Сусідній будинок, Зависляків і Пживлоцької, якраз посередині розділений просторими темними сіньми з чотирма дверима та східцями на горище. Надворі вже западали сутінки, коли Януарій відчинив двері від саду, тихо й обережно, нібито він і не був тут спів-господарем. Опустив клямку, передихнув. Якусь мить постояв на порозі власного помешкання, виловлюючи зсередини голоси Павлинки й дітей, перемішані з акордами гітари. Витягує пляшку без корка, закидає голову назад, припадає до булькотливого скла. Після того звертає до протилежної стіни сіней, в пітьмі намацує двері й відчиняє, не постукавши.
Простора кімната Льоди Пживлоцької огорнута брунатною світлотінню від нічної лампи. Вікно запнуте якоюсь рудою занавіскою. Ситцева запона такої ж барви відділяє від решти кімнати куток між вікном і дверима — Тотекове місце. Хлопець лежить на складанім брезентовім ліжку й спить, а може, й удає, що спить. Від тапчана в глибині приміщення, з-за гірки малих подушечок, із наповненої запахами ліків та косметики пітьми, долітає схлипування: то Льода, напівлежачи, втиснувши обличчя в мережаний пуф, в нічній сорочці, недбало задертій вище круглих колін, захлинається в самотньому відчаї.
— Це ти, Зеноне?
Януарій безшелесно проходить через кімнату й уклякає навколішках біля тапчана. Льода обома руками охоплює його голову. Зненацька помічає помилку, на мить кам’яніє, підводить обличчя:
— Швагре! Що ти тут виробляєш?
— Балча чекаєш?
— А тобі що? Забирайся.
— Його не дочекаєшся. Іншу знайшов.
— Тихіше, дурню. І підведись. Смішно!
— Ти до мене, Льодо, як до пса. А до нього інакше...
— А тебе це дивує?
— А я радий,— видихнув Януарій важко, неначе після несамовитого бігу,— що приїхала та нова. Тепер він кине тебе. Стільки років чекав. Стільки років...
— Я не просила тебе чекати. Слухай, швагре. Все, що ви з Павлинкою робите для нас, робите з власної волі. Я не прошу.
— Для тебе стараємося.
— Для Тотека. Заради Адама. Що там я...
— Все для тебе, Льодо, все. Тільки покинь отого Балча.
— Боїшся його. Адама ти теж боявся. І тоді казав — покинь його.
Очі Януарія, вже зовсім посоловілі, ніяк не можуть спинитися на якійсь певній точці і, здається, вже й не бачать нічого.
— Ну що ж, я був від капітана за крок, коли у нього влучила смертельна куля.
— Був за крок, коли той уже лежав убитий. Коли ти, Януарію, тікав — зупинився на одну лиш мить. Бо довше не міг затриматися, боягузе!
— Це він так казав! — голос Зависляка звучить, як гарчання.
— Дурний ти. Сама знаю. Він позад себе не оглядався.
— Ти певна?
— Не починай знову про ту смертельну кулю. Або скажи щось певніше.
— Певніше не треба.
— Слухай, Януарію. Не хочу й знати...
— Як хочеш...
— Крім того... ти ж люто ненавидів Адама.
— Думай, як хочеш. Кулі влучають різні й по-різному. Все те врівноважилося.
— Боїшся, нас боїшся. Мучився б, але боїшся. Отож не дивуйся Балчеві, що зневажає тебе.
— А ти? Ви обоє глумитеся наді мною. Вже відколи. Він і ти, його спільниця.
— Шкода піднімати руку,— говорить Льода холодно, з якоюсь жалістю,— на твій брудний писок. Хіба ти чоловік? Ганчірка.— А по хвилі вже лагідніше: — Януарію. Я без роботи. Кінчаються гроші.
— Матимеш їх,— Зависляк ударяє кулаком у груди.— Матимеш, що схочеш. Від Балча не діждешся.
— Від Балча не хочу.
— Він з тобою не одружиться.
— Це залежить від мене. Відсунься трохи. Слина летить.
— Гидишся мене. Така ж, як і він.
— Перебільшуєш. На його місці я перебила б вас до ноги. А він, дурень, марудиться з вами.
— А хто він такий? Чим кращий?
— Ти б уже землю гриз, якби не він. Та й інші!
— Герой! Могильник!
— Дай мені святий спокій, нудно. Досить мені вас усіх. Я сама собі дивуюся, що все ще нидію тут, не знаючи чого.
— На що ти сподіваєшся, Льодо? Дивись, програєш. Балч тебе покине. Знаєш, що кажуть? Здеградований офіцер, по трупах пішов угору. Перемарнував людей без потреби, по-розбійницькому, та ще й вихваляється. Льодо! Його ще раз треба було судити польовим судом і вивести на чисту воду, от так!
І Януарій показав, як саме потрібно це зробити, розкидаючи низько над підлогою руки. Розпалився й, захлинаючись у хвилях помсти, не бачить, не чує, як Льода сміється на його мову спочатку тихо, затуляючись подушечкою, а тоді голосніше:
— Ну й відважний ти, бідолаха. Ох, і відважний!
— Я його прикінчу. Бог свідок, прикінчу!
— Це по п’янці чи тверезим? Бо тверезий ти тихенький, ах, такий тихенький!
Клацнув вмикач біля дверей, і кімнату заливає яскраве світло.
— Яка чула сімейна сцена,— чується насмішкуватий голос.— Швагер з братовою радяться, як би здихатися Балча. Скінчили? Можеш, Януарію, іти. Не забув, що я тобі казав? Тоді швидше до роботи!
— Тихше! — цитьнула Льода,— Вимкни те світло!
— А нащо? — дивується Балч.— Коли хлопець не спить, хай вчиться жити.
Заслона в кутку запнута нещільно, але кидає на ліжечко тінь і полегшує Тотекові безпечно й вільно спостерігати за всім. Бачить, як Януарій, згорблений, ніби боячись удару в спину, виходить. Бачить, як мати простягає руки й хоче обняти Балчеву шию. Сковтує клубок в горлі, стискає зуби. Тягнеться до свого вбрання на табуретці і починає тихо вдягатися під ковдрою.
— Признайся,— чує гортанний шепіт,— ти сидів у неї, так?
— У кого це?
— Не прикидайся. У тієї, нової.
— Ти що? Яке мені діло до неї? Приїхала — є. І крайка.
— І тільки? Ану, глянь мені в очі.
— Льодо, не дурій. Все так, як і було.
— Я вже бачу. Твої очі... я знаю. Ти вже її роздягав...
— А ти одягайся. Дурниці. Підеш зі мною, допоможеш вантажити.
— Зеноне! Я ледве живу! Задихаюсь! — Тремтячими пальцями тягнеться до тумбочки, тягнеться до пляшечок і флакончиків під лампою.— Подай води!
— Ні, жіночко. Кинь оту гидоту. Досить вередування. З понеділка будеш торгувати в крамниці. Пащучку виганяю к бісу.
— Пелю виганяєш?
— Її! А що?
— Крала!
— Здається, що ні. Щоб запобігти.
— Може, колись би й раділа, що з Пелею кінець, але не тепер.
— Знову те саме. Хотіла бути при ділі — маєш.
— О ні! Продавцем? З моєю освітою?
— З твоєю освітою тебе, королево, вигнали з Хробрицької школи.
— Я сама пішла звідти! — аж скрикнула, сповнена гніву й образи.— Сама!
— Бо мусила,— кидає Балч незворушно.— Бо було сором тобі і сумління гризло. Та, зрештою, дідько його бери. Сама знаєш, як тебе люди шанували.— Трохи переждав і додав уже тихіше, лагідно, якось задумано: — Дітлахи з порона у воду — хлюп! а ти кролем до берега. І аж тоді знепритомніла. Артистка!
— І це кажеш ти? — спалахує розлючена Льода.— А ти, ти! Стільки людей загубив!
— Бачиш, то моя таємниця. Але мене і так поважають. Щось у цьому таки є, правда ж?
І зненацька Льода стихає, затуляє обличчя руками. Крізь схлипування ледве пробиваються слова:
— Мене люди через тебе не шанують. Через тебе.
— Дурниці,— Балч обіймає її за плечі.— Може, я колись тобі за це все віддячу.— І потім, відчувши, що Льода трохи заспокоїлася, прийняв руку: — Ну, вдягайся!
— Не хочу! — схлипує Льода в новому приступі істерії.— Нікуди я не піду! Не буду тобі слугувати! Я, котра могла, повинна була працювати в місті, викладати в найкращих ліцеях! З якою не зрівнятися тій, що сама ледве вміє писати! Ти мене не розумієш, син мене не розуміє. Ніхто! Я сама, сама! Знівечили мене, змарнували!
— Перестань, ради бога!
— А ти... ти б уже її... якби тільки далася! — І без жодного переходу додає спокійним, тверезим голосом: — Тотеку, ти спиш? Тотеку? Звідки це тягне?
Невидимий за заслоною, вже вдягнений, хлопець застигає на підвіконні напіввідчиненого вікна.
Та Льода вже забула, що її отак мимоволі наполохало, підсовується до Балча.
— Зеноне...— просить мліючим шепотом: — Зостанься. Скажу щось... Ні, таке собі. Зеноне... поцілуй мене.
З широких рукавів нічної сорочки висуваються оголені повні руки, обвивають його гаряче за шию, пригортають. Нічна лампа гасне.
Тотек нечутно зсувається з підвіконня на підмурок, на землю — вогкий грунт приглушує звук стрибка — і мчить просто себе, потім стежкою через садок, здригаючись від сухого, як ікавка, схлипування.