Вчителька, дочка Колумба

20. Урочиста частина роковин

— «Вольвокс — водяна рослина. Її клітини збираються в драглисті грона, надаючи поверхні води зеленуватого відтінку».

— Добре, тепер ти, Петрику, читай далі.— Навмання, не відриваючи очей від прочиненого вікна, Агнешка кладе руку на плече хлопчика, який сидить найближче. «Я не Петрик, я Томек».— «Як, як твоє прізвище?» — «Та як же, Зависляк, звісно». Хлопець дивиться на неї здивовано, між дітьми пробігає хвилька трохи влесливого смішку, як це звично буває, коли вчителька має бажання пожартувати; посміхається отож і собі, щоб вони тільки не змогли помітити її незвичайного хвилювання, навіть більше як хвилювання, абсолютної відсутності волі, уваги, бажань. Чи я, бува, не хвора? А може, це перший теплий день весни отак паморочить голову й ошелешує? — Отже гаразд, Томеку. Знову про ту ж таки водяну рослину.— На якусь хвилю Агнешка зосереджується, зосереджується для того тільки, щоб розпорядитися: нехай кожний по черзі читає з її підручника по п’ять речень. «Не шепотіть там, діти, слухайте уважно, бо про це будемо писати класну роботу». Ах, хай шепотять, хай будуть неуважними. Та й лякати класною роботою не варто, бо ж дітей на пальцях порахуєш. Цей день уже заздалегідь можна було назвати днем, втраченим для шкільної науки.

З самого ранку землю росив тихий дощ. Агнешка сподівалася, що коли він не перестане й перейде в брудну сльоту, то війт відкладе сьогоднішню урочистість. Наївна сподіванка! Нібито мова про якусь маївку з малечею, а не про чоловіче, солдатське свято. Дощ зник разом із хмарами й невеликим вітерцем. Після нього залишилася тільки прозора, перлинна імла над озером та безліч краплин, нанизаних на гілля дерев, натиканих на чубочки каштанових пуп’янків, блискучих, як скляний бісер. Перша пара чорногузів закружляла над рибальським приплавом й полетіла до Хробриць: тут, у Хробричках, на жодному даху немає чорногузячого гнізда. Зараз же, після відльоту тих чорногузів, і ще перед виходом Агнешки на роботу, перед Балчевими дверима зупинилася трохи не вся в болоті «Победа». І як тільки побачив її Зависляк, то відразу ж кинув лопату й погнав до підзамчя. Однак марно він перелякався, передчасно. З машини вийшло троє: жвавий військовий в уніформі, лисуватий, непоказний чоловік у цивільному, ксьондз. І вже за хвилю залунали гучні покрикування Балча: то на Павлинку, щоб поспішала гостей обслуговувати, сніданок в одну мить приготувати, то на Семена, щоб збирав людей. Виходить, усе-таки... Якщо вже й гості сподівані приїхали, значить, не обійдеться без урочистості...

У цьому нестримному гармидерові, що змінив дощову тишу, в настрої наростаючого піднесення шкільне навчання не проведеш гаразд. Зрештою Агнешка, передбачаючи сьогоднішнє ускладнення, ще вчора оголосила учням, що ті можуть прийти до школи, а можуть, хто бажає, піти з батьками й на цвинтар. Якось прикро вразило її те, що з цього умовного звільнення скористався Тотек. Розраховувала на його здогадливість, солідарність, бо ж хотіла, сама собі навіть не розгадуючи основи своїх прихованих бажань, щоб цей день, якось штучно, без важливої суті святковий, минув для дітей якнайзвичніше. Штучно та й без важливої суті — так упевнюється Агнешка у слушності свого впертого упередження та протесту. Поминки — на цвинтар. Передсвятковий вечір — на цвинтар. Сьогодні — теж туди. Свято в ті славні роковини різанини, нехай навіть і героїчної, тоді необхідної, гаразд, але й страшної, жорстокої різанини, спогад про яку, на превеликий жаль, служить незначній уже частині її учасників тільки за привід для чергової пиятики. І ні для чого більше. Та до того ж хто його знає, чи й їм хочеться сьогодні святкувати. Бо що всім іншим мешканцям села не дуже хочеться, аж надто добре видно. Навіть Зависляк, узявши лопату, ще зранку вибрався на грядки. Від кузні долітав металевий дзвін клепання; Агнешка подумала була, що то Семен б’є у гонг, в оту аж біля прибережної тополі залізну шину. Цей дзвін, здається, збив з пантелику й рибалок на озері, що ледве-ледве видніються в імлі, бо й вони завертають човни до берега, поволі, правда, і начебто неохоче.

Ту частину озера за голими ще деревами, між будинком Зависляків та крамницею, видно досить добре. Семенові вдалося-таки зібрати трохи людей. Старається Семен, всупереч усьому, вірний ад’ютант чи, може, ординарець (Агнешка так і не знає, як його назвати), старається, бо ж прибулі гості чекають, можливо, вже й трохи нетерпеливляться. Дивує тільки, що ніхто не б’є в цей, головний, гонг на подвір’ї, як це робиться завжди, коли треба зібрати людей: невже з пошани до шкільних занять, чи, може, не хочуть перешкоджати Агнешці та дітям? Так ото в безособовій формі розмірковує собі про всі ці справи Агнешка і все дивиться крізь вікно в одне-єдине місце. Не на трійцю приїжджих, котрі зупинилися ген там, збоку, пахкаючи тютюновим димом і розмовляючи, не на все зростаючу юрбу біля крамниці, де знову господарює Пеля, що раз у раз переступає поріг, щоб принести знудженим чоловікам свіжого пива й водночас позбирати спорожнілі пляшки.

— «Вольвокс після поділу клітин,— долітає до Агнешки гучний голос однієї з Павлинчиних доньок,— відділяється від матерньої колонії й починає жити самостійно».

Рибалки витягли вершу й вибирають з неї сріблястих пліток. Вибирають і вкидають їх у цебрик. Риби малувато, ловили ж поспіхом, недбало. Балч все ще стоїть, як і стояв, непорушно, дивлячися кудись далеко на хробрицький берег чи на молочно-блакитне, заткане прозорою млою небо. Стоїть, не помічаючи ні рибалок, котрі бігають тут же, біля нього, ні взагалі нікого й нічого, стоїть так уже... скільки ж це вже — чверть чи, може, й півгодини? І як довго тягнеться цей, не такий уже й важливий, беззмістовний урок? І як Балч заважає їй отією своєю нестерпною й непорушною присутністю, своїм вистоюванням просто відчиненого вікна! Нехай би краще вже викрикував отут, як це було вранці, нехай би краще докоряв Семенові або гатив у цей гонг! Та ось він нарешті ворухнувся. Нахиляється. Виймає з цебрика рибину, тримає, навіть не дивлячись на неї, ту пліточку, пальцями звислої донизу руки, похитує, наче маятником, і так само, без тями й думки, як і грався нею, лінивим помахом кидає її в озеро. І знову нахиляється, знову бере рибину, й через певний час ще раз кидає поперед себе, у воду. І ще. Аж поки рибалки не прийняли той цебрик від нього. І тоді він немовби отямився: звертається до них, подає всім якісь знаки чи накази, напевне, щоб швидше прилучалися до святкового походу, який уже лаштує Семен. Сам згортає чоботом недбало кинуту на прибережне баговиння рибальську сіть... «Вольвокс буває також...» І ось нарешті рушили берегом озера, попереду кілька жінок та діти, за ними Семен із так-сяк вистроєними тутешніми ветеранами. Балч із трьома приїжджими замикає колону... «Вольвоксові колонії...»

Скрипнули двері, й до класу навшпиньки прослизнуло двоє: Тотек і Уля. Де вони взялися, що вона не помітила їх, хоча й увесь час дивилася у вікно? Та й взагалі, досить-таки пізно похопившись, стверджує Агнешка, марно вони пробираються з отакою обережністю, в класі ж давно вже стоїть гамір. І Агнешка нетерплячим рухом зупиняє читання, вже й так приглушене густою піною учнівського шепоту, плеще в долоні.

— Діти! На сьогодні досить! Уроки закінчені!

Усі заметушилися, тільки Уля й Тотек не знають, як себе вести, обоє стоять винувато. Можливо, вони налякалися думки, що вчителька сьогодні саме через них закінчила урок так рано. В класі вже тільки вони троє. Агнешка усміхається Улі, не бачила ж її кілька останніх днів.

— Була, напевне, у бабусі?

— Так. У Бялосолі.

— Не збирається додому?

Вона ще хвора. Говорити і то не хоче. Тільки увесь час отак: фу-фу. Наче щось гасить.

— Пекла боїться,— втручається Тотек не без гіркоти.

— Може,— невпевнено стверджує Уля.— Або... Тітка чули, як вона говорила в гарячці, що якісь її гроші згоріли, нібито вона забула про них, і їх з поділка здмухнуло в піч.

— Які гроші? Коли?

Щічки Улі запашіли рум’янцем, і вона опускає очі.

— Тоді, як вона тікала. Але тітка не вірять. І тепер вони обоє страшенно сваряться, день при дні. Я вже й сама не знаю, як воно буде. Може, десь піду на службу...

— Чому це? — накидається на неї Агнешка.— Що ти спільного маєш з усім тим?

— Розкажи про Кондерів,— тихо підказує Тотек.

— Я ж пам’ятаю.— І до Агнешки: — Молоді Кондери розпитували дуже тепло про вас,— виголошує вона узвичаєні формули сільської ввічливості належним урочистим тоном,— і передавали вам вітання.— І після цього уже звично: — Вони знають одне таке місце — доглядати до смерті старих людей. Але без грошей тут, певне, не обійтися... Отож я й не знаю, що робити.

Агнешка починає сердитися.

— Та нехай вони дадуть тобі спокій, бабуся й та тітка! Сиділи б собі обидві тихо та мирно! Бобочка, якби не така стара і не така темна, та ще й хвора...

Агнешка раптом осіклася, помітивши, як страшно збентежився Тотек, і зрозумівши, нарешті, що її звинувачувальні погрози одночасно б’ють сильніше як інших Ще й Пживлоцьку. На серці стає прикро, й учителька поспішно змінює тему розмови:

— Що сталося, Тотеку? Я вже думала, ти не прийдеш.

Нова, відмінна від першої тінь захмарила його очі.

— А ви хіба не знаєте? Як я вже йшов до школи, то мене покликали ті... у війта.

— Дізнався про щось нове?

— Так. Я, власне, хотів вас попросити... Мені сьогодні треба з ними поїхати.

— Розумію. Надовго?

— Надовго не хочу. Зараз же повернуся. Уля знає, Мамі краще, вона вже не в лікарні, а... в знайомих. У того майора.

Не дивляться одне на одного, обом наче сором. Це просто щастя, пробігає думка в голові Агнешки. Бобочка теж має щастя. Про те, що Льоді полегшало, в селі знали вже й раніше, бо Балч їздив довідуватися про стан її здоров’я щотижня й, хоча був потайним та ще більш, як до того, замкнутим у собі, все ж мусив, зважаючи на Тотека, дещо найважливіше розповідати Павлинці. Виходить, Льоді стало в пригоді відновлення давнього знайомства. Знайшла опікунів чи опікуна, й затерли ту справу, і тихо, й ніхто ні про що й ні про кого тут не розпитував. Значить, Балч також має щастя і цього разу. Отож маю щастя і я, відкриває вона в собі найглибше заховану радість. Бо ж той, не доведений до кінця злочин на всіх упав чорною плямою. Так хаотично й якось винувато думає Агнешка, ні на хвилю не перериваючи розмови, щоб не дати можливості пізнати по собі, з яким нетерпінням чекає вона оцих скупих новин від Тотека.

— Але ж ти так довго не сидів у війта,— випитує,— бо ж і війт, і гості вже давно пішли з дому.

— Так...— хоча й заклопотано, усміхається Тотек.— Айстра десь зникла, от ми й шукали її з Улею. І знаєте що? Айстру знайшов Флокс. У Кімнаті. Вона там, прошу пані, ощенилася, має троє цуценяток. Розкажи ти, Улю, які вони гарненькі!

— Скільки я вже разів говорила вам,— перебивав Агнешка суворо,— щоб ви не лазили по руїнах.

— Бачиш, Тотеку, бачиш,— докірливо підтверджує чимось засмучена Уля.

— Айстра мусить залишитися там!— упирається Тотек.— Ніхто більше не повинен знати, бо як знайдуть, то потоплять усіх цуценят. Потоплять! Як завжди!

— Тотеку,— смикає його за рукав Уля,— признайся ж. Ти ж обіцяв, Тотеку!

— Цить! Я сам!

Агнешку вражає загадкова відмінність прихованого значення їхньої, так різко обірваної суперечки, значення, що так ясно відбилося у виразі їх очей. Помітила й те, що Уля байдуже чи нетерпляче слухає про Айстру та цуценят, що її турбує щось інше, важливіше.

— Ну-ну, Тотеку! — Агнешка злегка тягне його за чубчика, щоб той глянув їй у очі.

— Уля, зайве...— заїкається.— Я повернуся з міста, тоді й розкажу.

— Кажи зараз, Тотеку.— Агнешка стишує надто суворий тон.— Що, ти мене боїшся?

— Ні, я вас не боюся. Та я ще на свят-вечір нагадував про це...— замовк, набирає в легені повітря.— Я, прошу пробачити, знаю, що ви сердитиметеся...

— Ну говори ж уже, Тотеку! — підганяє й Уля, ніби стурбована й налякана.

Тотек вивільнює свою голову з-під Агнещиної руки, відхиляє її вбік різким, гнівним рухом.

— Якщо вони це можуть мати,— викрикує він згрубілим голосом,— то можу і я!

Та саме в цю хвилину надворі, навпроти відчиненого вікна, з’являється Павлинка з малою Гельцею на руках, закутаною в фланелеву ковдру.

— Тотеку, я тобі на дорогу випрасувала сорочку. За це відвезеш мамі від мене слоїк повидла, добре? — І вже до Агнешки: — Паннусю, золотко, ідіть разом зі мною, бо самій якось ніяково.

— Ох Павлинко,— власний голос Агнешки звучить так щиро, що аж її саму дивує й вражає в ньому тільки їй одній відчутна нещирість,— чи тобі справді це потрібно?

— Дуже! — уста Павлинки стулюються, ніби до поцілунку, якось по-дитячому, аж ніби самі без слів просять.— Треба показатися, бо як же інакше: буде знову сердитися й сердитися...

— А ви? — повертається вона до Улі й Тотека, не дійшовши ще остаточного рішення.

— Не піду, не хочу,— насупився Тотек. По ньому важко здогадатися, збентежив його чи не збентежив прихід Павлинки, котра перебила йому розповідь про якісь таємниці, які він уже готовий був відкрити.

— Хіба тобі це зашкодить? — дивується з нього Уля, швиденько ховаючи позад себе маленьке дзеркальце, у яке вона вже встигла зиркнути.— Стільки ж народу, варто подивитися хоча б здалеку,— заохочує вона сміливіше й вільною рукою пригладжує своє блискучо-чорне, аж синє волосся.

Але Агнешка вже залишає їх: хай роблять, що хочуть. Дивна схвильованість від самого ранку тепер все наростає, особливо в ці хвилини, коли вона разом з Павлинкою наближається до того місця, згадку про яке вона хотіла б назавжди викинути з пам’яті. І хоча їй здається, нібито йде сюди неохоче, на прохання Павлинки, однак саме вона, а не Павлинка, все прискорює ходу. Йде й ледве усвідомлює те, що говорить Павлинка, підтакує чи заперечує якось механічно, зважаючи тільки на суть, яку можна вловити із самого звучання її голосу.

— ...Ну то й що, як спізнимося? Чоловікам легше, вони завжди знайдуть собі час, тільки ми ніколи не можемо своєї роботи переробити. Так-так. Чуєте? То Пащук б’є в бубон, щороку так (так-так). Тепер Балч називатиме прізвище, як той ксьондз на поминках у день святих: всі ті прізвища записані в Балча в книжечці, але він називає їх так, з пам’яті (так-так...), і після кожного ймення Пащук знову б’є у бубон, але вже якось коротко. Легко одяглася, паннусю, легко, аж тремтиш (ні, ні...) Сховаємося між люди, потеплішає...

— Загинули за Батьківщину! — розноситься сильний скандуючий чоловічий гук, і ще не затихла луна в лісі, як з кількох піднятих угору рук щось полум’яно змигнуло й відразу ж перетворилося в гучний грім і дим.

Ось вони обидві вже й сходять схилом донизу, сходять поспішно й мовчки, бо ж саме в час того гучного салюту потрапили під цікаві погляди багатьох очей. Агнешка бажала б зупинитися біля входу на цвинтар, де стояло кілька дівчат і хлопців та кілька жінок, однак Павлинка, чи то чогось соромлячись, чи то намагаючись заховатися серед натовпу, чи, може, з цікавості пробирається довкруж, між огорожею й могилками все далі й далі, добирається нарешті до найгустіше збитої юрби й аж тоді зупиняється, і — сталося! Агнешку помітили, зашепотіли, дехто повертає голову, всі розступаються. Агнешка підштовхує Павлинку, щоб ішла наперед, і сама простує за нею, приголомшена, з переплутаними думками. І ось вони вже й стоять обидві аж в першому ряду тісної громади жінок, старих і дітей, стоять біля сосен, біля могили капітана Пживлоцького. Якби Агнешка нараз простягла руку, вона змогла б доторкнутися до вінка з сухої, ще від осені збереженої статиції, в піну блідо-білого суцвіття якої було ввіткнуть трохи цикламенів, чи альпійських фіалок, та жовтих нарцисів. Напис на паперовій стрічці вітер поперекручував, але всі й так знали, що це вінок гостей із міста, котрі принесли й поклали його тут ще вранці, просто з дороги. Тепер гості стоять трохи збоку, за горбиком могили Пживлоцького. Ксьондз з червоним і блискучим, як яблуко малинівка, обличчям, нахилившись над розкритим требником, швидко ворушить губами; непоказний чоловік у цивільному вбранні нетерпляче крутить у руках портсигар. Один лисуватий майор (злегка примружені очі, непорушний, сухий гострий профіль трохи назад відкинутої голови), здається, уособлює нині дисципліну колишньої роти, котра сьогодні, уже в цивільному вбранні, займає так мало місця на цвинтарній алейці. Коваль і Макс, два велетні, застигли в першій парі здвоєної шеренги. Семен і Пащук-барабанщик — в кінці. По краях — два інваліди.

Не те, не те... Не могили, не сосни й вінок, не приїжджі, навіть не ця шеренга тих, що залишилися в живих. Найближче всіх і всього, прямо перед очима тільки зелена куртка, шорсткість якої вона ще не забула, тільки вигин плечей, чорна голова, вирубана з шестигранної брили, тепер, правда, не чорна, бо він обернувся до неї в профіль, спрямована до вільного від людей цвинтарного простору, прикритого рівними, чистими й навіть прикрашеними зеленим гіллям рядами могил, хрестів і зірок, його такий близький, такий виразний, спочатку підвищений, а згодом трохи стишений, однак виразний і все ж такий, якого ніяк не зрозумієш через цей хаос і шум у голові, голос. І все ж я знову прийшла, мусила знову прийти...

— Як і щороку, в цей березневий день, в роковини вашої загибелі, ми й сьогодні вшановуємо вашу світлу пам’ять, друзі. Віддаємо вам заслужену шану, бо ви — найкращі серед нас. Ті, хто полягли, завжди найкращі, кращі від живих. Смерть — це найвище й найпевніше з усіх звань і чинів, а життя — це завжди пониження в чині. Всяке бувало тут з нами, живими, від часу нашої розлуки, не раз жили в голоді й холоді, але ми не плакали, згода панувала між нами і єдність, був порядок...— Зненацька він повернувся прямо до Агнешки, а може, він і не бачить її, може, їй це тільки видасться, коли з юрби дивиться на нього зволоженими холодом, перенапруженими очима, що їхні погляди зустрілися, а тепер вже й мова його, як і обличчя, роздвоюються в її затьмареній увазі, і вже здається, нібито почуте слово стає все менш і менш виразним, двоїться глухнучим відлунням її власних болючих стогонів і роїнь: —...досі ми жили за солдатськими законами. Але що залишилося з того, друзі? Стирається вже й пам’ять про вас, найкращих. Невдовзі забудуть про вас наймолодші. У цьому році вперше не зібралися тут, як належало, всі діти. В селі настають нові порядки, отож цей день роковин може бути вже й останнім. Сором. Ніхто чужий цього не зрозуміє. Але якщо не розуміє, то й не повинен був сюди приходити. А якщо прийшов, нехай віддасть шану...

Чому ти так говориш, це ж несправедливо й жорстоко, ти сам не міг цього сказати, можливо, це я сама промовила таке в думці. Гельця вислизнула з Павлинчиних рук. Чому ж це Павлинка не притримує її? Повзе ж маля, рачкує поперек алейки, вже й на другий бік перебралося, видерлося на осілий, пожухлий дерен могили, метляє пухкенькими ніжками в білих рейтузиках, незграбно тягнеться до бляшаного щитка біля основи хреста. Спізнилася, Павлинко, бо вже Семен вирвався із здвоєної шеренги, підбіг, підхопив Гельцю, легенько пацьнув її по забруднених рейтузиках, несе Павлинці, віддає їй та так і залишається поруч, не вертається вже в стрій. Ти бачив це, бачив, знову подивився, і що ж говорить тепер той голос твій, ще більш стишений, уже майже нечутний, незрозумілий. А чи ти помічаєш, що тиша, при якій тебе слухали, уже не та тиша; дві шеренги стоять струнко, це так, однак з жіночої й дитячої юрми раз у раз хтось виходить. Варденьжиха, сівши навпочіпки біля однієї з бічних могил, покашлюючи й поойкуючи, щось там садить чи вибирає з дерну старе листя, а біля входу Мундек з приятелями затягується цигарковим димом. І той лисуватий, із міста, ще більш нервово крутить портсигар. І ксьондз, насупившись, перекладає в требнику стрічечки, переплутані вітром.

— ...Отож скажіть, друзі, як нам далі жити, що робити? Я не знаю. Ви вже спокійні, байдужі до всього, а мені тепер тут якось непевно, душно й тісно, неначе не вистачає місця й повітря...

Чому ти так говориш чи думаєш, чому я думаю так? Не звинувачуй мене, не проганяй звідси, не маєш права, бо ж ніхто інший, тільки ти сам казав мені прийти сюди; бо ніхто інший, тільки ти, зв’язав мене з цим місцем.

— Прощавайте, друзі! Спіть спокійно!.. Стру-унко! Вічна слава полеглим! Вільно! — Від великого напочатку натовпу тим часом залишилося менше половини. Балч удає, що не помічає цього. Звичним, по-приятельськи панібратським тоном, уже закурюючи й підвищуючи голос лише настільки, щоб перекрити гомін розмов, оголошує:— Офіційна частина закінчена. Тепер запрошую на частину художню, до Клубу. Сподіваюся,— підходить Балч до приїжджих,— що ви, дорогі гості, вшануєте своєю присутністю...

Ксьондз неспокійно поглядає на годинник.

— Час тікає, вічність чекає. А поїзд не жде. Жаль, звичайно, але я мушу вже вибиратися, щоб встигнути пересісти на швидкий.

— До кого це ти так поспішаєш? — дражнить його Балч.— Обідню відправиш і тут, польову.

— А ти міг би, міг би збудувати й костьольчик,— ущипливо відказує ксьондз, запихаючи требник за надто вже туго обтягнуту сутану.

— Коли переберешся до нашої парафії — збудую.

— До вашої парафії? У таку дику глушину? Щиро дякую за жарт!

— Коли так, то поїду і я,— полегшено зітхнув і гість у цивільному.

— Що, й ти боїшся дикої глушини? — ображається Балч.— І тут люди живуть!

— О, ми знаємо як! — відбиває той колючий натяк ксьондз, зиркаючи скоса на майора.— І до чого вони доходять.

— Глушина не глушина,— примирливо каже гість у цивільному.— У мене, бач, жінка вдома не дуже здорова...

— Одружився, значить?

— А то ж як? Доки ж чекати?

— Я ще б залишився...— втручається до розмови майор.— Хочеться й поговорити з тобою, Зіньку, й хлопчину забрати...

— От! Один тільки ти козак хоч куди! — злегка б’є того по плечах Балч.— Залишайся, будь ласка!

— Ну, а ми ж як оце? — злякався ксьондз і принишк.

— Якщо вам так спішно,— каже Балч з досить відчутною іронією,— що ж, не затримую. Мій Семен відвезе вас до автобуса.

Гість у цивільному аж до кашлю затягся тютюновим димом, ксьондз же ледве стримав у собі вигук обурення.

— Краще почекайте мене,— підсумовує розмову майор.— Повернемося разом.

Однак відступати вже якось не з руки.

— Сказано — зроблено,— відбувається ксьондз робленим смішком.— Можна й пішачка — війна пригадається.

— А хіба тут вона тобі не пригадалася? — з якоюсь гіркотою в голосі дивується майор.

Так ото перемовляючись і домовляючись, усі четверо прямують до виходу.

Уля, яку так цікавлять різні новини та незнайомі люди, з жалем дивиться вслід чотирьом, що відходять все далі й далі. Охоче побігла б за ними, щоб ще дещо побачити й послухати, але пані Агнешка відгадала її намір, бо делікатно, проте досить міцно притримує її за рукав.

— Залишайся тут, негарно так. Нехай собі йдуть.

Негарно, та це стосується і її самої. Негарно, непристойно, нескромно. Лізти на очі, з’являтися без потреби й запрошення. Ніхто ж її не змушував сюди приходити. Вона повинна була не слухати Павлинки. Або втекти відразу ж. Вона ще тут, навіть одна з останніх, навіть не зважаючи на ті пекучі його слова з прихованим, тільки їм двом відомим змістом. Але чи справедливо це, чи слушно? А що він, власне, сказав? І якби вона не опанувала себе, побігла б до нього і навіть при тих чужих запитала б прямо: «Чому ти так говорив, що це значить? Чого ти хочеш від мене, товаришу Балч, Зеноне»? А Павлинка з Семеном все ще пораються з тією Гельцею, з її забрудненими рейтузиками. А Уля, яку Агнешка, виходить, покартала-таки, підходить і розгладжує стрічку на вінку. «ПОЛЕГЛИМ — ЖИВІ». Коротко, по-солдатському. Отож він, цей вінок, для всіх, хоча й поклали його на одній, вибраній могилі. На найкращій могилі героя командира Пживлоцького. Якою невловимою людському пізнанню, а потім і пам’яті є межа між відвагою і слабкістю. А може, Балч говорив неправду?... Це було б підло: мертві ж не можуть захистити себе. Треба й про це іще раз спитати Балча. Він мусить сказати правду. Якщо він обманув, якщо Пживлоцький не був боягузом, то на перший погляд милосердна мовчанка кривдить і загиблого, і його сина більш дошкульно, аніж явний наклеп.

— Де Тотек, Улю?

Дівчина почервоніла, збентежилася. Вона й сама не знає, коли і як зник її товариш.

— Напевне, втік від мене. Він став якимось диким...

Говорить Уля так і похитує собі темною гривкою волосся, і Агнешка сама до себе усміхається ледь помітно й трохи меланхолійно, пригадуючи уже напівзабутий образ переляканої, зацькованої дівчини з отим арканом на шиї.

— Що це у вас за таємниці? Розкажи-но мені.

Уля зиркає на Павлинку й Семена, що стоять тут же, недалеко, й якось безмовно-прохаюче подає Агнешці застережливий знак.

— Ми вам оте покажемо,— рішуче говорить Уля швидким шепотом.— Приходьте туди о третій. О третій Тотек казав, що прийде попрощатися.

— Куди?

— Таж у Кімнату. Ви забороніть ходити туди й Мар’янеку. Мене він не послухає, а вас послухає. Йому під час... цього... не можна там бути.

— То і Мар’янек? — жахається Агнешка.

— Це все через Флокса...— Уста Улі затремтіли, як перед плачем.— Він прибіг туди вслід за Флоксом. І він носить туди їсти Айстрі. Вперся, що це повинен робити тільки він — і все!

— Семене! Семене! — доноситься голос від самого виходу.— Іди ж швидше!

Семен віддаляється якось неохоче, зволікаючи, так нібито повністю вичерпав сьогоднішній запас енергії та послуху. Однак не на Семена дивиться Балч, відвернувшись од своїх гостей і застигши, видно, від того ж, що й Агнешка, спомину. Відстань між ними така ж як і тоді, тільки помінялися місцями і сніг алейки замінили на чорну землю, що пахне березнем, і надію замінили на образу, котру вже не можна загладити. Сьогодні ніхто з них не вийде одне одному назустріч, і про це знають обоє. Може, здогадалися про це саме тепер, коли їхні очі, на мить зустрівшися, безпомилково й точно взаємно віддзеркалюють у собі неуступливу, непримиренну ворожість.