Все королівське військо

Хазяїн пильно оглянув його похилену потилицю. Тоді запитав:

— Підписав?

— Ні,— відповів голос.

— То підписуй же, хай тобі чорт! — І, коли знов затихло шкрябання пера по паперу, додав: — Дати не став. Я сам поставлю, коли буде потрібно.

Голова містера Уайта і тепер не підвелася. Звідти, де я сидів, було видно, що пальці його досі тримають ручку, а перо так і застигло в кінці останньої літери його прізвища.

— Дай сюди,— звелів Хазяїн.

Містер Уайт встав, повернувся, і я поглянув на його понурене обличчя, щоб побачити, який на ньому вираз. В очах, які він проніс повз мене, вже не прозирало благання. В них не прозирало нічого. Вони були заціпенілі й безвиразні, мов двійко сірих устриць на половинках скойок.

Він подав папірець Хазяїнові, а той прочитав його, згорнув і кинув на ліжко, біля якого сидів.

— Атож,— мовив Хазяїн,— я сам поставлю дату, коли буде треба. І якщо буде треба. Все залежатиме від тебе самого. А знаєш, Байреме, не розумію, чому я з самого початку не взяв у тебе такої заяви без дати. У мене ж їх ціла купа. Але тебе я не розкусив. Раз поглянув тоді на тебе й сказав собі: ет, пусте, з цим старим мудаком клопоту не буде. Думав, таке воно затуркане, то й саме розуміє, що господь наш милосердний не судив йому бути багатим. Де вже там, мовляв, йому кудись пнутися. Пусте, думав, у ньому не більше запалу, ніж у мокрій ганчірці на підлозі ванної у пансіоні для старих дів. Я помилився в тобі, Байреме, і щиро це визнаю. Виявляється, ти всі свої півсотні років тільки й чекав щасливої нагоди. Чекав, коли тобі всміхнеться доля. Беріг свою дрібку сили, як той хирляк до шлюбної ночі. Усе чекав своєї великої нагоди, і ось вона тобі випала, і все начебто повернуло на інше. Але… І він знову тицьнув пальцем на містера Уайта.— Але ти помилився, Байреме. То була не твоя нагода. А твоєї ніколи не буде. Таким, як ти, вона не випадає. А тепер забирайся геть!

І містер Уайт забрався. Він зник майже безгучно: от тільки-но був тут — і вже немає. Лишилося тільки порожнє місце, що його досі займало інше порожнє місце на ім’я Байрем Б. Уайт.

— Ну,— сказав я Хазяїнові,— ти, я бачу, відвів душу.

— Хай їм чорт,— озвався він.— Щось у них таке в очах, що годі стриматись. Хоч би й оцей — він же ладен твоє харкотиння лизати, і ти це добре бачиш, то як же з ним інакше.

— Еге ж,— підтакнув я,— це такий, що без мила тобі в ту дірку полізе.

— Я його ні до чого не силував,— похмуро мовив Хазяїн.— Ні до чого. Він міг не казати того, що я йому велів. Міг не слухати мене. Міг просто встати і вийти за двері. Міг поставити дату на цій заяві і вручити її мені. Міг ще багато чого зробити. А зробив? Дідька лисого! Куди йому. Він лише стоїть і кліпає очима, і тулиться тобі до ніг, мов собака, якого збираєшся побити, і, їй-богу, ти себе так почуваєш, ніби як не поб’єш його, то переступиш волю божу. Отож і б’єш, бо цим допомагаєш такому Байремові виконати його призначення.

— Мене воно, звісно, не стосується,— сказав я,— але через що такий гвалт?

— Ти не читав газети?

— Ні, я ж був у відпустці.

— І Сейді нічого тобі не сказала?

— Я щойно приїхав,— пояснив я.

— Річ у тім, що Байрем придумав такий собі планчик, як йому забагатіти. Злигався з компанією ділків, що гріють руки на нерухомому майні, заручився підтримкою Хемілла з відділу земельних податків. Добре дільце, та тільки вони хотіли загребти всі прибутки собі, а хтось образився, що його не взяли в пай, та й роздзвонив про це субчикам Макмерфі в законодавчих зборах. Ну, нехай я тільки доберуся до нього…

— До кого?

— До того, хто роздзвонив про це братії Макмерфі. Він мав звернутися до Даффі. Усі знають, що скарги розглядає він. А тепер на нас звалилася судова справа.

— Проти кого?

— Проти Байрема.

— А з Хеміллом як?

— Подався на Кубу. Там, знаєш, кращий клімат. І, як мені доповіли, часу марно не гаяв. Даффі навідав його сьогодні вранці, і Хемілл устиг на поїзд. Але з тією справою треба щось робити.

— Не думаю, що вони її протягнуть.

— А вони й не намагаються протягти. Це така річ, що дай тільки почати, то не знатимеш, чим воно може скінчитися. Час уже прищикнути їм хвоста. Мої хлопці збирають усіх невдоволених і ненадійних і звозять сюди. Сейді зранку сидить на телефоні, приймає повідомлення. Декотрі з тих пташок поховалися, бо, видно, щось прочули, але хлопці їх виколупують. Оце й сьогодні пополудні приставили трьох, то ми повчили їх розуму. В нас на кожного щось є. Ти б побачив обличчя Джеффа Гопкінса, коли я сказав йому, що знаю, як його тато приторговує спиртним у тій своїй жалюгідній аптечці в Толмеджі, а потім підробляє рецепти для звіту. Або Мартенсове, коли він почув, що мені відомо про заставу на його будинок, яку тримає банк в Окалусі й термін якої минає десь через п’ять тижнів. Атож,— і він задоволено поворушив пальцями ніг у шкарпетках,— я таки заспокоїв їм нерви. Це давні ліки, але вони й досі допомагають.

— А що робити мені?

— Поїдеш завтра до Гармонвілла й спробуєш наставити на розум Сіма Гармона.

— Оце і все?

Не встиг він відповісти, як Сейді просунула голову в двері й сказала, що хлопці привезли Відерспуна,— то був представник від північної околиці штату.

— Посадіть його в тій кімнаті,— звелів Хазяїн,— хай допріває.— А коли голова Сейді зникла за дверима, він обернувся й відповів на моє запитання: — Так, тільки, перш ніж їхати, збери мені все, що в тебе є на Ела Койла. Хлопці вже розшукують його, і мені треба мати в руках надійну зброю.

— Гаразд,— мовив я.

Він подивився на мене так, наче хотів ще щось сказати. Якусь мить мені здавалося навіть, що він обмірковує, як це висловити, і я очікувально стояв біля свого стільця. Та раптом у дверях знову з’явилася голова Сейді.

— Тебе хоче бачити містер Міллер,— сказала Сейді, явно даючи зрозуміти, що нічого приємного не передбачається.

— Нехай заходить,— мовив Хазяїн, і я побачив, що навіть коли він і хотів щось мені сказати хвилину тому, то тепер у нього на думці зовсім інше. Х’ю Міллер — юридичний факультет Гарвардського університету, ескадрилья імені Лафайєта, Croix de Guerre, чисті руки, щире серце, генеральний прокурор — ось хто був у нього на думці.

— Йому це не сподобається,— сказав я.

— Атож,— погодився Хазяїн,— не сподобається.

А на порозі вже став високий, худий, сутулуватий чоловік із смаглявим обличчям, скуйовдженим темним чубом, темними очима, що сумно дивилися з-під чорних брів, та значком товариства «Фі-Бета-Каппа»²⁷, криво пришпиленим на неохайному синьому піджаку. Він якусь мить постояв у дверях, кліпаючи сумними очима, ніби раптом вийшов з темряви на ясне світло чи помилково забрів не в ту кімнату. Та й сам він здавався випадковим гостем на цьому порозі.

Хазяїн підвівся й почалапав у шкарпетках йому назустріч, простягаючи руку.

— Привіт, Х’ю.

Х’ю Міллер потиснув йому руку і зайшов до кімнати, а я бочком подався до дверей. Та зустрівся очима з Хазяїном, і він швидко кивнув мені на мій стілець. Тоді я теж потиснув руку Х’ю Міллеру й повернувся на своє місце.

— Сідайте,— мовив Хазяїн до Міллера.

— Ні, дякую, Віллі,— як завжди, повільно й поважно сказав той.— А ви сідайте, Віллі.

Хазяїн угруз у своє крісло, знову задер ноги на стілець і спитав:

— З чим ви прийшли?

— Думаю, ви й самі знаєте,— відповів Х’ю Міллер.

— Думаю, що знаю,— сказав Хазяїн.

— Ви хочете врятувати Уайта, правда ж?

— Начхати мені на Уайта,— сказав Хазяїн.— Я рятую щось інше.

— Він винен.

— Ще й як,— весело погодився Хазяїн.— Якщо поняття вини й невинності можна застосувати щодо такої речі, як Байрем Б. Уайт.

— Він винен,— повторив Х’ю Міллер.

— О боже, ви говорите так, ніби Байрем людина! Він — річ! Ви ж не можете притягти до суду арифмометр, коли в ньому зламається якась пружинка і він почне робити помилки. Ви полагодите його. От я й полагодив Байрема. Так полагодив, що його ще не народжені праправнуки в річницю цього дня напудять у штани й самі не знатимуть чому. Повірте, це буде шок у генах. Той бісів Байрем — просто річ, якою ви послуговуєтесь, і від сьогодні з неї буде тільки користь, запевняю вас.

— Усе це дуже добре, Віллі, але ж факт залишається фактом: ви рятуєте Уайта.

— Та хай його чорти візьмуть, того Уайта,— сказав Хазяїн.— Я рятую щось інше. Ви тільки дайте тій банді Макмерфі у законодавчих зборах уявити собі, що їй вільно витинати такі штуки, то їй упину не буде. Ви гадаєте, їм до вподоби те, що ми робимо? Податок на видобутки корисних копалин? Підвищення орендної плати за розробку надр? Прибутковий податок? Програма шляхового будівництва? Законопроект про охорону здоров’я?

— Ні, не до вподоби,— визнав Х’ю Міллер.— Точніше, не до вподоби тим, хто стоїть за спиною Макмерфі.

— А вам до вподоби?

— Так,— відповів Х’ю Міллер.— Це мені до вподоби. Але не можу сказати, що мені до вподоби деякі речі навколо цього.

— Х’ю,— сказав Хазяїн і усміхнувся,— ваша біда в тому, що ви юрист. Юрист з біса високої проби.

— Ви теж юрист,— сказав Х’ю Міллер.

— Ні,— заперечив Хазяїн,— я не юрист. Я трохи знаю закон. Власне, добре знаю закон. І заробляв цим собі на прожиток. Але я не юрист. Ось чому я розумію, що таке закон. Він наче вузька ковдра на двоспальному ліжку, де холодної ночі сплять троє. На всіх ковдри не вистачає, і хоч ти як її тягни і розпинай, а котромусь із трьох неминуче загрожує запалення легень. Закон, xaй йому чорт, наче штани, куплені хлопчиську торік, а в нас завжди цей рік, отож штани розлазяться по швах і з-під них стирчать кісточки. Закон завжди надто короткий і тісний для людства, яке невпинно росте. І найкраще, що можна зробити,— це зробити щось, а потім придумати відповідний закон, але поки його запишуть у книги, треба буде зробити вже щось інше. Ви думаєте, половину того, що я встиг зробити, записано чорним по білому в конституції штату?

— Верховний суд ухвалив…— почав був Х’ю Міллер.

— Еге ж, вони ухвалили, бо я посадив їх туди, щоб вони це ухвалили, і вони зрозуміли, що треба зробити. Половини зробленого мною не було в конституції, а тепер є, бог мені свідок. А як воно туди потрапило? Та дуже просто — хтось узяв і дописав.

Обличчя Х’ю Міллера помалу набігало кров’ю, і він похитував головою легенько, ледь помітно, мов неповоротка тварина, коли їй надокучає муха. Потім він промовив:

— У конституції ніде не сказано, що Байрем Б. Уайт може безкарно чинити злочини.

— Х’ю,— лагідно почав Хазяїн,— невже ви не розумієте, що сам Байрем нічого не важить? А надто в цій ситуації. Вони прагнуть одного — повалити нинішнє керівництво. Їм і не в голові той Байрем, хіба що остільки, оскільки людині взагалі ненависна думка, що хтось щось наживає, а вона ні. Їм у голові — поламати все, що встигло зробити наше керівництво. І настав час дати їм по руках. Коли берешся до якогось діла,— тепер він сидів у кріслі прямо, поклавши руки на м’які бильця і нахиливши голову вперед, до Х’ю Міллера,— то мусиш обходитися тим, що маєш напохваті. Мусиш працювати з такими людцями, як Байрем, Малюк Даффі, як уся ота сволота в законодавчих зборах. Без соломи цегли не зробиш, а солома в тебе здебільшого потолочена, з коров’ячого стійла. І коли ти сподіваєшся зробити з неї щось краще, ти просто дурень безмозкий.

Х’ю Міллер трохи розпростав плечі. Дивився він не на Хазяїна, а на стіну позад нього.

— Я подаю у відставку з посади генерального прокурора,— сказав він.— Письмову заяву пришлю завтра вранці з посильним.

— Ви вже давно надумали це зробити,— лагідно мовив Хазяїн.— Давно, Х’ю. Чому ви так довго збиралися?

Х’ю Міллер промовчав, але перевів погляд зі стіни на обличчя Хазяїна.

— Я вам скажу, Х’ю, чому,— провадив Хазяїн.— Ви п’ятнадцять років ниділи у своїй юридичній конторі й дивилися, як усякі сучі сини в цьому штаті розкошують на теплих місцях і ні біса не роблять, тоді як багаті багатіють, а вбогі убожіють. Потім з’явився я, дав вам у руку замашну битку й тихенько шепнув: «Хочете трохи розважитись і накидати їм?» І ви їм накидали. Ви добряче розважились. З них аж пір’я летіло. Дев’ятьох хапуг ви засадили за грати, але не найбільших, з дрібноти. Тих, що стояли за ними, ви й пальцем не зачепили. Бо немає такого закону. Все, що ви можете,— це забрати в них оте бісове кермо влади й більш не підпускати їх до нього. Будь-якими приступними вам засобами. І в глибині душі ви це добре знаєте. Ви не хочете забруднити свої чисті гарвардські руки, але в душі воліли б, аби той бруд розгрібали інші. Розумієте й те, що, подаючи у відставку, ви просто тікаєте в кущі. Ось чому,— мовив він ще лагідніше, ніж досі, і, нахилившись уперед, зазирнув просто в очі Х’ю Міллеру,— ви так довго збиралися це зробити. Вийти з гри.

З півхвилини Х’ю Міллер дивився згори вниз на Хазяїна, на його м’ясисте обличчя та опуклі пильні очі. Тим часом його власне обличчя спохмурніло й стало трохи спантеличене, ніби він намагався прочитати щось чи то при надто тьмяному світлі, чи то написане чужою мовою, яку він погано знав. Потім він сказав:

— Я вирішив безповоротно.

— Знаю, що безповоротно,— мовив Хазяїн.— І знаю, що мені вас не переконати, Х’ю.— Він підвівся з крісла, швидко підсмикнув на собі штани, як це роблять чоловіки, починаючи гладшати в талії, і підійшов у шкарпетках до Х’ю Міллера.— А жаль, дуже жаль,— зітхнув він.— Ви та я — добрий запряг. Мозок ваш, м’язи мої.

На устах Х’ю Міллера ворухнулась бліда подоба усмішки.

— Зла на мене не маєте? — спитав Хазяїн і подав йому руку.

Х’ю Міллер потиснув її.

— Якщо не покинули пити, то, може, заглянули б коли-небудь на чарку,— сказав Хазяїн.— Про політику мови не буде.

— Гаразд,— мовив Х’ю Міллер і обернувся до дверей.

Він уже ступав на поріг, коли Хазяїн мовив:

— Х’ю…

Х’ю Міллер спинився і озирнувся.

— Ви залишаєте мене одним-одного,— жартівливо-скорботно сказав Хазяїн,— з купою сучих синів. Моїх і чужих.

Х’ю Міллер силувано, ніяково усміхнувся, похитав головою, мовив: «Ет чорт… Віллі…», а тоді затнувся, не доказавши того, що почав,— і юридичного факультету Гарварду, ескадрильї Лафайєта, Croix de Guerre, чистих рук і щирого серця з нами не стало.

Хазяїн сів у ногах ліжка, закинув ліву ступню на коліно й, замислено чухаючи її, наче фермер, що роззувся, перед сном, утупив погляд у зачинені двері.

— З купою сучих синів,— повторив він і пустив ліву ногу, що зісковзнула з коліна й упала на килим, а очі його і далі дивилися на двері.

Я знову встав. Це була вже третя моя спроба забратися звідти, повернутись до свого готелю й лягти спати. Хазяїн міг сидіти отак цілу ніч, а то й кілька ночей підряд — і хоч би тобі що, але для тих, хто з ним працював, це була чиста мука. Я знову рушив до дверей, та Хазяїн звернув погляд на мене, і я зрозумів, що це ще не кінець. Отож зупинився й став чекати, а очі Хазяїна досліджували моє обличчя і, мов два хірургічні пінцети, шукали місця, де б заглибитись у сіру речовину всередині моєї голови.

Нарешті він озвався:

— Ти думаєш, треба кинути Уайта на поталу тим вовкам?

— З біса слушний час для таких запитань,— сказав я.

— Думаєш, треба?

— Дивне слово «треба»,— сказав я.— Якщо ти питаєш, чи треба для того, щоб узяти гору, на це відповість майбутнє. Якщо питаєш, чи треба, щоб учинити по справедливості, то ніхто й ніколи тобі не відповість.

— А як думаєш ти?

— Думати — не моє діло,— відповів я.— І тобі я теж не раджу думати про це, бо ти й так чудово знаєш, що ти збираєшся зробити. Ти збираєшся зробити те, що робиш.

— Люсі хоче покинути мене,— мовив він спокійно, наче відповідаючи на якесь моє запитання.

— Та ти що! — вигукнув я із щирим подивом, бо завжди вважав Люсі за одну з тих довготерплячих жінок, на чиї груди в останню хвилину падають сльози каяття. В найостаннішу.

А тоді мій погляд сам собою звернувся на зачинені двері, туди, де сиділа над телефоном Сейді Берк зі своїми чорними смолянистими очима, подзьобаним віспою обличчям та буйними чорними обчикриженими ірландськими патлами, в яких, наче вранішній туман у сосновій хащі, заплутався тютюновий дим.

Хазяїн перехопив мій погляд.

— Ні,— мовив він,— не це.

— Ну, за звичайними мірками й цього було б досить.

— Вона не знає. Так мені здається.

— Вона жінка,— сказав я,— а вони це нюхом чують.

— Не про це йдеться,— пояснив він.— Вона сказала, якщо я покриватиму Байрема Уайта, вона мене покине.

— Скидається на те, що всі хочуть робити твоє діло замість тебе.

— Хай воно все горить! — сказав він і, підхопившись з ліжка, несамовито заходив по килиму — чотири кроки туди, поворот, чотири кроки сюди,— і, дивлячись на цю ходу, на важкі порухи голови на поворотах, я пригадав ті давні вечори в задрипаних провінційних готелях, коли я чув його за стіною в сусідньому номері, ще тоді, як Хазяїн був просто Віллі Старком, а Віллі Старк був телепнем, з недолугими школярськими промовами, повними фактів та цифр, і з написом «Стусони мене» нижче спини.

А тепер я й бачив її — цю невпинну, напружену ходу, що долинала тоді з тісних готельних комірчин за стіною. Тільки тепер її не обмежували ті комірчини. Вона вирвалася на широкий простір.

— Хай воно все горить! — знову сказав він.— Анічогісінько вони про це не знають, анічогісінько не тямлять, і годі їм щось розтлумачити.— Він ще разів зо два пройшовся сюди-туди й повторив: — Анічогісінько не тямлять.— Тоді знов походив, спинився й нахилив голову до мене.— А знаєш, що я думаю зробити? Коли розчавлю цю банду?

— Ні,— сказав я,— не знаю.

— Я збудую щонайвеличезнішу, щонайхромованішу, щонайформаліново-смердючішу безплатну лікарню та оздоровчий центр, які й самому всевишньому не снилися. Ось побачиш, хлопче, в кожній палаті буде клітка з канарками, що співатимуть італійські арії, сестрички — тільки переможниці конкурсу краси в Атлантік-Сіті, усі судна із золота найвищої проби, і в кожному — музична шкатулка, яка гратиме «Індичку в соломі» або секстет із «Лючії»²⁸ — на вибір.

— Ото буде розкіш,— докинув я.

— Я це зроблю,— запевнив Хазяїн.— Ось ти мені не віриш, а я зроблю.

— Я вірю кожному твоєму слову,— сказав я.

Мені страшенно хотілося спати. Я стояв, хитаючись на п’ятах, і крізь туман, що застилав мені очі, бачив, як він без упину никає сюди-туди по кімнаті й мотає своєю великою головою із звислим на очі чубом.

Тоді мені здавалося дивним, чому Люсі Старк не спакувала своїх речей ще раніше. Я не розумів, як це вона може не знати про те, що вже навряд чи було для когось таємницею. Відколи все воно почалося, я й досі не знаю. Та коли я вперше з цим зіткнувся, воно вже розкручувалось на повну котушку. Десь місяців через шість-вісім після того, як Віллі став губернатором, він поїхав до Чікаго в деяких дрібних приватних справах і взяв із собою мене. З містом нас знайомив такий собі Джош Конклін, чоловік, що добре знав своє діло,— огрядний здоровань з дочасно посивілою чуприною, червоним обличчям та волохатими чорними бровами, одягнений у фрак, що сидів на ньому, як корсет, власник химерного помешкання, схожого на кінодекорацію, та грубезного, з дюйм завтовшки, записника. Він був не справжньою коштовністю, а підробкою, але підробкою, безумовно, майстерною, з тих, що часто бувають кращі, ніж справжні речі, бо справжню річ видно й без діла, а підробка не може дозволити собі перепочинку й мусить весь час доводити, що вона хоч на йоту справжніша за справжню річ, навіть коли не йдеться про гроші. Він повів нас до нічного клубу, де просто на підлозі розгорнули рулон їй-же-богу-справжнього льоду, куди на справжніх ковзанах випурхнула зграйка «північних німф» у срібних ліфчиках та срібних стрічках над і під стегнами і закружляла, і завихрилася, і загойдалася, і задригала ногами під музику в кустарних спалахах північного сяйва — тільки зблискували в голубуватих відсвітах ковзани, й зблискували білі коліна, й звивалися білі руки, й двигтіли на оголених спинах у бездоганно узгодженому русі довгасті пругкі горбочки м’язів обабіч хребта, й стрясалось у такт музики те, що було під срібними ліфчиками, й пливли, маяли, тріпотіли в повітрі цнотливі розпущені довгі срібні шведські коси.

Хлопцеві з Мейсон-Сіті, що в житті не бачив іншого льоду, окрім крижаної кірки на кориті в стайні, аж дух забило. «А чорт»,— мовив хлопець із Мейсон-Сіті, анітрохи не соромлячись свого захвату. Потім знов: «А чорт».

І весь час судомно ковтав, ніби в горлі у нього застряг шматок сухого кукурудзяного коржа.

Коли вистава закінчилася, Джош Конклін чемно спитав:

— Ну, як вам сподобалося, губернаторе?

— Що ж, кататися вони вміють,— відповів губернатор.

Потім одна з німф зі шведськими косами вийшла з прибиральні, вже без ковзанів, у сріблястій накидці на голих плечах, і підсіла до нашого столика. Виявилося, що вона подружка Джоша Конкліна, і таку подружку приємно було б мати, навіть якби її коси походили не зі Швеції, а з аптеки. Вона мала в трупі ще одну подружку, отож пішла привела її, і та подружка дуже швидко заприятелювала з губернатором, після чого він аж до кінця нашого перебування в Чікаго практично випав з мого поля зору, за винятком щовечірніх годин з танцями на льоду. Тоді він сидів поруч мене, дивлячись на ту круговерть і силкуючись проковтнути шматок сухого кукурудзяного коржа, що застряг у нього в горлі. А коли закінчувався останній номер, казав мені: «На добраніч, Джеку»,— і разом з подружкою подружки Джоша Конкліна зникав у ночі.

Люсі, здається, так і не дізналася про ті танці, а от Сейді дізналася. Бо Сейді мала свої джерела інформації, неприступні для жінок, що сидять удома. І коли ми з Хазяїном повернулися і «північні німфи» стали тільки любим спогадом, м’якою солодкою плямкою на серці, ніби прим’ятинка на боці стиглої дині, не хто інша як Сейді вивергла із себе всі сім кіл ірландського пекла. Того ранку, коли ми з Хазяїном приїхали з Чікаго, я стояв у його приймальні і теревенив з молоденькою секретаркою, розпитуючи її про всяку всячину, коли раптом за дверима Хазяїнового кабінету щось загриміло. До мене долинув шум, виляски, наче хтось бив книжкою по столу, потім голос — голос Сейді.

— Що це там діється? — спитав я в дівчини.

— Ні, ви краще скажіть мені, що діялось у Чікаго,— відповіла вона.

— Ага,— простодушно мовив я,— он воно що.

— Ага,— передражнила мене вона,— оце ж воно, та ще й яке.

Я шаснув до дверей свого закапелка, що виходили в приймальню. Тільки-но я переступив поріг, ще й дверей за собою не зачинив, як з Хазяїнового кабінету вискочила Сейді,— мабуть, так вискакували хижаки з клітки в далекому кінці арени, щоб накинутися на страдника-християнина. Патли її люто розліталися, обличчя було зовсім біле, і ряботини робили його схожим на поколупаний гіпс,— скажімо, на гіпсову маску Медузи, що її якийсь шибеник брав собі за мішень, вправляючись у стрільбі з дробовика. Але посередині тієї маски було дещо зовсім несумісне з гіпсом: очі Сейді, що являли собою подвоєне стихійне лихо, були мов чорний вибух, мов буйна пожежа. Вона мчала, наче паровик, в якому ось-ось рознесе казан, так розгонисто ступаючи по підлозі, що чути було, як тріщать шви її спідниці.

Раптом вона помітила мене, на тій же швидкості круто повернула в мою кімнату й грюкнула за собою дверима.

— Сучий син,— мовила вона й стала, задихаючись і люто зирячи на мене.

— Я тут ні до чого,— озвався я.

— Сучий син,— повторила Сейді, не зводячи з мене лютого погляду.— Я вб’ю його, богом присягаюся, вб’ю.

— Ви надаєте цьому надто великого значення,— сказав я.

— Я знищу його, витурю з цього штату, богом присягаюся. Сучий син, так підло обвести мене після всього, що я для нього зробила!.. Слухайте,— сказала вона, схопила мене за вилоги піджака своїми дужими руками й добре труснула. (Руки в неї були широкі, тверді й дужі, як у чоловіка).— Слухайте…— повторила вона.

— Не треба мене душити,— роздратовано запротестував я.— Та й слухати я нічого не хочу. І так достобіса всякого знаю.

Я не жартував. Я справді не хотів її слухати. У світі було повно речей, про які я й знати не бажав.

— Слухайте,— і вона знов труснула мене,— хто зробив з цього сучого сина те, чим він став тепер? Хто зробив його губернатором? Хто підібрав його, коли він був Йолопом номер один, і витяг його нагору? Хто підказував йому хід за ходом, щоб він не програв?

— Певно, я маю сказати, що це робили ви.

— І це правда,— мовила вона.— А цей двоєдушний сучий син, цей…

— Ні,— заперечив я, намагаючись вивільнити вилоги свого піджака,— двоєдушний він щодо Люсі, а щодо вас потрібна якась інша арифметика. От тільки не знаю, що робити в такому випадку — множити чи ділити.

— Люсі! — вигукнула вона, зневажливо скривившись.— Люсі дурепа. Коли б він вчинив так, як вона хотіла, то сидів би тепер у своєму Мейсон-Сіті й годував помиями свиней, і він це знає. Він знає, що вона з нього зробила б. Якби він її послухався. Вона мала нагоду, вона…

Сейді замовкла тільки тому, що їй забракло повітря, але я знав, які слова палять їй мозок, поки вона важко й жадібно хапає ротом повітря.

— Я бачу, по-вашому, Люсі сходить зі сцени,— зауважив я.

— Люсі…— мовила вона і спинилась, одначе тон її сказав усе, що вона мала сказати про Люсі, яка була провінційною дівчиною, закінчила поганенький баптистський коледж, де свято вірили в бога, навчала нечесаних шмаркачів у школі Мейсонської округи, вийшла заміж за Віллі Старка, народила йому сина і пропустила свою нагоду.

Помовчавши, Сейді додала, несподівано спокійно, похмурим рішучим тоном:

— Дайте йому час, і він пошле її к бісу, цей сучий син.

— Ну що ж, вам видніше,— сказав я, просто тому, що не міг спростувати цієї логіки, але не встиг і доказати, як Сейді вліпила мені ляпаса. Чого й слід сподіватися, коли лізеш у чужі справи, чи то громадські, чи то особисті.

— Не на того кидаєтесь,— мовив я, мацаючи пальцем щоку і відступаючи на крок від її жару, бо вона ось-ось могла спалахнути справжнім полум’ям.— Не я герой цієї п’єси.

Та вона так і не спалахнула, і весь той жар раптом згас. Вона мовби геть заціпеніла в своєму бахматому костюмі. Я побачив, як у внутрішніх кутиках її очей набігають дві сльози, дуже повільно, помалу набрякаючи, а тоді обидві водночас, із синхронністю крихітних механічних іграшок, сповзають униз обабіч її рябуватого носа й так само водночас розпливаються по масній темній плямі губної помади. Побачив, як вистромився кінчик язика і обережно торкнувся верхньої губи, немов знімаючи пробу з солі.

Вона й далі дивилася просто мені в очі, так ніби той пильний погляд мав добачити в них відповідь на якесь запитання.

Потім вона пройшла повз мене до стіни, де висіло дзеркало, наблизила до нього обличчя й стала роздивлятись на себе, злегка повертаючи голову то в один, то в другий бік. Відображення в дзеркалі я не бачив, тільки її потилицю.

— Яка вона була? — запитала Сейді, холодно й незворушно.

— Хто? — здивувався я, цілком щиро.

— Ну та, в Чікаго,— сказала вона.

— Звичайнісінька шльондра,— відповів я.— На голові фальшиві шведські коси, на ногах ковзани, а посередині практично нічого.

— Вона була гарненька? — запитав холодний, незворушний голос.

— Де в біса,— відказав я.— Якщо я завтра зустріну її на вулиці, то й не впізнаю.

— Вона була гарненька? — не вгавав голос.

— А я знаю? — вигукнув я, знову починаючи дратуватись.— Там, де вона заробляє собі на прожиток, дивляться не на обличчя.

— Вона була гарненька?

— Та забудьте ви про неї, бога ради,— сказав я.

Сейді повернулась і рушила до мене, тримаючи руки десь на рівні підборіддя, стуливши й трохи зігнувши пальці, але не торкаючись обличчя. Підступила майже впритул і спинилася.

— Забути? — перепитала вона, ніби тільки-но почула мої слова. А тоді ледь підвела руки, торкнулася подзьобаної гіпсової маски й легенько, обережно помацала пальцями нерівну поверхню, немов там напухло й боліло.— Дивіться,— звеліла вона, підставивши обличчя мені перед очі.— Дивіться! — повторила із злістю і вп’ялася нігтями в щоки. Бо то була жива плоть, а ніякий не гіпс.— Атож, дивіться,— провадила Сейді.— Ми валялися в нашій забутій богом халупі… обоє, мій брат і я, ще зовсім малі, хворі на віспу… а батько був п’яниця, вічно пропадав у салуні, плакав, вижебрував у людей дрібняки й пив, і плакав, і розповідав усім, які хворі його діточки, його любі малі ангелятка… той нікчема, п’яничка, добросердий і тонкосльозий ірландець безжально лупцював нас… а тоді брат помер, хоч йому годилося б вижити… воно б йому не вадило, чоловікам це не вадить… а я не померла, оклигала, і батько… він дивився на мене, потім хапав і починав обціловувати мені обличчя, всі ці кляті дірки, і пускав слину, і плакав, і смердів перегаром… а то, бувало, дивиться, дивиться та як крикне: «Тьху, чорт!» — і лясь мене по обличчю… але то було все одно… все одно, бо померла не я… я не померла… я…

Усе це говорилося задихано, на одній ноті, і раптом урвалось. Сейді простягла руки, схопила мене за піджак і припала головою до моїх грудей. І я стояв, обнявши її правою рукою за плечі, й поплескував — поплескував і поводив долонею, неначе гладив,— по спині, що здригалась, як я зрозумів, від безгучних ридань.

Потім, не підводячи голови, вона проказала:

— І нічого з цим не вдієш… так воно було досі, так уже й буде… завжди…

Воно, подумав я і вирішив, що Сейді каже про своє обличчя.

Та вона казала не про обличчя, бо то було ще не все.

— …завжди… то цілують і пускають слину, то б’ють по пиці… хоч ти що для них роби, хоч як розпинайся, щоб зробити з них щось… витягай їх з багна, виводь у люди… а тобі при першій же нагоді — лясь по пиці… бо ти побита віспою… побачать якусь там голу сучку на ковзанах — і лясь тебе по пиці… а то ще й плюнуть межи очі…

Я й далі поплескував і поводив-гладив долонею, бо нічого іншого мені не лишалося.

— …отак воно й буде завжди… якась там сучка на ковзанах… якась…

— Слухайте,— мовив я, не припиняючи свого поплескування,— не беріть цього до серця. Ну хай собі пожирує, чи вам це так уже болить?

Сейді рвучко підвела голову.

— Що ви розумієте? Що ви, в біса, розумієте? — вигукнула вона й, учепившись в мій піджак, труснула мене.

— А коли вже так допекло,— сказав я,— то пошліть його…

— Пошліть! Пошліть! Та я спершу вб’ю його! — крикнула вона, люто блимнувши на мене почервонілими очима.— Послати, кажете? А я вам ось що скажу,— і знов труснула мене,— хай він і побіжить за якоюсь там сучкою, але однаково вернеться. Неодмінно вернеться, чуєте? Неодмінно. Бо без мене він не обійдеться. І він це знає. Без тих сучок він може обійтись, а без мене — ні. Без Сейді Берк йому не обійтися, він це добре знає.— І вона рвучко підвела до мене своє обличчя — так, наче я мав хтозна-як пишатися, що мені випала честь поглянути на нього.— Він завжди вертатиметься,— запевнила вона похмуро.

І вона казала правду. Він завжди повертався. У світі було повно сучок на ковзанах, навіть якщо декотрі з них були й без ковзанів. Декотрі танцювали в спідничках з пальмового листя, декотрі клацали на друкарській машинці, декотрі приймали капелюхи в гардеробі, декотрі були депутатськими дружинами,— але він завжди повертався.

Хоча й не завжди його зустрічали з розкритими обіймами та лагідною усмішкою. Іноді — холодною, як полярна ніч, мовчанкою. Іноді — таким вибухом, що шаленіли всі сейсмографи на континенті. Іноді — єдиним влучно дібраним епітетом. Як, наприклад, того разу, коли ми з Хазяїном їздили в невеличку подорож на північ штату. Повернувшись, ми зайшли в Капітолій, і там, у пишному вестибюлі, під великим бронзовим склепінням, побачили Сейді. Ми рушили до неї. Вона почекала, поки ми підійдемо, а тоді без будь-яких передмов дуже просто сказала:

— Клятий бахур.

— Отакої, Сейді,— мовив Хазяїн і всміхнувся своєю усмішкою симпатичного хлопчика-пустуна,— треба ж спершу розібратись.

— У тебе гудзики на штанах самі розстібаються, бахуряко,— так само просто додала вона й пішла геть.

— Отакої,— скрушно мовив до мене Хазяїн.— Я ж цього разу ані-ні, а ти бачиш, який поворот.

Чи знала щось Люсі Старк? Не знаю. Судячи з усього, нічого не знала. І навіть коли сказала Хазяїнові, що збирається покинути його, то нібито тільки через те, що він не віддав на розправу Байрема Б. Уайта.

Одначе вона не покинула його й тоді.

Не покинула, бо була надто благородна, чи надто великодушна, чи надто ще яка, щоб завдати йому удару, коли він, на її думку, і так падав. Чи принаймні хитався. Вона не дозволила б собі й пальцем наважити на ту шальку терезів, де лежало щось ніби акуратний пакунок лиха з плямами крові, яка просочувалася крізь цупкий папір. Бо звинувачення проти Байрема Б. Уайта відійшло тепер на задній план. Із пляшки випустили справжнього джина — звинувачення проти Віллі Старка.

Не знаю, чи так вони все те планували. Чи змушені були виступити дочасно, коли вирішили, що Хазяїн надто розходився і що то єдина нагода відбити його натиск. А може, уявили собі, ніби сам господь бог віддав ворога їм до рук і тепер вони напевне доб’ються, щоб суд визнав його винним у спробах підкупу, примусу й шантажу депутатів-законодавців, а на додачу й в інших, дрібніших злочинствах та безчинствах. Можливо, вже й мали напохваті героїв, готових посвідчити під присягою, що на них було вчинено тиск. Ті свідки й справді мали бути людьми героїчними (або ж звабленими добрячою мздою), бо ніхто при повному розумі, зважаючи на попередні Хазяїнові діла, не повірив би, що він так легко піддасться. Та, як видно, вони вважали, що знайшли — чи купили — таких героїв.

Так чи так, а вони зробили спробу, і на якийсь час життя наше перетворилось на суцільну карколомну гонитву. Я дуже сумніваюся, щоб за два тижні Хазяїн хоч раз ліг спати. Тобто ліг у ліжко. Він, звісно, уривав якусь часинку сну на задньому сидінні автомобіля, що з ревом мчав нічними дорогами, або в кріслі, поки хтось один вийшов за двері, а другий ще не зайшов. Він ганяв по штату зі швидкістю вісімдесят миль на годину, під безугавні пронизливі сигнали клаксона,— від містечка до містечка, від селища до селища, виступаючи по п’ять, шість, вісім разів на день. На поміст виходив якось ліниво, перевальцем, наче мав у запасі цілу вічність і міг розпоряджатися нею як хотів. Отож і починав дуже спокійно:

— Люди добрі, там у нас в місті заварюється невеличка сварка. Між мною і отим гієноголовим, собачомордим, вислопузим вовчим поріддям, що попролазило до законодавчих зборів. Знаєте, про кого я кажу? То от, я так довго дивився на них та на їхніх родичів, що надумав оце трохи проїхатись і побачити звичайні людські обличчя, поки не забув, які вони на вигляд. Ну що ж, ви тут усі люди як люди. Більш або менш. І начебто люди не дурні. Всупереч тому, що вони кажуть про вас там у законодавчих зборах, отримуючи за свої балачки по п’ять доларів на день з ваших же таки, взятих на податки грошей. Вони кажуть, що вам бракує клепок і що ви думали не головою, а гузном, коли віддавали свої голоси за те, щоб я став губернатором цього штату. Може, вам і справді бракує клепок. Мене про це не питайте, я особа зацікавлена. Але…— Тепер він уже не стояв у лінивій позі, ледь нахиливши голову набік і трохи примруживши повіки, мовби недбало прикидав подумки, чого варті люди перед ним; він раптом рвучко нахиляв свою масивну голову вперед, і його червоні від недосипання очі враз викочувались.— Але сам я про щось вас запитаю. І хочу почути вашу відповідь. Хочу, щоб ви відповіли мені щиро, як перед богом, під його грізною рукою. Скажіть мені: чи я не виправдав ваших сподівань? Не виправдав? — І в ту ж мить, поки запитання ще бриніло в повітрі, вік швидко подавався до слухачів, викидав угору праву руку й казав: — Стривайте! Не відповідайте, поки не зазирнете собі в душу й не побачите правди. Бо правда тільки там. Не в книжках. Не в юридичних підручниках. І взагалі не на папері. Вона у ваших душах.— Він робив довгу паузу й поволі обводив поглядом ту масу облич. А тоді: — Відповідайте!

Я чекав реву. Цього хоч-не-хоч, а чекаєш. Я знав, що вони заревуть, проте щоразу чекав, і тиша перед цим здавалася нестерпно довгою. Як ото коли глибоко пірнаєш. Починаєш випливати до світла, знаючи, що дихнути ще не можна, ще ні, і в свідомості у тебе лиш одне — стугін крові у скронях серед моторошного позачасся. Нарешті натовп вибухав ревом, і відчуття було таке, ніби ти вирвався з глибини на поверхню, з легенів шугнуло повітря, і все навколо пішло обертом. Ні з чим не зрівняти рев натовпу, коли він розлягається зненацька, вихоплюючись воднораз із нутра кожного, хто там є, але не звідти, де міститься його «я». Рев здіймався й наростав, тоді спадав і знову здіймався, а Хазяїн стояв, піднісши праву руку до неба й поводячи викоченими червоними очима.

І коли рев ущухав, він казав, не опускаючи руки:

— Я заглянув у ваші обличчя!

І вони ревли.

Він казав:

— О боже, я побачив знак!

І вони знов ревли.

Він казав:

— Я побачив росу на вовні, а землю суху!²⁹

І знову рев.

Потім:

— Я побачив кров на місяці!²⁹ Атож, цебра крові! І я знаю, чия то буде кров.— Він нахилявся й простягав праву руку, так наче хотів схопити щось у повітрі перед собою.— Дайте мені сокиру!..

Отаке чи подібне було щоразу. Ревучи й пронизливо сигналячи, ганяв дорогами штату автомобіль, і Ласун проскакував перед самим радіатором бензовозів і, бризкаючи слиною, безгучно ворушив губами, аж поки видушував із себе застрягле десь у горлянці: «П-п-пас-с-куда!..» І Хазяїн стояв на якомусь підвищенні з піднесеною до неба рукою (коли під дощем, коли при ясному сонці, а коли й поночі в червонястому світлі бензинових ліхтарів, засвічених на ганку придорожньої крамнички), і натовп ревів.

І в голові мені паморочилось від недосипання, вона аж наче пухла й ставала завбільшки з небо, а ноги були мов ватяні й, здавалося, ступали не по землі, а по бурту щойно зібраної бавовни.

Отак воно було.

Та було й інакше: Хазяїн сидів у «кадилаку» з погашеним світлом, далеко за північ, зупинившись десь у бічній вуличці перед будинком. Або в якомусь селищі біля воріт. Тоді нахилявся до котрогось із своїх хлопців — до Ласуна чи до одного з Ласунових дружків, Здоровила Гарріса або Ела Паркінса,— і тихо й швидко говорив: «Скажи йому, хай вийде. Я знаю, що він тут. Хай краще вийде і побалакає зі мною. А не захоче, то скажи, що ти приятель Елли Лау. Це його миттю зрушить». Або: «Спитай його, чи він колись чув про Спритника Вільямса». Або ще щось таке. І тоді біля машини виникала постать чоловіка в піжамній куртці, запханій під пояс штанів, і навіть у темряві видно було, як він тремтить і яке біле в нього обличчя.

А ще було отак: Хазяїн сидів у повній тютюнового диму кімнаті, з кавником на підлозі поруч нього або пляшкою, і казав:

— Ну, веди сюди того падлюку, веди.

І, коли падлюку приводили, Хазяїн міряв його поглядом з голови до ніг і казав:

— Це твій останній шанс.— Казав спокійно, стримано. А тоді раптом подавався вперед і додавав, уже не стримано й не спокійно: — Хай тобі сто чортів, ти розумієш, що я можу з тобою зробити?

І він таки міг. Бо мав для того все потрібне.

Пополудні четвертого квітня 1933 року на вулицях, що вели до Капітолію, юрмився люд, але не той люд, який звичайно бачиш на цих вулицях. Та й не в такій кількості. Увечері «Кронікл» повідомила, пославшись на чутки, нібито слід чекати походу на Капітолій, але запевнила читачів, що правосуддя не дасть себе залякати. Над полудень п’ятого квітня там було вже куди більше червоних облич, повстяних капелюхів, просторих бавовняних платтів та крепдешинових суконь з нерівно підшитими й припорошеними червоним пилом подолами; було й чимало інших облич та уборів — не з такої глухої глушини, а з окружних містечок та бензозаправних станцій. Весь той люд тихо, без вигуків і співів, посувався до Капітолію і розтікався по широкому лужку, де стояли статуї.

Скраю натовпу метушилися люди з фотоапаратами на триногах, розташовувалися з ними на сходах Капітолію, залазили на постаменти статуй у фраках, щоб знімати звідти. Подекуди навколо натовпу підносилися сині мундири кінної поліції, а на вільному краю лужка між натовпом і Капітолієм було ще більше поліцаїв, тільки піших, і між ними вирізнялися поодинокі патрульні з дорожньої поліції, дуже зграбні й діловиті на вигляд у своїх ясно-зелених мундирах, чорних черевиках та чорних портупеях з одвислими кобурами.

Натовп почав вигукувати хором:

— Віллі, Віллі, Віллі! Нам треба Віллі!

Я бачив усе те з вікна другого поверху. І подумав, чи доходять ці вигуки до палати представників, де тим часом лементували, сперечались і просторікували. Тут, надворі, на лужку під ясним весняним небом, усе було дуже просто. Ніяких тобі суперечок. Дуже просто. «Нам треба Віллі! Віллі, Віллі, Віллі». У протяглому ритмі, з глухуватими півтонами, наче морський прибій.

Потім я побачив, як до Капітолію повільно під’їхав великий чорний лімузин і зупинився перед входом. З машини вийшов чоловік, помахав рукою поліцаям і рушив до оркестрового помосту на краю лужка. Чоловік був гладкий. Малюк Даффі.

Він заговорив до натовпу. Я не чув його слів, але знав, що він скаже. Він казав, що Віллі Старк просить їх мирно розійтися, почекати до вечора й повернутися на лужок перед Капітолієм о восьмій — тоді він щось їм скаже.

Я знав, що він їм скаже. Він стане перед ними й заявить, що він іще губернатор цього штату.

Я знав це тому, що минулого вечора, десь о пів на восьму, він викликав мене до свого кабінету й дав мені великий цупкий конверт.

— Лоуден у готелі «Гаскелл»,— сказав він.— Я знаю, що він зараз у своєму номері. Їдь туди і дай йому поглянути на оце, але без рук. І скажи, хай угамує своїх гавкунів. Хоч це вже й не так багато важить, бо вони самі дали задній хід.

(Лоуден був верховодою братії Макмерфі в палаті представників).

Я поїхав у готель «Гаскелл» і, не попередивши про свій прихід, пройшов до Лоуденового номера. Постукав у двері, а коли він спитав хто, сказав: «Посильний». Лоуден відчинив — огрядний, завжди усміхнений, добре вихований чоловік у квітчастому халаті. Спершу він не впізнав мене, бачачи тільки великий жовтий конверт, а над ним якесь обличчя. Та коли простяг руку по конверт, я не дав його і переступив поріг. Тоді він, певне, подивився й на обличчя.

— A-а, моє шанування, містере Берден,— мовив він.— Кажуть, ви останнім часом дуже зайняті.

— Та ні, навпаки, тиняюсь без діла,— відказав я.— Оце й тепер проходив тут поблизу та й подумав: дай знічев’я зайду покажу вам одну річ, яку випадково дістав від приятеля.— І, витягти з конверта довгий аркуш паперу, підніс йому перед очі.— Ні-ні, не чіпайте, жижа,— застеріг я.

Він не став чіпати, а втупився в аркуш очима. Я бачив, як двічі сіпнувся його борлак, потім він вийняв з рота сигару (добрячу, не менш як двадцятип’ятицентову, судячи із запаху) і сказав:

— Липа.

— Підписи начебто справжні,— заперечив я,— та коли не вірите, подзвоніть котромусь із ваших добродіїв, чиї імена ви тут бачите, й запитайте його як чоловік чоловіка.

Він якусь мить зважував мою пропозицію, і борлак його знов сіпнувся, цього разу ще дужче, але він прийняв удар як солдат. Чи, може, справді думав, що то фальшивка. Потім сказав:

— Цей номер у вас не пройде,— і рушив до телефону. Чекаючи, поки його з’єднають, він позирнув на мене й сказав: — Може, сядете?

— Ні, дякую,— відказав я, бо прийшов не зі світським візитом.

Нарешті його з’єднали.

— Монті,— заговорив він у трубку,— мені тут показали заяву, де говориться, що нижчепідписані вважають звинувачення проти губернатора безпідставним і, всупереч тискові на них, голосуватимуть проти притягнення його до відповідальності. Отак дослівно сказано: «всупереч тискові». Під заявою стоїть і ваш підпис. То як це розуміти?

Запала довга мовчанка, потім містер Лоуден сказав:

— Бога ради, облиште мукати й заїкатися, кажіть, у чому річ!

Знов запала мовчанка, а тоді містер Лоуден закричав:

— Ви… ви…

Але йому забракло слів, і він швиргонув трубку й повернув до мене своє широке, ще зовсім недавно усміхнене обличчя. Він хапав повітря, але не озивався й звуком.

— Ну,— мовив я,— може, спитаєте ще в котрогось?

— Це шантаж,— сказав він дуже спокійно, але сипло, неначе мусив ощадити повітря. Тоді, нібито трохи віддихавшись, повторив: — Це шантаж… насильство. Це підкуп, атож, підкуп. Чуєте, ви залякали й підкупили тих людей, і я…

— Я не знаю, чому той чи той підписав цю заяву,— мовив я,— та коли те, що ви оце сказали, правда, мені спадає на думку така мораль: Макмерфі не слід було обирати законодавців, які піддаються на підкуп або заплямували себе чимось таким, що їх можна шантажувати.

— Макмерфі…— почав був він і глухо замовк, похиливши заквітчану статуру над телефонним столиком. Від містера Макмерфі він ще своє дістане, це напевне.

— Одна невеличка деталь,— сказав я.— Мабуть, і ви, і ті, хто підписав цей документ, матимете менше клопоту, якщо обвинувачення буде знято раніше, ніж дійде до голосування. Ви могли б подбати, аби з цим було покінчено до завтрашнього вечора. Цілком досить часу, щоб ужити всіх потрібних заходів і знайти найбільш пристойний вихід із становища. Звісно, з погляду політичного ефекту губернаторові було б вигідніше, якби справу поставили на голосування, але він воліє полегшити вам відступ, тим паче що все це й так уже викликало неабиякий неспокій у місті.

Та, як я зрозумів, він уже не звертав на мене й найменшої уваги. Отож я рушив до дверей, відчинив їх, а тоді обернувся.

— А зрештою,— мовив я,— губернаторові байдуже, в який спосіб ви залагодите цю справу.— Потім зачинив за собою двері й пішов до виходу з готелю.

Це було ввечері четвертого квітня. І коли наступного дня я дивився з високого вікна на величезні юрби, які затопили прилеглі вулиці та широкий лужок за статуями перед Капітолієм, я майже шкодував, що знаю все те. Бо якби не знав, то, може, стояв би тепер, чекаючи із завмиранням серця, як розгортатимуться події. Але я знав наперед, чим закінчиться п’єса. Це було щось ніби генеральна репетиція після того, як вистава зійшла зі сцени. А я стояв біля вікна й почував себе самим Господом Богом, що замислено спостерігає Історію.

Певно, то нудне діло для Бога — адже він знає наперед, чим усе скінчиться. А власне, знав це навіть тоді, коли ще не знав, що Історія взагалі буде. Та ця думка цілковито безглузда, бо передбачає існування Часу, а Бог — поза Часом, бо він є Повнота Буття, і Кінець у ньому — це завжди Початок. Про це можна прочитати в брошурках, які пише й роздає на вулицях гладкий неохайний старий чоловік у залізних окулярах, з усіяними лупою плечима, що був колись Ученим Прокурором і оженився ген в Арканзасі на дівчині із золотими косами та жагучими западинками на свіжих щоках. Але тоді я вважав ті його брошурки маячнею. Я вважав, що Бог не може бути Повнотою Буття. Бо Життя — це Рух.

(Я вживаю великі літери, як і той старий у своїх брошурках. Колись я сидів навпроти нього за столом, заваленим з одного боку брудним посудом, а з другого паперами та книжками, в кімнаті, вікно якої виходило на залізницю, і старий говорив, і я чув у його голосі ці великі літери. Він сказав тоді: «Бог — це Повнота Буття». А я: «Ти не з того кінця берешся. Бо Життя — це Рух. Бо…»

Бо Життя — це Рух до Знання. Якщо Бог — цілковиті Знання, то він — цілковита Нерухомість, Небуття, тобто Смерть. Отже, якщо є такий Бог Повноти Буття, то ми поклоняємося Смерті-Отцю. Отаке я сказав тому старому, що дивився на мене через стіл, завалений паперами та брудним посудом, кліпаючи очима в червоних склеротичних прожилках поверх залізних окулярів на кінчику носа. Він мотнув головою, і кілька крих лупи випало з його ріденького сивого волосся, що облямовувало череп, де в склубоченій, губчастій, просяклій кров’ю темряві з електричних імпульсів виникали слова. Він сказав тоді: «Я є Воскресіння і Життя». А я йому: «Ти не з того кінця берешся».

Бо Життя це вогонь, що біжить по гноту — чи, може, по бікфордовому шнуру до порохової бочки, що її ми називаємо Богом? — і гніт це те, чого ми не знаємо, наше невідання, а смужка попелу, що зберігає форму гнота, якщо її не розвіє поривом вітру,— це Історія, людське Знання, але вона мертва, і коли вогонь спалить весь гніт, тоді людське Знання зрівняється із Знанням Божим, і вогонь, що є Життям, згасне. А якщо той гніт веде до порохової бочки, то спалахне страхітливе полум’я і змете безслідно навіть ту смужку попелу. Так я сказав тоді старому.

Та він заперечив: «Ти мислиш обмеженими категоріями». А я сказав: «Я взагалі не мислю, а просто малюю тобі картину». Тоді він вигукнув: «Ха!» — і я згадав, що отак він вигукував у давно минулі дні, граючи в шахи з суддею Ірвіном у довгій кімнаті в білому будинку з вікнами на море. Я сказав: «Зараз я намалюю тобі іншу картину. Зображення художника, що пробує відтворити картину заходу сонця. Та перш ніж він устигає вмочити пензля, і колір, і обриси перед його очима змінюються. Назвімо картину, що її він пробує намалювати, Знанням. Отже, коли предмет, на який дивиться людина, невпинно змінюється, так що Знання його ніколи не буває правдивим і тому є Незнанням, тоді можливий Вічний Рух. І Вічне Життя. Отже, ми можемо вірити у Вічне Життя тільки в тому разі, коли заперечуємо Бога, що є Цілковитим Знанням!»

А старий сказав: «Я молитимуся за спасіння твоєї душі»).

Та хоч я й не вірив у його бога, але того дня, стоячи біля вікна в Капітолії і дивлячись униз на натовп, я почував себе Богом, бо знав наперед, що буде далі. Я почував себе Богом, що замислено спостерігає Історію, бо, стоячи там, бачив перед собою її невелику частку. Край лужка підносилися на постаментах бронзові статуї людей — у фраках, з правою рукою за вилогою, проти самого серця; у військових мундирах, з правою рукою на ефесі шаблі; і навіть один у штанях з оленячої шкіри, з правою рукою на цівці довгої рушниці, приставленої прикладом до ноги. Вони вже стали Історією, і трава навкруг їхніх постаментів була коротко підстрижена, а квіти посаджено зірками, колами й півмісяцями. А далі, за статуями, стояли люди, які ще не стали Історією. Не зовсім. Одначе в моїх очах вони уособлювали Історію, бо я знав, чим скінчаться події, учасниками яких вони були.

Або думав, що знаю.

Знав я і те, як напишуть про цей натовп людей газети, тільки-но дізнаються, чим усе скінчилось. «Ганебний прояв боягузтва з боку законодавчих зборів… піддалися на залякування… гідна всілякого жалю пасивність керівництва…» Дивлячись на натовп за вікном і чуючи його глухуваті, наче в рокоті прибою, півтони, можна було справді подумати, що весь той люд і є причиною подій останніх днів. А втім, ні,— напрошувалось заперечення,— до цих подій спричинився Віллі Старк, підкупивши й залякавши депутатів законодавчих зборів. І знов ні — Віллі Старк лише дав їм нагоду чинити так, як властиво їхній натурі, а справжнім винуватцем був Макмерфі, що протяг тих людей у депутати, сподіваючись обернути собі на користь їхні боягузтво та жадібність. Але знов-таки ні, бо, зрештою, первісним призвідником подій був увесь цей люд, що юрмився перед Капітолієм: непрямо — остільки, оскільки дав змогу Макмерфі обрати таких депутатів, і безпосередньо — оскільки, всупереч Макмерфі, обрав губернатором Віллі Старка. Але чому ці люди обрали Віллі Старка? Чи тому, що певна сукупність рушійних сил зробила їх такими, які вони були, чи тому, що Віллі Старк умів нахилятися до них, викотивши очі й звівши праву руку до неба?

Одне було незаперечне: оте глухувате волання, що підносилось і спадало над натовпом, не могло спричинити нічого, анічогісінько. Я стояв біля вікна Капітолію, тішився цією певністю, мов заповітною таємницею, і ні про що більш не думав.

Я спостерігав, як гладкий чоловік виходить з чорного лімузина й піднімається на поміст. Я бачив, як колихнувся і завмер натовп, а потім порідшав і розсіявся. Я дивився на осамотілих, не потрібних тепер поліцаїв, на статуї у фраках, військових мундирах, шкіряних штанах, і далі — на широкий, уже безлюдний лужок, залитий ясним весняним сонцем. Я видихнув останню затяжку диму, викинув недокурок за вікно й простежив поглядом, як він полетів, перевертаючись у повітрі, на кам’яні сходи ген унизу.

О восьмій годині вечора на тих сходах у потоці яскравого світла мав з’явитися Віллі Старк — маленька постать на вершині величних сходів перед стрімким камʼяним громаддям Капітолію.

Того вечора натовп підступив до самих сходів, заповнивши весь простір поза чітко окресленим острівцем світла. (Прожектори було встановлено на постаментах двох статуй — у фраці і в шкіряних штанах). Уся та маса, напираючи на поліційний кордон біля підніжжя сходів, вигукувала й волала: «Віллі… Віллі… Віллі…» Нарешті з високих дверей Капітолію вийшов він. Потім спинився, кліпаючи очима від яскравого світла,— і враз вигуки змовкли, на мить запала тиша, а тоді розлігся оглушливий рев. Здавалося, минуло чимало часу, перш ніж він підняв руку, щоб угамувати натовп. І тоді, немов під тиском його руки, помалу, поступово завмер і той рев.

Я стояв серед натовпу з Адамом Стентоном та Анною і бачив, як він з’явився на сходах Капітолію. А коли все скінчилося — коли він сказав людям усе, що мав сказати, й зник за дверима, залишивши за собою нове, вже нічим не стримуване ревисько,— я побажав Анні та Адамові на добраніч і подався до Хазяїна.

Разом з ним я поїхав до Особняка. Коли я сів до нього в машину, він і словом не озвався. Ласун крутив кермо, петляючи завулками, і ми ще довго чули позаду рев, вигуки й протяглі гудки автомобільних клаксонів. Нарешті Ласун вибрався на невелику тиху вулицю, де будинки стояли поодаль від тротуарів, і в них світилося, і в освітлених кімнатах були люди, а над нами спліталося гілля дерев з тільки-но розпукнутимн бруньками. На перехрестях, у світлі вуличних ліхтарів, уже можна було розрізнити ледь помітну зелень майбутнього листячка.

Ласун підвів машину до заднього входу Особняка. Хазяїн виліз і зайшов у дім. Я рушив слідом за ним. Він поминув задній хол, де нікого не було, і зайшов у великий хол. Перейшов його з кінця в кінець, попід люстрами й дзеркалами, повз сходи нагору, заглянув у парадну вітальню, перейшов хол ще раз, щоб зазирнути до малої вітальні, а тоді ще раз — до бібліотеки. Я зрозумів, чого він никає, і перестав ходити за ним. Просто стояв посеред великого холу і чекав. Хазяїн не казав, що я йому потрібен, але й не казав, що ні. Власне, він узагалі нічого не казав. Ані слова.

Коли він обернувся від дверей бібліотеки, з їдальні вийшов слуга-негр у білій куртці.

— Гей, хлопче,— гукнув його Хазяїн,— ти не бачив місіс Старк?

— Бачив, сеʼ.

— Де, хай тобі чорт? — гримнув Хазяїн.— Ти думаєш, я питаю, бо мені більш робити нічого?

— Ні, сеʼ, я такого не думаю, я…

— Де? — гарикнув Хазяїн так, що аж люстра задзвеніла.

Негрові на хвилю заціпило, потім губи на чорному обличчі заворушились. Спершу безгучно. Далі почувся звук.

— Нагорі… пішли нагору… мабуть, уже лягли… Вони…

Хазяїн подався нагору.

Повернувся він майже одразу і, ні слова не кажучи, пройшов повз мене до бібліотеки. Я поплентав за ним. Він гепнувся на велику шкіряну канапу, закинув на неї ноги й сказав:

— Зачини к бісу двері.

Я зачинив двері, а він одкинувся на подушки, вмостився під кутом градусів з тридцять і похмуро втупив очі в кісточки своїх пальців.

— Уже сьогодні начебто могла й почекати мене,— мовив він нарешті, й далі розглядаючи пальці. Потім звів очі на мене.— Лягла спати. Замкнулася й лягла. Каже, голова болить. Я йду, а там у кімнаті напроти спальні сидить Том, робить уроки. Тільки-но я до дверей, а він виходить і каже: «Вона просила, щоб її не турбували». Ніби я якийсь посильний. «Та я її не турбуватиму,— кажу йому,— хочу тільки розповісти, що сьогодні було». А він дивиться на мене й каже: «В неї болить голова, і вона просила не турбувати»…— Хазяїн начебто завагався, знов поглянув на свої кісточки, тоді на мене й додав, мовби виправдуючись: — Я ж справді думав тільки розповісти їй, чим усе воно скінчилося.

— Вона хотіла, щоб ти приніс у жертву Байрема,— сказав я.— То, може, хоче, щоб ти приніс у жертву й себе?

— Не знаю, якого біса вона хоче,— відказав він.— І якого біса всі вони хочуть. Хіба їх збагнеш? Та одне я збагнув добре: коли бодай наполовину робитимеш як вони хочуть, то кінець кінцем спатимеш на голій долівці. От тільки як би це їй сподобалось?

— Ну, по-моєму, Люсі цього не злякалася б.

— Люсі…— мовив він, і на його обличчі відбився подив, неначе я раптом перевів розмову на інше.

Тоді я згадав, що ім’я Люсі ще не називалося. Певна річ, говорив він про Люсі і знав це, і я також знав. Та тільки-но замість «вона» було сказано «Люсі», щось ураз ніби змінилось. Немовби вона сама зайшла до кімнати й подивилася на нас.

— Люсі…— повторив Хазяїн. А тоді: — Ну що ж, Люсі… Вона б не злякалася, спала б на голій долівці і їла б самі боби, але від того нічого в світі не змінилося б, ані на бісову йоту. А чи може Люсі це зрозуміти? Ні, Люсі не може.— Тепер він вимовляв ім’я дружини з видимою втіхою, так, ніби кажучи «Люсі» замість «вона», маючи змогу це казати, він доводив щось — чи то про неї, чи то про себе, чи то про щось іще.— Люсі…— провадив він.— Вона таки спала б на голій долівці. Атож, вона б залюбки привчила до цього й Тома, якби її воля. Так його виховала б, що шмаркаті шестилітки стріляли б у нього з пукавок і не тікали. Він добрий, міцний хлопець, чудово грає у футбол і, коли піде до коледжу, напевне, буде в збірній, а вона хоче занапастити його. Зробити з нього слинька. Досить мені слово хлопцеві сказати, як її обличчя враз крижаніє. Сьогодні ввечері я подзвонив сюди, щоб Том приїхав подивився на оте збіговисько. Хотів прислати по нього Ласуна, бо сам не мав і хвилини вільної. То що, пустила вона його? Де там. Сказала, хай сидить удома і вчиться. Вчиться…— повторив він і, помовчавши, додав: — А насправді не хотіла, щоб він усе те бачив. Мене перед натовпом.

— Не бери до серця,— сказав я.— Усі жінки пестять своїх дітей. До того ж і сам ти вибився нагору завдяки книжкам.

— Том здібний хлопець, досить здібний і без тих пестощів,— мовив він.— У школі в нього оцінки добрі, і, бачить бог, попуску я йому не даю. Звісно ж, я хочу, щоб він учився. І попуску йому не буде, але чого я не розумію, то це…

У холі почувся якийсь шум, голоси, потім стукіт у двері.

— Глянь, хто там,— сказав Хазяїн.

Я відчинив двері, і до бібліотеки вдерлися знайомі обличчя, вже трохи розпашілі, на чолі з Малюком Даффі. Хекаючи, штовхаючись і пирскаючи сміхом, вони оточили Хазяїна.

— Ну, ми ж їх і вмили!

— Вмили так, що ну!

— І не кажи, дали їм прикурити!

— Тепер не скоро очухаються!

Тим часом Хазяїн півлежав, одкинувшись на шкіряні подушки під кутом тридцять градусів, з ногами на канапі, а очі його під приспущеними повіками перебігали від обличчя до обличчя, і здавалося, ніби він підглядає крізь вічко в дверях. Він ще й слова не промовив.

— Шампанське!— вигукував один з «хлопців».— Справжнє шампанське! Цілий ящик, щонайкраще, французьке. Із самої Франції. Воно в кухні, Самбо поставив на лід. Хазяїне, треба відсвяткувати!

Хазяїн не озивався.

— Відсвяткувати, свято ж у нас, Хазяїне, хіба ж ви не відсвяткуєте…

— Даффі,— неголосно мовив Хазяїн,— якщо ти не дуже п’яний, то зрозумієш, що я не хочу тут цього балагана. Забирай свою братію на той кінець будинку, і щоб я вас більш не бачив.— Він зробив паузу, знов перебіг очима по обличчях навколо й спинив їх на Даффі.— Як ти гадаєш, дійшло до тебе?

До Малюка Даффі дійшло. Але дійшло й до інших, і мені здалося, що між братією виникло таке собі змагання — хто перший опиниться за дверима.

Хвилини зо дві Хазяїн роздивлявся гарну обшивку зачинених дверей. Тоді промовив:

— Ти знаєш, що сказав Лінкольн?

— Що? — спитав я.

— Він сказав: дім, що поділився в самому собі, не стоятиме. Та він помилився.

— Он як?

— Так,— підтвердив Хазяїн.— Ось у нашому уряді половина — раби, а друга — сучі сини, і він стоїть.

— А хто є хто? — спитав я.

— Раби — в законодавчих зборах, а сучі сини — тут,— відказав Хазяїн. А тоді додав:— Та часом вони бувають і тим, і тим.

Одначе Люсі Старк не покинула Хазяїна й після того, як минулася та історія з його звинуваченням. Не покинула й після нових виборів, у 1934 році, коли Хазяїна обрали вдруге. (У нашому штаті губернатор може бути переобраний, і Хазяїн був переобраний з тріумфом. Ніхто до нього не набирав стільки голосів). На мою думку, вона залишилася через Тома. А коли, зрештою, таки покинула, то все залагодили тихо й мирно. Здоров’я… Вона поїхала на тривалий відпочинок у Флоріду. А повернувшись, оселилася у сестри, що мала невелику птахоферму з інкубатором недалеко від міста. Том проводив у неї багато часу, але тепер вона, мабуть, розуміла, що він уже не матусин синочок. Тепер це був здоровий хлопчина, зухвалий і прудконогий, природжений півзахисник, який уже знав, що в пляшках продають не тільки пастеризоване молоко й що приблизно половина людства належить до відмінної від його власної — і саме тим дуже цікавої — статі. Можливо, Люсі розраховувала, що якось здужає тримати Тома в шорах, і через те не йшла на остаточний розрив з Віллі. Вряди-годи, але не часто, вона навіть показувалася з ним на люди. Приміром, вона супроводжувала Хазяїна в отій подорожі до Мейсон-Сіті, коли ми потім їздили вночі з візитом до судді Ірвіна. Це було в 1936 році, і на той час Люсі прожила на сестриній фермі майже рік.

Хазяїн і сам зрідка, про людське око, навідувався на ту птахоферму. Двічі або тричі газети — певна річ, урядові газети — вміщували фотографії, де його було знято з дружиною та сином у пташнику й перед інкубатором. Адже кури нікому не вадили. Вони створювали теплу, домашню обстановку. Викликали довіру.

Розділ четвертий

Та я повинен розповісти і про свою першу мандрівку до чарівного світу минувшини. Хоч вона й не має прямого відношення до історії Віллі Старка, зате безпосередньо стосується Джека Бердена, а історія Віллі Старка й історія Джека Бердена — це в певному розумінні одна історія.

Колись давно Джек Берден закінчив університет у своєму рідному штаті й працював над дисертацією з американської історії. Той колишній Джек Берден (чиїм юридичним, біологічним, а можливо, й духовним наступником є Джек Берден нинішній, цебто я) мешкав у дуже занедбаній квартирі з двома іншими випускниками — працьовитим, дурним і питущим невдахою та ледачим, розумним і питущим щасливцем. Власне, питущими вони бували якийсь час після першого числа кожного місяця, коли отримували від університету жалюгідну платню за свою жалюгідну роботу асистентів. Працьовитість і неталан одного дорівнювали лінощам і талану другого, і в підсумку обидва вони зводились до одного знаменника й пили все, що могли роздобути,— тоді, коли могли щось роздобути. Пили, бо не мали найменшого інтересу до того, що робили, і найменших сподівань на майбутнє. Вони й думати не хотіли про те, щоб трошки піднатужитись і прискорити здобуття наукових ступенів, бо це означало б попрощатися з університетом (а отже, з пиятиками по перших числах, базіканням про «працю» та «ідеї» в хмарах тютюнового диму з дівулями, що похитувалися й безсоромно хихотіли на темних сходах їхньої квартири) і піти викладачами в педагогічне училище в якомусь пропеченому сонцем містечку чи в провінційний неповний коледж, багатий на віру в бога й бідний на гроші, спізнати на власній шкурі, що таке нудна осоружна праця, моральне болото, всюдисущі цікаві очі, повільне прив’ядання зеленого пагінця мрії, що, наче якась рослинка на вікні в каліки, виткнувся із шийки пляшки. Тільки в пляшці тій була не вода. В ній була рідина, що скидалася на воду, але смерділа гасом, а на смак відгонила карболкою,— кукурудзяна сивуха.

Джек Берден мешкав разом з ними в дуже занедбаній квартирі, де в раковині та на столі громадився немитий посуд, тхнуло застояним тютюновим димом, а по кутках валялися брудні сорочки й спідня білизна. Та йому навіть подобалося жити в тому брудному кублі, безбоязно упускати на підлогу недоїдену грінку з маслом, що так і лежатиме, аж поки чийсь підбор випадково втопче її в заяложений килим; або, сидячи в гарячій ванні, споглядати гладкого таргана на потрісканому лінолеумі підлоги. Одного разу він привів туди на чай свою матір, і вона сиділа на краєчку продавленого крісла, тримаючи в руці щербату чашку, й провадила розмову з удавано-невимушеним чарівливим виразом обличчя, що його явно зберігала ціною неабиякого зусилля волі. Вона бачила таргана, що зухвало виповз із дверей кухні. Бачила, як один із товаришів Джека Бердена роздушив на вінцях цукерниці мураша й нігтем збив з пальця його останки. Та й сам ніготь був не дуже чистий. Одначе вона й бровою не повела, і її напружене обличчя й далі випромінювало чарівливість. Щодо цього він мусив віддати їй належне.

Але потім, уже коли він ішов з матір’ю вулицею, вона спитала.

— Чому ти так живеш?

— Мабуть, я створений для такого життя,— відказав Джек.

— З отими людьми…— мовила мати.

— Нормальні люди,— сказав він і зразу ж подумав, чи справді вони нормальні й чи нормальний він сам.

Мати хвилинку помовчала, дзвінко й весело цокаючи підборами по тротуару, рівно тримаючи тендітні плечі й виставляючи всім на огляд своє освітлене надвечірнім квітневим сонцем незаймано-невинне обличчя з блакитними очима та жагучими западинками на щоках, наче то був дорогоцінний дарунок, на який і глянути — велике щастя.

Потім, ідучи отак поряд із Джеком, вона замислено промовила:

— А той чорнявий… Якби його помити й причепурити, він був би непоганий із себе.

— Так вважає й багато інших жінок,— озвався Джек Берден і раптом відчув нудотну огиду до чорнявого — того, що роздушив на цукерниці мураша й мав брудні нігті. Але він не міг замовкнути, щось підбурювало його.— Атож, і більшості з них байдуже, що він немитий. Вони ладні взяти його такого, який є. Він у нас найперший коханець. Це ж він так протовк отой наш диван.

— Не будь вульгарним,— сказала мати, бо дуже не любила в розмовах того, що називають вульгарністю.

— Та це ж правда,— заперечив він.

Вона нічого не відповіла, і підбори її й далі весело цокотіли. Потім заговорила знову:

— Якби він викинув той жахливий костюм і одягся пристойно…

— Еге ж,— мовив Джек Берден.— На свої сімдесят п’ять доларів на місяць.

Тепер мати подивилась і на його костюм.

— Твій теж не кращий,— сказала вона.

— Справді? — спитав Джек Берден.

— Я пришлю тобі грошей, купиш собі пристойнішу одежу,— сказала вона.

Через кілька днів надійшов чек і записка, де говорилося, щоб він придбав «два пристойні костюми і до костюмів». Чек був на двісті п’ятдесят доларів. Та він не купив і краватки. Зате влаштував зі своїми товаришами по квартирі бучне гульбище, що тривало п’ять днів підряд, і внаслідок цього працьовитий невдаха вилетів з роботи, а ледачий щасливець став дуже неперебірливим і, попри свій талан, підхопив непристойну хворобу. Тільки Джекові Бердену нічого не подіялось, бо Джекові Бердену ніколи нічого не діялось, він був невразливий. Може, таке вже прокляття лежало на Джеку Бердені — ніщо його не і брало.

Отож Джек Берден і далі жив собі в тій занедбаній квартирі разом з двома іншими випускниками, бо хоч працьовитого невдаху й погнали з роботи, проте з квартири він не вибрався. Він просто не став ні за що платити, одначе мешкав там і далі. Позичав гроші на сигарети. Похмуро їв те, що приносили й готували двоє інших. Тепер він цілий день лежав на дивані, бо його працьовитість більш не мала сенсу, віднині й довіку. Якось серед ночі Джек Берден прокинувся, і йому здалося, ніби у вітальні, де на відкидному ліжку спав працьовитий невдаха, чути приглушені ридання. А потім одного дня працьовитий зник. Вони так і не дізналися, куди він подівся, й більш ніколи про нього не чули.

Та перед тим, як це сталося, у їхній квартирі панував дух братерства та взаєморозуміння. Їх єднало те, що всі троє від чогось ховалися. Товариші Джека Бердена ховалися від майбутнього, від того дня, коли мали здобути свої ступені й залишити університет. А Джек Берден ховався від сьогодення. Ті двоє шукали пристановища в сьогоденні. Джек Берден шукав його в минулому. Ті двоє сиділи у вітальні — сперечалися, пили, грали в карти, читали,— а Джек Берден більшість часу незмінно просиджував у спальні за невеликим сосновим столом, розіклавши перед собою нотатки, папери, книжки, і майже не чув голосів у вітальні. Іноді він міг вийти — випити, зіграти партію в карти, посперечатися, чи що там іще робили товариші,— але по-справжньому важило для нього тільки те, що було на сосновому столі в спальні.

Що ж було на тому столі?

Велика пачка листів; вісім пошарпаних конторських книг у чорних оправах, зв’язаних вицвілою червоною тасьмою; наклеєна на картон фотографія п’ять на вісім дюймів, із засохлими патьоками води внизу; та ще проста чоловіча золота обручка з вигравіюваним написом, надіта на шнурок. Минуле. Чи, власне, та частина минулого, що звалася колись Кассом Мастерном.

Касс Мастерн був одним з двох дядьків Елліса Бердена, Ученого Прокурора, братом його матері Лавінії Мастерн. Другого дядька звали Гілберт Мастерн, він помер 1914 року, в дев’яносто чотири чи дев’яносто п’ять літ, багатієм, залізничним магнатом, членом кількох рад директорів, і залишив ту пачку листів, чорні конторські книги, фотографію та купу грошей своєму онукові (і ані пенса Джекові Бердену). Років через десять той спадкоємець Гілберта Мастерна, згадавши, що Джек Берден, з яким він не був особисто знайомий, вчиться на історичному факультеті чи щось там таке, послав йому ті листи, конторські книги та фотографію із запитанням, чи вважає він, Джек Берден, що надіслані речі мають якусь «матеріальну цінність», бо він, спадкоємець, чув, ніби бібліотеки іноді платять «чималі гроші за давні папери, реліквії та пам’ятки з часів до громадянської війни». Джек Берден відписав йому, що оскільки Касс Мастерн не відіграв помітної ролі в історії і не є визначною особою, то навряд чи якась бібліотека заплатить за ці матеріали бодай кілька доларів,— і далі запитував, що йому робити з одержаним пакунком. На це спадкоємець відповів, що в такому разі Джек Берден може залишити ті речі собі — «на спомин».

Отак Джек Берден познайомився з Кассом Мастерном, що помер 1864 року у військовому госпіталі в Атланті й раніше був для нього тільки давно чутим, але забутим ім’ям, а тепер дивився з тієї більш як півстолітньої фотографії широко розставленими глибокими темними очима, які палали, мов живі, з-під бруду й пороху, залишених часом. Ті очі — очі Касса Мастерна — палали на довгастому худому обличчі, але обличчі молодому, з пухкими губами та ріденькою кучерявою чорною борідкою. І пухкі губи зовсім не пасували до худого обличчя та палючих очей.

Молодик на фотографії, знятий стоячи, на півзросту, був у просторому бахматому сюртуку з надто широким коміром і закороткими рукавами, з яких стирчали широкі зап’ястки та жилаві руки, складені на животі. Густе темне волосся, зачесане назад з високого чола й підстрижене в кружок відповідно до моди того часу, місця й стану, майже торкалося коміра його грубого заношеного сюртука, що був мундиром піхотинця армії Конфедерації³⁰.

Усе на тій фотографії так контрастувало з палючими темними очима, що здавалося випадковим. Одначе мундир не був випадковістю. Його носили зумисне, з душевним болем, з гордістю й самоприниженням, із свідомістю того, що в ньому судилося лягти в домовину. Але смерть буде не така скора й легка. Помирати доведеться повільно й тяжко, в смердючому атлантському госпіталі. Останній лист у пачці був написаний іншою рукою, не Касса Мастерна. Той прощальний лист до свого брата, Гілберта Мастерна, він продиктував, лежачи в госпіталі із загноєною раною. І листа, і останню з конторських книг, у яких Касс Мастерн вів щоденник, надіслали додому, в штат Міссісіпі, а сам він похований десь в Атланті — де саме, ніхто не знає.

Якоюсь мірою справедливо, що Касс Мастерн у своєму сірому, зашкарублому від поту мундирі, шорсткому, наче волосяниця, якою той мундир для нього й був,— і водночас символом недоданої слави,— мав повернутися до Джорджії, щоб повільно згнити там живцем. Адже й народився він у Джорджії,— і він, і Гілберт Мастерн, і Лавінія Мастерн,— серед червонястих пагорбів недалеко від кордону з Теннесі.

«Я народився,— говорилося на першій сторінці першої книги його записок,— у рубленій хатині на півночі Джорджії, в злиденних обставинах, і коли в пізніші роки спав на м’якому і їв на сріблі, то хай господь не дасть згаснути в моїй душі пам’яті про холоднечу та грубу їжу. Бо всі ми приходимо в цей світ голі, а досягши добробуту, пориваємося до зла, мов іскри до неба». Ці рядки були написані в Трансільванському університеті штату Кентуккі, коли Касс, після того що він називав «потьмаренням і бідою», віднайшов богоданий спокій. Власне, записки й починалися з оповіді про ті «потьмарення й біду» — справжню біду, з мертвим чоловіком, і живою жінкою, і довгими подряпинами від нігтів на худих щоках Касса Мастерна.

«Я розповідаю про це,— писав він,— з усією правдивістю, на яку здатен грішник, з тим, щоб я міг перечитати ці сторінки, якщо коли-небудь моїм духом чи плоттю оволодіє гординя, і з соромом пригадати, скільки зла в мені тоді було, а можливо, є й тепер, бо хто знає, який вітер повіє на пригаслу головешку і знову роздмухає полум’я?»

Поштовхом до писання стали «потьмарення й біда», але, як видно, Касс Мастерн мав методичний склад розуму, отож і почав від самого початку — від рубленої хатини серед червонястих пагорбів Джорджії. А витяг родичів з тієї хатини не хто інший, як брат Гілберт, старший за Касса років на п’ятнадцять. Гілберт, що зеленим підлітком утік з дому й подався до штату Міссісіпі, під тридцять років, десь у 1850-му вже був близький до того, щоб стати одним із «бавовняних тузів». Убогому, без пенса в кишені, й напевне голодному хлопчиську, що брів босоніж по чорнозему Міссісіпі, через якихось десять-дванадцять років судилося стати господарем і гарцювати перед будинком з білою верандою на гнідому огирі (його звали Поухатан — так сказано в щоденнику). Як добув Гілберт свій перший долар? Перерізав горлянку якомусь подорожньому на стежці серед цукрової тростини? Чистив чоботи десь у заїзді? Про це нікому не відомо. Одначе він таки збив багатство й тепер сидів на білій веранді і голосував за опозицію³¹. І не дивно, що після війни, коли на місці будинку з білою верандою лишилася тільки купа попелу й усі статки пішли за вітром, Гілберт, що свого часу вже збив одне багатство з нічого, сказати б, голіруч, зумів і тепер, набувши неабиякого досвіду, спритності й гарту (ще суворішого гарту додали йому чотири роки, проведені в сідлі, на голодних харчах, і сповнені розчарувань), збити ще одне, куди більше за попереднє. І якщо на схилі віку він колись згадував свого брата Касса й витягав на світ божий його останнього листа, продиктованого у госпіталі в Атланті, то читав його, певне, з поблажливою, іронічною посмішкою. Бо в тому листі говорилося:

«Згадуй про мене, але без скорботи. Якщо котромусь із нас і пощастило, то це мені. Я мирно спочину й покладаю надію на ласку всемогутнього господа нашого та його божественний присуд. А тобі, мій любий брате, суджено їсти гіркий хліб поразки, будувати на згарищі, не маючи з чого будувати, страждати душею за наш сплюндрований рідний край, за його гріхи й за гріхи всього люду на світі. На ліжку поряд з моїм лежить молодий хлопець із Огайо. Він помирає. Його стогін, прокльони й молитви зливаються з тими, що їх чуєш звідусіль у цьому падолі страждання. Він прийшов сюди в гріху, як і я. І через гріхи свого рідного краю. То хай же господь дарує всім грішникам спасіння і піднесе нас обох із смертного праху. А я, мій любий брате, молю Всевишнього дати тобі силу перед лицем майбуття».

Повертаючись думкою до минулого, Гілберт напевне посміхався, бо той гіркий хліб він їв не довго. Йому вистачило й власної сили. 1870 рік він зустрів знову людиною заможною. В 1875-му чи 1876-му був уже досить багатим.

А в 1880-му володів справді великим багатством, жив у Нью-Йорку, мав солідну репутацію, погладшав, споважнів, і голова його стала наче витесана з граніту. Він пережив свій старий світ і вступив у новий. І, можливо, почував себе в цьому новому світі краще, ніж у старому. Чи мабуть, такі Гілберти Мастерни почувають себе своїми в будь-якому оточенні. А Касси Мастерни — скрізь і завжди чужі.

Та повернімося до того, з чого почали. Отже, Джек Берден дістав від онука Гілберта Мастерна ті папери.

І коли настав час обирати тему дисертації, його керівник запропонував йому опублікувати записки й листи Касса Мастерна і написати про нього біографічний нарис, щось ніби соціальне дослідження на основі цих та інших матеріалів. Так розпочалася перша мандрівка Джека Бердена в минуле.

Спочатку все здавалося простим. Неважко було відтворити життя в рубленій хатині серед червонястих пагорбів. Збереглися перші листи Гілберта додому, тих часів, коли почалось його сходження нагору (Джекові Бердену пощастило розшукати й інші давні, доби громадянської війни, документи про Гілберта Мастерна). Уклад цього життя був відомий, і воно поступово змінювалося на краще в міру того, як далеко звідти примножувались Гілбертові статки. Потім протягом кількох місяців померли мати й батько, і Гілберт приїхав додому, з’явившись перед враженими Кассом і Лавінією як небачене диво,— сліпучий нувориш у чорному костюмі з дорогого подвійного сукна та сніжно-білій сорочці, в блискучих черевиках, з масивним золотим перснем на пальці. Він одвіз Лавінію до школи в Атланті, накупив їй повні скрині убрань і поцілував на прощання. («Чому ти не схотів узяти мене з собою, любий братику Гілберте? Я була б тобі слухняною і люблячою сестрою,— писала вона йому, старанно, мов у зошиті, виводячи літери рудим чорнилом, не своїми, а підказаними шкільним етикетом словами.— Чи не можна мені приїхати до тебе тепер? Невже я не змогла б хоч чим-небудь…» Та в Гілберта були свої плани. Вона мала з’явитися в його домі згодом, коли буде підготовлена до цього). А Касса він забрав із собою, і той юний незграба став носити чорний сукняний костюм і їздити верхи на породистій кобилі.

Та за три роки від його незграбності не лишилося й сліду. Він прожив ці роки в чернечій суворості Валгалли³² — так назвав Гілберт свій будинок,— під наставництвом такого собі містера Лоусона та самого Гілберта. Від брата він переймав уміння господарювати на плантації. Містер Лоусон, тихий сухотний юнак із Прінстона, що в штаті Нью-Джерсі, навчав його геометрії, трохи латини, а найбільше — пресвітеріанського богослів’я. Касс любив читати, і одного разу Гілберт (про це говориться в записках) став у дверях, дивлячись на брата, що схилився над книжкою, а тоді сказав:

— Ну що ж, може, в тебе хист хоч до цього.

Одначе Касс мав хист не тільки до цього. Коли Гілберт дав йому невеличку плантацію, він два роки господарював на ній так вправно (і йому так щастило й з погодою, і з цінами на ринку, ніби він зайшов з ними в змову), що на кінець другого року зміг повернути братові чималу частину її вартості. Потім він поїхав — чи, власне, його послали — до Трансільванського університету. То була Гілбертова ідея. Якось пізно ввечері він з’явився в будинку на Кассовій плантації і застав брата за столом з книжками. Він підійшов до стола, з-за якого щойно підвівся Касс, простяг руку й поляскав стеком по розгорнутій книжці.

— А може, ти щось із цього й матимеш,— мовив він.

Про це також розповідається в записках, але в них не сказано, що то була за книжка, по якій поляскав Гілбертів стек. Та це не так уже й важливо. А втім, важливо, бо щось у нашій свідомості, в нашій уяві збуджує бажання дізнатися, що то була за книжка. Ми ніби навіч бачимо широку й дужу червону руку в білій манжеті («мій брат міцної будови, повнокровний»), що обхопила руків’я стека, і він здається в цьому кулачиську тоненьким прутиком. Бачимо, як хльоскає по відкритій сторінці шкіряна петелька,— різко, але не сказати щоб зневажливо,— а от що там на тій сторінці, роздивитись не можемо.

В усякому разі, не схоже, що то була богословська книжка, бо тоді Гілберт навряд чи сказав би: «щось із цього матимеш». Одначе то могли бути вірші одного з давньоримських поетів, бо Гілберт уже мав знати, що в невеликих дозах їх нерідко застосовують у політиці та в правосудді. Отож вибір упав на Трансільванський університет,— як виявилося згодом, за порадою Гілбертового сусіда та друга містера Девіса, містера Джефферсона Девіса³³, що й сам там навчався. Містер Девіс вивчав грецьку мову.

У Трансільванському університеті, в місті Лексінгтоні, Касс прилучився до гріховних утіх.

«Я відкрив для себе, що так само, як і наука доброчесності, існує наука гріха, і я навчився всього, чого можна навчитися за картярським столом, за пляшкою, на кінних перегонах і в заборонених сласних утіхах».

Він залишив позаду й злиденну рублену хатину, й чернечий уклад Валгалли, й відповідальність за свою невеличку плантацію, був високий, дужий і, судячи з фотографії, зі своїми палючими темними очима мав подобатися жінкам. Тож нема нічого дивного, що він «прилучився до сласних утіх», а власне, що ті утіхи прилучили його до себе. Бо хоч у записках про це прямо й не говориться, але в подіях, що призвели до «потьмарення й біди», Касс вочевидь був, принаймні напочатку, не так переслідувачем, як переслідуваним.

Переслідувача в щоденнику приховано за словом «вона». Але Джек Берден розкрив її ім’я. «Вона» була Аннабелла Трайс, дружина містера Дункана Трайса, а Дункан Трайс був багатим молодим банкіром у Лексінгтоні, штат Кентуккі, близьким приятелем Касса Мастерна і, як видно, одним з тих людей, що напроваджували його на стезю гріховних утіх. Джек Берден знайшов це ім’я, переглядаючи підшивки лексінгтонської газети середини 1850-х років, де шукав повідомлення про смерть одного чоловіка. То була смерть містера Дункана Трайса. В газеті її подавали як нещасливий випадок. Дункан Трайс, писала газета, випадково застрелився, чистячи свої пістолети. Один пістолет, уже почищений, лежав поруч з небіжчиком на канапі в його бібліотеці, де й сталося нещастя. Другий, що став знаряддям смерті, вистрілив, упавши на підлогу. Джек Берден уже знав із записок, як усе було, отож, натрапивши в газеті на опис обставин смерті, розкрив і особу «її». Містер Трайс, повідомляла газета, залишив удову, Аннабеллу Трайс, уроджену Паккет, із Вашінгтона, округ Колумбія.

Аннабелла Трайс познайомилася з Кассом невдовзі після його появи в Лексінгтоні. Його привів у дім Дункан Трайс, отримавши листа від містера Девіса, в якому той рекомендував йому брата свого друга й сусіда містера Гілберта Мастерна. (Дункан Трайс приїхав до Лексінгтона з півдня Кентуккі, де його батько приятелював з батьком Джефферсона Девіса, Семюелем Девісом, коли той жив у Ферв’ю і розводив скакових коней). Отож Дункан Трайс привів до себе того ставного юнака, що давно вже не був юним незграбою, всадовив на канапу, дав йому в руку келих, а тоді покликав свою гарненьку, з грудним хриплуватим голосом дружину, якою він так пишався, і відрекомендував їй гостя.

«Коли вона зайшла до кімнати, де вже западали перші тіні надвечірнього присмерку, хоч засвічувати свічки було ще рано, мені здалося, що очі в неї чорні, і вони вразили мене своїм кольором у порівнянні з білявими косами. А ще я завважив, яка легка й плавна в неї хода, що надавала їй, хоч і не великій на зріст, справді королівської гідності.

…et avertens resea cervice refulsit

Ambrosiaeque comae divinum vertice odorem

Spiravere, pedes vestis defluxit ad imos,

Et vera incessu patuit Dea³⁴.

Так змальовував великий мантуанець³⁵ появу Венери, що її хода виказувала богиню. Отак і вона зайшла до кімнати, й з того, як вона йшла, я впізнав у ній богиню, що, попри все милосердя господнє (коли воно поширюється на таке осереддя зла, як я), призначена була стати моїм справжнім прокляттям. Вона подала мені руку й заговорила до мене трохи хриплуватим голосом, що викликав у мене таке відчуття, ніби я гладжу рукою якусь м’яку ворсисту тканину на зразок оксамиту чи хутро. Її голос не можна було назвати мелодійним, таким, яким усі звичайно захоплюються. Я це визнаю, але можу описати лише те враження, яке він справив на мої органи слуху».

Касс сумлінно описує кожну її рису, кожну частину тіла, знов і знов катуючи себе, наче в своєму «потьмаренні й біді», в хвилину найбільшої душевної муки й самозречення, не може не озирнутись востаннє, навіть і під загрозою перетворитися на соляний стовп.

«Обличчя її було невелике, хоч і кругленьке. Рот упертий, але уста червоні й вологі, ледь розтулені чи ладні ось-ось розтулитися. Підборіддя невелике, твердо окреслене. Шкіра її вражала своєю білістю, принаймні поки не засвітили свічок, але потім я побачив на її щоках рум’янці. Коси, дуже густі й ясні, були відкинуті з чола й спадали на шию великими кучерями. Над тендітним станом здіймались високі, округлі й пишні перса, що здавалися ще вищими завдяки корсету. Синя шовкова сукня, як я пригадую, мала глибокий, аж до кінця похилої лінії плечей, викот, так що спереду було видно, як круто здіймаються дві півкулі грудей».

Отак змальовував її Касс. Він визнавав, що вона не красуня. «Хоч обличчя її і приваблювало своїми гармонійними пропорціями»,— додавав він. Зате коси в неї були гарні, «надзвичайно м’які й приємні на дотик, м’якіші від найтоншого шовку». Отож навіть і тоді, в хвилину «потьмарення й біди», Касс мимохіть пригадував, як ті пишні ясні коси спливали в нього з руки. «Але,— писав він,— уся її краса була зосереджена в очах».

Він запам’ятав, що в першу мить, коли вона з’явилася в півсутіні кімнати, її очі здались йому чорними. Та трохи згодом виявилося, що він помилився, і те відкриття стало першим кроком до його погуби. Привітавшись («вона привіталася зі мною просто й чемно, а тоді попросила мене знову сісти»), вона заговорила про те, як рано посутеніло в кімнаті і як непомітно завжди підступає осінь. Тоді смикнула шнурок дзвоника, і зайшов хлопчина-негр.

«Вона звеліла йому принести свічки й підкинути дров у камін, де майже згас вогонь. Слуга невдовзі повернувся з семисвічником і поставив його на столик позад канапи, на якій я сидів. Він чиркнув сірником, але вона сказала: «Я сама засвічу». Я пам’ятаю все це так, ніби ще тільки вчора сидів на тій канапі. Я машинально повернув голову й дивився, як вона запалює свічки. Між нами був лише той столик. Вона нахилилася над свічником і стала підносити сірник до кожного гнотика по черзі. Вона стояла нахилившись, і я бачив її підняті корсетом перса, але повіки її були опущені й приховували від мене очі. Потім вона трохи підвела голову й подивилася просто на мене поверх полум’я засвічених свічок, і я нараз побачив, що очі в неї не чорні. Вони сяяли блакиттю, але такою глибокою, що її можна було порівняти хіба що з кольором вечірнього неба восени за ясної години, коли місяць ще не зійшов, а зорі тільки-но заяскріли. Перед тим я й не помітив, які величезні ці очі. Ясно пригадую, я ще сказав собі подумки: «А я й не помітив, які вони величезні»,— кілька разів підряд, повільно, наче людина, вражена чудом. А потім відчув, що червонію, в роті у мене пересохло, і в мені спалахнула чоловіча жага.

Я напрочуд виразно бачу, навіть тепер, вираз її обличчя в ту мить, але не можу його розгадати. Згодом я іноді думав, що то була прихована усмішка, та певності в цьому не маю. (Я певен тільки в одному: людина ніколи не буває в безпеці, скрізь на неї чигає прокляття, бог мені свідок!) Я сидів, стискаючи однією рукою коліно, а в другій тримаючи порожній келих, і відчував, що мені несила й дихнути. І тоді вона звернулася до свого чоловіка, що стояв позад мене: «Дункане, хіба ти не бачиш, що містерові Мастерну треба налити?»

Минув рік. Касс, що був набагато молодший за Дункана Трайса, та й на кілька років молодший від Аннабелли Трайс, близько заприятелював з Дунканом і багато чого від нього навчився, бо Дункан Трайс був багатий світський чоловік, розумний і життєрадісний («дуже любив повеселитися й не знав утоми»). Дункан Трайс приохотив Касса до чарки, картярського столу та кінних перегонів, але не до «заборонених сласних утіх». Він палко й самовіддано кохав свою дружину. («Коли вона заходила до кімнати, він, нікого не соромлячись, так і впивався в неї очима, і я не раз бачив, як вона відвертала обличчя й червоніла під тим його промовистим поглядом у присутності інших людей. Та мені здається, що він робив це несамохіть, просто з великої любові до неї»). Ні, до «заборонених утіх» Касса прилучили інші молодики з кола Трайсових знайомих. Одначе, незважаючи на нові інтереси та захоплення, Касс не занедбав навчання. В нього знаходився час і на книжки — він мав задосить і сили, й витривалості.

Так минув рік. Касс часто бував у домі Трайсів, проте, крім «світських жартів і звичайного обміну люб’язностями», між ним і Аннабеллою Транс не було сказано ні слова. У червні один з приятелів Дункана Трайса влаштував у своєму домі вечірку з танцями. Десь серед вечора Дункан Трайс, його дружина і Касс вийшли до саду й сіли в повитій жасмином альтанці. Потім Дункан на часинку пішов назад у дім принести всім трьом пуншу, залишивши Аннабеллу й Касса на самоті в альтанці. Касс зауважив, які солодкі пахощі жасмину. І раптом вона швидко відказала («голос її був низький і, як завжди, трохи хриплуватий, але такий збуджений, що я аж здивувався»): «Так, так, занадто солодкі. Просто дихати нічим. Я зараз задихнуся»,— і вхопилася рукою за оголені груди, що випиналися над корсетом.

«Я подумав, що то раптовий напад якоїсь хвороби,— пригадував Касс у записках,— і спитав, чи їй не млосно. Вона відповіла «ні», дуже тихим, низьким голосом.

І все-таки я підвівся з наміром принести їй склянку води і сказав про це. Аж раптом вона різко, майже грубо вигукнула, чимало здивувавши мене, бо завжди була надзвичайно чемна: «Та сядьте ви, сядьте, не треба мені води!» Трохи засмучений тим, що міг ненавмисне її образити, я знову сів. Потім повів очима по саду, де на залитих місячним сяйвом доріжках між невисокими живоплотами прогулювалось кілька парочок. Мені було чути, як вона дихає поруч мене. Дихала вона неспокійно й уривчасто. І зненацька спитала:

— Скільки вам років, містере Мастерн?

Я сказав, що двадцять два. Тоді вона промовила:

— А мені двадц’ять дев’ять.

Я здивовано щось пробурмотів. Вона засміялася, ніби з мого збентеження, і сказала:

— Атож, містере Мастерн, я на сім років старша за вас. Це вас дивує, містере Мастерн?

Я відповів, що так. Тоді вона промовила:

— Сім років — чималий час. Сім років тому ви були ще дитиною, містере Мастерн.— І знов засміялась, несподівано різко, та одразу ж урвала сміх і додала: — А я не була дитиною. Сім років тому вже не була, містере Мастерн.

Я нічого на це не відповів, бо не мав у голові жодної ясної думки. Сидів украй розгублений, але й у розгубленості своїй намагався уявити собі, яка вона була дитиною. Та ніякого образу в уяві не виникало. Потім повернувся її чоловік».

Через кілька днів Касс поїхав до Міссісіпі, щоб протягом літніх місяців доглянути свою плантацію і за порадою Гілберта побувати в Джексоні, столиці штату, й у Віксбергу. Літо випало клопітне. Тепер Касс добре розумів наміри Гілберта: той хотів зробити з нього багатія і ввести його в політичні кола. То була принадна, блискуча перспектива, та не така вже й недосяжна для юнака, що мав такого брата, як Гілберт Мастерн. («Мій брат — людина на диво небалакуча й сильна вдачею і хоч він ніколи нікого не улещає й ні перед ким не запобігає, та коли вже щось каже, то всі, а надто люди помірковані, відповідальні й впливові, з повагою прислухаються до його слів»). Так Касс провів те літо — під твердою рукою і суворим оком Гілберта. А десь над осінь, коли він уже почав думати про повернення до університету, з Лексінгтона надійшов лист, адресований йому і надписаний незнайомою рукою. Коли Касс вийняв з конверта й розгорнув аркуш паперу, звідти щось випало, і він побачив, що то маленька засушена квітка. В першу мить він не міг збагнути, що воно таке й чому опинилось у нього в руці. Потім підніс квітку до носа. Запах, уже ледь чутний і змішаний з духом порохняви, був запахом жасмину.

Аркуш паперу був згорнутий учетверо. На одній четвертинці чітким, упевненим, округлим почерком було написано: «О Кассе!» Ото й тільки.

Але й того було досить.

Одного мрячного осіннього дня, відразу після повернення до Лексінгтона, Касс з’явився в домі Трайсів з візитом чемності. Дункана Трайса не було, він переказав через посильного, що змушений затриматись у справах і повернеться додому до вечері. Про той день Касс писав:

«Я опинився наодинці з нею. Починало сутеніти, як і тоді, майже рік тому, коли я вперше побачив її в цій самій кімнаті й подумав, що очі в неї чорні. Вона люб’язно привіталася до мене, я відповів і, потиснувши їй руку, ступив крок назад. І тоді помітив, що вона дивиться на мене так само пильно, як і я на неї. Раптом її уста трохи розтулились, і з них вихопилося коротке зітхання, схоже на придушений стогін. А в наступну мить ми враз, наче змовившись, ступили одне до одного і обнялися. Ми стояли обнявшись і не озивалися й словом. Стояли довго — чи принаймні так мені здалося. Я міцно стискав її в обіймах, проте ми не поцілувалися, що потім здавалось мені дивним, та й тепер так здається. Та чи було це дивним? І чи було дивним те, що рештки сорому заважали нам подивитись одне одному в очі? Я відчував і чув, як моє серце шалено калатає в грудях, і мені здавалось, ніби воно зірвалося з припони й кидається навмання у великій порожнині у мене всередині; та водночас я майже не усвідомлював, що зі мною діється. Я стояв, обіймав її, вдихав пахощі її волосся і не міг повірити тому, що це правда, й навіть тому, що я — це я. Просто не вірилося, що це я, Касс Мастерн, стою отак у домі свого друга й благодійника. Я не почував ні докорів сумління, ні жаху перед ганебністю свого вчинку — тільки оту невіру. (Людина не може повірити собі, коли вперше порушує якусь свою звичку, але, порушивши якісь свої засади, вона почуває жах. Отже, якщо й жили колись у моїй душі добропорядність і честь, то були вони лише випадковою звичкою, а не свідомим проявом. Та й чи може бути добропорядність проявом людської волі? Така думка — породження гордині).

Як я вже сказав, ми довго стояли, стискаючи одне одного в обіймах, але вона ховала обличчя в мене на грудях, а я втупив очі за вікно, в дедалі густіші вечірні сутінки. А коли вона, зрештою, підвела голову, я побачив, що вона безгучно плаче. Чому вона плакала? Я не раз запитував себе про це. Чи тому, що, навіть зважившись на непрощенний гріх, ще здатна була оплакувати неминучі наслідки того, чого вже не мала сили уникнути? Чи тому, що чоловік, який обіймав її, був набагато молодший за неї і його молодість, оті сім років різниці між ними, ніби кидали їй гіркий докір? Чи тому, що він спізнився на сім років і не міг прийти до неї в цноті? Не так уже й важливо, яка була причина. Якщо перша, то її сльози лише доводять, що кохання несумісне з обовʼязком; якщо друга — просто говорять про те, що жаль до себе несумісний із здоровим глуздом. Так чи так, але вона плакала, а потім нарешті звернула обличчя до мене, і в її великих очах блищали сльози; і навіть тепер, коли я знаю, що ті сльози були моєю погубою, я не шкодую, що вони пролилися, бо вони свідчать, що серце її не лишалося холодним і, хоч який тяжкий був її гріх (і мій також), вона йшла на нього не безтурботно і в очах її не відбивалися бездушна хіть і плотська жага.

Ті сльози стали моєю погубою, бо коли вона звела до мене обличчя, до моїх почуттів додалася хвиля ніжності, і серце моє немов розтеклося в грудях, ущерть виповнивши ту велику порожнину, в якій воно билося доти.

— Кассе…— мовила вона, уперше назвавши мене на ім’я.

— Що? — озвався я.

— Поцілуй мене,— дуже просто сказала вона,— тепер уже можна.

І я поцілував її. А потім, засліплені буянням грішної крові та жагою наших сердець, ми переступили і останню межу. В тій же таки кімнаті й тим часом як десь у будинку нечутно ходили слуги, двері стояли відчинені, ось-ось мав повернутися чоловік і ще не запала вечірня темрява. Але нашим захистком від небезпеки була сама наша безрозсудність — сласна жага мовби оповила нас непроникною пітьмою, подібна до того як Венера колись огорнула хмарою Енея, щоб він невидимо пройшов між людьми й підступив до міста Дідони. За таких обставин, як наші, сама безрозсудність відвертає загрозу, а сила пристрасті неначе виправдує і розгрішує провинних.

Хоч вона перед тим плакала, а віддалася мені нібито з тугою і розпачем, проте одразу ж по тому озвалася до мене жваво й весело. Вона стояла посеред кімнати, пригладжуючи коси, і я, затинаючись, наважився сказати щось про наше майбутнє, дуже недорікувато, бо ще не прийшов до тями; але вона відказала: «Ой, не будемо поки що про це думати!» — так ніби я заговорив про щось не варте уваги. Потім квапливо викликала слугу й звеліла принести свічки. Їх принесли, і я зміг роздивитись її обличчя, що було свіже й нічого не виказувало. Коли повернувся чоловік, вона привітала його невимушено й лагідно, і, дивлячись на це, я відчував, як болісно стискається моє серце, хоча й мушу зізнатися, що не від каяття. Скоріш від лютих ревнощів. А коли він звернувся до мене й потиснув мою руку, я страшенно розгубився і був певен, що це не могло не відбитись у мене на обличчі».

Так почався другий період історії Касса Мастерна. Весь той рік він, як і раніше, часто бував у домі Дункана Трайса, як і раніш, часто вирушав з ним на полювання, катався верхи, грав у карти, випивав, їздив на іподром. Він навчився, за його висловом, «зберігати безхмарне чоло» й приймати все так, як воно складалося. Що ж до Аннабелли Трайс, то тепер, коли Касс іноді повертався думкою назад, йому вже доводилось переконувати себе, що вона справді «пролила сльози». Вона була, як він її описував, «добра душею, безоглядної і пристрасної вдачі, терпіти не могла розмов про майбутнє (не давала мені й слова про це сказати), невтомна, винахідлива й дотепна в пошуках способів удовольнити нашу жагу й водночас така лагідна й жіночна, що могла б стати окрасою будь-якого священного сімейного вогнища». Та й не дивно, що їй доводилося бути невтомною і винахідливою,— адже приховувати такий любовний зв’язок за тих часів і в тих обставинах було нелегко. В кінці саду Трайсів стояла альтанка, куди можна було непомітно потрапити з алеї. Іноді їхні побачення відбувалися там. Як видно, допомагала коханцям і зведена сестра Аннабелли, що жила в Лексінгтоні,— чи принаймні дивилася крізь пальці на їхній роман, але, здається, тільки під тиском Аннабелли, бо Касс згадує про «бурхливу сцену» між сестрами. Отож іноді вони зустрічалися в неї. Та час від часу Дункан Трайс мусив виїздити з міста у справах, і за такої нагоди Касса пізно вночі впускали у дім, навіть і в ті ночі, коли там гостювали Аннабеллині батьки,— і тоді він уже дослівно заступав Дункана Трайса у його ліжку.

Траплялися й інші нагоди — непередбачені випадкові хвилини, коли вони раптом опинялись наодинці. «Навряд чи лишився в домі мого довірливого друга такий куточок, закапелок чи інша затишна місцинка, що їх ми рано чи пізно не опоганили, часом і при безсоромному ясному світлі дня»,— пригадував Касс у записках, і коли студент історичного факультету Джек Берден приїхав до Лексінгтона й пішов подивитися на старий будинок Трайсів, йому спали на пам’ять ці слова. Навколо будинку розрослося місто, і від саду лишився тільки невеличкий лужок. Та сам будинок був добре доглянутий (тепер там мешкали якісь Міллери, що дуже шанували ту стару оселю), і Джекові Бердену дозволили оглянути його всередині. Він походив по кімнаті, де Касс Мастерн уперше побачив «її» і вона, засвітивши свічки, звела на нього очі й де через рік вона чи то зітхнула, чи то глухо застогнала і впала йому в обійми; потім вийшов у затишний передпокій з гарними сходами нагору, оглянув невелику затінену бібліотеку й кімнату в глибині будинку — щось на зразок заднього передпокою,— яка напевне могла бути однією із «затишних місцинок», та й меблі в ній цілком відповідали цьому призначенню. Стоячи серед тиші того будинку, в просторому й прохолодному парадному передпокої, де в півсутіні тьмяно лисніла навоскована підлога, Джек Берден уявляв собі, що відбувалося там майже сімдесят років тому: змовницькі погляди, обережне перешіптування, уривчастий шурхіт шовку в настороженій тиші (вбрання тих часів не сприяли блуду поспіхом), тяжкий віддих, необачний стогін… Ет, усе те було хтозна-коли, і Аннабелла Трайс та Касс Мастерн давно лягли в землю, а місіс Міллер, що запропонувала Джекові Бердену чашку чаю (їй полестило, що її будинок становить «історичний інтерес», хоч вона, звісно, й не здогадувалася про справжню причину), аж ніяк не була ні «винахідливою», ні «дотепною», і, певно, віддала всю свою снагу «Гільдії охоронниць вівтаря» при єпископальній церкві святого Луки та «Дочкам американської революції»³⁶.

Другий період історії Касса Мастерна — його любовний зв’язок — тривав увесь той навчальний рік, частину літа (Кассові довелося на час виїхати до Міссісіпі, щоб дати лад своїй плантації й побувати на весіллі сестри Лавінії, яка вийшла заміж за молодика з добрими зв’язками, на ім’я Вілліс Берден) і майже цілу наступну зиму, що її Касс знову прожив у Лексінгтоні. Аж раптом 19 березня 1854 року помер Дункан Трайс — його знайшли в бібліотеці (одній із «затишних місцинок» його дому) зі свинцевою кулею в грудях, завбільшки з великий палець. Усе показувало на нещасливий випадок.

Удова сиділа в церкві рівно й незворушно. А коли раз підняла вуаль, щоб доторкнутися хусточкою до очей, Касс Мастерн побачив, що обличчя її «було біле, як мармур, і тільки на щоці палала червона пляма, наче від гарячки». Та навіть під вуаллю він міг розглядіти втуплені перед себе блискучі очі, що «палали серед того штучного затінку».

Касс Мастерн разом з пʼятьма іншими молодими лексінгтонцями, друзями небіжчика і його товаришами но чарці, ніс труну.

«Мені здавалося, що труна нічого не важить, хоч друг мій був чоловік міцно збудований, з нахилом до повноти. Ми несли труну, і я дивувався з того, яка вона легка, й у мене навіть сяйнула дика думка, що його немає в труні, що вона порожня і все це — лише безглузда комедія, блюзнірський маскарад, довгий, наче сон, і затіяний не знати навіщо. Чи, може, на те, щоб обдурити мене, підказала уява. Може, я жертва обману, а всі інші в змові проти мене. Подумавши про це, я прийшов у захваті від власної кмітливості, і мене пойняло веселе збудження. Ні, не такий я дурний, щоб спійматися на цей гачок. Я розгадав їхні підступи. Мене раптом пойняло бажання скинути труну на землю, побачити, як вона розпадеться і явить свою порожнечу, а тоді переможно зареготати. Але я цього не зробив і побачив, як труна опускається в яму біля наших ніг і як на неї падають перші грудки землі.

Тільки-но я почув глухий стукіт грудок об віко труни, мене охопило відчуття величезної полегкості, а за хвилю — нестримний любосний потяг. Я подивився на неї. Вона стояла на колінах край могили, і я не міг здогадатися, що діялось у неї в душі. Голова її була трохи похилена, і вуаль закривала обличчя. Ясне сонце осявало її постать, вбрану в усе чорне. Я не міг відвести очей від цього видива. Сама поза ніби увиразнювала її принади, і в моїй розпаленій уяві поставали всі вигини тіла. Навіть жалобне вбрання тільки додавало їй зваби. Сонце пекло мені шию, його жар проходив крізь тканину сюртука до плечей. Світло його було надприродно яскраве, воно засліплювало мені очі й збуджувало мої почуття. І весь той час я чув, наче здалеку, скреготіння лопат об навалену купою землю та глухий стукіт груддя, що падало в яму».

Того ж вечора Касс пішов до альтанки в саду. Вони не призначали побачення, просто його потягло туди. Йому довелося довго чекати, та нарешті вона з’явилась, уся в жалобі, «чи не чорнішій від тієї ночі». Коли вона наблизилась, «нечутно, мов тінь серед тіней», він не обізвався до неї, не зрушив з місця, а так і стояв у найтемнішому закутку альтанки. І навіть коли вона зайшла, нічим не виказав своєї присутності.

«Я не можу з певністю сказати, що моя мовчанка була зумисною. Мене змушувала мовчати якась нездоланна сила, що скувала мене, здавила горло, одібрала руки й ноги. І перед тим, і опісля я розумів, що підглядати за кимось безчесно, але в ту хвилину це навіть не спало мені на думку. Очі мої несамохіть пильнували за нею, тим часом як вона й не підозрювала, що в темряві альтанки є ще хтось. Мені здавалося, що саме тепер, коли вона думає, що вона тут сама, я зможу зазирнути їй у душу й дізнатися, який наслідок, яку переміну спричинила смерть її чоловіка. Ота пристрасть, що схопила мене мов лещатами біля могили мого друга, минула без сліду. Тепер я був зовсім холодний. Але я прагнув дізнатися, спробувати дізнатися… Так наче, розгадавши її, міг розгадати самого себе. (Звичайний людський недорозум — пробувати пізнати себе через когось іншого. Людина може пізнати себе тільки в богові, через його всевидюще око).

Вона зайшла до альтанки й сіла на лаву не далі як за два кроки від мене. Я довго стояв і невідривно дивився на неї. Вона сиділа дуже рівно й наче застигла. Нарешті я пошепки, ледь чутно вимовив її ім’я. Якщо вона й почула, то не дала цього взнаки. Отож я ще раз, так само пошепки, покликав її на ім’я, а потім знов. За третім разом вона прошепотіла: «Чую»,— але не зрушила з місця й не повернула голови. Тоді я озвався голосніше й знову вимовив її ім’я — і раптом вона рвучко, мов смертельно нажахана, підхопилась і із здавленим криком затулила руками обличчя. Вона заточилася й мало не впала, проте опанувала себе і стала рівно, втупивши в мене очі. Я, затинаючись, почав вибачатися, сказав, що не хотів її налякати, що зрозумів оте її «чую» як відповідь на мій шепіт і вже тоді заговорив голосніше. Потім запитав її:

— Хіба ти не озвалася до мене?

Вона підтвердила, що озвалася.

— Чого ж так злякалась, коли я заговорив знову? — спитав я.

— Бо не знала, що ти тут,— відповіла вона.

— Але ж ти сама сказала, що почула мій шепіт і озвалася на нього, а тепер кажеш, ніби не знала, що я тут.

— Я не знала, що ти тут,— повторила вона тихо, і раптом я збагнув, що вона хоче сказати.

— Слухай,— мовив я,— коли ти почула шепіт, ти впізнала мій голос?

Вона дивилася на мене й мовчала.

— Скажи,— наполягав я, бо мені було потрібно це знати.

Вона й далі дивилася на мене й нарешті нерішуче відповіла:

— Не знаю.

— Ти подумала, що це…— почав я, але доказати не встиг: вона кинулася до мене, розпачливо чіпляючись мені за шию, мов знавісніла від страху людина, що потопає і вигукуючи:

— Ні, ні, то байдуже, що я подумала, ти ж тут, ти ж тут! — А тоді пригнула мені голову й притислась устами до моїх уст, щоб не дати мені говорити. Уста її були холодні, але не відривалися від моїх.

Я теж був холодний, наче мрець. І той холод довершував жах наших любощів: здавалося, дві ляльки наслідують ганебний блуд людей, обертаючи його на ще ганебнішу пародію.

По всьому вона сказала:

— Якби я сьогодні не застала тебе тут, між нами більш ніколи нічого б не було.

— Чому? — спитав я.

— Це був би знак,— сказала вона.

— Знак? — перепитав я.

— Знак того, що нам більш нічого не лишається, що ми…— І замовкла, а потім палко зашепотіла в темряві: — А я й не хочу нічого… це знак… що зроблено, те зроблено…— Вона мить помовчала й сказала: — Дай мені руку.

Я подав їй праву руку. Вона схопила її, але одразу ж пустила й мовила:

— Не цю, ту руку!

Я дав їй другу руку, простягши її в себе перед грудьми, бо сидів зліва від неї. Вона схопила її лівою рукою, підняла й притисла до грудей. Потім навпомацки наділа мені на підмізинний палець якийсь перстень.

— Що це таке? — спитав я.

— Обручка,— сказала вона.— Це його обручка.

Тепер я пригадав, що він, мій друг, завжди носив обручку, і враз відчув холод металу.

— Ти зняла в нього з пальця? — спитав я і аж здригнувся на цю думку.

— Ні,— відказала вона.

— Ні? — перепитав я.

— Ні,— мовила вона,— він сам її зняв. Це перший раз він зняв її.

Я сидів поруч неї, чекаючи не знати чого, а вона й далі притискала мою руку до грудей. Я відчував, як вони здіймаються і опадають. Сказати я нічого не міг.

Потім вона промовила:

— Хочеш знати, як… як він її зняв?

— Так,— відповів я в темряві й, чекаючи, поки вона заговорить, провів язиком по пересохлих губах.

— То слухай,— звеліла вона пошепки, але владним тоном.— Увечері після того… після того як це сталося… коли в домі все затихло, я сиділа в своїй кімнаті перед туалетним столиком, де завжди сиджу, коли Феба розчісує мені коси. Мабуть, я сіла там просто за звичкою, бо все в мені наче заніміло. Я сиділа й дивилась, як Феба розстеляє ліжко. (Феба була її покоївка, гарненька світлошкіра молода мулатка, вередлива й тонкосльоза). Бачу, вона підняла валик з мого боку ліжка й дивиться туди, де він лежав. Потім узяла там щось і підійшла до мене. Дивиться на мене… а очі в неї жовті, і по них ніколи не видно, що там у неї на думці… Дивилась вона на мене довго-довго, а тоді простягла стиснуту в кулак руку і, не спускаючи з мене очей, повільно так… дуже повільно розтисла пальці — а на долоні в неї обручка… і я одразу зрозуміла, що то його обручка, але подумала тоді тільки про те, що вона золота й лежить у золотій руці… бо рука у Феби справді наче золота. Я ніколи раніш не помічала, що руки в неї кольору щирого золота. Потім я звела очі, а вона все дивиться на мене, пильно-пильно, і очі в неї теж золоті, ясні й холодні, мов золото. І я зрозуміла, що вона знає…

— Знає? — перепитав я, хоч і сам уже знав. Мій друг виявив правду,— чи то помітив, що дружина охолола до нього, чи то почув щось від слуг,— і тоді зняв з пальця золоту обручку, відніс до ліжка, де спав з дружиною, поклав її під подушку, а потім спустився вниз і застрелився, але зробив усе так, щоб ніхто, крім дружини, не міг здогадатися, що то не просто нещасливий випадок. Та він передбачив не все. Його обручку знайшла кольорова служниця.

— Знає,— прошепотіла вона, міцно притискаючи мою руку до грудей, що знову бурхливо здіймались і тріпотіли.— Знає… і дивиться на мене… тепер вона завжди так дивитиметься.— Зненацька голос її урвався, і в ньому забриніли сльози.— Вона розкаже іншим. І вони всі знатимуть. Усі в домі дивитимуться на мене і знатимуть… і коли подаватимуть на стіл… і коли заходитимуть до кімнати… а вони ж ступають зовсім безгучно!..

Вона пустила мою руку і рвучко підвелася. Я лишився сидіти, а вона стояла поруч, повернувшись до мене спиною, і тепер її обличчя та руки не біліли в темряві, а чорне жалобне вбрання зливалося з чорнотою ночі, навіть так зблизька. І раптом у темряві наді мною знов озвався її голос, такий жорсткий, що я ледве впізнав його:

— Я цього не стерплю. Я цього не стерплю. Я цього не стерплю!

Вона обернулася і, швидко нахилившись, поцілувала мене в уста. Тоді побігла геть, і я чув, як порипує під її ногами жорства на доріжці. А я ще довго сидів у темряві, повільно крутячи на пальці обручку».

Після тієї зустрічі в альтанці Касс кілька днів не бачив Аннабелли Трайс. Він дізнався, що вона поїхала до Луїсвілла, де начебто жили якісь її друзі. Як звичайно в таких випадках, вона взяла з собою і Фебу. Потім хтось сказав йому, що вона повернулась, і того ж вечора він пішов до альтанки. Вона була там, сиділа в темряві. Вони привіталися. Згодом Касс писав, що того вечора вона здавалася якоюсь відчуженою, далекою і байдужою, немов сновида чи людина, одурманена наркотиком. Він спитав, як минула її подорож до Луїсвілла, і вона коротко відповіла, що їздила ще вниз по річці, до Падьюки. На його зауваження, що в неї, наскільки він знає, нібито не було знайомих у Падьюці, вона відказала, що їх там і немає.