Вчителька, дочка Колумба

9. Відвідини

Агнешку, яка повернулася з кузні, вітає з темряви сонне, жалібне скигління Флокса. Та долітає воно не з ліжка, де залишила була оте собача, а з кутка біля дверей. Не плач, Флоксе, немає для тебе часу. Мушу ж я, врешті, якось влаштуватися.

Дівчина шукає по стінах вмикач, намацує його за ліжком. Запалює світло. Тільки зараз, при світлі, завважує непомітні, бо побілені, плоскі, без заглибини в стіні, двері. Містяться вони якраз навпроти дверей у клас і заставлені її ліжком. Обережно пробує клямку — замкнуті. Здвигує плечима. Може, це зрештою й краще. Єдиний вхід, через клас, був би не дуже зручним. Якщо приїдуть гості... Приїде гість... Стій! Це — не сьогодні. Вирішено. Треба буде спитати про ключ од цих дверей.

Благородна Павлинка! Флокс лежить на солом’янці, засланій кролячою шкуркою, біля солом’янки — дві мисочки, одна з рештками галушок, друга з водою — розкіш! А на стільці — її картаті штани та куртка — отож і це в порядку. Знадобилася б шафа. Та поки вистачить і цвяхів у стіні. Агнешка розпаковує несесер, розкладає на бляшаній оправі вмивальника всякий жіночий дріб’язок, серед якого багато порожніх пляшечок з-під ліків. Роздягається: треба ж умитися. За вікном шурхіт кроків. Агнешка затуляє нижні шибки своїм попліновим плащем. Шукає в несесері рушник, натрапляє на альбом з фотокартками. Важко зітхнувши, перегортає його. На одному із знімків — семирічний хлопчик і підпис: «Любій сестричці — Кшись». На іншому — група учнів, дівчат і хлопців, під транспарантом з написом: «Ми з «Колумба». У центрі — Агнешка; тримає в руках предмет, який не можна роздивитися на такій маленькій фотокартці. Але вона знає й пам’ятає. Прощальний день, прощальний знімок, і то дарунок їй на спогад — від усіх. Любий спільний дім, добра велика родина. Де ви всі зараз у цю хвилю? Чи хтось згадує про мене? Ти? Але хай тільки на мить промайне перед очима той наступний знімок з двома засмаглими від сонця постатями на морському піску. Перегорнімо аркуш. А на новому — маленька, скромна могилка. Кшись. Ті пляшечки з-під ліків. Досить. Щось лоскоче в горлі, застерігає себе Агнешка. Зовсім розкисла. І проковтнула зрадливий пекучий клубок. «Колумба» все ж треба десь гарно прилаштувати. Розкриває кретонову саковку і виймає майстерно виготовлену модель знаменитого вітрильника. Стає на стілець і силкується причепити його біля лампочки. Яскраве світло ріже очі. Відставляє суденце, накидає на плоский абажур свою барвисту косинку. У верхній частині шибки понад плащем помічає чиєсь обличчя — здається, це той розумник Юр Пащук. Розлючена, показує йому язика — і обличчя сахається від шибки. Гасить світло і починає митися навпомацки. У вікні спалахує кружечок електричного ліхтарика. Промінчик ковзнув по її оголених плечах. Чуються кроки, шепіт і побуркування, згодом — якесь шамотіння і глухий голос Семена:

— Ану геть, стерво!

І нарешті тиша. Ненадовго однак. У таємничих дверях за ліжком якесь обережне шкрябання. І ось крізь отвір у замку сочиться смужка світла. Агнешка відкидає рушник, спирається на ліжко і зазирає в замкову щілину. Нараз двері розчахнулися, і Агнешка опиняється в обіймах Балча.

Виривається і відбігає в глиб кімнати, зшарпує з вікна плащ і накидає на себе. Світло з відчинених дверей перетинає ліжко, і, зламане його краєм, стелиться по підлозі. Флокс забурчав крізь сон, зітхнув, але не прокинувся,— і якесь викликане цим неясне здивування, вихоплене краєчком уваги, Агнешка пригадає значно пізніше. Бачить Балча в прямокутнику дверей. Той стоїть близько, якихось кілька кроків від неї, і немовби в іншому вимірі, в іншому світлі. І там, де найменше всього сподівалась: у себе. Тут ось, за її стіною, за тонкими дверима. І, власне, через цю несподівану близькість освітлена чужа кімната стає якоюсь нереальною, ніби підводна печера зі сну. Балч, голий до пояса, з рушником на шиї, в штанях від костюма і в святкових чоботах, стягає з свого тапчана зелену ковдру, легко перестрибнувши ліжко, входить до Агнешки й щільно затуляє вікно. І аж тоді вмикає світло.

— Візит за візит,— починає недбало,— розумію, знаю, хотів. І що ж. До дідька ці умовності. Вирішив трохи прибратися для вас, прошу оцінити. До Льоди ніколи не прибираюсь, звик. Але сьогодні Льоді спокій. У майбутньому черговість відвідин залежатиме від вас.

Агнешка, задубіла, слухає й не чує. Втуплюється в Балча без жодної думки, без жодного свідомого почуття. У цьому предивному сні є якийсь острах, є відраза, і ще, поза всякою її згодою чи протидією, є він сам, цей чоловік, його міцний засмаглий торс і глухе бриніння голосу:

— Ви, добродійко, гніваєтеся? Не варто: це — звичайна щирість. Навіщо оті всі церемонії? Живемо через поріг, сусіди. Скажу навіть більше: ви, пані, мешкаєте у мене.

...Та от хвилинне приголомшення поступається натискові дійсності — і острах з відразою, а найбільше це непрохане гостювання, стають одним ударом зневаги, болючої кривди, як виплеснута несамохіть з серця ненависть:

— Ідіть звідси!

Балч спершу зиркає на Агнешку, котра по-дитячому й безпорадно затуляє обличчя. Потім на себе, немовби аж тепер помічає свій вигляд.

— Я — хам.

І, відсунувши ліжко вбік, переходить до своєї кімнати. Бере з стільця свіжу сорочку, вдягає, хапливо вбираючи в штани. Тепер починається мука з краваткою. Балч знову вертається до Агнешки:

— Ану, погляньте тепер. Краще?

Агнешка подумки закінчує рахувати до тридцяти. Так її вчили. Спокійно! Спокійно! Не здатися! Не дивуватися! Є, як є. Як звичайно. І вже холодно, фамільярно оцінює Балча:

— Краватка — безнадійно погано зав’язана.

— Краще не вмію. Може б, ви...

— Не варто. Товаришу Балч, я хочу залишитися сама. Справді.

— Сама! Сама! Учителька не може бути сама. А діти?

— Гарненька мені дитина.

— Як удалися перші відвідини кузні?

— Ви що — висліджували?

— Якраз і висліджував! Свої очі маю гострі, маю і чужі вірні.

— Бідні люди.

— Бідні — що зі мною?

— Ви тільки про себе. Я взагалі про село, про школу.

— Я теж думаю про школу, про вас. Я вас розумію. Краще, ніж це вам здається. Я вам допоможу. Це вже я обіцяв. Боюся лише: чи ви взагалі зберете учнів?

— Ви смішні. Школа без учнів? Я відразу домовилася у відділі шкіл про приїзд інспекторів у перший же день навчання. Школа мусить працювати!

Агнешка, втягнута в розмову про справи найважливіші для неї, не зауважила, що Балч виголошує свої запевнення й побоювання не зовсім щиро, невпевнено. Він будь-що затягує відвідини, бо хоче бути з нею, при ній, хоче найменшим жестом, інтонацією, посмішкою та блиском очей виказати їй і не виказати водночас, як вона подобається йому. Та чи він хоча б сам усе це усвідомлює? Наполовину. Мовлені ним слова стикаються з зустрічною течією півдумок та піввражень, викликаних її близькістю. Балч помічає, що плащик сповз з її плеча, і поправляє його, бачить пасемце волосся, що, злетівши зі скроні, спало на щоку й дражнить куточок губ,— хотів би торкнутися його, однак не наважується. Уперше в житті відчуває несміливу радість такого залицяння. Напівсвідомого. Поправив мені плащ, думає Агнешка й запам’ятовує це, хоч вчасно похопилась і забуває те за наказом волі. Усвідомлює й запам’ятовує тим самим найтаємнішим записом жіночої уяви, котрий, попри слова й думки, підлагоджується під невідомі думки й почуття цієї чужої людини. Звідки це в мені, оце бридке кокетування, жахається вона, ця зіпсутість? Що це мені привиджується? Чи помічаю, як він на мене дивиться? Чи не здогадуюся чому? Ні — вирішує. Не здогадуюся.

— Ви хочете школи — буде школа. Інспекція — дідько з нею, влаштуємо й це, може, навіть і не службовим порядком. Ще є трофейний коньяк і ром. Вам так личить отой запал, наполегливість, мрійливість.

— Запал і наполегливість — згодна. Мрійливість — ні.

— Ви не визнаєте мрійливості! — Балч бере модель судна, підносить до світла й неголосно читає вирізьблену присвяту: «Агнешці у дорогу життя» — «Колумб». Гарна цяцька. Колумб — це хто? Наречений, певно?

— Більше. Однак, товаришу Балч, ми ухиляємося від теми.

— Я знаю — школа! Школа й школа! — Він втрачає терпіння, голос стає поривчастим.— У нас школа — фікція. Аби для статистики — не більше.

— Прошу не кричати у мене: тут спить Флокс.

— Знаю, що спить. Сам попрохав, аби спав.

— Що це значить?!

— Ах, що ви подумали? — Балч вибухає сміхом.— Побував у мене, поки ви повернулись. Довірливіший. Поділився з ним вечерею. Що ж... галушки, чарочка чистої. Потім уклав його спати.

— Ви?

— Я. І переніс від Пживлоцької ваші речі.

— Я вам не забуду цього ніколи!

— Це подяка чи догана?

— Товаришу Балч, я попрошу у вас ключ від оцих дверей.

— Ухиляємося від теми,— поважнішає Балч.— Агнешко, дитинко! Ви ще нічого тут не розумієте. Це — не звичайне собі село, а збиранина. Пекло тут нікому не страшне, рай шеляга не вартий, а всякі розпорядження і закони — смішні. Тут завжди від двох до чотирьох за гратами. Не молочком годоване, добірне товариство. Одне ще їх тримає так-сяк — ви знаєте що?

— Я то знаю, по-своєму, але коли скажу — ви не зрозумієте!

— Може, зрозумію.

— Така, знаєте, одна вечірня думка перед самим сном. Може, й не думка, а зблиск, щось минуще. А часом це просто зітхання, таке незвичне. Це, зрештою, буває і вранці, тільки-но пробудишся. О, так і знала: ви усміхаєтеся, смієтеся. Думаєте, я дурна.

— Ні. Продовжуйте. То як з отим зітханням, з отим зблиском?

— Звичайно. Здається тоді людині, що з новим днем буде, може, трохи... інакше.

— Ви хотіли сказати: краще? Ні, дитинко. Моїм людям нічого такого не видається. Одне тільки для них певне і одне їх тримає — моя міцна рука.

— Не вірю!

— Переконаєтеся.

— Не повірю. Що значить — міцна рука? І тільки міцна рука? Без жодної надії? Це, може, було потрібне на війні, у вашій роті... Але тепер?

— Надія — гарне слово. Особливо тут, у нас. Агнешко, час не рахується тут, побачиш. Вчора, сьогодні, завтра — все це одне, без різниці. Без майбутнього. Майбутнє тут в найкращому випадку — пенсія для інвалідів, для калік. Ви вважаєте мене потворою. Але це не так. Я стараюся по-своєму, як можу. Ви бачите...

Короткий рух його руки, занесеної до лампочки, швидший, аніж її насторожена пильність, і вже не хоче признатися собі, що затремтіла, коли він ніби неумисне торкнувся непокірливого пасма на щоці...

— ...є світло, а не було. Весною знову візьмемося за болота. Землероби з нас кепські. Перебиваємося. Чим є, аби вижити,— і я, тільки я, мушу приховувати все у різних звітах, щоб був спокій. Риба з озера, деревина з лісу, подовження дозволу на зброю, моя вантажна автомашина, а насамперед... та дідько з ним!.. Наш промисел і дохід. Вам не холодно? Ви якось уже той... плащ.

Що? A-а, плащ... На якусь мить відірваний від її плеча і знову накинутий міцніше, тепліше. Та нехай же вже виходить, залишить її саму. Втома, тільки втома. Уривки слів. Світло, риба, ліс, плащ. Таж ідіть уже. Трохи нібито аж здивувалася, що не чути отого: та ідіть уже. Пильні Балчеві очі, либонь, вже й запримітили її неуважність. Незвична довга важка тиша починає дратувати, вимагає розрядки.

— Що ж, говоріть далі.

— Дякую. Отож, стабілізація. Тут у неї ніхто не вірить. Одні марять про повернення до рідних країв, інші чекають — хіба я знаю на що? Баба тієї Улі з ковтуном, стара відьма — на кінець світу. Януарій — може, на війну. Семен — щоб я став міністром або генералом. Павлинка, бідолаха,— щоб хтось із нею, врешті, одружився. Тримаю їх всіх у шорах, бо інакше не можна. Аби вже хоч діти підросли — то порозганяв би їх на всі чотири вітри, до фабрик, до пегеерів[4]. А решта... хай рятуються, як знають, а хто хоче — нехай здихає.

— Здихає! Рятується! Ці слова не для сьогодні. Це анахронізм. Час пливе вперед, а ми з ним — від учора до завтра, і щораз далі. Світ змінюється, шановний товаришу Балч.

— Знаю. Світ змінюється. Люди гіршають, дрібнішають.

— І це все, що ви завважили?

— Решту лишаю місіонерам. Самі побачите те їхнє нове праведне життя. Побачите, як один до одного підкрадається і один одного покушує. Як гидко любляться і гидко ненавидять. Господи мій милосердний! І це ті ж люди, що й тоді, славні бойові хлопці! Жалюгідні, нужденні п’янички!

— Не знаю як ви, але я, коли вже кажу люди, то думаю і про себе.

— Мудра голова. Я зовсім не вихваляюсь, нема чого. Всі з одного тіста, і ви теж, напевне.

— Напевне. Саме тому нам не зашкодить мати трохи глузду й розуму.

— Трохи — не для мене. Все або нічого. Маленькі чесноти не по мені. Із двох лих я волів би великих розбійників, аніж маленьких святих. Ви здатні бути великою святою?

— Ніякою святою! — борониться Агнешка, сердита.— Досить бути звичайною людиною. Але для колишніх героїв цього замало.

— Та у вас ще молоко не обсохло,— говорить Балч поблажливо, без гніву,— аби щось знати про колишніх героїв.

— А у вас забагато отрути, товаришу Балч.

— Можливо. Клімат тут нездоровий, малярійний. Чи не вип’єте скляночку горілки?

— Не п’ю.

— Це теж анахронізм.

— Або травма.

— Шкода. Горілка зближує. Не вмію залицятися до жінок. Дають — беру. Дідько...

— Пізно вже, товаришу Балч.

— Ви мене виганяєте, а в мене ще одне прохання.

— Слухаю.

— Ви вмієте малювати?

— Здається, вмію. Дечого вчилася.— Агнешка, фахову амбіцію якої явно образили, мало не розлютилася, та одночасно мусить знову гнати свою недозволену, настирливу радість, що цей чоловік зважився ще раз викрутитися від прощання.

— Добре було б написати афішу про завтрашній вечір.

— А є чистий картон?

— Зачекайте-но.

Балч відсуває ліжко й просто з порога сягає рукою за двері, наосліп мацає по стіні і за хвилю знову стає перед Агнешкою з прямокутником заскленої картини. Тримає його на відстані витягнутих рук і прискаленими очима пильно дивиться з серйозністю, яку — видалося Агнешці — зненацька порушив глузливий усміх досі затиснутих губ. Малюнок, що сяяв колись живими барвами, нанесений на папір технікою серійного друку, являв собою композицію орла в короні з прикріпленою між білих крил чорно-золотою мадонною. Балч перевертає його, кладе на стіл, відриває з рамки зжовклу газетну обклейку і висмикує картон. Раму з тьмяним склом несе в куток, кладе там, після миті вагання бере і впихає у шпарку за грубою; ще раз вертається і, бруднячи манжет сорочки, заштовхує глибоко, якнайдалі.

— Ось. Маєте й картон. Трохи зжовклий, але ще добрий. Передвоєнний.

— Гаразд. На ранок афіша буде.

— Дуже радий! І найбільше з того, що ви не розчулюєтеся над... гм... святощами.

— Так, як і ви над пам’ятками.

— А звідки ви знаєте? Тому образкові більше років, ніж вам. І завжди скрізь був зі мною. Як талісман.

— Тоді навіщо нищити?

— Вам на втіху.

— Неправда. Мені байдуже, як ви обходитеся зі своїми талісманами, вішаєте на стіну чи ховаєте в шухляду. Заберіть це собі, товаришу Балч. Я знайду інший папір.

— Ви гарно гніваєтеся. Тільки даремно. Я мав на увазі інше. Час плине... від учора до завтра — це ваші слова. Ви мене відразу навертаєте у свою віру. К бісу пам’ятки — чи не так?

— Не так.

— Очевидно. «Агнешці у дорогу життя» — «Колумб». Це щось інше.

— Облиште, будь ласка, те суденце.

— Святощі? Талісман?

Пальці Балча стискаються на бортах «Колумба» — і Агнешка майже силою видобуває іграшку з його рук і відсуває на найдальший ріг столу. Агнещині плечі й шия нахиляються на якусь мить, а коли випростовуються, відразу ж натрапляють на його руки й груди. Теплий дотик легкого поцілунку пробіг мурашками по її шиї, не прикритій плащем. Коротка мить — в ній не було нічого, крім хіба взаємної незручності. І поки Агнешка збиралася на протидію і захист — Балч уже був за крок від неї. Над передчасним ляком Агнешки бере гору зніяковіння. І сором за надмір смішного, уявного недовір’я охоплює її пізніше, коли Балч обізвався голосом, таким опанованим і вільним, начебто та мить була тільки помилкою Агнешки, примарним видінням:

— До речі, про плакат. Самі знаєте, як це пишеться: першокласний оркестр, багатий буфет, костюми довільні. Вхід — отож-бо й є. Краще не говорити про ціну: стягнемо, що вдасться. Напишіть просто: кошти для потреб школи.

— Це добре! — тішиться Агнешка й несамохіть простягає руку.— Очко на вашу користь.

— За скільки? — Балч до болю стискає простягнуту руку і притягує її до себе щораз ближче. Його очі міняють свій вираз. Впивається поглядом в Агнешку, в її зіниці, а тоді в уста — з настійним, голодним викликом.

— За грудочку цукру! — вдавано бравуючи, борониться Агнешка. Ліва рука сягає в кишеню плаща.— Прошу!

— Не терплю цукру, не їм з руки.

Голос його притлумлений і гнівний. Агнешка ледь чує його, оглушена пульсуванням крові у скронях. Силкується вивільнити руку, котру Балч притиснув лівим ліктем собі до грудей. Щосили відпихає його важкий торс, уникає дотику його обличчя. Опирається, хоч заразом знає, бажала б, щоб ця оборона була щирою. В блискавичному спалаху пам’яті Агнешка бачить себе, як кидає на підлогу кузні зухвалого Юра Пащука. Видіння гасне, западає в темряву.

— Пустіть мене!

— Боїшся поговору? — чує тут же, біля щоки його задиханий шепіт.— Не бійся... Я зумію кожному заціпити пельку... заціпити пельку...

Аж заточився, люто відіпхнутий в мить, коли, певний себе, вже трохи звільнив її руку.

— Ідіть уже звідси! Дайте мені ключ від тих дверей.

Зненацька лунає стукіт — і не встиг ще затихнути ламкий непевний Агнещин голос, як у дверях кімнати Балча постала Льода Пживлоцька.

— Не перешкоджаю часом? — починає вона вдавано чемно, кисло-солодким тоном, ледь ковзнувши поглядом по Балчеві й перекинутому обік нього стільцеві.

І поки Агнешка може здобутися на щось путнє, Балч вибухає:

— Чого прийшла, ти?

— Тотека свого шукаю...— говорить Льода Агнешці, ніби й не помітивши присутності війта,— Зник хлопець з самого вечора й досі нема... Пізно вже, холодно, а він ще й нездужає.

— До мене твій синок не ходить,— уриває Балч.— Ти це добре знаєш.

— Гадала, може, у вас, пані, засидівся по-сусідськи.

— І по-сусідськи потрапила до пані через мої двері?

— Пане Зеноне,— завважує врешті його присутність Пживлоцька і, поблажливо й спогорда усміхаючись, звертається до нього: — Якщо вільно вам, то, гадаю, можна й мені поглянути, як влаштувалася наша гостя.

— Говорила-балакала! Цікавість тебе приперла. Якби ж то тільки цікавість! Я що тобі наказував? Завислякові допомагати, мити пляшки, наливати.

Старанно накладений, свіжий шар помади Пживлоцької не міг приховати темного рум’янцю образи й гніву. Але голосом пані Льода володіє чудово.

— Невже ви, пане, не відаєте,— озивається напівшепотом,— котра година?

— К бісу з годиною! То не тиняйся по людях, коли пізно!

— Звісно,— Льода силувано посміхається Агнешці.— Завітала я, либонь, невчасно. Ви, певно, і так страшенно змучені.

— Так. Дуже,— згоджується Агнешка,— Щойно казала про це й товаришеві Балчу.

— Жаль. Я сподівалася, побалакаю як колега з колегою.

— Охоче, але не сьогодні.— Агнешка ледве гамує роздратування.— Даруйте вже. Дякую за відвідини і обом взаємно бажаю: на добраніч!

Ніби й не чують. Балч схилився над Флоксовим лігвом, без потреби дратує його сон, певно, перевіряючи, чи задурманив його своєю вечерею. А Льода, замість дверей, іде до столу і собі бере в руки модель «Колумба», оглядає з усіх боків, не минаючи, звичайно, й напису на борту. Агнешка стискає кулаки. Хочеться їй заридати ридма, закричати і гнівно затупотіти ногами, прогнати нахаб. Що за люди! Наче заповзялися одне одного пересидіти. Владновують особисті справи моїм коштом. Ніякого такту й міри. І такі, як є, вони будуть завтра, післязавтра, завжди — і я з ними. Чого прийшла оця Пживлоцька! І зненацька Агнешка ловить себе на соромливому відкритті, що не є вдячна Льоді, як повинна б, за вирятування з важкої ситуації. Дала, нарешті, «Колумбові» спокій. Тепер підносить до короткозорих очей приготований Балчем картон. На щастя, не перевертає його другим боком.

— Не знаю, але подумалось,— відкладає аркуш з щирим чи й удаваним розчаруванням,— що це ваш диплом. Ви така... молоденька... напевне, просто з аудиторії?

— Так.

— Справді? Це ваша перша посада?

— Перша.

— Неймовірно. А чому саме тут? У таких умовах?

— На власне прохання. Вибрала сама, одержала згоду — і все.

— Важко мені збагнути.

— Іншим разом поясню це, можливо, краще.

— Вибачайте за мою фахову цікавість. Я також, бачите, вчителювала. Тож і хотіла б знати...

— Брехня! — несподівано вибухає Балч.— Я скажу, чого ти хочеш. Ти перевіряєш, кого це я собі привів. Це їй болить! — звертається вже до Агнешки.— Вчителька! Учила в Хробрицях — вигнали!

— Неправда!— кричить Пживлоцька — Я... за власним бажанням. Мовчи!

За мить удаване опанування злетіло з неї, а косметичні рум’янці зблякли, посіріли на зблідлих щоках.

— Іди! Іди звідси, ти! — Балч штовхає Льоду перед себе до дверей. Обоє натикаються на край залізного ліжка, і Балч, не довго думаючи, люто відкидає його мало не на середину кімнати. Ще мить, ще тряскіт дверима, скрегіт ключа в замку — і десь, у глибині будинку, з того боку, згасає відлуння колотнечі. І Агнешка, нарешті, сама. Не віддав ключа, негідник. Дівчина підсовує ліжко до стіни, злощасні двері підпирає столом, хоча її майже смішить, чи й не доводить до сліз даремність такої дії. Треба ще й зайнятися з Флоксом. Що він зробив тобі, той жахливий чоловік. Схиляється над цуциком, перевіряє дихання і швидке, дрібне биття його серця. Собака лежить на боці, витягнувши одубілі лапи й відкинувши назад голову. У шпаринах напівзаплющених очей тьмяніє відблиск світла. О, нарешті починає сонно помрукувати під Агнещиною рукою, що лащить його. Нічого страшного, песику мій, відіспишся, просто ти трохи п’яненький. Нам не треба довіряти тій людині, запам’ятай це!

Запах конвалієвих парфумів Пживлоцької — нестерпний. Треба провітрити кімнату. Та коли ж це на вікні відчепилася з цвяха ковдра? Агнешку немов хтось ударяє в груди — в чорному трикутнику відслоненої шибки ворушаться примарні обличчя цікавих. Під її поглядом голови відсахнулися, однак далі, в пітьмі, скупчуються знову і застигають в незрушній, жагучій цікавості. Агнешка здолала перший прояв замішання. Спокійно, уперто вдивляється в невиразні людські тіні, в ті напівроззявлені роти, в отой чийсь дитячий ніс, найпомітніший, бо сплющився об шибку, в очі, чиїсь очниці, ніби вставлені в уже знайомий обрис обличчя. Звідкілясь ізбоку, з укриття, злітає дрібний жіночий сміх, та враз уривається — і голова Юра зникає, наче здмухнутий у темряву привид. Агнешка робить крок до вікна, не відводячи погляду від шибки. Дитячий ніс зісковзує донизу, щезає. Ще одна голова віддаляється, ще одна. Порожньо. Тихо. Агнешка знімає ковдру, відчиняє вікно навстіж, глибоко вихиляється з вікна. Може, те, що чується, і є відлунням затихаючих кроків, а може, це неспокійне биття серця. Легкий нічний вітерець доносить від озера насичений запахом сирості й гниття шум тополь і верб. Беззоряними шпарками неба протікає віддалене валування собак. Все далеко. Всі далеко. Ти! Чи ж пробачив би мені, якби бачив, якби знав? Сама цього не втямлю. Ні, я не боюся цієї людини. Я починаю боятися самої себе. Себе. Забрати Флокса, вийти і піти. Недоречно. Об’яву — обіцяла. Нісенітниця, викручування, не про те йдеться. Щось дере в горлі. Може, простуда. Не розрахувала сил. Не дам собі ради. Але ще подивимось. Він ще побачить. Щоб не усміхався так, не насміхався. Що ж, усміхайся. На добраніч, Стаху. Ще одна вечірня думка...

— Хто тут?

Чуйність думок, хоч і затьмарена півсонним приголомшенням, змушує Агнешку мимоволі скрикнути на якусь мить раніше, ніж свідомість підкаже їй, де вона і що з нею діється. З лоба поступово відходить щемкий біль від гострого ребра віконної рами. Щойно хтось прикрив її ковдрою, коли задрімала. Певна того — свіжа пам’ять чітко відтворює ту майже відчутну присутність невідомого Опікуна. Зовсім уже пробудившись, Агнешка вдивляється, вслухається в темне подвір’я і вловлює шелест кроків, потім нечіткий обрис постаті. І, нарешті, відповідаючи на її запитання, хтось хрипкуватим, стлумленим голосом озивається;

— Нікого, нікого,— і по паузі ще тихіше: — Семен.