Все королівське військо

РОБЕРТ

ПЕНН

УОРРЕН

ВСЕ КОРОЛІВСЬКЕ ВІЙСЬКО

РОМАН

Переклав з англійської

ВОЛОДИМИР МИТРОФАНОВ

Київ

Видавництво художньої літератури

«Дніпро»

1986

Robert Penn Warren

ALL THE KING’S MEN

1946

Широко известный роман одного из наиболее выдающихся современных американских писателей Р. П. Уоррена (род. в 1905 г.) повествует о политической жизни США в 30-е годы. Разоблачая демагогическую шумиху предвыборних кампаний, коррупцию и лжедемократию, автор ставит важные нравственние вопросы об ответственности человека за свои дела перед обществом и самим собой.

Післямова

Д. ЗАТОНСЬКОГО

© Український переклад, післямова,

художнє оформлення.

Видавництво «Дніпро», 1986 р.

Mentre che la speranza ha fior del verde.

La Divina Commedia,

Purgatorio, III¹

Розділ перший

Мейсон-Сіті.

Щоб дістатися туди, треба їхати із столиці штату на північний схід по шосе №58 — це добра нова дорога. Чи, точніше, була нова того дня, коли ми нею їхали. Їдеш собі, дивишся вперед — і прямісінька дорога миля за милею біжить тобі назустріч, біжить без упину, із чорною лінією посередині, чорною і лискучою, мов смола, на білій бетонній смузі, а над тією білою смугою блищить гаряче марево, так що видно тільки чорну лінію, яка все біжить та біжить назустріч під шурхіт шин, і якщо не відірвеш від неї очей, не відітхнеш глибоко два чи три рази й не ляснеш себе по потилиці, то підпадеш під її гіпнотичний вплив і отямишся лише в ту мить, коли праве переднє колесо зіскочить з бетону на чорний грунт узбіччя, а тоді рвучко крутнеш кермо, щоб вирівняти машину, але марно, бо бетонка висока, наче бровка тротуару; а коли машина вже полетить з насипу, мабуть, шарпнеш рукою, щоб вимкнути мотор. Але, звісно, вже не встигнеш. І потім якийсь негр, розпушуючи землю на бавовниковому полі за милю від дороги, підведе голову, побачить стовпчик чорного диму над ядучою купоросною зеленню бавовника проти люто розпеченого металево-блакитного неба і скаже: «Спаси господи, ще один перекинувся!» А інший, у сусідньому рядку, й собі озветься: «Спаси господи!» — і тоді перший негр захихотить, і його сапа знов злетить угору, сяйнувши лезом, наче зблиск сонячного телеграфу. За кілька днів хлопці з дорожньої поліції позначать те місце, встромивши в чорний грунт узбіччя невисокий залізний прут з табличкою, де на білому тлі намальовано чорний череп та схрещені кістки. А згодом із бур’янів виткнеться плющ і обів’є той знак.

Та якщо вчасно отямишся і не зіскочиш з бетонки, то й далі мчатимеш крізь марево, і раз по раз із того марева просто назустріч тобі виринатимуть автомобілі й пролітатимуть мимо з таким гримким гуком, наче то сам господь усемогутній голіруч здирає бляшану покрівлю. Ген попереду, на обрії, де бавовникові поля розпливаються в сонячному сяйві, бетонка виблискуватиме й мерехтітиме, немов затоплена водою. Ти мчатимеш туди, але вона, ота блискуча, ніби мокра, смуга, весь час лишатиметься ген попереду як недосяжний міраж. А на узбіччі мелькатимуть білі металеві таблички з черепами та схрещеними кістками, позначаючи місця катастроф. Бо в тих краях уже запанувала доба двигунів внутрішнього згорання. Там перший-ліпший хлопчина — Барні Олдфілд², тамтешні дівчата ходять у легеньких батистових і міткалевих платтячках із прошвами й не носять трусиків — з огляду на клімат,— а личка в них такі гладенькі, що аж серце завмирає, і коли зустрічний вітер, завіваючи в машину, ворушить кучерики в них на скронях, стає видно дрібненькі росинки поту на шкірі між волоссям; дівчата сидять низько на сидіннях, скуливши тендітні спини й задерши коліна до приладового щитка, проте не дуже стуляючи їх, щоб відчувати холодок од вентилятора — коли це можна назвати холодком. У тих краях дух бензину, горілих гальмових колодок і дешевого віскі солодший за пахощі мирри. Там на крутих поворотах серед червонястих пагорбів потужні восьмициліндрові машини з ревінням виписують віражі, викидаючи з-під коліс фонтани жорстви, а коли вихоплюються на рівнину і женуть новою бетонкою, то борони боже подорожнього!

Шосе №58 біжить далі — і ось попереду вже зовсім інший краєвид. Де й поділася пласка рівнина, безкраї бавовникові поля, і дубовий гай у далині за великим будинком, і побілені, схожі одна на одну хатини, вишикувані рядочком край поля, так що бавовник підступає до самого порога, де, мов велика чорна лялька, сидить негреня і, смокчучи пальця, проводжає очима машину. Все те лишилося позаду. Тепер довкола — невисокі червонясті пагорби з кущами ожини попід огорожами, купами дубків у видолинках, подекуди — густий молодий сосняк, якого ще не встигли випалити під пасовища для овець, а там, де випалили, стирчать самі чорні пеньки. По схилах тягнуться ділянки, засіяні бавовником, і їх то там, то там перетинають глибокі виярки. Пожухле від сонця листя кукурудзи непорушно звисає додолу.

Колись тут були соснові ліси, але їх давно вже немає. Понаїхали з півночі ті бісові янкі, набудували тартаків, проклали вузькоколійки, сяк-так позбивали кредитні крамниці й поклали робітникам по долару на день, і по цей долар посунув люд з лісів, посунув хтозна-звідки: їхали фургонами, повантаживши в них і комод із ліжком, і п’ятьох дітлахів, що тулились одне до одного, і старезну бабусю в чепці, яка, згорбившись на сидінні, жувала беззубими яснами тютюн, і немовля, що присмокталося до цицьки. Лунали дзвінкі сопрано пилок, продавець у крамниці роздавав мелясу та почеревину й записував борг у велику конторську книгу; долари янкі й глупота південців допомагали загоювати рани, заподіяні чотирирічною братовбивчою колотнечею³, і всі раділи, мов на весіллі. Аж раптом виявилося, що лісів більш немає. Тартаки порозбирали. Вузькоколійки заросли травою. Спорожнілі крамниці потрощили на дрова. Не було вже й долара на день. Великі ділки в діамантових перснях і чорних костюмах із тонкого подвійного сукна подалися геть. Та чимало людей так і лишилося на місці, і вони бачили, як прорізують червону глину яри й виярки. І дехто з тих людей зі своїми нащадками та спадкоємцями осів у Мейсон-Сіті — тисяч із чотири чоловік, десь близько того.

До самого містечка в’їжджаєш тим-таки шосе №58, минаєш бавовноочисну фабрику та електростанцію, потім низку негритянських хатин край дороги і, гупнувши на залізничному переїзді, керуєш далі вулицею, обабіч якої, скільки сягає око, стоять будиночки, колись пофарбовані в біле, з осоружними різьбленими візерунками на карнизах веранд та бляшаними дахами, з пониклими від спеки деревами на подвір’ях, і крізь делікатний вуркіт вісімдесятисильного мотора (чи який він там у тебе) на швидкості сорок миль на годину чуєш серед листя працьовите дзижчання липневих мух.

Отаким я побачив Мейсон-Сіті, коли був там востаннє, майже три роки тому, влітку 1936-го. Я сидів у першій машині, в «кадилаку», разом із Хазяїном, містером Даффі, дружиною і сином Хазяїна та Боєм-Ласуном. У другій машині, що була не така елегантна, як наш гібрид катафалка з океанським лайнером, проте не змусила б вас почервоніти на стоянці в заміському клубі, їхали кілька репортерів, фотограф і Сейді Берк, секретарка Хазяїна, яка мала подбати, щоб вони не дуже повпивались і були здатні робити своє діло.

«Кадилак» вів Бой-Ласун, і спостерігати це було приємно. Тобто було б приємно, якби не лізла в голову думка про те, на що перетворяться близько двох тонн дорогої машинерії, перевернувшись разів зо три на швидкості вісімдесят миль, і зосередити увагу на узгодженій дії м’язів, диявольському гуморі та блискавичній реакції, з якими Бой-Ласун обминав хуру сіна просто перед зустрічним бензовозом і в останню мить прослизав у вузеньку шпару між ними, одним своїм заднім крилом викликаючи серцевий напад у водія бензовоза, а другим змітаючи шмарклі з носа в мула. Але Хазяїнові таке подобалось. Він завжди сидів попереду, поруч з Ласуном, позираючи то на спідометр, то на дорогу, і всміхався до Ласуна щоразу, як той проскакував між носом мула й бензовозом. А Ласун сіпав головою, як завжди, коли слова застрягали у нього в горлі й не могли вихопитись назовні, і нарешті озивався.

— П-п-п-па…— видушував він із себе, і бризки слини вилітали в нього з-поміж губ, наче з обприскувача.— П-п-п-пас-скуда, він же б-б-бачив, щ-щ-щ…— і слина бризкала на вітрове скло,— щ-щ-що я їду.

Говорити Бой-Ласун не був мастак, але не мав собі рівних, коли ставив ногу на акселератор. Він не взяв би гору на шкільному диспуті, та ніхто б і не схотів заходити в дискусії з Ласуном. І вже аж ніяк не ті, хто знав його й бачив, як він орудує своїм автоматичним «0,38-спец.»⁴ що випинався в нього під лівою пахвою, наче пухлина.

Ви напевне подумали, судячи з прізвиська, що Бой-Ласун був негр. Ні, це не так. Він був ірландець, але з непутящих. Зростом він ледь сягав за п’ять футів і вже встиг полисіти, хоч літ мав небагато — не більш як двадцять сім чи двадцять вісім. Завжди ходив у червоній краватці, а під краваткою і сорочкою носив на ланцюжку якийсь католицький образок, і я всією душею сподівався, що то святий Христофор і що він, святий Христофор, справно виконує своє призначення⁵. Прізвище Ласунове було О’Шійн, а Ласуном його прозивали тому, що він весь час смоктав цукор. Щоразу, коли бував у ресторані, він вигрібав із цукерниці все до останньої грудочки. Кишені його віддималися від цукру, і, коли він виймав грудку, щоб укинути до рота, на ній видно було налиплі сірі ворсинки й тютюнову потерть, які завжди назбируються на дні кишень. Він закидав цукор за частокіл своїх дрібних, кривих і почорнілих зубів, починав смоктати, і тоді його худі, мов не з цього світу, ірландські щічки западали, і він ставав схожий на захарчованого гнома.

Хазяїн сидів спереду, поруч із Ласуном, і дивився на спідометр, а збоку біля нього сидів його син Том. Томові було тоді років вісімнадцять-дев’ятнадцять, точно не пригадую, але виглядав він старшим. Він був не дуже високий на зріст, але збудований, як дорослий чоловік, і голова його сиділа на в’язах міцно, по-чоловічому, а не хилилася вперед на довгій шиї, як у хлопчака. Ще в школі він уславився як футболіст, а минулої осені став найпершим гравцем команди першокурсників в університеті нашого штату. Про нього писали в газетах, і він був справді добрий футболіст. І сам про це знав. Знав, що він хлопець хоч куди, та й хто б цього не сказав, поглянувши на його гладеньке, вродливе, засмагле обличчя, на міцні щелепи, які неквапливо й зухвало розправлялися з жувальною гумкою, і на блакитні очі під приплющеними повіками, які так само неквапливо й зухвало розправлялися з тобою, а заразом і з усім цим нікчемним бісовим світом. Щоправда, того дня, коли він сидів попереду з Віллі Старком, тобто Хазяїном, я не бачив його обличчя. Але пригадую, як подумав, що голова його і формою, і поставою дуже схожа на голову його батька.

Місіс Старк — Люсі Старк, Хазяїнова дружина,— Малюк Даффі і я їхали на задньому сидінні; Люсі Старк сиділа між Даффі і мною. Не скажу, що то було веселе товариство. По-перше, спека аж ніяк не схиляла до жвавої балачки. По-друге, я весь час пильнував за хурами сіна та бензовозами. А по-третє, Даффі і Люсі Старк не дуже полюбляли одне одного. Отож вона сиділа між Даффі і мною, поринувши в свої думки. І як на мене, то вона мала про що подумати. Хоч би про все те, що сталося відтоді, як вона, ще зовсім молоденька, почала вчителювати у Мейсон-Сіті і вийшла заміж за хлопця-фермера з червоним обличчям та шиєю, великими незграбними руками, з каштановим чубом, що спадав на чоло (ви можете побачити їхню весільну фотографію — її друкували в газетах, як і сотні інших фотографій Віллі), і з очима, що дивилися на неї із захватом і собачою відданістю. Атож, вона таки мала про що подумати, їдучи в швидкому «кадилаку», бо відтоді дуже багато чого змінилося.

Тією вулицею з колись білими будиночками ми виїхали на площу. Була субота, друга половина дня, і на площі юрмився люд. Навколо витоптаного моріжка тулились один до одного вози й фургони, а посеред нього стояв будинок окружної управи — коробка з червоної цегли, що чимало потерпіла від негоди й давно потребувала фарбування, бо спорудили її ще до громадянської війни. Будинок вінчала вежка з годинниками на всі чотири боки, та, придивившись пильніше, ви побачили б, що то не справжні годинники. Вони були просто намальовані й завжди показували п’яту, на відміну від отих великих намальованих годинників перед третьорядними ювелірними крамничками, які незмінно показують чверть на дев’яту. Серед людського юрмища, що з’їхалося на базар, нам довелося сповільнити швидкість; Ласун почав сигналити, голова його засіпалася, і, бризкаючи слиною, він видушив із себе: «От п-п-п-пас-скуди!»

Ми під’їхали до аптеки-закусочної, і, перш ніж Ласун загальмував, малий Том, а за ним і Хазяїн вискочили з машини. Я вийшов і подав руку Люсі Старк, яка вже отямилася від тяжкої спеки та своєї задуми, так що навіть спромоглася сказати: «Дякую». Вона на мить спинилась на тротуарі, поправляючи спідницю на стегнах, що, певна річ, були вже не такі стрункі, як тоді, коли вона полонила серце молодого фермера Віллі Старка.

Нарешті з «кадилака» випхався й містер Даффі, і ми всі рушили до аптеки. Хазяїн відчинив двері й пропустив уперед Люсі, тоді зайшов сам, а за ним і ми. Усередині було повно людей: чоловіки в комбінезонах стояли в черзі до колонки з газованою водою; жінки пасли очима прилавки, завалені всіляким блискучим дріб’язком; дітлахи, вчепившись однією рукою за материну спідницю, а в другій стискаючи ріжок з морозивом, витріщалися з-над своїх шмаркатих носів на той дорослий світ очима, схожими на кольорові порцелянові кульки. Хазяїн, із звислим на чоло вогким чубом, скромно став у чергу за газованою водою, тримаючи в руці капелюха. Він постояв так десь із хвилину, а тоді одна з дівчат, що важила морозиво, раптом помітила його і з таким виразом на обличчі, наче в неї посеред церкви луснув пояс з підв’язками, упустила ложку й, чимдуж крутячи сідницями під зеленим халатиком, гайнула до службового приміщення аптеки.

Минула ще мить — і звідти в натовп увігнався невеличкий лисий чоловік у білому піджаку, який ще тиждень тому належало випрати, і, вимахуючи рукою та налітаючи на відвідувачів, заволав:

— Та це ж Віллі!

Чоловічок у білому піджаку підбіг до Хазяїна, Хазяїн ступив кілька кроків йому назустріч, і той ухопився за його руку так, наче потопав. Він не потискав руку, як це звичайно роблять усі. Він просто повис на ній, увесь тіпаючись і аж похлинаючись тим священним словом — Віллі. А потім, коли цей напад радості минув, обернувся до відвідувачів, що, витріщивши очі, шанобливо з’юрмилися віддалік, і оголосив:

— Боже мій, люди добрі, це ж Віллі!

Його повідомлення було зайве. Тільки раз поглянувши, ви б зрозуміли: якби котрийсь із присутніх громадян не знав, що цього міцно збитого чоловіка в легкому літньому костюмі звуть Віллі Старк, тому громадянинові просто бракувало б клепки в голові. Зрештою, йому досить було звести очі на стіну за стойкою з газованою водою, щоб побачити величезне, разів у шість збільшене проти натурального розміру, зображення того ж таки обличчя, з тими самими великими очима, на фотографії ледь сонними й немовби зверненими в себе (тепер очі чоловіка в легкому літньому костюмі не мали цього виразу, проте я сам не раз його бачив), з такими ж мішками під ними, з трохи брезклими щоками, м’ясистими губами, тугими й, якщо придивитися ближче, міцно стуленими, як дві покладені одна на одну цеглини, і зі скуйовдженим чубом над не дуже широким вугластим чолом. Під фотографією було надруковано в лапках: «Моя наука — це душа народу»,— і підпис: Віллі Старк. Я бачив ту фотографію в тисячі різних місць: від пивничок аж до палаців.

Хтось із натовпу гукнув:

— Привіт, Віллі!

Хазяїн помахав рукою, вітаючи незнайомого шанувальника. Потім набачив біля дальшого кінця стойки якогось типа в джинсах — довготелесого, худющого, зсушеного малярією, із шкірою, наче в’ялена оленина, та обвислими вусами на темному обличчі, такому, як ото часом бачиш на портретах кавалеристів генерала Форреста⁶,— і, простягти руку, рушив до нього. Одначе Старе Луб’я і взнаки нічого не дало. Хіба лише човгнуло своїм розбитим шкарбаном по плитці та раз чи два ворухнуло борлаком, а очі насторожено дивилися з темного, мов покинуте просто неба старезне сідло, обличчя; та коли Хазяїн підступив ближче, рука Старого Луб’я зігнулася в лікті, так наче й не йому належала, а чинила на власний розсуд, і Хазяїн узяв її в свою.

— Як живеш, Малахіє? — спитав Хазяїн.

Борлак двічі ворухнувся. Хазяїн потис і пустив руку, що повисла в повітрі, немов нікому не належала, і Старе Луб’я озвалося:

— Та ще дибаємо.

— Як твій хлопець? — спитав Хазяїн.

— Недобре з ним,— відказало Старе Луб’я.

— Хворіє?

— Та ні,— сказало Старе Луб’я.— У в’язниці.

— Боже милий,— мовив Хазяїн.— Чи вони подуріли тут, що садять таких славних хлопців до в’язниці?

— Він таки славний хлопчина,— погодилося Старе Луб’я.— Та й бійка була чесна, от тільки не повелось йому.

— Еге?

— Усе було чесно, як годиться, от тільки не повелось йому. Штрикнув хлопця, а той узяв та й помер.

— Погане діло,— мовив Хазяїн.— Суду ще не було?

— Ще ні.

— Погане діло,— повторив Хазяїн.

— Та я не нарікаю,— сказало Старе Луб’я.— Усе було чесно, як годиться.

— Радий, що побачився з тобою,— мовив Хазяїн.— Скажи хлопцеві, хай тримає хвоста сторч.

— Він не нарікає,— відказало Старе Луб’я.

Хазяїн обернувся був до нас,— а ми після ста миль дороги по такій спеці дивилися на кран з газованою водою, мов на міраж у пустелі,— та Старе Луб’я озвалося знову:

— Віллі…

— Га? — мовив Хазяїн.

— Оцей твій патрет…— проказало Старе Луб’я і, рипнувши в’язами, повернуло голову до в шість разів збільшеної проти натури фотографії на стіні за стопкою.— Оцей твій патрет… Ти на ньому кепсько вийшов, Віллі.

— Та певне, що кепсько,— сказав Хазяїн, схиливши голову набік і скоса роздивляючись фотографію.— Коли мене фотографували, я був геть змарнілий, наче після холери. Спробуй їм щось втовкмачити в голови, тим законодавцям, то охлянеш гірше, ніж від кривавого проносу.

— А ти не бійся, міцніше втовкмачуй, Віллі! — гарикнув хтось із натовпу, що ставав усе щільніший, бо люди набивалися знадвору.

— Утовкмачу,— запевнив Хазяїн і обернувся до чоловіка в білому піджаку.— А тепер, Доку,— мовив він,— дай нам кока-коли, бога ради.

Док так прудко шаснув до стойки, що, здавалося, його от-от ухопить грець. Поли його білого піджака аж розплатались у повітрі, коли він стрімголов біг за стойку, розсуваючи руками дівчат у зелених халатиках. Наливши першу склянку, він подав її Хазяїнові, а той передав дружині. Док заходився наливати другу, примовляючи:

— Нашим коштом, Віллі, нашим коштом!

Цю склянку Хазяїн узяв собі, а Док і далі наливав та приказував:

— Нашим коштом, Віллі, нашим коштом!

Наливав і наливав, аж поки виявилося, що склянок п’ять уже зайві.

На той час люди вже юрмилися за дверима аптеки до середини вулиці. Знадвору до скляних дверей притискались обличчя цікавих — так заглядають у вікно, намагаючись роздивитися, що діється в напівтемній кімнаті. Там не вгаваючи гукали:

— Слово, Віллі, слово!

— Ти ба,— мовив Віллі у бік Дока, який повис на нікельованому крані сатураторної колонки й проводжав очима кожну краплю кока-коли, що зникала в роті Хазяїна.— Ти ба,— повторив він.— Я їхав сюди не для того, щоб виголошувати промови. Я їхав провідати свого тата.

— Слово, Віллі, слово! — волали на вулиці.

Хазяїн поставив порожню склянку на мармур.

— Нашим коштом…— прохрипів Док, мало не пускаючись духу від захвату.

— Дякую, Доку,— сказав Хазяїн і вже рушив був до дверей, але потім обернувся.— Ти краще не йди звідси і постарайся продати чимбільш аспірину,— порадив він.— Треба ж відшкодувати збитки.

Він протиснувся до дверей, юрба розступилась, і ми потяглися слідом за ним.

Містер Даффі порівнявся з Хазяїном і спитав, чи збирається він виголошувати промову, але той на нього й не глянув. Він повільно й упевнено простував через вулицю, їдучи крізь натовп так, наче там і душі живої не було. Тиснява довгастих червоних облич навколо, з яких на нього дивились обачні, насторожені й дикуваті очі, розсувалась у цілковитій тиші. Він розтинав людську масу, мов корабель воду, а ми йшли у нього в кільватері, всі ми — і ті, що були з ним у «кадилаку», і ті, що їхали другою машиною. Потім натовп змикався за нашими спинами.

Хазяїн і далі простував уперед, трохи нахиливши голову, як людина, що вийшла прогулятися на самоті, занурена в свої думки. Капелюха він ніс у руці, і чуб упав йому на чоло. Я знав, що чуб у нього звис, бо побачив, як Хазяїн раз чи двічі мотнув головою, наче норовистий кінь, що відчув вудила,— він завжди робив такі рухи, коли гуляв сам-один і чуб спадав йому на чоло.

Отак навпростець він перейшов вулицю, тоді рештки моріжка перед окружною управою і ступив на сходи. Туди за ним уже не пішов ніхто. А Хазяїн піднявся на ганок і поволі обернувся лицем до натовпу. Став собі й мовчки дивився на весь той люд, злегка кліпаючи своїми великими очима,— ніби оце щойно вийшов із сутіні вестибюля й ще не звик до ясного світла надворі. Він стояв і кліпав очима, чуб звисав йому на чоло, а під пахвами його світлого літнього костюма видно було темні плями поту. Нарешті він труснув головою, і, хоч сонце світило йому просто в обличчя, очі його раптом викотились, і в них з’явився знайомий мені блиск.

«Ну, починається»,— подумав я.

Так було завжди: очі його раптом викочувалися, і з’являвся той особливий блиск. І тоді ти знав, що в ньому щось зрушилось, і думав: «Ну, починається». Воно починалося так завжди. У викочених очах з’являвся той блиск, і ти відчував у себе в животі холодну судому, так наче хтось там, у мороці твого єства, міцно вхопив щось рукою в холодній гумовій рукавичці. Так само, як у ту мить, коли, повернувшись серед ночі додому, бачиш під своїми дверима жовтий конверт з телеграмою, нахиляєшся, береш його в руки, але якусь мить не наважуєшся розкрити. І, стоячи перед дверима з тим конвертом у руці, відчуваєш на собі чиєсь око — величезне око, що дивиться просто на тебе крізь далеч і темряву, крізь мури й будинки, крізь твій одяг, білизну і шкіру, дивиться й бачить, як ти скулився там у мороці, всередині свого єства, мов слизький, крихітний і жалюгідний зародок, якого ти носиш у собі. Те око знає, що там, у конверті, й хоче побачити, як ти розкриєш його і також дізнаєшся про це. Але слизький, крихітний і жалюгідний зародок — а це ж ти сам,— що скулився в мороці, який теж ти, підводить своє жалюгідне личко, і очі його невидющі, і він мерзлякувато тремтить усередині тебе, бо не хоче знати, що там у тому конверті. Він хоче лежати в темряві, і не знати, і грітися в своєму незнанні. Загалом людина прагне знання, але є одна річ, якої їй не дано знати. Людині не дано знати, чи в знанні її порятунок, чи загибель. Вона, звісно, і так, і так загине, але ніколи не дізнається, чи то вона загинула від набутого знання, чи то від знання ненабутого й чи не врятувало б її це знання, якби вона його набула. І хоч у животі твоєму — холодна судома, але ти розкриваєш той конверт, не можеш не розкрити того конверта, бо людина прагне знання.

Хазяїн стояв незворушно, його викочені очі блищали, а натовп не озивавсь ані звуком. Чути було тільки, як очманіла липнева муха без угаву дзижчить серед листя однієї з катальп, що стояли на площі. Та зрештою вгамувалася й вона, і все завмерло в чеканні. І тоді Хазяїн легко й безгучно ступив крок уперед.

— Я не збираюсь виголошувати ніякої промови,— сказав він і осміхнувся. Але очі його були так само викочені й блищали.— Я приїхав сюди не промовляти. Я приїхав навідати свого старого тата й побачити, чи не лишилося в нього в коптильні чогось смачненького. «Ану, тату,— скажу я,— де ваша хвалена копчена ковбаса, де ваша хвалена шинка, де…»

Отаке він казав, але голос був не той, бо наче проходив крізь ніс і звучав безбарвно, та ще й з невеликими паузами за кожним словом — як говорять там, у краю червонястих пагорбів: «Ану… тату… де… ваша…»

Та блиск в очах не зникав, і я подумав: «А може, таки починається. Може, ще не пізно». Цього ніхто не знав напевне. Гляди — й ось воно, і він уже промовляє.

Одначе він казав: «…отож ніяких промов не буде…» — своїм звичайним, своїм власним голосом. А чи був то його власний голос? І хто знав, який у нього насправді голос, котрий з його голосів справжній?

Він говорив далі:

— І не для того я сюди приїхав, щоб просити у вас чогось — не проситиму навіть ваших голосів на виборах. У святому письмі сказано: є на світі троє, ба ні, четверо таких, що ніколи не бувають ситі, ніколи не скажуть «досить»…— Тепер голос його змінився.— Це смерть, безплідна жінка, пересохла земля і вогонь — вони ніколи не скажуть «досить». Та цар Соломон міг би додати до цього ще одне. Отой його список був би повніший, якби він долучив до нього й політика, що без угаву повторює: «Дай!»

Він стояв, недбало відкинувшись назад, трохи схиливши голову набік і кліпаючи очима. А тоді посміхнувся й сказав:

— Якщо в них за тих давніх часів були політики, то напевне так само вимагали, як оце й ми нині: «Дай!» Дай, дай, не минай! Але я сьогодні не політик. У мене вихідний день. Я навіть не проситиму вас голосувати за мене. А коли вже казати щиру правду, як перед богом, то воно мені й ні до чого. Принаймні поки що. Поки мене ще тримають у тому великому домі з білими колонами при вході й дають на сніданок персикове морозиво. Хоч усі ті бісові діячі залюбки турнули б мене звідти. Ви знаєте,— і він трохи нахилився вперед, немов хотів повідати слухачам якусь таємницю,— ну просто сміх, як мені важко знайти спільну мову з тамтешнім людом. Дарма що я аж із шкури пнуся. З усіма страшенно чемний. Усім кажу «будь ласка». Та й з «будь ласка» нема ніякої користі. Одначе скидається на те, що їм доведеться потерпіти мене ще один термін. І вам також, поки викинете мене на смітник. Отож краще всміхайтеся і терпіть. Це ж бо щось мов чиряк, га?

Він замовк і обвів очима юрбу, дивлячись згори вниз просто на неї і поволі повертаючи голову, неначе спиняв погляд то на тому, то на тому обличчі. Потім осміхнувся, кліпнув очима і запитав:

— Га? Чого мовчите? Заціпило вам, чи що?

— Мов чиряк на гузні! — крикнув хтось із натовпу.

— Сто чортів! — гаркнув Віллі у відповідь.— То спіть на череві!

Хтось засміявся.

— І хваліть бога, що він не обминув вас своєю ласкою і завдав собі клопоту зліпити вам з того мізерного матеріалу, що мав на вас, і задки, і передки!

— Так їх, Віллі! — долинуло з натовпу. І всі засміялися.

Хазяїн підніс праву руку долонею донизу й почекав, поки вони перестануть сміятись і свистіти. А тоді сказав:

— Ні, я не проситиму у вас нічого. Ні голосів, ні чогось іншого. Для цього, може, приїду іншим разом. Якщо мені не набридне персикове морозиво, яке дають на сніданок у тому великому домі. Та я й не сподіваюся, що всі ви голосуватимете за мене. Побий мене бог, що б то було, якби ви всі побігли голосувати за Віллі! Про що ж би ви, в біса, тоді сперечалися? Хіба що про погоду, але ж за неї не проголосуєш!..

Ні,— сказав він, уже іншим голосом, спокійним, розважливим, що немовби поволі долинав звіддалік.— Сьогодні я нічого у вас не проситиму. В мене вихідний день, і я приїхав додому. Чоловік залишає свій дім, бо щось спонукає його до цього. Вночі він лежить у чужому ліжку, і навіть вітер, що шелестить у деревах за вікном, не такий, як удома. Чоловік іде вулицею, і обличчя, які трапляються йому назустріч, не мають імен. І голоси, які він чує,— не ті голоси, що бриніли в його вухах, коли він вирушав з дому. Це гучні голоси. Такі гучні, що він давно вже не чує тих голосів, які проводжали його тоді. Та настає хвилина, коли все довкола затихає, і до нього повертаються оті голоси з його далекого минулого. І він уже розрізняє, що вони промовляють. «Повертайся,— промовляють вони.— Повертайся, хлопче!»

І він повертається…

Голос його урвався. Не затих перед тим, як змовкнути, а урвався. Ще мить тому був тут, вимовляв слово по слову серед глибокої тиші, що затопила площу й натовп перед окружною управою і здавалася ще глибшою від дзижчання мух у листі двох катальп над витоптаним моріжком. Голос звучав, слово по слову — і раптом його не стало. Тільки дзижчання мух тривало й далі, ніби то крутились і скреготали у тебе в голові пружини та зубчасті коліщатка, які є твоїм єством і нізащо не спиняться, хоч би що ти там казав, аж поки замруть самі собою.

Хазяїн з півхвилини стояв нерухомо, не озиваючись і словом. Здавалося, він навіть не помічав усіх тих людей, що з’юрмилися внизу. Аж ось неначе вперше побачив їх і широко всміхнувся.

— І він повертається,— повторив усміхаючись.— Коли випадає вільна година. Повертається і каже: «Добридень, земляки! Ну, як ви тут?» Оце я вам і кажу.

Оце і все, що він сказав. Він дивився вниз і усміхався, поволі повертаючи голову, ніби то тут, то там спинявся поглядом на якомусь обличчі.

Потім він рушив униз сходами, так наче тільки-но вийшов із сутіні вестибюля за високими розчиненими дверима позад нього і тепер спускався сходами сам-один на цілій площі, мовби й не було перед ним нікого, жодного стороннього ока. Ішов собі просто туди, де стояв його почет — Люсі Старк і всі ми,— а тоді мимохідь легенько кивнув до нас, мов до випадкових знайомих, зустрінутих на вулиці, і попрямував далі, просто в натовп, наче ніякого натовпу там і не було. Люди розступалися, даючи йому дорогу, і водночас не спускали його з ока, а ми, решта, ступали за ним, і юрба позад нас миттю змикалася.

Тепер люди плескали в долоні, щось вигукували. Хтось без угаву волав:

— Гей, Віллі!

Хазяїн, розтинаючи натовп, перейшов вулицю і сів у «кадилак». Ми сіли з ним, а фотограф і вся та компанія пішли до своєї машини. Ласун увімкнув мотор і рушив вулицею. Люди розступались не одразу. Просто не могли — така була тиснява. Коли ми вклинились у натовп, їхні обличчя опинилися зовсім поруч, хоч рукою торкай. Вони дивилися просто на нас. Але тепер вони були зовні, а ми всередині. І всі ті очі на довгастих червоних обличчях з туго напнутою шкірою і на коричневих, помережаних зморшками обличчях дивилися в машину, на нас.

Ласун шалено сигналив. У ньому накопичувалися слова. Губи його заворушилися. Я бачив у дзеркалі, як вони ворушаться.

— П-п-п-пас-скуди,— мовив він, бризкаючи слиною.

Хазяїн сидів заглиблений у себе.

— П-п-п-пас-скуди,— повторив Ласун, натискаючи на сигнал.

Та ми вже повертали з площі в бічну вуличку, де не було ні душі. А коли поминали цегляний будинок школи на околиці містечка, спідометр показував сорок миль на годину. Побачивши цей будинок, я пригадав, як уперше зустрівся з Віллі, майже чотирнадцять років тому, в 1922-му, коли він був усього-на-всього скарбником мейсонської окружної ради і приїхав до міста клопотатися про випуск облігацій на будівництво цієї ж таки школи. Пригадав і те, як познайомився з ним у задній кімнаті Слейдового закладу, де Слейд подавав здобрене спиртом пиво. Ми сиділи там коло столика з мармуровою стільницею та переплетеними металевими ніжками — такого, як ото стояли в аптеках-закусочних, коли я був школярем і в суботу ввечері ходив зі своєю подружкою поласувати шоколадним морозивом з бананами й потертися коліньми під столом, а те металеве плетиво завжди псувало всю втіху.

Нас було там четверо. Був Малюк Даффі, вже й тоді майже такий гладкий, як тепер. Що він за один, ви здогадалися б і без вивіски. Навіть не придивляючись близько, нюхом відчули б, що він із тих базікал, які присмокталися до муніципалітету. Він був податковим інспектором, мав чимале черево й пітнів так, що спереду на сорочці проступали темні плями, а його брезкле, мовби сквашене обличчя скидалося на коров’ячий кізяк серед весняного випасу, тільки кольором було наче здобне тісто, а посередині виблискували в усмішці золоті зуби. Свого плаского капелюха з твердої соломки він носив на потилиці. Стрічка на капелюсі була в червону, синю й білу смужку.

Ще був там Алекс Майкл, провінційний хлопчина з Мейсонської округи, але меткий і багатонадійний. На той час він уже встиг вибитися в помічники шерифа, але пробув на державній службі не довго. І взагалі став нічим, після того як його штрикнув ножем у живіт очманілий від кокаїну тапер у нічному кубельці, куди Алекс зайшов, щоб отримати свою пайку готівки «за охорону». Як я вже сказав, той Алекс був родом з Мейсонської округи.

Даффі і я сиділи в задній кімнаті Слейдового закладу й чекали на Алекса, з яким я сподівався облагодити одну справу. Я був тоді газетярем, і Алекс мав деякі потрібні мені відомості. Запросив його Даффі, бо ми з Даффі приятелювали. Принаймні він знав, що я працюю в «Кронікл», яка на той час підтримувала Джо Гаррісона. Джо Гаррісон був тоді губернатором. А Даффі належав до його команди.

Отож одного гарячого ранку, в червні або липні 1922 року, я сидів у задній кімнаті Слейдового закладу, чекаючи на Алекса Майкла й дослухаючись до тиші. Навіть поховальна контора опівночі видалася б гримкою проти задньої кімнати такого закладу, коли ти в ньому перший відвідувач. Сидиш собі й пригадуєш, як гарно було тут учора ввечері від випарів дружніх тіл та реготу веселого товариства, дивишся на смужки вогкої тирси, залишені старим віником старого, збайдужілого до своєї роботи негра, і в тебе таке відчуття, наче ти наодинці із Самотою і оце тепер — її хід. Отож я сидів серед тієї безмовності (Даффі вранці був звичайно небалакучий, поки не перепускав одну-дві скляночки) і дослухався до того, як розпадаються мої тканини й як тихенько вибухають росинками поту незчисленні пори в огрядному тілі мого сусіда по столу.

Алекс з’явився не сам, і я зрозумів, що сподіваної розмови не вийде. Моя справа була досить делікатна, не для сторонніх вух. Я подумав, що Алекс зумисне прийшов з приятелем. Мабуть, так воно й було, бо загалом він мав нахил до подібних аматорських викрутів. Так чи так, а Алекс привів із собою Хазяїна.

Власне, то ще не був Хазяїн. Принаймні як на недосвідчене око homme sensuel⁷. З погляду метафізики він таки був Хазяїн — але звідки я міг про це знати? У двері зайшла Доля — п’ять футів одинадцять дюймів на зріст⁸, з масивними грудьми й трохи закороткими ногами, в смугастому бавовняному костюмі за сім з половиною доларів, та ще й не зовсім до міри, бо холоші штанів брижами наповзали на чорні черевики, що їх не завадило б почистити, у сорочці з високим накрохмаленим комірцем, мов у директора недільної школи, в краватці у синю смужку — то був, напевне, подарунок дружини на минуле різдво, що так і лежав, загорнений у тонкий папір, разом із святковою листівкою («Щасливого тобі різдва, любий Віллі! Твоя вірна дружина».), аж поки його власник вирядився до міста,— та в сірому фетровому капелюсі з плямами від поту на стрічці. А коли Доля з’являється у такій-от подобі — то де там її розпізнати. Коли вона заходить слідом за Алексом Майклом, що являє собою — а точніше, являв, поки його не порішив той тапер,— шість футів два дюйми чудово сполучених між собою кісток і хрящів, з жорстким, кощавим, добре випеченим обличчям, на якому, мов дві верткі квасолини, бігають сюди-туди гострі карі очиці, зовсім не пасуючи до такого обличчя та класичного торсу. Отож Доля поштиво ступає слідом за Алексом Майклом, а той підходить до столу з владним виглядом, яким годі когось обдурити.

Алекс потис мені руку, сказав: «Здоров, хлопче!» — й ляснув по плечу твердою долонею, якою добре б розбивати волоські горіхи; потім шанобливо привітався до Даффі, що подав йому руку, не підводячись, і вже аж тоді, наче щойно згадавши про свого поштивого супутника, кивнув назад великим пальцем і промовив:

— Це Віллі Старк, люди. Він теж із Мейсон-Сіті. Ми з ним разом училися в школі. Атож, і Віллі був заядлий книжник, учительський пестунчик. Правда ж, Віллі? — Алекс заіржав, мов жеребець, у цілковитому захваті від власної неперевершеної дотепності, і тицьнув учительського пестунчика між ребра. А тоді, опанувавши себе, додав: — Та він і тепер учительський пестунчик. А що, Віллі, хіба ні? — І, перш ніж віддатися новому нападу веселощів і сповнити задню кімнату Слейдового закладу переможним іржанням, обернувся до нас із Даффі й пояснив: — Він же… Віллі… оженився на вчительці!

Сама думка про це здавалась Алексові страшенно кумедною. Тим часом Віллі, не в змозі щось докинути до тих бурхливих веселощів, скорився обставинам і мовчки стояв, тримаючи в руці старого фетрового капелюха з плямами поту на стрічці. На його широкому обличчі над високим провінційним комірцем не відбивалося ніяких почуттів.

— Атож, уявіть собі, оженився на вчительці! — повторив Алекс з таким самим захватом.

— Ну що ж,— озвався містер Даффі, чиї досвід і такт були до речі за будь-якої ситуації,— кажуть, у вчительок та штука там, де й в усіх. — І містер Даффі відкопилив верхню губу, показуючи свої золоті зуби, але не видав і звуку, бо був чоловік вихований, стриманий і, сказавши якийсь дотеп, давав змогу слухачам самим скласти йому ціну й нагородити оплесками.

Алекс не поскупився на оплески. Я додав до них лише посмішку, та й то, як відчув сам, досить криву, а Віллі лишився незворушний.

— Боже милий! — видушив із себе Алекс, віддихавшись від сміху.— Ну ви ж і зух, містере Даффі! Ще й який зух, щоб я пропав! — І він знову тицьнув учительського пестунчика між ребра, щоб збудити в ньому приспане почуття гумору. А не досягши бажаного наслідку, тицьнув ще раз і запитав навпростець: — Ну чи не зух містер Даффі, га?

— Еге ж,— відказав Віллі, дивлячись на містера Даффі простодушно, допитливо й незворушно.— Еге ж, містер Даффі таки зух.

Після цього визнання, хоча й трохи запізнілого і не зовсім певного, легенька хмарка, що затьмарила була чоло містера Даффі, розвіялась, не лишивши по собі й сліду.

Віллі скористався цією хвилиною тиші, щоб довершити ритуал знайомства, що його урвав Алексів спалах веселощів. Він переклав свого старого капелюха в ліву руку, ступив два кроки до столу й чемно простяг до мене правицю. Від того дня, коли Алекс кивнув великим пальцем назад, на незнайомого провінціала й промовив: «Це Віллі Старк»,— спливло стільки води, що мені вже здається, ніби я знав Віллі усе своє життя. А тоді я навіть не одразу збагнув, що він хоче потиснути мені руку. І, мабуть, поглянув на його простягнуту правицю з німим запитанням в очах, потім перевів здивований погляд на його невиразне обличчя — звичайнісіньке, як мені тоді здалося, цілком пересічне обличчя,— а він усе стояв, простигши руку. Нарешті до мене дійшло, чого він хоче, і, щоб не поступитись йому в тій старосвітській чемності, я рвучко посунув назад свій стілець, підвівся майже на повен зріст і взяв його руку в свою. То була чималенька рука. На перший дотик здавалося, що вона не досить міцна, та й долоня була вогкувата,— хоч у такому кліматі цього й не можна ставити людині на карб,— але потім у тій руці відчувалася тверда основа. То була рука хлопчини-фермера, який не так давно полишив плуг і найнявся продавцем до придорожньої крамниці. Віллі тричі урочисто труснув згори вниз мою руку, так наче натискав важіль помпи, завчено мовив: «Радий познайомитись, містере Берден»,— а тоді, я ладен був у цьому заприсягтися, підморгнув мені. Та вже в наступну мить, поглянувши на його невиразне обличчя, я засумнівався, чи це мені не привиділось. Десь років через дванадцять, коли особистість Віллі стала дедалі настійніше нагадувати про себе в рідкісні години моїх роздумів, я спитав його:

— Слухай, Хазяїне, а ти пам’ятаєш, як ми познайомилися в задній кімнаті у Слейда?

Він сказав, що пам’ятає, і це було не дивно, бо він, як цирковий слон, не забував нікого — ні того хлопчиська, що дав йому жменю земляних горіхів, ні того, хто сипнув йому в хобот нюхального тютюну.

— А пригадуєш, як ми потискали один одному руки?

— Еге ж,— відповів він.

— То скажи, Хазяїне, ти підморгнув мені годі чи ні?

— Хлопче…— мовив він, граючись склянкою з віскі і впираючись підбором одного із своїх нечищених нарочито простих тридцятидоларових черевиків ручної роботи в найкраще покривало, яке тільки було в готелі «Сейнт-Реджіс».— Хлопче,— і по-батьківському всміхнувся до мене,— це таємниця.

— Ти не пам’ятаєш? — спитав я.

— Чого ж, пам’ятаю.

— Ну? — наполягав я.

— А що, як мені тоді щось в око попало?

— Де ж пак, у біса, саме в ту мить!

— А може, й нічого не попало.

— То, може, ти підморгнув мені, бо вважав, що ми однаково ставимося до того товариства, яке там було?

— Може,— сказав він.— Це ж ніякий не секрет, що мій шкільний товариш Алекс був мерзотник. Не секрет і те, що такої смердючої товстозадої паскуди, як Малюк Даффі, ніхто в окрузі не бачив.

— Він таки сучий син,— погодився я.

— Авжеж,— радісно підтвердив Хазяїн,— але він корисний громадянин. Коли знаєш, на що він годен.

— Еге,— мовив я,— і ти, певне, знаєш це. Ти ж сам зробив його віце-губернатором. (Минав останній термін Хазяїнового губернаторства, коли Даффі був у нього за дублера).

— Та певне,— кивнув головою Хазяїн.— Хтось же має бути віце-губернатором.

— Ну звісно,— сказав я.— Малюк Даффі.

— Атож,— підтвердив Хазяїн.— Малюк Даффі. Є в нього одна чудова якість: йому ніхто не довіряє. Як візьмеш такого, кому хоч хтось може довіряти, то потім ночей не спатимеш, усе тривожитимешся, чи ти цей «хтось». А візьмеш Малюка — то й спи собі спокійно. Тільки тримай його під страхом, щоб мало в штани не пудив.

— Хазяїне, то як — ти підморгнув мені тоді у Слейда?

— Хлопче,— відповів він,— якби я сказав тобі, ти б не мав більш про що думати.

Так я про те й не дізнався.

Зате я бачив, як того ж таки ранку Віллі потискав руку Малюкові Даффі і йому таки точно не підморгнув. Він став перед містером Даффі і, коли той великий чоловік, не підводячись, зрештою подав йому руку з гідністю римського папи, що дає поцілувати пантофлю протестантові, Віллі взяв її і тричі труснув згори вниз, що було, як видно, світським звичаєм у Мейсон-Сіті.

Алекс підсів до столика, а Віллі лишився стояти, немов очікуючи запрошення, аж поки Алекс шарпнув ногою четвертий стілець і сказав:

— Сідай, Віллі, не стовбич.

Віллі сів і поклав свого сірого фетрового капелюха на столик перед собою. Нерівні криси капелюха лежали на мармуровій стільниці хвилями, мов тісто на сирому пирозі, поки його не розрівняла бабуся. А Віллі сидів позад капелюха та своєї смугастої різдвяної краватки і, поклавши руки на коліна, чекав.

Із загальної зали прийшов Слейд і спитав:

— Пива?

— Усім,— звелів містер Даффі.

— Мені не треба, красно дякую,— мовив Віллі.

— Усім,— повторив містер Даффі й плавно махнув рукою з діамантовим перснем.

— Ні, красно дякую, мені не треба,— знов відмовився Віллі.

Містер Даффі трохи здивовано й без найменшої приязні звів очі на Віллі, а той, мабуть, не усвідомлюючи всієї важливості цього погляду, й далі спокійно сидів собі на стільці позад своїх капелюха та краватки. Тоді містер Даффі обернувся до Слейда і, кивнувши головою в бік Віллі, сказав:

— Е, чого там, неси і йому.

— Ні, дякую,— мовив Віллі так само незворушно, як проказують таблицю множення.

— Заміцне, чи що? — запитав його містер Даффі.

— Ні,— відказав Віллі,— але не треба, дякую.

— Мабуть, учителька йому не дозволяє,— висловив припущення Алекс.

— Люсі не до вподоби, коли п’ють,— спокійно промовив Віллі.— Що правда, то правда.

— Вона ж не знатиме, отож їй і не завадить,— сказав містер Даффі.

— Принеси йому пива,— мовив Алекс до Слейда.

— Усім,— повторив містер Даффі з виглядом голови зборів, що припиняє дебати.

Слейд поглянув на Алекса, поглянув на містера Даффі, поглянув на Віллі. Потім ліниво замахнувся рушником на муху, що кружляла над столиком, і сказав:

— Я продаю пиво тим, хто його хоче. А хто ні, того не примушую.

Мабуть, саме тоді й усміхнулася Слейдові фортуна. Справді-бо, яке дивовижне й мінливе життя: на зламі криці яскріє кристал, на лобі в жаби спалахує смарагд, і сутність кожної миті скороминуща, мов подув вітерцю у верболозі.

Та хоч як воно було, а коли скасували сухий закон і поштарі цілими фургонами звозили до муніципалітету прохання про дозвіл на торгівлю, Слейд такий дозвіл дістав. Дістав його один з перших, запосів гарне місце й знайшов готівку, щоб придбати зручні шкіряні крісла та круговий бар. І ось уже той самий Слейд, у кого після сплати за оренду приміщення та «за охорону» навряд чи лишалося коли в кишені десять центів, стоїть у півсутіні під стіною, на якій зображено голих красунь, серед блискучого хрому та кольорових дзеркал, у двобортному синьому костюмі, з начесаними на лисину рештками шевелюри, й позирає одним оком на чорних хлопців у білих куртках, що подають отруту, а другим — на блондинку за касою, яка знає, що її обов’язки не закінчуються о другій годині ночі, коли гасять світло і вмиротворені тихою музикою струнного тріо відвідувачі розходяться по домівках.

Чому Слейдові пощастило так швидко дістати дозвіл? Як він ухитрився заорендувати приміщення, коли за нього змагалася чи не половина китів його бізнесу? Де взяв гроші на шкіряні крісла та музикантів? Слейд не звіряв мені своїх справ, але, гадаю, це була винагорода за те, що він тоді повівся як порядна людина.

Так чи так, а Слейдова заява про його засади пивної торгівлі поклала край дебатам з цього питання. Малюк Даффі звів до Слейда обличчя з таким виразом, який буває в бичка, коли його торохнуть молотком межи очі, але скоро прийшов до тями й напустив на себе звичайну гідність. Тим часом Алекс дозволив собі ще один дотеп. Він спитав:

— То, може, в тебе знайдеться для нього лимонад?

І коли його іржання затихло, Слейд сказав:

— А чого ж, знайдеться. Як він захоче.

— Еге ж,— озвався Віллі,— от лимонаду я б таки випив.

Принесли пиво й пляшку лимонаду. Із шийки стирчало дві соломинки. Віллі звів обидві руки, що протягом усієї попередньої розмови добропристойно лежали на колінах, і обхопив ними пляшку. Трохи нахиливши її до себе, але не піднімаючи зі столу, він узяв губами соломинку. Губи в нього були м’ясисті, але не м’які. Ні, не м’які, хоч на перший погляд і здавалися м’якими. Можна було подумати, що рот у нього хлоп’ячий, ще не зовсім сформований, і він справді здавався таким тієї хвилини, коли Віллі, схилившись над пляшкою і відкопиливши губи, смоктав крізь соломинку свій лимонад. Та, побувши в його товаристві довший час, ти помічав інше: що губи його хоч і м’ясисті, проте тугі, добре підігнані одна до одної. Обличчя також було м’ясисте, але тонкошкіре, всіяне ластовинням. Очі він мав великі, карі, і вони дивилися просто на тебе з того м’ясистого, ластатого, майже пухкого обличчя (спершу воно справляло саме таке враження, але потім ти бачив, що помилився); скуйовджений темно-каштановий чуб, злегка кучерявлячись, звисав на чоло, й без того не надто високе, і видно було, що волосся трохи зволожніле від спеки. Отакий був зелений хлопчина Віллі з його різдвяною краваткою, братик Віллі із глухого провінційного закутня, з якогось там Мейсон-Сіті, і аж хотілося повести його до парку, щоб він побачив лебедів.

Алекс нахилився до Даффі й довірчим тоном сказав:

— Віллі — він у нас політик.

На обличчі Даффі майнула ледь помітна тінь цікавості, але її враз поглинуло застигле масне кружало, що його являло собою те обличчя в стані спокою. Він навіть не подивився на Віллі.

— Атож,— провадив Алекс, нахилившись ще ближче до Даффі й кивнувши на Віллі,— він справді політик. Там, у Мейсон-Сіті.

Голова містера Даффі важко зробила чверть оберта вбік, і його блідо-голубі очиці намацали Віллі, так наче дивилися на нього з чималої відстані. Навряд чи містера Даффі могла так вразити згадка про Мейсон-Сіті — а от те, що Віллі міг бути десь політиком, навіть у Мейсон-Сіті, де свині напевне чухають боки об підмурок поштової контори, становило сяку-таку проблему, і вона заслуговувала трохи уваги. Отож містер Даффі й звернув свою увагу на Віллі і розв’язав ту проблему. Розв’язав, дійшовши висновку, що ніякої проблеми немає. Не може Віллі бути політиком. Ні в Мейсон-Сіті, ні десь-інде. Алекс Майкл — відомий брехун, і неправдиві його слова. Досить раз поглянути на Віллі, аби побачити, що він ніколи не був і не буде політиком. І Даффі поглянув на Віллі й розважив, що той — ніякий не політик. А тоді мовив: «Еге»,— з незграбною іронією в голосі й неприхованою недовірою на обличчі.

Не скажу, що я дуже дорікаю містерові Даффі. Він опинився віч-на-віч із цариною таємниці, де летять шкереберть усі наші розрахунки, де потік часу поринає в піски вічності, де дослід спростовує формулу, де панують хаос та прадавня ніч і, заснувши під наркозом, ми чуємо навколо сміх. Але Даффі того не знав, отож і сказав: «Еге».

— Еге,— луною озвався Алекс, проте без іронії, і додав: — І Мейсон-Сіті. Він там окружний скарбник. Правда ж, Віллі?

— Так,— підтвердив Віллі.— Скарбник.

— О боже,— прошепотів Даффі з таким виглядом, ніби раптом виявилося, що він будував усе на піску й жив серед примар.

— Атож,— провадив Алекс.— І сюди він приїхав у справах округи, хіба ні, Віллі?

Віллі кивнув головою.

— З приводу позики,— пояснив Алекс.— Вони там збираються будувати школу й хочуть випустити облігації.

Губи Даффі заворушились, і за ними ледь зблиснуло золото зубних протезів, але він не промовив жодного слова. Надто безглуздим усе те здавалося.

Одначе Алекс казав правду. Віллі був тоді окружним скарбником і того давнього дня приїхав до міста в справі позики на будівництво школи. Позику було випущено, школу збудовано, і ось через дванадцять з лишком років великий чорний «кадилак» Хазяїна швидко минув ту школу, а тоді Ласун уже по-справжньому натиснув на газ, і ми помчали вперед тим-таки майже новим шосе №58.

Ми проїхали з милю, не озиваючись одне до одного, потім Хазяїн обернувся на передньому сидінні, поглянув на мене й сказав:

— Джеку, занотуй собі: довідатися про сина Малахії і про те вбивство.

— Як його звуть? — спитав я.

— Біс його знає, але хлопець він хороший.

— Я питаю про Малахію,— сказав я.

— Малахія Уїнн,— відповів Хазяїн.

Я дістав записника й занотував ім’я та прізвище, а поряд написав: «Убивство».

— З’ясуй, на коли призначено суд, і підшукай адвоката. Доброго адвоката, цебто такого, що зуміє облагодити все як належить, і скажи йому, хай із шкури вилізе, а зробить. Тільки не бери такого, щоб шукав собі слави.

— Елберт Івенс,— сказав я.— Цей якраз підійде.

— Мастить волосся брильянтином,— мовив Хазяїн.— Мастить і прилизує так, що голова блищить, як більярдна куля. Треба такого, щоб не скидався на співака з ресторанного оркестру. Ти що, не тямиш?

— Гаразд,— сказав я і записав: «Типу Авр. Лінкольна». Записував я не тому, що міг забути. Просто за звичкою. За шість років можна надбати з біса багато звичок і списати з біса багато отих чорних книжечок, складаючи їх одну по одній у банківський сейф, бо не годиться кидати їх абиде, коли є люди, які оцінили б їх на вагу золота — тільки дай їм ті книжечки. Та ніхто, звісно, не дає. Я ще ніколи не опинявся в такій скруті. Проте книжечки звик зберігати. Треба ж винести з собою із темних хащів та безодень часу щось іще, крім поточеної печінки,— то хай це будуть ті чорні книжечки. Вони лежать собі в банківському сейфі і в них — діла днів і рук твоїх, сховані в затишній темряві, тоді як величезний світ і далі зі скрипом обертається навколо своєї осі.

— Знайди адвоката,— сказав Хазяїн,— але сам тримайся осторонь. Хай з ним поговорить хтось із твоїх хлопців, а хто — теж добре подумай.

— Зрозуміло,— мовив я, бо справді зрозумів його.

Хазяїн уже хотів був повернутися, щоб знову дивитись то на дорогу, то на спідометр, коли Даффі прокашлявся й сказав:

— Хазяїне…

— Га? — озвався Хазяїн.

— А ти знаєш, кого він зарізав?

— Ні,— відказав Хазяїн, уже готовий відвернутись,— і знати не хочу. Хай би навіть святу й непорочну тітку апостола Павла.

Містер Даффі знов прокашлявся, як робив завжди в останні роки, коли йому не давали спокою мокротиння й думки.

— А я випадково прочитав у газеті,— почав він,— цілком випадково, ще тоді, як це сталося. Він зарізав сина одного тутешнього лікаря. Я вже не пригадую його прізвища, але що лікар — то це точно. Так було написано в газеті. Отож…— Містер Даффі звертався тепер до Хазяїнової потилиці, а той наче й не чув його.— Отож здається мені…— сказав містер Даффі й знову прокашлявся.— Здається мені, що той лікар може мати тут чималий вплив. Ти ж знаєш, як ставляться до лікаря в такій глушині. Вважають його неабиякою персоною. І як довідаються, що ти причетний до спроби витягти з халепи Уїннового хлопця, добра тобі з того не буде. Це ж бо політика,— пояснив він,— а що таке політика, ти добре тямиш. Отож…

Хазяїн так рвучко крутнув головою, обертаючись до містера Даффі, що на якусь мить вона здалася невиразною плямою. Його великі опуклі карі очі немовби визирнули з потилиці крізь волосся,— так усе змішалося. Це, звісно, перебільшення, але ви мене зрозумієте. Отакий він був, Хазяїн. На вигляд справляв враження людини повільної, млявої, сидів, бувало, обважнілий, наче заглиблений у себе аж до самого денця, і тільки очима лупав, мов пугач у клітці. А тоді зненацька робив якийсь порух. Скажімо, блискавично викидав руку й хапав у повітрі муху, що надокучливо кружляла довкола. Колись я бачив, як такий самий трюк робив один старий п’яничка, колишній боксер, що завжди тинявся коло бару. Він ішов у заклад, що зловить муху на льоту двома пальцями,— і таки ловив. І Хазяїн ловив. Або раптом обертався отак до тебе, коли ти щось йому казав, а він, здавалося, й не слухав. Ось і тепер він рвучко обернувся до Даффі і, пильно поглянувши на нього, просто й виразно промовив:

— О боже! — А тоді сказав:— Ні біса ти, Малюк, не тямиш. По-перше, я з дитинства знаю Малахію Уїнна, і син його хороший хлопець, і мені начхати, кого він там зарізав. По-друге, бійка була чесна, йому просто не повелося, а коли так трапляється, то, поки доходить до суду, люди завжди починають жаліти звинуваченого в убивстві, якого судять тільки за те, що йому не пощастило і його супротивник дав дуба. А по-третє, якби ти роззув вуха, то почув би, як я казав Джекові найняти адвоката через когось із знайомих, і то такого, що не шукатиме слави. Хай він собі думає, і всі інші теж, що його найняв сам папа римський. Хоч його, певне, цікавитиме тільки те, чи будуть на зелених папірцях, якими йому заплатять, такі собі тоненькі шовковисті прожилочки. Тобі все зрозуміло, чи ще намалювати?

— Зрозуміло,— відповів містер Даффі і облизав губи.

Але Хазяїн уже не слухав його. Він знову звернув очі на дорогу, потім на спідометр і сказав Ласунові:

— Якого біса… Чи ти думаєш, що ми хочемо милуватися краєвидами? І так уже спізнюємось.

І Ласун до відпору натиснув на газ.

Але так ми мчали не довго. Десь за півмилі довелося повертати. Ласун з’їхав на всипаний жорствою путівець, і дрібні камінці застрибали й затріщали під кузовом машини, наче сало на сковороді. Друга машина потонула в хмарі куряви, що простяглася за нами.

Потім ми побачили будинок.

Він був зведений на узвишші — чимала двоповерхова коробка, сіра, нефарбована, під бляшаним, також нефарбованим дахом, що виблискував проти сонця,— бляха була нова і ще не взялася іржею,— з двома високими коминами з обох боків. Ми під’їхали до воріт. Будинок стояв біля самої дороги, посеред невеликого обнесеного добротною дротяною огорожею подвір’я, де в кутку на осонні тулилися мирти з рожевим, мов полуничне морозиво, і прохолодним на вигляд цвітом; перед будинком ріс миршавий, усохлий з одного боку віргінський дуб, а трохи осторонь — дві магнолії з іржавим жорстким листям. Трави на подвір’ї було мало, і в пилюці під магноліями кублилось і квоктало з півдесятка курей. На ганку — маленькому, приліпленому до коробки будинку, немов на додачу,— лежав великий і кудлатий білий собака, схожий на коллі.

Зовні будинок нічим не різнився від інших фермерських будинків, що їх минаєш, їдучи тими місцями гарячого літнього дня: кури під деревами, сонний собака, а в домі тільки господиня, яка щойно вимила посуд, підмела в кухні й пішла нагору прилягти на годинку — зняла плаття, скинула черевики й простяглася горілиць на ліжку в затіненій кімнаті, заплющивши очі й навіть не відгорнувши з чола сплутане, вогке від поту пасмо волосся. Лежить і слухає, як дзижчать у кімнаті мухи, потім від дороги долинає гуркіт мотору, він гучнішає, а тоді починає віддалятись, аж поки зрештою завмирає вдалині, і знов у кімнаті чути лише дзижчання мух. Отакий це був будинок.

Спершу я дивувався, чому Хазяїн не пофарбував його, коли пробився до корита й уже не мусив схоплюватися вранці з ліжка, щоб заробляти собі на прожиток. Та потім я розміркував, що він мав рацію. Якби він пофарбував будинок, то сусіди казали б один одному: «Ти бачив, дід Старк хату покрасив? Ач як запишався! Всеньке життя жив — і добре було, а тепер, як той його хлопець їздить по всяких там столицях, то вже йому й не так. А то ще, гляди, нужника в хаті зробить, а капусту звелить тушкувати надворі за клунею». (Як по правді, то старий уже мав нужника в домі, бо Хазяїн влаштував водогін і ванну. Воду подавала невелика електрична помпа. Але з дороги стільчака не видно. Очей він не муляє, за ноги не кусає. А чого виборець не бачить, те йому не болить).

Та хай там хоч як, а коли б будинок пофарбували, він і наполовину не вийшов би так гарно на фотографії, як мав вийти того дня — з Віллі та його батьком, з Люсі Старк, юним Томом і великим білим собакою на ганку.

Старий уже вийшов на ганок. Ще коли ми зачиняли за собою хвіртку, до якої було прилаштовано на дроті двійко іржавих чересел — притягати її назад і брязкотом оповіщати господаря, що хтось прийшов,— він з’явився у дверях. І тепер стояв і чекав на ганку — не дуже високий на зріст, худий, у синіх джинсах та синій сорочці, праній-перепраній, аж білястій, із чорним бантиком-самов’язом. Ми підійшли до ганку і побачили обличчя старого: темна й неначе тиснена від зморщок шкіра на кістках була туго напнута, а нижче обвисала, надаючи йому сумирного виразу, властивого багатьом старечим обличчям; до вузького й тонкого, мов яєчна шкаралупа, старечого черепа прилипло ріденьке сиве волосся, ще вологе після того, як старий, мабуть почувши, що під’їхав автомобіль, мазнув по голові мокрою щіткою, щоб мати чепурний вигляд; а з коричневого зморшкуватого обличчя на нас дивилися незворушні голубі очі, такі самі вицвілі й білясті, як і сорочка. Старий не мав ні вусів, ні баків і, напевно, зовсім недавно поголився, бо там, де лезо бритви зачепилося за складки сухої темної шкіри, ще видно було порізи з присохлою кров’ю.

Він стояв на ганку з таким незворушним виглядом, неначе ми були не там, а ще в містечку.

Тоді Хазяїн підступив до нього, простяг руку і сказав:

— Добридень, тату. Ну, як ви тут?

— Та помалу,— відповів той і теж простяг руку, а точніше, так само зігнув лікоть, як це зробило Старе Луб’я в аптеці у Мейсон-Сіті, і дав Хазяїнові потиснути її.

До старого підійшла Люсі Старк і мовчки поцілувала його в ліву щоку. Він також нічого не сказав, тільки потягся правою рукою до неї і не те щоб обняв, а просто поклав їй на плече свою гулясту, зашкарублу темну долоню, що видавалася надто великою проти зап’ястка, і двічі чи тричі стомлено й ніби винувато поплескав. Потім його рука впала й повисла вздовж холоші синіх джинсів, і Люсі відступила на крок. А старий неголосно мовив:

— Здорова була, Люсі.

— Здорові будьте, тату,— сказала вона.

Рука, що висіла вздовж холоші джинсів, сіпнулася, мовби хотіла звестись і знов поплескати її по плечу,— але не звелася. І як на мене, то й не слід було. Не казати ж Люсі Старк про те, про що вона й сама знала, знала без будь-яких слів ще відтоді, як одружилася з Віллі Старком, переїхала сюди й почала проводити вечори біля каміна із старим свекром, чия дружина давно померла і в чиєму домі давно не було жіночого духу. Про те, що в них є чимало спільного, в старого і в Люсі Старк, яка покохала Віллі Старка і вийшла за нього заміж,— за отого Віллі Старка, що вечорами, коли вона та його батько мовчки гаяли час біля вогню, сидів у своїй кімнаті нагорі, із зосередженим і безпорадним обличчям та звислим на чоло скуйовдженим чубом, схилившись над якоюсь книжкою з правознавства, і думками був не з ними біля вогню, і навіть не в тій своїй кімнаті, а десь далеко у власному внутрішньому світі, де щось набрякало й проростало, болісно, повільно й непомітно, наче величезна картоплина у вогкому темному льосі. А в них був спільний світ глибокої мовчанки біля каміна, світ, що легко й цілковито вбирав у себе їхні клопоти та справи минулого дня, і всіх попередніх днів, і всіх тих днів, що мали ще настати й принести із собою нові клопоти та справи, з яких складалося призначене їм життя. Знаючи це, вони сиділи вдвох перед каміном, де з шипінням зітлівали й розпадалися дрова, і їх поєднувало це спільне знання і спільний ритм їхніх життів, з його глибинним чергуванням биттів і пауз. Саме це поєднувало їх і тепер, і ніщо не могло відібрати в них тієї спільності. Поєднувало їх і ще одне: те, що вони мали, не належало їм, і обоє це знали. Вони мали Віллі Старка, але він їм не належав.

Хазяїн відрекомендував батькові містера Даффі, що був дуже радий познайомитися з містером Старком — атож, сер,— а також усю ватагу, яка щойно над’їхала другою машиною. Потім показав великим пальцем у мій бік і спитав:

— Ну, а Джека Бердена ти пам’ятаєш, правда ж?

— Пам’ятаю,— відказав старий і подав мені руку.

Ми всі пішли до вітальні й посідали в набиті кінським волосом крісла, від яких у наші висушені спекою ніздрі вдарило кислим духом мумії, та на тверді дерев’яні стільці, що їх принесли із кухні старий і Хазяїн. Крізь шпари під віконницями та пожовклі тюлеві завіски, що нерівно спадали з карнизів і скидалися на рибальські сіті, які очікують лагодження, до кімнати пробивалося проміння призахідного сонця, і в ньому плавали порошинки. Ми совалися в кріслах і на стільцях, роздивляючись на нефарбовані мостини підлоги та орнамент лінолеумного килимка посеред кімнати, так наче прийшли на похорон людини, якій заборгували гроші. Килимок був новий, з іще свіжим глянсуватим орнаментом червоного, жовто-коричневого та синього кольорів,— такий собі гладенький, недоречний, геометрично правильний острівець серед розпливчастого, без кутів, присмерку і кислого духу мумії, серед повільного плину Часу, що впродовж багатьох років день за днем уливався в цю кімнату, наче у внутрішнє море, де повимирала вся риба і солона вода відгонить гнилизною. Здавалося, якби ми всі — і Хазяїн, і містер Даффі, і Сейді Берк, і фотограф з репортером, і я сам, і хто там ще був,— скупчились на тому килимку, він силою чарів знявся б у повітря разом з нами, виписав повільне коло по кімнаті і, мов Гулліверів летючий острів чи килим-самоліт з казок «Тисячі й однієї ночі», випорснув у двері або крізь дах і поніс нас туди, де нам призначено бути, а старий Старк, дуже чистий, із свіжими подряпинами після гоління та прилизаним сивим волоссям, так і лишився б сидіти, ніби нічого не сталося, біля столу з великою Біблією, плюшевим альбомом і лампою, під непорушним пронизливим поглядом обличчя з баками, зображеного пастеллю на портреті над каміном.

Човгаючи старими тенісними туфлями, до кімнати зайшла негритянка з тацею, на якій стояла карафа води й три склянки. Одну склянку взяла Люсі Старк, другу — Сейді Берк, а третю ми пустили по колу.

Потім фотограф нишком позирнув на годинник, прокашлявся і мовив:

— Губернаторе…

— Га? — озвався Віллі.

— Та я оце подумав… Якщо ви і місіс Старк перепочили й усе таке…— Він, сидячи, низько вклонився Люсі; це коштувало йому неабиякого зусилля, і стало видно, що фотограф таки трохи перебрав, як на таку спеку, і вже засинав у своєму кріслі.— І якщо ви всі…

Хазяїн підвівся.

— Гаразд,— посміхнувся він.— Здається, я зрозумів вас.— І запитливо подивився на дружину.

Люсі Старк і собі встала.

— Усім гуртом, тату,— мовив Хазяїн до старого, і той також підвівся.

Хазяїн перший вийшов на ганок. Ми вервечкою потяглися слідом за ним. Фотограф подався до другої машини, видобув на світ триногу та інше причандалля і встановив апарат проти ганку. Хазяїн стояв на східцях, кліпаючи очима й усміхаючись, наче збирався заснути й знав, що йому присниться.

— Спершу вас самого, губернаторе,— сказав фотограф.

Ми всі зійшли з ганку й стали осторонь.

Фотограф сховався під чорним покривалом, та зараз же вистромив голову, раптом запалившись новою ідеєю.

— Собаку,— сказав він.— Візьміть до себе собаку, губернаторе. Гладитимете його абощо. Отут-таки, на сходах. Це буде щось виняткове. Усі попадають. Ви гладите собаку, а він упирається вам у груди лапами, наче хтозна-як радий, що ви приїхали. Розумієте? Усі попадають.

— Атож, усі попадають,— докинув Хазяїн.

Тоді обернувся до старого білого собаки, що ані вухом не повів, відколи наш «кадилак» під’їхав до воріт, і лежав собі на краю ганку, наче витерта шкура білого ведмедя.

— Гей, Баку! — покликав Хазяїн і клацнув пальцями.

Собака мов і не чув.

— До мене, Баку! — гукнув Хазяїн.

Том Старк спробував збадьорити пса, штурхонувши його носаком черевика, але то було однаково, що штурхонути диванну подушку.

— Не той уже Бак,— обізвався старий.— Зовсім охляв.— Він підійшов до собаки і важко нахилився над ним, так що, здавалось, от-от почується рипіння іржавих амбарних завіс.— Ану, Баку, вставай,— умовляв він пса, сам не вірячи в успіх. А тоді відступився і звів очі на Хазяїна.— Коли б він ще був голодний,— мовив він і похитав головою,— тоді б ми його якось підманули. Та він не голодний. Зуби в нього вже нікудишні.

Хазяїн подивився на мене, і я зрозумів, за що мені платять гроші.

— Ану, Джеку,— сказав Хазяїн,— підтягни сюди цього кудлатого поганця і зроби так, ніби він дуже радий мене бачити.

До моїх обов’язків входило багато всякого, зокрема й піднімати гарячої літньої днини п’ятнадцятирічних стотридцятип’ятифунтових кудлатих білих собак і надавати їхнім вірним мордам виразу невимовної втіхи, коли вони віддано дивляться у вічі Хазяїнові. Отож я взявся за Бакові передні лапи, як за руків’я тачки, і потяг догори. Та нічого з того не вийшло. На мить я підняв передню половину пса з ганку, але в ту ж таки мить він видихнув, а я вдихнув. І самого його віддиху було досить. Мені шибнуло в ніс, як із кубла канюка. Я закляк, мов паралізований. А Бак гепнувся на мостини ганку та й лишився лежати, наче стара шкура білого ведмедя, на яку він був схожий.

Тоді Том Старк і один репортер узялися за озадок, а я, затамувавши подих, за передок, і отак утрьох ми підтягли пса до Хазяїна. Хазяїн прибрав належного вигляду, ми підняли передню частину Бака, і Хазяїн нюхнув його віддих.

Цього було досить.

— Бога ради, тату,— заволав Хазяїн, погамувавши спазми,— чим ти годуєш цього собацюру?

— Він майже нічого не їсть,— відказав старий.

— Фіалок він не їсть, це напевне,— мовив Хазяїн і плюнув на землю.

— Він ось чого впав,— зауважив фотограф.— Його не тримають задні лапи. Як тільки ми поставимо його рівно, треба буде поквапитись.

— Ми? — вигукнув Хазяїн.— Ми! Хто це, в біса, ми? Ану йдіть поцілуйтеся з ним. Він раз дихне — то й молоко скисне, і сосна обсиплеться. Ми, хай йому чорт!

Хазяїн глибоко вдихнув, і ми знов підняли пса. Та все було марно. Бак зовсім не стояв на лапах. Ми пробували разів шість чи сім — і хоч би тобі що. Кінець кінцем Хазяїн сів на східці, а ми підтягли Бака й примостили його вірну голову на колінах Хазяїна. Хазяїн поклав руку псові на голову і втупив очі туди, звідки мала вилетіти пташка. Фотограф клацнув затвором і сказав: «Усі попадають»,— і Хазяїн підтакнув: «Еге ж, таки попадають».

Він ще трохи посидів на ганку, не забираючи руки з Бакової голови.

— Собака,— мовив він,— найкращий друг людини. Кращого друга, ніж старий Бак, я ніколи не мав.— Він почухав пса за вухом.— Атож, добрий старий Бак завжди був мені найкращим другом. Але, хай йому чорт,— сказав він і так рвучко підвівся, що Бакова голова гепнулась на ганок,— смердить від нього анітрохи не краще, ніж від усіх інших.

— Це для преси, Хазяїне? — спитав один з репортерів.

— Авжеж,— відказав Хазяїн.— Смердить від нього так, само, як і від усіх.

Потім ми стягли напівживого Бака з ганку, і фотограф заходився клацати далі. Він зняв Хазяїна з родиною в усіх можливих комбінаціях. А тоді склав свою триногу і сказав:

— Знаєте, губернаторе, треба ще зняти вас нагорі. У кімнаті, де ви жили в дитинстві. Всі попадають.

— Та звісно, що попадають,— мовив Хазяїн.

То була моя ідея. Фото справді мало вийти пречудове — Хазяїн у своїй дитячій кімнаті, зі шкільним підручником у руках. Добрий взірець для малечі. І ми пішли нагору.

Кімнатка була маленька, з голою дощаною підлогою та шпунтовими стінами, колись пофарбованими в жовтий колір, а тепер майже геть облупленими. Там стояло чимале дерев’яне ліжко з високими, трохи перекошеними спинками, заслане білим покривалом, простий сосновий стіл, два стільці, кругла залізна грубка, поіржавіла від часу, а біля стіни за грубкою — дві саморобні шафки, напаковані книжками. В одній — читанки, підручники з географії, алгебри тощо; у другій — ряди дешевих пошарпаних книжок з правознавства.

Хазяїн став посеред кімнати й повільно роздивився навколо, а ми збилися біля дверей, наче вівці, і чекали.

— Боже милий,— мовив він.— Ще б посудину під ліжко — і все як удома.

Я заглянув під ліжко — горщика там не було. Тільки його й бракувало в кімнаті. Та ще повновидого ластатого хлопчини із звислим русявим чубом, схиленого біля столу при гасовій лампі,— певно, тоді ще були гасові лампи,— і покусаного олівця у його руці, і причахлого вогню в залізній грубці, і ударів вітру в північну стіну — вітру, що прилетів за тисячу миль, з Дакоти, через рівнини, вкриті скрижанілим, гладенько виметеним, аж наче перлистим снігом, що тьмяно мерехтів поночі, через безводні річища й через пагорби, де колись стогнали під вітром сосни, а тепер ніщо не стояло йому на заваді. Від того вітру бряжчали шибки в північному вікні, вогник гасової лампи вигинався й тріпотів, та хлопчина не підводив голови. Він покусував олівця й ще нижче схилявся над книжкою. А потім гасив лампу, роздягався і лягав у ліжко в спідній білизні. Простирала були холодні й жорсткі. Він лежав у темряві і тремтів від холоду. Вітер прилітав за тисячу миль, він бив у стіну, бряжчав шибками, і всередині у хлопця, поволі роздимаючись і твердіючи, наростало щось велике, аж поки йому спирало подих і кров починала стугоніти в скронях так лунко, наче голова його стала печерою, неосяжною, мов темрява надворі. Він не знав, як назвати оте велике, що наростало в ньому. А може, воно й не мало назви.

Оцього тільки й бракувало в кімнаті — того хлопчини й нічного горщика. Все інше було на місці.

— Атож,— мовив Хазяїн,— десь вона поділася, та посудина. Ну, як на мене, то й не біда. Може, коли сидиш над текучою водою, тельбухи й справді беруться слизом, як то кажуть старі люди. Одначе вивчати право так було б з біса зручніше, і не пропадало б марно стільки часу.

З Хазяїна був таки добрячий сидень. Не одне важливе питання в житті нашого штату ми з ним розв’язали, розділені дверима ванної: Хазяїн сидів усередині, а я на стільці біля дверей, зі своїм чорним записничком на коліні й телефоном напохваті, що весь час дзвонив як на пожежу.

Та ось у кімнаті заходився порядкувати фотограф. Він посадив Хазяїна за стіл, дав йому в руки розгорнуту старезну читанку і, осяявши ту картину лампою-спалахом, зробив знімок. Потім ще п’ять чи шість: Хазяїн на стільці біля залізної грубки, Хазяїн з правознавчою книжкою на колінах і ще хтозна-як.

Я залишив їх карбувати пам’ятки для історії і подався вниз.

Спускаючись сходами, я почув голоси у вітальні й зміркував, що то старий, Люсі Старк, Сейді Берк і хлопець. Я повернув і вийшов на задній ганок. Звідти було чути, як у кухні порається служниця-негритянка, наспівуючи щось про бога та про себе. Я перейшов задвірок, де не росло ані травинки. Восени, коли дощило, там мало бути суцільне болото, безладно помережане курячими слідами. А тепер не було нічого, крім пилюки. Біля хвіртки, що вела до обори, росло мильне дерево, і, коли я виходив через хвіртку, його опалі плоди хрускали в мене під ногами, наче жуки.

Я пішов далі, повз ряд гостроверхих, потрісканих від часу дерев’яних курників, що для захисту від води стояли на кипарисових колодках. Стежка привела мене до клуні й хліва із загородою, де біля великого залізного казана, в яких варять мелясу, понуривши голови від вічного сорому за свій рід, стовбичило двоє ще міцних, але досить-таки облізлих мулів. Казан правив тепер за цебро. Над ним стирчала труба з краном. То було ще одне з нововведень Хазяїна, яких не видно з дороги.

Поминувши хлів, збудований з колод, проте покритий доброю бляхою, я зупинився і сперся на огорожу, за якою починалось узвишшя. Позаду клуні земля була розмита, так що там уже утворювалися виярки, і подекуди в тих промивинах були навалені купи хмизу, щоб затримати воду. Наче це й справді могло зарадити. Кроків за сто, перед самим схилом, зеленів невеликий поріст: молоді дубки та ще якісь деревця. Грунт там, певно, був заболочений, бо трава скраю вигналася буйна і зелена, як у тропіках. Аж неприродно зелена проти голого схилу за нею. Трохи далі я побачив двох свиней, що лежали там, мов великі сірі пухирі на зеленому тілі.

Сонце вже хилилося до обрію. Спершись на огорожу, я дивився на захід, звідки линуло світло, і вдихав сухий і чистий аміаковий дух, який завжди стоїть коло хлівів сонячного літнього надвечір’я. Я подумав, що коли я стану потрібен, то мене знайдуть. Але не мав і найменшого уявлення, коли це буде. Хазяїн із сім’єю, як видно, збирався заночувати в тата. Репортери, фотограф і Сейді мали повернутися до міста. Містера Даффі, можливо, одвезуть до готелю в Мейсон-Сіті. А може, і його, і мене також залишать у татовій оселі. Та якщо вони надумають покласти нас в одне ліжко, я негайно вирушу пішки до Мейсон-Сіті. Лишався ще Ласун. Одначе я не став міркувати далі. Мені було начхати, що вони собі думають.

Я спирався на огорожу, трохи нахилившись над нею, і штани в мене ззаду натяглися й притиснули пласку пляшку до лівої сідниці. Якусь хвилю я думав про це, милуючись барвами заходу і вдихаючи сухий і чистий аміаковий дух, а тоді витяг пляшку з кишені. Хильнув із шийки і сховав пляшку назад. Потім сперся на огорожу й став чекати, коли барви заходу спалахнуть у мене в шлунку. І вони не забарилися.

Я почув, як хтось відчинив і зачинив хвіртку обори,— але не озирнувся. А коли не озирнувся, то, виходить, ніхто й не відчиняв тієї хвіртки на рипучих іржавих завісах,— і це чудовий принцип, що його варто засвоїти кожному. Я прочитав про цей принцип в одній книжці, коли ще вчився у коледжі, і залишуся вірним йому до самого скону. Всім, чого я досяг у житті, я завдячую цьому принципові. Він зробив мене тим, хто я є. Коли ти чогось не знаєш, то це не може тобі зашкодити, бо його просто не існує. У тій книжці, яку я прочитав, навчаючись у коледжі, це називалось Ідеалізм, і, засвоївши цей принцип, я став Ідеалістом. Затятим, непохитним Ідеалістом. Коли ти Ідеаліст, то все, що ти робиш і що діється навколо тебе, не має ніякого значення, бо насправді його не існує.

Хода, приглушена пилюкою, чулася дедалі ближче. Та я не озирався. Нарешті дріт огорожі рипнув і подався вниз, бо хтось іще сперся на нього й став милуватися заходом сонця. Хвилини зо дві я і містер Ікс милувалися заходом сонця разом, і жоден не озивавсь. Якби я не чув його віддиху, то й не знав би, що він стоїть поруч.

Потім я відчув якийсь порух, і дріт сіпнувся догори — то містер Ікс перестав тиснути на нього своєю вагою. Тоді чиясь рука поплескала мене по лівій сідниці і чийсь голос промовив:

— Дай-но ковтнути.— То був голос Хазяїна.

— Бери,— відказав я.— Ти ж знаєш, де її гніздо.

Він відгорнув полу мого піджака й витяг пляшку. Я почув, як забулькало, зникаючи в його горлянці, моє віскі. Потім дріт знову прогнувся під його вагою.

— Я так і подумав, що ти пішов сюди,— сказав він.

— А тобі захотілося хильнути,— озвався я без гіркоти.

— Еге ж,— підтвердив він,— а тато цього не люблять. І ніколи не любили.

Я подивився на нього. Він обіруч спирався на огорожу, а між долонями тримав пляшку, вже закорковану, і так наважував усім тілом на дріт, що це не обіцяло огорожі нічого доброго.

— Колись і Люсі цього не любила,— зауважив я.

— Усе змінюється…— Він відіткнув пляшку, ще раз добре потяг з неї і знову закоркував.— Крім Люсі,— повів далі.— Я не знаю, змінилася вона чи ні. Не знаю, чи вона й тепер не любить, коли п’ють, чи вже ні. Сама вона й краплини до рота не бере. Але, може, зрозуміла, що чоловікові це заспокоює нерви.

Я засміявся:

— Де там у тебе ті нерви!

— Та я просто-таки клубок нервів,— відказав Хазяїн і посміхнувся.

Ми й далі спирались на огорожу, спостерігаючи, як світло призахідного сонця стелеться по землі й наражається на купку дерев під узгірком. Хазяїн подався трохи вперед зібрав у губах чималу кульку слини й зронив її поміж рук у дощане корито для свиней, що стояло просто перед нами по той бік огорожі. Корито було порожнє й сухе, тільки на дні та на землі біля нього лежало кілька червоних зернят кукурудзи й трохи лушпиння.

— А тут майже нічого не змінюється,— мовив Хазяїн.

Відповідь на це навряд чи була потрібна, і я промовчав.

— Ладен заприсягтися, що я перетягав у це корито п’ять тисяч відер помиїв,— провадив він.— Свого часу…— Й знову зронив у корито кульку слини.— І вигодував з нього не менш як п’ять сотень свиней… Та побий мене бог,— сказав він,— коли я й тепер не роблю того самого. Ллю в корито помиї.

— Ну що ж,— озвався я.— Вони не можуть жити без помиїв, хіба не так?

Він нічого не відповів.

Хвіртка рипнула знов, і я озирнувся. Цього разу не мав причини не озирнутись. То була Сейді Берк. Вона із заклопотаним виглядом чимдуж бігла до нас, борознячи пилюку білими черевиками на шнурках, і за кожним сягнистим кроком здавалося, що спідниця її смугастого літнього костюма ось-ось трісне по шву. Хазяїн обернувся, тоді поглянув на пляшку в своїй руці і віддав її мені.

— Що там таке? — запитав він Сейді, коли вона була ще за кілька кроків од нас.

Сейді відповіла не одразу, а підійшла зовсім близько. Вона важко дихала від швидкого бігу. Сонце било просто їй у подзьобане віспою обличчя, і воно лисніло від поту, її коротко підстрижене чорне волосся стовбурчилося, мов наелектризоване, а великі, глибокі й владні чорні очі горіли на обличчі, мов дві жарини.

— То що там? — знову запитав Хазяїн.

— Суддя Ірвін…— насилу вимовила Сейді, хапаючи ротом повітря.

— Ну? — мовив Хазяїн. Він усе ще стояв, недбало прихилившись до огорожі, але дивився на Сейді так, наче вона могла ось-ось вихопити пістолет і він мав відбити напад.

— Дзвонив Метлок… по міжміській… каже, у вечірній газеті…

— Ну викладай уже,— сказав Хазяїн,— викладай.

— Іди ти…— огризнулася Сейді.— Викладу, почекай. Дай звести дух, і я тобі викладу. Ось тільки дух зведу, і ти…

— Не схоже, щоб ти пускалася духу,— зауважив Хазяїн так лагідно, що мимоволі згадувалося муркотання кота, коли гладиш його по спині.

— А це мій дух,— огризнулася Сейді,— і ніхто його ще не купив. Я бігла стрімголов сказати щось важливе, а ти мені — «викладай, викладай»! Не дав і віддихатись. Я все тобі скажу, постривай. Ось дух зведу і…

— Щось наче не той дух від тебе,— посміхнувся Хазяїн і знову сперся на огорожу.

— Думаєш, це дуже смішно? — сказала Сейді.— Де ж пак, з біса смішно!

Хазяїн не відповів. Стояв собі, спершись на огорожу, так наче мав попереду цілий день, стояв і посміхався. Я вже не раз помічав, що така його посмішка впливала на Сейді аж ніяк не заспокійливо. І, судячи з усього, те саме було й тепер.

Отож я тактовно відвів погляд і знову замилувався згасанням дня і сумовитим краєвидом по той бік огорожі. Правду кажучи, якби вони надумали сваритися, то не стали б зважати на мене — ні вона, ні він. Хай би там навколо летіли шкереберть держави, трони, влади — ніщо б не спинило Сейді, коли вже на неї отаке находило; та й Хазяїн був не шовкової вдачі. Часом вони заводилися з нічого: Хазяїн відхилявся назад і тільки посміхався, так діючи тим на нерви Сейді, що зрештою її палючі чорні очі мало не вилазили з очниць, а пасмо чорного волосся вибивалось із зачіски й спадало їй на обличчя, і вона мусила раз по раз відкидати його тильним боком долоні. Коли вона не тямила себе, то могла наговорити казна-чого, а Хазяїн здебільшого мовчав. Тільки дивився на неї і посміхався. Здавалося, він знаходив неабияку втіху в тому, щоб отак розпалювати Сейді і, прибравши недбалої пози, спостерігати, як вона шаленіє. Навіть коли одного разу вона дала йому ляпаса, та ще й добрячого, він і далі дивився на неї так, наче вона була танцівниця й виконувала перед ним хулу. І він таки справді тішився її шалом, аж поки Сейді не допікала йому до живого. Тільки вона одна вміла це робити. Чи сміла. Отоді й починалася справжня вистава. Вони вже не помічали нікого поруч. А тим паче мене. Тож ні до чого було виявляти делікатність і відвертатися. Я давно вже був предметом умеблювання, хоч рештки гарних манер, яких свого часу навчила мене бабуся, ще тяжіли наді мною і подеколи брали гору над цікавістю. Атож, я був предметом умеблювання — чимось на зразок крісла з двома ніжками,— та ще й купленим на виплат, і все ж таки я відвернувся й став дивитись на захід сонця.

— Достобіса смішно,— провадила тим часом Сейді,— та тобі стане зовсім не смішно, коли ти почуєш, що я зараз скажу.— Вона помовчала, а тоді проказала: — Суддя Ірвін виступив на підтримку Келлегена.

Секунди на три, що здалися, проте, не менш як тижнем, запала цілковита тиша; тільки у видолинку, там, де лежали свині, серед гілля дерев тужно простогнав дикий голуб, краючи серце і собі, й мені.

Нарешті я почув голос Хазяїна:

— Падлюка.

— Це надруковано у вечірній газеті… Його заяву,— уточнила Сейді.— Метлок спеціально зателефонував з міста. Щоб дати нам знати.

— Двоєдушний падлюка,— сказав Хазяїн.

Він перестав спиратись на огорожу, і, відчувши це, я обернувся. Як я зрозумів, конфіденційна розмова вичерпалась. Так воно й було.

— Ходімо,— сказав Хазяїн і швидко рушив угору, до будинку. Сейді чимдуж поспішала обіч нього, так що аж хляпала її спідниця; я йшов позаду.

Коли ми підійшли до хвіртки, де росло мильне дерево й хрускали під ногами його плоди, Хазяїн мовив до Сейді:

— Скажи їм, хай забираються геть.

— Малюк сподівався повечеряти тут,— відказала Сейді,— а потім Ласун мав одвезти його до Мейсон-Сіті на восьмигодинний поїзд. Ти ж сам його запросив.

— А тепер скасовую своє запрошення,— сказав Хазяїн.— Усіх забирай геть.

— З превеликою охотою,— мовила Сейді, і, як на мене, цілком щиро.

Вона забрала їх геть, і то дуже швидко. Осідаючи на задні ресори під вагою всієї тієї людської плоті, що аж випирала крізь вікна, їхня машина поїхала всипаним жорствою путівцем, і навколо запанувала вечірня тиша. Я подався на край подвір’я, де між стовпчиком і дубом, що ріс перед будинком, висів гамак, змайстрований з дроту та старих клепок, як ведеться в тих краях. Скинувши піджака, я почепив його на стовпчик, тоді засунув у бічну кишеню свою пляшку, щоб вона не пошкодила мені стегно, коли я ляжу, і заліз у гамак.

Хазяїн був на іншому краю подвір’я, там, де росли мирти, і ходив сюди-туди по запорошеній миршавій траві. Ну що ж, чия дитина — того й клопіт. А я лежав собі в гамаку. Лежав, дивився вгору на дубові листки, сухі й сіро-зелені зі споду, і помічав на декотрих руді, мов іржа, плями. То були листки, які вже скоро мали облетіти, і не од вітру, а просто самі собою, втративши зчеплення з гілками,— може, й ясного сонячного дня, коли повітря таке нерухоме, що, здається, все навколо аж скимить, як скимить після відвідин зубного лікаря в тому місці, де зранку ще був зуб, або на серці, коли стоїш на розі вулиці, чекаючи зеленого світла, і раптом згадаєш, як усе було раніш і як могло б бути й досі, коли б не сталося того, що сталося.

І далі роздивляючись на листя, я почув десь за клунею гучний сухий виляск. Потім ще один. І тоді я здогадався, що воно таке. То Бой-Ласун бавився в оборі своїм «0,38-спец.», як уже не раз бувало. Він ставив на стовпець огорожі бляшанку або пляшку, тоді відвертався і йшов геть, тримаючи лівою рукою за ствол свою забавку, взяту на запобіжник,— отак і йшов собі, розмірено ступаючи куцими ніжками, в незмінних синіх саржевих штанях, що віддималися мішком на одвислому заду, і його лисина поблискувала в останніх променях сонця, мов білястий лишай серед жмутків шорсткого волосся. Потім він нараз спинявся, перехоплював «залізячку» в праву руку, одним швидким незграбним рухом робив повний оберт — так наче всередині у нього спрацьовувала пружина,— і в ту ж мить «залізячка» гучно хряскала, і чи то бляшанка злітала зі стовпця, чи то пляшка розліталася на всі боки дрібними скалками. Майже завжди. Тоді Ласун сіпав головою і, бризкаючи слиною, проказував:

— П-п-п-пас-скуда.

Лунав уривчастий виляск, і надовго западала тиша. Це означало, що Ласун влучив з першого разу й почвалав назад до стовпця ставити нову ціль. Потім, через деякий час, знову ляскало, і знов наставала пауза. А то, бувало, лунали два виляски, зразу один за одним. І я знав: перший раз Ласун схибив і влучив тільки другим пострілом.

Потім я, мабуть, задрімав, бо, прокинувшись, побачив перед собою Хазяїна.

— Час вечеряти,— сказав він.

І ми пішли вечеряти.

Ми сіли до столу. Старий зайняв місце в одному кінці, Люсі Старк — у другому. Вона відкинула з обличчя вологе від поту пасмо волосся і, мов генерал, що оглядає своє військо, востаннє обвела очима стіл — чи не бракує чогось. Тут вона була у своїй стихії, що правда, то правда. Давно вже їй не випадала така нагода, та коли вже Люсі бралася до цього, то немов на крилах літала.

Навколо столу запрацювали щелепи, а вона сиділа й дивилася. Сама майже нічого не їла, а тільки пильнувала, щоб не лишалася порожньою жодна тарілка, спостерігала, як працюють щелепи, і обличчя її прояснювалось і лагідніло від потаємної віри в щастя — так само, як прояснюється обличчя головного суднового механіка, коли він спускається вночі у машинне відділення й бачить, як махове колесо у своєму невпинному русі зливається в суцільне кружало, як снують сюди-туди великі поршні й виконують свої досконалі балетні па сталеві шатуни, і все там сяє, гуде, співає, залите яскравим електричним світлом, наче то вічна машинерія в голові самого всевишнього, і корабель відмірює належні двадцять два вузли на годину, пливучи осклілим під зорями морем.

Отож усі щелепи навколо столу справно молотили, і Люсі Старк сиділа з благословенним почуттям чесно виконаного обов’язку.

Тільки-но я спромігся проковтнути останню ложку шоколадного морозива, що його мусив запихати в себе, наче бетон у ямку для стовпа, як Хазяїн, їдець потужний і ретельний, підчистив свою тарілку, звів голову, втерся серветкою і сказав:

— Ну, а тепер, мабуть, ми з Джеком і Ласуном проїдемося по шосе, подихаємо вечірнім повітрям.

Люсі Старк швидко поглянула на Хазяїна, тоді відвела очі й поправила на столі сільницю. Спершу могло здатися, ніби то звичайний собі погляд, який кинула б на чоловіка кожна дружина, почувши, що він збирається після вечері трохи прогулятися по місту. Та потім ставало зрозуміло, що це не так. У ньому не було ні запитання, ні заперечення, ні докору, ні наказу, ні жалю до себе, ні сліз, ніяких отих «о-то-ти-вже-мене-не-любиш». Не було нічого, і саме цим він вражав. То був подвиг. Будь-який акт чистого сприйняття є подвигом, а коли не вірите, спробуйте — і переконаєтеся самі.

Зате старий подивився на Хазяїна і промовив:

— А я собі думав… я думав, ти зостанешся на ніч…

Що він хотів цим сказати, здогадатися було неважко. Син приїздить додому, і батько закидає на нього гачок. Старому — або старій, коли це мати,— нема чого сказати синові. Вони хочуть тільки одного — щоб їхня дитина посиділа годину-другу в кріслі, а потім заночувала під одною з ними покрівлею. І ніяка це не любов. Я не кажу, що любові взагалі немає. Просто розповідаю про те, що не є любов’ю, але часом виступає під її ім’ям. Цілком можливо, що без цього не було б і любові. Та все-таки це, по суті своїй, не любов. Це просто щось закладене в людському єстві. Щось ніби поклик крові, притаманний людині від народження. Те, що відрізняє її від безтурботної тварини. Коли ти народжуєшся, батько й мати немовби втрачають частку самих себе і ладні гори зрушити, аби тільки віднайти її,— а це ж і є ти. Вони розуміють, що всього їм не повернути, але прагнуть урвати від тебе якомога більший шматок. І славлене повернення до рідних пенатів із святковим обідом під кленами починає дуже скидатися на занурення в акваріум з восьминогами. У кожному разі, того вечора я б сказав саме так.

Отож старий раз чи два ворухнув борлаком, звів свої тьмяні й сумні голубі очі на Хазяїна, що був плоттю від плоті його, хоч зовні ніхто б цього не сказав, і закинув гачок. Але нічого не зачепив. Не такий був Віллі.

— Та ні,— сказав він.— Треба рушати.

— А я собі думав…— знову почав старий, але тут-таки відступився і притих.— Та як є діло…

— Ну, не те щоб справжнє діло,— мовив Хазяїн.— Чистісінька розвага. Принаймні для мене, як я сподіваюсь.— Він засміявся, встав з-за столу, дзвінко цмокнув дружину в ліву щоку, а сина плеснув по плечу, трохи ніяково, як плескає свого сина по плечу кожен батько — завжди з таким виглядом, наче за щось вибачається (власне, будь-кому, хто плеснув би Тома по плечу, навіть самому Хазяїнові, якраз і годилося б вибачитись, бо пихатий хлопчисько навіть не глянув на батька, коли той це зробив).

Потім Хазяїн сказав:

— Не чекайте нас, лягайте спати,— і рушив до дверей.

Ласун і я пішли за ним. Я оце вперше почув, що мені треба подихати вечірнім повітрям. Та Хазяїн майже ніколи не попереджав про щось заздалегідь. Я вже добре знав його, отож і не здивувався.

Коли я підійшов до «кадилака», Хазяїн уже зайняв своє місце спереду, поруч з водієм. Я сів позаду, набираючись духу перед тим, як мене почне кидати з боку в бік на поворотах. Ласун заліз під кермо, натиснув на стартер і почав видавати химерні звуки: «Кху… кху… кху…» — неначе пугач уночі на болоті. Якби йому вистачило часу і слини, він запитав би: «Куди?» Та Хазяїн не став чекати і сказав:

— Берден-Лендінг.

Он воно що. Берден-Лендінг. Ну що ж, я мав би й сам здогадатися.

Берден-Лендінг розташований за сто тридцять миль на південний захід від Мейсон-Сіті. Сто тридцять помножити на два — двісті шістдесят миль. Було близько дев’ятої, на небі вже засвітилися зорі і низини повивав туман. Тільки бог знав, коли ми повернемося й ляжемо спати і о котрій годині ранку встанемо, щоб, добре поснідавши, вирушити назад до столиці.

Я відкинувся на сидінні й заплющив очі. Жорства стукотіла під крилами машини, потім той стукіт затих, зад машини, а разом з ним і мене, хитнуло вбік, і я зрозумів, що ми знов виїхали на шосе й зараз почнеться справжній гін.

Ми вихором помчимо білястою під зорями бетонкою поміж перелісків і темних полів, над якими стелиться туман. Осторонь шосе виткнеться з туману якийсь сарай, наче будинок з води, коли річка виходить з берегів. Промайне при дорозі корова, що стоїть по коліна в тумані, з мокрими, перлистими в світлі зір рогами, й подивиться на довгасту чорну пляму — то чимдуж мчатимемо ми, щоб увігнатися в сліпучий світляний коридор, та він безнастанної тікатиме від нас, розтинаючи темряву попереду. А корова, стоятиме по коліна в тумані й подивиться на сніп сліпучого світла та довгасту чорну пляму, а потім, не повертаючи голови, і далі дивитиметься туди, де було світло й чорна пляма, з відчуженою, важкою, незворушною байдужістю, з якою дивився б усемогутній бог, чи провидіння, чи й я сам, коли б стояв там при дорозі по коліна в тумані, а повз мене вихором пронеслися б отой сніп світла й ота чорна пляма і зникли б у темряві між полів та перелісків.

Але я не стояв серед темного поля, і туман не огортав моїх колін, і в скроні мені не било нічне безгоміння. Я сидів у машині і їхав у Берден-Лендінг, містечко, назване ім’ям людей, від яких я успадкував своє ім’я, в моє рідне містечко, де я народився і виріс.

Ми будемо їхати поміж полів аж до самого містечка. А там обабіч дороги підуть ряди будинків під деревами, де вже гаситимуть світло, і зрештою ми виїдемо на головну вулицю з яскравими ліхтарями біля входу до кінотеатру, на які із дзижчанням наражаються жуки, а тоді рикошетом відлітають на бетонний тротуар і сухо хрускають під ногами перехожих. Чоловіки перед пивницею проведуть очима примарну чорну колимагу, і котрийсь із них плюне на бетон і скаже: «Ач бісова душа, думає, воно хтозна-яка цяця!» — а самому захочеться теж сидіти у великій чорній машині, великій, як катафалк, з м’якими, наче мамині груди, сидіннями та мотором, якому за іграшку сімдесят п’ять миль на годину,— сидіти і їхати кудись у темряву. А я от справді кудись їхав. Їхав до Берден-Лендінга, в рідні місця.

Ми в’їдемо в містечко новим бульваром понад затокою. Повітря там буде солонувате, а може, й трохи відгонитиме рибним духом, щемким і солодким, але свіжим духом відпливу. Приїдемо ми десь опівночі, і в трьох ділових кварталах уже не світитиметься. За цими кварталами ми поминемо ряди невеликих будиночків, а далі, по берегу затоки, підуть інші будинки, сховані в затінку магнолій та віргінських дубів, і їх білі стіни мрітимуть за темними деревами, а зелені жалюзі на вікнах здаватимуться чорними на тлі білих стін. У кімнатах за тими жалюзі спочиватимуть люди, укриті лише простиралами. Я й сам хтозна-скільки ночей проспав за такими-от жалюзі, відколи був ще зовсім малий і пудив у ліжко. Адже я народився в одному з тих будинків. І сьогодні, коли ми там проїжджатимемо, в кімнаті за зеленими жалюзі спатиме моя мати, в оздобленій мереживом нічній сорочці, з гладеньким, наче в дівчини, обличчям,— лише попід очима і в кутиках рота залягли тоненькі зморщечки, яких не видно в темряві,— і поверх простирала, виказуючи її справжній вік, лежатиме сухорлява, тонка рука з яскраво нафарбованими нігтями. А поруч матері спатиме Теодор Меррел, і з-під його пишних русявих вусів вихоплюватиметься сиплуватий аденоїдний віддих. Та все це цілком законно: мати одружена з Теодором Меррелом, чоловіком, набагато молодшим за неї, що має гарне, золотисте, мов вершковий крем, волосся, яке кучерявиться на круглій голові, і він доводиться мені вітчимом. А втім, він не перший мій вітчим.

Далі ми поминемо будинок Стентонів, що стоїть серед власних магнолій та віргінських дубів, замкнений і порожній за зеленими жалюзі, бо Анна і Адам тепер дорослі люди, живуть у місті й давно вже не ходять зі мною рибалити, а старий Стентон помер. І, нарешті, останній у тому ряду,— за ним починається відкрита місцевість,— стоятиме будинок судді Ірвіна. Ми ніде не спинятимемось, аж поки не дістанемося туди. А до судді зайдемо з невеличким візитом.

— Хазяїне,— мовив я.

Хазяїн обернувся, і проти ясного світла наших фар я побачив чорний обрис його масивної голови.

— Що ти йому скажеш? — запитав я.

— Е, хлопче, цього ніколи не знаєш наперед,— відповів він.— Біс його знає, може, й нічого не скажу. Я ще не певен, чи маю що йому сказати. Просто хочу як слід подивитися на нього.

— Суддя не з полохливих,— зауважив я.

Ні, таки не з полохливих, подумав я і пригадав собі рівну спину чоловіка, що, зіскочивши із сідла, чіпляв поводи на Стентонів штахетник і простував усипаною черепашками алеєю до веранди з панамою в руці, і його шорстку темно-руду чуприну, настовбурчену над високим чолом, і гачкуватий червонястий ніс, що хижо випинався на обличчі, і жовті очі, ясні й тверді, мов топази. Щоправда, це було майже двадцять років тому, і, певне, тепер спина в нього не така рівна, як тоді (ці зміни відбуваються повільно, і їх не помічаєш), і жовті очі трохи потьмяніли, та все ж таки я не вірив, що суддю легко залякати. Не мав і тіні сумніву, навіть заприсягнувся б: він не злякається. А якби злякався, то дуже розчарував би мене.

— Та я й не збираюся його лякати,— сказав Хазяїн.— Хочу тільки подивитися на нього.

— Ні, к бісу! — вибухнув я і, сам того не помічаючи, аж подався вперед на сидінні.— Ти просто з глузду з’їхав, якщо думаєш його залякати.

— А ти не кип’ятися,— мовив Хазяїн і засміявся.

Я не бачив його обличчя. Бачив тільки чорну пляму проти світла фар і чув звідти сміх.

— Кажу ж тобі,— повторив Хазяїн,— я хочу тільки подивитися на нього.

— Де ж пак, з біса слушний час і з біса близька дорога, щоб тільки подивитися,— сказав я з досадою і знову відкинувся на спинку сидіння.— Чом було не почекати й не зустрітися з ним у місті?

— Чекай біля моря погоди,— мовив Хазяїн.

— Ти робиш бісову дурницю,— сказав я.

— Вважаєш, я принижую цим свою гідність, еге? — спитав Хазяїн.

— Та ти ж начебто губернатор, як я чув.

— Атож, я губернатор, Джеку, і вся біда губернаторів у тому, що вони забрали собі в голову, ніби повинні всіляко берегти свою гідність. Та подумай сам, чи є таке вартісне діло, яке можна зробити, не поступившись гідністю? Назви мені бодай щось таке, чого ти справді прагнеш і чого міг би досягти й не принизити своєї гідності. Де там, не така людська природа.

— Гаразд,— мовив я.

— І коли я стану президентом і мені треба буде когось побачити, я сам поїду до нього.

— Авжеж,— сказав я,— та ще й серед ночі. Але сподіваюся, мене ти залишиш удома, щоб я мав змогу виспатися.

— Дідька лисого,— заперечив Хазяїн.— Коли я стану президентом, я скрізь братиму тебе з собою. Триматиму тебе й Ласуна там-таки, в Білому домі, щоб ви завжди були напохваті. Ласунові влаштую тир у задній залі й дам для послуг двійко конгресменів-республіканців — хай ставлять йому бляшанки. А ти зможеш приводити до себе дівчат через парадний вхід, і котрийсь із міністрів прийматиме від них пальта й підбиратиме за ними шпильки. Навіть приставимо до цього діла спеціального міністра. І назвемо його Секретарем спочивальні Джека Бердена. Він матиме всі номери телефонів і відсилатиме на потрібні адреси рожеві шовкові дрібнички, коли трапиться, що хтось їх забуде. У Малюка комплекція якраз підходить, отож зробимо йому невеличку операцію, вдягнемо в шовкові шаровари й тюрбан, дамо в руки криву бляшану шаблю, наче головному охоронцеві святині чи кому там ще, і хай сидить на пуфі біля твоїх дверей і зветься Секретарем спочивальні. Ну як, подобається тобі така перспектива, га? — Він перехилився через спинку переднього сидіння і ляснув мене по коліну. Для цього йому довелося потягтись назад усім тілом, бо від переднього сидіння «кадилака» до мого коліна було не близько, хоч я майже лежав, упершись лопатками в задню спинку.

— Ти ввійдеш в історію,— сказав я.

— А ти як думав, хлопче! — засміявся він. Потім, усе ще сміючись, відвернувся і став дивитися на освітлену фарами дорогу.

Ми проскочили якесь селище і спинилися на околиці біля бензозаправної станції з буфетною стойкою. Ласун заправив машину й приніс нам з Хазяїном по пляшці кока-коли. І ми поїхали далі.

Хазяїн більш нічого не казав до самого Берден-Лендінга. Та й там промовив тільки:

— Джеку, скажеш Ласунові, де той будинок. Це ж твої приятелі тут живуть.

Так, тут живуть мої приятелі. Чи, власне, жили. Анна і Адам Стентони — вони жили тут, у білому будинку свого батька-вдівця, губернатора штату. Анна і Адам, що були моїми приятелями. Ми з Адамом разом рибалили й плавали під вітрилом по всьому тому краю Мексіканської затоки, і з нами була худенька, волоока й тиха Анна, що ніколи не озивалась і словом. Ми з Адамом ходили на полювання, блукаючи по всій окрузі, і завжди поруч була Анна, тонконога мала дівчинка, на чотири роки молодше за нас. Ми сиділи біля каміна в домі Стентонів або й у нашому домі — гралися, читали книжки,— і разом з нами сиділа Анна. А потім минув час, і Анна перестала бути малою дівчинкою. Вона виросла, і я кохав її так, що жив наче вві сні. І в тому сні серце моє ладне було розірватися, бо, здавалось, у ньому вмістився цілий світ і розпирав його, щоб вирватися назовні й стати великим світом. Але те літо скінчилось. Минав час, а того, чого ми тоді з такою певністю чекали, так і не сталося. І тепер Анна була старою дівою, жила в місті, і хоча досі не втратила принадності й одягалася до лиця, проте сміх її став якийсь ламкий, а з обличчя не сходив напружений вираз, ніби вона весь час силкувалася щось пригадати. Що ж вона силкувалася пригадати? Ну, мені силкуватись було не треба. Я й так міг усе те пригадати — міг, але не хотів. Якби людство нічого не пригадувало, воно було б безмежно щасливим. Колись я вивчав в університеті історію і якщо чогось тоді й навчився, то саме цього. А точніше — вважав, що навчився.

Ми проїдемо Алеєю, де будинки стоять в один ряд й звернені до затоки,— там і жили всі мої приятелі. Анна, тепер стара діва, чи майже стара діва. Адам, славнозвісний хірург, що й досі ставився до мене прихильно, але вже не їздив зі мною рибалити. І, нарешті, в крайньому будинку,— суддя Ірвін, що був другом нашої сім’ї, брав мене з собою на полювання, навчав стріляти, їздити верхи і не раз читав мені в своєму великому кабінеті уривки з оправлених у шкіру історичних фоліантів. А коли подався геть Елліс Берден, суддя став мені за батька куди більшою мірою, ніж ті чоловіки, що одружувалися з моєю матір’ю і приходили жити в дім Елліса Бердена. Така він був людина.

І я сказав Ласунові, як проїхати містечком на Алею, де живуть або жили всі мої приятелі. Ми поминали вулиці, освітлені лише ліхтарями на телеграфних стовпах, аж поки виїхали на Алею, де серед магнолій та віргінських дубів тьмяно мріли білі, як кістки, стіни будинків.

Проїжджаєш отак уночі містечком, у якому колись жив, і сподіваєшся побачити самого себе в коротких штанцях, одного на розі вулиці під ліхтарями, де жуки стукотять об бляшані рефлектори і оглушені падають на тротуар. Сподіваєшся побачити того хлопчика під вуличним ліхтарем у таку пізню годину й сказати йому, щоб він зараз же йшов додому й лягав спати, а то йому дуже нагорить. Та, може, ти й так уже вдома, у ліжку, міцно спиш, і тобі нічого не сниться, і того, що нібито сталося з тобою, насправді не сталося. Але хто ж це тоді, в біса, сидить на задньому сидінні великого чорного «кадилака», що мчить вулицями містечка? Ба, та це ж Джек Берден! Хіба ви не пам’ятаєте малого Джека Бердена? Пополудні він звичайно вирушав своїм човном рибалити в затоці, а потім вертався додому, вечеряв, цілував на добраніч свою гарну матусю, проказував молитви і о пів на десяту вже був у ліжку. A-а, то це ви про хлопчину старого Елліса Бердена? Еге ж, його і тієї жінки, яку він привіз із Техасу — чи то з Арканзасу? — отієї худенької жіночки з великими очима, що й тепер живе в будинку старого Бердена зі своїм новим чоловіком. А що таке тоді сталося з тим Еллісом Берденом? Біс його знає, вже багато років ніхто тут і не чув про нього. Та й дивак же він був. Ще б не дивак, хай йому чорт,— отак узяти й податися світ за очі, покинувши вдома таку кралю, як та жіночка з Арканзасу! А може, він не міг дати їй чого вона хотіла. Але ж отого хлопця, Джека Бердена, він їй таки дав. Еге ж…

В’їжджаєш серед ночі в містечко, а там чути ці голоси.

Нарешті ми дісталися до кінця Алеї, і я побачив будинок судді, білий, як кістка, серед темного гілля дерев.

— Оце він,— сказав я.

— Зупинися тут,— звелів Хазяїн Ласунові. Тоді звернувся до мене: — Світиться. Старий мудак ще не спить. Іди постукай і скажи, що я хочу його бачити.

— А якщо він не відчинить?

— Відчинить,— сказав Хазяїн.— А ні, то примусь його. За що, в біса, я тобі гроші плачу?

Я виліз із машини, зайшов у хвіртку і рушив усипаною черепашками доріжкою під темними деревами. Потім почув, що Хазяїн іде слідом за мною. Отак — я попереду, він позаду — ми й підійшли до будинку і піднялися сходами на веранду.

Хазяїн відступив убік, а я відхилив сітчасту протимоскітну заслону й постукав у двері. Потім постукав ще і, зазирнувши крізь скло до передпокою, побачив, що там відчинилися внутрішні двері — з бібліотеки, пригадав я,— а тоді збоку в передпокої засвітилося світло. Суддя йшов до надвірних дверей. Крізь скло я бачив, як він вовтузиться із замком.

— Хто тут? — спитав він.

— Добрий вечір, суддя,— озвався я.

Він стояв у дверях, кліпаючи очима й намагаючись розглядіти в темряві моє обличчя.

— Це я, Джек Берден,— мовив я.

— Он як, Джек… ну не чекав! — І він простяг руку .— Заходь.— Він начебто навіть зрадів мені.

Я потиснув йому руку і ступив у передпокій, де в неяскравому світлі бра тьмяно полискували дзеркала в облізлих позолочених рамах та скляні боки великих ліхтарів-«блискавок».

— Чим я можу стати тобі в пригоді, Джеку? — запитав суддя й подивився на мене своїми жовтими очима. Може, він і змінився, але очі — не дуже.

— Та я…— почав я і не знав, що казати далі.— Просто зайшов дізнатися, чи ви не спите й чи не зможете побалакати з…

— Ну звісно, Джеку, заходь. З тобою нічого не скоїлося, синку? Стривай, я замкну двері, а тоді…

Суддя обернувся замкнути двері, і якби його мотор не був цілком справний, незважаючи на сьомий десяток, то він, певне, тут-таки й упав би мертвий. Бо в дверях стояв Хазяїн. Досі він і не шелеснув.

Так чи так, а суддя не впав мертвий. І на обличчі в нього не ворухнувся жоден м’яз. Але я відчув, як він весь напружився. Людина хоче серед ночі замкнути двері — і раптом бачить, що на порозі виникла з темряви якась постать. Тут би кожен аж підскочив.

— Ні,— озвався Хазяїн невимушено, з усмішкою, і, скинувши капелюха, ступив уперед, так наче його запросили зайти, хоч ніхто його, звісно, не запрошував.— Ні, з Джеком, як я знаю, нічого не скоїлося. І зі мною також.

Тепер суддя дивився на мене.

— Перепрошую, Джеку,— мовив він холодним, скрипучим голосом, що іноді звучав у нього, мов заїжджена грамофонна платівка під тупою голкою.— Я зовсім забув, що ти тепер добре влаштований.

— Атож, Джекові живеться незле,— сказав Хазяїн.

— Ну, а ви, добродію…— Суддя обернувся до Хазяїна і опустив свої жовті очі, бо був на півголови вищий на зріст; і я побачив, як під складками іржаво-червонястої старечої шкіри на його довгій щелепі випнулись і заворушилися жовна.— Ви бажаєте щось сказати мені?

— Та як по правді, то ще й сам не знаю,— недбало відповів Хазяїн.— Поки що ні.

— Ну що ж,— промовив суддя,— в такому разі…

— А чого, може, й вийде балачка,— перебив його Хазяїн.— Наперед ніхто не знає. Та й у ногах правди нема…

— В такому разі,— провадив суддя отим своїм механічним голосом, що скреготів, як тупа голка на заїждженій платівці, як терпуг об залізо,— дозвольте вам сказати, що я вже збирався до ліжка.

— Та ну, рано ще,— заперечив Хазяїн і повільно зміряв суддю поглядом з голови до ніг.

На судді була старомодна оксамитова куртка, штани під смокінг та біла накрохмалена сорочка, але краватку й комірця він уже зняв, і під великим старечим червоним борлаком блищала золота запонка.

— Атож,— повів далі Хазяїн, закінчивши свій огляд.— Та й спатиметься краще, коли ляжете пізніш і встигнете перетравити добру вечерю.

І він рушив через передпокій до внутрішніх дверей, за якими світилося,— до дверей бібліотеки.

Суддя Ірвін дивився на його спину, а Хазяїн ішов собі далі в своєму пожмаканому літньому піджаку із зморшками на плечах та темними плямами від поту під пахвами. Жовті очі судді мало не вилазили з очниць, а обличчя стало густо-червоним, як теляча печінка на прилавку м’ясника. Потім він рушив слідом за Хазяїном.

Я й собі подався за ними.

Коли я ввійшов, Хазяїн уже сидів у великому потертому шкіряному кріслі. Я став біля стіни, під високими, аж до стелі, книжковими полицями, повними старовинних, оправлених у шкіру книжок, серед яких було чимало правознавчих,— вони губились у затінку під стелею, і в кімнаті стояв дух цвілі, наче від старого сиру. Тут нічого не змінилось. Я пам’ятав цей дух ще з тих довгих надвечірків, що їх проводив у цій кімнаті, читаючи або слухаючи, як читає мені вголос суддя, а в каміні потріскували дрова, і годинник у кутку — великий дідівський годинник — відлічував нам повільні, маленькі дрібки часу. Кімната була та сама. На стінах — великі офорти Піранезі у важких різьблених рамах: Тібр, Колізей, руїни якогось храму. На полиці над каміном і на столі — стеки, срібні кубки, здобуті собаками судді на польових випробуваннях і самим суддею на змаганнях мисливців. Біля дверей — підставка з рушницями, і хоч туди не сягало світло великої бронзової настільної лампи, але я знав на тій підставці кожну рушницю, знав їх усі на дотик.

Суддя не сідав. Він стояв посеред кімнати й дивився згори вниз на Хазяїна, що випростав ноги на червоному килимі. Суддя нічого не казав. У голові його відбувалася якась робота. Напевне, якби в тому високому черепі, там, де росла колись буйна, як лев’яча грива, темно-руда, а тепер поріділа й зблякла чуприна, було маленьке засклене віконце, то ми побачили б крізь нього злагоджений рух коліщаток і пружин, трибків і храповиків, змащених і блискучих, як у кожному точному й добре доглянутому механізмі. Та, може, хтось натиснув не ту кнопку. Може, вся та машинерія отак і працюватиме марно, аж поки щось зламається або розкрутиться до кінця пружина,— і нічогісінько не станеться.

Та врешті озвався Хазяїн. Він кивнув головою вбік, туди, де на письмовому столі стояла срібна таця з пляшкою, карафою води та склянками — двома брудними й трьома чи чотирма чистими,— і сказав:

— Гадаю, суддя, ви не будете проти, якщо Джек хлюпне мені в склянку? Як то кажуть, з південної гостинності.

Суддя Ірвін не відповів йому. Він повернувся до мене і мовив:

— Я й не знав, Джеку, що ти до всього ще й за служника. Та, звісно, якщо я помиляюся…

Я ладен був затопити йому в обличчя. Затопити в це кляте довге породисте іржаво-червонясте старе обличчя з орлиним носом і зовсім не старими очима, а навпаки — твердими, ясними, в яких усе було на поверхні і погляд яких пік образою. А Хазяїн засміявся, і в мене засвербіли руки заліпити і в його кляту пику. Мені хотілося піти геть і залишити їх удвох у тій пропахлій сиром кімнаті, і хай вони западуться,— а самому йти та йти не знати куди. Але я не пішов і, мабуть, правильно зробив, бо людині ніколи не втекти від того, від чого їй найдужче хочеться втекти.

— Дурниці,— мовив Хазяїн і перестав сміятися.

Він підвівся з крісла, підійшов до столу, хлюпнув у склянку віскі й долив туди трохи води. Потім обернувся, ступив до мене і, посміхаючись у бік судді, подав мені склянку.

— Ось, Джеку,— сказав він.— На випий.

Не скажу, що я взяв склянку,— він тицьнув її мені в руку, і я тримав її, не пригублюючи, тим часом як Хазяїн дивився на суддю Ірвіна й говорив: