Вчителька, дочка Колумба

21. Дружня частина роковин

— Ну й чолов’яга був! Як бугай,— продовжує свою коронну оповідку Макс — а ревів зі страху, аж землянка тріщала. Тоді я його бух — прикладом по голові. А він тікати не хоче, бачте. Догнав я його, затвором по зубах, щоб мав пельку відкритою, і р-раз! Багнетом у піднебіння. Медицина! Ота-акий шматок заліза без наркозу витяг йому тим багнетом...

Присутні слухають досить уважно, звично, однак сміятися їм не хочеться. То той, то інший перекидає склянку догори дном, допиває.

— Переперчуєш, братику,— позіхає на весь рот Жерар.— Це вже було.

— Розкажіть щось нове,— сонно бурмоче Прокіп.

— Біжи принеси газету — будеш мати нове.

— Послухай радіо...

— ...із штепселем в одному місці. Зіпсоване.

— Нехай коваль щось розкаже, коли йому нудно,— ображається Макс.

— Якщо я захочу. Мені щось не хочеться.

— Відколи це? — Макс, дикувато усміхаючись і блискаючи зубами, простягає вперед залізний кикоть.

— Відчепись, чоловіче. Набрид.

Обидва, заточуючись, підводяться. Юзек Оконь розводить їх мирно і цокається з обома склянкою.

— За наше холостяцьке! — І до Пащука: — Старенький, твоя черга. Починай виступ.

— Як я від фріців утік через комин.

— Було вже...— кривиться коваль.

— Як ти ховався в акушерки під периною...

— Було.

— Тоді про Новий рік у черниць.

— Було.

— Не було!

— Було! Це ж давній номер, ех!

Тепер ображається Пащук.

— Ти що, Жераре, не виспався? — поглядає скоса на майбутнього зятя.

— Хіба Пеля дасть йому виспатися? — спроквола каже Прокіп, якийсь розслаблений і замріяний.

— Ти! — схоплюється з місця Пащук.— Чорну пику не витирай об Пелю!

— А хіба що? — Прокіп удає здивування.— Невже задарма коваль у вас ночує?

Кинулись до нього водночас і Пащук, і Жерар. Прокіп підносить догори важкий табурет, задкує до стіни.

— Тихіше там! — неголосно нагадує Балч, який засів собі разом з майором окремо, між прибитою до стіни шафкою, колись білою, з червоним хрестом на дверцятах, та буфетом з напоями, банками консервів і великими шматками накраяної шинки. Окрик остуджує войовничий запал.— Семене,— продовжує Балч,— який же це з тебе камердинер! Поналивай шановному товариству, бо ж хлопці нудьгують.

Семен повільно й мляво береться робити цю послугу. Приносить з буфета на спільний стіл кілька пляшок і дошку з шматками шинки. Цей стіл, зауважує він підсвідомо, обходячи його навколо й наповнюючи склянки, це одна-єдина гарна річ, котру вони тут мають. Стіл цей — товстенне кружало могутнього дубового пня, відрізане впоперек волокон і покладене на каменях жорен, що прибули сюди разом з жінками-переселенками з далеких східних окраїн; три підпори із трьох шарів — жорнових каменів. Коли ото почалася була тяганина із Хробрицями й треба було мливо возити аж до джевинського млина, жінки хотіли були всі ці жорна забрати назад, але війт не дав, бо тамтешній мельник, так само як і Заритко, як і теслі, дуже вже втягся в торгівлю тутешнім товаром. Гарний стіл, хоча й покритий темними колами від пляшок; кожний шар на ньому (а є їх тут зо дві сотні) — це ж цілий рік життя! І не спорохнявіє цей стіл, напевне, й за тисячу літ, а що ж залишиться тоді від нас, думає Семен. Хотілося б мати такий стіл у власній хаті...

— Розхлюпуєш горілку, як сліпий,— картає його Пащук і вже голосніше, для всіх, закінчує: — До такої справи не було й нема кращих, як Зависляк.

— А де Це Януарій? — дивується Оконь.— Не було його й на цвинтарі, на перекличці.

— Хіба ти не чуєш де? — коваль хитнув головою в бік другої кімнати, віддаленої чи, краще б сказати, з’єднаної з цією широкою аркою в мурі, без дверей.— Надудлився, курдоннер, сам, без нас. Ну й хропе собі, як зіпсований орган.

Всі поглядають в тьмяний перехід, прислухаються до того хропіння й трохи не без набожної пошани приглядаються до відблисків вогню там, у глибині, під найдальшою стіною, в чималій плоскій печі, та до миготливого полискування вмурованого над колосниками мідного котла. Все це разом скидається на вівтар, тільки не скажеш, де саме. В усякому разі, не в костьолі, це напевно. Та й запах не костьольний повіває від того вівтаря.

— Можна пити,— підносить склянку Макс,— наша Берта[13] працює..

Усі випивають свої порції в урочистій тиші, недопиті краплини струшують на долівку...

— Смачно,— вихваляє Оконь.— Нема гуральника над нашого Балча! Кращий за Януарія!

— Е-е, не підлабузнюйся,— спльовує Прокіп.— Смердить, як завжди. От у нас в Усичанах була...

— Тихіше, бий тебе коцюба,— засичав Макс і непомітно показав своїм киктем у бік майора.

— Ну й що! Хіба він не бачить, не чує? Як-не-як свій!

— Свій то свій, а бачиш, як Зависляк від нього дременув!

— Бо дурний.

— Бо він не впізнав.

— Метухни Дятла не впізнав? Тоді ти сам дурний.

— А що ти хочеш... Скільки ж років...

Зненацька всі якось насупились, хто був ближче, мовчки потяглися до пляшок.

Мундек Варденьга, якого ніхто особисто не запрошував і який затесався сюди, шукаючи веселої розваги, різко відставляє вбік свою склянку й встає.

— О боже,— проводить рукою по насмальцьованій кучмі волосся,— це ж поминки! Ригати хочеться!

— Ригай,— дозволяє йому нахмурений коваль.

— Щиро дякую,— говорить протяжно й не без іронії Мундек,— я саме збираюся йти.— І насуває на лоб берет.

— Куди? — кричить йому вслід Макс.

— На футбол.

— Міг би відрапортуватися й дядькові, цуценя!

— Не той рік призову, дідусю,— кидає Мундек через плече, вже від дверей.

Майор відсуває свою склянку й уважно дивиться на Балча.

— Не подобається мені все це, Зіньку! Пробач, я кажу щиро.

— І мені теж,— визнає замислений Балч.— Нудьга, чорна нудьга. День, як і всі дні. Де той блиск, де той шум... Все погасло. Вдаємо собі щось, граємо якісь ролі, але нас уже нема. Віджили.

— Чоловіче! — хапає його майор за плече.— Блиску й шуму маю я досить без війни. Світ навколо аж кипить, а ти нудьгуєш.

— То ти думаєш,— вибухаючи, перебиває його Балч,— що мені за війною жаль? Дурненький!

Майор здіймає руку з Балчевого плеча й бере відсунуту склянку.

— Ти й сам не знаєш, чого хочеш,— каже майор якось нетерпляче, стримуючи образу.

— Заляпав собі мундир, Метухно. Але це нічого. Льода вичистить, вона вміє. Найкраще крохмалем.

Пальці майора, що стискали склянку, нараз затремтіли.

— Для чого це ти...— усміхається над силу.— Про Пживлоцьку не будемо, досить. Я хотів би про тебе.

— Саме час.

— Не знав я, що ти так ото живеш, що все це,— майор обводить рукою навколо себе,— аж таке, похмуре якесь. Навіть більше — нерозумне.

— Похмуре? Нерозумне? — спалахує Балч.— А звідки все це взялося, не пам’ятаєш? А все оте, тодішнє,— розумне? Ті два штурми, обидва однакові, бо в обох втратив по половині бійців. Обидва — без наказу... Чому ж, скажи мені, бо я все ще не знаю, бо це все ще гризе мене,— говорить він все запальніше, очі його застилає пелена якихось п’яних сліз,— чому мене за перший штурм гноїли, як злочинця, мало в лоб не пальнули, розжалували з усіх звань, а після другого, такого ж самого штурму, зробили з мене героя, реабілітували, підвищили в чині, нагородили... Але ж, дідько його бери, я здобував же той самий смердючий плацдармик, як пізніше й ось цей бліндаж...

— На війні не буває однаково.

— А не на війні? Хіба тепер мудріше? Хочеш зробити краще, виходить гірше.

— У житті немає усталених правил. Кожний день — інший. Кожна нова ситуація — це нова можливість...

— Як на кого.

— На кожного. Викинь ти нарешті все те, давнє, з голови. Опам’ятайся. Зрозумій, старий, що від пафосу один крок до істерії, а від істерії один крок до смішного.

— Ну, смійся! — поривно втручається Балч.— Тобі добре, ти квітнеш. Забути! Накажи снам, щоб вони не снилися! Е-е,— заспокоюється він з поблажливою іронією в голосі,— тобі, напевне, ніщо ніколи не сниться. Повний сили й здоров’я. Протоптав собі шлях, примостився над асфальтом...

— Можеш і ти.

— Ет, перестань! Не читай моралі! Що ти про мене знаєш! Я дивуюся,— підвищує голос,— за чим ти сюди приїхав?

— О, в кип’ятку скупаний! — переходить майор на жартівливий тон, непомітно відсовуючи склянку з-під руки Балча.— Який був, такий і є. Зіньку, та невже я тебе не знаю?!

— Не знаєш ти мене. Хоча я й не змінююся.

— Хай буде по-твоєму. Хочеш, Зіньку,— в погляді майора спалахує теплий, приязний вогник,— я міг би тебе влаштувати в армії. Там ти будеш потрібний, брате...

Говорив би він і далі, але його слова заглушає пісня, що нараз вибухає біля столу. Може, присутніх за столом роздражнив докір молодого Варденьги, а може, це своєрідна демонстрація протесту проти відокремлення коменданта та його елегантного гостя. Бо ж витягують, в їхній бік позиркуючи, на всю горлянку:

— «Бо для нас, для ударної роти, нема перешкод і поганих доріг».

Семен не бере участі ні в пиятиці, ні в співі. Гітару повісив на гак у кутку й тільки думає, щоб ніхто про неї не згадав. Натомила його ще та, передобідня, біганина. Гаразд, вшанували пам’ять друзів на цвинтарі, виконали свій обов’язок, і досить. Охоче вибрався б він звідси й пішов до Павлинки. Дала б вона чогось гарячого на обід. Подібну думку перехопив він і в байдужому погляді коваля, отож відтягує сусіда від співаків і показує на вільну табуретку поруч з собою, під стіною.

— Сідай. Якось тут тобі невесело, Жераре.

— Поминки, а не свято, факт.— Коваль байдуже спльовує.— Та й думається про інше.

— Хочеш будуватися?

— Хотів би.

— Біля кузні?

— Та ти що, з коня впав? — дивується коваль.— У цьому багні, тут? Пеля про це й слухати не хоче. Може, за озером, а може, й далі. Місце знайдеться, робота — також.

— Ти вже про це комусь казав?

— Навіщо? — крутнув коваль головою.— Ще є час, після весілля.

— Розбігається наша рота,— зітхає Семен, видно, більше тому, щоб щось сказати, ніж від жалю.

— E, рота, курдоннер... там, у тих могилках жодної цілої кістки вже не знайшов би. Та й для чого ті кістки шукати, живе ж тіло краще, правда ж, Семене?

І звеселілий б’є Семена по спині міцною й твердою, мов черствий буханець, п’ятірнею. Та враз, помітивши допитливий погляд Балча, замовкає й ніби застигає.

— Метухно,— Бали встає, підносить свою порожню склянку,— перестань ти мене підмовляти. Іди, посидимо з хлопцями, хай вони подивляться на тебе зблизька.

— Гаразд, на хвилинку,— без запалу згоджується майор.

А Пащук, побачивши, що вони підвелися з місць, швидко наповнює склянку по самі вінця. Стукаючи дерев’яною ногою, виходить їм назустріч і з кумедним уклоном запрошує майора до частунку.

— Шановний гість таки зволили...— починає Пащук, але язик заплітається.— Шановний гостю, бачите, нудно у нас, всі номери прослухали. Може, ви нам розкажете щось новеньке, модне, почуте в світі? Ні? — говорить він протяжно, все тримаючи в руці склянку.— І випити не хочете? Такі вже ото поважні стали? Знайомих соромитеся? — аж захлинається від розбурханої цими питаннями задерикуватості.

— Пащук! — Балч відбирає в нього склянку з горілкою й ставить її на стіл.— Підсунь-но табуретку майорові.

— Ні, — заперечує гість вже рішуче і твердо.— Мені вже пора, прощавайте.— Змовкає, на мить задумавшись.— Одне вам скажу, пораджу: не грайтеся в щось, чим ви вже давно перестали бути. Армія добра справа, але не для цивільних. Роковина роковиною, пиття питтям... Ні, мої любі, все, що ви тут робите, не розвага. Вчити вас не збираюся, бо ви не діти. Так, Зіньку мій...— закінчує, уже тільки до одного Балча повернувшись, і торкає його рукав: — Честь!

Приклав руку до козирка й вийшов швидким пружним кроком, не оглядаючись.

Усі дивляться вслід йому в понурій тиші. Зненацька Балч хапає поставлену на стіл склянку, котрою погордували, й шпурляє нею в мур над головою коваля.

— Пащук! Худобина! — бліднучи, підсувається він до тремтячого інваліда.— Хто тобі дозволив говорити?..

Коваль встає, згортає чоботом побите скло.

— Перестань, Балче,— каже якось байдуже, не підводячи голови.

— Що ти сказав? — Балч залишає Пащука й обертається до коваля.

— Я сказав: перестань, Балче..

— Жераре,— Балч наближає своє обличчя аж до його,— ти знаєш, як треба мене називати тут, під час збору?

— Збіговисько, а не збір. Ти такий комендант, як ми військо. Ти ж чув, що той сказав. Слушно сказав, курдоннер... Ну, йди сюди, Балче, вип’ємо.

— В Усичанах,— сонно бурмоче Прокіп,— якось одному такому козакові...

— Прокопе, затули пельку! — На Балчевому чолі поблискують дрібні краплини поту. Коли ж він наливає в дві порожні склянки, рука його дрібно-дрібно тремтить. Несподівано Балч підходить до Семена.— Семене, бери! Вип’ю з тобою.

Семен заперечливо хитає головою.

— Що, ти теж?

— Мені досить,— буркнув Семен, і ті слова прозвучали якось двозначно.

— Бий тебе коцюба! — Балч перехиляє голову назад і суцільним струменем виливає ввесь напій до рота. Відкидає склянку вбік, обличчя його почервоніло, очі заіскрилися.

— Міцна в тебе голова, Балче,— каже Прокіп з лінивим захватом,— але й міцні слова ти вживаєш в розмові з нами. Занадто міцні.

— Раніше вони не здавались тобі такими?

Присутні, які добре знають це грізне стишення Балчевого голосу, слухають і дивляться з мовчазним напруженням.

— Фактично так,— признається Прокіп, дивуючись.— Раніше не здавалися.

Западає тиша. Балчеве чоло вкривається рясним потом.

— Струнко! — кричить Балч.

Якусь мить присутні думають, що він жартує. І тільки тоді, коли він стягує з плечей звій шнура й починав сплітати з нього своєрідний нагай, вони підводяться з місць, рухаються, одні поспіхом, інші спроквола, допиваючи горілку. Нарешті вистроїлися всі.

— По двоє шикуйсь! — нова команда зазвучала спокійно, майже тихо, так ніби Балч навіть звичністю голосу хотів підтвердити свою віру в їхню покору. Жде, аж поки затихає гупання кроків, шаркання чобіт.

Не послухалося, двоє, коваль і Семен. Замість того щоб стати в здвоєну шеренгу, вони обидва підходять до столу й аж тепер беруть в руки по склянці.

Якусь мить Балч їх начебто не бачить, не хоче бачити. Все ж глянув. Підняв удвоє сплетений шнур, вони піднесли склянки. Завагався, роздумав, мотузяний нагай упав додолу. Раптом Балч стрибком опинився біля них і двома рухами вибив склянки з їхніх рук. У строю пронісся глухий гамір.

— Мовчати!

Підбігає до шеренги й по черзі, перебігаючи від одного до іншого, вихоплює й розбиває склянки в усіх тих, хто наважився стати з ними на перекличку. Так він доходить аж до самого правого краю. Макс відхиляє свою залізну руку, в якій якось елегантно затиснута склянка, відступає назад, на порожнє за ним місце Жерара й майже пошепки, з терпкими іскринками в очах каже:

— Балче, ти тільки оглянься! Подивися, хто прийшов.

Усі погляди за мить були спрямовані на ясний прямокутник відчинених дверей. І кожного пойняло таке здивування, що стрій застигає.

Балч, збентежений не менше за інших, відразу ж опановує себе і виходить назустріч Агнешці. Вчителька на мить завагалася в дверях, ніби хотіла повернути назад, тому Балч, надіючись на це, зупинився на пів-дорозі. Агнешка все ж переборола себе, ступила вперед. Стоять тепер одне від одного всього за якийсь крок. Балч дивиться, вичікує,— жоден мускул не здригнеться на його обличчі.

— Зеноне,— ледве чутно озивається Агнешка й зараз же зволожує язиком потріскані, сухі губи.— Ти сьогодні на цвинтарі сказав...

Та він мов і не чує її, а, скрививши своє застигле обличчя в гримасу банальної ввічливості, проказує їй в тон:

— Дуже приємно, що ви завітали до нас.

Обпік її тією фразою, однак Агнешка, дивлячись йому просто в обличчя, не опустила очей.

— Не до вас. До тебе.

Балч обертається до всіх. Широким жестом руки вказуючи на Агнешку, він повідомляє присутнім так, нібито вони її не знали:

— Пані вчителька. Вперше завітала до нас у гості.

І до Агнешки, показавши рукою на шеренгу:

— Так, мовби на вас чекали. Рапортую,— в голосі Балча вже бринить та ненависна блазенська інтонація, якої дуже боїться Агнешка й яка завжди з’являється під час розмов з нею,— мій підрозділ у повному зборі. У наявності...— швидким поглядом перебігає по всій шерензі все ще непорушних людей,— тринадцять. Двоє збунтувалося, один спить. Разом шістнадцять.

Новий, не зовсім серйозний тон, забарвлений іронією й насміхом, розбиває напружене мовчання двох шеренг. А Макс і Семен, начебто втративши впевненість у власній слушності, підходять ближче до товаришів. Коваль все ж не витримує.

— Балче, кінчай цей цирк,— промовив шепотом, немов прохаючи.

— У наявності — шістнадцять, товаришко завідувачка,— чітко говорить Балч до страшенно збентеженої й нічого не розуміючої Агнешки.— Ви, пані, сьогодні були на цвинтарі, однак запізнилися. Треба, щоб ви ознайомилися з повним складом нашої штрафної роти. Так, так, штрафної. Ви що, не знаєте? Ніхто вам цього не казав? Ну, та ось, нарешті, нас уже знаєте.— І після паузи: — Ройовий Пащук!

Пащук стукнув протезами, вийшов на один крок уперед.

— Скажіть, скільки нас було у сорок п’ятому?

— Сімдесят три, товаришу коменданте.

Балч уклоняється перед Агнешкою так, мовби запрошує її до танцю.

— Ви, пані учителько, звичайно, умієте віднімати,— говорить він якось тепло, майже з ніжністю, як до дитини.— Ви подумайте над цим і все зрозумієте.— І до всіх: — Пані хоче вас привітати. Пані бажає виступити.

Заохочує її жестом, щоб підійшла ближче, ще ближче — й Агнешка по раптовому холоду в грудях та під черепом, по тому, як щось душить її в горлі, відчула, що вона програла. Ситуація, в яку він її поставив, і спосіб, в який він її присоромлює і висміює, виключає можливість, котру він сам створив для неї, можливість знайти, нарешті, шлях до сердець цих людей — знайти саме тепер, під час першої зустрічі з ними, тут-таки, в їхньому барлозі. Але, можливо, саме тому, від почуття безнадійного приниження, визріває в ній уперте, відчайдушне рішення. Нехай сприймають, як хочуть, все те, що скаже, однак вона все-таки скаже їм...

Отож проковтує якийсь клубок, що зав’яз десь в грудях, силою заспокоює себе, наказує горлу, щоб не дерло її неповажним, сухим дрожем, мовби перед іспитом. Підбирає слова, найзвичайніші, і щоб вони тільки якимсь відтінком віддавали шану сьогоднішньому святу:

— Добрий день, громадяни!

За якусь мить з невиразного багатоголосого гамору вибивається сумовитий голос Макса:

— Ми не громадяни. Ми резервісти.

Хвиля сміху, обірвана жестом Балча; але це він, саме він, власне, й викликав той сміх, догідливо перехиляючи до Агнешки зацікавлене, веселе обличчя. Мимовільний холод в її грудях уже інший. Без остраху. Від нього заболіло, як після удару.

— Так, мене ніхто сюди не запрошував. Я не потрібна тут. Може, і взагалі не потрібна. Про це я чула сьогодні на цвинтарі. Бо я чужа. Але так не може бути далі. Я не знаю, чи в селі всі так думають. Якщо так, я не напрошуюсь. Я повинна це знати, знати ще сьогодні.

Вона змовкає, щоб трохи вгамувати несамовите биття серця, биття, що якось ніби зламує її голос. І наче з найдальшого закутка своєї свідомості доходить до неї думка, що вона не це хотіла сказати.

Як завжди у важкі хвилини, Агнешка мимоволі прикушує верхню губу, збирає докупи розрізнені думки. І тут же поруч чує заспокоєний іронією, погідний, майже веселий голос Балча:

— Гей, хлопці! Пані до вас говорить, а ви хоч би пару з уст. Що це ви, до дідька, поставали так і стоїте, як німа на весіллі. Ану, сипоніть жартами, не соромте мене.

Дві шеренги розладналися, зашепотіли, зазвучали підбадьорливим сміхом. Макс, найсміливіший, підходить до столу, згортає на середину уцілілі склянки, вправно наповнює їх лівою рукою. І ось зі строю вже виходить Пащук, за ним Оконь із Прокопом. Колом оточують Агнешку й тягнуть до неї руки з склянками, а Пащук, як недавно майорові, впихає їй в руку, як жертву, свою власну склянку, бо іншої не знаходить. Сам же натомість хапається за ще не порожню пляшку.

— Що тут можна сказати, ласкава пані? — примирливо усміхається й, усміхаючись, відкриває щербаті жовті зуби.— Учителька є учителька, відомо.

— Якщо вродлива, чемна, то приємно. Крапка! Макс крутнув протезом, примружив очі, ковтнув із склянки раз, але добряче.

— Решта — бабська справа, не наша,— погоджується з Максом старий Коздронь, і кілька чоловік зиркнуло на нього, бо ж завжди маломовний і рідко коли тверезий.— Що нам до вас. Ви нам, пані, не заважаєте.

Юзек Оконь раптом присідає й плескає себе по коліні.

— Бідненька! — вигукує жалібно.— Кохана дитина, як вона прагне до раю!

— Досить! — втихомирює їх Балч. І до Агнешки: — Ви чуєте? Голос народу. Отже...?

І він запитливо зводить брови; йога невинний, приховано глузливий погляд очікує, щоб гостя чимось підтвердила своє задоволення. Агнешка відвертає погляд і натикається на тривожні, неспокійні від сорому очі Семена. Не маючи змоги сягнути до столу, віддає йому Пащукову склянку.

— Це погано,— каже вона тихо,— що я вам не заважаю. Я хочу заважати вам. Бо мені вас жаль. Коли я йшла сюди, то на дорозі знайшла перевернутий плуг. Чий це плуг? А біля води чекають вас човни. А в хатах ждуть, на вас жінки та діти. Ждуть і плачуть. Бояться вас. Чому? Війни вже давно нема, але весна йде знову. Закінчуйте пиятику. Принаймні з оцим найгіршим, тут ось.— І вона махнула рукою в бік другого приміщення, що темніло за муром арки.— Закінчуйте, і я за це...

Агнешці забракло повітря. В її очах колишеться блиск склянок, і обличчя теж колишуться; то наближаються, то віддаляються. Обличчя різні: і юні, і поорані зморшками, отупілі й байдужі, глузливі й поблажливі, а деякі, можливо, й співчутливі... Віддалилися на якусь хвилю і її власні слова: не може їх зловити, завернути до себе.

— ...і я за це віддам все, що маю,— чує вимовлені м’яким тихим голосом слова й безвільно, слухняно повторює їх.

— ...і я за це віддам все, що маю.

Секунда тиші, хтось весело пирскнув, і враз вибухнув сміх, загальний регіт. І ще, коли повернула голову вбік, нібито мимохіть шукаючи підтримки, помітила широкий блиск його зубів, знову затиснутих, знову прикритих губами. Однак розколошкане в чоловіках шаленство втіхи не вгамовується, наростає; порушилося коло п’яних, миготить і видзвонює скло, одні обнімаються, інші горнуться до Агнешки, стискають її з усіх боків, торкаються все сміливіше, з п’яною настирливістю: пані наша кохана, кохана, ко... ну й цирк, ну й комедія, ну й балет, цирк, цирк...

Перед Агнешкою нараз — русяве волосся Семена, його рука на її плечі. Семен злегка відштовхує Агнешку назад, відтягує вбік.

— Я привіз вам листа,— буркоче він зблизька й вкладає конверт до кишені її спідниці, проте Агнешка й не чує, й не розуміє його слів.

Балч раптом сильно б’є Семена по руці, відштовхує вбік.

— Шикуйсь! Тихо!

Агнешка знову опиняється за кілька кроків від усіх. Чоловіки поглядають на Балча, не розуміючи, чого він хоче. Немовби чекають на цікаву несподіванку. В його мінливих, неспокійних зіницях тліє якийсь задум чи забаганка, котра, визрівши нарешті, змусить їх — що: вжахнутися? засміятися? — не знають ще. Він не п’яний, зненацька осяває Агнешку нове відкриття, він — хворий.

Розпустив шнур, склав його навпіл, цьвохнув понад землею. Усі метнулися попід стіни. Цьвохнув ще раз — і посипалися з столу, з буфета, з дзвоном і брязкотом на долівку пляшки й склянки, банки з консервами.

— Дурієш, Балче,— озивається коваль з докором.

Балч не чує його. Тягнучи за собою шнур, підходить до білої шафки з хрестом на дверцях. Досить довго шукає ключ в кишенях свого святкового костюма. Знайшов. Скреготнуло в замку, смикнув за дверці, відчинив. Усі остовпіли. Семен підніс руку до обличчя, щоб витерти піт.

На полицях шафи світять темним, жирним блиском старанно й тісно складені одна біля одної шишки гранат. Трохи нижче грізно вишикувані банки, котрі могли б скидатися на запас консервів, якби не були обмотані кабелями або бікфордовими шнурами. У короткому спалаху різних здогадів Агнешці нараз пригадуються розмови з Тотеком, та давня, в лісі, і та, сьогоднішня, і поки що не розгаданий дитячий секрет, про який вона повинна була дізнатися в Кімнаті від Улі о третій годині... Ще є час, думає вона мимохіть, однак не може зиркнути на годинник; безвільно, ніби зачаровано втупившись, як і всі, в той арсенал і в людину з шаленими очима, котра стоїть біля нього.

— Поганенько ви показали себе, хлопці, перед завідувачкою школи,— каже Балч, мимоволі чи навмисне наслідуючи її інтонацію.— Пані завідувачка не любить горілки, шановні друзі. І має рацію, шановні панове. Горілка робить із нас звірів, шановні. А звірі, навіть, скажімо, пес, любіший для нашої завідувачки, аніж кожний із нас і всі разом...

— Балче, не дурій! — Макс підступив на крок.

— Коменданте,— просить Семен, який стоїть найближче,— нащо це...— в його тихому голосі бринить якесь несміливе благання.— З цього аже нічого не вийде...

— Вона тебе має десь! — по-простацькому щиро додає Макс.

Балч здригнувся. Але не оглянувся, не відповів. Здіймає з полиці гранату, кілька разів перевертає її на долоні, уважно й зацікавлено розглядає, торкається пальцем чеки.

— Свято...— каже він сам до себе, в задумі морщачи чоло,— роковини...— І до Агнешки: — Пиття вже не буде. Будуть бенгальські вогні на честь закінчення гулянки.

— Балче! — цей новий, сповнений страху крик розлягається з донедавна порожнього місця, де не було нікого із тут присутніх. І всі мимоволі повертають голови в той бік, під арку між двома кімнатами, до межі між світлом і тінню.

— A-а, Януарій! Нарешті й ти! Виспався. Це добре. Саме вчасно. Ми маємо до тебе маленьку справу — я і пані Жванець. Перед тим, як почати фейерверк...

Кладе на місце гранату й тягне за собою Агнешку, відштовхнувши перед тим Януарія вбік.

— Ви мріяли, щоб нарешті побачити, завітати до нашої святої святих. Будь ласка. Досить прозаїчне воно, це святилище, як ви й самі бачите. Звичайна холостяцька квартира Зависляка, його барліг он у кутку, що вас, звісно, не цікавить.

Його барліг в кутку. А там, над узголів’ям, у бічній ніші, Агнешка, попри пітьму, бачить ледве видну заглибину, у якій (про це вона відразу ж здогадується) безсумнівно є двері, заставлені ящиками, з яких виглядають шийки пляшок. Януарій отож знає-таки, зринає в голові Агнешки думка, мусить знати про хід звідси до Кімнати. Виходить, нінащо здалися Балчеві заборони й оте його замикання Клубу на ключ.

— ...зате, як бачите, тут же поряд з барлогом — серце нашої місцевої промисловості, наша частка національного багатства...

Зависляк, видно, недавно підкинув кілька полін на товсті колосники, бо вогонь палахкотить і пирскає іскрами. Полум’я лиже чорне залізо печі. І його брунатний відблиск ковзає по випуклому животі величезного котла. У його середині і в закрутах труб наростає шум і сичання.

— ...ви чули, читали про Молоха? Він жер людей, атож... Ви нас жалієте? Слушно. Я теж не люблю ненажерливих богів. Хотів усе це спродати, але ж ви не дозволили. Теж слушно. Богів не продають. Ну, то ж як, Агнешко? Власне, я бачу по очах... Що ж, трапляється нагода, Агнешко! Зависляку, відступи вбік!

Але не тільки Зависляк, тут вже зібралися усі, товпляться позаду, напружено слідкують за кожним рухом Балча. Балч тим часом розпустив шнур на всю довжину, розширив петлю і закинув її на тулуб котла. Потім кінець шнура, злісно й загадково усміхнувшись, вручає Агнешці.

— Будьте ласкаві. Богів знищують, атож, знищують. Безпеки не гарантую, отож на всякий випадок можна перехреститися.

— Балче! Ти не маєш права! — Це лютий хрипкий голос Зависляка.

— Пані Агнешко! — Це Семен.

Балч, не обертаючись, розвів руки й раптово подався назад, мовби роблячи для Агнешки місце й водночас відпихаючи чоловіків.

Агнешка зібрала в собі всі сили, шарпонула, як тільки могла. Та котел і не здригнувся. Шарпонула ще й іще раз, все слабкіше й слабкіше. Ні з місця. Позад неї — чийсь високий, неначе пташиний скрегіт, під’юджуючий, а можливо, й глумливий.

— Бачите, це не так просто, дитинко.— Балч з м’якою сумовитою усмішкою простягає руку до шнура.

Агнешка кидає шнур на землю. Потім хапає з-під колосників коцюбу — чорну, важку, гарячу, що аж руки обпікає. Підіймає її догори. Заціплює зуби й спрямовує свій удар уже не в котел, а в бічну дистиляційну трубу — змійовик. Труба скривилася від удару, зігнулася, і гучне шипіння в ній зненацька замовкає. Агнешка знову підіймає важку коцюбу — і мало не падає від удару в обличчя.

— Це моє! Геть! Моє!..— кричить Януарій, пригнувшися після стрибка, як той чорний розлючений кіт, і заносячи руку для нового удару.

Одначе в ту ж мить від сильного штурхана він відлітає вбік, стукається головою об котел. Відштовхнувшися від котла, перевертається і стає навкарячки. Хапає випущену Агнешкою з рук коцюбу і зводиться на весь зріст. Балч спогорда відвертається від нього, ледве помітним рухом руки наказує, щоб його пропустили. Але все-таки не виходить. Злегка перехилив голову набік, прислухається. Зависляк, пригинаючись, начебто він підкрадається, дріботить до Балча, оберненого до нього спиною.

— Ти... жеребець! — хрипко видушує з себе вже нестримну ненависть.— Цю ти захищаєш, а ту... знищив!

Широкий сильний змах залізом.

— Зеноне!

Балч одночасно із застережним окриком Агнешки відстрибує вбік. У його витягнутій уперед руці зблискує пістолет.

— Зеноне!

Глянув на Агнешку — просто в її перелякані, благаючі, повні жалю очі. На Януарія — той зіщулюється, закривається рукою, а коцюба, котру він тримає, немовбито перекреслює його навскоси. На Семена — де це й коли було щось подібне... чи не сни повторюються? Балч витирає чоло тильним боком руки, в якій затиснув пістолет, і на якийсь час кам’яніє у цій позі під важкими ворожими поглядами всіх чоловіків, що збилися біля виходу. Старий Пащук трясе брудно-сивою зляканою головою й монотонно, з лютою зневагою в голосі буркотить:

— На свого... на нашого... як ти можеш, Балче? Не можна, Балче, не можна, не можна...

— Вийдіть звідси! — наказує Балч зовсім-зовсім тихо. Повернувся до Агнешки й Зависляка: — І ви. Всі!

Семен підбігає до Агнешки, міцно бере її попід руку, виводить і, відчуваючи, що вона опирається, обіймає за плече й мало не силою проштовхує її вперед. Чує за собою нерівномірний тупіт чобіт. Чоловіки виходять неохоче, то пристають, то затримуються на місці.

— Швидше! — підганяє Балч.— Забаву закінчу я. Відійдіть звідси, далеко!

Що за місце, звідки тепер долітає його голос! Агнешка оглядається, однак не може придивитися довше й уважніше, бо Семен уже силоміць, важко дихаючи від поспіху, тягне її до дверей. Все ж вона на мить спиняється біля порога, зиркає назад і на коротку долю секунди, в просвітах поміж голів людей, котрі тепер налякано тікають надвір, бачить, як Балч підходить до білої шафки.

— Балче! Зеноне!

Оглянувся, відповів:

— Я зараз закінчу!

Всі вже надворі. А Семен відводить Агнешку далі й далі і аж на подвір’ї зупиняється нарешті. Нараз він повертається й кричить у відчинені двері:

— Коменданте! Коменданте!

І раптом в його викрики вривається вдвічі сильніший, божевільний крик Януарія:

— Боже! Там же мої...

І не докінчив. Знову кинувся всередину приміщення. Більш відважний серед тих, що скупчилися за порогом, та й Агнешка, як тільки її випустив із рук Семен, зараз же підбігла ближче, бачать обидві кімнати наскрізь. Бачать Зависляка, котрий обминає Балча, що підводиться з колін.

— Зависляку! Вернись!

Януарій добігає до своїх нар, просуває руку в дірку матраца.

— Зависляку! — голос Балча такий пронизливий і гучний, що його чути й надворі.

Януарій відстрибнув назад, глянув на вогонь, на Балча, який ще стоїть під аркою, чекає. І раптом мовби завагався. Усі бачать, як він довгим стрибком повертається до нар, одним пошарпом відкидає їх убік і всією вагою тіла, крізь гуркіт і тріск ящиків, проривається у двері, що нараз розчахнулися перед ним.

— Тікай! Тікай! — кричить Балч, сам біжучи до виходу.— Тікайте!!! — гукає він ще раз, уже з порога, і в тому крику Агнешка чує не страх за себе чи за інших, а визволений, звитяжний захват.