Вчителька, дочка Колумба

7. У кузні

Ацетиленове полум’я люто сичить і прискає вогнистим пилом, обвіває кузню яскраво-фіолетовими крилами. Коли ж воно на мить стихає й гасне, спалахи в ковальському горні вихоплюють з раптово запалих сутінок величезні тіні й колишуть ними по стінах, по стелі. Дим з комина, з цигарок і люльок клубочиться й ліниво снується над головами людей і застигає непорушною хмаркою довкола лампочки в дротяній сітці. Мар’янек зупинився на порозі й, зачудований, удивляється в мерехтливу розмаїтість барв та зблисків. Майже не звертає уваги на присутніх тут, бо і так знає кожного з них, і до того ж не зовсім розуміє, про що вони говорять і з чого сміються.

Коваль Жерар, міцний засмальцьований дядько, разом з Юром, молодшим братом Пелі, залютовує коліно якоїсь мідної, довгої, химерно вигнутої трубки. На колоді біля ковадла сидять двоє інвалідів, обоє зайняті своїми протезами, допомагають один одному. Старий Пащук, батько Пелі та Юра, підкотив штанину й відкручує біля коліна шматок деревини, оббитої бляхою. Коли той не може собі зарадити, рибалка Макс залізним гаком замість руки підважує й розбирає заржавілі кріплення. Пащук віддячує Максові: здоровими руками міцно стягує йому ремінні пряжки на отому гакові-руці й згодом клаптем просякнутої мазутом ганчірки чистить спочатку гак сусіда, а потім і власний протез.

— Курдоннер, ну й чепуруни! — дивується коваль.

— А ти як думав! — Пащук гордовито зводить посивілу голову.— Завтра танці, отож чищу свої лаковані.

— А я рукавички,— додає Макс.— Бал — то бал. Чи не так, товариство?

Питання залишається без відповіді, бо обидва щирі приятелі Макса захопились іншим: Юзек Оконь стриже машинкою Прокопа з-за Гірки, котрий, видно, це нечасто робить, бо стяте волосся стелеться навколо товстим шаром. Машинка тупа, тож Прокіп аж сичить від болю. На потіху і щоб перепочити, Юзек тиче йому під ніс зламок кишенькового дзеркальця, приглянься, мовляв, і оціни!

Бобочка вмостилася на пеньочку навпроти них. В одній руці костур і,вже спорожніла торба, друга ж судомно вп’ялася в Улину руку. Обидві — бабуся й онучка — напружено й уважно стежать за тим, як стрижуть. Широко розплющені очі Улі неприродно блищать, з напіврозтулених вуст вихоплюється швидке й голосне дихання. Бобочка зиркає на неї, на її щільно обв’язану голову і нишком спльовує через плече.

— Вашій Пельці,— обертається раптом до Пащука,— Щось уже відхотілося тих танців. Зіллячка, бідній, віднесла. Так за тою крамницею засумувала, що, дивись, іще хвороби наживе.

— Якби ж то тільки за крамницею! — буркотить Оконь.

— За Балчем, бо вже її на відпустку заносить,— додає підручний Юр, майстрові на злість, не завважуючи, що говорить про сестру при батькові.

Розлючений Пащук хапається за протез, зривається, втрачає рівновагу, та Макс його підхоплює.

— Обережно, бо впадеш. Та чого ти, усі ж знають.

— Бо якби у того Балча одна була,— спалахує Бобочка,— а то привіз уже новеньку! Уже рука об руку йшли, як до шлюбу. Буде котяче весілля.

— А вас, бабусю, завидки беруть,— під’юджує Юр, певний себе зухвалий силань, не зважаючи на те, як сердито позиркує на нього батько. Але вмовк, коли коваль зненацька вдарив по його пальцях шматком трубки.

— Поспіши-но, Жераре, з тією роботою,— статечно докидає Прокіп,— бо в Януарія закваска википить.

— Януарій добрий практик, а ніч довга. Не бійся...— Макс намагається підтримати розмову, щоб якось уникнути небезпечної теми про Балча. Поглядає на іще напружені обличчя присутніх, шукає зачіпки. Натрапляє на Мар’янека: — Що це ти роздивляєшся, мале?

— Бо ж воно так ворушиться, дядьку, так ворушиться...— говорить малюк, дивлячись на вогонь.

— А показав тобі дядько Семен гнома?

— Не показав.

— Поганий у тебе дядько. Я буду кращим. Згода?

Мар’янек довірливо підходить до нього:

— А де він, той гном?

— Ти хіба не знаєш? У комині!

І несподівано хапає його протезом за пасок штанців, підносить над горном, і голова малюка зникає в чорному від сажі комині. Душить малого дим, лякає вогонь. Мар’янек розпачливо дригає ногами і кричить що є сили.

До кузні вбігає Агнешка. Кількома стрибками опиняється перед горном, обидві руки підсовує під тіло малюка.

— Пустіть його! Ну!

Присоромлений Макс ставить хлопця на землю, Мар’янек, плачучи, тулиться до Агнешки.

— Такий здоровань, а лякає дитину! Соромно!

Агнешка дихає гнівом, та, уздрівши дивний протез Макса, збентежено вмовкає. Роззирається довкола, бачить зацікавлені, очікуючі погляди. Мимоволі вклоняється і вітає присутніх тоном чемної учениці:

— Добрий вечір усім!

У відповідь чути невиразне бурмотіння.

— Чим це,— розпочинає коваль, простягаючи міцну руку,— ми маємо завдячувати?..

— Ви ж, здається, бачите чим,— відповідає Агнешка, вже опанована й задерикувата.— У вас є діти?

— Було залишилося двоє по дружині-покійниці, але не вижили... А взагалі, то й не знаю.

— У нас поки хтось не ожениться, дітей не рахує.

— Вийди-но на світло, парубче, бо щось дуже ти дотепний.

Юр червоніє, втрачає звичну задерикуватість, відступає в тінь.

— Та ти колюча, панянко,— ущипливо підхвалює її Бобочка.— І ти ото не боїшся стількох чоловіків?

— А чого їх боятись? Я ж приїхала сюди познайомитися з людьми, дітей учити.

— На легкий хліб,— несхвально докинув Пащук.

— Нема легкого хліба. Такий хліб, яка праця.

— Праця, праця,— пирхає Пащук.— Це аби балакати. Селянська праця одна, а панська інша. Панська міцна губою, а наша рукою.

— Не зовсім так, добродію,— борониться Агнешка.— Кожна праця добра, якщо корисна.

— Пусте. А самі вивчилися на вчительку?

— Поки вивчилася, спізнала й життя. Білоручкою не була. Я хотіла б, щоб кожний був сильним,— доторкнулася лоба, а потім труснула стиснутими кулаками,— ось тут і тут.

— То це ви отака сильна? — широко посміхається коваль Жерар.— І чоловіків не боїтеся? Справді?

Тільки Уля, мовчазна й насторожена, запримітила змовницькі підморгування коваля й підручного. Юр уже крадеться затіненим краєм до Агнешки збоку. І от Жерар подає йому знак. Застережливий вигук Улі, її сильний ривок уперед, затриманий чіпкою рукою бабусі. Водночас Прокіп опускає дзеркальце, у котре тільки що роздивлявся свою, вистрижену мальовничими смугами, голову. Саме в цю мить Юр виринає з-під Агнещиного ліктя, і, опинившись прямо перед її носом, блискавично хапає її впоперек, намагаючись підняти — і вже й сам лежить на землі, збитий блискавичним і точним ударом дзюдо. І поки підводився, кузнею розлігся дужий видих захвату. Юр, паленіючи від сорому, знову кидається до Агнешки — і знову опиняється на лопатках. Уля і Мар’янек захоплено дивляться на Агнешку.

У кузні злітає гул загального подиву. Тільки бабуся Бобочка пирхає гнівно й несамовито спльовує, своїм звичаєм, явно незадоволена.

— Ну й баба! Такої тут іще не було! — басовито буркає Прокіп. А вчителька, не розчувши його слів, усміхається до нього:

— Дякую вашому дзеркальцю: вчасно мене застерегло.

— Курдоннер! Дивлюся й очам не вірю.— Коваль кидає роботу, зупиняється навпроти Агнешки, потирає долонею об долоню, простягає зігнуту при боці руку з розчепіреною п’ятірнею: — Ану, спробуймо сили!

— Продовження буде,— вагається Агнешка,— може, колись пізніше. Наприклад, у вашому Клубі.

— Ні, тільки тепер.

Агнешка стає в таку ж, як і він, позу, вдає, нібито розмахується. І коли коваль усією вагою та силою руки хоче натиснути на її долоню, Агнешка раптово відхиляється вбік. Коваль заточився, з розгону пролетів кілька кроків і, шукаючи опори, налітає на Бобочку.

— Свят-свят! — кричить стара.— Де твій сором?!

— Та цитьте, ви! — тупотить на неї коваль. І, ще засапаний, озирається на Агнешку: — Хто це вас навчив отаких... штук?

— Один солдат, нетутешній. Хочете, й вас навчу.

— Ми теж дещо вміємо, можемо показати,— заступається Пащук за осміяного сина.

— Ой, покажіть ви їй, покажіть...— шамкотить Бобочка. Вона почуває себе ураженою, приниженою. Постукуючи костуром, тягне Улю, закам’янілу від подиву, до дверей.

— Пані Бобочко,— затримує її Агнешка,— у мене до вас є справа, почекайте.

І до всіх:

— А тепер, може, поговорите зі мною про дітей? Як у вас? — звертається до Пащука.

— Одного,— показує неохоче на Юра,— ви вже навчили. Старша дочка на відданні. Є ще одна, мала, чогось її вчили у тих Хробрицях.

— В якому вона класі?

— Якби то я знав...— замислюється він.— Жераре, ти пам’ятливіший, в якому це класі могла бути Геня?

Коваль зосереджено морщить чоло.

— З моїми ходила разом, поки не потопилися. Ні, не пам’ятаю.

— Тоді, може, скажете,— наполягає Агнешка,— чому діти перестали ходити до Хробриць?

Коваль мовчить. Десь із сутіні озивається Юзек Оконь:

— Бо ми самі не схотіли.

— А що трапилося з тим пороном?

У тяжку, тривожну мовчанку твердо врізується Прокопів бас:

— Нещастя. Нема чого згадувати.

— Я хотіла б побалакати з поронником. Де він є?

Знову тиша. І несподівано голос Улі:

— Він був із Хробриць. А після того помер у лікарні.

— Після чого?

Бобочка стискає кощавими пальцями Улину руку. Мовчання.

— А я знаю! — хапливо вигукує Мар’янек.— Бо його наші так випарили, що аж помер.

— А чого ж він все звертав на нас! — не втримався Макс.— Навіщо гавкав, нібито ми його перед тим споїли? Через нього — знаєте? — мій брат гниє у тюрмі.

— Пси хробрицькі!

— Як вони нам, так і ми їм!

Агнешка переждала, поки стихне обурення.

— А про малого Пживлоцького знаєте?

— Мені його не шкода,— перебиває її Пащук, і очі його аж звузилися від злості.— Яка яблунька, таке й яблучко.

— Це погано! — відповідає Агнешка.— Не можна, щоб діти дичавіли. Чому вони б’ються камінням? Нащо мучать псів? А чому ви самі не знаєте, у який клас повинна йти ваша Геня? А через що,— обертається вона до Бобочки,— у вашої Улі така голова?

Очі Бобочки злостиво спалахують:

— Ти, панянко, вчителька чи з поліції?

Агнешка нахиляється до неї й говорить виразним шепотом:

— Ніде в усьому світі нема вже ковтуна. Та я про вас у газеті напишу.

Бобочку аж затрусило.

— Щоб інших вчити,— кричить,— треба самій розум мати! Циркачка!

Даремно Уля смикає бабусю за рукав, благаючи поглядом, щоб не лаялася. Бобочка силою випихає її за двері. Дівчинка все ж улучила мить попрощатися з Агнешкою вимовним, сумним поглядом. Агнешка підходить до коваля, здіймає трубку.

— Самогонна?

— Ее-е, там! — нібито про якусь дрібничку, говорить Жерар.— Так собі, садівникові до годинника.

Чоловіки пирскають смішком, однак здогад Агнешки відзначають значущим перезиркуванням. Коваль знітився, забирає трубку з Агнещиних рук, мовби нерадий, що та довго й пильно оглядає її.

— Сходи-но до Зависляка,— наказує Юрові,— і віддай, бо то його.

Кузня потроху порожніє. Пащук пішов, не попрощавшись. Макс, не сподіваючись нових вражень, доброзичливо дражнить Мар’янека.

— І що? Ну, то як же буде, як? Може, помиришся зі мною?

— Подай дядькові руку,— втручається Агнешка.

— Коли ж він безрукий.

— Він же тобі подає. На згоду.

— Ліву.

— Ліва теж добра.

Мар’янек спинається на пальці, нашіптує Агнешці у вухо:

— Я їх не люблю. Усіх трьох. Вони сміються з моєї мами.

Прокіп потягується, аж кістки хрускотять, і б’є Юзека Оконя по плечі:

— Пора, друзі, вечеряти. Ходи, відведемо тебе до мами. А вас, пані, аж до самої хати. Після купання людина й сама не знає, чого більше хочеться: їсти чи спати, Ех, Павлинко, Павлинко... А мали ж ми у Гусичанах за Бугом,— замріявся він,— га-арну лазню, вже не буде такої...

Мар’янек міцно тримає Агнещину руку. І так виходять.