Вчителька, дочка Колумба

Вільгельм Мах і його роман «Вчителька, дочка Колумба»

Роман «Вчителька, дочка Колумба», що вийшов друком 1964 р., був останнім твором відомого польського письменника Вільгельма Мала. Своєрідна лебедина пісня митця (Мах помер в 1965 р.), цей роман справедливо вважається вершиною його двадцятилітнього творчого шляху.

У Вільгельмі Махові, людині багатого духовного світу та рідкісної доброти, щасливо поєднувались ерудиція й талант літературознавця та критика, знавця новітніх філософських і літературних течій з пристрастю нарисовця-репортера. Тонкий лірик з нахилом до романтизму, стиліст високого класу, він невтомно збирав і відтворював неповторність народної мови, селянських звичаїв, типів, фольклору.

Народився Мах 1917 р. в селі Камьонка, Жешівського воєводства, в селянській родині. Дитинство і юнацькі роки його пройшли на селі. Спогади про ту пору не раз згодом збагачували творчу палітру художника, земля дитинства в той чи інший спосіб присутня в усіх його творах. «Він був творцем однієї книги,— зазначала польска критика,— в тому розумінні, що в різному вигляді, у різних варіантах, звертаючись до різних часів і різних фабул, він писав одну й ту ж книгу — жешівську, пов’язану з краєм його дитинства і його захоплень».

В 1936 р. майбутній письменник вступив до Краківського педагогічного училища, яке закінчив через два роки. Вторгнення гітлерівців у Польщу він зустрів солдатом. Страшні роки окупації жив у Кракові, де активно працював у конспіративних гуртках.

Вишу освіту письменник здобув уже після війни — в 1947 р. він закінчив філологічний факультет Ягеллонського університету. Починаючи з 1945 р., Мах на журналістській роботі, спершу як секретар редакції журналу «Твурчосць», а потім — з 1950 по 1958 рр.— заввідділом прози тижневика «Нова культура». Багато сил і душевної енергії віддавав він вихованню молодої письменницької зміни.

Уже з перших днів існування народно-демократичної Польщі в періодичній пресі регулярно з’являються статті, репортажі та оповідання Маха. Частина із них вийшла окремою збіркою в 1954 р. під назвою «Досвід і випадки». Вже посмертно, 1971 р., в двох томах були видані «Літературні нариси» — багатий і різноманітний доробок Маха — критика і літературознавця.

У великій прозі Мах дебютував повістю «Іржа» (1950), дія якої відбувається за фашистської окупації. Письменник досліджує вплив воєнних випробувань на людину. Цікавлять його насамперед передумови й безпосередні прояви душевної іржі, процес деформації й деморалізації людської психіки. В центрі твору — колишній студент, учасник війни Анджей Осецький, син поміщика. Вимальовується духовний світ людини нерішучої, заглибленої в самоаналіз, егоїстичної. Бездіяльність і внутрішня спустошеність у поєднанні з потягом до «краси життя» в її буржуазному варіанті стають причиною трагедії героя, його безглуздої смерті.

Наступний роман Маха «Родина Яворів» (1954), удостоєний Державної премії, привернув до себе увагу широкого читацького загалу. Невдовзі після появи його перекладено чеською, болгарською, німецькою, російською та українською мовами. Письменник вдається до зображення докорінних змін в польському селі, починаючи з 1942 до початку 50-х рр. Йдеться про зміни в свідомості людей на тлі глибоких соціальних перетворень у народно-демократичній Польщі.

Особливе місце в творчості В. Маха належить роману «Життя велике й мале» (1959), що дістав премію на всепольському літературному конкурсі. Головний герой твору — малий хлопчик. Розкриття наївного дитячого уявлення про людей та їхні взаємовідносини, відтворення неповторного аромату дитинства з журливою і поблажливою посмішкою людини, яка навіки розпрощалася з ним,— найбільше художнє досягнення Маха у цьому романі. Дійсність постає перед читачем у сприйнятті істоти, яка ще не розуміється на політичних подіях, не вміє дати належної оцінки тому, що навколо неї відбувається. Автор уникає категоричних суджень, передовіряючи читачеві самому розібратися в зображуваному і виробити до нього своє ставлення. Сувора реальність перших повоєнних років, соціальні, національні й релігійні конфлікти, переломлені через дитячу уяву й віру в беззастережну остаточну перемогу добра над злом, створюють особливий клімат роману Маха. Світ легенд і казок, снів і спогадів, дитячої безпосередності й простодушності виступають цілющим джерелом, наснагою для перенесення труднощів, страждань і розчарувань, що їх несе з собою зрілий вік. «Із снів і спогадів,— пише Мах,— як із затаєного в лісі джерела, струменять казки, легенди. І всі ми в годину страху і сумнівів черпаємо з них потрібну людині бадьорість».

В 1961 р. з-під пера Маха виходить твір, який дещо вирізняється з загального творчого доробку письменника. Ідеться про експериментаторський роман «Гори над морем чорним», де робиться спроба осмислити і вмотивувати творчий процес на очах у читача. Разом із створенням певних фабульних ліній, як завжди у Маха цікавих і неоднозначних, дається їх аналіз, простежується складний взаємозв’язок між письменником як конкретною живою людиною і його творінням, між суб’єктивним і об’єктивним. У творі переплітаються, збагачуючи одна одну, три форми оповіді: про автора, оповідача й героя. Мах вдається до часових і просторових зміщень, проблемно-тематичної поліфонії. Виникає книжка і водночас критична розвідка про неї, автобіографічні відомості і суворий документалізм поєднуються з багатим світом уяви. В усі події книжки, різні за часом, за ступенем достовірності (іноді це фрагмент літературного твору, іноді щоденник, іноді щось на зразок спогадів героя), вливаються роздуми про новітній роман І його структуру, про його можливості та слабкі місця.

У наступному своєму творі «Вчителька, дочка Колумба» Мах не пішов шляхом, накресленим у романі «Гори над морем чорним», а знову звернувся до багато в чому традиційної форми, виявляючи тісний зв’язок з поетикою класичного реалізму,— твір цей, до речі, перегукується з оповіданням Стефана Жеромського «Силачка».

Відчуваючи, очевидно, відверто експериментаторський характер роману «Гори над морем чорним», його надто складну для сприйняття ідею й фабулу, Мах вирішив написати не лише цікаву, а й зрозумілу широкому колу читачів книгу на сучасну тему.

Захоплюючу розповідь про незвичайну долю молодої сільської вчительки, про її вперту боротьбу з косністю, рутиною, пияцтвом, відсталістю, її складне почуття до місцевого старости Зенона Балча — людини сильної, але душевно скаліченої війною, польська літературна громадськість одностайно вважає проявом здорового, нормального реалізму, «твором з прекрасним образом позитивного героя» (Я. Івашкевич).

Цікава вже сама історія появи роману. Народився він з раніше написаного кіносценарію, за яким було знято фільм «Агнешка, І946». Окремі, властиві кіносценарієві моменти залишилися в книжковому варіанті. Так, значна роль відведена зоровій, просторовій уяві читача, в романі багато об’ємних описів обстановки, фактури, форми, барв. Безперечним відгомоном кіносценарної основи є акцентована увага автора до мовної характеристики героїв, власне — до діалогів. Згадаймо хоча б детально розроблений автором діалог учительки Агнешки Жванець з сільським старостою Балчем. Книжковий варіант, у свою чергу, дозволив поглибити відтворення внутрішнього світу героїні. Думки й почуття Агнешки розкриваються не лише в її розмовах з людьми і в конкретних діях, айв розгорнутих внутрішніх монологах, у вигляді ненаписаних листів до подруги Ізи. Ці надзвичайно цікаві психологічні етюди, вписані в розповідь виразно дійового, динамічного плану, надають творові особливої привабливості, свіжості й безпосередності. Він сприймається як своєрідна лірична сповідь душі, як поема в прозі.

Перед читачем постає знайома колізія «Силачки» Жеромського: високі й світлі поривання дівчини, що мріє нести людям знання й правду, наштовхуються на похмуру дійсність. В романі не визначено точно час дії, але він цілком відчутний — мова йде про початок 50-х років. В кіносценарії час дії відсунуто дещо назад, в 1946 рік, і зміщення таке цілком логічне. В творі Мах дозволив собі зупинитися на виключному випадкові, свідомо нагнітаючи й концентруючи фарби з однією метою: якнайповніше розкрити внутрішній світ Агнешки, ті потенційні сили, які допомагають їй піднятися над оточенням, подолати, здавалося б, нездоланне.

У пам’яті людей повоєнного села іще свіже недавнє минуле. Це знаходить почасти своє пояснення в творі. В околицях села точилися в свій час жорстокі бої з гітлерівцями. Партизанським загоном керував сьогоднішній староста Балч, це він повів партизан в атаку на німецькі укріплення. Бій цей, що приніс Балчу славу героя і залишив на місцевому кладовищі могили полеглих, навіки лишився в пам’яті його учасників як символ героїзму, справжньої самопожертви. Мах прагне підкреслити, що саме війна і породжена нею звичка командувати були першопричиною духовної деградації цікавої й самобутньої натури Балча.

У важкі повоєнні роки не могли, звичайно, негайно й безболісно здійснитися мрії Балча про досконалу людину та ідеальні людські відносини. Повний моральний розквіт людини в нових, соціалістичних, умовах Балч хотів би бачити одразу ж після закінчення війни; на його думку, викорінення недоліків мало відбутися механічно й негайно. Оскільки дійсність не відповідала мрії, Балч звертає свій погляд назад, до мертвих. Велетнів духу бачить він лише в полеглих товаришах. Культ мертвих і впровадження воєнних порядків виглядають часом як страшна містична гра, як деспотизм, викликаний, кінець кінцем, відчаєм, невмінням та небажанням включитися в багатий на цікаві й знаменні події сьогоднішній день.

Максималістські вимоги Балча, які не враховують реальної історичної обстановки, стають причиною спотворення його ідеалів, а також негідних засобів їх здійснення. З величного народжується щось відверто низьке й надривне, щось анахронічне й хворобливе.

Мах ставить собі за мету простежити окремі грані поступового морального переродження людини, визначити бодай деякі з суспільно-історичних та індивідуально-психологічних коренів подібного явища. І оскільки це робиться не декларативно спрощено, образ Балча набуває рис життєвої достовірності й переконливості.

Письменник нічого не замовчує, показуючи свого героя в усій сукупності позитивних і негативних рис, створюючи яскравий образ дещо демонічного лиходія-спокусника, грубіяна і деспота. І незважаючи на це — Балч чимось невловно симпатичний: чи то широтою натури, чи то нестримним буйством, в якому є щось від чисто дитячої задерикуватості й пустотливості, чи то схованим за грубістю пориванням до чогось яскравого, світлого, ніжного.

Розчарованому в усьому, зухвалому й самовпевненому Балчеві протистоїть молоденька Агнешка, сповнена віри в людей, в майбутнє, в корисність своєї скромної учительської праці. Зустрічаються, по суті, два антиподи, конфлікт між якими неминучий. Але як цікаво й психологічно тонко зображені в творі перипетії цього віковічного двобою поміж добром і злом, які нові, незвідані аспекти людських відносин зумів Мах побачити в новій дійсності!

Історія взаємин Агнешки і Балча належить до кращих сторінок післявоєнної польської літератури. Тут і принципова боротьба двох полярно протилежних поглядів на людину і її місце в житті, і відбиття теми, що завжди хвилює художників,— незбагненність єднання двох сердець. Багато що прірвою пролягло поміж героями, занадто сильні це люди, щоб підкорятися чужій волі, зректися своїх переконань. Навіть кохання, почуття сильне, хоч і невисловлене, сховане у глибині душі, не могло їх примирити, відігравши, однак, певну роль у їхньому житті. Почуття до молодої вчительки, її внутрішня чистота, сильна, вольова, цілеспрямована натура внесли розлад у здавалось би непохитний духовний світ Балча. Як цілком природний і психологічно обумовлений сприймає читач його останній відчайдушний крок: він знищує гуральню (Агнешка завжди виступала проти пияцтва) і йде з села, де почував себе досі повновладним господарем. Балч залишає село переможеним, хоч сам, очевидно, не визнає своєї поразки, яка, до речі, була водночас перемогою над собою, над своїм минулим і сучасним.

Агнешка намагається передусім зрозуміти людину, з якою її звела доля. Вона прагне якимсь чином піднести Балча у власних очах, якось виправдати своє необачне, болісне кохання. У її ставленні до сільського старости проглядає звичайне бажання збагнути незвичну людську особистість і допомогти їй піднестися, скинути ярмо давніх нашарувань. В своєму ненаписаному листі до подруги Агнешка багато чого «додумує», вона ідеалізує Балча, але думка її обирає подекуди правильний шлях. «Бо ж уяви, Ізо, разом зі мною, що хтось вимагає від себе і від усіх інших абсолютної людської досконалості і що цього, всупереч розумові й досвідові, сподівається. Це шаленство, таке очікування чуда, таке марення про досконалість, котре вже не знало б ні закону, ні правосуддя як таких, що вже не потрібні їй. Ну, а коли ідеал не сягає такої висоти, бо сягнути, як відомо, не може, тоді той, хтось шалений, кидається в іншу крайність, крайню крайність, заперечує в собі та в інших людяність таку, якою вона є, і найбільше висміює тих, котрі залишаються вірними реальній, скромній людяності й не погоджуються підтримувати його нову віру в досконалість падіння».

Однак ця відірвана від дійсності мрія, що виступає джерелом страждань Балча і тяжким тягарем лягає на плечі його підопічних, бо саме на них зганяє він свою злість і розчарування, має, на думку все тієї ж великодушної, благородної й розумної Агнешки, свою позитивну сторону. І знову резонуюча ідея Агнешки підкорена нестримному бажанню зрозуміти сутність всякого великого людського звершення, в якому сміливість, і, здавалось би, нездійсненність задуму повинна зрівноважуватись спокійною і дійовою продуманістю його реалізації. «Ідеали шалених недосяжні, це правда,— думає вона,— але їх недосяжність змушує мене, звичайну працівницю, подвоювати зусилля й підносити мої пропорціонально менші завдання до їхнього найвищого рівня».

Мах схильний вбачати в своїй молоденькій героїні рідкісний талант першовідкривача справжніх цінностей. Зрозумілою стає сама назва твору: «Вчителька, дочка Колумба». Цей образ-символ неодноразово з’являється в книжці. Колумб і його подвиг ніби присутні при деяких важливих починаннях героїні. Вона вихованка дитячого будинку, що носить ім’я легендарного мандрівника. Як реліквія зберігається у неї макет корабля, на якому Колумб зробив відкриття, що обезсмертило його ім’я. І основне, найголовніше — Агнешка за духом своїм людина-шукач, її ваблять до себе складні й невторовані шляхи. Вона, власне, за задумом автора, «відкриває» Балча (та й інших) і собі, і йому, і читачеві. Знову й знову Мах примушує Агнешку шукати причини зростаючого інтересу до Балча в міркуваннях більш високого, так би мовити, загальнолюдського порядку. Можливо, даються взнаки специфічні особливості професії учителя, можливо, хочеться виправдати свій вибір, своє кохання. Це поєднання в її особі рис резонера, який завжди прагне дати собі звіт у своїх вчинках, з безтямно закоханим дівчиськом, є, мабуть, одним з художніх надбань письменника.

Вільгельм Мах створив принципово новий варіант сюжету, до якого вдався у своєму оповіданні Жеромський, оскільки докорінно відмінними були дві епохи, межу між якими проклали Жовтнева революція і створення народно-демократичної Польщі. В центральній героїні, як зазначає польська критика, важливе не тільки те, що вона навчає дітей і самовіддано бореться з темнотою і неуцтвом (у цьому їй, на відміну від героїні С. Жеромського, неоціненну допомогу подає держава, вся система народної освіти). Набагато важливіше те, що вона стає «взірцем ставлення до життя, прикладом інтимних почувань сучасної щедро обдарованої особистості».

Роман «Вчителька, дочка Колумба» здобув загальне визнання, був удостоєний Державної премії. Останнє промовлене до читачів слово Маха хвилює і буде хвилювати, бо це слово правди, чистоти й благородства, бо це відблиск справжнього таланту.

Валерія Вєдіна