Все королівське військо

— Часом Джек наливає мені випити, часом я наливаю йому, а часом,— і він знову рушив до столу,— я сам собі наливаю…— Він налив у склянку віскі, додав води, а тоді скоса позирнув на суддю і хитрувато посміхнувся.— Навіть коли мене не пригощають,— сказав він. І вів далі:— На цьому світі, суддя, не дуже розживешся, якщо чекатимеш, поки тебе припросять. А я людина нетерпляча. Я дуже нетерпляча людина, суддя. Ось чому я й не джентльмен, суддя.

— Он як? — озвався суддя. Він стояв посеред кімнати й спостерігав згори цю виставу.

А я дивився на них, стоячи збоку біля стіни. Хай їм чорт, думав я, хай їм чорт обом. Хай їх обох чорти візьмуть з такою балачкою.

— Еге ж,— провадив Хазяїн,— а ви джентльмен, суддя, і ніколи не дозволяєте собі нетерпеливитись. Навіть коли хочете випити. Ось і зараз і взнаки не даєте, що вам кортить хильнути, хоч це й ваше питво, куплене на ваші гроші. Одначе ви вип’єте, суддя. Випийте, я вас прошу. Випийте зі мною, суддя.

Суддя Ірвін не відповів ані слова. Він дуже прямо стояв посеред кімнати.

— Та ну ж бо, випийте,— сказав Хазяїн, засміявся і знову сів у велике крісло, випроставши ноги на червоному килимі.

Суддя не налив собі. І не сів.

Хазяїн подивився на нього з крісла і спитав:

— Суддя, у вас тут випадково немає вечірньої газети?

Газета лежала на іншому кріслі, біля каміна, під комірцем та краваткою судді, а на спинці крісла висів його білий піджак. Я побачив, як суддя швидко позирнув туди й знову перевів погляд на Хазяїна.

— Є,— відказав він,— уявіть собі, є.

— Я сьогодні цілий день у роз’їздах, то й не встиг переглянути. Не заперечуєте, якщо я кину на неї оком?

— Аж ніяк,— сказав суддя Ірвін, і голос його знов проскреготів, наче терпуг по залізу.— Та, певно, я й сам можу вдовольнити вашу цікавість щодо одного предмета. В цій газеті опубліковано мою заяву на підтримку кандидатури Келлегена до сенату. Якщо це становить для вас інтерес.

— Оце я й хотів почути од вас самого, суддя. Хтось сказав мені про це, але ж ви знаєте — всіх чуток не переслухаєш, та й газетярі часом так перебільшать, що хоч вір, хоч не вір.

— В цьому разі нічого не перебільшено,— сказав суддя.

— Оце я й хотів почути од вас самого. З ваших власних золотих уст.

— Ну що ж, ви почули,— мовив суддя, стоячи посеред кімнати,— і тепер, коли ваша ласка…— Обличчя його знов набрало кольору телячої печінки.— І коли ви вже допили…

— Так-так, дякую, суддя,— відказав Хазяїн солодким, мов патока, голосом.— А втім, я, мабуть, хлюпну собі ще трохи.— І потягся до пляшки.

Він налив собі ще і сказав:

— Дякую.— А повернувшись до крісла з новою порцією, заговорив далі: — Атож, суддя, я почув, але я хотів би почути од вас іще дещо. Ви певні, що порадилися про це з богом у своїх молитвах? Га?

— Я вчинив це на власний розсуд,— відповів суддя.

— Одначе, якщо я правильно пригадую,— Хазяїн замислено крутив у руках склянку,— тоді в місті, коли ми з вами трохи погомоніли, ви начебто нічого не мали проти мого кандидата Мастерса.

— Я не взяв на себе ніяких зобов’язань,— різко мовив суддя.— І не зобов’язаний ні перед ким, крім власного сумління.

— Ви давно вже третесь у політиці, суддя,— сказав Хазяїн недбалим тоном,— і…— Він ковтнув із склянки.— І ваше сумління також.

— Це ж як, пробачте? — спалахнув суддя.

— Ет, пусте,— мовив Хазяїн і всміхнувся.— А що ви маєте проти Мастерса?

— Я дізнався про деякі подробиці його кар’єри.

— Хтось розкопав для вас якийсь бруд, еге?

— Можете назвати це й так,— відповів суддя.

— Цікава річ бруд,— сказав Хазяїн.— Як подумати, то вся наша зелена планета — суцільний бруд, окрім хіба тих місць, що під водою, та й там теж бруд. І трава росте із бруду. І діамант — це не що інше, як грудка бруду, колись розпечена до неймовірності. А наш усемогутній господь узяв жменю бруду, дмухнув на нього й створив і вас, і мене, і Джорджа Вашінгтона, і весь рід людський, наділений розумом і уявою. Все залежить від того, що з бруду зробити. Ви згодні?

— Це не змінює того факту,— промовив суддя з височини свого зросту, з-над простору, освітленого настільною лампою,— що Мастерс не справляє на мене враження людини, яка виправдає довіру.

— Доведеться виправдати,— сказав Хазяїн,— а ні, то я йому швидко в’язи скручу!

— Отож-бо й є. Мастерс виправдуватиме вашу довіру.

— Та звісно,— визнав Хазяїн, підвівши освітлене лампою обличчя, і скрушно, безпорадно похитав головою.— Мастерс виправдуватиме мою довіру. Нічого з цим не вдієш. Ну, а Келлеген — еге ж, візьмімо Келлегена,— він, як мені здається, виправдував би вашу довіру, і «Альта-Електро», і ще хтозна-чию. Але в чому різниця? Га?

— Ну…

— К бісу «ну»! — Хазяїн рвучко випростався в кріслі, наче підкинутий вибухом ізсередини, як тоді, коли хапав у повітрі муху або зненацька обертався до тебе, викотивши очі. Так рвучко, що підбори його черевиків увігналися в червоний килим і трохи віскі вихлюпнулось йому на штани.— Я скажу вам, у чому різниця, суддя! Я можу протягти Мастерса в сенат, а ви Келлегена — ні. І це велика різниця.

— Усе-таки я маю шанси і спробую,— промовив суддя зі своєї височини.

— Шанси? — засміявся Хазяїн.— Суддя,— сказав він уже без сміху,— у вас лишився один-єдиний шанс. Сорок років ви вгадували, на кого поставити в цьому штаті. Сиділи отут у кріслі, негренята навшпиньки приносили вам пунш, і ви щоразу вгадували. Ви сиділи собі й посміювались, тим часом як інші розпиналися на трибунах, спливаючи потом і відтягуючи на собі шлейки. А забаглося вам чогось — ви тільки простягали руку і брали те. Ну, а коли випадало трохи часу, вільного від полювання на качок та від справ корпорації, можна було покрасуватися на посту генерального прокурора. Що ви й робили. Або погратися в суддю. Ви ж уже он скільки років суддя. А чи вам сподобається, якщо доведеться звільнити суддівське крісло?

— Ще ніхто й ніколи,— відказав суддя Ірвін, випроставшись на весь зріст посеред кімнати,— не міг залякати мене.

— А я й не лякав,— мовив Хазяїн,— поки що. Та й тепер не лякаю. Просто хочу дати вам шанс. Ви сказали, хтось обкидав брудом Мастерса? Ну, а що, як я обкидаю брудом вашого Келлегена?.. Ні-ні, не перебивайте мене! Побережіть порох! — Він застережливо підніс руку.— Я ще не копав під нього, але можу, і якщо я вийду на задвірок, копну лопатою, виверну запашного кавалка й піднесу його перед ніс вашого сумління — то знаєте, що, воно вам скаже? Воно скаже вам, щоб ви відцуралися від Келлегена. А то сюди з усіх усюд злетяться газетярі, наче сині мухи на падло, і ви дістанете змогу розповісти їм усе про себе та своє сумління. Вам навіть не доведеться виступати за Мастерса. Ми зможете йти собі гуляти рука в руку зі своїм сумлінням і вихваляти одне одного.

— Я підтримав Келлегена,— промовив суддя. Він не піддався.

— Мабуть, я б таки розкопав для вас щось,— задумливо сказав Хазяїн.— Келлеген давно уже в цій грі, а де ж це бачено, щоб залізти в болото й не закалятися. Підеш босий на пасовище, то неодмінно ступиш у лайно.— Нахиливши голову набік і примруживши очі, він пильно дивився вгору на обличчя судді.

Я раптом усвідомив, що дідівський годинник у кутку кімнати не помолодшав. Він помалу зроняв свої «цок», і кожне «цок» падало мені в голову, наче камінь у криницю, від нього розбігалися й зникали кола, і те «цок» поринало в темряву. На якийсь час — ні довгий, ні короткий, а може, й зовсім ніякий — усе завмирало. Потім у криницю падало нове «цок», і від нього так само розбігалися й зникали кола.

Хазяїн облишив роздивлятись обличчя судді Ірвіна, на якому не відбилося нічого. Він знову відкинувся в кріслі, знизав плечима й підніс до рота склянку. Тоді сказав:

— Робіть як хочете, суддя. Але, щоб ви знали, можна зіграти й інакше. Хтось може піднести Келлегенові на лопаті кавалок бруду на когось іншого, і, диви, в Келлегена раптом прокинеться сумління, і він зречеться свого патрона. Знаєте, коли до справ домішується сумління, ніхто не скаже, куди воно може завести, і якщо добре копнути…

— Я був би дуже вдячний вам, добродію…— Суддя Ірвін ступив крок до великого крісла, і обличчя його вже не було кольору телячої печінки: воно перейшло цю стадію і побіліло від самої основи великого носа.— Я був би дуже вдячний, якби ви зволили встати з крісла й забратися геть із мого дому!

Хазяїн і головою не повів на шкіряній спинці крісла. Він лагідно й довірливо поглянув на суддю, а тоді звернув очі на мене.

— А ти мав-таки рацію, Джеку,— мовив він,— суддя не з полохливих.

— Забирайтеся геть,— сказав суддя, цього разу тихо.

— Не так легко вже зрушити з місця старі кістки,— з прикрістю пробурмотів Хазяїн.— Але я чесно зробив те, що вважав за свій обов’язок, і тепер можу піти.

Він допив віскі, поставив склянку на підлогу біля крісла і підвівся. Стояв перед суддею і роздивлявся на нього знизу вгору, знов нахиливши голову вбік, ніби фермер, що купує коня.

Я поставив свою склянку на книжкову полицю позад себе. Тільки тепер я помітив, що не випив віскі, тільки раз пригубив. Ет, біс із ним, подумав я і залишив склянку на полиці. Вранці котрийсь чорний слуга доп’є.

Потім, неначе передумавши купувати цього коня, Хазяїн похитав головою і обминув суддю, ніби той був не людина й навіть не кінь,— а так, як обминають ріг будинку чи дерево,— і пішов до дверей, повільно й легко ступаючи по червоному килиму. Без найменшого поспіху.

Із секунду чи дві суддя й не зворухнувся, а тоді рвучко обернувсь і став дивитися, як Хазяїн іде до дверей, і очі його блищали в затінку абажура.

Хазяїн натиснув клямку, відчинив двері й, не забираючи руки з клямки, озирнувся.

— Ну що ж, суддя,— мовив він,— не з гнівом, а із жалем іду я від вас. І якщо ваше сумління надумає покінчити з Келлегеном, дайте мені знати. Але звичайно,— посміхнувся він,— щоб не було запізно.— Тоді перевів погляд на мене.— Забираймося к бісу, Джеку.— І, вийшовши за двері, зник у передпокої.

Перш ніж я встиг дати малий хід, суддя повернувся в мій бік, уп’явся в мене очима, а тоді його верхня губа під великим носом трохи задерлася у сповненій важкуватої іронії посмішці, і він сказав:

— Містере Берден, вас кличе ваш роботодавець.

— Мені ще не потрібна слухова трубка,— відказав я і рушив до дверей, думаючи: «Хай тобі чорт, Джеку, ну ти ж і ляпнув! Мов якийсь дурний шмаркач».

Я вже був біля дверей, коли він озвався знов:

— Цього тижня я обідатиму з твоєю матір’ю. Переказати їй, що тобі досі до вподоби твоя робота?

«Ну чого він не дасть мені спокійно піти?» — подумав я, але він не давав, і його верхня губа знов сіпнулася вгору.

Тоді я сказав:

— Як вважаєте за потрібне, суддя. Одначе на вашому місці я б не став дзвонити всім і кожному про цей наш візит. Бо якщо ви передумаєте, хтось, глядіть, і зміркує, що ви принизилися до брудної політичної змови з Хазяїном. Під покровом ночі.

Я вийшов з кімнати й попростував через передпокій до надвірних дверей. Їх я залишив відчиненими, але гучно грюкнув рамою з протимоскітною сіткою.

От клятий старий, і якого біса він не дав мені спокійно піти?!

Але він не злякався.

Затока лишилася позаду, не стало чути й солонуватого, щемкого та солодкого рибного духу відпливу. Ми їхали назад, на північ. Темрява довкола згустилася. Туман лежав на полях важким укривалом, а в низинках наповзав на бетон шосе і запинав фари. Вряди-годи у темряві попереду спалахувало двоє очей. Я знав, що то очі корови — бідолашної доброї терплячої худобини, яка стояла, ремигаючи, обіч дороги, бо для худоби немає ніякого закону; але ті очі палали серед темряви так, наче коров’ячий череп був повен яскравого, як кров, розплавленого металу, і в ту мить, коли в них відбивалося світло фар, ми могли зазирнути всередину черепа, в той криваво-гарячий жар, а вже наступної миті з темряви виринали обриси її тіла, наче зумисне побудованого так, щоб було якнайзручніше жбурляти в нього грудками; і я знав, що то всього-на-всього корова і що в її важкій незграбній голові немає нічого, крім жмені застиглого сірого місива, в якому щось повільно ворушиться, коли ми проїжджаємо мимо. І отим «чимось», що повільно ворушилося в холодному коров’ячому мозку, були ми. Так сказала б і сама корова, якби була непохитним ідеалістом на зразок малого Джеккі Бердена.

Хазяїн сказав:

— Ну, Джеккі, скидається на те, що тобі випало дільце просто-таки як на замовлення.

Я спитав:

— Келлеген?

Він відповів:

— Ні, Ірвін.

Я сказав:

— Навряд чи ти відшукаєш щось на Ірвіна.

А він мені:

— Ти відшукаєш.

Ми й далі всвердлювались у темряву — ще вісімнадцять хвилин і двадцять миль. Примарні пазурі туману простягались до нас із боліт, виповзали з чорного мороку кипарисів, намагаючись ухопити нас, але марно. З болота вискочив опосум, метнувся через дорогу і, мабуть, устиг би перебігти, та де йому було змагатися з Ласуном. Той легенько рухнув кермом, ледь помітно. Машину й не шарпнуло, не збило з ходу — тільки щось глухо стукнуло під лівим переднім крилом, і Ласун проказав: «П-п-п-пас-скуда». Ласун засилив би нашого «кадилака» у вушко голки.

Десь наприкінці тих вісімнадцяти хвилин і двадцяти миль я спитав:

— А що, як я не встигну нічого знайти до виборів?

Хазяїн відказав:

— Біс із ними, з виборами. Я й так протягну Мастерса, будь певен. Але ти однаково щось знайди, нехай це забере хоч десять років.

Ми намотали на колеса ще з п’ять миль, і я спитав:

— А що, як взагалі нічого не знайдеться?

Хазяїн відказав:

— Завжди щось є.

Я сказав:

— А може, на суддю й немає.

А він:

— Людину зачато в гріху і народжено в мерзоті, і шлях її — від закаляної пелюшки до сморідного савана. Завжди щось знайдеться.

Ще через дві милі він додав:

— Хоч лусни, а щось відкопай.

Усе те давно минуло. Немає вже Мастерса — помер і лежить у землі,— але Хазяїн тоді сказав правду: він таки потрапив до сенату. А от Келлеген живий, хоч напевне шкодує про це: він був такий безталанний, що навіть не встиг померти вчасно. Немає Адама Стентона, що ходив зі мною рибалити й лежав на піску під гарячим сонцем поруч мене і Анни. Немає судді Ірвіна, що колись, сірим і вологим зимовим ранком, нахилявся до мене між високих сірих стебел очерету і казав: «Треба було цілити трохи далі вперед, Джеку, синку. Качок завжди беруть на мушку з випередженням». Немає і Хазяїна, що сказав мені тоді: «Хоч лусни, а щось відкопай».

І малий Джеккі таки відкопав, аякже.

Розділ другий

Востаннє я бачив Мейсон-Сіті, коли разом з Хазяїном і всією компанією приїхав туди великим чорним «кадилаком», що з шаленою швидкістю мчав по новому бетонованому шосе, і відтоді спливло чимало часу, майже три роки — бо тепер уже 1939-й,— хоч мені здається, ніби минула вічність. А вперше я побачив те містечко куди раніше, у 1922 році, і їхав туди своїм старезним «фордом-Т» — то по сірій пилюці, що довжелезною, на цілу милю, хмарою здіймалася позаду і, осідаючи на листя бавовника, теж робила його сірим, а машину раз у раз заносило вбік, і я мусив хапатися за колонку керма, щоб не вилетіти з сидіння; то по нерівній жорстві, де трусило, наче на пральній дошці, і доводилося міцно зціплювати зуби, щоб на них не обкололась емаль. Треба віддати належне Хазяїнові: коли він вибився у верхи, їздити тими місцями стало чудово — жени собі як хочеш і не бійся за коронки. Та коли я їхав до Мейсон-Сіті вперше, про це годі було й думати.

Мене викликав головний редактор «Кронікл» і сказав:

— Джеку, сідай-но в свою машину, катай до Мейсон-Сіті і подивись, що то, в біса, там за Старк, який уявив себе Ісусом Христом і виганяє міняйл з тамтешньої задрипаної управи.

— У нього дружина вчителька,— відказав я.

— То, мабуть, від цього йому потьмарилось у голові,— зауважив Джім Медісон, що був тоді головним редактором «Кронікл».— Чи він думає, що він перший у світі потовк учительку?

— Під ті облігації взято позику на будівництво школи,— пояснив я,— і, як видно, Люсі розраховує, що частина коштів на це й піде.

— Яка ще, в біса, Люсі?

— Та ота ж таки вчителька,— відповів я.

— Не довго вона там учителюватиме, коли так,— сказав Джім Медісон.— Принаймні коштом окружної управи. Або я не знаю Мейсонської округи.

— А ще Люсі не до вподоби, коли п’ють,— докинув я.

— То це ти чи Старк потовк ту Люсі? — запитав він.— Ти стільки всякого про неї знаєш.

— Знаю те, що розказав Віллі.

— А хто це, в біса, Віллі?

— Віллі — хлопчина в різдвяній краватці,— пояснив я.— Братик Віллі з провінції. Віллі Старк, учительський пестунчик, а я познайомився з ним місяців зо два тому в задній кімнаті у Слейда. І він сказав тоді, що Люсі не до вподоби, коли п’ють. А що їй не до вподоби, коли крадуть, я тільки здогадуюсь.

— Мабуть, їй не до вподоби і те, що Віллі окружний скарбник,— висловив припущення Джім Медісон,— коли це вона підбиває його на таке. Чи вона не знає, як там усе робиться, в тій Мейсонській окрузі?

— Усе там робиться точнісінько так само, як і тут, у нас,— відказав я.

— Атож,— мовив Джім Медісон, тоді вийняв з кутика рота слизький, пожований і заслинений недокурок двадцятип’ятицентової сигари, оглянув його і, простягши руку вбік, кинув у велику бронзову плювальницю, що стояла на зеленому й волохатому, немов порослому конюшиною, килимі — такому собі квітучому оазисі серед бруду та безладу чотириповерхового редакційного будинку.— Атож,— повторив він, провівши недокурок очима.— Одначе ти виїдеш звідси і поїдеш туди.

Отож я вирушив до Мейсон-Сіті своїм «фордом-Т», і міцно зціплював зуби, їдучи по пральній дошці, і хапався за колонку керма, коли машину заносило в глибокій пилюці,— і все те було дуже давно.

Я дістався до містечка пополудні і зайшов до «Кафе Мейсон-Сіті. Домашні страви для дам і джентльменів», з вікнами на площу, де однією рукою набирав на виделку смаженої шинки з картопляним пюре та зеленню, а другою відбороняв від семи чи восьми мух кусень солодкого пирога.

Потім я вийшов на вулицю, де в затінку піддашків з гофрованого заліза куняли собаки, і в кінці кварталу натрапив на лимарню. На лаві перед нею ще лишалося де сісти одному, тож я сказав «добридень» і приєднався до товариства. Я був років на сорок молодший за тих людей, але подумав, що й мої руки встигнуть так само набрякнути, вкритися рудими плямами і обхопити головку горіхового ціпка, поки котрийсь із них озветься хоч словом. У такому містечку, як Мейсон-Сіті, лава перед лимарнею є — чи принаймні була двадцять років тому, поки туди ще не проклали бетонку,— тим місцем, де Час підупадає на ноги і, мов старий гончак, знеможено лягає долі, вже й не пробуючи звестися. Тим місцем, де сидять і чекають ночі й атеросклерозу. Місцем, на яке впевнено дивиться тамтешній трунар, знаючи, що з таким запасом роботи на майбутнє він без шматка хліба не залишиться. Та коли сидиш на тій лаві серед ясного дня наприкінці серпня, разом з місцевими дідами, то здається, що ніколи нічого не буде, і твого власного похорону теж, і сонце сяє з неба, і жодна тінь не перебіжить по залитій світлом пилюці, де, коли довго на неї дивитися, замерехтять міріади дрібнісіньких, схожих на скалочки кварцу блискіток. А діди сидять, обхопивши зашкарублими руками головки горіхових ціпків, і випромінюють якісь метафізичні флюїди, що перевертають усі звичні категорії. Час і рух перестають існувати. Усе видається милим, смутним і далеким, ніби ти надихався ефіру. І ти сидиш там, серед тих старих богів, у цілковитій тиші, яку порушує тільки хрипкий віддих того, в котрого астма, і чекаєш, коли вони вийдуть із свого осяяного сонцем олімпійського відчуження і з незаздрою, насмішкуватою поблажливістю провидців скажуть своє слово про грішні діла простих смертних, що й далі б’ються в тенетах буденних трудів. «Я бачив, Сім Сондерс нову клуню поставив». А на це: «Еге, дехто гадає, що гроші — то полова». І ще: «Еге ж».

Отож я сидів і чекав. І ось обізвався один, докинув слово другий, а там і ще один мовив: «Еге ж». Я ще трохи почекав, бо знав своє місце, а тоді сказав:

— Чув я, нову школу будуватимуть.

Потім знову почекав, доки мої слова геть звітряться, наче я й не казав нічого. І тоді один з них зронив на суху землю бурштиновий плювок і промовив:

— Еге, та ще й, кажуть, парою топитимуть.

А Другий:

— Від тої пари дітлахи на легені слабують.

І Третій:

— Еге ж.

А тоді й Четвертий:

— Та ще чи збудують.

Я поглянув через площу на годинник, намальований на вежці окружної управи,— годинник, яким вимірювали свій час ті діди,— і почекав. Потім спитав:

— А що їм заважає?

Відповів Перший:

— Старк. То все він, Старк.

І Другий:

— Еге, все отой Старк.

І Третій:

— Таке велике цабе стало, аж штани тріщать. Допалося до корита, то й з ногами туди. Аж штани тріщать.

І Четвертий:

— Еге ж.

Я почекав, тоді мовив:

— Кажуть, він сватає їм дешевого підрядчика.

А Перший:

— Еге, дешевого підрядчика, і щоб той навіз сюди чорнопиких.

І Другий:

— А білі хай сидять без роботи. Отаке будівництво.

І Третій:

— А ти б захотів робити разом з чорнопикими? Та ще й з чужими чорнопикими? Хоч там школу ставити, хоч нужника. Як воно тобі?

І Четвертий:

— Білим теж треба роботи.

І знов Перший:

— Еге ж.

Еге ж, сказав я собі подумки, то оце так воно. Адже Мейсонська округа — край дрібного білого фермерства, і негрів там не люблять, особливо чужих негрів, а своїх у них не багато.

— А що ж вони вигадають на тому дешевому підряді? — спитав я.

І Перший відповів:

— Не вигадають і на те, щоб привезти сюди всіх отих чорнопиких.

— А білі сидітимуть без роботи,— докинув Другий.

Я помовчав для годиться, потім підвівся і сказав:

— Ну, мені треба рушати. Бувайте здорові, панове.

Один з дідів звів на мене очі, так наче я щойно прийшов, і запитав:

— А ти сам де робиш, синку?

— Ніде,— відказав я.

— Нездужаєш, чи як? — поцікавився він.

— Та ні,— сказав я.— Просто не тягне до корита.

І це щира правда, подумав я, вже йдучи назад вулицею.

Подумав і про те, що згаяв уже досить часу й тепер любісінько можу піти до окружної управи й розжитися там на матеріал для статті, якої від мене чекають. Бо сидіння на лаві перед лимарнею — не той спосіб, у який має здобувати потрібні йому відомості справжній газетяр. Нічого такого, що може придатися для газети, там не почуєш. Отож я подався до окружної управи.

Великий вестибюль був порожній і темний, чорний лінолеум на підлозі геть вичовганий, аж горбкуватий і хвилястий, а в сухому, просякнутому курявою повітрі стояла така тиша, що, дихаючи нею, ти, здавалося, вбирав у себе останні, всохлі до ледь чутного шепоту відголоски всіх тих розмов, гучних і тихих, які точилися там протягом сімдесяти п’яти років. Та ось за прочиненими дверима, в глибині вестибюля, я побачив кімнату, де сиділи люди. Над дверима видніла бляшана табличка з майже вицвілими літерами. Але ще можна було розібрати: «Шериф».

Я зайшов до тієї кімнати. На твердих дерев’яних стільцях, відкинувшись на спинки, сиділо троє чоловіків. На відхиленій стільниці бюро гудів електричний вентилятор, але користі з нього було мало.

— Добридень,— мовив я до тих трьох облич.

Найгладше з них, червоне і кругле, що сиділо, задерши ноги на бюро й склавши руки на череві, одказало:

— Добридень.

Я дістав з кишені візитну картку й подав йому. З хвилину чоловік дивився на картку, тримаючи її у випростаній руці — так, наче боявся, що вона плюне йому в очі,— потім перевернув її і ще з хвилину дивився на зворотний бік, аж поки остаточно впевнився, що там нічого немає. Тоді поклав руку з карткою назад на черево й поглянув на мене.

— Це ж ого який шмат дороги звідти сюди,— мовив він.

— Ваша правда,— підтакнув я.

— А нащо приїхали?

— Дізнатися, що тут діється із школою,— відказав я.

— Відмахали такий шмат,— сказав він,— щоб стромляти носа в чужі справи.

— А й справді,— весело погодився я.— Але моє начальство дивиться на це інакше.

— Йому теж нема до цього ніякого діла.

— Звісно,— мовив я.— Та коли я вже відмахав такий шмат, то що тут усе-таки за тарарам із школою?

— Це не моє діло. Я шериф.

— Гаразд, шерифе,— сказав я.— Тоді чиє це діло?

— Тих, кого воно стосується. Аби тільки не лізли всякі й не заважали їм.

— А хто це ті?

— Окружна рада,— відповів шериф,— яку обрали виборці Мейсонської округи, щоб вона робила своє діло й не слухала всяких баламутів.

— Ну звісно, що рада. А хто до неї входить?

Шериф блимнув на мене своїми гострими очицями й сказав:

— Ось я звелю констеблеві замкнути вас у холодну за бродяжництво.

— Згоден,— сказав я.— А «Кронікл» пришле іншого, щоб написати про це, а коли ви і його замкнете, пришле ще когось — і так аж поки всіх нас пересаджаєте. Тільки ж це може потрапити в газети.

Шериф майже лежав на стільці, і на його гладкому круглому обличчі блимали гострі очиці. А може, я нічого й не сказав. Чи, може, мене взагалі там не було.

— То хто в них у раді? Чи вони приховують це?

— Осьде один сидить,— відказав шериф і обернув свою велику круглу голову на в’язах, щоб кивнути на одного з тих, що сиділи з ним у кімнаті. Потім голова його стала на місце, пальці упустили мою картку, і вона, підхоплена легеньким струменем повітря від вентилятора, скісно впала на підлогу, а шериф знову блимнув очицями й неначе занурився у каламутну воду. Він зробив усе, що міг, і тепер відпасував м’яча іншому.

— Ви член ради? — спитав я чоловіка, на якого мені вказали.

То був просто ще один чоловік, створений за образом і подобою божою,— в білій сорочці з краваткою-«метеликом» на гумовій стьожці та джинсах з плетеними шлейками. Вище пояса — місто, нижче — село. Голоси тут і голоси там.

— Еге ж,— відповів він.

— Він у нас головний,— шанобливо сказав третій у кімнаті, жвавий старий шибздик з лисою шишкуватою головою та обличчям, якого він і сам не міг пригадати, не подивившись у дзеркало,— один з тих пролаз, що завжди крутяться під ногами, миттю вмощуються на стільці, тільки-но його звільнить якась поважна особа, і силкуються вибитись у люди з допомогою таких-от зауважень.

— То ви голова? — спитав я другого.

— Еге ж,— відповів він.

— Ви можете назвати своє ім’я?

— А чого ж, я його не приховую,— сказав він,— Долф Пілсбері.

— Дуже приємно, містере Пілсбері,— мовив я і подав йому руку.

Не підводячись зі стільця, він узяв її так, наче я подав йому мокасинову гадюку, яка саме скидає з себе стару шкіру.

— Містере Пілсбері,— сказав я,— за вашим становищем вам належить знати ситуацію, що виникла з підрядом на будівництво школи. І ви, безперечно, зацікавлені в тому, щоб правда про цю ситуацію стала відома широкій громадськості.

— Ніякої ситуації немає,— заперечив містер Пілсбері.

— Ситуації, може, й немає,— сказав я,— а от махінації точно є.

— Немає ніякої ситуації. Рада збирається і схвалює запропонований їй підряд. Підрядчика звати Дж. Г. Мур.

— Вартість цього підряду невисока?

— Н-не зовсім так.

— Ви хочете сказати — висока?

— Ну…— затнувся містер Пілсбері, і на його обличчя набігла тінь, наче його схопила колька.— Ну, можна, звісно, сказати й так.

— Гаразд,— мовив я,— скажемо так.

— Ні, стривайте…— 3 обличчя містера Пілсбері збігла тінь, і він так рвучко випростався на стільці, немов його штрикнули шпилькою.— Ось ви таке кажете, а в нас усе робиться згідно із законом. Ніхто не має права вказувати раді, який підряд схвалити. Кожен може набиватися зі своїм мізерним підрядиком, але схвалювати його рада не зобов’язана. Ні, добродію. Рада бере такого підрядчика, який добре зробить роботу.

— А хто це набивався з мізерним підрядиком?

— Та є такий Джефферс,— роздратовано відказав містер Пілсбері, так ніби згадав щось прикре.

— Фірма «Джефферс констракшен»? — спитав я.

— Еге ж.

— А чим вас не влаштовує «Джефферс констракшен»?

— Рада обирає такого підрядчика, який добре зробить роботу, і нікому нема до цього діла.

Я дістав олівець та записник і зробив начерк. А тоді сказав містерові Пілсбері:

— Ну ось, як вам отаке? — І почав читати: — «Містер Долф Пілсбері, голова Мейсонської окружної ради, заявив, що рада схвалює підряд на спорудження школи, запропонований Дж. Г. Муром, незважаючи на його високу вартість, бо раді потрібен підрядчик, здатний добре виконати роботу. Як заявив містер Пілсбері, запропонований фірмою «Джефферс констракшен» підряд нижчої вартості відхилено. Містер Пілсбері заявив також…»

— Е ні, стривайте…— Містер Пілсбері сидів дуже прямо, наче під ним була вже не шпилька, а розпечена монета.— Стривайте, я нічого не заявляв. Ось ви написали, ніби я це заявив. Стривайте…

Шериф важко ворухнувся на стільці й втупив очиці в містера Пілсбері.

— Слухай, Долфе,— мовив він,— скажи ти цьому мудакові, хай забирається геть.

— Нічого я не заявляв,— сказав містер Пілсбері,— і забирайтеся звідси.

— Гаразд,— мовив я і сховав записника до кишені.— Та чи не будете ви ласкаві сказати мені, де знайти містера Старка?

— Так я й знав! — вибухнув шериф, скинув ноги на підлогу з таким гуркотом, наче завалився цегляний комин, і вп’явся в мене налитими кров’ю очицями.— Це все отой Старк, так я й знав, що Старк!

— А чого це ви так проти Старка? — спитав я.

— Та боже ж ти мій! — ревонув шериф і весь побагровів: його так і розпирали слова, що не могли вихопитися назовні.

— Носа він дере, ось чого,— сказав містер Пілсбері.— Проліз до управи й почав дерти носа.

— Та ще й негролюб,— докинув старий лисий шибздик із шишкуватою головою.

— І цей, цей…— осяяло містера Пілсбері, і він показав на мене.— Він теж негролюб, закладаюся. Приїхав сюди і щось винюхує. Б’юсь об заклад, що він негролюб.

— І прогадаєте,— сказав я.— Віддаю перевагу світлій масті. Та коли вже ви порушили це питання, то до чого тут негролюбство?

— А ось до чого! — вигукнув містер Пілсбері з виглядом людини за бортом, що вхопилася за рятувальне коло.— Оце ж «Джефферс констракшен…»

— Гей, Долфе! — гарикнув на нього шериф.— Годі вже патякати, і хай забирається геть!

— Забирайтеся звідси,— сказав мені містер Пілсбері слухняно, але без особливого запалу.

— Гаразд,— мовив я і вийшов у вестибюль.

Вони тут усі несправжні, думав я, ідучи вестибюлем, усі до одного. Але я знав, що вони справжні. Приїдеш отак у незнайоме містечко на зразок Мейсон-Сіті, і люди здаються тобі несправжніми, але ти знаєш, що це не так. Знаєш, що вони були дітлахами й бродили босі по дну струмка, а коли підростали, виходили надвечір на задвірок, спирались на огорожу і дивилися на землю й на небо, самі не знаючи, що діється в них у душі, чи вони щасливі, чи смутні; потім ставали дорослі й спали зі своїми дружинами, лоскотали немовлят, щоб почути їхній сміх, ішли зранку на роботу й не знали, чого вони хочуть, але щось завжди спонукало їх, і вони прагнули чинити добре, бо завжди знаходили добрі спонуки до того чи того діла; а потім старіли, і ніщо вже не спонукало їх, і вони сиділи на лаві перед лимарнею і вкладали в слова спонуки інших людей, хоч самі давно вже забули, що то за спонуки. А одного ранку вони лежатимуть у ліжку, дивитимуться на стелю і майже не бачитимуть її, бо лампа буде затінена газетою, і вже не впізнаватимуть облич коло ліжка, бо в кімнаті стоятиме чи то дим, чи то туман, від якого їм різатиме очі й давитиме в горлі. Ні, вони таки справжні і, може, тільки тому здаються несправжніми, що й сам ти не зовсім справжній.

Та я вже стояв перед дверима в кінці коридора й дивився на ще одну бляшану табличку, з якої зрозумів, що оце і є місцевий лепрозорій на одну особу.

Прокажений сидів у кімнаті сам-один і нічого не робив. Не було кому посидіти з ним під електричним вентилятором, перемовитися словом, плюнути на підлогу.

— Привіт,— мовив я.

Він подивився на мене, як на привид, що заговорив до нього чужою мовою. Та й відповів не одразу, і я подумав: він мов той моряк, що його за якусь провину залишили на двадцять років на безлюдному острові; і коли до берега пристає баркас і хвацькі матроси, зіскочивши на пісок, запитують, хто він такий, він не може видобути з себе ані слова — так зашкаруб його язик.

Одначе Віллі до такого ще не дійшов, бо зрештою спромігся вимовити «Привіт», сказав, що пам’ятає, як ми познайомилися в Слейда кілька місяців тому, і запитав, чого я приїхав.

Я розказав йому, і він посміхнувся — скоріше сумно, ніж радісно,— а тоді спитав, навіщо мені це знати.

— Редактор сказав розвідати,— відповів я,— а навіщо це йому, самому богові відомо. Мабуть, вважає, що про це варто написати в газеті.

Така відповідь його начебто задовольнила. Отож я не став розводитись про те, що, крім мого головного редактора, існував ще цілий світ високих міркувань, але для такої дрібноти, як я, то був надхмарний світ тріпотливих прозорих крил, тихих ангельських голосів, не завжди приступних моєму розумінню, і таємничих астральних впливів.

— Мабуть, таки варто,— погодився Віллі.

— То що тут у вас діється?

— Ну що ж, можу розповісти,— сказав він.

Він тут-таки почав розповідати, а закінчив десь близько одинадцятої вечора, коли Люсі Старк уже поклала малого спати і ми втрьох сиділи у вітальні татового будинку, де мені запропонували переночувати й де Віллі та Люсі звичайно жили влітку, а того року збиралися жити й узимку, бо Люсі щойно, перед самим початком навчального року, звільнили зі школи і не було сенсу залишатися в містечку й платити чималі гроші за кімнату. І, судячи з усього, була ще одна причина, чому їм не мало сенсу залишатися в містечку: наближалися перевибори, а шанси Віллі на обрання були не більші, ніж шанси блохи прогодуватися на мармуровому леві з якогось монумента. Та й уперше його обрали на цю посаду, як він сам мені сказав, тільки завдяки тому, що Долф Пілсбері, голова окружної ради, доводився далекою ріднею старому містерові Старку — через дружину чи щось там таке,— а до того ж посварився з іншим претендентом на місце скарбника. А той Пілсбері верховодив в окрузі як хотів, разом із шерифом, і Віллі став йому кісткою поперек горла. Отож Віллі ось-ось мав вилетіти, а Люсі вже вилетіла.

— Та мені до того байдуже,— сказала Люсі Старк, що сиділа з нами у вітальні й щось шила біля лампи, а поруч на столі лежали велика Біблія та альбом у плюшевій оправі.— Не дають мені працювати — і не треба. Я провчителювала тут шість років, якщо рахувати й те півріччя, коли брала відпустку доглядати малого Томмі, і ніхто й слова лихого не сказав, а тепер вони пишуть у своєму листі, що на мене були скарги й що я не спрацювалася з іншими вчителями.

Вона підняла своє шитво й так люто відкусила нитку, як це вміють робити жінки, щоб у тебе аж мороз пішов поза шкірою. Коли вона нахилилася, світло лампи впало на її голову і червонясто зблиснуло в каштановому волоссі, там, де перукар недавно відкритого у Мейсон-Сіті салону краси ще не зовсім спалив його своїми щипцями, роблячи завивку. І хоч той червонястий полиск подекуди й зберігся, дивитись на волосся Люсі було жаль. Їй було тоді років двадцять п’ять, але виглядала вона молодшою й усім скидалась на дівчину: і тендітним станом над гарними, в міру повними стегнами, і стрункими гомілками, схрещеними перед стільцем, і м’якими, дівочими обрисами обличчя, і великими темно-карими очима, що навіювали думки про довірчу розмову в сутінках перед хвірткою старої садиби, де за парканом цвіте бузок. А от волосся її було обчикрижене майже до самої шиї і за тодішньою модою завите дрібними кучериками, і то була чиста ганьба, бо таке обличчя мали б обрамляти довгі та густі, з тьмяним полиском коси, розкидані на сніжно-білій подушці. Певне, такі вони й були — довгі та густі — до тієї жорстокої розправи.

— Та мені байдуже,— мовила вона й відхилила голову у затінок.— Я й сама не хочу працювати в школі, яку будують для того, щоб урвати частину грошей. І Віллі не хоче бути скарбником, коли доводиться мати справу з такими безчесними людьми.

— Я все одно балотуватимусь,— похмуро озвався Віллі.— Вони не зможуть мені перешкодити.

— Якщо ти не проводитимеш стільки часу в місті,— сказала Люсі,— то матимеш змогу більше займатися правом.

— Я все одно балотуватимусь,— повторив він і рвучко труснув головою, немов відкидаючи з очей пасмо волосся.— Балотуватимусь,— повторив ще раз, так наче говорив не до Люсі й не до мене, а до цілого світу чи до Всевишнього,— хай навіть не наберу й жодного голоса.

І коли надійшов час, він таки виставив свою кандидатуру і набрав більш як один голос — але не набагато більше, і містер Долф Пілсбері зі своїми прихвоснями переміг у цьому раунді. Чоловік, якого обрали тієї осені замість Віллі, ще не встигши почепити свого капелюха в кабінеті скарбника, підписав чек на виплату завдатку Дж. Г. Мурові, і Дж. Г. Мур збудував школу. Та про це мова далі.

А історія, яку розказав мені тоді Віллі, була така. Компанія «Джефферс констракшен» запропонувала підряд вартістю сто сорок дві тисячі доларів. Та було ще два підряди, більші вартістю за цей, але дешевші від Мурового, що мав коштувати сто шістдесят п’ять тисяч та ще й з чималим верхом. І коли Віллі зчинив бучу навколо пропозиції Мура, Пілсбері витяг на світ отих негрів. Джефферс був великий підрядчик з півдня штату, і в окремих його бригадах працювало багато чорношкірих мулярів, штукатурів, теслярів. От Пілсбері й почав репетувати, що Джефферс, мовляв, навезе сюди негрів (в Мейсонській окрузі, як я вже казав, переважає біле фермерство), а ще гірше те, що декотрі з них, кваліфіковані робітники, отримуватимуть вищу платню, ніж білі, яких наймуть на допоміжні роботи в околицях Мейсон-Сіті. І Пілсбері дедалі дужче розпалював пристрасті.

Він розпалював їх доти, доки всі забули й про те, що, крім пропозицій Джефферса і Мура, є ще дві пропозиції, і про те, що Пілсбері має шуряка, а той має цегельню, в якій і Мурові належить чималий пай; і про те, що не так давно будівельний інспектор штату забракував велику партію цегли й проти власників цегельні було порушено судову справу; і про те, що, поза всяким сумнівом, саме ця цегельня й постачатиме будівництво школи — це було ясно, як божий день. У цегельні Мура та шуряка Пілсбері працювали в’язні з тюрми штату, працювали майже задурно, бо той шуряк мав добрі зв’язки десь у верхах. Та ще й, як я згодом дізнався, такі добрі зв’язки, що будівельного інспектора, який зчинив галас навколо тієї цегли, невдовзі турнули з посади,— але я так і не зміг з’ясувати, чи він був справді чесний, чи просто не досить обізнаний.

А Віллі в своєму протиборстві з Пілсбері та шерифом не здобув ніяких успіхів. У містечку була група недругів Пілсбері, але дуже нечисленна, і Віллі не додав їй прихильників. Він виходив на вулицю, хапав за гудзика перехожих і намагався розтлумачити їм становище. Його не раз можна було побачити десь на розі, у пропітнілому бавовняному костюмі, з навислим на очі чубом, з якимсь старим конвертом в одній руці та олівцем у другій,— він писав цифри, пояснюючи, через що зчинилася буча, та люди не дуже, хочуть слухати, коли звертаєшся до них тихо й терпляче, затримуєш їх під пекучим сонцем і змушуєш займатись арифметикою. Віллі поткнувся був до «Мейсонського вісника», щоб окружна газета виступила з цього питання, але йому відмовили. Тоді він виклав свої погляди на справу з підрядами в довгій заяві і хотів надрукувати її власним коштом окремою листівкою в друкарні «Вісника», але й там дістав відмову. Довелося поїхати до столиці штату й виготовити листівки там. Віллі повернувся з листівками і найняв двох хлопчаків розносити їх по домах. Та одному з них це заборонили батьки, як тільки дізналися, що воно таке, а другого, котрий розносив листівки й далі, побили якісь великі хлопці.

Отож Віллі взявся розносити їх по містечку сам — ходив від будинку до будинку зі старим шкільним ранцем, напакованим листівками, стукав у двері й чемно піднімав капелюха, коли виходила господиня. Та здебільшого господиня не виходила. За вікнами було чути шурхіт завісок, але ніхто не з’являвся. Тоді Віллі підсовував листівку під двері і йшов до наступного будинку. Обійшовши так Мейсон-Сіті, він подався до Тайрі — другого містечка в окрузі,— а потім узявся й до придорожніх селищ.

Та на виборців його листівки не вплинули. Скарбником обрали іншого. Дж. Г. Мур збудував школу, і ще не висохла фарба, як будинок треба було ремонтувати. Віллі залишився без роботи. Пілсбері та його приятелі, поза всяким сумнівом, отримали від Дж. Г. Мура чималий гріш на віддяку й забули про всю ту справу. Забули, власне, десь на три роки, поки не настали для них чорні дні.

Тим часом Віллі жив на татовій фермі, допомагав по господарству, а щоб заробити якийсь дріб’язок, підрядився на роз’їзну торгівлю патентованим набором «Домашній майстер» — і знову ходив від дверей до дверей, їздив від селища до селища своєю старенькою машиною, завертав по дорозі на ферми, стукав у двері, піднімав капелюха і показував господині, як самотужки полагодити каструлю. А повернувшись додому, до пізньої ночі сидів над книжками, готуючись до екзамену на адвоката.

Але все це було потім, а того вечора Віллі, Люсі і я сиділи у вітальні, і Віллі сказав:

— Вони хотіли переступити через мене. Думали, я робитиму все, що мені скажуть, і хотіли переступити через мене, наче я бруд під ногами.

А Люсі, поклавши шитво на коліна, заспокійливо мовила:

— Любий, але ж ти сам казав, що не бажаєш з ними знатися. Коли побачив, які вони підлі шахраї.

— Вони хотіли переступити через мене,— похмуро повторив Віллі, незграбно соваючись у кріслі.— Наче я бруд під ногами.

— Віллі,— сказала Люсі, потягшись до нього,— вони ж однаково були б шахраями, навіть якби й не хотіли переступити через тебе.

Та Віллі не дуже до неї дослухався.

— Вони ж однаково були б шахраями, хіба не так? — знов спитала вона терплячим, але беззастережним тоном, яким, напевне, говорила в шкільному класі.

Вона не зводила очей з обличчя Віллі, та воно видимо віддалялось і від неї, і від мене, і від тієї кімнати, так наче він слухав не її, а якийсь інший голос чи, може, сигнал — звідкись з-поза будинку, з темряви за шторою розчиненого вікна.

— Хіба не так? — не вгавала вона, намагаючись повернути його назад у кімнату, в коло м’якого світла від лампи на столі, де поруч лежали велика Біблія і альбом у плюшевій оправі. Основою лампи була порцелянова ваза, розмальована фіалками.

— Ну хіба не так? — знов спитала Люсі, і, перш ніж вона дістала відповідь, я спіймав себе на тому, що прислухаюся до сухого, настирливого й безглуздого цигикання цвіркунів у траві за вікном.

Нарешті Віллі озвався.

— Та звісно, що так, вони однаково були б шахраями,— сказав він і роздратовано шарпнувся в кріслі, як людина, коли їй переб’ють плин думок.

Потім він знов поринув у задуму.

Люсі поглянула на мене, по-пташиному рвучко звівши голову, так упевнено, наче щось мені довела. На її обличчя впав відсвіт з-над лампи, і при бажанні я міг би уявити собі, що те м’яке світло йде і від її обличчя, яке немовби ввібрало в себе ніжне, рівне й ясне світіння її єства.

Що ж, Люсі була жінка і, отже, мала бути так само дивовижна, як дивовижні всі жінки. Вона звернула до мене обличчя з таким виразом, ніби промовляла: «Ось бачите, а що я вам казала!» А Віллі усе сидів собі. Але його обличчя знов кудись віддалялося, і те «десь», я б сказав, було не десь, а в ньому самому.

Люсі знов узялася шити і розмовляла зі мною, не підводячи очей від шитва, а Віллі посидів трохи, тоді встав і, звісивши чуба на очі, заходив сюди-туди по кімнаті. Ми з Люсі розмовляли, а він ходив сюди-туди.

Дивитись на те ходіння було не дуже приємно, і зрештою Люсі відірвалася від шитва й промовила:

— Любий…

Віллі спинився і повернув до неї голову із звислим чубом, схожий на загнаного в куток загороди норовистого коня, що, нахиливши голову з шорсткою гривкою між вухами, стежить своїми дикими й водночас хитрими очима, як до нього підступають з вуздечкою, готовий дременути геть.

— Сядь, любий,— сказала Люсі,— ти дратуєш мене. Ну чисто як малий Томмі, ніколи не посидиш спокійно.

Вона засміялась, і Віллі, з трохи винуватим усміхом на обличчі, пішов і сів на місце.

Люсі була чудова жінка — йому поталанило, що доля звела його з нею.

Та поталанило йому і в тому, що доля звела його з шерифом та Долфом Пілсбері, бо вони, й самі того не підозрюючи, лили воду на його млин. Та він, мабуть, теж тоді не підозрював, як йому на них поталанило. Чи, може, якийсь головний орган у ньому знав про це від самого початку, але ще не дав знати іншим, другорядним органам. А можливо, такі люди, як Віллі Старк, від народження не залежать від талану, доброго там чи лихого, і отой талан, що здебільшого робить нас із вами тим, чим ми є, на них нітрохи не впливає, бо вони лишаються самими собою відтоді, як уперше ворухнуться в материнській утробі, і аж до скону. А коли так, то все їхнє життя — процес пізнання самих себе, на відміну від нас, дітей фортуни, чиє життя — процес становлення того, чим нас робить талан. І в такому разі не можна сказати, що Віллі поталанило на Люсі. Або не поталанило. Просто вона була частиною того оточення, в якому відбувався процес розкриття справжнього єства Віллі.

Та якщо говорити спрощено, то на шерифа і Пілсбері йому таки поталанило. Того вечора в татовій вітальні я ще не знав цього; не знав і тоді, коли повернувся до міста й склав звіт Джімові Медісону. А потім Віллі почав з’являтися на сторінках «Кронікл» у ролі відважного хлопчика на охопленій пожежею палубі, хлопчика, що заткнув пальцем діру в греблі й урятував місто, хлопчика, якому Обов’язок нашіптує: «Ти повинен»,— і він одказує: «Я готовий». «Кронікл» дедалі частіше виступала з викриттям усіляких зловживань в окружних управах штату. Її вказівний перст із праведним гнівом та осудом гуляв по всій карті. І я почав осягати суть того, що діялося в світі високих міркувань десь над редакторським столом Джіма Медісона, і вловлювати надхмарне мерехтіння прозорих крил та флейтові звуки ледь чутних у тій високості ангельських голосів. Коротко кажучи, щаслива гармонія в урядовій машині штату відійшла в минуле, і «Кронікл», приставши до табору незадоволених, заходилася довбати окружні підвалини цієї машини. Газета тільки починала кампанію, намацувала шлях, ставила декорації і малювала задник до справжньої вистави. Це було не так важко, як могло здатися. Звичайно ті провінційні хлопці в окружних радах добре тямлять що й до чого, знають усі виверти, і під них не так просто підкопатися, але машина надто довго працювала без серйозної протидії, і легке життя розбестило їх. Вони просто перестали стерегтися. Отож «Кронікл» мала багату поживу.

І Мейсонська округа стала її Експонатом номер один. Завдяки Віллі. Він надав тій брудній історії драматичного відтінку. І став, сказати б, речником усього тамтешнього недорікуватого чесного люду. Коли його завалили на окружних виборах, «Кронікл» надрукувала його фотографію з написом: «Він не втрачає віри». А нижче — текст його заяви, яку Віллі передав мені, коли я знову приїхав до Мейсон-Сіті після виборів та його поразки. В тій заяві говорилося:

«Авжеж, вони виграли і зробили це чисто, віддаю їм належне. Я повертаюся на батькову ферму, доїтиму корів і далі вивчатиму право, бо, гадаю, воно ще стане мені в пригоді. Але я не втрачаю віри в людей Мейсонської округи. Рано чи пізно правда візьме гору».

Я вирушив туди послухати, що він скаже, але їхати на ферму мені не довелося. Віллі я зустрів на вулиці в містечку. Виявилося, що він ставив удома огорожу, поламав дротонатяжну машинку й приїхав купити нову. На ньому був старий чорний фетровий капелюх і заширокий у поясі комбінезон, у якому він скидався на хлопчика Тримай-Штанці з дитячої книжки.

Ми пішли до аптеки-закусочної і випили кока-коли. Потім стали біля сатураторної колонки, і я поклав на стойку перед Віллі, поруч з його старим капелюхом, свій записник і дав йому олівець. Він послинив кінчик, очі його застигли, наче йому треба було робити додавання на грифельній дошці, і, зіпершись на мармурову стойку в своєму обвислому комбінезоні, написав цю заяву великими й кострубатими круглими літерами.

— Як там Люсі? — спитав я.

— Добре,— відповів він.— Їй подобається жити на фермі, і татові з нею веселіше. Вона задоволена.

— От і добре,— сказав я.

— І я задоволений,— мовив він, дивлячись не на мене, а на своє відображення у великому дзеркалі за стойкою.— Усе добре як воно є,— додав він, розглядаючи обличчя в дзеркалі: повне, тонкошкіре, всіяне ластовинням, з навислим над ним скуйовдженим чубом, а проте ясне й спокійне, мов обличчя подорожнього, що піднявся на останній узвіз і дивиться вниз на дорогу, яка біжить навпростець ген туди, куди він має прийти.

Як я вже казав, коли людину типу Віллі вважати залежною від талану, то на Долфа Пілсбері й шерифа йому таки поталанило. Вони переступили через нього й віддали підряд на будівництво нової школи Дж. Г. Мурові. Дж. Г. Мур брав цеглу з цегельні, що належала далекому родичеві Пілсбері. Він спорудив звичайнісіньку собі цегляну коробку, яких багато, з пожежними виходами з обох боків. Ті виходи зробили не такі, як годилося б,— на зразок силосних башт, із спіральним жолобом усередині, яким діти навсидячки з’їжджають униз. То були звичайні залізні сходи, прикріплені до будинку ззовні.

Ніякої пожежі в школі не було. Була просто пожежна тривога.

Це сталося через два роки після того, як збудували школу. Оголосили навчальну тривогу, і школярі з горішніх поверхів кинулись до пожежних виходів. У західному крилі перші опинилися на сходах найменші, що не могли швидко спускатися залізними приступками. За ними посунули старші, з сьомого й восьмого класів. Малеча затримувала спуск, тому сходи і залізна площадка нагорі були вщерть забиті дітьми. І отоді цегляне мурування не витримало, болти і штаби, що кріпили ту споруду до стіни, повиривало, і все завалилося, розкидавши дітей у різні боки.

Трьох убило на місці. Це були ті, що впали на бетонну доріжку. Близько десяти дуже забилися, і декотрі з них покалічились на все життя.

То була для Віллі щаслива нагода.

Але Віллі не пробував скористатися з неї. Та й не мав потреби. Люди самі все зрозуміли. Віллі пішов на похорон трьох школярів, улаштований місцевою громадою, і скромно стояв позаду. Одначе старий містер Сендін, батько однієї із жертв, побачив його серед натовпу, і ще не затих стукіт грудок землі об віка трун, як містер Сендін проштовхався до Віллі, схопив його за руку і, піднявши вільну руку над головою, голосно вигукнув:

— О боже, як я покараний за те, що змирився із злом і голосував проти чесної людини!

Це пролунало наче грім з ясного неба. Кілька жінок заплакали. До Віллі підходили інші люди й трясли йому руку. Невдовзі уже всі, хто був на кладовищі, витирали мокрі очі. Та й сам Віллі пустив сльозу.

Віллі випала щаслива нагода. А щаслива нагода завжди випадає тому, хто її не потребує.

Мейсонська округа сама прийшла йому до рук. У столиці штату всі газети друкували його фотографії. Але він ні на що не претендував. І далі працював на батьковій фермі, а вечорами сідав за книжки з правознавства. У політичні справи не ліз, хіба лиш час від часу з’являвся на передвиборних зборах і виступав на підтримку кандидата, що суперничав з тодішнім конгресменом, давнім дружком Пілсбері. Промови його були нікудишні, принаймні та, яку я чув. Та від них нічого й не сподівались. Люди просто не слухали їх. Вони приходили подивитися на Віллі, поплескати йому, а тоді голосували проти дружка Пілсбері.

А потім одного дня Віллі прокинувся кандидатом у губернатори. Чи, точніше, одним з висунутих у кандидати від демократів, але в нашому штаті це однаково що кандидат у губернатори.

Щоправда, балотуватися на первинних виборах — не бозна-яке досягнення. Кожен, хто нашкребе кілька доларів на передвиборний внесок, може виставити свою кандидатуру й помилуватись власним прізвищем, надрукованим у бюлетені. Та з Віллі вийшло трохи інакше.

На той час у штаті існувало два головних угруповання демократів — прихильники Джо Гаррісона і прихильники Макмерфі. Гаррісон був губернатором раніше, а Макмерфі — тепер і прагнув зберегти за собою цей пост. Гаррісон походив з міського середовища, і його підтримували практично тільки по більших містах. Макмерфі, власне, теж не був від землі, бо народився й виріс у Дюбуавіллі, чималенькому місті, тисяч на дев’яносто населення, але за нього стояли фермерські райони та невеликі містечка. Він спритно загравав з провінцією і здебільшого здобував її голоси. Вважалося, що в цих перегонах шанси суперників приблизно однакові. Оця-то ситуація і викликала появу Віллі на передвиборній арені.

Комусь із Гаррісонового оточення спав на думку такий хід (бог свідок, аж ніяк не новий): увести в гру ще одного кандидата, такого собі манекена, що зміг би відібрати в Макмерфі частину голосів. На це потрібна була людина, відома й шанована у провінції. І вибір упав на Віллі, що мав певну вагу в північній частині штату. Як виявилося, з ним і угоди ніякої не укладали. Просто приїхало до нього в Мейсон-Сіті розкішною машиною кілька столичних джентльменів у смугастих штанах. Один з них був містер Даффі, Малюк Даффі, що вельми роздобрів, відколи вони з Віллі познайомилися в задній кімнаті Слейдового закладу. Ті столичні джентльмени переконали Віллі, що саме йому судилося врятувати штат. Певна річ, Віллі, як і кожна людина, був у достатній мірі наділений від природи недовірливістю та обачністю, але ці якості вмить звітрюються, коли тобі кажуть те, що ти хочеш почути. До того ж тут приплелось трохи й божественного. Дехто добачав у тій історії зі школою руку божу. Мовляв, сам бог став за Віллі. Довів його правду. За звичайними мірками Віллі не був людиною побожною, але, можливо, історія зі школою вселила в нього уявлення, яке поділяв і чимало хто з місцевого люду,— ніби він перебував в особливих стосунках з Богом, Долею чи просто Фортуною. Байдуже, як ви це назвете і чи ходите ви до церкви. А що шляхи господні недовідомі, то Віллі, мабуть, і не здивувало те, що бог обрав своїм знаряддям кількох гладких чоловіків у смугастих штанах, які приїхали великим лімузином, його, Віллі, покликав сам бог, а Малюк Даффі був усього-на-всього багато вбраним посильним телеграфної компанії на «кадилаку» замість велосипеда. Тож Віллі розписався про одержання.

Віллі був готовий до перегонів. Він уже став адвокатом і деякий час практикував, бо, втративши посаду окружного скарбника, серйозно взявся до своїх правознавчих книжок і віддавав їм весь час, вільний від роботи на фермі та роз’їзної торгівлі «Домашнім майстром». Він сидів у своїй кімнаті літніми ночами, насилу долаючи сонноту і вперто вгризаючись очима в сторінки, тим часом як нічні метелики бились у затягнуте сіткою вікно, пориваючись до полум’я гасової лампи, що стиха сичала на столі. Сидів і зимовими ночами, коли згасав вогонь в іржавій залізній грубці й вітер гупав у північну стіну будинку, прилетівши крізь ніч за тисячі миль, щоб струшувати кімнату, де Віллі гнув спину над книжкою. Колись давно, ще задовго до того, як познайомився з Люсі, він провчився рік у баптистському коледжі в Марстоні, центрі сусідньої округи. Той коледж мало чим різнився від звичайної школи, проте Віллі вперше почув там великі імена, увічнені у великих книжках. Закарбувавши в пам’яті ті імена, він залишив коледж, бо не мав грошей платити за навчання. Потім почалася війна, і він пішов воювати, але застряг у військовому таборі десь в Оклахомі, відчуваючи, що його ошукали, що він пропустив свою нагоду. А після війни була праця на батьковій фермі та читання книжок ночами — не правознавчих, а будь-яких, які тільки потрапляли до рук. Він хотів знати історію країни. Був у нього підручник для коледжу, великий і грубезний. Через багато років, показуючи мені той підручник, Віллі тицьнув на нього пальцем і промовив:

— Цей бісів томище я вивчив мало не напам’ять. Можу назвати кожне ім’я, кожну дату.— Тоді знову тицьнув на ту книгу пальцем, тепер уже з неприхованою зневагою, і додав: — А той бевзь, що написав його, ні біса не знав. Як усе було насправді. Нічогісінько він не знав. Я певен, що все було достоту так, як і тепер. Суцільна колотнеча, та й годі.

Та були ще великі імена. Був записник — оправлений у тканину гросбух, куди він заносив уподобані вислови та уподобані думки з прочитаних книжок. Через багато років він показав мені і той записник, і, поки я недбало гортав сторінки, побіжно впізнаючи цитати з Емерсона, Маколея, Бенджаміна Франкліна, Шекспіра, виписані кострубатим дитячим почерком, він говорив з тією самою поблажливою зневагою:

— Ха, я тоді думав, що автори тих книжок знають геть усе. Тож хотів і собі чогось нахапатися в них. Атож, думав, не пошкодую праці, а хапну таки добрячий шмат усього того знання.— Він засміявся і додав: — Еге ж, отаке забрав собі в голову.

Він хотів хапнути добрячий шмат усілякого знання. Та врешті довелось обмежитися правознавством. У його життя ввійшла Люсі, потім малий Том, була праця на фермі, а згодом і посада окружного скарбника, але право він усе-таки подужав. Йому допомагав один старий адвокат із Тайрі — давав книжки, пояснював незрозуміле. Усе те забрало майже три роки. Якби Віллі захотів пролізти до адвокатського стану, не завдаючи собі такого клопоту, він міг би зробити це куди раніш, бо тоді,— та, власне, й тепер,— не треба було великого розуму, щоб скласти екзамен.

— Я ж таки був дурень,— сказав мені він, пригадуючи ті часи.— Думав, треба й справді вивчити всю ту муру. Думав, там належить по-справжньому знати закон. А прийшов на той бісів екзамен, побачив їхні запитання — і мало не зареготав. Стільки часу сидів, гибів над книжками, а мені дають оті нікчемні запитаннячка! Та на них відповів би перший-ліпший чорношкірий з плантації, якби вмів стулити докупи два слова. Мені було б раніше придивитися до адвокатів, яких я бачив, то я б знав, що той екзамен складе й недоумок. Та де ж пак, я сидів і гриз право.— Він засміявся, тоді урвав сміх і промовив з ноткою похмурої досади, яку, певне, лишили по собі ті довгі ночі, коли він хилився до залізної грубки або чув у серпневій темряві, як б’ються об сітку на вікні нічні метелики.— Ну що ж, я його таки вгриз. Я вмів чекати.

Атож, він умів чекати. Він прочитав книжки старого адвоката з Тайрі, а тоді почав прикуповувати й інші, замовляючи їх поштою на гроші від землі чи від продажу «Домашнього майстра». І, зрештою, настав день, коли він надяг свій вихідний синій діагоналевий костюм із залиснілими на заду штанами, сів у поїзд і поїхав до столиці штату складати екзамен. Він таки довго чекав, але тепер справді знав усе, що було в книжках.

І ось він став адвокатом. Тепер він зміг почепити на цвях свій геть пропотілий комбінезон. Зміг найняти кімнату над мануфактурною крамницею в Мейсон-Сіті, назвати її конторою і чекати, поки хтось підніметься сходами, де було так темно, що доводилось іти навпомацки, і тхнуло, наче в старій скрині, покинутій на горищі двадцять років тому. Він став адвокатом, і на це пішло багато років. Стільки років пішло на це тому, що він мав стати адвокатом тільки так, як сам собі визначив і вважав за правильне. Та тепер усе те лишилося позаду. Хоч, може, й забрало в нього забагато часу. А коли людина задовго чекає, з нею щось діється. Вона стає тільки тим, чим хоче стати, і нічим іншим, бо надто дорого заплатила за це — надто довго прагнула, надто довго чекала, надто довго ішла до мети. І кінець кінцем їй ставлять оті нікчемні запитаннячка.

Та тепер усе — і прагнення, й чекання — було позаду, і Віллі підстригся, купив новий капелюх та новий портфель, до якого поклав текст своєї промови (старанно переписавши її начисто й виголосивши перед Люсі з відповідними жестами, так наче готувався до шкільного конкурсу промовців), надбав чимало нових друзів з брезклими синюшними щоками та блідими гострими носами, і ті ляскали його по спині, і верховода передвиборної кампанії, Малюк Даффі, відрекомендовуючи його, зблискував золотими зубами і з запалом казав: «Знайомтеся, це Віллі Старк, майбутній губернатор нашого штату!» І Віллі поважно, мов єпископ, подавав руку. Він анічогісінько не тямив.

Я не раз дивувався, як на нього найшло таке потьмарення. Коли б він балотувався на якусь посаду в своїй Мейсонській окрузі, то нізащо б так не поводився. Він би спокійно й тверезо все зважив і підрахував свої шанси. Та й коли б виставив свою кандидатуру на губернатора з власного почину, то теж дивився б на речі реально. А так усе склалось інакше, його було покликано. Йому призначено. На нього покладено. І це вселяло в нього аж наче побожний трепет. Здається неймовірним, щоб він, раз поглянувши на Малюка Даффі та його дружків, не збагнув, що гра йде не зовсім чесна. Та насправді, як я розміркував, нічого неймовірного в тому не було. Бо голос Малюка Даффі, що покликав його, був не чим іншим, як відлунням тієї внутрішньої переконаності й сліпого прагнення, що спонукало його ніч у ніч сидіти в своїй кімнаті нагорі і, тручи очі, щоб відігнати сонноту, виписувати у велику книгу вподобані вислови та вподобані думки або, схилившись над столом, з відчайдушним, майже фізичним напруженням поглинати пожовклі сторінки старих правознавчих книжок. Не послухатися голосу Малюка Даффі йому було так само важко, як святому не послухатися поклику божого.

Його зв’язки з навколишнім світом, по суті, урвалися. Він був геть запаморочений — і не тільки отим почутим голосом. Він був запаморочений самою величчю посади, на яку зазіхнув. Її яскраве сяйво било йому в очі, засліплювало його. Він же щойно вийшов з темряви, з того закутня, де цілими днями бабрався в землі, не бачачи нікого, крім своїх домашніх (та й на них, певне, дивився так, наче їх і не існувало), а вночі сидів у своїй кімнаті над книжками, аж йому пекло всередині від натуги, від блукання навпомацки й від невдоволення собою. Отож не дивно, що те яскраве, сяйво засліпило його.

Він, певна річ, дещо знав про людську натуру. Досить довго просидів в окружній управі, щоб набути певних знань. (Воно-то так, його звідти виперли. Одначе не тому, що він не знав людської натури. Чи, може, він знав не так людську натуру взагалі, як свою власну натуру, а це ж куди глибше, ніж просто поняття правди і кривди. Страдником він став не через незнання і не тільки за правду, а й за оте усвідомлення самого себе, яке глибше від уявлень про правду чи кривду). Він таки знав дещо про людську натуру, але тепер між ним і цим знанням щось постало. Він, сказати б, прикрашав людську натуру. Вважав, що інші люди також запаморочені величчю й засліплені блиском посади, на яку він зазіхнув, і дослухатимуться лише до слів та доказів не менш величних і яскравих. Тому й промови свої він кроїв за цією міркою. Вони являли собою химерну мішанину фактів та цифр з одного боку (його податкова програма, його шляхова програма) і високих словес — з другого (слабкий, приглушений часом відгомін цитат, виписаних кострубатим хлоп’ячим почерком у великій книзі).

Віллі роз’їжджав по штату в доброму держаному автомобілі, купленому на виплат на півтора року, і бачив своє обличчя на плакатах, прибитих цвяхами до телеграфних стовпів, дерев’яних парканів та стін. Приїхавши до міста, він передусім заходив на пошту запитати, чи немає листа від Люсі, тоді зустрічався з місцевими політиканами, потискав руки (без особливого ентузіазму, бо там забагато розводилися про принципи й мало обіцяли), а потім забивався в готельний номер (2 дол. без ванни) і доопрацьовував свою промову. Він невтомно поліпшував і відшліфовував цей знаменитий витвір. Наче затявся на тому, щоб зробити кожний свій виступ другою Геттісберзькою промовою⁹. Добре наморочившись, він уставав і починав ходити по кімнаті. Ходив-ходив, а тоді раптом починав промовляти. І в сусідньому номері було чути, як він там ходить і виголошує свою промову, а коли хода затихала, ставало зрозуміло, що він спинився перед дзеркалом і відшліфовує якийсь жест.

А я часом опинявся в сусідньому номері, бо мав висвітлювати у «Кронікл» передвиборну кампанію Віллі. Я лежав у заглибині посеред ліжка, там, де пружини осіли під вагою мандрівного люду, лежав горілиць, не роздягаючись, і дивився у стелю, спостерігаючи, як поволі здіймається вгору сигаретний дим і розпливається по стелі, немов перевернуте сповільнене кінозображення якогось примарного водоспаду чи блідий невиразний дух, що виходить із твоїх уст з останнім подихом, як це уявляли собі давні єгиптяни,— покидаючи своє простягнене на ліжку тлінне глиняне виталище в кепсько пошитих штанах і жилеті. Я лежав собі й пускав з рота дим, анічогісінько не відчуваючи, тільки дивлячись, як він здіймається вгору, так наче не було в мене ні минулого, ні майбутнього,— і раптом у сусідньому номері озивався Віллі. Починав тупати й бурмотіти.

Це звучало як докір, як виклик — хоч ти смійся, хоч плач. Лежиш собі, знаючи те, що знаєш, і чуєш, як він там готується до губернаторства, і хочеться запхати до рота подушку, щоб не засміятись. Бідолашний бовдур зі своєю промовою… Але голос за стіною не вгавав, і ноги й далі тупали сюди-туди, мов лаписька якогось великого звіра, що несамовито гасає сюди-туди по замкненій кімнаті або клітці, мотаючи важкою головою і вперто шукаючи місця, де б вирватися на волю, сповнений непримиренної, затятої впевненості, що десь неодмінно має знайтися слабка дошка, чи прут, чи засувка — як не тепер, то колись. І від тих звуків у душу закрадався сумнів, чи встоять кінець кінцем і грати, і дошки. А ноги не спинялися, ніби належали не людині й не звіру, а якійсь машині,— вони гупали, мов товкачі у величезній ступі, і в тій ступі був ти, так уже сталося, що то був ти. Та товкачам байдуже, ти там чи не ти в тій ступі. Вони собі й далі гупатимуть без упину, поки то вже не будеш ти, та й тоді ще довго гупатимуть, аж поки зіпсується механізм чи хтось вимкне струм.

І дарма що тобі хочеться лежати в надвечірньому присмерку на чужому ліжку, спостерігаючи, як пливе вгору тютюновий дим, і ні про що не думаючи: ні чим ти був, ні чим станеш,— ті ноги, той звір, ті товкачі, той бовдур не спиняються, і тоді ти підхоплюєшся, сідаєш на край ліжка і хочеш вилаятись. Але не лаєшся. Тебе охоплює подив, змішаний з глухим болем і невдоволенням собою: та що ж там таке в тих ногах, що не дає їм спинитися? Хай він бовдур, хай він не стане губернатором, хай ніхто, крім Люсі, не слухатиме його промов — але ноги його не спиняються.

Ніхто й не слухав його промов, у тому числі і я. Вони були жахливі. Напхані фактами та цифрами, що їх Віллі розкопав у своїх роз’їздах по штату. Він казав: «А тепер, друзі, терпляче послухайте кілька хвилин, я наведу вам цифри»,— тоді прокашлювався, розправляв папірця, а люди зсувалися по спинках стільців і починали чистити нігті кишеньковими ножиками. Коли б Віллі додумався говорити з трибуни так само, як умів говорити з людиною віч-на-віч: палко щось обстоюючи, блискаючи викоченими очима й весь подавшись до співрозмовника, так наче вкладав душу в кожне мовлене слово,— він, можливо, й розбуркав би виборців. Та ні — він намагався відповідати своєму високому призначенню.

Поки Віллі гастролював у своїй окрузі, це не так уже й багато важило. Там на нього ще працювала ота давня історія зі школою. Він був людиною, угодною богові, про що господь дав своє знамення. Чи ж не господь завалив пожежні сходи, щоб показати, чия правда? Та коли Віллі забрався у глиб штату, на нього посипались прикрощі. Виявилося, що по тамтешніх містах та більших містечках людям байдужісінько до того, на чиєму боці господь бог.

Віллі розумів: діється щось не те,— але не розумів чому. Обличчя його змарніло, тонка шкіра начебто тугіше напнулася на вилицях, проте він не виявляв неспокою. Оце й було дивовижно. Кому-кому, а Віллі таки годилося б мати занепокоєний вигляд. Аж ні. Він скидався на людину, яка ось-ось пробудиться від сну, і виходив на трибуну з ясним, просвітленим і піднесеним виразом обличчя — такий вираз буває, коли одужуєш після тяжкої хвороби.

Проте Віллі не одужував. Його вразила безнадійна політична анемія.

Він не міг збагнути, в чому річ. Так іноді людину морозить, а вона гадає, що це просто раптом змінилася погода, й дивується, чому не трусить і інших. І, мабуть, саме потреба людського тепла приводила його до мене в номер пізно ввечері, коли кінчалися промови та потиски рук. Він сидів якусь часинку, поки я випивав трохи на сон грядущий, сидів здебільшого мовчки, і тільки раз у Моррістауні, де його прийняли так, що гірше нікуди, він, як звичайно, помовчавши, зненацька спитав:

— Що ти скажеш про мої справи, Джеку?

Запитання було з тих, що викликають замішання, як-от: «Ви гадаєте, моя дружина не зраджує мене?» або «А ви знаєте, що я єврей?» — і викликають замішання не тому, що на них однаково важко сказати правду чи збрехати, а тому, що тебе взагалі про таке запитують. Але я відповів йому:

— Як на мене, то все йде добре, дуже добре.

— Ти справді так вважаєш? — спитав він.

— Авжеж,— відказав я.

Він з хвилину пожував це, тоді проковтнув. А потім сказав:

— Здається, сьогодні мене слухали не дуже уважно. Особливо коли я намагався пояснити свою податкову програму.

— Мабуть, ти забагато їм пояснюєш. Це переобтяжує їхні мозкові клітини.

— А мені здавалося, їм цікаво буде почути про податки,— зауважив Віллі.

— Ти надто розводишся. Кажи тільки, що збираєшся притиснути товстосумів, а всі інші розумування відкинь.

— Що нам потрібно, то це зрівноважена податкова політика. На сьогодні співвідношення між прибутковим податком і загальним доходом штату таке, що…

— Еге ж,— сказав я,— я чув твою промову. Але їм начхати на це співвідношення. Ні, ти примусь їх плакати, примусь сміятися, переконай їх, що ти такий же нікчемний грішник, як і вони, або що ти сам господь усемогутній. Або ж роздрочи їх. Нехай хоч на тебе розлютяться. Тільки виведи їх із заціпеніння, байдуже чим і як,— і вони полюблять тебе й потягнуться за тобою. Ущипни їх там, де боляче. Вони ж мов неживі, майже всі, ось уже років двадцять неживі. Де там, дружини їхні стали беззубі й безформні, шлунки вже не приймають питва, і в бога вони давно не вірять, от ти й розбуркай їх, хай знов відчують себе живими людьми. Бодай на півгодини. Для цього ж вони й приходять. Кажи їм що завгодно. Але, бога ради, не пробуй наставляти їх на розум.

Знесилений цією промовою, я відкинувся на ліжку, і Віллі мав час обміркувати мої слова. Він сидів незворушно, зі спокійним і ясним обличчям, але, здавалося, досить прислухатись — і почуєш, як у нього в голові тупають оті ноги, як замкнена там істота ходить сюди-туди. Нарешті він розважливо мовив:

— Атож, я знаю, так вважають і інші.

— Ти ж не вчора на світ народився,— сказав я, раптом розсердившись на нього.— І не був глухий і німий весь той час, поки сидів у мейсонській окружній управі, дарма що потрапив туди з ласки Пілсбері.

Він кивнув головою.

— Еге ж, я чув такі розмови.

— Всі про це говорять,— докинув я.— Тут нема чого приховувати.

Тоді він запитав:

— По-твоєму, це правда?

— Чи правда? — перепитав я, адресуючи це запитання переважно собі самому, і відповів: — Та біс його знає. Але начебто так.

Він посидів ще хвилину, потім підвівся, сказав «на добраніч» і пішов до себе. Невдовзі я знов почув за стіною його ходу. Я роздягся й ліг у ліжко. Одначе хода не затихала. А Велемудрий Наставник лежав собі, дослухався до того тупання і думав: «Той недотепа силкується вигадати якийсь жарт, щоб завтра в Скідморі примусити публіку сміятися».

Велемудрий Наставник не помилився. Кандидат і справді утнув у Скідморі жарт. Але нікого не розсмішив.

І в тому ж таки Скідморі, після зустрічі Віллі з виборцями, я сидів у кабінці грецького ресторанчика за чашкою кави, щоб заспокоїти нерви, сховатися від натовпу, від усього того галасу, від духу скупчених тіл і від цікавих очей, коли туди зайшла Сейді Берк, кинула поглядом по залі і, помітивши мене, підійшла й сіла навпроти.

Сейді була з нових друзів Віллі, проте я знав її вже давно. Коли вірити чуткам, ще ближча дружба пов’язувала її з таким собі Сен-Сеном Паккетом. Він вічно жував сен-сен, щоб приємно пахло з рота, мав велику вагу — і з суто фізичного, і з політичного погляду,— і колись (та, мабуть, і тепер) приятелював із Джо Гаррісоном. Дехто гадав, що саме Сен-Сен перший подав блискучу ідею використати Віллі Старка як манекен у передвиборній кампанії. Сейді була надто гарна для Сен-Сена, хоч зовнішність він мав цілком пристойну. Що ж до Сейді, то навряд чи хто назвав би її вродливою, і вже аж ніяк не члени жюрі, що визначають «міс Орегон» чи «міс Нью-Джерсі». Збудована вона була непогано, але це ховалося за її страхітливим убранням та незграбною, безладною жестикуляцією. Вона мала чорне-чорнісіньке, до безглуздя коротко підстрижене волосся, що дико стирчало на всі боки, мов наелектризоване. Риси її обличчя були досить приємні, якби до них придивитися, та передусім впадали в око не вони, а ряботиння. А ось що було в неї справді гарне, то це очі — глибоко посаджені й оксамитово-чорнильно-чорні.

А втім, Сейді була надто гарна для Сен-Сена не з погляду вроди. Він не пасував їй тому, що мав ницу, продажну душу. Мабуть, вона обрала його через показну зовнішність, а потім,— знов-таки коли вірити чуткам,— втягла в брудну політичну гру. Бо Сейді була дуже спритна особа. Вона давно вже терлася при цьому ділі й на власній шкурі спізнала, що воно таке.

У Скідмор вона приїхала в складі Старкової команди, бо була прикомандирована до його штабу (мабуть, як таємний інформатор Сен-Сена) в досить непевній ролі секретарки. Щоправда, крутилася вона багато, залагоджувала всілякі організаційні справи й постачала Віллі відомостями про місцевих визначних персон.

І ось вона зайшла до моєї кабінки в грецькому ресторанчику своєю звичайною нестримною ходою, подивилася на мене згори вниз і запитала:

— Можна з вами посидіти?

І сіла, перш ніж я встиг щось відповісти.

— Все, що вам завгодно,— гречно мовив я.— Постояти, посидіти, полежати.

Вона критично оглянула мене своїми оксамитово-чорнильно-чорними глибоко посадженими очима, що виблискували на подзьобаному віспою обличчі, і похитала головою.

— Ні, дякую. Замало вітаміну.

— Ви хочете сказати, що я для вас недосить гарний?— спитав я.

— Гарний чи негарний — то мені байдуже,— відказала вона,— але я не маю нахилу до таких, що скидаються на коробку макаронів. Самі лікті й сухий хрускіт.

— Гаразд,— мовив я.— Забираю назад свою пропозицію. З гідністю. Та коли ви вже згадали про вітаміни, то скажіть мені таку річ. А ваш кандидат Віллі — це, по-вашому, вітамін? З погляду виборців?

— О боже,— прошепотіла вона й закотила очі під лоба.

— Ну гаразд,— мовив я.— Коли ви збираєтеся сказати своїм хлопцям у центрі, що це не проходить?

— Як це не проходить? В Аптоні має бути великий мітинг, і всіх частуватимуть смажениною на рожні. Так сказав мені Даффі.

— Сейді,— мовив я,— ви ж чудово знаєте, що їм слід би засмажити на рожні величезного кошлатого мастодонта, а на бутерброди покласти замість салати десятидоларові папірці. Чому ви не скажете верховодам, що діла не буде?

— Звідки ви це взяли?

— Слухайте, Сейді,— сказав я,— ми ж давні знайомі, не треба кривити душею з дядечком. Не все, що я знаю, з’являється в газетах, а як я знаю, Віллі вигулькнув на цих перегонах зовсім не тому, що ви в захваті від його промов.

— Вони жахливі, правда ж? — спитала вона.

— Я знаю, що все воно липа,— сказав я.— Та й кожному це ясно, крім Віллі.

— Та звісно,— визнала вона.

— То коли ви скажете своїм верховодам, що діла не буде, що вони марно витрачають свої долари? І що Віллі не відняв би жодного голоса і в Ейба Лінкольна¹⁰ у самому осередку Конфедерації?

— Давно б уже пора,— відповіла Сейді.

— Коли ж ви це зробите? — не вгавав я.

— Ой, слухайте,— мовила вона.— Та казала я їм ще раніш, ніж усе це заварилося, що нічого не вийде. Але хто там на мене зважає! Оті твердолобі?..— І, відкопиливши червону, повну й блискучу нижню губу, вона раптом вивергла з рота клубок тютюнового диму.

— Чому ви не скажете їм про це тепер і не звільните бідолаху від його тяжких мук?

— Хай кидають на вітер свої кляті гроші,— вередливо сказала Сейді і шарпнула головою, наче дим зайшов їй в очі.— Шкода, що мало ще викинули, тупаки. І що в того тюхтія не вистачило розуму злупити з них добрячий шмат за побій, який він терпить. Бо так тільки поїздить на дурничку — ото й усе. Ну, та нехай собі. Блаженне невідання.

Офіціантка принесла чашку кави: мабуть, Сейді встигла замовити її, коли ще тільки зайшла і не бачила мене. Вона пила каву, за кожним ковтком глибоко затягуючись сигаретою.

— А знаєте…— мовила вона, з люттю вчавлюючи недокурок у чашку й дивлячись не на мене, а на нього.— Знаєте, навіть якби хтось йому сказав… Навіть якби він зрозумів, що пошився в дурні, то, мабуть, однаково не відступився б.

— Так,— погодився я.— І далі б виголошував свої промови.

— О боже,— сказала вона,— це ж такий жах, правда?

— Так.

— А проте він і далі промовляв би,— сказала вона.

— Так.

— Бісів йолоп,— мовила Сейді.

Ми дійшли разом до готелю і вже не бачилися аж до Аптона, тільки раз чи два привіталися мимохідь. Справи у Віллі за цей час не повернули на краще. Я на тиждень подався до міста, кинувши кандидата напризволяще, але відомості про нього до мене доходили. А напередодні мітинга зі смажениною в Аптоні я сів у поїзд і поїхав туди.

Аптон лежить у західній частині штату, це головне містечко тієї глухої околиці, і передбачалося, що тамтешні виборці щодуху збіжаться із своїх нетрів на дармове частування. Трохи на північ від містечка були невеликі розробки вугілля, де в халупах компанії тулилося чимало люду, що міг тільки благати бога про повний робочий тиждень. Тож місце для вистави зі смажениною обрали якнайкраще — аншлаг був гарантований. Мешканці тих халуп жили в таких злиднях, що по шматок свіжини гайнули б пішки і за п’ятнадцять миль. Аби тільки стало сили і шматок був безплатний.

Місцевий поїзд, пахкаючи й смикаючи, позіхаючи й мало не спиняючись, повз через бавовникові поля. По півгодини він стояв на бічних коліях, не знати чого чекаючи, і я дивився на рядки бавовника, що збігались докупи в гарячому мареві на обрії, і на чорний обгорілий пень посеред поля. Надвечір за вікном вагона потяглися зарослі полином поруби. Ми спинялися біля жовтих, схожих на коробки станційних будівель, за якими були розкидані нефарбовані будиночки, далі я бачив вулицю, що вела до центру містечка, а потім, коли поїзд знову рушав,— задвірки тих будинків, обнесених дощаними чи дротяними огорожами, мабуть, для того, щоб перепинити дорогу навколишньому пагористому, сірому від полину пустищу, яке немовби насувалось на людські оселі, прагнучи поглинути їх. Ті будинки були там наче не на місці, сяк-так стулені й кинуті куди попало, і, здавалося, їх от-от залишать мешканці. На мотузці висить білизна, але люди залишать і її. Просто не матимуть часу зірвати її з мотузки. Скоро почне сутеніти, і їм треба поквапитись.

Та поїзд рушає далі, і в задніх дверях одного будиночка з’являється жінка,— чи, власне, жіноча постать, бо обличчя годі роздивитися,— в руках у неї миска, жінка вихлюпує воду, що раптом зблискує проти світла срібними торочками. Жінка повертається до будинку. До того, що там у будинку. Підлога в ньому тонка, покладена просто на голу землю, стіни та дах — благенький захисток від усього, що оточує будинок, але годі побачити крізь стіни те потаємне, до чого повернулася жінка. Поїзд їде геть, набираючи швидкість, а жінка вже там, у будинку, де вона воліє залишитися. Вона й залишиться там. І зненацька спадає на думку, що це ти сам тікаєш звідти і тобі треба поквапитись куди ти там намірився, бо скоро посутеніє. Тепер поїзд іде швидко, але наче із зусиллям долає опір надміру густого повітря,— немов вугор, що намагається пливти у сиропі,— чи, може, то він долає невблаганне, дедалі більше земне тяжіння. І здається, якщо по землі перебіжить судома, як часом перебігає по шкурі сплячого собаки, то поїзд злетить з рейок і перекинеться, паровоз ригне, похлинувшись парою, і котресь із його задертих догори коліс зробить важкий і повільний, мов уві сні, оберт.

Але нічого такого не відбувається, і ти пригадуєш, що та жінка навіть і не глянула на поїзд. Тоді ти забуваєш про неї, поїзд іде швидко й так само швидко поминає невеликий міст. Ти вловлюєш поглядом спокійний і ясний металічний блиск гладенької води між невисоких берегів під уже потьмянілим небом, а трохи далі проти течії, біля самотньої похиленої верби, бачиш корову, що стоїть у воді. І раптом тобі хочеться заплакати. Та поїзд іде швидко, і за мить усе, чого тобі хочеться, вже лишається позаду.

То ти, бісів дурню, гадаєш, що хочеш подоїти корову?

Ні, ти не хочеш доїти корову.

Аж ось і Аптон.

В Аптоні я рушив просто до готелю, протискаючись крізь вуличний натовп зі своєю невеликою валізкою та друкарською машинкою в руках, і люди неквапливо й відверто, з властивою селюкам безсоромною цікавістю розглядали мене й не оступалися з дороги, поки я не напирав на них,— так само не сходить з дороги корова, аж поки радіатор машини мало не двигне її в одвислий бік. У готелі я з’їв сендвіч, піднявся до свого номера, ввімкнув вентилятор, подзвонив, щоб принесли карафу води з льодом, а тоді скинув черевики та сорочку і, взявши книжку, вмостився у кріслі.

О пів на одинадцяту в двері постукали. Я озвався, і до кімнати зайшов Віллі.

— Де ти був? — спитав я.

— Та я ще з обіду тут,— відповів він.

— Даффі водив тебе ручкатися з усією місцевою верхівкою?

— Еге ж,— мовив він похмуро.

Цей похмурий тон змусив мене пильніше поглянути на нього.

— Що сталося? — запитав я.— Тутешні панове не так з тобою розмовляли?

— Чого ж не так, розмовляли як годиться,— сказав він. Тоді підійшов до письмового стола й сів у крісло. Налив води в одну із склянок на таці, поряд з моєю пляшкою сивухи, випив і повторив: — Розмовляли як годиться.

Я знову поглянув на нього. Обличчя його змарніло, шкіра напнулася ще тугіше й здавалася майже прозорою під розсипом ластовиння. Він сидів понуро, не дивлячись на мене, і начебто без упину бурмотів сам до себе одні й ті самі слова.

— Що тебе гризе? — спитав я.

Якусь хвилю він сидів так, ніби й не чув мене, а коли повернув голову в мій бік, цей порух, як видно, не мав жодного зв’язку з моїм запитанням. Його явно спричинили думки, які снувалися в голові у самого Віллі, а не те, що я звернувся до нього.

— Людині не конче бути губернатором,— мовив він.

— Га? — озвався я вражено, бо чого-чого, а цього од Віллі аж ніяк не чекав. Певне, в попередньому місті його спіткав такий нищівний провал, що він зрештою прийшов до тями.

— Людині зовсім не конче бути губернатором,— повторив він, і, поглянувши на нього тепер, я не побачив тонкошкірого хлоп’ячого обличчя: воно немовби стало прозорою скляною маскою, і крізь неї прозирало зовсім інше обличчя. Я дивився на те друге обличчя, і раптом мені в око впали масивні, міцно стулені губи, що викликали в пам’яті змуровані цеглини, та випнуті жовна на щоках.

— Та ну,— запізніло промовив я,— голоси ж іще не підраховано.

Він знов почав бурмотіти подумки те, на чому затявся раніш. А тоді сказав:

— Не заперечую, я хотів цього. Не стану тобі брехати.— І, трохи подавшись уперед, подивився на мене так, наче хотів переконати в тому, що й без цього було мені ще ясніше, ніж те, що я маю руки й ноги.— Атож, я хотів цього. Лежав ночами без сну і мріяв про це.— Він стиснув свої великі руки, складені на колінах, так що аж хряснули пальці.— Хай йому чорт, можна отак лежати собі й хотіти чогось, так хотіти, що тебе аж розпирає і ти забуваєш навіть, чого хочеш. Немовби ти хлопчисько, і в тобі уперше заграв сік, і ти боїшся, що одної ночі збожеволієш від того хотіння. І так тобі страшенно хочеться, що аж млість бере, і, здається, вже й сам не знаєш, чого тобі треба. Це щось таке отут, усередині…

Віллі нахилився в мій бік і, не відводячи від мене очей, ухопився рукою за перед своєї пропотілої блакитної сорочки, аж я мимохіть подумав: ось зараз він рвоне гудзики і покаже мені те щось.

Та він одкинувся на стільці, перевів очі з мене на стіну і, втупившись у неї невидющим поглядом, промовив:

— Одначе самого хотіння замало. Не обов’язково жити до глибокої старості, щоб зрозуміти це.

То була така незаперечна істина, що я навіть не визнав за потрібне підтакнути йому.

Та він, здавалось, і не помітив моєї мовчанки — такий був занурений у свою власну. Але за хвилину вибрався з неї, пильно подивився на мене і сказав:

— А з мене міг би вийти добрий губернатор. Їй-богу.— Він стукнув кулаком по коліну.— Їй-богу, куди кращий за будь-кого з отих. Ось ти послухай.— І він знов нахилився до мене.— Що потрібно нашому штатові, то це податкова реформа. Потім треба підвищити тарифи на розробку вугільних родовищ, які штат віддає в оренду. Потім шляхове будівництво — адже поза межами міст немає жодної пристойної дороги. І ще я заощадив би чималі кошти, об’єднавши деякі відомства. А школи… Поглянь на мене — мені ж за все моє життя не випало жодного дня справжньої шкільної науки, і те, що я знаю, я доп’яв самотужки, і не бачу причини, чом би в нашому штаті…

Усе те я вже чув. З помостів, де він стояв, ясночолий і сповнений високих поривань, а всім іншим було начхати.

Він, мабуть, помітив, що й мені начхати. І раптом замовк. Тоді підвівся й почав ходити по кімнаті, виставивши вперед голову з навислим на очі чубом. Та врешті спинився переді мною.

— Треба ж комусь братися до всіх тих справ, хіба ні? — запитав він.

— Певно, що треба,— відповів я, і це була щира правда.

— Але вони не хочуть мене слухати,— сказав він.— Хай їм чорт, тим падлюкам. Вони приходять слухати твою промову — і не слухають її. Ані слова не слухають. Їм до всього байдужісінько. Хай їм сто чортів. Нехай весь свій вік бабраються в гною, а в череві у них бурчатиме з голоду. Не хочуть слухати — і край.

— Еге ж,— погодився я.— Не хочуть.

— А я не хочу бути губернатором,— рішуче сказав він.— Хай буде такий, якого вони заслуговують.— І, помовчавши, додав: — Падлюки.

— То що, поспівчувати тобі? — Я раптом розізлився на нього. Якого біса він прийшов? Чого від мене сподівається? Чому уявив собі, ніби мені цікаво слухати, що потрібно штатові? Наче я й сам того не знаю. Всі знають, це ні для кого не таємниця. Порядний уряд — ось що потрібно. Та де, в біса, його взяти? І хто про це подбає, коли всім до всього байдуже? Чого він прийшов бідкатись мені? Подумаєш, йому, бач, страшенно хотілося стати губернатором, і він не спав ночами і тільки про те й мріяв!.. Усе це здійнялося в мені, і отоді я раптом розізлився на нього й грубо запитав, чи не треба йому поспівчувати.

Він поволі звів очі, зміряв мене поглядом, допитливо подивився в обличчя. Але, як видно, не образився. І це мене здивувало, бо я хотів образити його, так образити, щоб він пішов геть. Та в його очах не було навіть подиву.

— Ні, Джеку,— нарешті відказав він, хитаючи головою,— я не просив у тебе співчуття. Хоч би як усе обернулося, я не проситиму співчуття ні в тебе, ні в когось іншого.— Він важко обтрусився, як це робить великий собака, вийшовши на сухе чи прокинувшись.— Ні, бог мені свідок,— додав він, але говорив уже не так до мене, як до самого себе,— не треба мені нічийого в світі співчуття, ні тепер, ні будь-коли.

Це вже було щось певне. І Віллі знову сів.

— Що ти збираєшся робити? — спитав я.

— Мені треба подумати,— відповів він.— Я ще не знаю, треба подумати… Падлюки,— раптом мовив він,— якби ж то мені примусити їх слухати!

Саме в цю мить зайшла Сейді. Власне, постукала в двері, і я гукнув: «Можна!» — а тоді вона зайшла.

— Привіт,— сказала вона, швидко повела оком по кімнаті й рушила до нас. Погляд її затримався на моїй пляшці.— Можна трохи ковтнути? — спитала вона.

— А чого ж,— відказав я, але, мабуть, недосить невимушеним тоном. Чи, може, Сейді сама зачула в повітрі щось не те, бо хто-хто, а вона мала добрий нюх на такі речі.

Так чи так, а вона спинилася посеред кімнати й запитала:

— Що сталося?

Я відповів не одразу, і вона перейшла до письмового стола своєю звичайною швидкою нервовою ходою, вдягнена в безформний злиняло-голубий літній костюм, що його придбала, певне, зайшовши до крамниці ношеного одягу, заплющивши очі й навмання тицьнувши пальцем: «Мені оцей».

Вона нахилилася над столом, узяла з моєї пачки сигарету, постукала кінцем по кісточках пальців і наставила на мене свої палючі прожектори.

— Та нічого,— відповів я.— Просто Віллі пояснював, чому він не буде губернатором.

Поки я говорив, Сейді встигла запалити сірника, але так і не донесла його до сигарети. Рука її застигла в повітрі.

— То ви йому розказали,— мовила вона, дивлячись на мене.

— І не думав,— відповів я.— Я ніколи й нікому нічого не розказую. Тільки слухаю.

Незграбно крутнувши зап’ястком, Сейді відкинула сірника і обернулася до Віллі.

— Хто вам сказав? — запитала вона.

— Що сказав? — перепитав Віллі, пильно дивлячись на неї.

Вона зрозуміла, що схибила. А таких похибок Сейді Берк робити не годилося. Вона вибилася в широкий світ із халупи на заболоченій рівнині завдяки своєму хисту вивідувати те, що знають інші, не відкриваючи, що відомо їй. Вона не мала звички перти навпростець, а воліла зачекати з акуратним відтинком свинцевої труби в руках, поки ти спіткнешся. Та цього разу Сейді Берк поперла навпростець. Десь у глибині душі вона плекала надію, що я розкажу Віллі про все. Чи хтось інший йому розкаже. Не вона, Сейді Берк, розкаже Віллі, але йому таки розкажуть, і їй не доведеться цього робити. А може, це й не було так чітко визначено. Просто в темних закутках її свідомості ворушилися думка про Віллі й думка про те, чого Віллі не знає,— мов дві тріски, затягнуті у вир, що повільно й сліпо кружляють у темній глибочині. Але вони там, увесь час там, кожну мить.

І от, чи то з якоїсь неусвідомленої відповідальності, чи то з доброї волі, чи то зі страху, якого вона за собою не знала, Сейді поперла навпростець. І тепер, стоячи перед нами й крутячи в дужих пальцях незапалену сигарету, вона збагнула це. Одначе монета вже зникла в прорізі автомата, і, дивлячись на Віллі, можна було побачити, як там усередині починають рухатись коліщатка й зубчики.

— Що сказав? — перепитав Віллі. Ще раз.

— Що ви не будете губернатором,— одним духом, легко й недбало відказала вона, але кинула погляд на мене, і то був чи не єдиний сигнал SOS, що його передала Сейді Берк у своєму житті.

Вона сама заварила ту кашу, і я не хотів устрявати.

Віллі й далі очікувально дивився на неї, а вона тим часом повернулася до стола, відкоркувала мою пляшку й хлюпнула собі для підкріплення. А тоді випила, не манірячись і не кашляючи, як це звичайно роблять жінки.

— Що сказав? — не вгавав Віллі.

Сейді не відповіла. Лише поглянула на нього. І, дивлячись їй просто у вічі, Віллі знову запитав невблаганним, мов смерть чи податкова оповістка, голосом:

— Що сказав?

— Та ну тебе к бісу! — спалахнула Сейді, навмання брязнувши склянкою об тацю.— Клятий йолоп!

— Гаразд,— сказав Віллі тим самим голосом, прикипаючи до неї, наче боксер до супротивника, що починає шалено молотити куди попало.— Про що мова?

— Ну що ж,— відказала вона.— Ну що ж, йолопе, обвели тебе!

З півхвилини Віллі невідривно дивився на неї, і було чути тільки його дихання. Я сидів і слухав.

Потім він спитав:

— Обвели?

— Ще й як! — мовила Сейді, аж подавшись уперед, і якась мстива, переможна зловтіха зблискувала в її очах і бриніла в голосі.— Та ти ж підсадна качка, безголове опудало, ти ж сам купився! Атож, сам купився, бо уявив себе невинним божим ягням…— Вона на мить спинилась і, кривлячи рота, видала йому знущальне жалісне «бе-е-е».— Де ж пак, ти думав, що ти боже ягня, а знаєш, хто ти насправді?

Вона замовкла, ніби чекаючи відповіді, але Віллі все дивився на неї і не озивався.

— Козел ти, ось хто,— сказала Сейді.— Козел відпущення. Баран, що заблукав у хащі. Дурноверхий йолоп. Бо ти сам купився. Та ще й задурно. Вони б заплатили тобі за те, що ти підставився, але на біса їм платити такому йолопові! На біса, коли ти й так аж роздимався, і просторікував, і вдавав із себе Ісуса Христа, коли ти тільки й чекав нагоди зіп’ястися на задні лапи і виголосити промову. «Друзі мої!» — скрививши рота в дурнуватій усмішці, злісно передражнила вона.— Друзі мої, що потрібно нашому штатові, то це добра п’ятицентова сигара… О боже! — Вона засміялася лихим, нещирим сміхом, але раптом змовкла.

— Чому? — запитав Віллі, так само пильно дивлячись на неї і тяжко дихаючи, але з незворушним обличчям.— Чому вони так повелися? Зі мною.

— Ой боже мій! — вигукнула Сейді і обернулася до мене.— Ви тільки послухайте цього йолопа, він хоче знати чому.— Потім знов стала лицем до Віллі і, подавшись уперед, сказала: — То слухай і спробуй второпати це своєю дурною довбешкою. Вони хотіли, щоб ти відняв частину голосів у Макмерфі. У глибинці. Дотямив чи треба розжувати? Дійшло до тебе, дубе?

Він поволі перевів погляд на мене, облизнув губи й спитав:

— Це правда?

— Він питає, чи це правда! — вигукнула Сейді, молитовно звівши очі до стелі.— О боже!

— Це правда? — спитав мене Віллі.

— Так кажуть,— відповів я.

То був дошкульний удар, годі й казати. Обличчя Віллі перекривилось, наче він намагався щось сказати чи хотів заплакати. Та він не зробив ні того, ні того. Він потягся до стола, взяв пляшку, налив собі стільки, що звалило б з ніг і ірландця, і одним духом випив.

— Гей,— сказав я,— не захоплюйся, ти ж до цього зілля незвичний.

— Він багато до чого незвичний,— озвалася Сейді, присуваючи до нього тацю з пляшкою.— Зокрема, до думки, що не бути йому губернатором. Правда ж, Віллі?

— Дали б ви йому спокій,— сказав я їй.

Та Сейді ніби й не помічала мене. Вона нахилилася до Віллі і знов спитала, цього разу влесливо:

— Правда ж, Віллі?

Він узяв пляшку, налив і випив ще стільки ж.

— Ну скажи,— вимогливим тоном мовила Сейді.

— Був,— сказав він, дивлячись на неї знизу вгору, вже з налитим кров’ю обличчям і звислим на чоло чубом, тяжко дихаючи.— Був раніше, а тепер ні.

— Що був? — спитала вона.

— Незвичний до цього.

— Ну, то звикай,— засміялася Сейді і підштовхнула до нього пляшку.

Віллі взяв пляшку, налив, випив, тоді поволі поставив склянку і сказав:

— Ні, не хочу. Краще не звикати.

Сейді знов засміялася отим лихим, нещирим сміхом, потім змовкла і луною повторила його слова:

— Краще не звикати, чуєте! Ой боже ж ти мій!

Віллі обважніло сидів у кріслі, але на спинку не спирався. Обличчя його почало вкриватися потом, що помалу спливав по щоках блискучими крапельками. Він сидів, не помічаючи цього, не втираючи поту, й дивився, як вона сміється.

І раптом підхопився з крісла. Я подумав, що зараз він накинеться на Сейді. Певно, те саме подумала й вона, бо сміх її враз урвався. Просто посеред рулади. Але Віллі не накинувся на неї. Навіть і не подивився в її бік. Він обвів поглядом усю кімнату і простяг руки перед себе, ніби хотів щось ухопити.

— Я уб’ю їх! — промовив він.— Уб’ю!

— Сядь,— сказала Сейді і, швидко ступивши до Віллі, штовхнула його в груди.

Його підпірки вже не дуже тримали, і він упав. Просто в крісло.

— Я уб’ю їх,— повторив він, сидячи в кріслі, мокрий від поту.

— Нічого ти, в біса, не зробиш,— голосно мовила Сейді.— Не станеш губернатором, не одержиш за це ніякої плати, не вб’єш ні їх, ні когось іншого. І знаєш чому?

— Я уб’ю їх,— не вгавав Віллі.

— Я скажу тобі чому,— провадила вона, нахиляючись до нього.— Тому що ти йолоп. Типовий шмаркатий, годований з ложечки йолоп у коротких штанцях, і ти…

Я підвівся.

— Мені байдуже до того, в які ігри ви граєте,— мовив я,— але сидіти тут і дивитися на вас я не хочу.

Сейді і голови не повернула. Я рушив до дверей і вийшов з номера, і останнє, що я чув, були її пояснення, який же саме Віллі йолоп. І подумав, що це забере чимало часу.

Того вечора я досхочу надивився на Аптон. Бачив людей, що виходили з останнього сеансу в «Палаці кіно», милувався брамою кладовища і місцевою школою при місячному світлі, стояв на мосту над річечкою і, перехилившись через парапет, плював у воду. На все це пішло близько двох годин. Потім я повернувся до готелю.

Коли я відчинив двері свого номера, Сейді сиділа в кріслі біля письмового стола і курила. Повітря в кімнаті було таке, що хоч ножем ріж, і сизий дим у світлі настільної лампи розпливався й клубочився навколо Сейді, так що мені здалося, ніби вона сидить на дні акваріума, повного змилків. Пляшка на столі була порожня.

У першу мить я подумав, що Віллі пішов. А тоді побачив готовий виріб.

Він лежав на моєму ліжку.

Я ввійшов і причинив двері.

— Здається, буря вщухла,— зауважив я.

— Еге ж.

Я підступив до ліжка і оглянув згаданий виріб. Він лежав на спині. Піджак збився під пахви, руки були побожно згорнуті на грудях, немов у лежачої фігури на надгробку в соборі, сорочка вилізла з-під пояса, два нижні гудзики розстебнулись, і в трикутному отворі виднівся живіт — трохи роздутий, білий, з шорсткими чорними волосинками. Рот був напіврозтулений, і нижня губа мляво віддималась за кожним розміреним віддихом. Страх яке гарне видовище.

— Він тут трохи пошумів,— сказала Сейді.— Розповідав мені, що думає робити далі. О, він вершитиме великі діла! Він стане президентом. Він убиватиме своїх недругів голими руками. Милий боже! — Вона затяглася сигаретою, випустила з рота дим, а тоді рвучко махнула правою рукою, відганяючи його від обличчя.— Та я його вгамувала,— додала вона з похмурим задоволенням, в якому було навіть щось від старої діви, от хоч би моєї двоюрідної бабусі.

— А на мітингу зі смажениною він буде? — спитав я.

— Звідки мені, в біса, знати? — огризнулася Сейді.— Він про такі дрібниці не згадував. О, він великий діяч! Але…— Вона знов затяглася димом і так само відігнала його рукою.— Але я його вгамувала.

— Схоже на те, що ви звалили його з ніг,— зауважив я.

— Ні, не звалювала,— заперечила Сейді.— Одначе допекла йому до живого. І врешті таки втовкмачила, який він йолоп. Оце його і втихомирило.

— Тепер він сумирний, нічого не скажеш,— мовив я і підійшов до стола.

— Він став таким сумирним не одразу. Але досить сумирним, щоб сидіти в кріслі і шукати розради в пляшці. Та ще варнякати, як вразить ця звістка якусь там бісову Люсі.

— То його дружина,— пояснив я.

— А з його слів можна було подумати, що мамуся, яка втиратиме йому носа. Потім він сказав, що піде в свій номер і напише їй листа. Але,— мовила Сейді, поглянувши на ліжко,— до свого номера він не добувся. Сяк-так вийшов на середину кімнати, і його повело до ліжка.

Вона підвелася, підійшла до ліжка й подивилася на Віллі.

— Даффі знає? — запитав я.

— Начхати мені на Даффі,— відрубала вона.

Я й собі підійшов до ліжка.

— Мабуть, доведеться залишити його тут,— сказав я.— А я піду спати в його номер.

Я нахилився й став шукати в кишенях у Віллі ключ від його номера. Нарешті знайшов. Потім дістав із своєї валізи зубну щітку та піжаму.

Сейді і далі стояла біля ліжка. Тоді обернулася до мене.

— Може, ви хоч знімете з паршивця черевики,— мовила вона.

Я поклав щітку та піжаму на край ліжка і стягнув з нього черевики. А тоді взяв свої речі й рушив до стола вимкнути світло. Сейді все стояла біля ліжка.

— Ви б самі написали тій мамусі Люсі,— сказала вона,— і спитали, куди привезти тіло.

Уже торкнувшись вимикача, я озирнувся на Сейді, що стояла, трохи нахилившись до ліжка, й дивилася на тіло; між пальцями лівої, ближчої до мене, руки, вільно звислої донизу, вона тримала сигарету, від якої поволі здіймалася вгору струминка диму, і замислено випускала дим з-над відкопиленої блискучої нижньої губи.

То була Сейді, що подолала довгий шлях від халупи на заболоченій рівнині. Вона подолала такий довгий шлях, бо грала на виграш, і то не на сірники, і знала: щоб виграти, треба поставити на певний номер, а якщо твій номер не випав, то поруч стоїть такий собі суб’єкт з лопаточкою, який згребе твої гроші, і вони вже не будуть твої. Вона давно оберталася в чоловічому середовищі і звикла розмовляти з чоловіками й дивитися їм просто в очі, як рівна. Дехто з них ставився до неї прихильно, дехто ні, але й ті й ті прислухалися до її слів, хоч говорила вона й не багато,— бо коли її великі чорні очі, такі чорні, що й не знати, звідки та чорнота — з поверхні чи з глибини,— дивилися на колесо, перш ніж воно починало крутитись, важко було не повірити, що вони наперед бачать, в якому положенні воно зупиниться і на який номер покаже маленька кулька. Декотрі дуже любили її, як-от приміром Сен-Сен. Свого часу мені важко було це збагнути. Я бачив мішок із грубого твіду чи похмурого смугастого полотна,— залежно від періоду сонцестояння,— подзьобане віспою обличчя з масною плямою губної помади та чорними прожекторами, а над ними — буйні чорні патли, що мали такий вигляд, наче їх відкраяли по вуха різницьким ножем.

А потім настав день, коли я побачив щось зовсім інше. Отак знаєш жінку багато років і вважаєш, що вона геть негарна, маєш її за порожнє місце. Аж раптом починаєш думати: а що воно там таке під тим грубим твідом чи смугастим полотном? І несподівано бачиш під рябою масною ясне, чисте й довірливе обличчя, що ніби просить тебе зняти з нього цю маску. Чи не так само старий чоловік, поглянувши на свою дружину, якусь коротку мить бачить те обличчя, що чарувало його тридцять років тому. Тільки в нашому випадку це не спомин про образ, бачений колись давно, а відкриття образу, ще ніколи не баченого. Це те, що в майбутньому, а не в минулому. І таке відкриття глибоко збурює душу. На якийсь час збурило й мені. Я спробував під’їхати, але дістав відкоша.

Вона засміялася мені в обличчя й сказала:

— Я маю свій інтерес і, поки маю цей інтерес, іншого не потребую.

Я не знав, що то за інтерес. Це було ще до містера Сен-Сена Паккета. До того як Сейді віддала йому на пожиток свій хист угадувати виграшні номери.

Та коли я торкнувся вимикача і озирнувся на Сейді Берк, нічого цього на думці в мене не було. А розповів я про це, щоб показати, яка жінка була Сейді Берк, що стояла тоді біля ліжка, замислено дивлячись на безживне тіло, коли я торкнувся вимикача, і що подолала довгий шлях, ніколи не сунучи навпростець, але того вечора таки зрадила це своє правило.

Принаймні так я тоді гадав.

Я вимкнув світло, ми вийшли в коридор і побажали одне одному на добраніч.

Було вже десь близько дев’ятої наступного ранку, коли Сейді постукала в мої двері, і я, мов розбухлий цурпалок, зрушений з дна мулистого ставка, зашпортуючись і хилитаючись, поволі виплив на поверхню з глибин каламутного сну. Прочинивши двері, я вистромив голову в коридор.

— Слухайте,— сказала вона без зайвих церемоній,— Даффі вже їде на ярмаркову площу, і я їду з ним. У нього там до біса всяких справ з тутешніми діячами. Він хотів підняти зрання і нашого йолопа, щоб той потерся серед людей, але я сказала, що йому трохи нездужається і він приїде пізніше.

— Гаразд,— мовив я.— Хоч мені за це й не платять, я спробую його приставити.

— Мені-то байдуже, добереться він туди чи ні,— сказала Сейді.— Це не мій клопіт.

— Так чи так, а постараюся, щоб він був.

— Робіть як знаєте,— сказала вона й пішла коридором, хляпаючи полотняною спідницею.

Я визирнув у вікно, побачив, що надворі вже ясний день, тоді поголився й пішов униз випити чашку кави. Повернувшись, я підійшов до дверей свого номера й постукав. З-за дверей до мене долинув якийсь дивний звук — наче хтось грав на гобої в мішку з пір’ям. Тоді я зайшов. Двері я ввечері залишив незамкнені.

Було вже по десятій.

Віллі лежав на ліжку. На тому самому місці, в піджаку, так само збитому під пахви, й так само згорнувши руки на грудях, з обличчям блідим і ясним. Я підійшов до ліжка. Голова його не ворухнулась, але очі звернулися до мене — з таким зусиллям, що я наготувався почути, як вони зариплять в очницях.

— Доброго ранку,— мовив я.

Він помалу розтулив рота, звідти вислизнув кінчик язика і, обережно намацуючи губи, облизав їх. Тоді Віллі кволо усміхнувся, немов хотів перевірити, чи щось не трісне. Нічого такого не сталося, і він прошепотів:

— Здається, я вчора впився?

— Саме так це й називають,— відповів я.

— Це я вперше в житті,— сказав він.— Ніколи не впивався, та й взагалі тільки раз куштував спиртне.

— Я знаю. Люсі не до вподоби, коли п’ють.

— Але, мабуть, вона зрозуміє, коли я їй розкажу. Коли дізнається, як воно вийшло.— І він про щось замислився.

— Як ти себе почуваєш?

— Та начебто непогано,— сказав він і з зусиллям сів на ліжку, спустивши ноги на підлогу. Сидів у шкарпетках і дослухався до свого ураженого алкоголем нутра.— Атож,— зробив він висновок,— непогано.

— А на мітинг поїдеш?

Віллі важко підвів голову й подивився на мене із запитальним виразом обличчя, так наче відповідати мав я, а не він.

— Чому ти про це питаєш?

— Ну, багато всякого діється.

— Так,— відповів він.— Поїду.

— Даффі і Сейді вже вирушили. Даффі хоче, щоб ти був там раніше й потерся серед людей.

— Гаразд,— сказав він. Потім, утупивши очі в уявну цятку на підлозі, кроків за три від своїх ніг, знову вистромив кінчик язика й легенько облизав губи.— Пити хочеться,— мовив він.

— Збезводнення організму,— пояснив я.— Наслідок надмірної дози алкоголю. Одначе тільки такими дозами його і треба вживати. Це єдиний спосіб, щоб він добре подіяв на людину.

Та Віллі не слухав мене. Він із зусиллям підвівся й поплентав до ванної.

Я чув хлюпіт води, гучні ковтки, сапання. Певне, він пив просто з крана. Десь за хвилину ці звуки змовкли. Деякий час було зовсім тихо. Потім почулися інші звуки. Але врешті скінчилась і та мука.

Віллі з’явився у дверях ванної, ухопився за одвірок і звернув до мене зрошене холодним потом обличчя, на якому читався сумовитий докір.

— Не дивись на мене так,— мовив я.— Питво було добре.

— Мене вивернуло,— зажурено мовив він.

— Ну, не тебе першого. До того ж тепер ти можеш з’їсти величезний гарячий, соковитий, вельми поживний шмат засмаженої на рожні свинини.

Ці мої слова, як видно, не здалися Віллі дотепними. Так само як і мені. Але й недотепними він їх начебто не визнав. Він просто повис на одвірку й дивився на мене, як глухонімий іноземець. А тоді знов усамітнився у ванній.

— Я замовлю кави! — гукнув я йому навздогін.— Вона тебе поправить.

Але кава його не поправила. Віллі випив її, одначе вона не встигла навіть дійти куди треба.

Потім він на часинку ліг. Я поклав йому на чоло мокрий рушник, і він заплющив очі. Лежав, склавши руки на грудях, і ластовиння в нього на обличчі здавалося цяточками іржі на полірованому гіпсі.

Десь о чверть на дванадцяту подзвонив портьє і сказав, що на містера Старка чекають два джентльмени з машиною, які мають одвезти його на ярмаркову площу. Я прикрив трубку рукою і подивився на Віллі. Очі його були вже розплющені і втуплені в стелю.

— На біса тобі їхати на той ярмарок? — спитав я.— Я скажу, хай котяться під три вітри.

— Ні, я поїду,— заявив він замогильним голосом, не спускаючи очей зі стелі.

Отож я зійшов у вестибюль, щоб спровадити двох дрібних місцевих діячів, ладних проїхатися з майбутнім губернатором хоч і на катафалку — аби тільки побачити свої прізвища в газеті. Я таки спровадив їх. Сказав, що містер Старк трохи нездужає і що я сам привезу його десь через годину.

О дванадцятій я знову вдався до лікування кавою. Воно не дало наслідків. Чи, власне, дало, але небажані. З ярмаркової площі, де мав відбутися мітинг, подзвонив Даффі, він хотів знати, якого біса ми не їдемо. Я сказав йому, хай починає ділити між голодними свої сім хлібин та скільки там рибин і благає бога, щоб Віллі прибув на другу годину.

— Що там таке? — запитав Даффі.

— Друже,— відказав я,— чим довше ви цього не знатимете, тим краще для вас.— І поклав трубку.

Близько першої, після того як Віллі зробив ще одну марну спробу підкріпити сили кавою, я сказав:

— Слухай, Віллі, навіщо тобі їхати? Чом не лишитися тут? Сповістиш їх, що занедужав, і позбудешся зайвих прикрощів. А трохи згодом, якщо…

— Ні,— відрубав він і, насилу звівшись, сів на край ліжка. Обличчя його було ясне й натхненне, наче в мученика, що за мить має ступити на вогнище.

— Ну що ж,— мовив я без особливого запалу,— коли вже ти такий з біса затятий, зробимо ще одну спробу.

— Знов кава? — спитав Віллі.

— Та ні,— відповів я і, розстебнувши валізу, дістав звідти другу пляшку. Хлюпнув з неї в склянку й подав йому.— Якщо вірити старим людям,— сказав я,— то найкраще налити на колотий лід дві частини полинівки й додати одну частину житньої горілки. Одначе ми не можемо дозволити собі таких витребеньок. У нас же сухий закон.

Віллі випив. Перша мить була жахлива, а тоді я зітхнув з полегкістю. Через десять хвилин я повторив дозу. Потім звелів йому роздягтися й пустив у ванну холодну воду. Поки він лежав у ванні, я подзвонив портьє і замовив машину. Тоді пішов до номера Віллі по чисту білизну та його другий костюм.

Він почав одягатись, час від часу відволікаючись на те, щоб прийняти чергову дозу.

Нарешті він одягся, сів на край ліжка, і на ньому можна було прочитати: «Обережно — скло! Верх». Але я повів його вниз до машини.

Потім мені довелося знов іти нагору по його промову, яку Віллі залишив у верхній шухляді письмового стола в своєму номері. Текст може йому знадобитись, пояснив він, коли я повернувся. Якщо його зрадить пам’ять, доведеться читати з папірця.

— Все про братика Кролика та братика Опосума¹¹,— докинув я, але він пустив це повз вуха.

Тюремна колимага, підскакуючи на жорстві, рушила до місця страти, і Віллі відкинувся на сидінні й заплющив очі.

Невдовзі я побачив попереду гайок, а край нього — ярмаркові споруди, ряди пошарпаних дешевих автомобілів, фургонів, бричок і американський прапор, що звисав з високої щогли проти блакитного неба. Крізь гуркіт нашої тарадайки пробивалися звуки музики. Даффі сприяв травленню всього того збіговиська.

Віллі простяг руку до пляшки.

— Дай-но,— мовив він.

— Не захоплюйся,— відказав я.— Ти ж до цього діла незвичний. І так уже…

Та Віллі вже підніс пляшку до рота, і навіть якби я й далі кидав слова на вітер, їх однаково заглушило б гучне булькання.

Коли він віддав мені пляшку, її вже не варт було ховати в кишеню. Я нахилив її, але того, що лишилося на дні, не вистачило б і школярці.

— Може б, ти вже й докінчив? — насмішкувато-чемно спитав я.

Він тупо похитав головою і сказав:

— Ні, дякую.— І по тілу в нього перебіг дрож, наче його морозило.

Тоді я допив ті рештки й викинув порожню пляшку за вікно.

— Під’їдьте якомога ближче,— попросив я шофера.

Він під’їхав ближче. Я вийшов, допоміг вилізти Віллі й заплатив шоферові. А тоді ми вдвох помалу рушили по витоптаній, рудій траві до помосту, і навколишньої юрби мовби й не існувало, а оркестр витинав «Кейзі Джонса».

Я покинув Віллі на рудій траві біля помосту, і він лишився сам-один у чужому краю під палючим сонцем, із сонним виразом на обличчі.