на твоєму весіллі, серед ваших елегантних міських гостей? Отож пробач мені, справді пробач, що не прибула на твоє велике свято. Це ж воно вже післязавтра. Хоча ти, напевне, трохи й образишся на мене, все одно я буду затискати в кулаках обидва великі пальці — на щастя, для тебе, як то бувало в «Колумбі» щоразу під час екзаменів. І в думці слатиму тобі й Толеку багато-багато добрих побажань. Щиро вдячна, що не забули про мене, за ваше запрошення. Я така рада, що принаймні хоч вам повністю вдалося все, що задумали: обоє разом, в місті, де кінотеатри й кав’ярні, і що вже залишиш Стаха самого. І місце в «хаті біля брата» залишиться порожнім, але думаю, що ненадовго.

Чи я не жалкую? Ні. Не жалкую. Не жалкую навіть за тим, що ані сьогодні, ані післязавтра не буду разом з вами. Здичавіла. Проте це не значить, що мені тут добре, принаймні в тому нашому звичайному розумінні, навіть навпаки — мені тут дуже погано. Але тепер я дізналася про себе ще й те, що, очевидно, тільки так зможу жити чи навіть люблю, жити, що тільки так вигідно для мене. А це підтверджує, що я зовсім здичавіла. Ах, дорога Ізо, чого це я тобі про себе, коли... Невже тебе обходять такі от речі? Сумніваюсь навіть, чи ти напишеш мені іще: не заслуговую. Але ти не сердься, бо сьогодні переддень свята, свят-вечір. Отож печи, Ізо, спокійно й весело святкові калачі. Я ж бо не маю з чого їх пекти, та й немає для кого. Почуваю себе зараз, як ота традиційна стара панна з собачкою. Флоксе, до мене!

Як цей Флокс підріс! Це вже майже великий собака. В усякому разі — хоча його спанієльський рід досить таки сумнівний — більшим він уже, здається, не виросте. Чому це ти, песику, знову щось винюхуєш, чому вуха щулиш, гарчиш, адже тут нема нікого. І щойно вона прошепотіла ці слова, молочну тишу лісу розітнув звук пострілу десь далеко і перекочується поміж зненацька пробуджених дерев багатоголосою луною. Флокс, скімлячи, притуляється до Агнешки, кулиться біля її ніг. Та не бійся ж ти, швейку! Сама вона відчуває, що оте тепло, яке так раптово огорнуло її спочатку, не переляк, а якась визволена з-під контролю надія. Прискорює кроки. Флокс, тручись об її ноги, поглядає на неї несміливо, здивовано й нібито з осудом. Нічого ти не розумієш. Як би не старалася, все одно не затамуєш в собі того, що там є насправді. Не вдасться, як би не намагалася думати про щось інше: про сніг і зимові канікули, про тих Збильчевських, до яких зайшла привітати з святом, і, повертаючись від них, думала про далеку Волічку, де залишилися самі могилки, про «Колумба»... Нінащо їй і продумування оцих листів, яких не хочеться писати, бо вже й, напевне, не варто. Зате, коли в тихому лісі враз залунає цей ненависний шум, цей з усіх для неї найбільш ворожий звук, прискорюється її віддих, швидше калатає серце, заповідаючи настання давно вже забороненої собі радості. Не дивись на мене, Флоксе, я вже пропаща людина.

Те ж саме пам’ятне місце на вершині горба. Межовий стовп і та ж таки, знову кимось прикріплена бляха з огидною фігурою. Бляха ще легенько тремтить, подзвонює, ще осипаються з неї рештки снігового пилу. Навколо стовпа сніг затоптаний, трохи далі свіжі сліди, зникають, немовби розметені широкою мітлою. Він, напевне, поволік за собою ялинку, а може, й дві. Здогад справдився, бо за кільканадцять кроків далі лежать чомусь кинуті ним оті дві ялинки. І шнур, знайомий, ненависний шнур, що тримає у своєму зашморгу ялинки, теж тут. Але того, кому він належить, немає. Немає. Навколо ж — глухо й пусто. Коли він вертатиметься звідтіля, куди пішов, за своїм добром, вона без сумніву Ще здалека помітить його й зможе втекти. Флоксе, заспокойся, я теж маю очі й вуха. Пильнуй!.. А поки він вернеться... О, Ізо, Стаху, якби ви побачили мене в цю хвилю, якби ви взагалі могли собі уявити, до чого я Дійшла, чим тут займаюся; в чому і якої набула вправності!..

Агнешка відчіплює й підіймає шнур, звиває його в моток, погойдує покладеною на долоню обвільненою петлею. Звертає вбік, підходить до скрипливої мішені на стовпі, з пильною увагою, сантиметр за сантиметром, оглядає її до того часу, аж поки не знаходить свіжий, що поблискує з-під простреленої іржі, отвір від кулі, якраз посередині вже трохи стертого, видряпаного якимось цвяхом чи камінцем контура серця. Агнешка обережно, ніби це могло викликати біль, торкається того отвору пальцем, а потім затуляє ту малу рану долонею. Сьогодні немає на блясі ніяких інших малюнків, ніяких, як тоді, набазграних крейдою жіночих принад, та Агнешка здогадується, ким щойно був для стрільця цей спрощено грубуватий контур людини невідомо якої статі. «Це я».

«Тепер — це ти!» Агнешка, не обертаючися, з поглядом, прикипілим до чорної голови на мішені, немовби силою свого зору намагається емалювати в неї знайоме обличчя, відступає від стовпа. Трохи подавшись назад, досить довго готується до кидка. Уважно прицілюється й нарешті з усього розмаху кидає петлю. І промахується! Аж ногою тупнула спересердя, аж губу прикусила від роздратування! Після багатьох таємних тренувань була ж така впевнена, що не схибить. Прицілюється ще старанніше й знову промахується. Не на жарт розсердившись, на цей раз уже майже не цілячись, розгойдала петлю, розмахнулася, і тої ж миті чиїсь руки зненацька затуляють їй очі. І водночас із цим Агнешка відчуває на своїй шиї якийсь рясний колючий лоскіт. Однак одразу ж на долю секунди, вслід за інстинктивним спалахом переляку, вона здогадується, що й тут помилилася, не попала в ціль, що її тремтіння збиралося засвідчити іншу несподіванку, присутність іншого чоловіка; руки ж, від яких вона уже з нетерплячим розчаруванням звільнюється,— це малі, нервові дитячі руки. Та й Флокс загавкав би, якби... Та, перш ніж обернутися до не дуже зграбного нападника, Агнешка з мимовільною втіхою впевнюється у влучності свого третього кидка: голову мішені затягнуто петлею.

— Ну й ну, Тотеку... посоромився б. Такий дужий хлопець!

— Скоро буду вищий за вас,— хвальковито підтверджує хлопчисько.— Може, поміряємося?

Отож осуд він сприйняв як похвалу. І голос його вже ламкий: раз у раз спотикається об якусь смішну басову хрипкість чи зноситься до півнячого тенорочка. Агнешка критично й ніби недружелюбно оглядає хлопчину. Всього три місяці тому рятувала його з води. Витягнувся, як забута спаржа. А куртка на ньому наче з молодшого брата. От тобі й приятель!

— Ти щось розбештався, Тотеку,— говорить учителька досить поважно й додає ще суворіше: — Багато дозволяєш собі.

Однак уже й жалкує, що сказала таке, бо ж брови хлопця над зненацька сполоханими очима на якусь мить здригнулися; отож хутко, ще до того, як обличчя, вже порожевіле від сорому й прикрості, стане нещасним, Агнешка посміхається і, начебто сам Петрик Оконь, спритно дає йому легкого щигля по вусі.

— Натягни шапку, бо змерзнеш. Ех, ти! Не розумієш жартів.

І хлопець потроху відтанув. Важкий вік!

— Та я не хотів з вами так... по-панібратському, справді,— бурмоче з жалем, винувато,— тільки так...

— Та кинь ти це,— перебиває його Агнешка.— Тепер же канікули. Свят-вечір.

— А й справді. Бачите, пані...— і хлопець, все ще збентежений, ширше розстібає куртку й витягає з-під неї, як видно тепер, досить гарний букет, котрим, до речі, кольнув її в шию під час отого вітання: пучок глоду та ялівцю, червоного й гранатового, перев’язаний білою стрічечкою й прикрашений ще й Кількома сріблястими новорічними кульками.— Я йду на цвинтар. А ви вже були там?

— Ще ні,— признається Агнешка, мимоволі червоніючи.

— Це зовсім близько, над цією ж дорогою. Тільки звідси не видно, бо за деревами й за пагорбком.

— Ти мене туди проведеш?

— А чому ж ні. Я вже давно збирався вам показати...

— Я знаю,— дивлячись на отой букет, здогадується Агнешка.— Ти несеш його батькові.

— Так. Я хотів, але...

— Підемо вдвох.

— Я туди, власне, йшов...— Тотек нібито не дочув.— Я кожного свят-вечора так. Але тільки ви не сердьтеся на мене, я мушу бути сам.

— Розумію, розумію. Це ти на мене не сердься.

— Тепер-то я вас і так не повів би туди. Там він.

— Хто?

Ет, не треба було питати. Хлопець позиркує на неї недовірливо, розуміюче і, напевне, здогадується, що вона вдає, ніби не знає, про кого йдеться. І під докором його споважнілих очей її обличчя змінюється, червоніє.

— Самі знаєте. Чули ж, як стріляв. Герой!

— Тотеку! — перебиває його суворо.— Ти ж говориш про старшого.

— Це правда,— погоджується він.— Найгірше, що він справді герой. Так-так. Герой!

— Звідки ти знаєш?

— Всі знають. Спитайте — кожний розкаже. Я думаю, що якби не це...

— Що герой?

— Так... то і моя мама інакше б... Пробачте, я щось не те сказав...

— Ну, то й кажи. Сідай.

Агнешка кидає на сніг звій шнура, сідає долі сама й, розстеливши полу плаща, запрошує хлопця сісти поруч.

— Дякую, я краще так.— Після миті вагання сковтнув, прицмокнувши, слину.— Чому у вас,— бере розгін розпачливим, ламким фальцетом,— немає чоловіка?

— О, Тотеку, про що це ти? Ще ж маю час.

— І граєтеся, граєтеся цим шнуром. Як і він.

— А тобі це не подобається?

Хлопець не відповів на це запитання, бо захопився іншою, важливішою проблемою.

— Ще й той Заритко з Джевинки. Негідник. Він теж у вас був. Чого йому треба?

— Нічого, так собі завітав. Я його швидко випровадила.

— У вас побував, а потім прийшов до нас, до мами. І ще кілька разів приходив, і завжди увечері, завжди поночі.

— А що мені до цього?

— Я вам розказую, бо зазнав страху. Він перед мамою дуже нахвалявся.

— Чим це?

— Не варто й казати. Ви ж його не хотіли б, правда?

— Ну й вигадки! — Агнешку аж пересмикнуло.

І все ж не може вона урвати цієї розмови, дивної й недоречної, котра, одначе, воднораз і розважає, і сердить, і огортає ще не виразною тривогою.

— Отож-бо! — втішається Тотек,— Мама його теж не хоче. Бо він п’яниця й злодюга. Ми його давно знаємо. А тепер його вигнали з якоїсь там артілі.

— Коли? — Агнешка зненацька насторожується.

— Певне не знаю. Недавно. Аж плакав у нас. А мама... Мама його втішала, щось так — не зрозумів я, правда, всього,— що він нібито викрутиться, коли інші завинили більше ніж він.

— Чому ти це розказуєш мені? — після довгої паузи зміненим безбарвним голосом озивається Агнешка. Проте хлопець зрозумів цей докір як запитання.

— А хіба я знаю? — замислюється він, на мить заплющуючи очі, щоб не дивитися на неї й менше соромитися своїх слів.— Не знаю. Коли я чую всяке таке, то тільки й думаю, для вас добре це чи погано. І як увечері ляжу в постіль, то подумки про все те розповідаю вам. Чогось ніби завжди боюся за вас.

— Ти, Тотеку, книжок начитався більше ніж треба,— поблажливо вичитує його Агнешка, водночас відчуваючи, що їй зраджує й посмішка, й голос.

— Ні, не тому. Вам у нас погано.

— І зовсім ні.

— Ви ж сама, одна-самісінька, без батьків. Чому?

Агнешка смутніє і несамохіть стишує голос мало не до шепоту:

— Гітлерівці замордували моїх рідних. Тільки менший брат уцілів, він ховався в льоху, а це було взимку... Та не вижив і він.

— А ви?

— Мене вдома не було. За день перед цим побігла з одними паперами до іншого села.

— То ви теж із села? Такого, як і це?

— Може, трохи кращого. Але нема його вже, того села. Спалили саме тоді. Та годі про це, Тотеку.

— Пробачте.

— А ти не турбуйся про мене. Вчися собі, читай, грайся з дітьми, з Улею...

— Уля поїхала на свята. У неї в Бялосолі, коло тих святих джерел, живе якась тітка. Тепер Уля вже не боїться виходити на люди,— додає хлопець трохи розчаровано.

— У Зависляків же чимало дітей.

— Я б краще сидів один, у Кімнаті, але ж холодно.

— Не ходи ти до тих руїн! — накидається на хлопця Агнешка.— Ті ж мури ледве тримаються. Запам’ятай! Війт суворо заборонив!

— А ви й поскаржилися? — в бистрому пильному позирку його очей замиготів докір.

— Він взагалі заборонив. Ну й підозріливий же ти! — сердиться Агнешка.— Ходімо вже.

Вона підводиться, зашморгує шнуром товстіші кінці ялинок. Марно прождала вона тут, якимось шахраюватим способом аж надто затягнувши недитячу розмову. У цьому є щось неприємне й негарне. І тепер, не дивлячись на хлопця, Агнешка простує вперед, виходить на дорогу. Волочить знайдені ялинки, зла і на себе за втрачені надії, й на Тотека, надто вже догадливого й допитливого, котрий ніби читав її думки.

— На цвинтарі його вже, мабуть, нема.

— Може, й нема,— погоджується Агнешка безбарвним голосом.

— Тоді дайте мені цей шнур. Я потягну.

— Ні, не турбуйся про мене. Не люблю.

Якийсь час тільки сніг поскрипує й шурхотить у них під чобітьми, під ялинками.

— Я віддам вам «Володийовського»,— озивається Тотек і трохи стишує ходу, щоб делікатно виказати свою образу. Але враження про книжку натомість перекреслює його задум,— А знаєте, що мені найбільш сподобалося? Кінець. Я б теж отак... Я оце думаю й думаю, навіть спати не можу. Хай би все те, нарешті, дідько взяв. У них, в тому Клубі, багато всяких боєприпасів, дуже багато. Але мені вони не потрібні.

Агнешка враз зупиняється, різко обертається до хлопця:

— Про що це ти знов?

— Про гуральню, звісно. Я вже не дитина.

Тепер в Агнешці наростає справжній гнів.

— Дуже вже тебе все обходить,— говорить суворо.— Залиш трохи й дорослим.

Але Тотек не кориться й відразу ж з якоюсь розпачливою зухвалістю відказує:

— Дійсно. Але для кого? Вам же я вже розповідав, показував — і що? Нічого.

— Нестерпний ти, недобрий. Видно, колись я жалкуватиму, що стільки тобі дозволяю.— Та гнів, як швидко спалахнув, так швидко й згас, придавлений гнітючим почуттям власної вини. Цей хлопчак має рацію й слушно звинувачує її. Вона ж іще анічогісінько не зробила, не спромоглася на жоден рішучий крок. На що чекає? Чому? І вже лагідно, вмовляюче, додає: — Потерпи ще трохи, Тотеку!

— Гаразд,— по короткому роздумі погоджується хлопець.— Нехай-но тільки потеплішає. Ми зробимо це вдвох, я і ви. Ви мені вірите? — говорить він задихано, дріботячи за нею трохи ззаду й раз у раз відстрибуючи вбік від ялинок, що все швидше й швидше бігли по снігу.— Володийовський теж був малий, але... Та я вам скажу тепер усе. Мені вже все одно. Можу й не йти до школи. Якби я був старшим, то я б з вами...

Ох, і голос в цього Тотека! Ну й запищав же півнячим голоском! Ну й признання! Агнешка мало не розсміялася, та вчасно втрималася.

— Що ти там говориш? Щось я не дочула.

Якусь мить не чує його кроків, очікує. Не оглядається, й так неначе бачить його засоромлене, нещасне обличчя.

— На цвинтар — це сюди,— чує нарешті невиразні, непевні слова.

— Ти ж хотів сам.

— Нічого. Я тільки вам покажу.

Він веде її вузенькою стежечкою через лісовий пагорб і в долину, схилом. Дерева вже рідшають, а де-не-де, в просвітах, з’являється перед очима розлога, біла, зовсім пустельна просторінь. Це закрут озера, тепер укритого льодом і снігом. А ближче, зовсім близько, видніється невеличка галява, напівобнята краями лісу, мовби заметами, поцяткована малими горбочками, через це більш схожа на вирубку, аніж на цвинтар. Хоча ні. Бо он з-під заметів видно невеликі хрести й стріли надмогильних обелісків, уквітчані зірочками. Низька огорожа з каменю чи дерну — під снігом важко й розпізнати — відділяє цей сумний, загублений на відлюдді цвинтар од лісу й води. Прикрашає його кілька сосен — і нічого більше.

Кілька сосен... Тотек зненацька зупиняється й напівзігнутою рукою, ніби й сам ще непевний, показує найпоказнішу могилу з найбільшим хрестом. До неї веде, як видно по снігу, свіжопрометена алейка, на білизні якої голубуватою стрічкою тягнуться чиїсь сліди. Могила темніша від інших: хтось — обоє, хоча кожний з одмінним почуттям, одразу ж догадуються хто — старанно згорнув з неї сніг й зверху обіклав сосновим гіллям, пройшовши іще кілька кроків, Агнешка помічає, що й на інші хрести та зірки покладено по гілочці зелені. Аж от стовбур сосни, що росте над могилою капітана Пживлоцького, нараз мовби ворухнувся й роздвоївся. Не здалося. Балч, схилившись, ще щось поправляє. Ось уже й випростався, руки його безсило обвисли, голі долоні аж горять, в усій постаті якась безпорадність, безборонність, і Агнешці стає прикро від того, що підгледіла його задуму.

— Я далі не піду,— чує за собою Тотеків шепіт.

— Як хочеш,— відповідає вона так само тихо.

— Флокс нехай лишиться зі мною, добре?

— Як хочеш,— повторює машинально, озирнулась на Тотека на мить, уникаючи його погляду. Букет з срібними кульками, що його тримав Тотек, на якусь мить збудив миттєвий жаль, але вона вже владно підштовхнула Флокса до хлопця,— і в прощальному погляді пса бачить той самий докір, що й раніше у Тотека.

І нарешті, по стількох тижнях вона сам на сам зі своєю затаєною і незборимою мукою. Навколо ані душі. Вони самі. І він ще не знає про її присутність, і це важливо. Після вечора освідчень, коли вони розійшлися, посварившись, вона, звісно, зустрічала його. Завжди в гурті інших. Майже щодня. Інколи віч-на-віч, коли не вдавалось уникнути спільного вирішення поточних службових чи шкільних справ. Та вперте пригнічування, власних почуттів створювало такий стан, що, навіть стоячи перед Балчем, вона майже не бачила його. Успіх такого «небачення» щоразу радував її. Це сповнювало гордістю. Не помітила чи й помітила, але запізно, що та гордість, як нещирий друг чи прихований ворог, день у день розбиває природність і щирість її байдужості. Бо ж не були їй байдужі ті зустрічі, якщо вони раз у раз приносили їй дедалі зростаюче відчуття тріумфу, що вона може бути аж так ділова й холодна. Але бачила його здалеку чи відчувала його присутність десь поблизу — й теж раділа, сповнена тією підступною гордістю, що це буцімто мало обходить її. Перші сигнали загрозливої для неї небезпеки вона свідомо вловила аж тоді, коли оте його безупинне кружляння навколо неї почало слабнути. Замість сподіваного полегшення, спершу була таки сильна цікавість — якщо зважати на нею ж витворений внутрішній стан,— а згодом — біль образи, нестерпної образи, що все наростала. Тепер вона мала більше (і законніше) право на гордість: їй, Агнешці, вистачило-таки сили й гордості опанувати своє роздратування, ні перед ким, навіть перед собою не виказати хвилювання, анічогісінько не змінити в усталених межах поведінки.

Після Павлинчиних хрестин Льода Пживлоцька посварилася з Януарієм. Може, жінка образилася на його слова, про які їй, без сумніву, переповіли, а може, були й інші, не відомі Агнешці причини. І Зенон Балч почав, як і раніше, навідуватися до Пживлоцької. Цього Агнешка, звичайно, не могла не помітити й усе ж попрохала в Павлинки позичити їй кольоровий лляний килимок. Злощасні двері були знову завішані. Проте невдовзі навіть і це не відгородило Агнешку від бурхливої сцени між Льодою та Балчем, після якої відвідини припинилися. Гордість і гідність Агнешки знову мали певний перепочинок. Образа, яка віднедавна поселилася в ній і яку вона, вивільнившись з-під впливу найгостріших збудників, уже частково приборкала, допомагала їй досить легко зносити мимовільні, інколи випадкові, а часом і неминучі зустрічі з місцевим володарем.

Всі учасники останніх подій, здавалося, нарешті вільно зітхнули. Тотек повеселів і з видимою охотою горнувся, разом з Елькою, до наднормових уроків, де подавався матеріал, що мав підготовляти до вступу в ліцей. Повеселіла й Павлинка, бо ж її понурий сердитий брат зашився десь у підзамчі, майже не буває вдома. Льода, може, і вдячна за опіку над Тотеком і найбільше за Агнещину поступку в найважливішій для неї справі, інколи на часинку забігала до Агнешки, вже простіша й природніша, майже стерпна. Навіть завішаних дверей не побажала помітити й прокоментувати. Часом, повертаючись зі школи, Агнешка знаходила під дверима збляклі від часу візитні картки, списані наче друкованими, похилими літерами; в тих картках Льода або запрошувала до себе в гості, або ж одбувалася якимось легким жартом, так, аби урозмаїтити життя. Пізня осінь, ранні сільські вечори й самотність сприяють жіночій прихильності. Якби не те, що вони ані разу не згадали про Балча — що обом їм повинно було видатися чимось Досить значущим,— то вони могли б визнати свої стосунки за врегульовані, ба навіть гармонійні. Семен, якщо не їхав кудись за наказом війта, займався різними громадськими та шкільними справами, а решту часу пересиджував у Павлинки, вистругуючи Мар’янекові пташок з дерева та бренькаючи малій Гельді на гітарі. Агнешці ще здалося, ніби його терплячість поволі, але з усе наростаючою силою дратує й відштовхує давніх приятелів. Вони визнавали за краще бути з Януарієм у його парубоцькому гурті. І нарешті Балч. Він поспокійнішав, тримався віддалік. А коли і йшов кудись, то здебільшого до кузні. Якщо ті відвідини й заважали кому, то тільки Жерарові, бо до кузні стала вчащати й Пеля, але та, наслухавшись Бобоччиної ворожби та порад, нарешті ласкаво згодившись прийняти ковалеві залицяння, вела себе розсудливо й стримано, як і личить поважній нареченій. Тепер її більше обходило те, як одвадити його від Клубу й відвернути від пиятики. Відтоді, як вона взяла в голову вийти заміж, дівка занедбала навіть батька й, коли ввечері приводила Жерара до своєї хати, то раділа, що старий Пащук в цей час на підзамчі. Та й у Януарія в Клубі зменшилося приятелів. Балч через тільки йому відомі обставини пішов, щоправда, на компроміс і лише частково відмінив свій, не забутий Агнешкою наказ, однак здійснював суворіший нагляд за продукцією Зависляка. Через певні проміжки часу, пізнім вечором чи вдосвіта, від Клубу від’їжджала кудись вантажна автомашина з товаром. Саме так говорили про це у селі: товар. У кабіну сідав Балч, а подеколи Семен. Товар товаром, заспокоює себе Агнешка, однак у Клубі часті колись п’янки ослабли й притихли. Сталося іще значніше: друзі-рибалки, яких досить різким тоном підганяв війт, в одних місцях почали прорубувати ополонки, а в інших ламати лід, взялися закидати неводи, захопилися марудним ділом передсвяткового вилову риби, денного й нічного. Плоди цієї праці теж називали «товар», отож, коли на світанку Семен промчав з гуркотом на своїй машині вулицею, Агнешка, перш ніж знову заснути, подумала про мету отієї мандрівки, уже нічого не маючи на підозрі.

Заспокоїлося, притихло село. Вечорами, аж доки ще не похолоднішало, до школи сходилося трохи молодиць та дівчат. Вони лагодили волоки й неводи, часом шили чи гаптували, інколи перебирали принесене з собою пшоно, гречані крупи й горох, слухали радіо. Свої приймачі використовувати все ще шкодували. Агнешка деколи була з ними, а деколи й ні. Ключ від класу залишала під рогожкою, покладалася на Семена, знаючи, що він за всім допильнує. Пліткували? Ну, звичайно ж, але з Агнешки тепер було їм мало втіхи. І що не кажи, а з дітьми теж налагодилося, пішло на краще, й вони це визнали. Не пожалкувала Коздроньова, подавши колись добрий приклад іншим. Агнешка й собі, звісно, в межах власних принципів, суворо дотримує умов цього наступально-оборонного союзу. Картаті штани, хоча взимку вони стали б у великій пригоді, давно вже спочивають на дні валізи. Спокій, перемир’я. Цю відшумілу вже пізню осінь Агнешка може, здається, назвати нормальним періодом навчання.

Можливо, цей оманливий спокій навіть дещо роззброїв її внутрішню готовність до всього. Був же час, напочатку, коли вона з дня на день сподівалася, що її відкличуть з села. Історія з підставними дітьми, з обведеними навколо пальця інспекторами як прошуміла над Хробричками й Хробрицями, так повинна була помчати й далі. Проте нічого не сталося, тиша. Агнешка, побоюючись неприємної розмови й необхідних пояснень, до міста не поспішала; на щастя, ніхто її туди й не викликав. Вона могла лише здогадуватися і дійсно-таки здогадувалася, що за час кількох досить тривалих виїздів Балча до міста там було обговорено всі ті речі, яких би їй самій не вдалося спростувати. Він сам улаштовував всі адміністративні й господарчі справи. Навіть її щомісячну зарплату з повіту привозив він. Забезпечив школу та її особисто паливом на зиму. Тому, видно, й змовчала Агнешка, побачивши серед того палива сухі, схожі на макуху, кружала горілчаних відходів, що мали підтримувати більший жар у залізних грубках. Якогось дня Балч, мимохідь і коротко, не чекаючи, як вона це сприйме, повідомив про задум обладнати ще одну класну кімнату, і невдовзі по цьому Семен повіз до Джевинки разом зі звичайним питним товаром й дошки для нових парт. Війт сам вів свої поточні справи, вирішував, керував. Любив це робити, володар. На цей раз в пору непевності й ще не вигнаного з серця остраху його єдиноначальницька самостійність була на руку Агнешці, була для неї ніби заслоною. Давала можливість займатися тільки шкільними справами. Очікувані бурі пройшли стороною, не зачепивши її, і трохи згодом перестали їй являтися у снах гнівні обличчя Псякреньтки та Іксинських. Балч ні про що не згадував, отож їй не потрібно було за щось дякувати. Якби не сором за власне пристосовництво, за ненормальну поблажливість до війтових методів господарювання та керівництва, вона б почувала себе зовсім певно, спокійно.

Сумління довелось задобрювати старанною працею. Разом з Тотеком перенесла з кімнати до школи все те зібрання німецьких книг, втаємничуючи у клопіт з книгами й Льоду, яка могла порадити, що ж робити далі. Зовсім несподівано Льода охоче заходилася коло книг. Відвезла їх до міста й повернулась радісна та збуджена, щедро вихваляючись не тільки передачею знахідки аж до воєводської бібліотеки, але — ще більше — відновленням давніх потрібних знайомств з приятелями небіжчика Адама. При цьому натякала, начебто ті знайомі, якби тільки вона схотіла, могли б влаштувати її на тепле місцечко. Розповідала вголос, не раз і не два, певне, розраховуючи на відгук Балча. Проте Балча, після недавньої сварки з нею, все це мало цікавило, і тільки Тотек, знову збентежений і засмучений, почав частіше задумуватися на уроках, борсаючись у вирі суперечливих почуттів: сьогодні — радості, що Балч посварився з матір’ю, а завтра — надії, що мама звідси виїде, а ще пізніше — ляку від думки, що ж тепер станеться з ним самим. За книги пізніше було отримано невелику суму грошей, котрі Пживлоцька церемонно, найпевніше, щоб піддобритися до Агнешки, передала до шкільної каси. Ідилія! Отож двоє, власне, Балч і Пживлоцька, котрі, правда з різних причин, найбільш її дратували, ці двоє на певний час опинилися в ролях ангелів-охоронців.

А чи Льода — вже багато пізніше задумалася Агнешка — під час своєї поїздки з книгами не навідалася, бува, до Джевинки? Бо відразу ж після її повернення з’явився на сцені отой Заритко.

Що за людина цей Заритко! Єнджей, так, знайомлячись, трохи по-старомодному він назвав себе, щоб тоді ж запросити Агнешку на іменини, день яких уже наближався. Тотек не знає та й не може знати, ніхто не знає, що їх перша зустріч відбулася в переддень його єдиного візиту в її квартиру. Якось, після обіду в неділю, збирала на віддалених схилах підзамчя мерзлі ягоди глоду. Непримітного, занехаяного велосипедиста, що наздогнав її, вона прийняла за мандрівного ремісника чи точильника ножів. І тільки, коли він заговорив до неї, вона враз понизила кваліфікацію: не ремісник, що ходить з точилом, а інтелігент в стадії розкладу. Отож — напівінтелігент. Мова його вельми вже кучерява. Теми балачок абстрактні, загальні, теми крутія і хитруна. Соціаліст-містик, мало не пророк. Належно не оцінений, скривджений філософ. Борець. Завжди боровся з соціальною нерівністю; складений ним гороскоп — чи вам відомо щось про астрологію? — підтвердив усі його завбачення. Очі в нього — з поетичною млою, поблажливо споловілі, в торбинках повік, нібито на весь світ ображені, але хитрі й дуже вже самозадоволені. Чи ви, пані, партійна? Впізнав її, як сам висловився, за детальним описом вроди. За описом — чиїм? Ви, приятелько, поцікавився, отже, героїня тієї славної афери з інспектуванням школи? Він, Єнджей, не передчував тоді ніякого лиха, так як товариш війт, Балч, повіз був його дітей на екскурсію до давніх руїн, оцих от. Довгий ніс з червоною бурулькою на кінці. Чого він шукав тоді на підзамчі, що винюхував? Сьогодні, проаналізувавши всі здогадки, щиросерду розмову з Тотеком, вона могла б відповісти: він прибув сюди по «факти».

Прийшов він, чи, точніше, приїхав тим своїм велосипедом наступного ж дня. Якийсь елегантніший, напахчений, з чого Агнешка зробила висновок, що попереднього дня він не розраховував на зустріч із нею. Про ці відвідини в Агнещиній пам’яті залишився дуже короткий запис. Бо ще й досі пече сором і прикрість за вибрик цього маніяка чи бевзя. Він мало не з порога освідчився їй в коханні. А може, точніше (як те освідчення зазвучало!) запропонував їй — самітній і безпорадній — свою руку. Руки ж його жилаві, беручкі, землисто-бліді, пальці просякнуті нікотином і чорнилом. Очі мутнуваті, трохи косі. Ніс з бурулькою. Агнешко рідна! Освідчення вона сприйняла, як невдалий жарт. Та він не жартував. Відповіла йому коротко, ясно. Назавжди. Здавався здивованим, збентеженим більше, як вона. Хто вселив у нього таку нахабну надію?

Сьогодні Тотек розповів їй таке, про що вона дійсно не знала. Про нові відвідини Заритка до Пживлоцької, хоч знала дещо інше. Нетривкий спокій в селі знову почав ламатися. Багатьох не на жарт здивували численні Балчеві поїздки до міста. Навіть Бобочка після чергової прощі до Бялосолі й нарад з тамтешньою родичкою незабаром під секретом сповістила всіх, що під війтом хитається грунт. По хатах, по жіночих закапелках прошуміла невідомо ким кинута поголоска: на Балча хтось доносить. До війта знову завітав Мигдальський, хтось підслухав, хтось підглянув, як Балч після довгої балаканини, шпурнувши в того підсунутими до підпису папірцями, прокричав:

— Ой і дам же я комусь по пиці! По пиці!

Це дало поживу для нових здогадів. Агнешці вже здавалося, що і на неї поглядають дивно. Як? Одні з задоволенням, інші багатозначно, частина ж гвардійців-соратників вороже. Все це було жахливе, особливо змовницькі усмішечки — найгірше. Як вони сміють, за кого вони її мають? Вона ж не у такий спосіб вирішила провести свій двобій, розпочатий ще від першого дня. В серці паніка. Приспані хмари знову облягли виднокрай, лякають, погрожують. Найдивніше, однак, що тепер вона найменше боялася за себе. Хотіла б поговорити з Балчем, але ж сама собі ото відрізала шлях до розмови з ним. На ній самій помстилося її ж почуття гідності та гордості. Балч виїхав знову, не було його аж два дні. Повернувся мовчазний, загадковий. Агнешка гарячково й хаотично думала й передумувала, що б вона могла тут зарадити і як могла б протидіяти (проти чого? кого?).

І от у той день, коли Семен привіз із Джевинки нові парти й казав комендантові (вона саме була в класі), що столяри підвищили звичну ціну ще на половину (ще на половину товару, здогадалася), вона зненацька усвідомила собі, яку долю допомоги може взяти на себе. І відразу ж вибралася до Хробриць, розшукала Кондерчиного Ромка й розпиталася хлопця, віч-на-віч, не лякаючись його думки про неї, що сталося з тією скаргою, котру він надіслав був кудись після того злощасного вечора танців. Так, тоді він дійсно оформив звіт, не скаргу, і пішов той звіт по лінії молодіжної організації, та відповіді ще не одержав. Наприкінці розмови Агнешка, обіцяючи подати своїм хробрицьким ровесникам всяку допомогу — не завагалась навіть з певним значущим натиском підкреслити, що й Кондера-батько інакше не думає після свого примирення з Балчем,— щоб він, Ромко, свою заяву при першій нагоді чимшвидше розшукав там, куди її надіслав, і забрав. І, щоб перевірити, чи Ромко виконав обіцянку, пішла сьогодні Агнешка до Хробриць, менше думаючи про зустріч із Збильчевськими, більше — про зустріч з Кондерами. До того ж трапилась і оказія: свят-вечір. Святкову облатку переламала, святкові побажання склала, від Гані почула обіцянку, що обоє з Юром прийдуть до неї просити на весілля після різдва. Ромко провів її аж до повороту на греблю. Звіту того не знайшов, але йому обіцяли, що як тільки знайдуть, то негайно надішлють.

Може, надішлють, а може, й ні. А можливо, все це взагалі не має вже ніякого значення. Ну й наївна ж! Без потреби вплутується в усе більш підозрілі, двозначні ситуації. Бо що подумає хоча б цей Ромко? Вже подумав. І в батька випитав, що це за угоду склав він з Балчем. А якщо Балч прибрехав про конверт, покладений під Кондерину скатертину, то її втручання ще ганебніше. Дійсно, донощиця! Збильчевські про це дізнаються. А яким тоном повідомив їй Ромко, що зустрічав пана Стаха, лікаря, під руку з гарною дівчиною! З гарнішою й гіднішою лікаря, Стаха, а вона, Агнешка, саме в цей час мало не втратить голови (та й амбіції), нерозсудливо боронячи ватажка банди крикунів і п’яниць. Заради чого, в ім’я чого?

Заради чого, коли все відбувається за її спиною? Отже, Заритко полетів зі свого крісла. Це жахливо, помимо навіть того, що Заритко телепень і, здається, негідник. Жорстока гра, люта. Для половинчастих засобів немає в ній місця. Схоже, ніби Заритка ударив його ж бумеранг. Але чи сам він придумав отой бумеранг, чи хтось інший вклав ту річ в його руки? Кинув виклик — і програв. Розплакався перед Пживлоцькою. Пживлоцька!

Рівняння: Заритко, Балч, Пживлоцька. Заритко та Балч давні суперники. Задавнена, прихована ненависть. Нещирі взаємні послуги. Удар — і слабший падає. Страшна, і грізна, і нещадна ця людина, що задумано стоїть над могилою капітана Пживлоцького. Пживлоцька. Її двоїсте ставлення до всіх. Можливо, тільки останнім часом не двозначна до Зависляка. Поганенький, маловартісний для неї партнер. Незначний сам по собі, залишений в резерві на випадок, якщо буде потрібний свідок обвинувачення. Заритка, яким колись зневажила, тепер використала, як знаряддя своїх задумів. Агнешку ж мимохідь зробила принадою, живцем. Нехай він розправиться з Балчем, а потім зможе вибирати й вибрати за власним бажанням одну із них — такий, напевне, план спокуси склала собі Льода. У рівнянні отож залишаються тільки Балч і Пживлоцька. Що вона, ота Пживлоцька, ненавидить його? Кохає? Покладає на нього свої надії? Зрікається? Хоче знищити? Чи, може, прагне тільки мучити, без кінця дратувати й, змучивши, знову зв’язати його з собою? Дай відповідь на це, Балче. Відвернися, нарешті, від могили, подивися на мене, я ж тут.

Он скільки тижнів, днів, подій і справ можна вмістити, якщо все це вже пережито й передумано раніше багато разів, в хвилину очікування. Наче в блискавично-швидкому фільмі переглядає Агнешка уже відшумілу осінь, бо почуває, щоправда, ще непевно, але твердо й прозірливо, що вона, так ото довго пасивна, сьогодні сама виходить назустріч власній долі.

Он він, Зенон Балч. Он та голова, непокрита, трохи звужена, жорстка в обрисі, немовби вийшла вона — без певної гармонії площин та без певної обробки граней — з шестигранної міцної брили. Он те волосся, куце, густе, тепер, на фоні снігу, значно темніше, аніж насправді. Потилиця міцна, широка, над сміливо розкинутими плечима. Кремезність тіла не нагадує обважнілості, гладіаторська поривиста постать його струнка й воднораз гнучка, могутня сила притлумлена якоюсь лінивою втомою; контрастні риси у цьому образі не затемнюють одна одну, гармонійно зливаються, грізно й непереборно, а для Агнешки — в силу її власного захоплення — навіть просто чудово. Отож, це й є Зенон Балч — так називається отой темний прямостійний образ, той не такий уже й значний об’єм тіла й одягу, не набагато більший, менший чи відмінний від мільйонів інших; та частка простору, наповнена чимсь єдиним, болюче неповторним, тільки на перший погляд подібним до мільйонів інших.

Чому я, дивується й жахається Агнешка, повинна дивитися й думати тепер так, як не дивилася й не думала ще ніколи? Коли це в мені посіялось і зійшло? Якби цей безсоромний подив вона спробувала записати на сторінках своєї хроніки (ніколи не напишу цього й уголос не промовлю), слова, напевне, вернулися б до своєї дитячої форми, недолугої й незграбної, заховалися б, засоромлені, за скромністю й несміливістю, як той малий Ясько за хвартушком Павлинки. А може, все це не моє, може, я навчилася цього з книг? Бо що ж би (протидіє тверезий розум, захищається вона) мало вабити її до цієї людини? Якби дійсно-таки все було правдою, що вона думала про Балча — про єдиний, неповторний образ простору (смішно!), то це одночасно повинно було б означати, що його єдиноначальницькі домагання не такі вже й самозвані, бо, власне, вона ж сама їх обгрунтовує й підтверджує, надаючи йому, порівняно з собою, переваги більш як королівські. А вона ж, проте, найлютіше ненавидить в ньому саме цю владолюбну бундючність, нелюдське тиранічне прагнення здобути право на оте єдиновладство. Але ж хіба вона не читала (невже таки й справді читала? А може, ця думка якимсь чином народжується в її голові саме зараз?), що кожна людина, кимсь іншим виділена з громади як обранець і названа єдиною, одночасно з цим одержує від нього королівську мантію на плечі? Напіввійськова куртка Балча не перетвориться в королівську мантію. Та куртка прикриває собою торс, засмаглий, гладкий, чужий. Під нею дрімає дикість, бурхливість, жорстокість, а також віддих для різкого, гнівного голосу, для глузливих і грубих слів. У якомусь іншому місці (Стах...) все було освоєним, безпечним, лагідним. Чому ж не прив’язало мене до себе оте лагідне та безпечне?

Чим же, власне, притягує мене цей чоловік? Всім отим страшенно чужим для мене? Так. Отим чужим. Насамперед цим, ні, навіть тільки цим усім, чужим. Коли ж це воно зародилося в мені? Може, ще тоді, коли для нашого сирітського будинку вибрала наймення «Колумб»? Напевне тоді, коли обрала для себе долю вчительки. Бо чим же є моє улюблене, подароване на пам’ять суденце? Символом мого покликання. Спілкування з людьми, прагнення дізнатися невідоме про навколишніх і жага пізнати іншу людину. Пробитися до невідомої чужини, зламати, засвоїти її. А якщо так, розмірковує Агнешка далі з нежданою надією самовиправдання, якщо Колумбові мандрівки в невідомі простори інших людей є її покликанням, то ж чи цей найбільш чужий із чужих чоловіків не може стати природною частиною її долі? Отож вона має-таки право бути сьогодні, в цю мить, саме тут. Право думати про нього. Дивитися на нього. Як він пробуджується з непорушної задуми. Випростовується, підводить голову. Правицею Щось виймає з кишені куртки. А тепер викидає руку просто вгору. Залп із п’яти пострілів розриває тишу коротким гуркотом, перекочується попід півколистою стіною лісу й повертає назад. І, немовби бредучи крізь оту відлунену хвилю шуму, щораз нижчу, щораз тихішу, а через якийсь час спадаючу аж до самих ніг, Балч іде до Агнешки. Приглядається до неї уважно, без подиву, без звичайної іронічної усмішки. Підходить, простягає руку:

— Вибачте. Такий шум.

— Він мені не заважає. Дивує тільки, що де відбувається тут, на цвинтарі.

— Їх не дивує,— ледь помітним жестом показав на могили.— Що ж, салют товаришам, як щороку у святвечір. Це такий мій особистий обов’язок, бо, як-то кажуть, загальна вистава відбудеться трохи пізніше, в день роковин. Думаю, дочекаєтеся її тут.

— Ви сумніваєтеся в цьому?

— Не сумніваюся й не вірю. Я просто не знаю. Сьогодні, в усякому разі, не хотів вас налякати. Вичікував, аж поки вам не набридне і ви підете звідси.

— Але ж ви не знали, що я тут.

— Знав. Я маю добрий слух. Та зрештою навіть без слуху...

— Ви мене не налякали. Сьогодні я вже звиклася з стріляниною. Ось вам, будьте ласкаві, ваші ялинки і... оцей аркан.

— Надіявся трохи й на це.

— Ви просто нестерпний. Із цим своїм всезнайством.

— Видно, не зовсім, бо ж ви зачекали на мене, не пішли геть.

— Отож усе-таки набридло це мені, ось і піду вже геть, щоб справдилося сказане. Прошу пробачити, що не зробила цього раніше.

— Ні, ви не підете геть.

— Що ж, нехай справдиться й ця ваша надія,— після певної паузи й роздумів погоджується Агнешка.— Очевидно, що не піду. Ми ж, врешті, повинні поговорити.

— Це самокритика чи докір?

— І те, й те. Наші стосунки якісь ненормальні.

— Стосунки? Які? — дивується Балч з ледве вловимою ноткою іронії.

— Не чіпляймося до слів.— Агнешка перемагає збентеження, що охопило її.— Хоча б службові, сусідські, взагалі... людські.

— Чорт... Перепрошую. Гаразд, поговоримо. Аджеж переддень свята, чи не правда? Мир усім людям доброї волі.

— Не тому, що свят-вечір,— сердиться Агнешка.— Облишмо свято! Дідько б взяв...

— Точно! — Балч, власне, в цей момент перекладає пістолет із куртки до внутрішньої кишені піджака.— Дідько і взяв... Випалив усі шість патронів.

— Отож і досить про це.

— Ніколи не досить,— заперечує Балч стишеним голосом, немовби якось зверненим до власних думок,— Дуже мало ми вшановуємо їх пам’ять, дуже мало, щораз менше.

— Це добре. А ви жалкуєте за цим?

— Це погано. І мучить мене совість, що потроху перестаю жалкувати.

— Немає чого. Спогади сумні. Пане Зенон, я теж маю кілька могилок. Але не повертаюся до них. І на канікули не поїду.

— А до живих?

— Не захотіла. Хоча взагалі запрошували.

— Отой мальованець. Колумб.

— Пане Балч!

— Не хочеш говорити про мертвих, не хочеш про живих...

— Ходімо звідси. Сумно.

— Гаразд. Я покажу місце трохи веселіше, більш людське.

Бере свій шнур, другою рукою злегка підтримує її за лікоть. Веде Агнешку схилом навскіс, вгору, на край покритого лісом пагорба. Під навислою над урвищем сосною зупиняється, скидає з себе куртку й розстеляє по снігу. Жестом запрошує, щоб сідала, сам же, змівши сніг рукавом святкового піджака (аж тепер це помітила Агнешка), сідає віддалік на пеньку, що сповз на край провалля. І тільки сів, одразу ж стягнув з шиї туго зав’язану краватку, ту саму, в якій був і тоді, під час перших відвідин, старомодну краватку в косу смужку, й сердито запхав її до кишені. Розстібає комірець сорочки й віддихується аж надміру полегшено. Та він не тільки грізний, жорстокий і нещадний. Він ще й досить кумедний, безборонний. Як дитина.

— Зеноне...

— Агнешко?..— зиркнув на неї запитливо, з надією.

— ...Балч. Зенон Балч,— повторює Агнешка тихо, з холодним роздумом, чи то дивуючись з цих двох слів, чи з самої себе.

Посмішка, що вже сходила в його очах, гасне.

— Я думав, що... Пробачте.

— Ви якось дивно зветеся. Якось по-чужому.

— Як для кого.

— Звісно,— підтакує Агнешка з несподівано сумовитою покорою.

Насуплені, обоє якусь хвилю мовчать — без образи одне на одного, немовби сумуючи над спільним клопотом.

— Ви можете до мене звертатися на ти. Без пан. І мені дозвольте теж.

— Не вийде,— вголос розмірковує Агнешка, не дивлячись на нього.— При людях не можна. І взагалі не можна. Бо в цьому було б щось нещире.

— Можливо. Але принаймні сьогодні. Тільки сьогодні.

— На честь свята.

— Ні, просто так, без усякого приводу.

— Як хочете. Завтра будеш сердитися.

Агнешка простягає руку. Балч стискає її й підносить до вуст з поважною, досить незграбною галантністю. І обоє зненацька начебто засоромлюються. Дівчина вириває руку. А він нашвидку шукає звичніших, більш властивих його натурі слів.

— Шкода,— говорить,— що я забув свою баклажечку.

Але в ту ж хвилину, помітивши вираз її очей, він пожалкував, що сказав оце.

— На щастя,— каже Агнешка,— бо знаєш, як я її ненавиджу!

— Я пожартував,— здається Балч.— Є такий звичай, щоб випити за своє здоров’я, коли... А потім...

— Балче,— перебиває Агнешка.— Я ніколи не зверталася до давніх звичаїв, коли хотіла поцілуватися.

— Це щиро? Я не впізнаю тебе.

— Впізнаєш.

— А зараз не хочеш?

— Ні.

— На згоду?

— Щодо згоди — згода. Краще не сварімося.

— Отож, коли ти захотіла... Так-так. Виходить, ти не така вже й недосвідчена. Скажи, що ти робила тоді, над озером, з тим... Колумбом?

— Цілувалася.

— І тільки?

— Зеноне, не сварімося сьогодні.

— І все-таки шкода, що я забув баклажку. Хоч би сам трохи хильнув.

— І сам залишився б тут. Біля мене ти вже не будеш пити. Ніколи.

— Часом ото я задумуюсь,— Балч ледь стримує вже чутне в голосі роздратування,— звідки це з’явилася в тебе отака відраза.

— Відраза — добре слово. Чи ти знаєш, чого я втратила всіх, усіх своїх? І Кшися теж, брата, хоча він і пережив ту ніч. Коли гітлерівці оточували Волічку, наші партизанські вартові спали. Бо були зовсім п’яні.

— Військово-польовий трибунал.

— Обійшлося без трибуналу. Гітлерівці замордували всіх. І партизанів. Вартових перших.

— Не знав про це. Ти ніколи не розповідала.

— Коли я мала тобі розповідати? — в питанні бринить смуток і докір.

— Дійсно.— Балч схиляє голову донизу, насуплюється.

— Зеноне,— прохаюче нахиляється Агнешка в його бік.— Чому ти знову дозволив Завислякові? Тоді ж, коли ти заборонив, я так зраділа. Насправді. Чуєш, прошу тебе, заборони йому... заборони їм усім раз і назавжди.

— Це не так просто,— говорить Балч понурим, невиразним голосом.— Заборони, заборони... Ти ж не питаєш мене, звідки я беру на це все. Хоча б на твою забаганку, на ту школу. Може, думаєш, що ті, з повіту, такі щедрі? В них теж непереливки.

— Не звертай на школу, шановний товаришу Балч. Я можу працювати без нічого, в холоді.

— Це я знаю. Але діти не можуть.

— Все-таки це не привід. Закрий ту гуральню — і все.

— Не так просто...— повторює Балч.— З цього ми тут починали. Перша, найдавніша традиція,— це слово він підкреслює з притиском і сарказмом.— Звикли мої люди, призвичаїлися. Що б я їм тепер сказав?

— Ну й ну! Яка делікатність!

— Ти цього не розумієш, бо не все знаєш про мене. Я міг після війни кинути якір, де б забажав, пропонували мені то те, то інше, навіть височенькі посади — не схотів. Вирішив залишитися тут. Бо для мене краще бути богом у Хробричках, аніж наймитом в якійсь там конторі. Таким уже народився. Люблю бути кимось. І мати щось.

— Ким же ти є? І що маєш?

— Атож. Раптом виявляється, нібито треба знати, ким і що?

— Не дивись, будь ласка, на цвинтар.

— Гаразд. Отож — на Хробрички. Чудовий звідси вид, різноманітний. Мертві, живі. Що ж вибрати? Не знаю. Агнешко, це дуже погано, що ти потрапила до нас.

— Не бачу зв’язку з попереднім.

— Почекай-но трохи, зрозумієш. Ще до твого приїзду усе тут мені остогидло. З іншої причини, просто з безнадійної нудьги. Приїхала ти, і я змінив свій план. Якщо ти залишишся тут, подумав, то і я залишуся. А якщо ти не витримаєш і втечеш, то я теж виїду звідси. Бачиш, яку добру нагоду мало село — позбулося б диктатора. Якби ти в той час знала мій намір, втекла б, правда?

— Ні,— відповідає Агнешка не задумуючись, лагідним і м’яким тоном.

— От іще. Чорт...— Балч ламає кілька сірників, поки йому вдається запалити цигарку. Одночасно з глибокою затяжкою він опановує себе, заспокоюється.— Жалкую, що я тоді не залишив тебе тут саму,— каже якось безбарвно, без інтонації, скорше до себе, аніж до неї, немовби повторював вже раніш обдумувані міркування.— Тоді я ще міг би це зробити. Потім усе вже переплуталося. Можу, напевне, й тепер плюнути на ці погані Хробрички й піти. Але вже не сам. Отож, значить, що ж його робити? Міг би послухати тебе, змінити все це, що тут натворив, і себе також. Вивернути навиворіт. Але тоді вони всі спитають мене, для чого чи для кого зробив отак? Бо тут на селі безкорисливість вважається нібито чимось поганим, тут ніхто за її допомогою не здобуде собі ніякого престижу. Отож або я зумію дати потрібну відповідь на таке запитання, або ж не зумію — й тоді стану звичайним блазнем, посміховиськом, чого не переніс би навіть одного дня. Таке ото зачароване коло, чорти б його взяли! Може, махнути рукою та й піти до Бобочки, хай поворожить.

— Ти думаєш тільки про себе. Щоб, боронь боже, чогось не сталося. А хіба певний ризик, приятелю, без гарантії й гарантованої оплати, не може бути благородною справою?

— Що ти знаєш про ризик? Ти ж в ідеальній згоді зі своєю роллю. Освіти каганець на бруствер[12] чи як це. Войовнича слушність. Приклад для наслідування.

— Можеш іронізувати, а я хотіла б, щоб саме так було. Але поки що цього немає. Зачароване коло — це є і в мене. Ще з першого дня я повинна була кричати, бити на сполох. І що ж? Сиджу тихесенько, втішаю себе, що якось-то впораюсь. А це вже анітрохи не схоже на мужність і енергійність, на чесність і добросовісність. Отже, я теж егоїстка й боягузка. Не кричу, бо тоді довелося б звідси виїхати. А я не хочу виїжджати, я хочу бути тут.

— Розумію, школа.

— Ні. Не тільки.

Незважаючи на те, що вона заперечила досить слабко, все ж ці слова, вимовлені дзвінко й твердо, забриніли, як певне визнання й виклик. Балч не відразу відповів. Задивившися на вогник цигарки, він збирався з духом і кілька разів безмовно поворушив губами, аж поки вона почула:

— Навіть те, в чому ти себе звинувачуєш, досить нелюдське. Не по-людському пристойне чи не по-людському пишне, що, власне, одне й те ж. Ти дограєшся до найгіршого, от побачиш.

Але його очі, котрі вона бачить трохи збоку, хоч і сказав він це мало не пошепки, зовсім не грізні. Не злякалася, вся подавшись до нього, вичікує. Відчуває, що вся ота надмірна грізність слів не замикає, а відчиняє бажання вилити свою душу.

— Я розпитував про тебе у декого,— каже Балч трохи хрипкувато.— Міркував: не прибула ти сюди так собі, з власної наївності, без якоїсь провини, гріха чи грішка. Без цього не відрядили б сюди. Бо сюди засилають, як на кару. Однак не допитався. Й тепер не знаю, хто ж ти насправді і яка ти є.

— Але ж ти бачиш яка. Така, яка є. Ні ліпша, ні гірша.

— І це дуже погано, що не гірша.

— А яка б тобі користь з цього?

— Яка потрібна. Було б по-людському, звично.

— Невже ти так погано думаєш про людей?

— Мушу. Тоді в мене все вирівнюється. І сам я вирівнююсь. А так ти мені псуєш усі рахунки.

— Що ж, думай про мене, вигадуй щонайгірше.

— Я це й роблю. Безперервно,— зиркнув на неї мимоволі, з розпачливою щирістю.

— І як, допомагає? — І тінь гіркої усмішки.

— Ні, грім би його бив, не допомагає! Дівчинко, що це ти зі мною виробляєш? Якби не ти... Я ж ніколи не мав ніяких сумнівів. Свистав я на всякі абстракції. А ти мене примушуєш грати в котика-мишку. Змушуєш, щоб я вірив у щось, чого немає, що просто неможливе. Про що я взагалі не знав. А ти спокушаєш мене, нібито все те є, нібито воно можливе. Змушуєш мене переконатися в цьому. Ні, не вірю!

— Чи й справді ти думаєш так, Зеноне? Не відповідай — подумай: дійсно так?

Мовчить він — і довго мовчить.

— Ні,— заперечує сказане нарешті й продовжує не без здавленого примусу: — Я вже нічого не знаю напевне.— І вибухає: — Занапастив я себе, втратив спокій! Через тебе...

Після довгої паузи знову обзивається Агнешка, говорить повільно, мов шукає потрібної форми вислову для надто важкої думки:

— Спокій, однак, Зеноне, до тебе не вернеться. І до мене. Ті наші зачаровані кола якось, видно, сплелися між собою. Склалося так, начебто ми прагнули одержати одне від одного допомогу чи й порятунок. Тільки ніхто з нас — ні ти, ні я — не бажає поступитися.

Вона замовкає, діткнута його дивним усміхом. Не дивним, а тим, найкраще знаним, найчастішим, злим.

— Отже, гаразд, гаразд,— відказує він байдуже, нібито зненацька охоплений нетерплячкою чи втомою, намагаючись уникнути її прикрого, здивованого погляду,— Облишмо все те. Відбій, пора спочинку.

— Зеноне!

— Що? — він дивиться на неї з невинним збентеженим невіданням, немовби тільки що прокинувся зі сну.

— Ти в кожній такій розмові маєш два язики, два голоси. І щоразу я попадаюся в цю сіть.

— А хіба ми вже говорили? Про що?

— Не жартуй так. Я не люблю, коли ти стаєш таким.

— Це він, бачите, тільки такі коники викидає, фіглі.

І все...— Балч раптом передражнює звичну примовку Павлинки, котру та любить вживати, коли захищає Януарія.— Агнешко. Я за все життя не звірявся ще нікому, тобі першій. А це нелегко. Соромно мені буде потім, що отакі розвів теревені, що так ото це мені гладко йде. Захворію від сорому.

— Жалієшся.

— Так. Час минає, а ми ні про що серйозне. А Семен не повертається.

— Виходить, ти Семена чекаєш, чекав...

— А ти думала, що...— Його недобрий усміх, ще виразніший як попередні, не хоче запобігти її розчаруванню.

— Для мене все одно, Балче,— твердо говорить Агнешка.— Можливо, ми вже не скоро зустрінемося знову. Хотіла б тільки знати...

— Гаразд. Я слухаю.

— У тебе якийсь клопіт. Я в цьому певна: це просто вгадується. Який?

— Ет, такий собі.

— Отже маєш. І через мене. Розкажи.

— Минув уже. Такий собі.

— І ще, про отого Заритка. Що ти з ним зробив?

— Нічого. Він сам з собою зробив. Я йому, давно радив взятися за столярство. Але нічого, виживе. Я передав йому... привіт. Через Семена. Він зрадіє.

— Слухай.— Агнешка підводиться, стає перед Балчем.— Скажи мені, тільки щиро, бо це для мене дуже важливе, найважливіше.— Збирає сили; нелегко їй зважитися на таке питання: — Чи ти не думав, чи ти ні разу не подумав, ані на якусь мить, що це я...

— Що, що ти?

— ...писала скаргу на тебе?

Балч вибухає голосним, щирим сміхом. Встає, несамохіть простягає до неї руку.

— Обізвалася жінка, нарешті! А я вже сумнівався. Бо тільки — людина й про людину, і ні про що інше не чув я за весь час оцього відмінювання.— Не випускає Руки, яку вона подала йому, з своїх двох.— Ах, дякую тобі за турботу про мене у хаті отого скаута, чи піонера, чи як його там, молодого Кондери...

— Звідки це ти знаєш? — жахається Агнешка. Відчуває в ту ж мить, як її обличчя заливає рум’янець. А тут ще й тон його, якийсь такий собі, легковажний. Звільняє свою руку від його потиску.

— Трохи від старого, трохи в місті, а про решту сам здогадався. Але все те — дитяча забавка. Ні, Агнешко. На тебе я не подумав. Зрештою, я знаю й так, хто скаржився. Сьогодні переконаюся.

— І це тобі вдасться? Як?

— Дізнаюся в коменданта міліції. Це більш певне, аніж торгуватися з Мигдальським, дідько з ним.— Та, помітивши в її очах переляк, додає: — Комендант запросив мене на скромний парубоцький обід.

— Зважуй свої підозри, Балче. Можна помилитися, скривдити когось.

— Я не помиляюся. Ну й дурненька ти!

— Бо ти погано з нею поводишся, Зеноне, нечемно,— Агнешка навіть і не помічає, що цими словами поділяє його здогад і мимоволі когось обвинувачує.

— Якщо цікавишся, то скажу: підшукую для неї посаду. Могла б улаштуватися в Джевинці, але дуже близько. Хай би йшла якнайдалі звідси.

— Вона вже знає про це?

— У неї ще є час дізнатися. Чекай...— Балч якусь хвилю прислухається.— Ні. Це щось здалося.

— Повертайся в село, Зеноне. На святий вечір.

— До кого?

— Павлинка дуже просила.

— Там буде й Пживлоцька, й Зависляк. Не хочу.

— Я теж. Ну, то, може, підеш до Пащуків? До Пелі?

— О, вже знов обізвалася в тобі жінка. Браво, це вже вдруге. Але якщо хотіти, то тільки до тебе.

— Не запрошую, бо не маю на що.

— Ти маєш усе, що я можу хотіти, Агнешко.

— Не говори такого. Мене просто турбує. Турбує те, що ти будеш пити горілку в коменданта.

— Не обов’язково. Можу й не пити. Від тебе залежить.

— Не кажи цього. Але прошу — не пий.

— Дуже просиш?

— Дуже.

— Ти така гарна, коли клопочешся про щось, коли випрохуєш якусь дрібницю. Я не люблю, коли жінка наче передовиця в газеті...— його тепер уже тремтячий голос губиться в здавленому хрипі.— Жінка повинна бути...— і він підступив зовсім близько і пучками пальців доторкається її брів, носа, водить по контурі уст,— ...ти повинна бути такою, як...

— Без порівнянь, Балче,— і вона, охоплена поривом гнівної відрази, раптом відштовхує його.— Мене це не цікавить. Через тебе потім плачуть!

— Виходить, ще й ревнощі! Чудово! — Здивування й захоплення перетворюється на його губах у глузлизу усмішку. Балч одним розгонистим стрибком наближається до Агнешки й, притискаючи їй руки, хапає її.— Я чекав на це. Ти ж казала, що цілуєшся, з ким бажаєш. Забажай і зі мною.

— Ні!

— Невже ти не за цим сюди прийшла?

— Балче!

— Дійсно, мене саме так звати. Ну, не будь же ти бог знає чим. Велике мені діло.

— Ні!

— Не хочеш? Справді? Чому?

— Тому! — Агнешка з люттю дихає прямо в його розкритий рот. А коли він намагається відірвати її від землі, вона несподіваним ударом п’яти підгинає його ноги. Одначе на коліна падають обоє, бо він не випускає її з щораз міцніших обіймів. І шепоче, немов самим блиском оголених зубів, близьких, усе ближчих і ближчих:

— Гаразд... поміряєшся силою... як з ковалем...

Проте Агнешку охоплює кволість. Ці секунди мчать дуже швидко й дуже повільно. Секунди, затьмарені ним, роздутою жилою на його лобі, злою хтивістю в очах. Секунди, яскраві від жалю, що так ото гине її виплекана в очікуванні надія. Балч повалив дівчину, притиснув до снігу її розкинуті руки. Його шорсткі губи у неї на шиї, на щоці, на кутику губ. Агнешка напружила все тіло, трохи вивільнилася з-під його грудей. Відхиляє голову вбік. Крізь стукіт у скронях нараз чує все наростаючий голосніший шум, і в ньому — собачий гавкіт, Флоксів гавкіт, і ще й хлоп’ячий крик, Тотеків крик. Та знову знаходить її голову вперте обличчя. Очі напівзаплющені. Шум зникає. Припухла рожевість губ, блиск зубів.

— Пусти! Пусти мене!

Глухий хруст стрибка, сипкий сніговий пил, майнуло Щось буре. Чийсь раптовий, міцний штурхан, немов спрямований самою інерцією падіння, відштовхує від неї голову нападника. Обоє схоплюються на ноги. Балч, нестямний від люті, вихоплює пістолет.

— Геть, ти!

Нежданий, несвідомий рух. Ствол пістолета врівень із Семеновим обличчям, очманілим, зніяковілим. Судомно звівся палець на курку — ледве чутний тріск. Ствол опускається донизу.

Все це триває якусь долю миті, надприродно, поза часом. Семен, усе ще наче осліплий, заточується й відступає. Знову розплющує очі і з свідомим смутком у голосі, з свідомим докором у тих невсипущо пильних очах промовляє тільки:

— Коменданте!

Балч тицяє йому пістолета.

— Тримай. Перевір, телепню. Він же не заряджений.

Глянувши на свої руки й відразу ж взявшись обтирати їх об поли піджака, Балч додав тихше:

— Заслужив. Але битися з тобою не буду.

Семен уже відвернувся й відходить геть узбіччям схилу, пістолет тримає лише пальцями відставленої вбік руки.

— Зачекай, Семене. Тобі кажу!

Той неохоче зупиняється.

— Де ти був так довго?

— Мигдальський затримав,— буркотить Семен.

— Він щось шукав?

— Не знайшов. Мене попередили. Пізніше за всім тим я повернувся навкружною дорогою.

— Отже, коли ще туди їхав.

— Ні. Коли вже назад.

— Як же це?

— Заритко не прийняв товару. Я привіз назад.

Балч змовк, похитав у задумі головою.

— Це був останній ящик?

— Останній.

— Половину роздаси нашим хлопцям, зараз. Половину заберемо. Поїдеш ще й зі мною. Ну, Семене...

Балч, розмовляючи відталим від гніву, навіть якимсь дружнім чи й примирливим, хоча й жорстким тоном, вдягає куртку, потім шарпає перехоплені шнуром ялинки. І простує урвиськом за Семеном, навіть не поглянувши на Агнешку. Не подивився й Семен. Обидва зникають під навислим віттям сосен. Невдовзі загурчав мотор.

Пусто. Потоптаний, скопаний сніг. Не такий сніг породжує тишу й спокій, не такий. Агнешка приглядається до звислого над урвиськом коріння та снігу. Ані душі. Тотека вже немає. Втік, або не хоче показуватися на очі. Так навіть краще. Їй треба побути самій. Тепер. Завжди. Все скінчилося.

Хоча й мучиться твоя душа, хоча й розпач народжується з тієї ж таки муки й того ж таки розпачу, але ж хіба можна так довго блукати берегом озера, по копнистому снігу? Нехай навіть і в нових чоботях, зате ж в одязі, підшитому легеньким ватином, та ще й нічого не ївши? Здається, нібито цим новим маршем якось вирівняла рівновагу тепла й бадьорості власного, тіла, порушену то довгою нерухомістю, то ганебною боротьбою (ні, тільки силою волі можна змусити себе не згадувати про це знову!) — все-таки врешті бадьорість починає перетворюватися в щораз відчутніший, збуджений холодом дріж: треба повертатися додому.

Флокс зустрічає її тихим скавулінням і відразу ж лягає на своє місце. Напевне, втомився мандрівкою аж до Хробриць, а може, й образився. Замало вона клопочеться про нього: все з чужими людьми, з дітьми, тому, видно, й здичавів якось — важко, але що ж... Якось переживемо й це. І раптом ніби знову вона почула його сьогоднішнє, там, над урвищем, тривожне гавкання, що скликало до рятунку. Ніби каючись, схиляється над цуциком і гладить його по шовково-м’яких вушках — кривдять тебе, сирітко. Почекай-но трошки, зараз зготуємо невеличку передріздвяну вечерю, бо ж їсти хочеться. Тільки для нас: не потрібно нам, сиротам, більш нікого. І кімната за цей час остудилась. Накладає в грубку трохи скіпок і полінець. У закутку на кухні, за загородкою, переглядає свої скромні харчі. Нічого, обійдеться без Павлинчиної допомоги. Та це добре, Павлинці, напевне, вистачає своїх клопотів, не пристає з розпитуваннями; а може, їй щось казав Тотек, бо Семен навряд чи й скаже, отож і вирішила вона залишити квартирантку в спокої. Делікатна ця Павлинка. Семен теж, але — по-своєму. Отже, буде в нас, цуцику, суп з грибами та з перловими крупами й вегетаріанські котлети з картоплі на підливі або й без неї, це ще побачимо. Добре, хоч є примус, бо на грубці з таким багатством не розмістилися б. Ми — заможний учительський дім, пане Флоксе. Ще й десерт. Є-таки. Чудове, відмінне від усіх інших, зварене за власним рецептом варення з глоду.

Але й вариво, й вечеря, й прибирання та миття посуду теж врешті скінчилися. А все оте, заховане глибоко всередині, нестерпно дошкульне, пульсуюче темним болем і темним переляком, нагадує про себе, тисне під серцем, і його не обдуриш, не збудешся будь-чим. Це післяобідня, хоча й одне із найкоротших у році, тягнеться немилосердно довго. Радіо її дратує, те радіо, не ввімкне вона його, бо, крім усього, воно принадить сюди ще й малих Зависляків. До Павлинки теж не піде. Якщо Павлинка вже довідалася (здається-таки, довідалася), то не легко буде зустрічатися, терпіти її уважливе, співчутливе й запобігливе мовчання. Зрештою, зараз важко зустрічатися навіть з будь-ким, хто б міг знати про пригоду в лісі. Павлинка, хоча й делікатна така, все ж довго не витримає без неї. Тільки наслухайся, коли постукає у двері. Або Тотек. Нічого не вдієш, треба тікати з дому! Читати ж можна і в школі, зошити виправляти — теж, занедбану хроніку доповнювати... Ні. Це вже ні! Не тепер. Перед сьогоднішнім днем, якщо в хроніці дійде до нього завтра чи післязавтра, вона поставить тільки товсту риску, можливо, останню.

Одначе і в школі час немов застиг на місці. Агнешка сідає в своєму давньому помешканні, а тепер уже новому класі, майже готовому прийняти учнів у другому півріччі. Вже є й класна дошка, прибита на благеньких, пам’ятних дверях до казкового гроту... Яка ж бо я була тоді дитина! Тепер ці двері (штурхнула в них мимоволі чоботом) забиті, запечатані класною дошкою. І не повіриш, що тут стояло її ліжко. Холодно. Заходилася коло грубки, щоб тільки чимось відволіктись, та ледве діждалася першого теплого подиху побілених боків пічки, як знову потягло її надвір, у вже густі, беззоряні, тільки сніжним полиском тліючі сутінки.

Тихо-тихо, але тиша якась несвяткова, насторожена й сумовита, не така, як, пам’ятає, у Волічці. Десь далеко валують собаки. Та дівчат не чутно. Не бігають і діти по садках з перевеслами для яблуньок (щоб родили). Не скрізь іще світяться й вікна, й рідко де поблискують свічками ялинкові гілочки. Якщо вікно близько до плоту й не заслонене, Агнешка зиркає крізь шибку всередину хат. Чоловіків, на диво, мало по хатах і майже всюди ще чекають на свят-вечір порожні столи. У Пащуків хтось плаче. Хоча вікно тут і високе та ще й — напевне, щоб захистити від цікавих гучні Пащуччині вечорниці,— затягнуте ситцем, Агнешка все ж спирається на паркан, бажаючи зиркнути поверх фіранки й дізнатися, хто це так жалісно плаче. Так, вона, Геня. Бабуся й дідусь втішають і заспокоюють її, а вона все бідкається біля ялинки, котру хтось немилосердно скривдив: помолотив її, здається, києм, побив і пообривав прикраси, поламав гіллячко, аж дивитися жаль. Обох Пащуків немає в хаті; біля столу тільки Жерар, упав на лікті, голова на скатертині — нібито спить. Збоку біля нього — Пеля, похмура, нерушна, дивиться перед себе.

А ось нарешті й остання хата, далека від села, аж під самим півострівцем іншого лісу, який невідомо куди й тягнеться. Халупа бідна, нічим не огороджена, крива й мовби устромлена в сніговий замет. Низеньке віконце, знизу обкладене листям чи глицею, зяє мовчазною темрявою. Агнешка стукає й просто з подвір’я вступає в чорноту хати, аж якусь ніби густу від важкої старечої задухи. З найтемнішого кутка, коло печі, долітає хрипкий, ще сонний голос:

— Кого це бог посилає?

— Прийшла привітати вас із святом і здоров’я побажати, пані Бобочко, бо ж знаю, що ви самі.

— А сама, сама. Відколи їй ті пархи, з божою поміччю, злізли, наче її хто підмінив. За вухо від дзеркала не відтягнеш, не всидить на одному місці.— І після паузи додає сумовито: — Якби я хоч знала, чи вона вернеться...

— Не думайте про неї, пані Бобочко, погано. У неї все життя попереду. А життя ви палицею не затримаєте.— Всупереч намірові, надто різко промовила це, отож поспішає запобігти образі: — Може б, ви завітали до мене, я теж сама. А тут у вас так темно.

— А кому світити? Дав господь день, щоб дивитися, і ніч, щоб слухати. Лектрики не маю, а гасу шкода. Куті ще за дня поїла, тепер собі богу молюся, душечки померлих згадую, добре мені.

— Сьогодні, бабусю, свят-вечір, а не поминки! Заспівали б собі колядку «Бог народився».

— Ні, дитинко. Ніщо в Хробричках не народиться.— Помовчала, заторохтіла чотками.— Ти з Пживлоцькою розмовляєш?

— Часом. А що?

— Здалося мені, коли ти постукала й увійшла, що це знову вона.

— Знову? А вона вже заходила?

— Заходила. Постояла. Подивилася, як та божевільна, нічого не сказала — і в ноги. Я не ясновидиця, але що думаю, то думаю. І люди подейкують...

— Бабусю,— перебиває Агнешка її все бистріше й все довірливіше бурмотіння,— я дуже прошу вас, не робіть того, чого...

— Що ти мені вказуєш! — сердиться Бобочка.— Не повчай, сама грішна. Ти ще ж така молода, могла б мені бути онукою. Через це тобі й важко, не гнівайсь тільки,— додає уже м’якіше. На цей раз чотки торохтять досить довго.— Ну, йди вже, йди, дитино. Бог заплатить тобі за добре слово.

Ледь вона відійшла від хати, як почула за собою обережні, навмисно приглушувані кроки. Зупиняється — і тінь позаду теж зупиняється на досить далекій відстані. Холодні мурашки пробігають по її шкірі. До села добрий шмат дороги. Сніг свіжий. Що ж — тікати?

— Гей, ти там! — гукає Агнешка приглушено. Тінь непорушна.— Обізвися ж! — Тиша.— Або йди собі геть! — І тільки тепер тінь наче слухняно й не без вагання ворухнулася, й Агнешка зненацька впізнала своєрідність того жесту й звільнилася від тягаря усіх тривог.— Семене!

Він підходить. Агнешка рада, що тут хтось є і що саме Семен, бере його попід руку.

— Ти налякав мене. Ходиш за мною, як привид.

— Так треба,— бурмоче той невиразно.— Я ще коли говорив, що погано бути самій.

Раптовий, болючий спогад про події цього дня огортає Агнешку гарячою хвилею. Агнешка випускає руку Семена. Відчуває ніяковість і нещирість мовчанки, що запала після повтореної Семеном перестороги. Краще було б не підкликати його. Краще б, якби він був відстав і пішов собі.

— Не бійся за мене. Прошу тебе, йди до Павлинки. Їй це потрібно...— нашвидку вишукує будь-які слова, тільки б не ті, тільки б не про те, про що знають обоє,— їй же треба допомогти, про неї ж треба дбати. Чи це правда, що її Зависляк б’є? Ти не дозволяй цього, Семене. Що ж це ти мовчиш? Наче оглух...

— Я все чую, добре чую. Піду до Павлинки, піду — в мене ще є час. Але вас я таки проведу, не залишу тут саму.

Він, здавалося, прочитав її думки. Присоромлена, вона здається:

— Дякую тобі, Семене. За сьогоднішнє, за все...

— Нема за що. Я б для вас... Жаль, що все де так...

— Говори якось ясніше, Семене.

— Якщо хочете. Комендант негарно зробив, негарно.

У глухому безбарвному голосі Семена бринить осуд.

Агнешка намагається перевести небезпечну розмову на менш важливу колію:

— Ви вже давно повернулися?

— Давненько.

Агнешка не наважується питати про те, що її цікавить.

— Випивав?

— Де там! Увесь час за кермом.

Семен — завжди Семен: більше, ніж питають, не скаже.

Здається, можна спробувати перенести розмову на більш важливу, хоча й далеку колію. Темно, обличчя не видно, трапляється нагода, яка, можливо, вже й не повториться.

— Ти, Семене, нібито вже давно знаєш... коменданта. Це правда?

— Давно. Ще з партизанського лісу. Це я потрапив у його сторону, але знайшов мене, пораненого, він. Потім — в армії, до кінця.— Замовк, однак потреба вилити свою душу, можливо, тим сильніша, що породжена гіркотою, змушує його розгорнути надто стислий виклад подій.— Ми з ним завжди були разом. Під Віслоком нас навіть поранило обох одним снарядом.

— Він колись згадував про той Віслок, але не розповів, що там було...

— А що він мав розповідати. Якби ото ночами не вибирався до сіл... Ходив за ним, як сьогодні за вами, пильнував. Повертався він тоді, вранці, до лісу, невиспаний. Тихо було у нас і за річкою, аж тут раптом щось гупнуло, свиснуло, загарчало... Якийсь сліпий снаряд, один-однісінький... Так ми і в госпіталі були разом. Відтоді, після одужання, почав він дуже...

— Ти чогось не договорюєш?

— Нічого. Це його справа. Ет, зрештою, ніхто цього не цурався...

— Розказуй по порядку. Пропустив...

— Що?

— Ти розповідав про госпіталь. А потім?

— Потім коменданта... перевели, а я написав рапорт, щоб і мене.

— Перевели? Щось ти втаюєш, Семене.

— Не моя це справа. Він сам розповість.

— Ти певен?

— Розповість. Нещастя знаходить і найкращу людину. Нема чого соромитися нещастя.

— Ти завжди його захищаєш.

— Як правда велить. Інакше я не можу. Я не дуже завзятий, але пам’ятати пам’ятаю: і добре, й погане.

— Ти, Семене, не сердься на нього за сьогоднішнє. Він не хотів зробити зла, той його вибрик з пістолетом... Що він хотів налякати... то так собі, я ручаюся, я це знаю напевне.

Семен раптом зупиняється.

— Так собі? А те, з вами?

— Семене!

— Я його захищаю?! — голос Семена повнить вивільнена з-під контролю волі пристрасна гіркота,— Ви його захищаєте! Мені вас жаль! Сьогодні, щойно виліз із кабіни, ледве побачив її, він уже й розповів їй! При мені! І сидить собі з нею, святкує! З Пживлоцькою! Важко мені говорити вам про це. Але якось так злетіло з язика. Щоб ви знали.

Видно, він і сам вжахнувся своїх слів, бо ледве проговорив їх, одразу непомітно відстав і тепер іде вже за кілька кроків позаду. Обоє мовчать.

— Шкода, Семене,— озивається Агнешка тихо, кидаючи слова перед себе, не озираючись.— І тебе, Семене, я вже не впізнаю. Важко, але що ж, скоїлося. Все ж ти мені ніколи не говори про це так.

Однак він, видно, не все почув, бо вже підійшли навпростець, найкоротшою стежкою до самого підзамчя, звідки долітає густий, мішаний гамір голосів та співу, що стає все голоснішим. Агнешка та Семен обминають вилом у руїні, звідки вже видно миготливі рисочки світла в шпаринах віконниць; спів стає виразнішим, розпливається в дві досить відмінні, одначе якоюсь пияцькою приязню збратані між собою гучні мелодії. У нічній тиші, коли, як то кажуть, бог народжується, отут, у цій хрипкій, веселій, грубій фузі співають і п’ють Куба з Якубом і Якуб з Міхалом та пастирями Віфліємськими водночас. Отже, тут справляють свят-вечір Зависляк та його гурт. І аж тепер Агнешка починає розуміти, чому в багатьох хатах, повз які проходила, не видно чоловіків. Ось так відповів Балч на її прохання! «Половину роздай нашим хлопцям»,— вона ще й нині чує його слова. Але остання думка не зміцнює в ній почуття власної слушності, власної кривди, навіть навпаки — притлумлює його раптовим почуттям провини. Вони, отож, не вміла, а може, й підсвідомо не бажала довести сьогоднішню розмову до належного кінця, до розумного розв’язання. Не була ж ані безкорисливою стороною, ані щирою. Чи ж може вона відмовитися від своїх думок і навіть більше, як думок, якщо вона чекала-таки, аж поки він прокинеться від задуми над могилами полеглих? Розлютила, роз’ятрила його амбіцію й впертість напівправдивими нотаціями. «Невже ти не за цим сюди прийшла?» — спитав же він потім. І мав рацію. Свят-вечір, у нічній тиші вільно розходиться голос. З пияцького кубла, яке вона ж таки знову залюднила. Пекло.

— Чи ви не зайдете до Павлинки? — ніби перепрошуючи, несміливо запитав Семен, коли вони обоє вже вийшли на шкільне подвір’я.

— Іди вже, йди сам, Семене.

Переждала, доки зачинилися за ним двері. Тепер уже сама тихо прослизає до сіней, обережно скрипить ключем. В обличчя їй, ще від порога, вдаряє разом з теплом свіжий ялиновий, з живицею, аромат. У ледве помітному відблиску ще не вигаслої грубки вона майже нічого не бачить, і все ж їй здається, що в кімнаті щось змінилося. Торкає пальцем вмикач, перекручує контакт, однак темінь триває і на мить у ній спалахує пекучий жаль: навіть це! Флокс, якось дивно й покірно скімлячи, сповзає з своєї постелі й повзе до її ніг. Що це ти так тремтиш? Голодний, почекай-но трохи, підігрію тобі Щось... Навпомацки здіймає й кладе одяг на ліжко, потім розпалює примус, ставить каструльку з рештками супу, якось мимоволі, в думці лише, відзначає, що радіо в Пживлоцької сьогодні звучить голосніше, ніж звичайно. Чи там нікого нема, бий тебе коцюба!.. Погано настроєне радіо розносить багатоголосий шум: звуки танцювальної музики, колядок і дзвону, свисту й тріску. Та ось нарешті з того галасу виринає чистий, виразний мотив. Здається, Моцарт. Треба пошукати свічки.

Знову зблискує сяйво сірника, і зразу ж гасне від чийогось подмуху. Ледве народившись, крик застигає в горлі, тіло від жаху дерев’яніє. Балч стоїть тут же, перед нею, на колінах, обіймає її за стегна, притискує голову до її живота. Агнещин застиглий в горлі скрик нарешті вибивається звідти, як протягле зітхання. Шум, порожнеча. Зненацька, без думки, Агнешка нахиляється, її руки охоплюють ту шорстку голову, уста її занурюються в куце, густе, дико пахнуче вітром волосся. І враз вона застигає непорушно, коли пальці, раніше як уста, натикаються на сховану в чубі близько лоба випуклість гулі, на дотик дуже подібну до стверділої губи. Гаряча ніжна хвиля... Він нараз поворухнувся, підвів голову, й раптом знову війнуло на неї різким ненависним самогонним чадом. Відштовхнула його так, що мало не впав. Забігла за стіл. Тоді він підвівся з глухим, важким зітханням. Не наблизився до неї навіть на крок, Агнешка чує, як він, заточуючись, іде до дверей, до тих дверей, котрі вона добре ж таки замкнула й завісила. Он кудою він, виходить, пробрався! Уже гупає аж по кімнаті Пживлоцької. Клацнув радіовимикач. Тиша, Агнешка ще тремтячими руками намацує на столі забуту свічку, сірники, й раптом нова думка, зла й уперта думка чи непереможно сильна спокуса підказує й наказує: підійди до отих самих дверей (вони ж відхилені, і не ти їх відчиняла, тож і не ти відповідаєш) та й слухай чи підслуховуй. Це тепер все одно, ти ж уже й так мало не пропаща.

— Я, видно, заспала... І, ти знаєш, упилася.— Притишений смішок, інтимний, значущий смішок.— Ти виходив?

— Так.

— До неї?! — Без подиву чи докору, начебто тільки перевірила, чи було здійснено те, про що домовилися раніше.

— Так.

— Ти казав їй...— І після короткої паузи, може, невпевнена, чи зрозумів її,— про нас?

— Так.

— Так, так, так...— Це — ніжно передражнюючи; чути повільне, інтимне побуркування і шелест: напевне, злазить з тапчана. Звук поцілунку.— Відповідай же. Зраділа ялинці? — Це з байдужою іронією.

— Плаче від щастя.

— Ялинка — це саме для неї. Нехай знає. Хто її сюди просив...— Блиснула нічна лампочка.

— Погаси, Льодо...— Немовби мить збентеження й вагання; настала темрява, грюкнуло щось дерев’яне.

— Ти щось шукав у цій шафці?

— Лікер. Ти ж любиш десь заховати...

— Леве мій...— Смішок, безмовні пестощі.— Ти задоволений?

— Дуже.

— Я теж. Так мені стало добре, Зеноне, що ми знову розуміємо одне одного.— І голосом, раптом зміненим, глибоким від хвилювання чи зворушення: — Я тобі ще не казала. Тепер скажу.

— Почекай. Маємо ж час. Ти того коменданта знаєш? — Знову в голосі чути вагання, здається, досить вимушене, а згодом покірливість, але якась нещира, з неохотою.— Власне, хочу спитатися. Розкажи. Чого він хотів насправді?

— Одружується, старий дурень...— Сміх не без погорди.— На весілля нас просить, мене й тебе.

— Старий дурень...— Знову сміх; нещирий той сміх, одначе щось домішується ще до нього: решта хвилювання? Полегшення? — Мій ти леве... Весілля...— Цілунок.— Наше весілля. Споневірився ти, змучився... Догляду тобі потрібно, доброго піклування...— Чи він її відсунув? Чи відіпхнув? Обірвала слово на півзвукові якимсь вигуком несподіваного болю й здивування, почувся шум, нібито вона заточилася.

— Льодо, вже навтішалася?

— Що це ти?

— Слухай,— голос нібито такий самий, однак звучить уже по-іншому, зло, вороже: — Я дам тобі добру пораду. Доноси пиши відразу на чистовику!

— Що ти, Зеноне?

— ...або надсилай разом з чернеткою. Зрештою, я навіть без цього знаю.

— Як ти смієш?!

— Як? А так. Ось тобі, суко! Ось!..

Пролунав сухий звук, мовби хльоснув батіг, і знову ж за ним — глухий стук удару об щось. Агнешка інстинктивно зіщулюється, тоді прикриває голову, і все ж крізь притиснуті до вух руки чує нові удари, а потім і грюкіт меблів, зрушуваних під час втечі й погоні. Флокс зірвався з місця, припав до Агнешки, гавкнув; швидко й міцно затискує вона його писочок, пригинає голівку до себе.

— Хам! Не торкайся до мене!

— Ти, артистко! Письменнице! Ось тобі за хама!

І знов удари, важкий стогін — разом з тріском тапчана під падаючим тілом. Тиша.

— Ну як, досить?

Мовчанка.

— Бандит! — Немає сліз у голосі Пживлоцької, хрипкуватому, холодному, проте майже спокійному.— Ти мені ще заплатиш за це. Ти ще будеш тут плакати переді мною.— І вже криком: — Геть звідси! Забирайся!

— Піду, коли схочу. А тепер засвіти. І відкоркуй цю пляшку з лікером.

Мовчанка.

— Чуєш?!

Світло лампи.

Агнешка тремтить, як у лихоманці. Ледве намацує рукою клямку, щоб причинити двері. Навпомацки знаходить пальто, вже аж у сінях одягаючи його й застібаючи на гудзики. Нараз чує якісь ніби нереальні в цю хвилю, що немовби доходять сюди з іншого світу, голоси: то співають у Павлинки діти. І десь берегом їхнього гарного колядування, як срібний обруч, блискає акомпанемент Семенової гітари.

Грубка в класі остигла, бо піддувало залишилося не закритим, отож Агнешка причиняє дверцята піддувала, якось мимохіть дивуючись, що такі господарські дрібниці теж займають своє певне місце й час y години навіть найважчих переживань. Колись давно, повернувшись до спаленої Волічки й відшукавши Кшися в підвалі, вона також, уже беручи братика на руки, підхопила й кошичок з картоплею, наповнений ще матір’ю,— знадобиться... І ще одне відкриття робить Агнешка: вибираючи в класі місце для відпочинку, сідаючи згодом на голій підлозі біля пофарбованих білих дверей, зовсім інших уже, звичайно, й прихиляючи голову до класної дошки,— вона сідає не де-небудь, а саме ось тут, неначе на шляху через оті двері, через замкнутий поріг, навпроти єдиного місця, звідкіля могла прийти допомога; отож її прикра мука, мабуть, не може чи не хоче шукати місця для своїх скарг, обвинувачень і втіхи ніде більше, тільки на цьому клаптику простору, найближче до джерела своєї муки. Бо це таке страждання, котре може; знайти собі порятунок лише в того, хто спричинив його!; така кривда, що після полегшення знову йде до свого кривдника. Але, на щастя й на нещастя, немає його за дими дверима, тихо, увесь час тихо, а час однією мукою не заповниш; важко-важко, однак треба все-таки якось жити, не зважаючи нінащо; все якось владнається, знову стане на свої місця; отож, здається, варто взятися та й перевірити ще трохи учнівських домашніх завдань. Агнешка кладе на коліна стосик зошитів, бере червоний олівець... «Які домашні тварини я знаю»... У нас є кролі, кури й кіт; усі — тільки на літеру «К»; а домашні птиці— хіба не тварини?.. Латката має чорні латки, а коза у нас ніяк не називається; знову — корова, ще раз — корова; я приручив їжака. Ну й ну! Петрик Оконь, він теж кидав палаюче клоччя на Айстру; коня зловили після війни, але він здох, а Рекса хтось убив. Знову — корова; нарешті корови зникають; наприкінці — Флокс з Рексом та Айстрою, а тепер... уже від нової, мурованої школи, далекої, мовби видиво, бачене в перевернутому біноклі, біжать до неї, дрібно тупочучи ніжками, діти; перед самою Агнешкою вони, неначебто натрапивши на виступ скелі, розділяються на дві групи, обминають вчительку з обох боків живими струмками; вона ж, Агнешка, не може й поворухнутися; хтось стає перед нею навколішки; не можна впізнати його в обличчя; обличчя ж — різко викроєний овал, порожній всередині, без звичних людських рис, без очей, якась брила імли, тверда імла... світло гасне, гуркіт...

Електрична лампочка світить, як і світила, однак той гуркіт, тут же за дверима, все ще відлунює в пробуджених від сну вухах, знову пильних, чуйних. Отже, Балч — уже дома, в себе. Випадково чи навмисне, зі злості перекинув якийсь важкий предмет і тепер сердито буркотить, приглушено лається.

Тепер він уже зовсім близько, всього за який крок вішає куртку на цвях, вбитий у ці ж таки двері; долітає ледве-ледве чутне постукування гудзиків і шелест сукна. Балч, проте, не відходить від дверей, мацає по них руками, важко опирається об одвірок; чути, як безсиле тіло зсовується по дошках донизу, на підлогу. Тиша — і відразу ж з-за дверей долітає сонне хропіння. Це якось дивно, що не дивуюся, що ти тут, так близько, як будеш уже, напевне, не скоро, можливо, й ніколи. Наші сни розминулися всього на яку хвилю. Все ж ми з тобою зустрілися сьогодні ще раз. Тепер я пильную твій п’яний сон. Пропаща я, пропаща... Ні! Досить! Я навчуся тебе ненавидіти по-справжньому. Мушу тебе зненавидіти!

Стукіт у двері від ганку. Не страшний, бо він тут. Агнешка схоплюється, переходить у перше класне приміщення школи, прислухається. Хтось нетерпляче побрязкує клямкою.

— Прошу, пані! Прошу, па-ані!

Голос Мар’янека.

Агнешка перекручує ключ, відчиняє. За Мар’янеком — Тотек; простягає руку до вмикача, але Агнешка стримує його рух. Нехай вони не бачать, не можна їм бачити її обличчя. Вистачить і смуги світла, що падає з сусідньої класної кімнати. Спереду освітлені тією смугою, два хлопці здаються Агнешці, ще сповненій самітного ляку й провини, вістунами добрих новин, прибулими з далекого дитинства.

Розуміючим, дорослим поглядом Тотек шукає в півтемряві її очі, а Мар’янек тим часом, розмахуючи Фонфелнком, вже бере її без церемонії за руку, тягне до порога.

— Ми шукаємо й шукаємо вас,— нарікає він.— Всі такі голодні, що о-йой!

— Його нема,— зблизька шепче Тотек,—і Зависляка теж. І мами нема, бо знов захворіла.— Підходить ще ближче й, похмуро блискаючи очима, щиро визнає: — Я їх ненавиджу, ненавиджу...

— Не кажи такого,— так само тихо відповідає на його слова Агнешка.— Не думай про це.

— Але почекайте! — раптом зупиняється Мар’янек.— Може, ви з нами першими...

І він виймає з кишеньки своєї курточки трохи обламану облатку й обома руками, разом з Фонфеликом, підносить Агнешці. І вже вдруге за сьогодні, тепер, правда, довірливо й ледве стримуючи плач, вона стає на коліна під тягарем чужих почуттів.