Вчителька, дочка Колумба

8. Суботня вечеря

У просторій кухні Зависляків закінчується суботня вечеря. Досить ситна, судячи з решток їства — тарелів з недоїдками, а особливо по святковій обважнілості розмовляючих. Встигли тут дещо й випити, небагато, але й не мало: посеред столу вже порожніє пляшка з етикеткою, зате друга, стережена Януарієм, ще наполовину повна. В сусідній кімнаті пхикають діти, що їх Павлинка укладає спати.

Януарій, вже напідпитку, гукає в навстіж відчинені двері:

— Павлинко, я тебе питаю! Чого це та лебідка не прийшла вечеряти? Іди-но сюди. Ти її запрошувала?

— Запрошувала. Тихше, Януарію, діти сплять.

— Хай сплять... Семене, скажи ти: добре це чи недобре, що вона не прийшла?

Семен мовчить, проводить пальцем по струнах гітари, схиляється низько і прислухається, настроюючи інструмент.

— Вирячився на неї,— веде своєї Зависляк,— як теля на мальовані ворота. А вона хоч би плюнула на тебе. Що ти проти коменданта!

— Більше не пий, Януарію,— прохає Павлинка й намагається прибрати з-під його руки пляшку.

— А чого це я маю не пити, сестро? З твоїми ревними помічниками п’ю, з квартирантами, з шваграми, можна сказати! Так чи ні? — Стіл струсонувся і задзвенів від удару.— Семене! Максе! Прокопе! Юзеку! — гукає по черзі, водячи захмелілими очима.— Обжираєте нас, швагерочки, хату запаскуджуєте болотом. А котрий же нарешті одружиться?

Семенова гітара видає гучний акорд.

— Ну, Павлиночко,— Януарія заохочує і власна незвична балакучість, і мовчання гостей,— який тобі до вподоби? — Оглядає присутніх, вітаючись з кожним знову наповненою склянкою,— Юзек Оконь — хлопець нічого собі, але трохи недоумкуватий — такого погнеш куди схочеш. А Прокіп, тьфу! — намулом тхне, зате працьовитий. Макс... людина непевна... Однак делікатна. Семен. Семен! Найпевніший. Завжди знає, що в тебе в печі. Семене, псявіро, перестань ти вже бути якимсь пришиваним дядьком.

Ще один акорд залунав якось фальшиво — і Семен знову натягає струну.

— Що це на тебе найшло, Януарію? — Павлинка обережно погладжує брата по рукаві.— Такий тихий, смирний...

— Не хвали ти мене, Павлинко, не маж мене медом. Вийдуть гості — іншої заспіваєш. Ти ж добре знаєш, коли я тихий, а коли й голосний...

— Ну й ну! — поспішила заперечити Павлинка.— І хто б? Чоловік, якого з свічкою не знайти?

— Визнала нарешті. Про тебе дбаю. Шукаю твоїм діткам батька. Приїхала містечкова дама — думаю: соромно буде. Тож і час балакати. Досить цих суботніх вечер, досить обжиратись на дурничку. Хочу знати сьогодні: котрий?

Троє рибалок устають і збираються вийти, ображені. Павлинка вмовляє їх, садовить, підсовує закуски. Руки її тремтять від сорому й прикрості.

— Що це ти, Януарію... Гостей страхаєш, а всі ж товариші тобі.

Януарій тим часом знову наповнює келишки. Семен ставить свій догори дном, відмовляється. Інші випивають.

Павлинка кривиться.

— Недобра ця твоя горілка. Смердюча.

— Недобра? — дивується Зависляк.— Дуже добра! Завтра на забавку дам іще кращої, побачите. Буде весело, аж собаки витимуть.

Макс, Прокіп і Юзек, нахилені до Семена, тим часом встигли провести з ним коротку тиху нараду. Розлягається гучна мелодія на гітарі, і рибалки підхоплюють її занадто голосним заспівом.

— Гей, садівнику сердитий! Не бий рідної сестриці! Гей, бо маємо на тебе, гей, та лютую рушницю!

— Що це ви — про якесь биття?! — накидається Павлинка.— Він мене й пальцем не торкає! Це тільки часом його заносить — от він і...

Макс кривить губи в двозначній усмішці й гостряком своєї залізної руки шкребе скатертину. Оконь недовірливо похитує головою. А Прокіп тільки переводить важкий допитливий погляд із Януарія на Павлинку і знову на Януарія. Начебто й не суперечить Павлинці, але в їхній згоді чаїться застереження Завислякові й погроза. В сусідній кімнаті заплакало немовля. Семен зривається з місця, біжить у куток, схиляється над дитиною, поправляє перинку й буркотить щось невиразне, але лагідне.

— Я не боюся вас! — раптом вибухає Зависляк.— Нікого не боюся! Балча теж! Досить, пся крев, послужництва. Семене! — наступає на приятеля, що повертається до столу.— Пахолку, пришийхвосте, так і передай своєму добродію. Семене...— голос його заламується, м’якшає, і логіка пияцького почуття вмить змінюється:— Ти найкращий, тобі одному подарую все, братом будеш мені, хочеш? — Наливає у дві склянки: — Семене, випий зі мною за любов.

Семен одмахується коротким жестом.

— Не хочеш?

— Самогонка.

— Самогонки за кохання не вип’єш? За Павлинку?

Знову тільки мовчазний жест відмови.

— А за ту, із міста, що її ліжко волік, випив би?

Семенові очі звужуються. Ствердно киває головою.

— А за твого коменданта, що буде на тому ліжкові спати,— теж випив би?

На Семенових губах — тінь усміху. І притакування.

— Чорне твоє піднебіння, Семене! Ти! Я вас обох прикінчу!

Замахується на Семена пляшкою. Зрипують сінешні двері. Семен інстинктивно затуляється гітарою — бренькіт струн. Януарій бачить, хто ввійшов. Мимохідь підмічає глузливий, недовірливий півусміх Макса. За частку секунди змінює кут кидка. Пляшка розбивається об одвірок, поряд з головою Балча.

— Пощастило тобі.— Балч підходить до коновки в кутку, нахиляється, шукає на лаві черпак. Троє рибалок, обминаючи його півколом, вилітають з хати. Налякана Павлинка причиняє двері до сусідньої кімнати, стає між Балчем і Януарієм. Балч лагідно відводить її вбік. З повним черпаком підходить до садівника й плюскає йому в обличчя водою.

— Протверезився? — питає тихо, майже співчутливо.

Януарій щулиться, вбирає голову в плечі.

— Що таке?

— Слухати треба, Януарію. Марш до роботи.

Януарій слухняно тупцює до дверей. Семен, зітхнувши, вішає гітару на цвях біля вікна, але Балч жестом показує, що може лишитися. Сам іде слідом за Зависляком.