Все королівське військо

Але в березні 1915 року суддя зайняв нову посаду, дуже добру посаду. Він залишив пост генерального прокурора й став адвокатом і віце-президентом компанії «Амерікен електрік пауер» з дуже високою платнею — двадцять тисяч доларів на рік. Взагалі-то, чом їм було і не найняти суддю Ірвіна, справді доброго юриста? Одначе річ у тім, що можна було найняти чимало добрих юристів і за куди меншу платню, ніж двадцять тисяч на рік. Та й грішми, заробленими 1915 року, ніяк не можна погасити борг у 1914-му. Я стукав — і звук усе так само виказував порожнину.

Отож я єдиний раз за своє життя подався на біржу. По одну звичайну акцію компанії «Амерікен електрік пауер» — у ті дні, в розпалі депресії⁵⁸, вони йшли за безцінь. Але зрештою той аркушик паперу декому дуже дорого обійшовся. Багатьом людям.

Тепер я став одним з тих, що стрижуть купони, і захотів знати, як компанія дбатиме про моє капіталовкладення. Отож і скористався своїм правом акціонера. Я пішов і переглянув облікові книги компанії «Амерікен електрік». І в буквальному розумінні з порохняви часу відкопав досить цікаві факти: у травні 1914 року Монтегю М. Ірвін продав за номінальною вартістю п’ять тисяч звичайних акцій Білбурові Сеттерфілду й Алексові Кантору, що були, як я довідався потім, службовцями компанії. Отже, у травні Ірвін мав цілком досить грошей, щоб викупити обидві застави та ще й залишити дещо на інші потреби. Та коли ж він придбав ті акції? З’ясувати це було неважко. В березні 1914 року компанія зазнала реорганізації і пустила в обіг велику кількість нових акцій. Акції Ірвіна були з того нового випуску. Одні ділки вручили Ірвінові пакет акцій (чи, може, він купив його?), а інші відкупили його назад. (Ірвін мав гірко шкодувати, що продав ті акції, бо невдовзі курс пішов угору й неухильно підвищувався досить довго. А може, панове Сеттерфілд і Кантор обвели Ірвіна круг пальця? Вони ж були доки, давно варилися в тому казані. Одначе Ірвін сам мусив продавати, і то не гаючись, його тиснула застава).

Ірвін мав пакет акцій і продав його панам Сеттерфілду й Кантору. Поки що все чин по чину. Але звідки в Ірвіна ті акції? Чи йому їх просто отак, ні з сього ні з того, подарували? Дуже сумнівно. А за що можуть подарувати грубезну пачку новісіньких гарних акцій із золотими печатками? Відповідь проста: за те, що зроблено якусь послугу.

Отож належало з’ясувати, чи суддя Ірвін — на той час генеральний прокурор штату — зробив якусь послугу компанії «Амерікен електрік». А це вимагало нових розкопок. І на дні ями не виявилось анічогісінько. Бо весь той час, поки суддя Ірвін був генеральним прокурором, компанія «Амерікен електрік пауер» являла собою взірець для всіх громадян. Вона чесно дивилась людям у вічі й не запобігала ні в кого ласки. Яма була порожня.

Ну, а чим відзначився на посаді генерального прокурора сам суддя Ірвін?

Нічого цікавого не знайшлося, звичайна буденщина. Проте одна справа мало не закінчилася скандалом. Ішлося про стягнення орендної плати з компанії «Сазерн бель ф’юел», що розробляла за ліцензією вугільні поклади штату. Навколо того позову виник невеличкий галас, невеличке сум’яття в законодавчих зборах, про нього писали в газетах, виголошували промови, одначе все воно тепер було лише примарним шепотом. І я чи не єдиний у цілому штаті знав про цю історію.

Чи, може, знав про неї й суддя Ірвін, і прокидався серед ночі, й лежав у темряві без сну.

Усе тоді крутилося навколо питання, як тлумачити орендну угоду між штатом і компанією. То була дуже непевна угода. Можливо, саме такою вона й передбачалась. Так чи так, а згідно з одним тлумаченням штат мав отримати від компанії близько 150000 доларів орендної плати за вже минулий термін і ще хтозна-скільки до закінчення чинності угоди. Але угода була непевна. Аж надто непевна, і перед самим початком бойовища генеральний прокурор дійшов висновку, що підстав до позову немає. «Проте ми вважаємо,— сказав він у своїй прилюдній заяві,— що особи, відповідальні за укладення цієї угоди, гідні всілякого осуду, бо, прийнявши такі умови, за якими штат майже за спасибі віддав частину найціннішої своєї власності, вони грубо знехтували громадські інтереси. Та водночас ми визнаємо, що коли вже така угода існує і допускає лише єдине розумне тлумачення, то наш штат, прагнучи заохочувати розвиток промисловості й підприємництва на своїй території, не може не дотримуватись цієї угоди, яка, попри її очевидну несправедливість, скріплена законом. Не можна забувати, навіть за таких обставин, що поза законом немає і справедливості».

Цю заяву було надруковано у старій «Таймс-Кронікл» 26 лютого 1914 року, тобто за два тижні перед тим, як банк порушив справу про позбавлення судді Ірвіна права викупу плантації. І десь тижнів за три до реорганізації компанії «Амерікен електрік» та випуску нових акцій. Зв’язок між цими подіями був начебто суто часовий.

Та чи кожен зв’язок є зв’язком часовим і тільки часовим? Я їм хурму, а якомусь лудильникові в Тібеті рота зводить. Теорія квітки в розколині кам’яної стіни⁵⁹. Ми мусимо погодитися з нею, бо дуже часто нам зводить рота від хурми, якої ми не їли. Отож я витяг квітку з розколини й виявив дивовижне ботанічне явище. Я виявив, що її тоненький корінець, петляючи й звиваючись, сягає аж до Нью-Йорка і там ховається у величезному гноїщі під назвою «Корпорація Медісон». А самою квіткою в розколині була компанія «Сазерн бель ф’юел». Тоді я взявся до іншої квітки — «Амерікен електрік пауер»,— і виявилося, що і її тоненький корінець веде до того самого гноїща.

Було ще зарано твердити, ніби я пізнав і бога, і людину, проте висловити один хитромудрий здогад щодо певної людини я вже міг. Але тільки здогад.

Він ще довго був тільки здогадом. Бо я досяг у своєму дослідженні такої стадії, коли не лишається нічого іншого, як молитися. Отак зробиш усе, що можеш, і молишся, поки стане сили, а тоді лягаєш спати, сподіваючись побачити відповідь уві сні, з ласки божої. «Кубла-Хан», бензольне кільце, пісня Кедмона⁶⁰ — усе воно відкрилось уві сні.

Відкрилось і мені. Якось уночі, коли я почав засинати. То було всього лиш ім’я. Чудне ім’я. Мортімер Л. Літлпо. Це ім’я зринало в моїй свідомості, і я ще подумав, яке воно чудне, а тоді заснув. Та коли прокинувся вранці, найперша моя думка була: Мортімер Л. Літлпо. Того ж таки дня, ідучи вулицею, я купив газету і тільки-но поглянув на неї, як побачив це ім’я навіч — Мортімер Л. Літлпо. Тільки було воно не в тій газеті, яку я купив. А на пожовклому, крихкому, просяклому духом старого сиру газетному аркуші, що нараз постав перед моїм внутрішнім зором. «Висновок слідства: Мортімер Л. Літлпо — жертва нещасливого випадку». Оце ж воно й є. Потім, поволі колихаючись, наче набряклий від води оцупок з розворушеної глибини, випливли слова: «Адвокат компанії «Амерікен електрік пауер». Оце ж воно й є.

Я повернувся до старих газетних підшивок і знайшов усю ту історію. Мортімер випав з вікна готелю, а точніше — з обнесеного залізними бильцями вузенького балкончика за вікном. Упав він з п’ятого поверху, і то був Мортімерів кінець. Його сестра, яка мешкала разом з ним, посвідчила слідчому, що останнім часом Мортімер нездужав і скаржився на запаморочення. Припускали можливість самогубства, бо, як з’ясувалося, справи Мортімера були досить заплутані, а балконні бильця надто високі, щоб упасти випадково. До того ж випливла одна загадкова обставина: посильний з готелю посвідчив під присягою, що ввечері напередодні своєї загибелі Мортімер дав йому листа й сорок центів на чай і сказав негайно віднести того листа на пошту. Посильний присягався, що лист був адресований міс Літлпо. А міс Літлпо присягалася, що ніякого листа не отримала. Отже, в Мортімера траплялися запаморочення.

І ще — він був адвокатом у «Амерікен електрік». Я довідався, що його звільнили з цієї посади незадовго перед тим, як її зайняв Ірвін. Такий збіг не обіцяв багато, одначе я не боявся знову зайти в глухий кут. За шість чи вісім місяців, витрачених на цю справу, я опинявся там не раз і не два.

Та цього разу глухого кута не було. Була міс Лілі Мей Літлпо, що її після п’яти тижнів, витрачених на пошуки, я знайшов у темному, брудному, просмерділому лисячим духом лігві — мебльованих кімнатах на околиці міських нетрів у Мемфісі. То була виснажена стара жінка в чорній сукні, вкритій задавненими плямами від їжі, що вже й не намагалася справити пристойне враження і сиділа в своїй майже темній кімнаті, повільно блимаючи на мене підсліпуватими червоними очима на зсушеному літами обличчі й поширюючи навколо себе отой дух старої лисиці, що змішувався з духом ладану та свічкового воску. Стіни кімнати були густо завішані картинками божественного змісту, а на столику в кутку стояло щось на зразок вівтаря з вицвілою вишневою запоною; та в ньому була не мадонна і не розп’яття, що дуже пасувало б до інших образків, а почеплений на дошці великий ідол з фетру, про який я спершу подумав, що то збільшена до безглуздя подушечка для голок у вигляді квітки соняшника, а потім, придивившись пильніше,— що то, певне, образ самого сонця та його променів. Живодайне божество. І це в отакій кімнаті. Перед ним на столику горіла свічка, таким масним полум’ям, наче його живив не тільки віск, а й маслянисте повітря кімнати.

Посеред кімнати стояв стіл, покритий вишневою оксамитовою скатертю, а на ньому — тарілка з ядучо-зеленими льодяниками, склянка води та два довгі вузькі чи то ріжки, чи то сурми, зроблені начебто з олова. Я сидів поодаль від стола. Міс Літлпо сиділа по той бік і розглядала мене своїми червоними очима, а тоді мовила несподівано гучним голосом:

— То почнімо? — Вона ще деякий час дивилася на мене, потім сказала, ніби сама до себе: — Якщо вас прислала місіс Далзелл, то, мабуть…

— Атож, місіс Далзелл. Це вона мене прислала. Я заплатив їй двадцять п’ять доларів.

— Ну, тоді, гадаю, все гаразд.

— Усе гаразд,— сказав я.

Вона встала й пішла до свічки на столику, і далі не спускаючи мене з ока, так наче в останню мить перед тим, як згасне свічка, могло виявитися, що зі мною далеко не все гаразд. Потім дмухнула на свічку і в темряві повернулася до свого стільця.

Після того деякий час чулося якесь сапання, стогін, брязнуло щось металеве,— як я здогадався, одна із сурм,— а годі до мене долинула не дуже доладна й зрозуміла мова принцеси Плямистої Лані, що говорила устами міс Літлпо, і ще недоладніші, мовлені хрипким горловим голосом фрази когось із Потойбіччя, що називав себе Джіммі й був нібито другом моєї юності. Тим часом за спиною в мене булькотіло й гупало в батареї опалення, я дихав гарячою пітьмою і упрівав. А Джіммі казав, що мене чекає дорога.

Я подався трохи вперед у темряву і сказав:

— Викличте Мортімера. Я хочу про щось його запитати.

Одна із сурм знову тихенько брязнула, і принцеса мовила щось, одначе я не розчув.

— Мені потрібен Мортімер Л.,— сказав я.

У сурмі захрипіло, але вже зовсім невиразно.

— Він намагається пробитись,— пояснив голос міс Літлпо,— але перешкоджають коливання.

— Я хочу запитати його про щось,— наполягав я.— Викличте Мортімера. Ви ж знаєте Мортімера Л. Тобто Мортімера Лонзо.

Коливання й далі перешкоджали.

— Мені треба запитати його про самогубство.

Коливання, як видно, стали такі, що вже не пробивалось ані звуку.

— Викличте Мортімера. Мені треба запитати його про страховку. І про лист, якого він написав перед смертю.

Мабуть, коливання розбуялися над усяку міру, бо сурма гримнула об стіл і полетіла на підлогу, а по той бік стола почувся шурхіт, шарудіння, і коли раптом спалахнуло електричне світло, міс Літлпо стояла біля одвірка з рукою на вимикачі й пильно зирила на мене червоними очицями, і віддих її з гучним сичанням вихоплювався крізь зогнилі пеньки зубів.

— Ви збрехали,— мовила вона.— Ви мені збрехали.

— Ні, не збрехав,— відказав я.— Мене звуть Джек Берден, і мене прислала до вас місіс Далзелл.

— Бісова дурепа,— просичала стара.— Прислала вас, а ви… ви…

— Вона вирішила, що я людина надійна. Та й не дурепа вона, коли взяла двадцять п’ять доларів.

Я дістав гамана, вийняв з нього кілька банкнот і показав старій.

— Може, я сам і не зовсім надійний,— мовив я,— але ці папірці — напевне.

— Чого вам треба? — запитала вона, і очі її забігали з мого обличчя на зелені банкноти й назад на моє обличчя.

— Я ж сказав,— відповів я.— Мені треба побалакати з Мортімером Лонзо Літлпо. Якщо ви можете покликати його до телефону.

— Чого вам од нього треба?

— І це я вже сказав. Мені треба спитати його про самогубство.

— То був нещасливий випадок,— похмуро мовила стара.

Я узяв одну банкноту й підняв у руці.

— Ось погляньте,— сказав я.— Це сто доларів.— І поклав гроші на стіл ближче до неї.— Подивіться добре. Вони ваші. Беріть.

Вона з острахом дивилася на банкноту.

Я показав їй ще два папірці.

— Ще дві,— мовив я.— Точнісінько такі самі. Це вже триста. Якщо ви зʼєднаєте мене з Мортімером, всі вони будуть ваші.

— Коливання…— пробурмотіла вона.— Іноді коливання…

— Еге ж,— сказав я,— коливання. Одначе сотня доларів може вплинути на коливання. Беріть цього папірця. Він ваш.

— Ні,— мовила вона хрипко й квапливо,— ні.

Я взяв одну з двох сотень, що лишались у мене в руці, й поклав на стіл поверх першої.

— Беріть,— сказав я,— і к бісу ті коливання. Ви що — не любите грошей? Вам не потрібні гроші? Коли ви востаннє їли досита? Беріть ці папірці й говоріть.

— Ні,— прошепотіла стара, притулившись до стіни й ухопившись за ручку дверей, так наче хотіла втекти, а проте не зводячи погляду з грошей. Потім пильно подивилася на мене, рвучко сіпнула головою вперед і сказала: — Я знаю… знаю… ви хочете обдурити мене… Ви із страхувальної компанії!

— От і не вгадали,— відказав я.— Але я знаю про Мортімерову страховку. Там був пункт, за яким у разі самогубства грошей не сплачували. Ось чому ви…

— Він…— прошепотіла стара, і її виснажене обличчя спотворила гримаса чи то болю, чи то люті, чи то розпачу — важко було сказати напевне.— Він напозичав під свою страховку… мало не на всю ту суму… і нічого мені не сказав… Він…

— Виходить, ви сказали неправду даремно,— мовив я.— Хоч страховку ви й отримали, проте отримувати там було вже майже нічого.

— Атож,— підтвердила вона,— майже нічого. Він покинув мене… отак… не сказавши ні слова… зовсім без грошей… і ось… ось…— Вона обвела очима кімнату, поламані меблі, весь той бруд — і аж здригнулася й скулилась, немовби оце тільки-но зайшла туди і все це побачила.— Ось…— мовила вона,— ось…

— Триста доларів не будуть зайві,— сказав я і кивнув на дві банкноти на оксамитовій скатерті.

— Ось… ось…— повторила стара.— Він покинув мене… він був боягуз… о, йому це було легко… легко… тільки й того що…

— …стрибнути,— докінчив я.

Це враз привело її до тями. Вона втупила в мене довгий важкий погляд і нарешті сказала:

— Він не стрибнув.

— Люба міс Літлпо,— мовив я голосом, що його звичайно називають «вельми люб’язним»,— ну чому ви не хочете визнати цього? Ваш брат давно помер, і йому ніщо вже не загрожує. Страхувальна компанія і думати забула про цю справу. Ніхто не осудить вас за ту неправду — вам треба було жити. Отож…

— Я не думала про гроші,— мовила стара.— Я хотіла уникнути ганьби. Хотіла, щоб його поховали по-християнському. Я хотіла…— Вона раптом замовкла.

— Он як,— сказав я і кинув оком на божественні картинки на стіні.

— Я була тоді побожна,— сказала вона і, трохи помовчавши, виправила себе: — Я й тепер вірю в бога, але це вже інше.

— Так, так,— заспокійливо мовив я і подивився на сурму, що лишилася на столі.— І, звісно ж, нерозумно вважати це чимось ганебним. Коли ваш брат зважився на таке…

— То був нещасливий випадок,— сказала стара.

— Ну, міс Літлпо, ви ж самі щойно визнали…

— То був нещасливий випадок,— повторила вона, замикаючись у собі.

— Ні,— сказав я,— він учинив самогубство, але його вини в тому немає. Його довели до цього.— Я уважно дивився на її обличчя.— Він віддав тій компанії багато років життя, а вони викинули його геть. Щоб звільнити місце для людини, яка зробила підлоту. Яка довела вашого брата до загибелі. Хіба це не правда? — Я підвівся й ступив до неї.— Хіба не правда?

Стара пильно поглянула на мене, а тоді враз заговорила:

— Правда! Той довів його, вбив його… того взяли на його місце, щоб підкупити, і брат знав про це… він сказав їм, що знає, але вони його викинули… сказали, що він нічого не доведе, і викинули геть…

— А він міг довести? — спитав я.

— Ну звісно, він же все знав. Знав геть усе про ту махінацію з вугіллям… давно знав, але й гадки не мав, що вони його отак… вони тоді були з ним по-доброму, хоча вже тоді надумали позбутись його… Але він пішов до губернатора й розповів…

— Що? — вигукнув я.— Що ви сказали? — І підступив ще ближче до неї.

— Пішов до губернатора і…

— До кого?

— До губернатора Стентона, але губернатор і слухати його не схотів, а просто…

Я схопив стару за лікоть.

— Слухайте,— мовив я,— ви кажете, ваш брат пішов до губернатора Стентона і розповів йому?

— Так, а губернатор Стентон не схотів його слухати… Не став слухати. Сказав, що він нічого не доведе, отож нема чого розслідувати, і він…

— Ви правду кажете? — запитав я і труснув її худу, мов тріска, руку.

— Правду, правду, богом присягаюся! — вигукнула стара, і я відчув, як вона тремтить.— І це вбило брата. Губернатор його вбив. І тоді він пішов до готелю, написав мені листа, усе як є написав і тієї ж таки ночі…

— А лист,— урвав її я,— де подівся той лист?

— …тієї ж таки ночі… перед самим світанком… але він цілу ніч чекав у своєму номері… а перед самим світанком…

— Лист! — вигукнув я.— Де він подівся?

Я знов труснув її, а вона й далі шепотіла:

— …перед самим світанком…— Та зрештою вивільнилась із трясовини цієї нав’язливої думки, поглянула на мене й відказала: — Він у мене.

Я пустив її лікоть, поклав на холодну старечу долоню банкноту й силоміць зігнув її пальці.

— Це сто доларів,— сказав я.— Дайте мені листа, і ви дістанете решту — всі три сотні!

— Ні,— мовила вона,— ні, ви хочете знищити листа. Бо в ньому сказано правду. Ви друг того…— Вона дивилася мені в обличчя, і її очі бігали, ніби намацуючи щось, як бігають тремтливі старечі пальці, намацуючи віко скриньки, щоб відчинити її. Та врешті облишила свої спроби й безпорадно спитала: — Ви ж його друг?

— Якби він побачив мене тут,— відповів я,— то навряд чи подумав би таке.

— То ви йому не друг?

— Ні,— сказав я.

Вона дивилася на мене недовірливо.

— Ні,— повторив я.— Я йому не друг. Дайте мені того листа. Якщо його колись і використають, то тільки проти нього. Присягаюся вам.

— Я боюся,— мовила стара, але я відчув, як її пальці під моєю долонею обережно мацають банкноту.

— Вам нема чого боятися страхувальної компанії. Все те було надто давно.

— А коли я пішла до губернатора…— почала стара.

— То й ви були в губернатора?!

— Після того як це сталося… вже після всього… я хотіла дозолити тому чоловікові… і я пішла до губернатора…

— Боже мій,— мовив я.

— …і попросила покарати його… за те, що він узяв хабара… за те, що вбив мого брата… Але губернатор сказав, що я не маю доказів, що той чоловік його друг, а я не маю доказів.

— А лист? Би показали йому листа?

— Так, й взяла його з собою.

— Ви показали листа губернаторові Стентону?

— Так… так… а він устав та й каже: «Міс Літлпо, ви посвідчили під присягою, що ніякого листа не отримали, отже, дали неправдиве свідчення, і якщо про цей лист хтось дізнається, вас притягнуть до суду».

— І що ж ви зробили? — спитав я.

Голова старої, сива, обтягнена жовтою шкірою,— де не було вже нічого, крім давніх спогадів,— легко й сухо, немов від подуву вітерцю, захиталася на тонкому стеблі шиї.

— Зробила…— луною озвалася вона.— Зробила… Я була бідна самотня жінка. Мій брат помер. Що я могла зробити?

— Ви зберегли того листа,— сказав я.

Вона кивнула головою.

— Діставайте його,— сказав я,— діставайте. Ніхто вас тепер не чіпатиме. Присягаюся вам.

І вона дістала. Довго копирсалася в купі пожовклих, просякнутих кислим духом папірців, старих стрічок, злежаного одягу в бляшаній скрині у кутку, а я, стоячи позаду, нетерпляче стежив за незграбним шпортанням її ревматичних пальців. Нарешті вона знайшла те, чого шукала.

Я вихопив конверт з її рук і витрусив із нього листа. Він був написаний на бланку готелю «Монкастелло» і датований 3 серпня 1915 року. В листі говорилося:

«Люба сестро!

Сьогодні я пішов до губернатора Стентона й розповів йому, як мене вигнали, мов собаку, з посади, де я працював багато років, бо треба було підмастити того Ірвіна, що не дав ходу позову проти ділків із «Сазерн бель ф’юел», і як він зайняв моє місце й отримує таку платню, яка мені й не снилася за всі довгі літа ревної праці. До того ж він тепер у них віце-президент. Вони обдурили мене, обвели круг пальця, а його зробили віце-президентом за те, що дав себе купити. Але губернатор Стентон не став мене слухати. Він спитав, які я маю докази, і я переповів йому те, що казав мені кілька місяців тому містер Сеттерфілд,— як замазали ту справу і як наша компанія має віддячити Ірвінові. Та тепер Сеттерфілд усе те заперечує. Дивиться мені в очі й твердить, що ніколи такого не казав. Отже, я не маю ніяких доказів, і губернатор Стентон не буде розслідувати цю історію.

Я більш нічого не можу вдіяти. Як ти знаєш, я звертався й до політичних противників губернатора Стентона, але вони не захотіли зі мною розмовляти. Бо той безбожний мерзотник Маккол, що верховодить ними, зв’язаний із «Сазерн бель». Спершу вони начебто зацікавились, а тепер тільки сміються з мене. Що я можу зробити? Я старий і недужий. Мені вже ніколи не звестися на ноги. І для тебе я буду лише тягарем, а не підмогою. Що я можу зробити, сестро?

Ти завжди була добра до мене. Дякую тобі. Прости мене за те, що я намислив учинити, але я хочу піти до нашої святої матері та нашого любого батька, що були до нас такі добрі й ласкаві, і привітають мене на тому світі, і осушать мої сльози.

До побачення, до того благословенного дня, коли ми знову зустрінемось у пресвітлому царстві.

Мортімер

Р. S. Я позичив під свою страховку чималі гроші. Мене змусили до цього програші на біржі. Дещо все-таки там залишиться, але якщо стане відомо про вчинок, який я замислив, тобі не сплатять тих грошей.

Р. S. Мого годинника, якого лишив мені батько, віддай Джуліанові — він шануватиме цю пам’ятку, дарма що тільки двоюрідний брат.

Р. S. Мені б легше було вчинити замислене, якби не гнітила думка, чи отримаєш ти мою страховку. Я вклав у неї гроші, і вони повинні віддати їх тобі».

Отак наставивши сестру, як ошукати страхувальну компанію, бідолаха подався на той світ, де мати й батько мали осушити його сльози. Він був увесь у тому листі, Мортімер Лонзо, зі своєю розгубленістю, безпорадністю, побожністю, жалем до себе, дрібним хитруванням, мстивістю,— усе те виразно проступало крізь тонке плетиво старомодного бухгалтерського почерку, може, трохи хисткішого, ніж звичайно, але з усіма крапками над «і» та рисочками над «т».

Я засунув листа назад у конверт і сховав до кишені.

— Я зроблю з нього фотокопію,— сказав я старій,— а тоді поверну вам. Фотокопію треба буде засвідчити. А вам доведеться піти зі мною до нотаріуса скласти заяву про вашу розмову з губернатором Стентоном.— Я підійшов до стола, взяв дві банкноти, що там лежали, й віддав їй.— Третю сотню одержите після візиту до нотаріуса. Надівайте капелюшка.

Отже, по багатьох місяцях я таки досяг свого. Бо ніщо не зникає без сліду, ніколи не зникає. Завжди знаходиться якась нитка — анульований чек, пляма від губної помади, слід на клумбі, презерватив на доріжці парку, судомний біль у давній рані, перший дитячий черевичок, збережений на спомин, чужа домішка в крові. І всі часи — це єдиний час, і всі ті, хто давно помер, і не жили, й не житимуть, аж поки ми не дамо їм життя, заговоривши про них, і очі їхні благально звернені до нас із мороку.

Ось у що віримо ми всі, дослідники історії.

І ми любимо істину.

Розділ шостий

Коли я навідав міс Літлпо в її брудному, просмерділому лисячим духом лігві у Мемфісі й тим завершив своє дослідження, був уже кінець березня 1937 року. Ця робота забрала в мене майже сім місяців. Та за цей час сталося й чимало інших подій. Второкурсника Тома Старка назвали півзахисником символічної збірної Півдня, і він відзначив цей успіх тим, що увігнав дорогий жовтий спортивний автомобіль у кювет на одному з численних нових шосе імені свого батька. На щастя, перший на місце пригоди наспів не якийсь там язикатий переїжджий, а патруль дорожньої поліції, отож пляшку з недопитим речовим доказом напевне пожбурили в ніч, і вона згинула в темній болотній воді. Поряд з непритомним тілом Блискавки Другого Курсу лежало ще одне тіло, притомне, але покалічене, бо в дорогій жовтій забавці з Томом була дешева забавка тієї ж масті, на ім’я Каресс Джонс. І для Каресс та пригода закінчилася не в болоті, а на операційному столі. Вона була така ласкава, що не вмерла, хоч надалі вже навряд чи придалася б на роль супутниці в автомобільних прогулянках. Зате батько її був далеко не такий ласкавий. Він тупотів ногами, жадав крові й погрожував судом, в’язницею і широким розголосом. Одначе його запал досить скоро пригасили. Звісно, це обійшлося не дешево. Та зрештою все залагодили без зайвого шуму. Містер Джонс займався перевезенням вантажів, і хтось розтлумачив йому, що ваговози їздять по дорогах, які належать штатові, і що чимало контрактів з власниками транспорту укладають саме урядові відомства.

Том не дістав і подряпини, хоча й пролежав три години в лікарні, поки опритомнів, а тим часом Хазяїн, білий як накрохмалене простирадло, з розкуйовдженим чубом, безтямними очима й зрошеним потом обличчям, ходив сюди-туди по вестибюлю, товчучи кулаком однієї руки долоню другої й так само важко, надсадно дихаючи, як і його син у палаті за дверима. Потім приїхала Люсі Старк — десь близько четвертої години ранку,— з червоними, але сухими очима, прибита горем. І між ними зчинилася сварка. Але це вже після того, як їм сказали, що з Томом усе гаразд. Бо доти Хазяїн усе ходив сюди-туди й тяжко дихав, а Люсі сиділа, втупивши очі перед себе. Та коли їх заспокоїли, вона підвелася, підійшла до нього і сказала:

— Ти повинен покласти цьому край.— Голос її було ледве чути.

Хазяїн стояв, дивлячись їй в обличчя важким, безтямним поглядом; потім звів руку, незграбно, як ведмідь лапою, доторкнувся до Люсі й промовив пересохлими губами:

— Йому… йому ж нічого не загрожує, Люсі. З ним усе гаразд.

Вона похитала головою.

— Ні, з ним не гаразд.

— Але ж лікар…— Хазяїн нерішуче ступив до неї.— Лікар сказав…

— Ні, з ним не гаразд,— повторила Люсі.— І не буде гаразд, поки ти не наставиш його на розум.

Обличчя Хазяїна враз набігло кров’ю.

— Слухай, якщо ти знову про футбол… якщо ти…

То була їхня давня незгода.

— Ні, не тільки про футбол. Хоча й від нього чимало шкоди — уявив себе героєм, більш нічого в світі не існує… Та ще гірше все те, що з ним пов’язане… Хлопець росте розбещений, себелюбний, ледачий…

— Мій син не буде пестунчиком. А ти цього хочеш!

— Я воліла б побачити його мертвим, ніж таким, яким ти робиш його задля свого пустого гонору.

— Не мели дурниць!

— Ти занапастиш його.— Голос Люсі був спокійний і рівний.

— К бісу, хай він буде справжнім чоловіком. Я ріс, не знаючи ніякої втіхи. То нехай хоч він потішиться замолоду. Я хочу, щоб він пожив собі на втіху. Я тільки бачив, як розважаються інші, а сам ніколи не мав розваг. Отож хочу, щоб йому…

— Ти занапастиш його,— промовила вона отим своїм спокійним і рівним, наче присуд долі, голосом.

— Та послухай же ти, хай тобі чорт!..— вигукнув Хазяїн, але в цю мить я вислизнув за двері й тихенько причинив їх за собою.

Одначе лиха пригода з Томом була не єдиною подією тієї зими.

Були ще плани Анни Стентон добитися від властей штату коштів для дитячого притулку. І зрештою вона отримала досить щедру подачку й була страшенно задоволена собою. Хвалилася, що незабаром має дістати субсидію ще на два роки, потрібну, як вона казала, просто до зарізу,— та, мабуть, і справді так, бо ще в 1929 році джерела приватної доброчинності майже вичерпались, і останні років сім чи більше з них ледь капало.

Був клопіт з Четвертою округою, яку ще й досі міцно тримав під рукою Макмерфі. Один з його прибічників потрапив до конгресу у Вашінгтоні, куди було хоча й далеко, проте ближче, ніж до місяця, і там привселюдно висловлював свої думки про Хазяїна, даючи поживу для газетних заголовків по всій країні; отож Хазяїн купив собі кілька передач по радіо і висловив у них свої думки про конгресмена Пітіта, повідавши народові детальний життєпис згаданого конгресмена, що йому, як з’ясував дослідний відділ Хазяїна, аж ніяк не випадало давати волю язику. Хазяїн і словом не відповідав на промови Пітіта — він узяв у роботу самого промовця. Звісно, він добре знав, що argumentum ad hominem⁶¹ облудний. «Хай він собі буде облудний,— казав Хазяїн,— але, їй-богу, він і корисний. Коли маєш добрячий argumentum, то завжди можеш так настрахати hominem’а, що йому доведеться зайвий раз прати спідні».

Пітіт після того ледве оклигав, проте Макмерфі — слід віддати йому належне — не відступався від свого. І Малюк Даффі не відступився. Він уперто вмовляв Хазяїна доручити головний підряд на будівництво лікарні Гладунові Ларсону, який мав великий вплив у Четвертій окрузі й, напевне, переконав би Макмерфі, а простіше кажучи, продав би його. Хазяїн слухав Даффі так само уважно, як ото слухають лопотіння дощу по покрівлі, і казав: «Атож, Малюк, атож, колись про це поговоримо». Або: «К бісу, Малюк, переміни платівку». А то й зовсім нічого не казав і тільки дивився на Даффі важким, зосередженим, оцінюючим поглядом, так ніби навіщось знімав з нього мірку,— дивився й мовчав, аж поки голос Даффі поступово завмирав і наставала цілковита тиша, серед якої було чути лише, як вони дихають: Малюк — із присвистом, часто й уривано, як на таку гору м’яса; Хазяїн — рівно й глибоко.

Тим часом Хазяїн просто-таки снив наяву отією своєю лікарнею. Він їздив у північно-східні штати й оглядав там найбільші і найкращі медичні заклади: Центральну лікарню в Массачусетсі, Пресвітеріанську в Нью-Йорку, Центральну у Філадельфії та багато інших. «Богом присягаюся,— казав він,— хай там вони й чудові, а моя буде ще краща, хай вони й великі, а я збудую ще більшу, і кожен злидень у нашому штаті зможе прийти туди й дістати яку завгодно допомогу, не заплативши й цента». У тих своїх подорожах він більш не марнував часу на ресторанних співачок чи букмекерів, а цілком віддавав його діловим розмовам з медиками, архітекторами й адміністраторами лікарень. А коли повертався, кабінет його потопав у світлокопіях креслень, записниках, заповнених його нотатками, книжках з питань архітектури, опалення, дієтетики, організації лікарняної справи. І хоч коли б ти зайшов до нього, він зводив на тебе очі й казав без будь-яких передмов, наче ти весь час був там: «Так от, у массачусетській Центральній вони зробили…» Атож, лікарня справді стала для нього мов рідна дитина.

Одначе Малюк Даффі не здавався.

Якось увечері, прийшовши до Особняка, я побачив Ласуна, що сидів у високому вишукано-простому холі з розгорнутою на колінах газетою, розібраним 0,38 у руці та бляшанкою рушничної олії на підлозі біля ніг; я спитав, де Хазяїн, подивився, як його губи тяжко силкуються вимовити слово й як бризкає з них слина, а тоді, зрозумівши з його кивка назад, що Хазяїн у бібліотеці, рушив туди й постукав у великі двері. Та тільки-но відчинив їх, як наразився просто на Хазяїнові очі, спрямовані на мене, наче дула десятизарядної двостволки, і прикипів до місця.

— Ось поглянь! — мовив він до мене, зводячись на широкій шкіряній канапі, де напівлежав перед тим.— Поглянь!

І рвучко повернувся, так що дула його двостволки вперлися в Малюка Даффі, який стояв перед ним на прикамінному килимку, і, здавалося, сало з нього витоплювалось просто на очах, куди швидше, ніж від вогню в каміні.

— Поглянь! — знову мовив до мене Хазяїн.— Цей мерзотник намагався мене обвести, накинути мені отого Гладуна Ларсона, щоб я його прийняв і вислухав. Припер його сюди аж із Дюбуавілла й думав, я зустріну їх страшенно чемно. Та дідька їм лисого, а не чемності! — Він знов обернувся до Малюка.— То як, був я чемний?

Малюк не міг видобути з себе й звуку.

— Був чи ні? Кажи, хай тобі чорт! — гримнув Хазяїн.

— Ні,— озвався Малюк, наче з дна глибокої криниці.

— А таки ні,— підтвердив Хазяїн.— Я й на поріг його не пустив.— Він кивнув на зачинені двері позад мене.— Сказав, як захочу його бачити, то сам пришлю по нього, а тепер хай забирається під три чорти. Але ти…— і він тицьнув пальцем на Малюка,— ти…

— Я думав…

— Ти думав мене обвести, хотів, щоб я купив його. А я не збираюсь його купувати. Я його розчавлю. І так уже накупив задосить сучих синів. Розчавиш такого, та й по всьому, а купиш — то ще гадай, чи надовго ти його купив. Ні, годі з мене, накупив уже донесхочу. Даремно я й тебе не розчавив. Але я гадав, що купую тебе назавжди. Що ти боятимешся мене.

— Та що ви, Хазяїне,— сказав Малюк.— Що ви, Хазяїне, це ж несправедливо, ви ж знаєте, як ми всі до вас… Та й взагалі… І не тому, що боїмося, а…

— А слід би боятися, ой слід,— мовив Хазяїн несподівано тихо й лагідно. Як ото мати над колискою дитини.

Одначе Малюка від тих слів ще дужче пройняв піт.

— Ну, а тепер забирайся! — звелів Хазяїн, уже цілком недвозначним тоном.

Я подивився на двері, що їх квапливо причинив за собою Малюк, і сказав:

— Отакий ти ласкавий до своїх виборців.

— Хай йому чорт,— мовив Хазяїн і повалився назад на шкіряну канапу, відсунувши вбік розкидані світлокопії.

Він потягся рукою до коміра, покрутив гудзика, а тоді нетерпляче рвонув його з м’ясом і смикнув донизу вузол краватки. Тоді покрутив з боку в бік своєю масивною головою, ніби комір душив його.— Хай йому чорт,— повторив він майже ображено,— невже він не може зрозуміти, що я не хочу, щоб він стромляв свого носа в це діло? — І знову відсунув від себе світлокопії.

— А чого ж ти сподівався? — спитав я.— Тут ідеться про шість мільйонів. Де ти бачив, щоб мухи не летіли до маслоробки, коли збивають масло?

— До цього масла хай не потикається.

— Він керується елементарною логікою. Як видно, Ларсон ладен продати Макмерфі. За підряд. Він тямущий будівельник. І він…

Хазяїн рвучко сів на канапі, пильно поглянув на мене й запитав:

— То й ти такої заспівав?

— Я тут ні до чого,— відповів я, знизавши плечима.— Про мене хоч сам будуй свою лікарню, голіруч. А я лише сказав, що з погляду Малюка його дії цілком логічні.

— Невже ти не розумієш? — запитав Хазяїн, вдивляючись мені в обличчя.— Хай тобі чорт, невже й ти не можеш зрозуміти?

— Я розумію те, що мені зрозуміло.

— Невже не можеш зрозуміти? — повторив Хазяїн, підхоплюючись з канапи.

І в ту ж мить, як він став на ноги й ледь помітно хитнувся, я збагнув, що він напідпитку. А він підступив до мене, схопив рукою вилогу мого піджака, легенько шарпнув мене і, втупившись мені в обличчя,— тепер, зблизька, я побачив, що очі його налиті кров’ю,— знову запитав:

— Невже й ти не можеш зрозуміти? Я будую найкращу в країні, найкращу в світі лікарню і не дам такій паскуді, як Малюк, лізти в це діло своїми брудними лапами. Я назву її лікарнею Віллі Старка, і вона стоятиме ще довго по тому, як я помру й піду в непам’ять, і ти помреш, і всі ті сучі сини помруть, і кожен, кому треба, зможе прийти туди, навіть не маючи й цента в кишені, і…

— …і проголосувати за тебе,— докинув я.

— Мене вже не буде на світі,— сказав він,— і тебе не буде, і мені начхати, проголосує він за мене чи ні, а він зможе прийти туди і…

— …і благословити твоє ім’я,— докінчив я.

— Під три чорти! — Хазяїн зібгав мою вилогу у великому кулаці й добряче труснув мене.— То ти насміхатися!.. Ану перестань шкіритись… перестань, а то…

— Слухай,— сказав я йому,— я до тих твоїх холуїв не належу, отож посміхаюсь, коли мені хочеться.

— Джеку… ах ти ж чорт, Джеку… та я ж не хотів… а ти стоїш і шкіришся. Хай тобі чорт, невже ти не розумієш? Невже не розумієш?..— І, далі тримаючи мене за вилогу, він присунув до мене своє велике обличчя й уп’явся очима мені в очі.— Ну, кажи! Невже ти не розумієш, що я не дозволю тим мерзотникам паскудити своє діло? Лікарню Віллі Старка! Невже не розумієш? А на чолі її я поставлю таку людину, що кращої годі й шукати. Будь певен! Кращих і не буває. Атож, сер, навіть у Нью-Йорку кажуть, що це саме той, кого мені треба. І ти, Джеку, ти…

— Що таке? — озвався я.

— Ти залучиш його.

Я вивільнив свою вилогу, розгладив її і повалився в крісло.

— Кого це «його»? — запитав я.

— Доктора Стентона,— відповів Хазяїн.— Доктора Адама Стентона.

Я мало не вискочив з крісла. На сорочку мені посипався попіл сигарети.

— І давно в тебе ці симптоми? — спитав я.— А рожеві слони тобі не ввижаються?

— Ти залучиш Стентона,— відповів він.

— У тебе галюцинації,— сказав я.

— Ти залучиш його,— суворо повторив Хазяїн.

— Хазяїне,— сказав я.— Адам мій давній приятель. Я знаю його, як рідного брата. Він ненавидить тебе з усіма тельбухами.

— А я й не прошу, щоб він мене любив. Я прошу його очолити мою лікарню. Любити мене нікому не обов’язково. Навіть тобі.

— Ми всі вас любимо,— мовив я, наслідуючи Малюка Даффі.— Ви ж знаєте, як ми всі до вас…

— Залучи його,— сказав Хазяїн.

Я встав, потягся, позіхнув і рушив до дверей.

— Піду вже,— мовив я.— Завтра, коли в тебе проясниться в голові, я послухаю, що ти мені скажеш.— І зачинив за собою двері.

Та й завтра, коли в голові у нього прояснилось, я почув те саме: «Залучи Стентона».

Отож я подався до тісної і занедбаної чернечої келії, де серед усього того безладу, навалених на крісла книжок та паперів, поряд з брудною чашкою із засохлою кавовою гущею, яку не прибрала кольорова служниця, глузливо вишкіряло зуби чудове фортепіано,— і друг мого дитинства зустрів мене так, наче він не був Знаменитістю, а я — Невдахою (обидва слова з великої літери), поклав руку мені на плече, назвав мене на ім’я і подивився на мене своїми чистими крижанисто-прозорими голубими очима, що були докором усьому непевному, брудному й безчесному і, як і сумління, ніколи не знали вагань. Зате усмішка, що обережно знімала твердий шов з його рота, зігрівала тебе несміливим теплом — таким, яке іноді з подивом відчуваєш на зимовому осонні десь наприкінці лютого. Своєю усмішкою він немовби вибачався за те, що він такий, який є, за те, як він дивиться на тебе і що бачить. Вона не так прощала всі провини тобі й цілому світу, як просила пробачення за його власну провину — за те, що він пильно дивиться в лице всьому перед собою, а заразом і тобі. Але всміхався він не часто. І до мене всміхнувся не тому, що я — це просто я, а тому, що я був його Друг Дитинства.

Друг Дитинства — це єдиний твій друг у житті, бо він не бачить тебе таким, який ти є. Він бачить своїм внутрішнім зором обличчя, якого давно вже не існує, він вимовляє ім’я чи прізвисько — Скіпка, Малий, Шкет, Рудь, Злюка, Джек, Дейв,— що належало колись тому неіснуючому обличчю, а тепер внаслідок якоїсь безглуздої, химерної плутанини у всесвіті приліпилося до цього неприємного й надокучливого незнайомця. Одначе він скоряється дурній всесвітній химері й називає цього нудного незнайомця ім’ям, що по праву належить хлоп’ячому обличчю і тим далеким літам, коли високий хлоп’ячий голос лунав над оповитим сутінками плесом, шепотів уночі біля багаття чи озивався вдень серед людної вулиці: «А ось послухай це: ”На кряжі Венлок ліс шумить. Зелена рунь хвилює схили…”»⁶². Друг Дитинства — то справжній твій друг, бо він тебе вже не бачить.

Чи, може, й не бачив ніколи. А бачив у тобі тільки один з багатьох предметів дивовижного навколишнього світу, що розгортався перед ним. І дружба була несподіваним відкриттям, яке він мав комусь подарувати у винагороду за той новий запаморочливий світ, що розкривався в нього на очах, мов квітка нічної красуні. Кому подарувати — то 6aйдуже, аби тільки подарувати, і якщо поруч трапився ти, тебе й наділено всіма привілеями друга, і відтоді вже не має значення, який ти є насправді. Друг Дитинства назавжди лишається єдиним твоїм другом, бо йому байдужісінько й до власної вигоди, й до твоїх чеснот. У цій дружбі йому начхати на Здобуте Становище чи Схиляння перед Вищим — два усталені критерії дружби дорослих,— і, коли з’являється отакий нудний незнайомець, він з усмішкою подає руку (не бачачи твого справжнього обличчя), називає тебе на ім’я (що вже не співвідноситься з твоїм обличчям) і каже: «А, Джеку, страшенно радий тебе бачити! Заходь, друже, заходь!»

Отож я сидів у одному з його розхитаних крісел, з якого він прибрав книжки, і пив його віскі, і чекав нагоди промовити: «Слухай, я маю щось тобі сказати, але не зчиняй галасу, поки я не закінчу».

Він не зчинив галасу, поки я не закінчив. Та, власне, говорив я не довго. Я сказав:

— Губернатор Старк хоче, щоб ти очолив нову лікарню і медичний центр.

Якщо бути точним, він не зчинив галасу і тоді. Не озвався й звуком. Тільки з хвилину дивився на мене зосередженим лікарським поглядом, так наче мої симптоми потребували особливої уваги, а потім повільно похитав головою.

— Подумай добре,— сказав я.— Може, ця пропозиція не така безглузда, як здається. Вона має свої принади…

Та голос мій затих, не докінчивши фрази, бо я побачив, що він знову похитав головою і всміхнувся, і ця усмішка вже не прощала мені, а тільки смиренно просила пробачення за нього — за те, що він не такий, як я, не такий, як iнші, не такий, як цілий світ.

Якби ж то він не всміхнувся. Чи всміхнувся б зухвалою, глузливою усмішкою: іди ти, мовляв, к бісу. Чи навіть усмішкою, що прощала б мені. Якби ж то його смиренна, але сповнена гідності усмішка не просила мене пробачити йому — тоді все могло б обернутись інакше. Та він усміхнувся саме так, чи то від якоїсь внутрішньої наповненості, чи то від величі ідеї, що нею він жив,— хоч яка вона, в біса, була і хоч якого біса він волів так жити,— і все повернуло на те, до чого ми зрештою прийшли. Усміхнувшись отак, він ніби став перехожим, що спинився кинути жебракові долар і, розкривши гамана, дав йому змогу примітити там грубу пачку грошей. Якби жебрак не побачив тієї пачки, він ніколи б не подався назирці за перехожим аж туди, де немає вуличних ліхтарів. І не так його вабили ті гроші, як пекла ненависть до їх власника, що дав йому долар.

Так от, коли він отак усміхнувся й сказав: «Мене принади не цікавлять»,— я відчув не те боязке, мов від зимового сонця, тепло, яким завжди віяло від його усмішки, а щось зовсім інше, чому я не міг знайти назви, але то була вже не відлига, а сама зима, гостра крижана бурулька в серці. І я подумав: «Гаразд, то ось як ти всміхаєшся… ось як…»

А тоді, хоч ця думка вже й зникла,— якщо можна сказати, що думка зникає, бо вона зринає з глибин нашої свідомості й туди ж таки западає,— тоді я сказав:

— Але ж ти не знаєш, які то принади. Приміром, Хазяїн ладен дати тобі необмежені кошти й цілковиту свободу дій.

— Твій Хазяїн,— проказав він так, що його верхня губа відкопилилася дужче, ніж звичайно, і відкрила зуби, а «з» аж задзижчало,— даремно сподівається купити мене. Я маю,— і повів оком по захаращеній, занедбаній кімнаті,— все, що мені треба.

— Хазяїн не такий дурень. Невже ти справді думаєш, що він хоче тебе купити?

— Не купить,— відказав він.

— То що ж, по-твоєму, він спробує зробити?

— Залякати мене. Це буде наступний хід.

— Ні,— хитнув я головою,— не те. Тебе не залякаєш.

— А тільки цим він, здається, й бере. Або купує, або залякує.

— Подумай ще,— сказав я.

Він підвівся з крісла, збуджено пройшовся по витертому зеленому килиму, а тоді рвучко обернувся до мене.

— Хай не думає, що йому вдасться мене улестити,— промовив з люттю.

— Тебе ніхто не улестить,— лагідно сказав я,— ніхто в світі. А знаєш чому?

— Чому?

— Зараз поясню. Був колись такий Данте, то він сказав, що по-справжньому горда людина, яка знає, чого вона варта, ніколи не впаде у гріх заздрості, бо не може припустити, що їй є кому заздрити. Так само він міг би сказати, що горда людина, яка знає собі ціну, ніколи не здасться на лестощі, бо вважає, що ніхто не здатен знайти в ній такі чесноти, про які б вона не знала сама. Ні, лестощами тебе не взяти.

— Тим більше йому,— похмуро мовив Адам.

— Нікому,— сказав я.— І він це знає.

— На що ж тоді він сподівається? Невже гадає, що я…

— А ти подумай,— сказав я.

Він стояв посеред витертого зеленого килима, ледь нахиливши голову й пильно дивлячись на мене, і чисту, прозору голубінь його очей туманила легенька тінь. Але не сумніву чи тривоги — то була тінь запитання, подиву.

Одначе й це вже щось. Не багато, але щось. Не удар лівою в щелепу, від якого підгинаються ноги й забиває дух. Просто легенько зачепили по носі й трохи дряпнули грубою рукавичкою. Нічого небезпечного — лише мить розгубленості. Та все ж якась перевага. Закріплюй її.

І я повторив:

— А ти подумай.

Він мовчки дивився на мене, і тінь у його очах стала виразніша — наче хмарка над голубою водою.

— Гаразд,— мовив я,— скажу тобі. Він знає, що ти найкращий лікар у наших краях, але не наживаєшся на цьому. Отже, як видно, до грошей тобі байдуже, а то б ти лупив з людей стільки, скільки й інші, чи принаймні не розтринькував би того, що одержуєш. Розваги тобі також не потрібні — ти мав би їх досхочу, бо ти знаменитість, ще досить молодий, не каліка. Не потрібні тобі й життєві вигоди, бо тоді б ти не працював, як навіжений, і не мешкав в оцій норі. Але він знає, чого тобі треба.

— Від нього мені не треба нічого,— твердо сказав Адам.

— Ти певен, Адаме? — спитав я.— Справді певен?

— Під три чорти…— почав був він, і до обличчя йому прилила кров.

— Він знає, чого тобі треба,— урвав його я.— Можу сказати двома словами.

— Ну-ну.

— Тобі треба робити добро.

Це його враз угамувало. Рот його розкрився, наче в рибини, яку витягли з води.

— Атож,— мовив я.— Він знає твою таємницю.

— Не розумію, що за…— знову почав він гнівно.

Але я не дав йому доказати.

— Та заспокойся ти, соромитись цього нема чого. Просто невинне дивацтво. Ти, друже, не можеш бачити хворої людини, щоб не накласти на неї рук. Не можеш бачити зламаної кінцівки, щоб не взятися тут-таки вправляти її. Не можеш бачити людини з якоюсь болячкою всередині, щоб не вхопити у свої білі, дужі й страшенно вправні пальці ножа та не вирізати її. Усе це не більш як дивацтво, друже. Чи така собі надхвороба, на яку ти сам слабуєш.

— На світі хтозна-скільки хворих людей,— похмуро мовив він,— але я не розумію…

— Біль — це зло,— весело сказав я.

— Біль — лиш одне із зол,— відказав він,— але сам собою він не зло.

— Коли в мене болить зуб, мені не до розумувань на цю тему,— заперечив я.— Одначе факт лишається фактом: ти такий, який ти є. І Хазяїн,— я ледь наголосив останнє слово,— знає це. Він знає, чого ти хочеш. Знає твою слабинку, друже. Ти хочеш робити добро, і він дасть тобі змогу робити його з великим розмахом.

— Добро,— жорстко мовив він і скривив свою довгу й тонку верхню губу.— Добро… З біса доречне слово, коли йдеться про такого, як він.

— Справді? — недбало кинув я.

— Кожній рослині потрібен певний клімат, а ти знаєш, який клімат навколо того суб’єкта. Чи мав би знати.

Я знизав плечима.

— Річ добра сама собою — якщо вона добра. Когось поймає любосна сверблячка, і він пише сонета. Чи стане гіршим той сонет,— якщо він добрий, у чому я сумніваюся,— через те, що дама, в яку втьопався автор, заміжня і, отже, його пристрасть, так би мовити, незаконна? Чи перестане роза бути розою, якщо…

— Ну, це ти зовсім не туди заїхав,— перебив він.

— Он як, я не туди заїхав,— мовив я і підвівся з крісла.— Тисячу років тому, коли ми були хлопчаками й сперечалися цілісінькі ночі і я заганяв тебе в глухий кут, ти завжди казав так само. Чи здолає класний боксер класного борця? Чи здолає лев тигра? Хто кращий поет — Кітс чи Шеллі? Що таке добро, істина, краса? Чи є бог? Сперечалися до ранку, і я завжди брав гору, але ти, негіднику,— і я ляснув його по плечу,— ти завжди казав, що я не туди заїхав. Ні, малий Джеккі ніколи не заїжджає не туди. І ніколи не веде пустих балачок, і…— Я озирнувся й згріб своє пальто та капелюха.— 3 цією думкою я тебе залишу і…

— Страх яка глибока думка,— сказав Адам, але він уже всміхався й знову був моїм товаришем, Другом Дитинства.

Та я пустив це повз вуха й сказав:

— Ти не можеш закинути мені, що я не відкрив своїх карт, своїх і Хазяїнових, а тепер я зникаю, щоб устигнути на вечірній поїзд до Мемфіса, де я маю зустрітися з медіумом.

— З медіумом? — перепитав він.

— З вельмитямущим медіумом на ім’я міс Літлпо, і вона передасть мені звістку з Потойбіччя, що Хазяїнову лікарню очолить один чорнявий, гарний із себе і знаменитий сучий син, на прізвище Стентон.

З цими словами я грюкнув дверима і, спотикаючись, побіг униз темними сходами, бо в таких будинках ніхто не міняє перегорілих лампочок, на площадках стоять дитячі коляски, килимова доріжка вичовгана до ниток, а у вогкому повітрі тхне собаками, пелюшками, капустою, старими бабами, горілим жиром і одвічною людською долею.

Я зупинився на темній вулиці і озирнувся на будинок. Штора на одному з вікон не була спущена, і я побачив за столом у малесенькій кухні-їдальні гладкого лисого чоловіка в сорочці, що нависав над своєю тарілкою, мов лантух, поставлений сторч на стілець, поруч стояла дівчинка й смикала його за руку, а жінка у бахматому, геть вицвілому платті, із звислими рівними пасмами волосся, несла від плити паруючу каструлю — тато прийшов, як завжди, пізно, і в нього болить кісточка на нозі, і знову прострочено плату за квартиру, і Джонні потрібні нові черевики, а Сьюзі принесла погані оцінки,— і Сьюзі мляво смикала його за руку, не зводила з нього придуркуватих очей і з присвистом дихала крізь аденоїди, і в різкому світлі голої лампочки, що звисала зі стелі, буяли ядучі, з відтінком мідного купоросу, барви на криво повішеному малюнку Максфілда Парріша⁶³. Десь у будинку гавкав собака, а ще десь надсадно плакало немовля. І все те було Життя, і Адам Стентон жив у самісінькій його гущі, так що ближче вже й нікуди, тулився до того життя, дихав капустяним духом, натикався на дитячу коляску, вклонявся у вестибюлі свіжоспеченому юному подружжю, що трималося за руки й жувало гумку, чув за тонкою переділкою стогін старої жінки, якій уже не дожити до літа (рак — пояснив мені він), ходив по витертому килиму між купами книжок та розхитаними кріслами. Можливо, він тулився до Життя, щоб зігрітися, бо власного життя не мав — тільки роботу, скальпель та ще оту чернечу келію. Чи, може, і не для того, щоб зігрітися. Може, він нахилявся до Життя, мацав йому пульс, спостерігав його своїми глибоко посадженими, зосередженими голубими лікарськими очима, заклопотаний і готовий дати таблетку, влити мікстуру, пустити в діло скальпель. Може, хотів бути якнайближче до нього, щоб його власні діла не втрачали сенсу. Щоб вони й самі стали Життям. А не просто вправним застосуванням практичного вміння, набутого людиною завдяки тому, що вона одна з усіх тварин має розвинений великий палець.

Та, власне, то дурниця, бо хоч би чим ти жив — це однаково Життя. І слід про це пам’ятати, зустрівши колишнього шкільного товариша, що каже: «А ось в останній нашій експедиції на Конго…» — або: «Е, та в мене прегарна жіночка і трійко чудових дітлахів…» Треба пам’ятати про це й тоді, коли сидиш у холі готелю, або, спершись на стойку, розмовляєш з барменом, або стоїш увечері на початку березня серед темної вулиці й заглядаєш в освітлене вікно. І запам’ятати, що в малої Сьюзі аденоїди, а хліб напевне підгорів, і податися геть, бо час мені ціпка узяти і до поїзда рушати, щоб весь гріх із себе зняти. Атож, хоч би чим ти жив, це однаково Життя.

Коли я повернувся й пішов вулицею, у будинку гримнула музика, така гучна, що заглушила крик немовляти й здвигнула старі муровані стіни. То було Адамове фортепіано.

Я встиг на поїзд до Мемфіса, провів там три дні, відбув спіритичний сеанс із міс Літлпо і повернувся. З фотокопіями та офіційними письмовими свідченнями у портфелі.

Повернувшись, я знайшов у поштовій скриньці телефонний виклик. Номер був Аннин, потім у трубці озвався Аннин голос, і, як завжди, у мене стріпнулось і впало серце, мовби жаба шубовснула у порослий лататтям ставок. І по воді пішли кола.

Її голос сказав, що їй треба мене побачити. Я відповів, що це дуже просто й що вона може бачити мене до кінця своїх днів. Вона пустила повз вуха цей мій невинний жартик,— чого він, власне, й заслуговував,— і сказала, що повинна зустрітися зі мною негайно. У «Склепінні», запропонував я, і вона погодилась. «Склепіння» був Слейдів бар.

Я прийшов туди перший і випив із самим Слейдом серед м’якого світла, тихої музики та блискучого хрому, і, дивлячись на круглий, кольору слонової кістки Слейдів череп, на його дорогий костюм і на величну блондинку за касою, із сумом пригадав той давній, ще за сухого закону, ранок, коли в задній кімнаті своєї загидженої мухами пивнички Слейд, тоді ще з густою чуприною і з порожніми кишенями, відмовився допомагати Даффі, коли той намагався напоїти пивом братика Віллі з провінції, що хотів лимонаду й згодом став Віллі Старком. Це й вирішило Слейдову долю. І ось тепер, п’ючи з ним по чарці й дивлячись на нього, я зачудовано думав, від якої ж дрібнички часом залежить загибель чи порятунок людини.

Потім я поглянув у дзеркало за стойкою і побачив, як у двері заходить Анна Стентон. Чи, власне, як її відображення заходить у відображення дверей. Якусь хвилю я зволікав, не обертаючись до дійсності. А натомість і далі дивився на відображення там, за склом, наче на давній спомин, раптом вихоплений з крижаної брили пам’яті,— так, буває, дивишся взимку на вмерзлий у прозору кригу струмка яскравий багряно-золотий листок і враз пригадуєш собі осінню пору, коли всі ті барвисті золоті й багряні листки святково прикрашали гілля дерев і їх заливали потоки сонячного світла, якому, здавалося, ніколи не буде кінця. Одначе тут був не спомин, це була сама Анна Стентон, що стояла в прохолодній глибині дзеркала над рядами блискучих пляшок і сифонів, трохи віддалік на синьому килимі, дівчина — та ні, вже й не скажеш, що дівчина, а молода жінка,— п’ять футів і чотири дюйми на зріст, із стрункими тугими литками, тендітними стегнами, але такими округлими, ніби їх виточено на токарному верстаті, та станом, що його, здавалося, можна обхопити пальцями,— і все це було у сірому фланелевому костюмі зумисне строгого чоловічого крою, що насправді просто-таки виставляв напоказ сховані під ним аж ніяк не чоловічі принади.

Вона стояла біля дверей і ще не почала нетерпляче постукувати ногою по синьому килиму, а спокійно озирала залу, поволі повертаючи з боку на бік гладеньке свіже обличчя під блакитним фетровим капелюшком. У дзеркалі я бачив, як зблискували голубінню її очі.

Потім вона помітила мою спину біля стойки й рушила до мене. Я не озирнувся і не перехопив її погляду в дзеркалі. Спинившись позад мене, вона покликала:

— Джеку.

Я не обернувся.

— Слейде,— мовив я,— ця незнайома жінка скрізь переслідує мене. Я думав, у вас тут пристойний заклад. То чи не могли б ви щось удіяти?

Слейд рвучко повернувся й поглянув на незнайому жінку, чиє обличчя враз пополотніло, а очі спалахнули, мов два дугові ліхтарі.

— Дамочко,— сказав Слейд,— слухайте, дамочко…

Та дамочка вже поборола миттєве заніміння, і до обличчя їй прилила кров.

— Джеку Берден! — мовила вона.— Якщо ти зараз же не…

— Вона знає, як вас звуть,— сказав Слейд.

Я обернувся й опинився віч-на-віч із дійсністю — вже не з давнім спомином із криги пам’яті, а з чимось розпашілим, люто-котячим, смертоносним, наелектризованим, ладним ось-ось вибухнути.

— Ну, скажу я вам! — вигукнув я.— Та це ж моя наречена! Познайомтеся, Слейде, це Анна Стентон. Ми збираємось одружитися.

— А-а-а,— мовив Слейд з обличчям безвиразним, мов брудна тарілка в раковині.— Радий по…

— Ми одружимося в дві тисячі п’ятдесятому році,— сказав я.— То буде бучне весілля у червні місяці, і…

— То буде смертовбивство у березні місяці,— озвалась Анна,— і в цю ж таки мить.— Кров уже відлила їй від щік, вона всміхнулась і подала руку Слейдові.

— Радий познайомитися,— промовив Слейд, і хоч обличчя його й далі лишалося незворушне, наче в дерев’яного індіанця перед тютюновою крамничкою, проте очі не обминули жодної деталі під жакетом.— Вип’єте чогось?

— Дякую,— відказала Анна й попросила мартіні.

Коли ми випили, вона сказала:

— Нам треба йти, Джеку.— Тоді ще раз подякувала Слейдові і повела мене в ніч, сповнену неонового світла, бензинового чаду, пахощів смаженої кави та гудків таксі.

— У тебе чудове почуття гумору,— зауважила Анна.

— Куди ми йдемо? — ухилився я од відповіді на її зауваження.

— Хлюст!

— Куди ми йдемо?

— І коли ти подорослішаєш?

— Куди ми йдемо?

Ми йшли навмання бічною вулицею повз обертові двері кафе та устричних барів, повз газетні кіоски та старих жінок, що продавали квіти. Я купив Анні гарденії і, подаючи їй букетик, сказав:

— Може, я й справді хлюст, але це тільки один із способів убивати час.

Ми пройшли ще півкварталу серед юрби, що, вируючи, вливалася й виливалася крізь обертові двері.

— Куди ми йдемо?

— Я б нікуди з тобою не пішла,— відказала вона,— але нам треба поговорити.

Ми саме поминали ще одну стару квіткарку. Отож я взяв другий букетик гарденій, заплатив сорок центів і тицьнув його Анні, сказавши:

— Якщо не будеш чемна, я завалю тебе цими бісовими квіточками.

— Ну гаразд,— мовила вона,— гаразд, я буду чемна та мила.— І сперлася мені на руку, пристосовуючись до моєї ходи й тримаючи квіти у вільній руці, а сумку під пахвою.

Отак у ногу, але мовчки ми пройшли ще півкварталу. Я дивився вниз, спостерігаючи, як мелькають її ноги,— раз-два, раз-два. Її чорні замшеві черевики, дуже строгі, схожі на чоловічі, твердо стукали підборами по тротуару, але черевики були маленькі, і тендітні кісточки заворожливо мигтіли — раз-два, раз-два.

Потім я запитав:

— Куди ми йдемо?

— Та просто гуляємо,— відказала Анна.— Я така неспокійна, що не можу всидіти на місці.

Ми йшли далі, в напрямі до річки.

— Я хотіла поговорити з тобою,— сказала вона.

— Ну то говори. Співай. Виливай душу.

— Не зараз,— спокійно мовила вона й звела на мене очі, і в світлі вуличного ліхтаря я побачив, що обличчя в неї дуже поважне, навіть стурбоване. Шкіра на ньому була ніби розгладжена й туго натягнена на бездоганної форми основу. У цьому обличчі не було нічого зайвого і завжди ледь помітно прозирало старанно стримуване й тамоване нервове напруження, загнане в гладеньку оболонку позірного спокою, мов полум’я лампи під скло. Та я бачив, що того вечора Анні було важче, ніж звичайно, тамувати напруження. Здавалося, ще трохи викрутити гніт — і скло трісне.

Я промовчав, і ми пройшли ще трохи далі. Тоді вона сказала:

— Потім. А поки що просто прогуляймося.

І ми прогулювалися. Вулиці з барами, більярдними та ресторанами, де за обертовими дверима гриміла чи скімлила музика, вже лишилися позаду. Тепер ми йшли брудною темною вуличкою, де попід стінами будинків гасали двоє хлопчаків, час від часу уривчасто й глухо погукуючи, мов болотяні птахи. Усі вікна в тих будинках були закриті віконницями, лише подекуди крізь них пробивався тонесенький промінчик світла чи ледь чутний звук голосів. Ближче до літа, коли потеплішає, тут вечорами сидітимуть на ганках люди й перемовлятимуться між собою, а якщо ти чоловік і йдеш самотою, там чи там котрась жінка невимушено кине: «Гей, любчику, хочеш?..» Бо то вже район кубел розпусти і деякі з тих будинків — саме такі кубла. Одначе тепер, напровесні, та ще пізно ввечері, всяке життя, хоч яке воно є в тих будинках — добре чи погане,— ще заховане глибоко в темних шкаралупах із мокрої крихкої цегли чи потрісканого дерева. А от десь через місяць, на початку квітня, коли ген за містом водяні гіацинти заполонять кожний дюйм чорної води в протоках, притоках, затоках і затонах своїм буйним, грубим, м’ясистим задушливим цвітом усіх відтінків від ніжно-лілуватого до соромітно-бурякового; і свіжі, зворушливі, мов дівочі сни, ясно-зелені пагінці на старих кипарисах розвинуться у звичайне собі віття; і з мочарів через шосе посунуть лискучі, слизькі, кольору болотяного мулу мокасинові змії завтовшки з руку, і твоє переднє колесо, наїхавши на одну з них, підскочить, шваркне й з глухим бамкотом торохне її об спід крила; і над мочарами закипить мошва, день і ніч коливаючи повітря своїм дзижчанням, схожим на шум електричного вентилятора; і як їхатимеш поночі, то десь на мочарах пугукатимуть і плакатимуть сови, і в тих звуках учуватимуться любов, і смерть, і прокляття, а котрась одна вирине із чорної пітьми в пучок світла твоїх фар, наразиться на радіатор і вибухне, мов розпорота пір’яна подушка; і навколишні поля потопатимуть у буйній траві — шорсткій чи липкій і соковитій,— що її худоба їсть і їсть, але ніколи не набирає тіла, бо та трава росте з чорнозему, і, хоч би як глибоко сягало її коріння, хай і до самісіньких глибин, там буде все той самий чорний масний злежалий грунт і ні одного камінця, щоб дати траві кальцію,— то от, десь через місяць, на початку квітня, коли поза містом діятимуться всі ті речі, на цій вулиці, якою йшли тепер Анна Стентон і я, одного вечора розколються шкаралупи старих будинків і вихлюпнуть назовні усе замкнуте в них життя.

Та поки що ця вулиця була безлюдна й темна, лише в кінці кварталу виднівся похилений ліхтар, у світлі якого між будинків із зачиненими віконницями маслянисто блищала бруківка, і все те скидалося на театральну декорацію. Здавалося, зараз недбалою ходою вийде героїня, обіпреться на ліхтарний стовп і запалить сигарету. Але вона не вийшла, і ми з Анною Стентон і далі простували серед тих декорацій, що не здавалися картонними лише тоді, коли ти доторкався рукою до гладенької вогкої цегли чи до шерехатого тиньку. Простували мовчки. Чи не тому, що в такій з біса екзотичній, схожій на театральну декорацію місцині кожне вимовлене слово прозвучало б так, наче його придумав якийсь патлатий вихлястий молодик, що мешкав в одному з тих картонних будинків, десь під самим дахом (і з вікном на глухе подвір’я — атож, чорт забирай, саме на подвір’я) і написав п’єсу для Маленького Театру, на початку якої героїня недбало йде ледь освітленою вулицею між картонними будинками і, спершись на похилений ліхтарний стовп, запалює сигарету. Одначе Анна Стентон не була тією героїнею, тож вона не спинилася біля ліхтарного стовпа й не промовила ані слова, і ми пішли далі.

Ми йшли далі, аж поки вийшли до річки, де стояли склади, а від берега у воду, наче пальці, витикалися доки. Їх залізні дахи тьмяно блищали у світлі вуличних ліхтарів. Над громаддям доків плавав і клубочився густий туман, а в просвітах то там, то там видно було оксамитово-чорну гладеньку непорушну воду, що тьмяно відсвічувала, мов залізо дахів, чи лисніла, наче мокре прилизане хутро морського котика. За доками ледь бовваніли проти темного неба куці щогли вантажних суден. Десь нижче за водою жалісно озивався гудок. Ми йшли повз доки й дивилися на річку, чорну поверхню якої встеляв клоччастий, мов вата, туман. Він слався над самою водою, і, коли ти дивився поверх нього, здавалося, ніби стоїш уночі на горі і під тобою на багато миль попереду залягають хмари. На протилежному березі світилося кілька вогників.

Ми порівнялися з причалом, де літніми надвечір’ями я не раз бачив, як екскурсійні пароплави забирали на борт пасажирів, що вирушали на прогулянку по річці при світлі місяця,— збуджену, галасливу, обтяжену малечею, налиту лимонадом і віскі, мокру від поту юрбу. Та тепер там не було великого колісного пароплава, білого, як весільний торт, химерного й неправдоподібного зі своїми червоними та позолоченими прикрасами, не чулося ні свистків, ні механічного піаніно, що вигравало «Діксі». Скрізь було тихо, як у домовині, й безлюдно, як у пустелі Гобі безмісячної ночі. Ми пройшли в кінець причалу, сперлись на поруччя і стали дивитися на річку.

— Ну? — мовив я.

Анна мовчала.

— Ну?— повторив я.— Здається, ти хотіла поговорити.

— Про Адама,— сказала вона.

— А що там з Адамом? — спокійно запитав я.

— Ти ж знаєш… чудово знаєш… ти ж був у нього…

— Слухай,— сказав я, відчуваючи, як шугає мені в голову кров і як гострішає мій голос,— я справді був у нього й запропонував йому роботу. Він дорослий чоловік, і якщо це йому не до душі, хай відмовиться. Отож нема чого звинувачувати мене і…

— Я тебе не звинувачую,— заперечила Анна.

— То й не треба нападатися на мене,— сказав я.— Якщо Адам не може зважитись, не може сам дати собі раду, я в цьому не винен.

— Та я й не звинувачую тебе, Джеку. Ти став такий дражливий, Джеку, слова тобі не скажи.

Вона поклала долоню на мою руку, що лежала на поруччі, легенько поплескала по ній, і я відчув, як тиск у мені впав на кілька атмосфер.

— Якщо він не може сам дати собі раду, то ти…— знову почав я.

Та вона швидко й різко урвала мене:

— Не може. У тім-то й річ.

— Та послухай, я ж тільки переказав йому пропозицію.

Її рука, покладена на мою, щоб заспокоїти мене й знизити тиск пари, раптом стислась, і нігті з біса боляче вп’ялися мені в тіло. Я аж сахнувся, та, навіть сахнувшись, почув, як Анна тихо й напружено, майже пошепки, сказала:

— Ти можеш умовити його прийняти цю пропозицію.

— Він дорослий чоловік і…— почав був я.

Але вона знов урвала мене:

— Ти повинен його умовити… повинен!

— Якого біса…— мовив я.

— Ти повинен,— повторила вона тим самим напруженим голосом.

Я був певен, що з-під її пальців на моїй руці вже виступила кров.

— Хіба ж не ти щойно вичитувала мені за те, що я тільки переказав йому цю пропозицію,— дорікнув їй я,— а тепер я повинен умовляти його прийняти її.

— Я хочу, щоб він прийняв її,— сказала Анна, і рука її розтислася.

— Побий мене бог, коли я щось розумію,— зауважив я, звертаючись до чорного міжзоряного простору, і втупив погляд у її обличчя. Було темно, і я бачив тільки, яке воно неприродно біле, аж крейдяне, і як блищать у темряві її очі, але зрозумів, що вона говорить цілком серйозно.— То ти хочеш, щоб він погодився? — повільно запитав я.— Ти, дочка губернатора Стентона й сестра Адама Стентона, хочеш, щоб він погодився на це?

— Повинен погодитись,— відказала вона, і я побачив, як її тендітні руки в рукавичках учепилися в поруччя, і мені стало жаль те поруччя. Вона дивилася на клубчастий килим туману над річкою, мов з гори на хмари, що оповили темний світ унизу.

— Чому? — спитав я.

— Я пішла до нього,— сказала вона, не відводячи погляду від річки,— поговорити про це. Коли я йшла, то ще не була певна, що йому слід погодитись. Тоді ще не була, та коли побачила його, впевнилася.

Щось у її словах непокоїло мене, як ото шум за сценою, чи порошинка в оці, чи сверблячка, коли в тебе зайняті руки й не можна почухатись. Я слухав, що вона каже, але причина була не в самих її словах. У чомусь іншому. Та я не міг збагнути, в чому. Тож облишив тим часом цю думку й слухав далі, що каже Анна.

— Зрозуміла, тільки-но побачила його,— провадила вона,— умить зрозуміла.— Знаєш, Джеку, він був такий знервований… просто ненормальний якийсь… а я ж тільки спитала його. Наче відгородився від усього… від усіх… Навіть від мене. Ну, не те щоб відгородився, але немає вже між нами того, що раніш.

— Він так багато працює,— зауважив я непереконливо.

— Працює…— проказала вона за мною. — Авжеж, він багато працює. Ще зі студентських літ працював, мов чорний раб. Щось його весь час підстьобує, підстьобує… Не гроші, не кар’єра, не… ну не знаю що…— Голос її завмер.

— Усе дуже просто,— сказав я.— Він хоче робити добро.

— Добро…— луною озвалася вона. А тоді сказала: — Я завжди теж так думала… Він і справді робить добро… але…

— Але що?

— Ой, не знаю… Не слід би таке казати… не слід… але я мимоволі думаю, що ота його робота… хай він навіть робить добро… але все те лише спосіб відгородитися від світу. Навіть від мене… так, навіть від мене.

Вона помовчала, потім сказала:

— Ой Джеку, ми страшенно посварилися. Просто жах. Я прийшла додому й цілу ніч проплакала. Ти знаєш, як ми завжди були між собою. І раптом — така страшна сварка. Ти ж знаєш, як між нами велося? Знаєш? — вимогливо запитувала вона, схопивши мене за руку, ніби змушувала погодитись, сказати, що я знаю, як між ними велося.

— Так,— підтвердив я,— знаю.— Тоді поглянув на неї і раптом злякався, що вона знов заплаче; але вона не заплакала — я мав би знати, що такі, як вона, плачуть лише вночі у подушку. Якщо плачуть узагалі.

— Я сказала йому…— провадила Анна.— Сказала, що коли він хоче робити добро… справжнє добро… то оце якраз слушна нагода. Якраз таке діло. Взяти під свою руку медичний центр. Навіть розширити його. Ну, і все таке інше. Та його враз наче кригою скувало. Він сказав, що й духу його там не буде. Тоді я почала дорікати йому, що він себелюбний… себелюбний і надто гордий… що для нього власна гордість важливіша за все. І за добрі діла, і за його обов’язок. А він люто поглянув на мене, схопив за руку та й каже: ти нічого не розумієш, людина має певні обов’язки й перед собою. Я сказала, що то все від надмірної гордості, тільки від гордості, а він: атож, я гордий, що не заплямував себе брудом, а коли ти хочеш, щоб це сталося, то можеш…— Вона замовкла, тяжко зітхнула, як видно, набираючись духу доказати все до кінця.— Ну, він хотів сказати, що я можу забиратися геть. Але не сказав. І я рада…— Вона знову помовчала.— Я рада, що він цього не сказав. Принаймні не сказав уголос.

— Та він такого й не думав,— докинув я.

— Не знаю… не знаю. Побачив би ти, як люто палали його очі і як побіліло й викривилось обличчя. Ну скажи мені, Джеку,— і вона знову шарпнула мене за руку, наче я не хотів їй відповідати,— чому він опирається? Чому він такий? Невже не розуміє, що повинен узятися до цього? Що там потрібна саме така людина, як він, і що це його обов’язок? Чому, Джеку? Чому?

— Якщо казати все як є,— відповів я,— тому що він Адам Стентон, син губернатора Стентона, онук судді Пейтона Стентона і правнук генерала Моргана Стентона, і все своє життя він живе із свідомістю того, що були такі часи, коли всім орудували добромисні, великодушні люди в панчохах та черевиках зі срібними пряжками, чи в синіх мундирах континентальної армії, чи у фраках, чи хай навіть у скунсових і оленячих шапках — він, Адам Стентон, не сноб,— люди, що сідали за круглий стіл і щиросердо обговорювали питання загального добра. Тому що він романтик і створив в уяві свою картину світу, а коли світ не відповідає цій картині, то ладен відцуратися від нього. Навіть якби довелося вихлюпнути із змилками й дитину. А це,— додав я,— у таких випадках завжди неминуче.

Мої слова змусили Анну замислитись. Вона відвернулася від мене і якусь хвилю знов видивлялася на оповиту туманом річку. Потім прошепотіла:

— Треба, щоб він погодився.

— Ну що ж,— сказав я,— коли ти хочеш, щоб він погодився, то мусиш змінити оту картину світу в його свідомості. Або я не знаю Адама Стентона.

А я таки знав Адама Стентона і в цю хвилину бачив перед собою його обличчя, туго обтягнуте шкірою, з вольовим ротом, схожим на добре загоєну рану, та глибоко посадженими голубими очима, що виблискували чистою кригою.

Вона нічого не відповіла.

— Це єдиний спосіб,— сказав я,— то, може, спробуй вдатися до нього.

— Треба, щоб він погодився,— прошепотіла вона, й далі дивлячись на річку.

— Ти дуже цього хочеш?

Вона обернулася до мене, і я пильно поглянув їй в обличчя. Потім вона мовила:

— Над усе в світі.

— Це правда? — спитав я.

— Щира правда. Це потрібно йому. В цьому його порятунок. — Вона знов схопила мене за руку. — Потрібно йому самому. Більше, ніж будь-кому іншому, йому самому.

— Ти певна?

— Певна,— палко відказала вона.

— Я питаю, чи певна ти, що справді цього хочеш? Над усе в світі?

— Так,— сказала вона.

Я вдивлявся у її обличчя. Це було прекрасне обличчя,— а як не прекрасне, то ще краще,— туге, гладеньке, ощадливо виліплене, довершене обличчя; воно біліло в сутіні, наче мармур, і на ньому темними жаринами жевріли очі. Я вдивлявся в це обличчя, і тієї миті більш нічого для мене не існувало, а всі запитання просто згинули, немов упали в туман під нами і їх понесла геть безгучна масляниста течія.

— Так,— повторила Анна пошепки.

Та я й далі не відводив погляду від її обличчя — це вперше я бачив його по-справжньому за стільки років, бо побачити щось отаким зірким, ясним поглядом можна, тільки відсторонившись від часу і запитань.

— Так,— прошепотіла вона й поклала руку мені на зап’ясток, цього разу легенько.

І цей дотик ураз повернув мене до дійсності.

— Ну гаразд,— мовив я, стріпнувшись,— але ж ти не знаєш, про що просиш.

— То байдуже,— відказала вона.— Ти можеш його переконати?

— Можу,— сказав я.

— Чому ж ти не зробив цього?.. Чому зволікав?.. Чому…

— Боюся,— повільно відповів я,— боюся, що я б ніколи цього не зробив… принаймні в такий спосіб… якби ти, ти сама, не попросила мене.

— А як ти можеш це зробити? — запитала вона, стиснувши мою руку.

— Дуже просто,— сказав я. — Я можу змінити картину світу, яку він створив у своїй уяві.

— Яким чином?

— Дам йому урок історії.

— Урок історії?

— Так. Я ж історик, хіба ти забула? А ми, історики, знаємо, що людина — створіння дуже складне, вона не буває тільки добра чи тільки погана, а завжди добра й погана водночас, і добре в ній випливає з поганого, а погане з доброго, і все так перемішалося, що й сам чорт ногу зломить. Одначе Адам — учений, і для нього в усьому існує чіткий лад: коли молекула кисню стикається з двома молекулами водню, вона завжди поводиться однаково, і кожна річ завжди лишається сама собою,— отож, коли Адам-романтик створює у своїй уяві картину світу, вона виходить така сама, як і та, з якою має справу Адам-учений. У всьому чіткий лад. Усе раз і назавжди визначене. Молекула добра завжди поводиться однаково. Молекула зла завжди поводиться однаково. У нього…

— Годі,— звеліла Анна,— годі. Кажи, що там у тебе. Ти намагаєшся уникнути прямої відповіді. Заговорюєш мені зуби. Ану кажи.

— Гаразд,— мовив я.— Пригадуєш, я питав тебе про суддю Ірвіна — чи опинявся він у скруті? Таки опинявся. І дружина його не була багатою. Він тільки думав, що вона багата. І тоді він узяв хабара.

— Суддя Ірвін? — перепитала вона.— Хабара?

— Так,— відказав я. — І я можу це довести.

— Він… він був другом мого батька._ він…— Вона замовкла, випросталась, відвернула від мене обличчя й утупила очі в простір над річкою, а тоді твердо, ніби не до мене, а до цілого світу, промовила:— Ну, це ще ні в чому не переконує. То ж суддя Ірвін.

Я не відповів. І теж звернув погляд у темряву, на клубчастий туман над водою.

Та хоч я й не бачив Анни, проте відчував, як вона знов повернулася до мене.

— Ну скажи що-небудь,— мовила вона, і я вловив у її голосі неспокій.

Але я нічого не сказав. Стояв і чекав. Чекав і слухав, як у тиші плюскоче вода об занурені в туман підпори причалу.

Потім Анна сказала:

— Джеку… а мій… мій батько… і він…

Я не відповів.

— Ти боягуз! — кинула вона.— Боїшся мені сказати.

— І він,— сказав я.

— Узяв хабара? І він? Він? — Вона знов щосили шарпала мене за руку.

— Ну, це вже занадто…— відповів я.

— Занадто, занадто…— передражнила вона мене і, не пускаючи моєї руки, голосно засміялася. Тоді раптом бридливо відштовхнула мою руку і сахнулася вбік.— Не вірю! — заявила вона.

— Це правда,— сказав я.— Він знав про Ірвіна й покривав його. Я можу це довести. Маю документи. Мені дуже жаль, але це правда.

— Ах, тобі жаль! Страшенно жаль! Ти розкопав усе це, всі ці брехні… для того… для того Старка… для нього… і тепер тобі страшенно жаль…— Вона знов засміялася, а тоді рвучко повернулась і побігла геть по причалу, спотикаючись і все так само сміючись.

Я кинувся за нею.

Я наздогнав її майже в кінці причалу і вже хотів був схопити, коли із затінку під стіною складу виступив поліцай і гукнув:

— Гей, приятелю!

В ту мить Анна спіткнулась, і я підхопив її під руку. Її хитало.

Поліцай підійшов до нас.

— У чому річ?— запитав він.— Чого ви гналися за цією дамою?

— З нею істерика,— швидко відповів я,— і я хотів допомогти їй, вона трохи випила, якусь там чарчину-другу, і з нею істерика, бо її спіткало велике горе…

Поліцай — дебелий, присадкуватий, волохатий — перевальцем підступив ближче і, нахилившись до Анни, втягнув носом повітря.

— … і вона так тяжко вражена, що мусила випити, і в неї почалась істерика. Я хочу провести її додому.

Його м’ясисте, з чорною щетиною обличчя звернулося до мене.

— Ось я проведу вас додому,— погрозив він.— У поліційному фургоні. Як не будете належно поводитись.

Він просто патякав. Я розумів, що то пусте патякання, аби лиш почути свій голос, бо година була вже пізня і він осовів і знудився знічев’я. Я це розумів і мав би шанобливо сказати, що поводитимусь належно, чи, може, засміятися й навіть підморгнути: мовляв, ну що ви, капітане, я й сам її доведу куди треба. Та я не зробив ні того, ні того. Я був збуджений і мусив підтримувати Анну, що хиталась у мене під рукою, уривчасто й шумно дихаючи, а тут іще його клята гладка щетиниста пика перед очима. Отож я сказав:

— Чорта лисого ти проведеш.

Очі його полізли на лоба, обличчя набігло темною кров’ю, і, крутячи в руці свого кийка, він швидко підступив майже впритул до нас.

— Не чорта лисого, а вас обох, і оце зараз же, бог мені свідок! — сказав він, а тоді додав: — Ану рушай.— І, тицьнувши мене кийком, повторив: — Ану рушай.

Він штовхав мене в кінець причалу, де, напевне, був постовий телефон.

Я ступив два чи три кроки, відчуваючи кінець кийка в себе на попереку й тягнучи Анну, що не озивалась ані словом. Потім схаменувся.

— Чуєш, ти, коли не хочеш завтра вранці вилетіти з поліції, то послухай, що я тобі скажу.

— Ось я тобі послухаю! — відказав він і вже добре двигнув мене кийком у нирку.

— Якби не дама,— сказав я,— я б не став тебе спиняти: копай собі яму. Згоден навіть прокататися до відділка. Та я раджу тобі добре подумати.

— Добре подумати! — перекривив він, плюнув убік і знову двигнув мене.

— Зараз я засуну руку в кишеню,— мовив я,— але там не пістолет, а тільки гаман, і тоді я щось тобі покажу. Ти чув коли про Віллі Старка?

— Аякже,— відповів він. І двигнув мене кийком.

— А про Джека Бердена чув? — спитав я.— Про газетяра, що ніби секретар у Віллі?

Він якусь мить думав, і далі штовхаючи мене.

— Чув,— буркнув нарешті.

— То, може, тобі цікаво буде побачити мою візитну картку,— сказав я і сягнув рукою по гамана.

— Ану не рипатися,— звелів він і спинив кийком мою руку.— Я сам дістану.

Він витяг з моєї кишені гамана й уже намірився розкрити його. Із принципу.

— Тільки розкрий,— сказав я,— і тоді вже вилетиш однаково, хоч викликай фургон, хоч ні. Дай сюди.

Поліцай віддав мені гамана. Я дістав звідти картку й тицьнув йому в руки. Він став роздивлятись її у тьмяному світлі ліхтарів.

— От біс,— просичав він, так наче вийшло повітря з дитячої кульки,— де ж мені було знати, що ви звідти?

— Іншим разом спершу дізнайся,— відказав я,— а тоді вже пустуй. Ану виклич мені таксі.

— Слухаюсь, сер,— мовив він, ненавидячи мене своїми поросячими очицями на брезклому обличчі.— Слухаюсь.— І пішов до постового телефону.

Раптом Анна випручалась, і я подумав, що вона хоче втекти. Отож знову схопив її.

— Ого, який ти чудовий…— заговорила вона хрипким шепотом.— Такий чудовий, що куди… просто неперевершений… Угамовуєш грубіянів… розправляєшся з поліцаями… просто чудо…

Я стояв і тримав її, не дослухаючись до її слів, тільки відчуваючи в собі якийсь тягар, холодний камінь.

— …ти такий чудовий… і чистий… і все таке чудове й чисте…

Я не озивався.

— …такий уже ти чудовий… і чистий, і дужий… справжній герой…

— Пробач, я повівся, як сучий син,— мовив я.

— Не доберу, про що саме ти кажеш,— глузливо-лагідно прошепотіла вона, так злісно наголосивши оте «саме», що воно ввігналося мені в бік, мов бандерилья. А тоді рвучко відвернулася й більш і оком на мене не повела, і лікоть, що його я стискав, так само міг належати й манекенові у вітрині, і отой тягар у мене в шлунку був наче вкритий слизом камінь на дні глибокого колодязя, і поросячі очиці на брезклому, вкритому чорною щетиною обличчі вернулися й ненавиділи мене в глухій, повній туману ночі, і десь на річці жалісно скимлів гудок; а в таксі Анна Стентон забилася в куток якнайдалі від мене й сиділа дуже рівно, і по її білому обличчю раз у раз перебігало світло вуличних ліхтарів. Вона не озивалася до мене. Аж поки ми виїхали на вулицю з трамвайною колією. Тоді вона сказала:

— Вийдеш тут. Сядеш на трамвай. Я не хочу, щоб ти віз мене додому.

І я вийшов.

Шостого вечора по тому я почув голос Анни Стентон у телефонній трубці. Він промовив:

— Оті, як їх… оті папери, про які ти казав… надішли їх мені.

Я відповів:

— Я сам їх принесу.

Голос сказав:

— Ні. Надішли.

Я сказав:

— Гаразд. З одного документа в мене є зайва фотокопія. Завтра я зроблю копію з другого і надішлю обидві разом.

Голос сказав:

— Фотокопії… Отже, ти не довіряєш мені.

Я сказав:

— Завтра надішлю їх.

У чорній трубці клацнуло. А потім забринів тонкий, мов свист вітру, протяглий звук — звук простору, що швидко віддаляється від тебе, й безконечності, й цілковитої порожнечі.

Щовечора, повернувшись до своєї кімнати в готелі, я дивився на телефон. Я казав собі: «Він задзвонить». Одного разу мені навіть причулося, що він задзвонив, бо той раптовий пронизливий дзеленькіт постійно бринів у кожному моєму нерві. Але телефон тоді не дзвонив. То я просто почав засинати. А іншим разом я зняв трубку й приклав її до вуха, щоб почути, як у ній бринить тонкий протяглий звук усіх отих речей, які я називав.

Щовечора я питав біля конторки у вестибюлі, чи не дзвонили мені й не залишили свій номер. Так, номери часом залишали. Та все не ті.

Тоді я піднімався до своєї кімнати, де був телефон і портфель з фотокопією листа й письмовими свідченнями з Мемфіса. Я ще не віддав їх Хазяїнові. Навіть не сказав йому про них. Хоча й збирався віддати. Цього вимагали правила гри. Але не тепер. Трохи згодом. Після того як задзвонить телефон.

Та він не дзвонив.

А натомість десь через тиждень увечері, завернувши за ріг до свого коридора, я побачив якусь жінку, що сиділа на канапці недалеко від моїх дверей. Я намацав у кишені ключа, встромив його в замкову щілину і вже збирався зайти, коли відчув, що та жінка стоїть поруч мене. Я обернувся до неї. То була Анна Стентон. Вона підійшла безгучно по м’якому килиму. Та й не диво, з її легкою ходою.

— Так налякала, аж серце покотилося,— сказав я і, широко розчинивши двері, додав: — Заходь.

— Мені здавалося, ти дуже дбаєш про мою репутацію,— озвалася вона.— Принаймні вихвалявся, що дбаєш. Одного разу.

— Пригадую,— відказав я.— Та все ж таки заходь.

Вона зайшла й зупинилася посеред кімнати спиною до мене, і я зачинив двері. Тільки тепер я помітив у руці в неї, крім сумки, конверта із цупкого паперу.

Не обертаючись до мене, вона ступила до письмового стола біля стіни й кинула на нього конверт.

— Ось, візьми,— мовила вона.— Твої фотокопії. Повертаю їх. Я повернула б і оригінали, якби ти їх мені довірив.

— Знаю,— відказав я.

— Це було жахливо,— сказала вона, все ще не обертаючись до мене.

Я підійшов і доторкнувся до її плеча.

— Мені дуже прикро,— мовив тихо.

— Це було жахливо. Ти не уявляєш собі.

Я не уявляв собі, як це було жахливо. Отож мовчки стояв позад неї, більш не наважуючись торкнутися її і пальцем.

— Ти не уявляєш собі,— повторила вона.

— Ні,— мовив я,— не уявляю.

— Справді жахливо.— Анна повернулась, глянула на мене широко розплющеними очима, і я немов полетів у глибокий колодязь.— Жахливо,— провадила вона.— Я показала їх йому… ці папери… а він прочитав і застиг на місці… ані руш… і ні пари з уст… а обличчя пополотніло, тільки чути було, як він дихає. Тоді я доторкнулась до нього, а він подивився на мене… і довго так дивився… А потім каже… дивиться на мене й каже: «Ти…» Ото й тільки: «Ти…» І дивиться на мене.

— Пропади все воно пропадом,— мовив я.— А до чого ж тут ти? Чом він не звинувачує губернатора Стентона?

— Звинувачує,— відповіла вона.— Ще й як звинувачує. У тім-то й весь жах. Як він його звинувачує. Батька. Ти пам’ятаєш… ти пам’ятаєш, Джеку…— Вона простягла руку й поклала мені на лікоть.— Пам’ятаєш… нашого батька… який він був… як він читав нам уголос… як любив нас… як навчав Адама і пишався ним… скільки часу йому віддавав, сам навчав усього… А пам’ятаєш, Джеку, як він сідав біля каміна, я тоді була ще зовсім мала, і читав нам уголос, а я клала голову йому на коліна… Ой Джеку, ти пам’ятаєш?

— Пам’ятаю,— мовив я.

— Атож,— сказала вона,— атож… мама померла, і батько робив усе, що міг… він так пишався Адамом… і ось тепер Адам… тепер…— Анна пустила мою руку, відступила і розгублено піднесла пальці до скронь.— Ой Джеку, що ж я зробила? — прошепотіла вона.

— Ти зробила те, що вважала за потрібне,— твердо сказав я.

— Так,— прошепотіла вона.— Справді так.

— Що зроблено, те зроблено,— додав я.

— Атож, зроблено,— промовила вона голосно й зціпила зуби так, що враз стала схожа на Адама — і твердим, міцно стуленим ротом, і туго напнутою шкірою обличчя,— а коли вона підвела голову, так наче хотіла окинути поглядом цілий світ, я відчув, що ладен заплакати. Якби мав такий звичай.

— Атож,— підтвердив я,— зроблено.

— Він погодиться,— сказала Анна.

І я мало не запитав: «На що? На що він погодиться?» Бо в цю хвилину зовсім забув, навіщо розповів Анні про ту історію, навіщо дав їй фотокопії, навіщо вона показала їх братові. Забув, що все воно мало певну мету. Але тепер згадав і запитав її:

— Ти його переконала?

— Ні.— Вона повільно похитала головою.— Ні, я нічого не казала. Просто дала йому ті папери. І він зрозумів.

— І що?

— Я вже казала тобі. Він пильно подивився на мене й мовив: «Ти…» Отак, як оце я. А я йому: «Адаме, не кажи так, не треба, Адаме, не треба!» — «Чому?» — запитав він. «Бо я люблю тебе,— кажу,— і його люблю, батька». А він усе дивиться на мене, тоді каже: «Любиш його!— А потім:— Та хай він буде проклятий!» Я закричала: «Адаме, Адаме!..» Але він одвернувся, пішов до спальні й зачинив за собою двері. Тоді я вийшла на вулицю і довго ходила сама поночі. Щоб стомитися й заснути. Три дні він не озивався. А тоді подзвонив, щоб я прийшла до нього. Я прийшла, і він віддав мені оце.— Вона кивнула на конверт з фотокопіями.— І звелів переказати тобі, що він згоден. Щоб ти все залагодив. І більш нічого.

— І того задосить,— сказав я.

— Авжеж,— мовила вона й рушила повз мене до дверей. Узялася за ручку, повернула її і розчинила двері. Тоді обернулася до мене й додала:— Авжеж, таки задосить.

І вийшла.

Та вже за порогом стала, тримаючись за одвірок.

— Одне прохання…— сказала вона.

— Яке? — спитав я.

— Зроби мені ласку,— відповіла вона.— Перш ніж пустити в діло оті… папери… покажи їх судді Ірвіну. Дай йому шанс. Принаймні шанс.

Я погодився.

Великий чорний «кадилак», тьмяно поблискуючи капотом під вуличними ліхтарями,— мені було видно це навіть із заднього сидіння,— тихо шурхотів своїми дорогезними шинами під гіллям дерев, що зеленіло молоденьким листячком, бо був уже початок квітня. Потім ми звернули на вулицю, де таких гарних, розлогих дерев ніколи й не бувало.

— Тут,— сказав я.— Отой будинок праворуч, одразу за бакалією.

Ласун спинив «кадилака» біля бровки лагідно, наче мати, що цілує свою любу дитинку на добраніч. Тоді оббіг його спереду, щоб відчинити дверці Хазяїнові. Та Хазяїн уже стояв на тротуарі. Я теж вибрався з машини й став поруч нього.

— Ось воно, це кубло,— мовив я і рушив уперед.

Бо ми прибули з візитом до Адама Стентона.

Коли я сповістив Хазяїна про те, що Адам Стентон прийняв його пропозицію і доручив мені залагодити справу, Хазяїн сказав:

— Так-так.— Тоді зміряв мене поглядом з ніг до голови і додав: — Ти просто-таки Свенгалі.

— Еге ж,— мовив я,— чистий Свенгалі.

— Я хочу побачитися з ним,— сказав Хазяїн.

— Спробую привезти його сюди.

— Сюди? — перепитав Хазяїн.— Та ні, я сам до нього поїду. Якого біса, це ж він робить мені послугу.

— Ну, ти ж начебто губернатор, хіба ні?

— Твоя правда, я таки губернатор,— сказав Хазяїн,— зате він — док⁶⁴ Стентон. Коли поїдемо?

Я сказав, що їхати треба пізно ввечері, в інший час його не застанеш.

І ось ми приїхали пізно ввечері, зайшли в під’їзд занедбаного багатоквартирного будинку і рушили сходами нагору, натикаючись на дитячі коляски й вдихаючи дух капусти та пелюшок.

— Оце-то житло він собі знайшов,— зауважив Хазяїн.

— Атож,— погодився я,— і багато хто не може збагнути чому.

— Здається, я можу,— сказав Хазяїн.

А поки я міркував, може він це збагнути чи ні, ми зупинилися біля дверей, я постукав, зайшов і став перед незворушними очима Адама Стентона.

Якусь мить, поки за нами тихенько прослизав Ласун і я зачиняв двері, Адам і Хазяїн мовчки дивились один на одного. Потім я обернувся від дверей і сказав:

— Губернаторе Старк, це доктор Стентон.

Хазяїн ступив крок уперед і простяг руку. Не знаю, може, мені тільки здалося, але, перш ніж потиснути її, Адам начебто завагався. Та, певне, й Хазяїн це помітив, бо, коли Адам урешті подав йому руку, він, потискаючи її, раптом посміхнувся й сказав:

— Ну, бачите, друже, не такий я вже й страшний.

І тоді, їй-богу, Адам теж усміхнувся.

Потім я сказав:

— А це містер О’Шійн.

І Ласун перевальцем ступив уперед, простяг свою куцу кінцівку, на якій, мов набита рукавичка, теліпалася долоня, і, скрививши обличчя, завів:

— Д-д-ду… д-д-ду…

— Дуже приємно,— сказав Адам. Від погляду його не сховався відстовбурчений піджак під Ласуновою лівою рукою. І він обернувся до Хазяїна.— То оце і є один з ваших громил, про яких стільки говорять? — запитав, тепер уже явно без тіні усмішки.

— Та де в біса,— відказав Хазяїн.— Ласун носить його при собі як забавку. А загалом Ласун просто приятель. І за кермом йому нема рівних.

Ласун дивився на нього, мов собака, якого почухали за вухом.

Адам стояв і мовчав. Я вже був подумав, що зараз усе поламається. Та врешті Адам промовив з холодною чемністю:

— Може, сядете, панове?

Ми сіли.

Ласун нишком видобув з бічної кишені піджака грудочку цукру, вкинув її до рота й почав смоктати, від чого його захарчовані ірландські щічки ще дужче позападали, а очі блаженно затуманились.

Адам сидів, виструнчившись на краєчку старезного крісла, й чекав.

Хазяїн угруз у такому ж ветхому кріслі напроти й начебто не квапився починати розмову. Та нарешті сказав:

— Ну, доку, то яка ваша думка?

— Про що? — запитав Адам.

— Про мою лікарню.

— Гадаю, населення штату матиме з неї певну користь,— відказав Адам. Тоді додав: — А ви — певну кількість голосів.

— Голосів до цього не приплутуйте, друже,— сказав Хазяїн.— Щоб здобути їх, є багато інших способів.

— Та я розумію,— мовив Адам. Потім уділив Хазяїнові ще одну чималу дозу мовчанки.

Хазяїн якийсь час утішався нею, тоді заговорив знов:

— Атож, певну користь вона дасть. Одначе не дуже велику, якщо ви не візьмете діло в свої руки.

— Я не потерплю ніякого втручання,— сказав Адам і наче відкусив кінець речення.

— Не турбуйтеся, друже,— засміявся Хазяїн.— У крайньому разі я вас вижену, але не втручатимусь.

— Якщо це погроза,— мовив Адам, і в очах його спалахнув блідо-голубий вогник,— то ви змарнували час на цей візит. Ви ж знаєте мою думку про нинішню адміністрацію штату. Я не роблю з неї таємниці. І надалі не робитиму. Ви мене розумієте?

— Доку,— відповів Хазяїн,— доку, ви просто нічого не тямите в політиці. Я буду з вами цілком відвертий. Я можу керувати цим штатом і ще десятком таких штатів, навіть якщо ви станете вити на кожному розі, мов собака з прищикнутим хвостом. Вийте собі на здоров’я. Але ви просто не розумієте.

— Дещо я розумію,— похмуро сказав Адам і зімкнув щелепи.

— А дечого не розумієте, так само як і я. Та є одна річ, яку я розумію, а ви ні: хто везе, а хто поганяє. Я з тих, що поганяють. І ще одне, коли вже ми говоримо відверто…— Хазяїн раптом замовк, сіпнув головою і, лукаво позирнувши на Адама, спитав: — Чи, може, ні?

— Ви сказали: «і ще одне»,— мовив Адам, не відповідаючи на запитання і все так само рівно сидячи в кріслі.

— Еге ж, і ще одне. А до речі, доку, ви знаєте Х’ю Міллера?

— Так,— відказав Адам,— знаю.

— Ну, так от, він був зі мною в супрязі… атож, генеральним прокурором… і пішов у відставку. А знаєте чому? — спитав Хазяїн і, не чекаючи відповіді, повів далі: — Він пішов, бо не хотів бруднити рук. Хотів будувати, а не розумів, що, не забруднивши рук, цегли не зробиш. Як оті люди, що залюбки їдять біфштекси, але десятою дорогою обходять різницю, бо там працюють лихі, грубі мужлаї, недруги бідолашної худоби, на яких треба скаржитись у Товариство захисту тварин. Отож він і пішов…

Я стежив за Адамовим обличчям. Воно було біле й застигле, наче витесане з гладенького каменю. Він скидався на людину, що напружено чекає ухвали присяжних. Чи присуду лікаря. Певно, Адам у своєму житті бачив хтозна-скільки таких облич. І мусив дивитися просто на них і казати те, що мав сказати.

— Еге ж,— провадив Хазяїн,— узяв та й пішов. Він із тих, що хочуть і богу догодити, і чорта не прогнівити. Знаєте таких, доку?

Він метнув на Адама швидкий погляд, мов рибалка, що закидає муху на гачку в струмок з фореллю. Та в нього не клюнуло.

— Еге ж, старий Х’ю… він так і не збагнув, що не можна осягти всього разом. Що треба вдовольнятися малим. І що ніколи не матимеш того, чого не здобув сам. А він, діставши у спадок сякі-такі гроші й прізвище Міллер, уявив собі, що можна мати все. Атож, і забаглося йому того останнього бісового дріб’язку, що його якраз годі успадкувати. Знаєте чого? — Він пильно подивився Адамові в обличчя.

— Чого? — спитав Адам по довгій паузі.

— Добра. Еге ж, звичайнісінького людського добра. А його ні від кого не успадкуєш. Добро треба зробити самому, доку, коли вже так закортіло. І зробити із зла. Із зла. А знаєте чому, доку? — Хазяїн випростав свій огрядний тулуб у старому просидженому кріслі, нахилився вперед, уперся руками в коліна, так що задерлися лікті, і з-під звислого на очі чуба втупив погляд у Адамове обличчя.— Із зла,— повторив він.— І знаєте чому? Бо більш нема з чого його зробити.— А тоді, знову відкинувшись на спинку крісла, тихо спитав: — Ви знали це, доку?

Адам не озвався й звуком.

Тоді Хазяїн знову спитав, ще тихіше, майже пошепки:

— Ви знали це, доку?

Адам облизнув губи й сказав:

— Я хотів би запитати вас про одну річ. Ось про що. Коли, як ви кажете, можна виходити тільки із зла і тільки з нього робити добро, то як же ви знатимете, що таке добро? Як ви його розпізнаєте? В тому разі, якщо справді робите добро із зла. Поясніть мені це.

— Це легко зробити, доку, дуже легко,— відказав Хазяїн.

— Ну, то поясніть.

— Просто сам визначаєш його, коли робиш.

— Що визначаєш?

— Добро,— сказав Хазяїн.— А про що ж ми, в біса, балакаємо? Добро, з великої літери.

— Отже, ви визначаєте його тоді, коли вже робите? — спокійно перепитав Адам.

— А як же, в біса, чинять люди вже над мільйон років, доку? Коли ваш прапрадід зліз із дерева, він мав не більше уявлення про добро і зло, про слушне й неслушне, ніж лісовий пугач, що лишився на дереві. Отож зліз він та й почав щось робити, водночас винаходячи Добро. А винаходив він, доку, те, чого потребував для діла. І те, що він винаходив і що ставало для всіх зразком доброго й слушного, завжди відставало на один-два кроки від його ділових потреб. Оце тому нічого й не стоїть на місці, доку. Бо те, що люди називають слушним, завжди трохи відстає від того, що потрібне їм для діла. Ну, знайдеться якась одна людина, яка облишить робити діло, бо осягла, що є насправді слушним,— так то вже герой. А люди в цілому, доку, тобто суспільство, ніколи не облишать робити діло. Суспільство просто вигадуватиме усе нові й нові уявлення про слушне. Воно нізащо не захоче вчинити самогубство. Принаймні не в такий спосіб і не зумисне. І це незаперечно. Хіба не так?

— А так? — мовив Адам.

— Так, доку, так, у тім-то й річ. А слушність — це заборона, що її накладають на те чи інше, і дещо із забороненого анітрохи не різниться від того, на що заборони немає. І ніколи не існувало в світі такого уявлення про слушне, яке можна було б накинути всім людям без того, щоб багато хто з них не зчинив гвалту, бо воно позбавляє їх змоги робити будь-яке людське діло. Чорт забирай, та погляньте хоч би на людей, що не можуть дістати розлучення. На всіх тих добрих жінок, яких лупцюють чоловіки, на добрих чоловіків, яких гризуть жінки, а вони анічогісінько не можуть удіяти. І тоді раптом виявиться, що розлучення — то цілком слушна річ. А що там далі на черзі, ви не знаєте. І я не знаю. Але я знаю одне…— Він замовк, тоді знов нахилився вперед і, задерши лікті, вперся руками в коліна.

— Що? — запитав Адам.

— А ось що. Я не заперечую, людям потрібне певне уявлення про слушність, щоб робити діло, але ж, їй-богу, будь-яке уявлення рано чи пізно неминуче стає чимось на зразок затички у пляшці з водою, вкинутій у гарячу грубу, як ми це робили дітлахами в школі, щоб стався вибух. І як ота пара розриває пляшку, лякаючи вчительку, аж та мочить штанці, отак і людське діло, що має бути зроблене, розірве все, хоч якими затичками ти його стримуй. Та скеруй його в потрібному напрямі, дай йому належний вихід — і воно, так само як пара, приведе в рух вантажний поїзд.

Хазяїн знову відкинувся в кріслі, повіки його обважніли, проте очі пильнували, мов із засідки, з-під навислого на чоло чуба.

Адам раптом устав і пройшовся по кімнаті. Тоді зупинився перед холодним каміном, де й тепер видно було попіл та обгорілі клапті паперу, хоч настала вже весна і камін давно не розпалювали. Вікно в кімнаті було відчинене, і знадвору вливалося нічне повітря, в якому замість капустяно-пелюшкового духу вчувався дух вогкої трави та зеленого листя розкидистих дерев — дух, що йому було зовсім не місце в тій кімнаті. І мені раптом згадалося, як одного вечора до кімнати, де я сидів, залетів великий нічний метелик блідуватого яблучно-зеленого кольору, завбільшки з дрімлюгу, м’який і тихий, наче сон, з дуже гарною назвою — сатурнія люна. Хтось залишив раму з сіткою відхилену, і метелик закружляв над столами й стільцями, мов великий блідо-зелений шовковистий листок, закружляв і запурхав в електричному світлі, де йому звичайно було не місце. І так само не місце було нічному повітрю в Адамовій кімнаті.

Адам сперся ліктем на дерев’яну полицю над каміном, запорошену так, що на ній можна було написати пальцем своє ім’я, з безладною купою книжок та чашкою, в якій засохла кавова гуща. Він стояв там, наче був у кімнаті сам-один.

Хазяїн пильнував за ним.

— Атож,— мовив Хазяїн,— приведе в рух вантажний поїзд і…

Та Адам не дав йому доказати.

— Що ви хочете мені довести? Не треба нічого доводити. Я ж сказав, що згоден. І край! — Він люто зиркнув на огрядного чоловіка у широкому кріслі й повторив: — І край! А мої мотиви вас не стосуються.

Хазяїн мляво посміхнувся, зручніше вмостився у кріслі й сказав:

— Еге ж, ваші мотиви мене не стосуються, доку. Та я просто подумав, що, може, ви захочете дізнатися про мої. Усе ж таки ми маємо робити спільне діло.

— Я маю керувати лікарнею,— заперечив Адам і, кривлячи уста, додав: — Якщо, по-вашому, це означає робити спільне діло…

Хазяїн голосно засміявся. Тоді підвівся з крісла.

— Доку,— мовив він,— та не турбуйтеся ви. Я подбаю, щоб ваші рученьки лишилися чисті. І щоб ніде на вас і плямочки не сіло, доку. Я приміщу вас у тій пречудовій антисептичній стерильній шестимільйонній лікарні й загорну в целофан, щоб ніхто вас і пальцем не торкнувся.— Він ступив до Адама й ляснув його по плечу.— Вам нема чого турбуватися, доку.

— Я й сам можу дати собі раду,— відрубав Адам і скоса подивився на руку на своєму плечі.

— Звісно, що можете, доку,— погодився Хазяїн і забрав руку з його плеча. Тоді раптом змінив тон на поважний і офіційний: — Певна річ, ви захочете поглянути на всі проекти. Ви можете внести в них свої зміни після належних консультацій з архітекторами. З цих питань з вами зустрінеться містер Тодд із компанії «Тодд і Уотерс». А тим часом починайте добирати штат. Це вже ваш клопіт.— Він одвернувся і взяв з деки фортепіано свого капелюха. Потім знов обернувся до Адама і востаннє, ніби підсумовуючи враження, зміряв його поглядом від голови до ніг.— Ви молодчага, доку,— мовив він,— і не слухайте тих, хто казатиме вам, що це не так.— А тоді круто повернув до дверей, перш ніж Адам устиг відповісти. Якщо той мав що відповісти.

Ласун і я рушили за Хазяїном. Ми не спинилися сказати «на добраніч» чи подякувати за гостинність. Та такого й не передбачалося правилами гри. Проте у дверях я все-таки озирнувся й мовив:

— Бувай, друже.

Але Адам не відповів.

На вулиці, вже біля машини, Хазяїн начебто завагався. Тоді сказав:

— Ви їдьте. Я пройдуся пішки.— І подався вулицею до центру міста, повз обшарпаний багатоквартирний будинок, де мешкав Адам, повз сусідню бакалійну крамничку, дешеві пансіони та вбогі одноповерхові будиночки.

Тільки-но я заліз у машину і вмостився на Хазяїновому місці поруч із Ласуном, як у будинку гримнула музика. Вікно було розчинене, і музика лунала на всю вулицю. То Адам вибивав душу із свого дорогого фортепіано, сповнюючи тихе нічне повітря гримкими, мов гуркіт Ніагарського водоспаду, звуками.

Ми поїхали вулицею і невдовзі випередили Хазяїна, що йшов похиливши голову й не звернув на нас ніякої уваги. Тоді повернули на одну з гарних вулиць, де над головою нависало склепіння дерев і молоденьке листячко здавалося чорним проти неба, а в світлі вуличних ліхтарів було блідо-зеленим, майже білястим. Тепер ми вже не чули Адамової музики.

Я відкинувся на сидінні, заплющив очі й, легенько, м’яко погойдуючись разом з машиною, став думати про те, як Хазяїн і Адам Стентон дивились один на одного з різних кінців кімнати. От уже не сподівався, що колись таке побачу. Але це сталося.

Я виявив істину, відкопав її з попелу, із сміття, з доісторичних покидьків, з гробовища, і послав ту дрібочку істини Адамові Стентону. Я не міг перекроїти істину відповідно до його уявлень. Тож нехай пристосовує свої уявлення до цієї істини. Так вважаємо ми, дослідники історії. Істина робить людину вільною.

Отак я напівлежав на м’якому сидінні й думав про Адама і про істину. І про Хазяїна, про те, в чому, як він сказав, істина. В чому добро. В чому справедливість. Заколисаний погойдуванням «кадилака», я міркував собі, чи справді він вірить у те, що сказав. Він сказав: добро треба зробити із зла, бо більш нема з чого його робити. Ну що ж, він таки зробив якесь добро із зла. Оту лікарню. Лікарню Віллі Старка, що стоятиме й по тому, як він помре і піде в непам’ять. Так сказав сам Віллі Старк. Та коли Віллі Старк вірить, що добро завжди доводиться робити із зла, то чого ж його так занепокоїло цілком логічне бажання Малюка Даффі облагодити оте дільце з підрядом на будівництво лікарні? Чого він так розпалився тільки через те, що Малюкова відміна Зла могла домішатися до сировини, з якої він збирався робити Добро. «Невже не можеш зрозуміти? — запитував Хазяїн, схопивши мене за вилогу.— Невже й ти не можеш зрозуміти? Я будую найкращу в країні, найкращу в світі лікарню і не дам такій паскуді, як Малюк, лізти в цю справу своїми брудними лапами. Я назву її лікарнею Віллі Старка, і вона стоятиме ще довго по тому, як я помру й піду в непам’ять, і ти помреш, і всі ті сучі сини помруть…» Навряд чи в цьому була послідовність. Не було ніякої послідовності. І я вирішив колись прямо запитати про це Хазяїна.

Одного разу я вже запитав його, але про інше. Того вечора, коли провалилася спроба притягти його до суду. Коли величезний натовп, що присунув до міста з усіх усюд, стояв на лужку перед Капітолієм, витоптуючи квітники біля постаментів бронзових статуй у фраках, у шкіряних штанях, із шаблями при боці, що уособлювали Історію. Коли з високих темних дверей Капітолію під блакитне сяйво прожекторів вийшов Віллі Старк і став на вершині високих сходів, неповороткий і млявий на вигляд, кліпаючи очима в яскравому промінні. Він стояв один там, нагорі, на широкій кам’яній площині, і здавався дуже самотнім і малим на тлі кам’яного громаддя, що здіймалося позад нього; стояв і кліпав очима. При його появі протягле волання: «Віллі!.. Віллі!.. Нам треба Віллі!» — що дедалі гучніше розлягалося над натовпом, ураз замовкло. Якусь мить він чекав, і не чулося ні звуку. Та раптом натовп вибухнув ревінням, тепер уже без слів. Минуло чимало часу, перш ніж Віллі підвів руку, щоб спинити його. Нарешті, немов під тиском його руки, що поволі опускалася додолу, те ревіння завмерло.

Тоді він сказав:

— Вони копали мені яму, але викопали собі.

І знову гримнуло ревіння — і затихло під тиском його руки.

Він сказав:

— Вони копали мені яму, бо їм не до вподоби те, що я роблю. А вам воно до вподоби?

Ревіння розляглось і завмерло.

Він говорив далі:

— Я скажу вам, що я збираюся зробити ще. Я збираюся спорудити лікарню. Найбільшу й найкращу в світі. І вона належатиме вам. Кожен чоловік, кожна жінка й дитина, яких мучитиме хвороба чи біль, приходитимуть туди з певністю, що для них зроблять усе можливе. Вилікують хворобу. Полегшать біль. Безплатно. Не з добродійництва. А по праву. Бо це ваше право. Ви чуєте? Це ваше право!

Розляглося ревіння.

Він провадив:

— І ще ваше право — щоб кожна дитина закінчила школу. Щоб ні стара людина, ні каліка не терпіли нужди в шматку хліба й не мусили жебрати. Щоб той, хто щось виробляє, міг вивезти свій товар на ринок, не загрузаючи по осі в болоті й не платячи мита. Щоб житло та землю бідняків у нашому штаті не обкладали податками. Щоб багатії і великі компанії, що мають зиск із власного штату, платили штатові справедливу частку. Щоб нікого з вас не позбавляли надії!

Знов розляглося ревіння. А коли воно вщухло, Анна Стентон, що стояла, вчепившись за мій лікоть, притиснута до мене натовпом, запитала:

— І він таки думає все це зробити, Джеку? Насправді?

— Та й уже зробив чимало,— відказав я.

— Еге ж,— озвався Адам Стентон, і губи його викривились,— еге ж, і тим купив їх.

Я не встиг відповісти — та й не знав, що сказати у відповідь,— а тим часом Віллі Старк, там, на вершині високих сходів, уже говорив далі:

— Я все це зроблю. І хай поможе мені бог. Я житиму вашою волею і вашим правом. А якщо хтось заважатиме мені здійснювати цю волю і це право, я того розтрощу. Розтрощу отак! — Він широко розвів руки на рівні плечей і з силою стукнув правим кулаком об ліву долоню.— Отак! Живого місця не залишу. Переламаю руки й ноги, ребра й хребет, відіб’ю нирки, розвалю голову, зверну щелепу, вріжу під дихало. Битиму куди попало і чим попало!

А коли натовп знову заревів, я нахилився до Анни й гукнув їй у вухо:

— І він таки битиме, щоб я пропав!

Не знаю, чи Анна почула мене. Очі її були прикуті до чоловіка на високих сходах, що, викотивши очі, подався вперед, до натовпу, і вигукував:

— Я зарубаю його! Зарубаю різницькою сокирою! — Він зметнув руки над головою, так що рукави піджака туго натяглись і з-під них вилізли манжети сорочки, і, хапаючи пальцями повітря, заволав: — Дайте мені ту сокиру!

І натовп заревів.

Він повільно опустив руки, вимагаючи тиші. Тоді промовив:

— Ваша воля — моя сила.— І, хвильку помовчавши, додав: — Ваша нужда — мій закон.— А потім: — Оце все.

Він повернувся, повільно рушив назад до високих дверей Капітолію і зник у темряві за ними. В повітрі, щомить наростаючи, розкотилося ревіння натовпу, ще гучніше, ніж перед тим, і я відчув, як воно сповнює і мене, розпираючи усе всередині, наче приплив крові й переможного тріумфу. Я не міг відвести погляду від великого чорного отвору дверей, де зник Віллі,— а натовп і далі ревів.

Анна Стентон шарпала мене за рукав.

— Він справді так думає, Джеку? — запитала вона.

— А чорт,— відказав я і почув у своєму голосі розлючені нотки,— звідки мені, в біса, знати?

Адам Стентон криво посміхнувся й промовив:

— Закон! Він сміє говорити про закон!

І зненацька я відчув спалах ненависті до Адама Стентона.

Я сказав їм, що мені треба йти — і то була правда,— й почав протискатися крізь натовп до поліційного кордону. Тоді обійшов Капітолій, де біля задніх дверей на мене чекав Хазяїн.

І оце того вечора, тільки пізніш, уже в Особняку, коли Хазяїн витурив Малюка з його шатією, я й поставив своє запитання. Я спитав його:

— Ти справді казав те, що думаєш?

Простягшись на великій шкіряній канапі, Хазяїн утупив у мене очі й запитав:

— Про що це ти?

— Про те, що ти казав,— відповів я,— сьогодні ввечері. Ти казав, що їхня воля — це твоя сила, їхня нужда — твій закон. І все таке інше.

Хазяїн і далі дивився на мене викоченими очима, що ніби вчепилися мені в душу й пронизували наскрізь.

— Ти це казав,— мовив я.

— Хай йому чорт! — вигукнув він з люттю, не спускаючи з мене очей.— Хай йому чорт…— Він стиснув праву руку в кулак і двічі вдарив себе у груди.— Хай йому чорт, щось таке роздимається отут усередині… роздимається, роздимається…

І він замовк на півслові. Відвернув від мене очі й стомлено втупив їх у камін. Я не став наполягати далі.

Оце так я колись запитав його навпростець, уже давно. А тепер мав до нього інше запитання. Коли він вважає, що добро доводиться робити із зла, бо більш нема з чого, то чому ж так переполошився й став так дбайливо оберігати лікарню Віллі Старка від брудних лап Малюка?

Було й ще одне невеличке запитання. Його я мав поставити Анні Стентон. Воно виникло в мене того вечора на причалі над повитою туманом річкою, коли Анна сказала, що пішла до Адама «поговорити про це» — про зроблену йому пропозицію очолити лікарню Віллі Старка. Ті її слова збудили в мені невиразний неспокій, щось муляло мене, наче сверблячка, коли руки в тебе зайняті і ти не можеш почухатись. Одначе тоді за розмовою я не мав часу зміркувати, в чому річ, що саме занепокоїло мене. Отож просто відсунув усе те вариво на край плити, щоб допрівало. І так воно допрівало кілька тижнів. Але одного дня зненацька перекипіло через вінця, і я збагнув, у чому річ: а звідки Анна Стентон довідалася про ту пропозицію?

Одне я знав напевне: я їй нічого не казав.