Все королівське військо

Отака була притичина із друзями Лойс. Та була ще одна притичина — квартира. Мені та квартира стала просто-таки бридка. Я сказав Лойс, що не хочу жити в ній далі. І що нам слід найняти помешкання, за яке я зможу платити із свого заробітку. Ми не раз сварилися з цього приводу, хоч на свою перемогу в тих сварках я й не сподівався. І тоді мене також позбавляли солодкого.

Отака була притичина з квартирою. Одначе була й третя притичина — мій гардероб і те, що Лойс полюбляла називати «доглядом за собою». Я звик носити тридцятидоларові костюми, по кілька днів не міняти сорочки, по два місяці не стригтися, ходити в нечищених черевиках, у капелюсі з обвислими й пом’ятими крисами, не звертати уваги на свої обламані й не завжди чисті нігті. Я не вважав звичку прасувати штани своєю насущною потребою. Попервах, поки я дивився на Лойс лише як на машину для насолоди, я не заперечував проти деяких незначних змін у моїй зовнішності. Та тільки-но збагнув, що звуки, які вилітають у неї з рота, скидаються на людську мову і являють собою не просто прояви голоду або ситості стосовно до їжі чи парування, в мені почав наростати опір. І чим настійніше мені накидали той «догляд за собою», тим дужче я опирався. Дедалі частіше зникали звичні предмети мого гардеробу, і їх підмінювали відкриті або й анонімні дарунки. Спочатку я пояснював ці дарунки недоречним, але щирим прагненням зробити мені приємність. Та зрештою зрозумів, що дародавицю найменше цікавило те, чи будуть мені приємні її дарунки. Криза настала, коли я взявся чистити черевики новою краваткою. Зчинилася сварка — перша з цілої низки сварок, викликаних різницею наших смаків щодо галантереї. І з цього приводу мене теж позбавляли солодких утіх.

Мене позбавляли тих утіх з багатьох приводів. Але ця покара ніколи не тривала довго. Іноді я капітулював і просив пробачення. Спочатку мої вибачення були скрушні і в ту хвилину навіть щирі, хоч часом за цією щирістю ховався жаль до себе. Та згодом вони стали справжніми шедеврами лицедійства, іронії і double entendre⁷⁵, і я лежав у ліжку й проказував їх, відчуваючи, як кривиться в темряві моє обличчя від самовдоволеної хитрості, гіркоти й огиди. Одначе далеко не завжди я не витримував перший — часом пухкенька Лойс-машина брала гору над сухою і черствою Лойс-людиною. Вона кликала мене до себе голосом, здавленим від ненависті й у подальшому дійстві відвертала від мене обличчя, а коли й дивилася на мене, то був лютий погляд зацькованої тварини. Траплялося й так, що вона не кликала мене, а здавалась у розпалі бійки, яку заводила сама, і то навсправжки, і яка виявлялася не під силу черствій Лойс-людині й давала перевагу другій Лойс. Та хоч би хто з нас здався перший, після того ми незмінно доводили серед сколошканих простирал, затаївши ненависть і ображену гордість, що ми з нею, як твердила Лойс своїм гостям, чудово пасуємо одне до одного сексуально. І ми таки пасували.

Та саме те, що ми так чудово пасували одне до одного, призвело до того, що я, скоряючись глибоко закладеному в мені інстинктові самозбереження, зрештою став водитися із звичайними повіями. Я працював тоді на вечірній випуск і здавав свою писанину десь під другу годину дня. Випивши чарку-дві й підобідавши в якійсь харчівні, а потім, вихиливши ще зо дві чарки й погравши в більярд у журналістському клубі, я йшов навідати котрусь із своїх подружок. А вже після того, за пізнім обідом — якщо встигав додому до обіду — і ввечері, з дослідницькою безсторонністю й містичним почуттям духовного відродження вивчав Лойс. Дійшло навіть до того, що я зміг майже безвідмовно викликати в себе одну зорову ілюзію. Дивлячись на Лойс в особливий спосіб, я бачив, як вона починає поступово віддалятись і як водночас починає звужуватись і видовжуватися кімната, аж поки все ставало таким далеким, наче я дивився у бінокль з другого боку. Ця вправа давала мені неабияку духовну наснагу. Зрештою, я досяг такого ефекту, що в ті вечори, коли Лойс не просто сиділа похмура й мовчазна, а заходилася лаяти мене на всі заставки, навіть голос її долинав неначе здалеку та й звернений був не до мене.

А потім настала завершальна фаза — фаза Великої Сплячки. Щовечора одразу ж після обіду я лягав у ліжко й міцно засинав, із солодким відчуттям поринаючи все глибше й глибше у звабну чорноту, і вранці якомога довше не розплющував очей. Іноді я йшов спати, навіть не чекаючи обіду й тим позбавляючи себе приємності поспостерігати Лойс. Пригадую, наприкінці весни це зробилося в мене мало не звичкою. Я приходив додому після своїх щоденних справ, запинав вікно спальні шторою і лягав у ліжко, а з-за країв штори точилося м’яке світло, на деревах у сквері біля будинку цвірінькали й щебетали пташки, і з дитячого майданчика долинали дзвінкі голоси малечі. Коли лягаєш спати в кінці весняного дня чи з самим початком сутінків і чуєш ті звуки, тебе огортає дивовижний спокій — певно, такий спокій почуває людина на схилі віку після чесно прожитого життя.

Але ж була ще Лойс. Інколи вона приходила до мене в спальню — на той час, щоб висиплятися досхочу, я перебрався в кімнату для гостей,— сідала на край ліжка і починала довго й нудно розписувати, який я поганий; до того ж досить одноманітно, бо хисту до слова їй бог не дав і вона мусила напирати на три-чотири загальновживані епітети. Іноді вона била мене кулаками. Її маленькі білі кулачки були досить кволі, і орудувала вона ними суто по-жіночому. Я любісінько спав собі під її бубоніння і навіть тоді, коли вона молотила мене по спині чи боках своїми кулачками. Іноді вона плакала й нарікала на своє нещасливе життя. Раз чи два вона навіть шаснула до мене під ковдру. А іноді відчиняла двері до моєї спальні й запускала у вітальні патефон, та так, що аж стіни двигтіли. Але де там! Я міг спати під усе що завгодно — чи майже під усе.

Та зрештою одного ранку я розплющив очі й відчув над собою перст Провидіння, і тоді я зрозумів, що час настав. Я виліз із ліжка, спакував валізу, вийшов за двері — і більш не повернувся. Ні до тієї модерної квартири, ні до красуні Лойс, що з нею ми так чудово пасували одне до одного.

Відтоді я її так і не бачив, але уявляю собі, яка вона тепер, коли коктейлі, шоколадні цукерки, пізній сон і безмаль сорок прожитих літ зробили своє і з персиковими рум’янцями на щоках, і з перлисто-білими, стиглими, але тугими грудьми, з гнучким станом, з оксамитово-чорними імлистими очима, з соковитими устами, з пишними стегнами. І сидить вона тепер десь на дивані, фігура в неї сяк-так збереглася з допомогою масажистки та еластичних предметів жіночого туалету, які незримо сповивають її, наче мумію, але її розпирає все те, що вона так пожадливо поглинула з довгими сластолюбними зітханнями. Та ось її біла рука з гострими нігтями, такими червоними, ніби вона щойно видирала тельбухи з іще живого жертовного півня, тягнеться до срібної вази по шоколадну цукерку. Цукерка ще на півдорозі, але нижня губа віддимається, і за смужкою дрібнесеньких пурпурових лусочок губної помади стає видно вологі рожеві оболонки рота, що очікує поживи, і невиразний блиск золотої коронки в гарячій темній порожнині.

Прощавай, Лойс, я пробачаю тобі все, чим завинив перед тобою.

Куди тим часом вела Анну Стентон її дорога, розповісти не довго. Відбувши два роки у взірцевому жіночому коледжі у Віргінії, вона повернулася додому. Адам тоді був на сході, вивчав медицину. Весь перший рік Анна виїжджала у світ, до столиці штату, і невдовзі заручилася. Але нічого з того не вийшло, хоча жених був порядний, розумний і заможний. Потім відбулися ще одні заручини, але знову щось не зладилося. На той час губернатор Стентон став майже інвалідом, а Адам навчався за кордоном. Анна облишила світські розваги, тільки час від часу відвідувала вечірки, що їх влаштовували улітку в Лендінгу. Вона доглядала батька, давала йому ліки, поправляла подушку, допомагала медичній сестрі, годинами читала йому вголос, тримала його за руку літніми сутінками й зимовими вечорами, коли будинок здригався від поривів вітру з моря. Губернатор помирав сім років. А коли нарешті помер у своєму величезному ліжку під балдахіном, в оточенні гурту медичних світил, Анна Стентон залишилася жити в будинку над морем у товаристві лише тітоньки Софонісби — немічної, сварливої, балакучої і недолугої старої негритянки, в якій дивним чином уживалися доброзичливість і мстивий деспотизм, як це буває тільки в старих негритянок, чиє життя минуло у відданому слугуванні, у винюхуванні, догоджанні, дрібному крутійстві, в коротких спалахах обурення, постійній сумній іронії та в ношеному одязі з хазяйського плеча. Потім померла й тітонька Софонісба, а Адам повернувся з-за кордону з численними академічними відзнаками й фанатичною відданістю своїй роботі. Невдовзі після його повернення Анна переїхала до столиці штату, щоб бути ближче до нього. Їй було тоді вже близько тридцяти.

Вона жила сама в невеличкій квартирці. Вряди-годи вибиралася пообідати з котроюсь із подруг юності, що жили тепер зовсім іншим життям. Вряди-годи відвідувала вечірки в домі когось із них або в заміському клубі. Потім заручилася, уже втретє,— цього разу з чоловіком, на сімнадцять чи вісімнадцять років старшим за неї, удівцем з кількома дітьми, відомим адвокатом, одним із стовпів суспільства. Він був непоганий чоловік. Ще при силі й досить гожий із себе. І навіть з почуттям гумору. Та вона з ним так і не одружилася. Минали роки, і вона дедалі більше часу віддавала безладному читанню — біографії (Даніель Бун, Марія Антуанетта⁷⁶), те, що називають «добротною белетристикою», книжки з соціальних питань,— а також безплатній добродійній роботі в одному з громадських осередків міської бідноти й сирітському притулку. Вона дуже стежила за своєю зовнішністю і не переставала приділяти увагу гардеробу, хоча й на свій своєрідний, досить суворий смак. Траплялося, що сміх її тепер звучав трохи силувано й сухо, наче йшов від нервового напруження, а не від веселощів чи гарного настрою. Іноді під час розмови вона ніби забувала, про що йдеться, і поринала в якісь свої думки, а потім, похопившись, страшенно ніяковіла. А то ще, бувало, раптом підносила руки до скронь і ледь торкалася пальцями шкіри чи відсувала назад волосся — цей жест свідчив, що вона чимось збентежена. Їй уже минав тридцять п’ятий. Проте в її товаристві було ще приємно.

Отака була Анна Стентон, коли на неї накинув оком Віллі Старк і вона зрештою зрадила мене чи, точніше, зрадила моє уявлення про неї, що важило для мене куди більше, ніж я міг подумати.

Оце тому я й сів у машину та подався на Захід — коли тобі стає осоружне все навколо, ти їдеш на Захід. Ми завжди поривалися на Захід.

Оце тому я й потонув у Заході і відновлював у пам’яті, мов аматорську кінохроніку, своє минуле життя.

Оце тому я й опинився на ліжку в готельному номері у Лонг-Бічі, штат Каліфорнія, на найдальшому березі континенту, серед усіх тих пишнот природи. Бо саме там опиняєшся, після того як перетнув океани, сорок днів і ночей гризучи тверді сухарі в тісній щуроловці, що її шарпають штормові хвилі; після того як спливав потом у зеленій хащі й чув войовничі поклики дикунів; після того як побудував хатини та великі міста й перекинув мости через річки; після того як злягався з жінками й насіяв скрізь дітлахів, мов проса за вітром; після того як склав вікопомні документи, виголосив величні промови, закривавив до ліктів свої руки; після того як тебе тіпала на мочарах малярія і проймав на плоскогір’ях крижаний вітер. Саме там ти опиняєшся, і лежиш одним один на ліжку в готельному номері у Лонг-Бічі, штат Каліфорнія. Отам я й лежав, а за вікном у такт скороченню й розслабленню мого серцевого м’яза спалахувала й гасла неонова реклама, знов і знов кидаючи кривавий відсвіт на сизу завісу морського туману.

Я лежав, потонувши у Заході, моє тіло занурилося в тихий заколисливий мул, на самісіньке дно Історії. Лежачи там, я осягав зором, як мені тоді здавалося, весь свій життєвий шлях і побачив, що дівчина, з якою я провів те давнє літо, не була ні вродлива, ні звабна, а тільки свіжа личком і здорова, і хоч вона співала хлопчині Джеккі пісеньки, пригортаючи його голову до своїх грудей, вона не любила його — просто відчула якийсь жар у крові, а він нагодився поруч, і той таємничий жар був названий словом «любов». Її мучив той жар, і вона розривалася між потягом і страхом, і всі оті вагання та відмови йшли не від мрії про те, щоб любов «мала свій сенс», і не від бажання надихнути цією мрією і мене — вони йшли від страхів, що їх іще з колиски нашіптували їй, наче добрі феї, зігнуті, шепеляві, затхлі, брезклі старі опудала з «пристойного товариства», і всі ті вагання та відмови були нічим не кращі й не гірші за відмови, до яких удавалася Лойс із зовсім іншою метою. І врешті ніхто не відрізнив би Анну Стентон від Лойс Сігер, бо вони однакові, хоча безумний поет Вільям Блейк і написав у своїх віршах Супостатові — Володарю Світу, що йому ніколи не перетворити Кет у Нен⁷⁷; але той безумний поет глибоко помилявся, бо кожен може перетворити Кет у Нен, а якщо Супостат і справді не міг цього зробити, то тільки через те, що Кет і Нен від самого початку були схожі, як дві краплі води, й, по суті, однаковісінькі, лише позірно різнячись іменами, бо імена нічого не важать і всі наші слова нічого не важать, а є лише пульсування крові й здригання нерва, як ото в лапці мертвої жаби, коли крізь неї пускають електричний струм. І коли, лежачи на ліжку в Лонг-Бічі, я заплющував очі, то бачив у глибокій темряві свого єства, неначе в драговині, колихання і корчі величезної маси людських тіл та відтятих кінцівок, липких від поту, а може, й від крові з незагоєних ран. Та зрештою це видиво, яке я міг викликати, заплющивши очі, здалося мені просто сміховинним. І я голосно засміявся.

Я голосно засміявся, а тоді, ще трохи подивившись на розмірені спалахи неонової реклами у сизому тумані, заснув. А коли прокинувся, став збиратись їхати назад до всього того, що привело мене сюди.

Багато років тому на залізному ліжку в моїй кімнаті лежала, заплющивши очі й згорнувши руки на грудях, роздягнена дівчина, і я був такий зворушений її покірливістю, її довірою до мене й значущістю тієї хвилини, яка мала ввергнути її у повноводий темний потік життя, що не наважився доторкнутися до неї і в замішанні вигукнув її ім’я. Тоді мені бракувало слів, щоб визначити почуття, яке охопило мене в ту хвилину, та й тепер важко їх знайти. Але мені здалося, що вона знов та сама дівчинка, яка одного далекого дня на природі, заплющивши очі, лежала на воді під грозовим пурпурово-зеленим небом затоки, де пролітала ген у високості самотня біла чайка. Вона лежала на ліжку, а перед моїми очима постав той образ, і мені захотілося назвати її на ім’я, сказати їй щось, а що — я й сам не знав. Вона вірила мені, але, мабуть, у ту хвилину вагання я сам не вірив собі, і те, що було в минулому, уявлялося мені багатством, яке в нас ось-ось відберуть, і я злякався майбутнього. Я не розумів тоді того, що, здається, врешті зрозумів тепер,— що минуле можна зберегти, тільки коли маєш майбутнє, бо вони навіки зв’язані між собою. Тому мені й бракувало потрібної кожному віри в життя і в себе самого. З часом Анна почала здогадуватися про цю мою ваду. Не знаю, чи могла вона чітко сформулювати її сама собі. Чи просто вживала ті слова, які чула навколо: «мати роботу», «вивчитися на юриста», «взятися до якогось діла».

Як я казав, ми пішли в житті різними дорогами, але образ тієї дівчини у воді затоки, під грозовим небом, невинної і довірливої, завжди був зі мною. А потім настав день, коли цей образ у мене відібрали. Я дізнався, що Анна Стентон стала коханкою Віллі Старка, що я сам, за якоюсь прихованою невідворотною логікою подій, віддав її до його рук. Ця думка була надто жахлива, щоб змиритися з нею,— адже те, що сталося, вирвало з мого минулого все, чим я, і сам того не підозрюючи, жив багато років.

Отож я втік від цього на Захід, і там, у кінцевій точці Історії, остання людина на останньому березі, лежачи на ліжку в готелі, я побачив видіння. Мені привиділося, що все наше життя — лише темне шумування крові й конвульсійне здригання нерва. Коли тікаєш так далеко, що далі тікати нікуди, тобі завжди являється таке видіння, що є видінням нашої доби. Спершу воно здається страхітливим і моторошним, та потім може стати по-своєму цілющим і збудливим. Принаймні, таким воно стало на деякий час для мене. Воно справді вплинуло на мене цілюще, бо після того Анна Стентон у деякому розумінні перестала для мене існувати. Слова Анна Стентон лишилися тепер просто назвою хитромудрого механізму, що аж ніяк не стосувався Джека Бердена, іншого хитромудрого механізму. Коли я вперше відкрив цей погляд на речі — справді відкрив самостійно, не вичитав із книжок,— я відчув, що відкрив таємне джерело будь-якої сили й будь-якої стійкості. І що видіння розв’язує всі наші проблеми.

Як я вже сказав, у перші дні воно стало для мене цілющим і збудливим. Бо після такого видіння ніщо не заважає тобі повернутися назад до того, від чого ти втік (навіть якщо воно означає, що, розкопавши правду про минуле, ти немовби сам віддав Анну Стентон до рук Віллі Старка), бо хоч би куди ти тепер утік, там буде так само, як і в тому місці, звідки ти втік, і зрештою ти можеш любісінько повернутися назад, туди, де твоє справжнє місце,— адже ти ні в чому не винен, і ніхто ні в чому не винен, коли вже так влаштований цей світ. І ти можеш повернутися з легкою душею, тому що відкрив дві великі істини. По-перше — що не можна втратити того, чого ніколи не мав. І по-друге — що не можна бути винним у злочині, якого ти не вчинив. Таким чином на Заході ти віднаходиш невинність і можеш почати все спочатку.

Якщо повіриш видінню, що його там побачив.

Розділ восьмий

Отже, повалявшись на ліжку в Лонг-Бічі, штат Каліфорнія, і побачивши все, що мені випало там побачити, я встав збадьорений і вирушив назад, назустріч вранішньому сонцю. Воно кидало мені під колеса тіні білих, рожевих і ясно-голубих потинькованих будиночків (у стилі перших іспанських місій, у маврітанському, у веселенькому американському); тіні бензозаправних станцій, схожих то на казкову пряникову хатку, то на оселю Анни Хетеуей⁷⁸, то на ескімоське іглу; тіні палаців, що біліли на узвишшях серед мережива бундючних евкаліптів; тіні приземкуватих і горбастих, схожих на левів гір; тінь вантажного вагона, забутого на глухій бічній колії; тінь чоловіка, що йшов назустріч білою дорогою, яка блищала вдалині, наче кварц. Воно розкинуло переді мною прекрасну фіолетову тінь цілого світу, але я мчав собі далі, не зменшуючи швидкості, бо коли ти справді побував у Лонг-Бічі, штат Каліфорнія, і побачив на готельному ліжку оте видіння, ніщо вже не заважає тобі, набувши нової впевненості, повернутися туди, звідки ти приїхав, тому що тепер ти озброєний знанням, а знання — це велика сила.

Ти можеш витискати повний газ, щоб твоє металеве чудо на шістдесят кінських сил завило, як вовкодав, що рветься з припони.

Я поминув чоловіка, що йшов мені назустріч, і обличчя його вихорем відлетіло геть, мов підхоплений бурею клапоть паперу чи мов юнацькі надії. І я голосно засміявся.

Я бачив людей, що ходили по базарних майданах невеличких містечок у пустелі. Бачив, як з млявим обуренням відмахується від надокучливої мухи офіціантка в придорожньому ресторанчику, де електричний вентилятор перемішував повітря, розріджене й гаряче, мов подих доменної печі. Бачив роз’їзного торговельного агента, що стояв переді мною біля конторки портьє і казав: «Оце, чоловіче, такий у вас готель! Я замовив телеграмою номер з ванною, а мені його не залишили. Дивно навіть, що в цьому вашому місті взагалі є ванни». Бачив вівчара, що стояв сам-один на великому пласкому пагорбі. Бачив індіанку з очима кольору меляси, що дивилися на мене з-понад купи глиняного посуду, помальованого племінними символами життя й родючості і призначеного на продаж у дешевих крамничках. Дивлячись на всіх тих людей, я відчував величезну силу в моєму потаємному знанні.

Мені пригадалось, як одного разу, дуже давно, коли Віллі Старк ще був підставним пішаком і йолопом, братиком Віллі з провінції, і вперше балотувався на губернатора, я вирушив до червонясто-рудої західної околиці штату, щоб написати звіт про мітинг зі смажениною в Антоні. Я поїхав місцевим поїздом, що годинами сапав і пахкав серед бавовнищ, а потім серед полинової рівнини. На одній невеличкій станції, де він надовго зупинився, я виглянув у вікно й подумав про те, що дерев’яні й дротяні огорожі навколо дощаних будиночків — надто ненадійний захист проти пагористої полинової пустки, що ніби наготувалася наповзти на будиночки й поглинути їх. А ще подумав, що й самі ті будиночки якісь благенькі, нашвидку збиті, неначе вони там не на місці й люди ось-ось покинуть їх, залишивши у дворах випрану білизну, бо не матимуть часу позривати її зі шворок, коли збагнуть, що треба тікати, і то якнайшвидше. Отак я собі думав, та коли поїзд помалу рушив, із задніх дверей одного з найближчих будиночків вийшла жінка з мискою в руках. Вона вихлюпнула воду, подивилася на поїзд, що тягся мимо, а тоді рішуче зайшла в дім. Вона не збиралася тікати. Вона зайшла в дім, де була якась її таємниця, її приховане знання. І коли поїзд уже віддалявся, мені спало на думку, що то я кудись тікаю і треба тікати швидше, бо скоро споночіє. Я подумав, що та жінка знає щось потаємне, і позаздрив їй. Я часто заздрив людям. І тим, кого бачив мигцем, і тим, кого знав віддавна: орачеві, що в квітні тягне через поле першу чорну борозну, і Адамові Стентону. Заздрив людям, що, як мені здавалося, мають потаємне знання.

Але тепер, женучи на схід — через пустелю, у тіні гірських пасом, між пагорбів, по плоскогір’ях — і дивлячись на люд цього величного й пустельного краю, я думав, що мені більше нема кому заздрити, бо тепер і я маю потаємне знання, а коли знаєш щось потаємне, ти можеш здолати все, бо знання — це сила.

У селищі Дон-Хон, штат Нью-Мексіко, я завів розмову з чоловіком, що сидів під стіною бензозаправної станції, заволодівши єдиним клаптиком затінку на сотню миль навколо. То був старий років сімдесяти п’яти, з обличчям, обтягнутим цупкою, немов пересохлою на сонці, шкірою, та водяво-блакитними очима під крисами фетрового капелюха, колись давно чорного. Єдиною примітною рисою в ньому було те, що коли ти дивився на його висхле й безживне, наче в мумії, обличчя, то раптом помічав, як його ліва щока конвульсійно посіпується вгору, до водяво-блакитного ока. Спершу здавалося, що то він хоче підморгнути, але він і не думав підморгувати. Корч, що сіпав його щоку, був цілком самостійним явищем, не пов’язаним ні з його обличчям, ні з тим, що за ним ховалося, і взагалі ні з чим у всьому тому плетиві явищ, з якого складається світ, де ми загубилися. Єдина примітна риса в обличчі старого, той корч жив собі своїм окремим маленьким життям. Я присів навпочіпки біля старого — він сидів на великому клумаку, з якого стирчала ручка лудженої каструлі,— і наготувався слухати, що він скаже. Та слова його були неживі. Живий був лише корч, якого сам старий уже й не помічав.

Після того як мені наповнили бак бензином, я й далі спостерігав те сіпання, раз у раз відриваючи погляд від дороги, бо ми сиділи поряд у машині й мчали на схід. Старий також мандрував у тому напрямку, повертався в рідні місця. Він покинув їх ще в ті літа, коли пилові бурі мало не знесли півкраїни і люди посунули на Захід, наче знавіснілі лемінги⁷⁹. Тільки людям, що добулися туди, бракувало високої несамовитості лемінгів. Вони не кидалися безтямними юрмищами в блакитний обшир Тихого океану. Хоч це було б і логічно в їхньому становищі: шубовснути у воду й татові з мамою, і дідусеві з бабусею, і крихітці Розі з гнійною болячкою на підборіддячку — та й поплисти всією оравою куди очі світять, збиваючи піну. Але ні, вони були не лемінги, отож осіли в Каліфорнії і почали повільно конати з голоду. А старий не захотів. І тепер повертався до північного Арканзасу голодувати на рідній землі.

— Що та Каліфорнія,— сказав він.— Те саме, що й скрізь, тільки ще гірше.

— Атож,— підтакнув я.— Що правда то правда.

— Теж були там? — запитав він.

Я сказав, що теж був там.

— А тепер додому?

Я сказав: так, тепер додому.

Ми перетнули Техас, і у Шрівпорті, штат Луїзіана, старий залишився, щоб добиратися звідти до свого північного Арканзасу. Я не спитав його, чи він осягнув істину в Каліфорнії. У кожному разі, його обличчя її осягло й було позначене печаттю кінцевої мудрості — під лівим оком. Обличчя знало, що цей корч — живий. Що він — це все. Та коли той нічим іншим не примітний стариган уже лишився далеко позаду, а я все думав про цю його особливу прикмету, мені раптом сяйнуло: коли корч — це все, то що ж у людині може знати, що це все? Хіба лапка мертвої жаби, коли крізь неї пропускають у лабораторії електричний струм, знає, що оте її здригання — це все? Хіба обличчя старого знає про корч, хіба воно знає, що корч — це все? І якщо я сам усього лише корч, то звідки корч, яким я є, може знати, що корч — це все? Е-е, сказав я собі, у цьому ж то й таємниця. Оце ж і є потаємне знання. Задля цього й треба поїхати до Каліфорнії — щоб побачити містичне видіння і осягти істину: корч таки може знати, що корч — це все. І осягнувши цю істину в містичному видінні, ти очищаєшся і стаєш вільним. Стаєш мовби єдиним цілим з Великим Ко́рчем.

Отак я мчав усе далі на схід і нарешті дістався додому.

Приїхав я пізно вночі й одразу ліг спати. А вранці, добре відпочивши й чисто поголившись, з’явився на роботу й пішов привітатися з Хазяїном. Мені дуже хотілось побачити його і пильно придивитися, чи немає в ньому чогось такого, чого я раніше не добачав. Я просто мусив роздивитись його якнайпильніше, бо тепер він був людиною, що має все, а я не мав нічого. Чи, точніше, виправив я себе, він має все, за винятком одної речі, яку маю я, дуже важливої речі — отієї-от таємниці. І отак виправивши себе, я, мов той священик, що з поблажливим жалем споглядає труди та муки людські, зайшов до приймальні, минув секретарку, постукав і відчинив двері.

Ось і він, і анітрохи не змінився.

— Привіт, Джеку,— мовив він, відкинув звислого чуба і, спустивши ноги зі стола, пішов мені назустріч з простягнутою рукою.— Де це ти, в біса, пропадав?

— На Заході,— відказав я вдавано недбало й потиснув його руку.— Просто проїхався на Захід. Знудився тут трохи, от і влаштував собі невеличкий перепочинок.

— Добре розважився?

— Дуже добре розважився,— відповів я.

— Чудово,— мовив він.

— А ви тут як? — спитав я.

— Чудово,— сказав він,— усе чудово.

Отже, я повернувся додому, туди, де все було чудово. Все було так само чудово, як і до мого від’їзду, з тією лише відмінністю, що тепер я знав таємницю. І оце моє потаємне знання відособило мене від усіх. Коли знаєш цю таємницю, спілкуватися з тими, хто її не знає, однаково що з бешкетливим, напханим вітамінами вилупком, якого ніщо не цікавить, крім кубиків чи бляшаного барабана. І не можна відвести когось убік і повідати йому свою таємницю. Якби ти й спробував це зробити, людина, з якою ти поділишся своїм потаємним знанням, подумає, що ти жалієш себе й шукаєш співчуття, тоді як насправді ти сподіваєшся не співчуття, а поздоровлень. Отож я робив своє щоденне діло, їв свій хліб щоденний, бачив навколо знайомі обличчя і поблажливо, мов той священик, усміхався.

Стояв червень, і було жарко. Кожного вечора, крім тих вечорів, коли йшов у кіно з кондиційованим повітрям, я повертався після пізнього обіду до своєї кімнати, роздягався догола, лягав і під дзижчання вентилятора, що бурив і свердлив мені мозок, читав якусь книжку, аж поки стихав безугавний вуличний гомін за вікном і чути було тільки поодинокі віддалені гудки таксі чи брязкіт і скрегіт нічного трамваю десь на повороті. Тоді я простягав руку, вимикав світло і, повернувшись на бік, засинав, тим часом як вентилятор і далі бурив собі та свердлив.

У червні я кілька разів бачив Адама. Він ще глибше поринув у роботу, пов’язану з новим медичним центром, ще суворіше й невблаганніше заганяв себе. Хоч із закінченням навчального року в університеті в нього, звісно, утворився деякий просвіток, одначе Адам ущерть заповнював його, віддаючи ще більше часу приватній практиці та роботі в клініці. Коли я приходив до нього додому, він казав, що радий мене бачити, і, може, так воно й було, проте говорив він дуже скупо, і, поки я сидів у нього, він усе глибше й глибше занурювався у свої думки, так що зрештою мені починало здаватися, ніби я розмовляю з людиною, яка сидить у глибокому колодязі, і мушу чимдуж кричати, аби вона мене почула. Тільки раз він пожвавішав — коли одного вечора мимохідь сказав, що завтра вранці має робити операцію, а я запитав, яку саме.

Він відповів, що пацієнт хворий на кататонічну шизофренію.

— Виходить, псих? — спитав я.

Адам посміхнувся й відказав, що я не дуже помилився.

— А я й не знав, що ти ріжеш і психів,— зауважив я.— Думав, ти улещуєш їх, саджаєш у холодні ванни, даєш їм плести кошики й розпитуєш про їхні сни.

— Ні,— сказав він,— їх можна оперувати.— І, ніби вибачаючись, додав: — Це зветься фронтальна лоботомія.

— А що воно таке?

— Часткове видалення лобових доль мозку з обох боків,— пояснив він.

Я спитав, чи залишиться той псих живий. Адам відповів, що ручитися не можна, але якщо виживе, то стане зовсім інший.

Я спитав, що він має на увазі під словом «інший».

— Ну, стане зовсім іншою особистістю.

— Наче після навернення до християнської віри?

— Навернення не змінює особистості,— сказав він.— Після нього особистість залишається та сама. Тільки починає функціонувати на основі іншої системи цінностей.

— А той чоловік стане іншою особистістю?

— Так,— відповів Адам.— Тепер він просто сидить на стільці або лежить горілиць на ліжку, втупивши очі в простір. Лоб у нього поораний зморшками. Час від часу він тихо стогне або щось вигукує. Інколи в таких випадках ми виявляємо й манію переслідування. Та за всіх обставив пацієнт перебуває в стані тяжкої, гнітючої туги. А після операції він невпізнанно зміниться. Стане розкутий, веселий, приязний. Зморшки на лобі розгладяться. Він добре спатиме, добре їстиме і залюбки стоятиме біля огорожі й хвалитиме сусідські настурції чи капусту. Буде цілком щасливою людиною.

— Якщо ти можеш гарантувати такі наслідки,— сказав я,— тобі пряма дорога у великий бізнес. Як тільки піде поголос про твої чудеса.

— Ніколи не можна нічого гарантувати,— відказав Адам.

— А що, коли вийде не так, як передбачалось?

— Ну що ж,— мовив він,— траплялися такі випадки, хоч, хвалити бога, не в мене, коли пацієнт ставав не приязно розкутий, а геть розкутий морально.

— Тобто починав за ясного дня валити на підлогу сестричок?

— Щось подібне,— сказав Адам.— Якби йому дозволили. Зникають усі звичайні заборони.

— Ну, якщо твій завтрашній пацієнт вийде з лікарні такий-от, він, безперечно, стане цінним надбанням для суспільства.

Адам криво посміхнувся й сказав:

— Не гіршим за багатьох тих, кому не робили операції.

— А можна подивитись, як ти її робитимеш? — спитав я. Мене раптом охопило бажання неодмінно побачити все самому. Я ще ніколи не бачив операції. Як газетяр, я був присутній при трьох стратах на шибениці та одній на електричному стільці, але то зовсім інше. Вішаючи людину, ви не змінюєте її особистості. Ви змінюєте лише довжину її шиї і надаєте обличчю здивованого виразу, а на електричному стільці просто підсмажуєте величезний кусень живого м’яса. А ця операція мала бути куди дійовіша від того, що сталось із Савлом по дорозі в Дамаск⁸⁰. Отож я й попросився її побачити.

— Навіщо? — запитав Адам, допитливо вдивляючись мені в обличчя.

Я відповів, що просто з цікавості.

Він сказав: гаразд, але приємного буде мало.

— Мабуть, так само, як і в страті на шибениці,— зауважив я.

Тоді він узявся розповідати мені про ту хворобу. Малював для мене схеми, діставав з полиць і показував книжки. Він захопився й зовсім заговорив мене. Та й мене все те так зацікавило, що я забув спитати його про одну річ, яка спала мені на думку ще на початку нашої розмови. Адам сказав, що при релігійному наверненні особистість не змінюється, а тільки починає функціонувати на основі іншої системи цінностей. От я й хотів запитати його: а де ж, якщо особистість не змінюється, де ж вона бере ту іншу систему цінностей, щоб функціонувати на її основі? Але потім це вискочило в мене з голови.

Та хай там як, а операцію я побачив.

Адам звелів убрати мене так, щоб я міг зайти разом з ним до операційної. Потім принесли пацієнта й поклали на стіл. То був худий чоловік з гачкуватим носом і похмурим обличчям, що трохи скидався на Ендрю Джексона⁸¹ чи на провінційного проповідника, незважаючи на білий тюрбан із стерильних рушників. Але той тюрбан був хвацько зсунутий назад, залишаючи відкритим тім’я. Передня частина черепа була виголена. На обличчя пацієнтові наклали маску й виключили його з дійсності. Адам узяв скальпель і зробив рівні тонкі надрізи поперек маківки і вниз до скронь, а потім просто стягнув шкіру на лоб акуратним клаптем. І зробив це так вправно, що поряд з ним і воїн-команч видався б мізерним практикантом. Тим часом інші промокали кров, яка лилася досить щедро.

Після того Адам узявся до справжнього діла. Тепер в руках у нього було щось на зразок свердла з коловоротом. Він просвердлив тією штукою по п’ять чи шість отворів з кожного боку черепа — їх називають трепанаційними отворами. Потім почав орудувати такою собі зазубленою дротиною — пилкою Жіглі, як він сказав мені раніше. Нею він пиляв череп аж доти, доки в передній частині голови утворилося щось подібне до дверцят, які можна було відхилити вниз і таким чином дістатися до самого механізму. Одначе перед тим йому ще довелося розітнути тонку бліду плівку, що зветься мозковою оболонкою.

Минуло вже понад годину — чи принаймні так мені здавалось,— і ноги в мене гули від довгого стояння. До того ж в операційній було жарко, але я тримався, незважаючи на кров. Почасти через те, що людина на столі здавалася наче несправжньою. Та й узагалі я забув, що то людина, і спостерігав лише досконалу теслярську роботу. І майже не звертав уваги на деталі, які нагадували про те, що на столі лежить таки людина. Приміром, одна з медсестер пильно стежила за кров’яним тиском і час від часу підлагоджувала апарат для переливання крові — пацієнтові безперервно вливали кров із закріпленої на стояку пляшки з гнучкою трубкою.

Я тримався чудово, аж поки дійшло до випалювання. Щоб видалити оті частки мозку, вони застосовують електричний інструмент, що являє собою звичайнісінький металевий стерженець, застромлений у держак зі шнуром. Уся та штука схожа на електричні щипці для завивання волосся. Справді-бо, я весь час дивувався, яке просте, непоказне й раціональне все те дороге приладдя і як воно скидається на найбуденніші інструменти, що їх знайдеш у першому-ліпшому добре впорядкованому домі. Понишпоривши в кухні та по шухлядах жінчиного туалетного столика, кожен за п’ять хвилин набере їх доволі, щоб і собі взятися до такого діла.

Ну так от, під час електрокаутеризації той невеличкий стерженець і вирізує, а точніше, випалює що там потрібно. При цьому виділяється трохи диму й досить багато запаху. Мені принаймні його здалось аж задосить. Спершу ще було сяк-так, але потім я пригадав, де я чув такий запах раніше. Колись давно, коли я ще був хлопчиськом, у Берден-Лендінгу згоріла серед ночі стара стайня, і всіх коней вивести не встигли. У вогкому й нерухомому нічному повітрі довго стояв дух паленої конини, і я не міг його забути ще довго по тому, як у вухах перестало лунати пронизливе кінське іржання. І коли я збагнув, що палений мозок пахне так само, як ті палені коні, мені стало млосно.

Одначе я мужньо тримався. Операція тривала довго, ще кілька годин, бо видаляти мозок можна було лише невеличкими дрібками, поступово заглиблюючись усе далі. І я мужньо тримався до кінця, аж поки Адам зашив мозкову оболонку, поставив на місце оті дверцята в черепі, а тоді натяг на них шкіру й зашнурував її, так що любо було глянути.

Видалені дрібки мозку винесли геть — додумувати свої дріб’язкові думки десь на смітнику,— а те, що лишилося в ще недавно розкритій навстіж черепній коробці похмурого худого чоловіка, було знов запечатане в ній і мало створювати цілком нову особистість.

Коли Адам і я вийшли з операційної, він помився, а тоді ми почали стягати з себе оті білі нічні сорочки, і я сказав йому:

— До речі, ти забув його охрестити.

— Охрестити? — перепитав Адам, вилазячи із своєї нічної сорочки.

— Атож,— сказав я,— він же народився наново, хоча й не від жінки. Нарікаю тебе в ім’я Великого Корча, Малого Корча і Святого Духа. Що також, поза всяким сумнівом, Корч.

— Що це ти, в біса, верзеш? — запитав він.

— Та нічого,— відказав я.— Просто так, для сміху.

Адам видушив із себе бліду поблажливу посмішку, але, як видно, не вважав мої слова смішними. Пригадуючи це тепер, я й сам не бачу в них нічого смішного. Але тоді вони здавалися мені дуже смішними. Аж до кольок у животі. Та й багато речей, що здавалися мені смішними того літа з висоти моєї олімпійської мудрості, тепер мені зовсім не смішні.

Після тієї операції я довго не бачив Адама. Він виїжджав до східних штатів у якихось справах — певне, у справах тієї ж таки лікарні. А невдовзі після його повернення трапився випадок, що мало не поставив Хазяїна перед потребою шукати для своєї лікарні нового директора.

Власне, сталася дуже проста річ, яку неважко було передбачити. Одного вечора, пообідавши разом у ресторані, Адам і Анна піднялися сходами його обшарпаного будинку й побачили на площадці перед дверима високу худу постать у білому костюмі та білому капелюсі-панамі, під яким, трохи збоку від того місця, де мав бути рот, жевріла в сутіні сигара, поширюючи навколо дорогий аромат, що змагався з капустяним духом. Чоловік зняв свого білого капелюха, обережно застромив його під лікоть і спитав Адама, чи не він буде доктор Стентон. Адам відповів, що він. Тоді той чоловік сказав, що його звуть Коффі (повністю — Х’юберт Коффі), і попросив дозволу зайти на хвилинку.

Вони зайшли, і Адам спитав незнайомця, чого йому треба. А той стояв у своєму білому, старанно відпрасованому костюмі й двоколірних черевиках, певна річ, з фігурною строчкою і дірочками для вентиляції (той Х’юберт, як я потім довідався, був неабиякий піжон: по два білі костюми на день, а до них, як мені казали, білі шовкові труси з червоною монограмою, червоні шовкові шкарпетки й вигадливі черевики), щось бекав і мекав, обачливо кахикав і промовисто поводив у бік Анни схожими кольором і виглядом на відпрацьоване мастило очима, що темніли на довгастому, бугруватому й жовтому, як лимонад, обличчі. Згодом Анна розповідала мені,— про все те я дізнався саме від неї,— що вона прийняла його за пацієнта, який хоче поговорити про свою хворобу, і тому, вибачившись, вийшла до кухні покласти в холодильник пакет з морозивом, купленим у сусідній аптеці-закусочній. Вона збиралася провести той вечір з Адамом, спокійненько посидіти вдвох. (Хоча, навідуючи Адама того літа, вона навряд чи почувала себе спокійно. Мабуть, десь у закутку її свідомості весь час тріпотіла думка: а що, коли Адам дізнається, як вона проводить інші вечори? Чи, може, вона зуміла замкнути той закуток, як часом замикають кімнати у великому будинку, щоб жити в затишній — а можливо, тепер уже й не такій затишній — вітальні? Та й сидячи там, невже вона весь час не прислухалася, чи не рипить підлога й чи не чути звуків безнастанної ходи в замкнених кімнатах нагорі?)

Поклавши морозиво в холодильник, вона помітила навалений у кухонній раковині брудний посуд. Отож, щоб не заважати розмові, вона взялася мити той посуд. І вже майже закінчила, коли невиразне гудіння голосів у кімнаті враз урвалося. Ота раптова тиша й привернула її увагу. Тоді до неї долинув якийсь короткий глухий стук (саме так розказувала про це Анна) і Адамів голос: «Геть звідси!» А після того вона почула, як хтось квапливо вискочив на сходи й грюкнув дверима.

Коли вона зайшла, Адам стояв посеред кімнати дуже блідий, притуливши праву руку до живота й погладжуючи її лівою, і дивився на двері. Тоді повільно повернув голову до Анни й сказав:

— Я його вдарив. Сам не знаю, як це вийшло. Я ж ніколи нікого не бив.

Мабуть, він таки добряче врізав тому Х’юбертові, бо кісточки пальців були розбиті й набрякли. Хоч Адам і був худорлявий, проте руку мав важку. Одне слово, він стояв, погладжуючи розбитий кулак, і на обличчі його був подив. Як видно, він дивувався, що міг таке вчинити.

Анна, дуже розхвилювавшись, запитала його, що сталося.

А сталося те, що, як я вже згадував, неважко було передбачити. Х’юберта Коффі, що його, з огляду на білі костюми й шовкові труси з монограмою, вважали серед своїх за людину витончену й світську, підіслав Гладун Ларсон: Х’юберт мав умовити доктора Стентона, щоб той, користуючись своїм впливом на губернатора, схилив його віддати підряд на будівництво медичного центру йому, Ларсонові. Нічого того Адам не знав, бо можна не сумніватися, що на початковій стадії розмови, лише промацуючи грунт, Х’юберт не сказав, хто стоїть за ним. Та я, тільки-но почувши прізвище Коффі, одразу збагнув, що то Ларсон. Далі стадії промацування Х’юберт так і не просунувся. Але, як я зрозумів, він трактував цю стадію досить широко. Спершу Адам не міг уторопати, до чого він веде, і Х’юберт, певно вирішивши, що марнувати свій дорогоцінний дипломатичний хист на цього дурного тупака не варто, попер навпростець. Він ще встиг висунути ідею про те, що й Адам матиме з цього якийсь навар, і аж тоді детонатор спрацював і стався вибух.

Усе ще дивуючись із самого себе й погладжуючи набряклу руку, Адам стояв і якимсь відчуженим голосом розповідав Анні про цю пригоду. А закінчивши, нахилився й підібрав здоровою лівою рукою недокурок сигари, що повільно пропалював дірку в старому зеленому килимі. Тоді перейшов килим, тримаючи смердючий недокурок на віддалі від себе, і шпурнув його в камін, де ще й тепер (я це помітив, буваючи в Адама) лежав попіл, що лишився з весни, коли востаннє розпалювали вогонь, а зверху — якісь папірці та шкурки апельсинів. Потім повернувся і затер ногою те місце, де тліла діра,— і, напевне, з люттю, що мала дуже промовисте символічне значення. У кожному разі, я уявляю собі це саме так.

Він пішов до письмового стола, сів, узяв перо та папір і почав щось писати. А закінчивши, рвучко обернувся до Анни й оголосив, що написав заяву про звільнення. Вона нічого не сказала. Ані слова. Бо знала, як розповідала мені потім,— марно сперечатись і доводити йому, що коли якийсь пройдисвіт і намагався його купити, то ні його посада, ні губернатор Старк тут ні до чого. Тільки глянувши на його обличчя, зрозуміла, що ніякі слова на нього не вплинуть. Тобто, як видно, його весь час точило підсвідоме бажання усунутись, і ось тепер воно прибрало вигляду морального обурення і морального неприйняття, хоч насправді безумовно різнилося й від того, й від того, було глибше й не мало розумного пояснення.

Адам підвівся з-за столу й, широко ступаючи, пройшовся по кімнаті, видимо збуджений. На вигляд він був майже веселий, розповідала Анна, і, здавалося, ось-ось засміється. Його начебто дуже тішило, що все так сталося. Потім він узяв листа й наліпив на конверт марку.

Анна злякалася, що він зараз же піде й відішле листа, бо Адам став посеред кімнати й крутив у руках конверт, так наче зважував подумки цю можливість. Але не пішов. Він поклав листа на полицю над каміном, знов пройшовся сюди-туди по кімнаті, а тоді кинувся до фортепіано і чимдуж ударив по клавішах. Понад дві години грав він у задусі липневої ночі, і обличчя його заливав піт. Анна розповідала мені, що була налякана, хоча й сама не знала, чого боїться.

Коли він закінчив грати й повернув до неї бліде, мокре від поту обличчя, Анна принесла морозиво, і вони дуже мило, по-сімейному посиділи. Потім вона попрощалася, вийшла до своєї машини й поїхала додому.

Вона зателефонувала мені. Ми зустрілися в нічній аптеці-закусочній, і, сидячи проти Анни за столиком із стільницею під мармур, я дивився на неї — вперше від того травневого ранку, коли вона, ставши у дверях своєї квартири, прочитала в моїх очах німе запитання і повільно, мовчки кивнула головою. Коли я раптом почув серед ночі її голос у телефонній трубці, моє серце, як бувало завжди, підскочило й шубовснуло, мов жаба у ставок з лататтям, і мені на мить здалось, ніби того, що сталося, насправді не сталося. Одначе воно таки сталося, і тепер, поки таксі везло мене в центр, до нічної аптеки, мені лишалось тільки жовчно зловтішатися, що мене викликано в якійсь нагальній справі і що той, другий, не може нічого зарадити. Але моя зловтіха миттю втратила жовч та зло і лишилася просто втіхою, коли я вийшов з таксі й побачив за скляними дверима аптеки струнку тендітну постать у ясно-зеленій в горошок сукні без рукавів, з білим жакетом, перекинутим через руку. Я намагався розглядіти вираз її обличчя, але не встиг — вона помітила мене й усміхнулась.

Усмішка її була обережна й неначе провинна, в ній читалося будь ласка й дякую, та водночас прозирала наївна непохитна віра в те, що в твоїй душі переважить добре начало. І я рушив через гарячий тротуар до тієї усмішки й до зеленої сукні в горошок, що були за скляними дверима мов у вітрині, де ти міг милуватися на них, але не чіпати руками. А тоді приклав долоню до скла дверей, штовхнув їх і ступив з вулиці, з її гарячим і липким, наче в турецькій лазні, повітрям, сповненим суміші бензинового чаду та мертвотно-солодкавого духу річки, що розповзався по місту тихими літніми вечорами, у ясний, стерильно-чистий, прохолодний світ за склом, де була та усмішка, бо отакої гарячої літньої ночі нема нічого яснішого, чистішого й прохолоднішого за першорядну аптеку-закусочну на розі. Коли в ній на тебе чекає Анна Стентон і працює кондиціонер.

Її усмішка була звернена до мене, очі дивилися просто в моє обличчя, і вона подала мені руку. Я потиснув її, подумав, яка вона прохолодна, маленька й міцна, і почув Аннин голос:

— Схоже, я тільки й знаю, що турбувати тебе, Джеку.

— Та чого там, пусте,— відказав я і забрав свою руку.

Мабуть, лише якусь мить ми стояли мовчки, проте мені вона здалася дуже довгою і гнітючою, так ніби жодне з нас не знало, що сказати. Нарешті Анна мовила:

— Ходім сядемо.

Я рушив у глиб приміщення до столиків. Краєм ока я помітив, що вона хотіла була взяти мене під руку, але передумала. І коли я це помітив, моя втіха, що до тієї миті була просто втіхою, знову стала жовчною зловтіхою, з якою я туди приїхав. І такою лишалася весь час, поки я сидів за столиком і дивився на Аннине обличчя, на якому вже не було усмішки, а відбивалося тільки напруження, напинаючи шкіру на вилицях, і сліди всіх тих років, що минули відтоді, як одного літа ми сиділи у відкритій машині, і вона співала пісеньку пташині Джеккі, і обіцяла боронити бідолашну пташину Джеккі від кривди. Ну що ж, обіцянки своєї вона не порушила, аж ніяк, бо того ж таки літа, ще до осені, пташина Джеккі полетіла геть, туди, де кращий клімат і нікому її кривдити, та так і не повернулася. Принаймні я її більше не бачив.

А тепер ми сиділи за столиком перед склянкою з кока-колою, і Анна розповідала мені про те, що сталося в Адамовій квартирі.

— Що я маю зробити? — спитав я, коли вона закінчила.

— Ти сам знаєш,— відказала вона.

— Ти хочеш, щоб я переконав його залишитися?

— Так,— сказала вона.

— Це буде нелегко.

Вона кивнула головою.

— Це буде нелегко,— повторив я,— бо він поводиться, як псих. Я можу переконати його тільки в одному: коли вже отой мерзотник Коффі намагався його підкупити, то це свідчить, що з його роботою все чисто і так буде й далі, поки сам Адам цього хоче. Це свідчить також про те, що й хтось у вищій ланці не дав себе купити. І навіть про те, що Малюк Даффі — людина чесна. Або ж,— додав я,— не зміг забезпечити потрібний товар.

— То ти спробуєш? — запитала вона.

— Спробую,— відказав я,— але не покладай на це великих надій. Я можу довести Адамові тільки те, що він би й сам міг зрозуміти, якби не казився. Такий уже мораліст і чистоплюй, що куди там. Не любить водитися з вуличними хлопчаками. Боїться, щоб вони не забруднили його гарного костюмчика.

— Це нечесно! — сердито вигукнула вона.

Я знизав плечима й сказав:

— Гаразд, я все-таки спробую.

— Що ти думаєш робити?

— Тут можна зробити лиш одне. Піду до губернатора Старка й умовлю його заарештувати Коффі за спробу підкупу службової особи, якою є Адам, а Адам підтвердить це під присягою. Якщо, звісно, зволить це зробити. Тоді він, певно, зрозуміє, як воно все є. Зрозуміє, що Хазяїн стоятиме за нього. Та й…— Досі я думав лише про Адама, але тепер почав осягати думкою і ширші можливості ситуації.— Та й Хазяїнові буде тільки на руку, коли суд запроторить Коффі за грати. Особливо якщо той викаже, хто його підіслав. Тоді можна буде розчавити й Ларсона. А без Ларсона і сам Макмерфі не багато важитиме. Але засудити Коффі можна лише за умови, якби ти…— І мені враз заціпило.

— Якби я що? — запитала вона.

— Та ні, нічого,— відказав я, почуваючись так, наче їхав собі, ні про що не журячись, розвідним мостом і раптом прогін піді мною почав підійматися.

— Що? — вимогливо запитала вона.

Я подивився у її спокійні очі, на рішуче випнуте підборіддя і зрозумів, що краще сказати одразу. Вона однаково витягне з мене. І я сказав.

— Якби ти посвідчила в суді,— відповів я.

— Я це зроблю,— мовила вона не вагаючись.

Я похитав головою.

— Ні.

— Зроблю.

— Ні, не буде діла.

— Чому?

— Не буде, і край. Зрештою, ти ж нічого не бачила.

— Я була там.

— Це зветься свідченням з чужих слів. Ось що це таке. Ніхто не візьме його до уваги.

— Не знаю,— сказала вона.— Не знаю, які там бувають свідчення. Але одне знаю напевне. Ти не тому не хотів мені сказати. Чому ти не хотів сказати?

— Ти ніколи не виступала свідком у суді. Ти не знаєш, що це таке — відповідати підлому спритному адвокатові, який вганяє тебе в піт своїми запитаннями.

— Я це зроблю.

— Ні.

— Я не боюся.

— Слухай-но,— мовив я і, заплющивши очі, кинувся вниз з піднятого прогону.— Коли ти думаєш, що адвокат Коффі прийде в суд з порожніми руками, то ти така ж ненормальна, як і Адам. Він буде підлий, спритний, і не сподівайся від нього й крихти славленого південного рицарства.

— Ти хочеш сказати…— почала була вона, і з виразу її обличчя я зрозумів, що до неї нарешті дійшло.

— Атож,— підтвердив я.— Поки що, може, й ніхто не знає, та коли почнеться той цирк, усі все знатимуть.

— А мені байдуже,— заявила вона, ще дужче випнувши підборіддя.

І тоді я побачив у неї на шиї зморщечки, дрібненькі, ледь помітні зморщечки, сліди від безмірно тонкого, тоншого за найтоншу павутинку зашморга, що його день у день накидає і на незрівнянно прекрасну шию жорстокий час. Той зашморг такий тонесенький, що кожного дня уривається, але сліди від нього зрештою зостаються, і зрештою одного дня він не урветься, і цього досить. Коли Анна випнула підборіддя, я побачив ті сліди й зрозумів, що ніколи раніше їх не помічав, а тепер завжди помічатиму. І мені раптом стало недобре, просто-таки млосно, наче мене вдарили в живіт чи підступно зрадили. Та я й незчувся, як натомість мене обпекло гнівом.

— Авжеж,— сказав я,— тобі воно байдуже, але ти забула про одну річ. Ти забула, що там-таки сидітиме й Адам і дивитиметься на свою сестричку.

Обличчя її враз пополотніло.

Потім вона похилила голову й утупилась поглядом у свої руки, що стискали порожню склянку від кока-коли. Очей її я не бачив — тільки верхні повіки.

— Люба моя, люба,— прошепотів я. Тоді схопив її руки, що стискали склянку, і в мене вихопилось: — Ой Анно, ну чому ти це зробила?

Це було саме те, про що я ніколи не збирався питати.

Вона відповіла не одразу. Нарешті, не підводячи очей, тихо промовила:

— Він не такий, як інші. Не такий, як усі, кого я знаю. І я люблю його. Здається, люблю. Мабуть, тому.

Я визнав подумки, що сам на це напросився.

Вона додала:

— А потім ти сказав… сказав мені про батька. І тоді вже ніщо мене не стримувало. Після того, як ти сказав.

Я мусив визнати, що й на це напросився сам.

Вона сказала:

— Він хоче одружитися зі мною.

— І ти згодна?

— Не тепер. Це зашкодило б йому. Розлучення зашкодило б. Не тепер.

— А загалом ти згодна?

— Можливо. Потім. Коли він пройде в сенат. Наступного року.

Половина моєї свідомості діловито обробляла цю інформацію: наступного року в сенат; отже, він більше не пустить туди старого Скоггена; дивно, що він нічого не сказав мені. А друга половина, що не була холодною сталевою шафою з алфавітними картками, аж клекотіла, мов казан з варом. Велика смоляна бульбашка вигулькнула на поверхню й луснула, і то був мій голос:

— Ну що ж, сподіваюся, ти розумієш, на що йдеш.

— Ти його не знаєш,— сказала вона ще тихіше, ніж перед тим.— Ти знайомий з ним стільки років, а зовсім не знаєш його.— Вона підвела голову й подивилася просто мені в очі.— Я не шкодую,— промовила дуже чітко.— Ні про що не шкодую.

Я йшов до свого готелю в жаркій темряві, відчуваючи, як розмірено пульсує наді мною величезне небо, вдихав бензиновий чад, залишений днем, та нічний солодкавий болотяний дух обмілілої річки і думав: атож, я знаю, чому вона це зробила.

Відповідь була в усіх минулих літах, в усьому, що в них було і чого не було.

Відповідь була в мені, бо то я сказав їй про батька.

Але ж я тільки сказав їй правду, заперечив я собі з люттю, і вона не може винуватити мене за правду!

Та чи була якась фатальна закономірність, властива самій природі речей і моїй власній природі, в тому, що саме я мав сказати їй цю правду? Я мусив запитати себе й про це. І не знав, як відповісти. Отож і йшов далі вулицею, і сяк і так повертаючи в думці це питання й не знаходячи на нього відповіді, аж поки воно втратило сенс і вислизнуло в мене з голови, як вислизає щось важке із затерплих пальців. Я взяв би на себе відповідальність і вину, я був готовий до цього — якби тільки міг їх усвідомити. Але хто тобі що підкаже?

Отак я йшов і трохи згодом пригадав, як Анна сказала, що я зовсім не знаю його. А він був Віллі Старк, якого я знав багато років, від того самого дня, коли братик Віллі з провінції, хлопчина в різдвяній краватці, зайшов до задньої кімнати старого Слейдового закладу. Певна річ, я знав його. Як читану-перечитану книжку. Знав його дуже давно.

Надто давно, подумав я раптом, надто давно, щоб знати. Може, мене засліпив час, чи, точніше, я не помічав, як минає час, і оте кругле обличчя братика Віллі завжди заступало мені інше обличчя, так що я ніколи не бачив його по-справжньому. За винятком хіба тих хвилин, коли він подавався вперед, до натовпу, із навислим на очі чубом та викоченими очима, і натовп ревів, і я відчував, як щось таке здіймається й у моєму єстві, і мені здавалося, що я стою на грані істини. Та потім незмінно повертався образ братика Віллі у різдвяній краватці.

Одначе тепер він не повернувся. Я бачив оте інше обличчя. Величезне. Більше, ніж на передвиборних плакатах. Чуб, звислий і розпатланий, наче грива. Важка щелепа. М’ясисті губи, припасовані щільно, мов дві цеглини. Палючі, несамовито викочені очі.

Аж смішно, що я не бачив його раніше. Не бачив по-справжньому.

Тієї ж таки ночі я подзвонив Хазяїнові, переказав йому Аннину розповідь про те, що сталося, і запропонував узяти в Адама свідчення під присягою, щоб заарештувати Коффі. Він звелів так і зробити. Зробити все, аби втримати Адама. Тоді я повернувся до своєї кімнати в готелі й пролежав на ліжку під вентилятором решту ночі, аж поки о шостій подзвонив портьє — я просив збудити мене. А о сьомій, вливши у шлунок чашку кави, із свіжим порізом від бритви на підборідді й піском в очах після безсонної ночі, я вже стояв перед Адамовими дверима.

Я зробив своє діло. Хоч це була та́ робітка. Насамперед я мав завербувати Адама до лав борців за справедливість, домігшись від нього згоди посвідчити під присягою проти Коффі. Тут я обрав такий метод: удав, ніби я поділяю його палке бажання вивести Коффі на чисту воду, і принагідно зауважив, що Хазяїн тільки вітатиме цей славний подвиг. Потім треба було підвести його до відкриття, яке цілком мало належати йому самому,— що Анні доведеться виступити свідком у суді,— а тоді прикинутися дурником і сказати, що мені це й на думку не спадало. Щоправда, з таким, як Адам, у цьому ході була й небезпека: запалившись ідеєю добитися тріумфу правосуддя, він міг змусити Анну дати свідчення, хай би там і небо падало. Та, власне, до того вже і йшло, одначе я змалював йому моторошну картину суду (хоча й наполовину не таку моторошну, якою вона була б насправді), рішуче відмовився пристати до цього діла, ще й натякнув, що він поганий брат, а тоді пустився туманно просторікувати про те, що можна буде підловити Коффі на такій спробі ще раз,— мовляв, я й сам ладен підставити себе як об’єкт, і міг би навіть підготувати грунт, і всяке таке інше. І зрештою Адам облишив думку притягти Коффі до суду, але непомітно для себе пройнявся свідомістю того, що він і Хазяїн пліч-о-пліч боронитимуть лікарню від нечистих рук.

Коли ми вже збиралися вийти з квартири, Адам узяв з полиці над каміном кілька листів, що їх мав відіслати. Я ще раніше примітив верхній конверт, адресований Хазяїнові. І коли Адам обернувся до мене, я просто висмикнув у нього з руки той конверт, якнайчарівніше всміхнувся і сказав:

— К бісу, тепер це вже тобі ні до чого.— А тоді розірвав листа і засунув клапті до кишені.

Потім ми вийшли на вулицю й сіли в його машину. Я проїхав з ним до самої його клініки. Якби можна було, я б цілий день просидів з ним у кабінеті, не спускаючи його з ока. Зате всю дорогу я без угаву щебетав, щоб не дати йому змоги ні про що думати. Щебетав жваво й весело, як пташка.

Так посувалося літо, помалу наливаючись, мов величезний плід, і все було як завжди. Я ходив на роботу. Потім повертався до готелю, іноді вечеряв, іноді ні, лягав на ліжко під вентилятор і допізна читав. День у день я бачив ті самі обличчя: Малюка, Хазяїна, Сейді Берк,— усі ті обличчя я знав так давно й бачив так часто, що не помічав, як вони змінюються. Одначе Адама й Анну я якийсь час не бачив. І давно не бачив Люсі Старк. Вона жила тепер поза містом. Хазяїн, як і раніше, час від часу навідував її, щоб додержати звичаю і сфотографуватися з білими леггорнами. Іноді поруч нього стояв Том Старк, а іноді й Люсі — з білими леггорнами на передньому плані й сітчастою дротяною загорожею на задньому. Губернатор Віллі Старк із сімʼєю — промовляли підписи.

Атож, ті фотографії ішли Хазяїнові в актив. Добра половина штату знала, що губернатор бахурує вже не перший рік, але від фотографій сім’ї та білих леггорнів на виборця віяло теплом і спокоєм, імбировими пряниками й холодними сколотинами, і він проймався почуттям власної сталості, поважності й доброчесності; ну, а як і майне десь там серед білого пір’я чорне мереживне негліже чи війне пряними парфумами — то й що: «Е, це гріх невеликий, підносять, то й бере». Виходило, Хазяїн дає собі раду і там, і там, а це вважалось ознакою добірності й вищості породи. Та й сам виборець був не від того, вириваючись на волю до міста, на з’їзд торговців меблями, і тицяв коридорному в готелі два долари, щоб йому прислали в номер дівулю. А коли не гнався за шиком, то, привозячи на продаж до міста повен кузов свиней, за ті ж таки два долари діставав усі потрібні йому послуги в борделі. Та хоч із шиком, хоч без, а виборець добре знав, що воно таке, і сам ласився й на жіноччин імбировий пряник, і на чорне мереживне негліже, отож і пробачав Хазяїнові те, що він пасеться й там, і там. А от розлучення не пробачив би. Щодо цього Анна мала рацію. Розлучення зашкодило б навіть Хазяїнові. То була б зовсім інша річ, бо у виборця наче вкрали б оте заповітне відчуття самовдоволеного теплого спокою, оту ідилічну картину, що так тішила самолюбство його самого та його гладкої чи кощавої «жіночки» в їхньому власному курнику.

Та хоч виборець і знав, що Хазяїн бахурує як сам хоче, й міг назвати імена половини його дамочок, одначе про Анну Стентон до нього ще не дійшло. Сейді вивідала про це, але то було й не диво. А щодо інших, то за моїми спостереженнями про це не знав більше ніхто, навіть Даффі з його задишливим слонячим розумом і хитрістю. Ще міг знати Ласун, але на нього можна було звіритись. Той знав усе. При ньому Хазяїн дозволяв собі говорити будь-що — цебто будь-що з того, про що вважав за потрібне говорити. Та, мабуть, ще більше тримав при собі. Одного разу ми були у нього в бібліотеці — сам Хазяїн, конгресмен Ренделл, я і Ласун. Я ходив по кімнаті, а Хазяїн давав Ренделлові докладні настанови, як йому поводитись, коли в конгресі поставлять на обговорення законопроект Мілтона — Бродеріка. Ті настанови були дуже відверті, і конгресмен неспокійно позирав на Ласуна. Хазяїн це помітив.

— Чого це ти, в біса? — спитав він.— Боїшся, що Ласун почує? Еге ж, почує. Та він уже стільки всякого чув. І знає про справи штату більше за тебе. Та й вірю я йому куди більше, ніж тобі. Як, Ласуне, ми ж із тобою друзі, правда?

Від утіхи й збентеження обличчя Ласунове налилося кров’ю, і губи його заворушилися, бризкаючи слиною.

— Атож, Ласун мені друг. Правда ж, Ласуне? — сказав Хазяїн, ляснув Ласуна по плечу і одвернувся до конгресмена, не чекаючи, поки Ласун нарешті видушить із себе: «Я т-т-тобі д-д-друг і з-з-зайв-вого н-н-не ляп-паю».

Так, Ласун напевне знав, але він був надійний.

І Сейді була надійна. Мені вона, правда, сказала, одначе то було в першому нападі благородного гніву, та й я, так би мовити (я подумав про це з похмурою іронією), ніби належав до сім’ї. А більш нікому вона не скаже. Сейді Берк не мала повірниці, бо нікому не довіряла. І ні в кого не шукала співчуття, бо в тому світі, в якому вона зросла, його просто не було. Отож вона триматиме язика на припоні. Та й терпцю їй не забракне. Вона знає, що він однаково повернеться. А тим часом буде доводити його до сказу,— чи принаймні намагатиметься, бо це річ нелегка,— і сама казитиметься так, що іноді вони наче ось-ось знавісніють і кинуться одне на одного з кулаками.

І тоді вже й не знаєш, що пов’язує їх і єднає докупи — чи то шалена любов, чи то шалена ненависть. Та, власне, після стількох років це вже й навряд чи мало значення. Очі Сейді горіли чорним полум’ям на білому як крейда, подзьобаному віспою обличчі, буйні чорні патли стирчали на всі боки, мов наелектризовані, а руки метлялись у повітрі, ладні потрощити й подерти все навколо. Під зливою її лайки Хазяїн тільки ледь помітно похитував важкою головою і водив очима за кожним порухом Сейді, спершу сонно, потім захоплено, та врешті зривався на ноги з набряклими на скронях жилами й занесеним кулаком. Потім занесений кулак уганявся в долоню другої руки, і Хазяїн гарикав:

— Годі, хай тобі чорт, годі вже, Сейді!

А то тижнями не було ніяких вистав. Сейді виявляла до Хазяїна крижану чемність, зустрічалася з ним тільки в справах і, слухаючи його, стояла мовчки. Стояла перед ним і пильно розглядала його своїми чорними очима, на час пригасивши в них полум’я. Бо, незважаючи на всі оті вихватки, Сейді вміла чекати. Цього вона навчилася давно. Усього, що їй діставалося від життя, вона мусила чекати.

Отак минало літо, а ми жили собі. То був теж певний спосіб життя, а коли поживеш скількись там часу в один спосіб, то забуваєш, що колись жив у якийсь інший спосіб, а з часом, може, житимеш і ще в якийсь. Навіть коли настає переміна, ти не одразу сприймаєш її як переміну, і вона здається все тим самим, продовженням і повторенням.

Усе сталося через Тома Старка.

Маючи основні вихідні дані, все інше легко було передбачити. З одного боку був Хазяїн, з другого — Макмерфі. Макмерфі не мав іншої ради. Він мусив боротися з Хазяїном, бо той не хотів з ним співіснувати, і якщо (чи, власне, коли, а не якщо) Хазяїн здолав би Макмерфі у Четвертій окрузі, Макові був би каюк. Отож він не мав вибору й мусив хапатись за все, що трапиться під руку.

Так вийшло, що під руку йому трапився такий собі Марвін Фрей, перед тим нічим не відомий. Фрей мав дочку на ім’я Сібіл, також начебто нікому не відому, але ні, твердив містер Фрей,— добре відому Томові Старку. Все було просто — ні нового повороту в сюжеті, ні нової лінії в сценарії. Давній домашній спосіб. Дуже простий. Простий і бридкий.

Скривджений батько в супроводі друга, якого взяв із собою за свідка і, напевне, за охоронця, заявився до Хазяїна і виклав свою справу. Вийшов він зблідлий і видимо приголомшений, але ноги ще переставляв. Він сяк-так подолав довгу килимову доріжку від дверей Хазяїнового кабінету до дверей у коридор, маючи дуже хитку підпору в особі свого друга, чиї ноги теж були мов ватяні,— і зник.

Потім на моєму столі люто задеркотів зумер, спалахнула червона лампочка, що означала виклик згори, і коли я ввімкнув гучномовець, голос Хазяїна гаркнув: «Джеку, ану мерщій сюди!» А коли я мерщій з’явився туди, він коротко ввів мене у курс справи й дав два доручення: по-перше, знайти Тома Старка і, по-друге, розвідати все, що можна, про Марвіна Фрея.

Тома Старка розшукували цілий день силами половини особового складу дорожньої поліції, аж поки знайшли в рибальській хатині на березі Біггерс-Бей з ватагою дружків та кількома дівчатами, серед мокрих склянок і сухих риболовних снастей. Привезли його вже близько шостої. Я саме був у приймальні, коли він зайшов.

— Привіт, Джеку,— мовив він.— Яка це його муха вкусила?— І кивнув головою на двері Хазяїна.

— Він сам тобі скаже,— відповів я і подивився, як він іде до дверей, ставний, широкоплечий хлопець у брудних білих парусинових штанах, сандалях і ясно-голубій шовковій тенісці, що облипала вологі м’язисті груди й мало не тріщала на засмаглих біцепсах. Голова в білій шапочці з козирком була трохи нахилена вперед і ледь похитувалась у такт ході, руки, злегка зігнуті в ліктях, не торкалися тулуба. Дивлячись на ті вільно опущені руки, я несамохіть подумав, що вони скидаються на важкі тесаки, вже трохи висунуті з піхов і готові до бою. Він зайшов, не постукавши у двері. А я повернувся до свого кабінету й став чекати, поки вгамуються пристрасті. Хоч би що там було, Том нагінки не потерпить, навіть від Хазяїна.

Через півгодини Том вийшов і так грюкнув дверима, що портрети колишніх губернаторів на стінах приймальні затремтіли у своїх важких позолочених рамах, наче осіннє листя на вітрі. Широкою недбалою ходою він перетнув кімнату, навіть не глянувши на відчинені двері мого кабінету, і зник з очей. Спершу, як розповів мені згодом Хазяїн, він усе заперечував. Потім зізнався в усьому, дивлячись Хазяїнові просто у вічі, і той його погляд промовляв: а яке тобі, в біса, до цього діло? Коли я побачив Хазяїна через кілька хвилин після того, його не завадило б зв’язати. Йому лишалася тільки одна невеличка розрада, суто юридичного характеру,— те, що, за словами самого Тома, він був лиш одним з рядових у взводі дружків тієї Сібіл. Та поза юридичними міркуваннями це ще дужче казило Хазяїна: його Том був одним з рядових! Цей факт міг стати у великій пригоді, коли піде мова про батька майбутньої дитини Сібіл, але він тяжко вражав Хазяїнову гордість.

Тома я розшукав, приставив і тим виконав перше дане мені доручення. Друге — розвідати все, що можна, про Марвіна Фрея — забрало більше часу. Виявилося, що розвідувати там майже нема чого. Він був перукар у єдиному готелі Дюбуавілла, невеликого містечка в Четвертій окрузі. Такий собі перукар-піжон, у смугастих штанах з гострими, як ніж, складками; з лискучою від мастил поріділою чуприною; з руками, схожими на надуті білі гумові рукавички; з безформним м’яким носом, помережаним червоними прожилками, та нудотним духом сен-сену й сивухи з рота. Удівець, живе з двома дочками. Про такого не багато довідаєшся. Усе відомо наперед. Звісно ж, він має безсмертну душу, неповторну й неоціненну в очах божих, він унікальний згусток атомної енергії, названий ім’ям Марвін Фрей, але ти знаєш його як облупленого. Знаєш його дотепи, його масне гугняве хихотіння, що незмінно їм передує; знаєш, як його сизий язик потішено облизує губи на закінчення; знаєш, як він витанцьовує і белькоче перед важкою тушею з обкладеним гарячими салфетками обличчям, що належить місцевому банкірові, чи місцевому конгресменові, чи власникові місцевого казино; знаєш, як він заграє до готельних «ціпочок» і морочить їх своїми балачками; знаєш, як він залазить у борги, бо то йому зрадило передчуття на перегонах, то не пощастило в кості; знаєш, як він прокидається вранці й сидить на краю ліжка, спустивши босі ноги на холодну підлогу, відчуваючи в роті мідний присмак і поринувши у свою невимовну безнадію. Ти знаєш, що з таким клубком убогості, боягузтва й пихи йому пряма дорога до того, щоб позбутись останніх решток гордості та сорому й стати знаряддям у руках Макмерфі. Або когось іншого.

Та сталося так, що то був Макмерфі. Ця обставина не випливла на світ у першій розмові з Марвіном. Вона випливла через кілька днів. Один з людей Макмерфі подзвонив Хазяїнові і сказав, що до Макмерфі дійшли чутки, ніби дочка якогось там Фрея,— її звуть, здається, Сібіл,— має претензії до Тома Старка; а що Макмерфі завжди любив футбол і йому, звичайно ж, дуже подобається, як грає Том, то він не хотів би, щоб хлопець уклепався в прикру історію. Той Фрей, повідомив довірений Макмерфі, так розходився, що його годі вгамувати. Він має намір примусити Тома одружитися з його дочкою. (Ото б побачити Хазяїнове обличчя, коли він це почув!) Але Фрей живе в окрузі Макмерфі, і той трохи його знає, отож Макмерфі міг би спробувати якось порозумітися з ним. Звісно, доведеться щось заплатити, зате вдасться уникнути розголосу, і Томові не треба буде одружуватись.

У що це обійдеться? Ну, в якусь суму грошей для Сібіл. Кругленьку суму.

Але ж тоді виходить так, ніби Макмерфі бере на себе цей клопіт з чистого добросердя й великодушності.

У що обійдеться це? Ну, Макмерфі не від того, щоб балотуватися на сенатора.

Он воно як.

Але ж Хазяїн, як сказала мені Анна Стентон, сам націлився на місце в сенаті. І те місце було, вважай, у нього в кишені. Весь штат був у нього в кишені. Крім Макмерфі. Макмерфі і Марвіна Фрея. Одначе йти на угоду з Макмерфі він і тепер не хотів. Отож на угоду не йшов, а тягнув час.

Була одна причина, чому він міг піти на ризик і тягти час. Якби Макмерфі і Марвін склепали все так, що й голки не підточиш, і могли звалити Хазяїна, вони б зробили це без зайвих балачок. Не заводили б ніякого торгу. Якісь козирі вони, звісно, мали, та далеко не всі, тому також мусили йти на ризик. І мусили чекати, поки Хазяїн думає, і сподіватися, що він не придумає якоїсь капості у відповідь.

Поки Хазяїн думав, я побачився з Люсі Старк. Вона прислала мені записку, в якій просила, щоб я приїхав до неї. Я знав, чого вона хоче. Вона хотіла поговорити про Тома. Як видно, від самого Тома вона нічого не дізналася, принаймні нічого такого, що могла б розцінити як правду й до того ж усю правду, а з Хазяїном вона цього не обговорювала, бо коли заходила мова про Тома, згоди між ними не було. Отож вона збиралася розпитувати мене, а я збирався сидіти й пітніти на червоному плюші вітальні на фермі, де вона тепер жила. Та цього було не минути. Колись давно я постановив собі: якщо Люсі Старк попросить мене щось зробити для неї, я це зроблю. Не те щоб я почував себе боржником Люсі Старк, чи мав їй щось відшкодувати, чи спокутувати якусь свою провину. Коли я й був у боргу, то не перед Люсі Старк, і коли мав щось відшкодовувати, то не їй. Коли я був у боргу, то скоріш перед самим собою. Коли я мав щось відшкодувати, то самому собі. Що ж до покути, то спокутувати мені було нічого. Єдиний мій злочин полягав у тому, що я був людиною і жив серед людей, а за це особливої покути на себе не накладають. У цьому випадку злочин і покута цілком збігаються. Вони тотожні.

Якщо ви їздили колись у напрямку Мексіканської затоки, ви бачили такі будинки. Білі стіни, але давно вже померхлі. Один поверх, спереду широка веранда з піддашшям на схожих на веретена стовпах. Оцинкована покрівля з блідими патьоками іржі по склепках. Усе те зведено на цегляних підпорах, і там унизу, у прохолодному затінку, заснованому павутинням і прикритому з фасаду рясною бирючиною та гінкими каннами, збираються на свої сходини й кубляться в пилюці кури, а в гарячі дні лежить і хекає старий собака. Будинок стоїть віддалік від дороги, на лужку, де трава на кінець літа рідшає і рудіє. Обабіч старої цементованої доріжки, що враз уривається біля воріт, немов поринаючи в голий грунт на узбіччі шосе,— два квітники з покладених плиском автомобільних шин, усередину яких засипано лісову землю. У кожному — по кілька волохатих циній, що яскріють під сліпучим сонцем. По боках будинку стоять два віргінські дубки, досить миршаві. На задвірку, впорівень з причілками, простяглись углиб нефарбовані курники й хліви. Та сам той невигадливий блякло-білий будинок, разом з ріденьким лужком, охайними квітниками, гордовитою цементованою доріжкою та двома дубками занурений у незворушну тишу жаркої пополудневої години пізнього літа, ні на що так не схожий, як на статечну немолоду жінку в чистенькому сірому бавовняному платті, білих панчохах та м’яких чорних черевиках, із припорошеними сивиною косами, скрученими у вузол позаду, яка сидить собі у кріслі-гойдалці, склавши руки під грудьми, й відпочиває, бо всю денну роботу пороблено, чоловіки в полі, і думати про вечерю чи доїти корів ще рано.

Я ступив на цементовану доріжку так обережно, наче мав іти по сотнях яєць, знесених усіма отими леггорнами у сітчастій загороді на задвірку.

Люсі завела мене до вітальні, точнісінько такої, як я собі уявляв: різьблені меблі з чорного горіхового дерева, оббиті червоним плюшем з уцілілими подекуди китицями; на різьбленому горіховому столі — Біблія, стереоскоп і акуратний стосик фотолистівок до нього; квітчастий килим, прикритий у найбільш витертих місцях ганчір’яними постілками; на стіні, у великих горіхових з позолотою рамах,— суворі малярійні кальвіністські обличчя, що споглядають тебе аж ніяк не прихильно. Вікна в кімнаті були зачинені, завіси запнуті, і коли ми мовчки сіли в тій водянистій півсутіні, то в першу хвилину здавалося, ніби ми на похороні. Моя рука лягла на шорсткий плюш.

Люсі сиділа так, наче мене там і не було, не дивлячись у мій бік, а втупивши очі в якусь квітку на килимі. Її буйне темно-каштанове волосся, що його колись, у ті дні, коли я вперше побачив Люсі в домі Старків, безжально обчикрижив і завив перукар салону краси в Мейсон-Сіті, давно вже відросло як годиться. Мабуть, і червонястий полиск досі зберігся, але я не міг його розглядіти у тьмяному світлі вітальні. А от срібні нитки сивини помітив одразу, як тільки зустрівся з нею у дверях. Вона сиділа проти мене на червоному плюшевому сидінні важкого різьбленого горіхового стільця, схрестивши перед себе ще стрункі ноги, і стан її був хоча й не такий тонкий, як колись, проте рівний, а розповнілі груди під блакитною літньою сукнею не розпливлися. М’які, лагідні риси її обличчя вже не були дівочі, як того першого вечора в домі старого Старка, воно ледь-ледь обрезкло й прив’яло — в цьому виявлялося раннє прокляття й неминучий кінець отаких м’яких, лагідних облич, що збуджують,— особливо коли вони ще зовсім молоді,— усе найкраще в нашій душі й навівають думку про святість материнства. Атож, саме таке обличчя кожен з нас обрав би за взірець, якби надумав малювати мадонну Сполучених Штатів. Та ми не малюємо, і тим часом його тулять на реклами кексового концентрату, патентованих пелюшок, зернового хліба — оте миле, лагідне обличчя з молодими рум’янцями на щоках. Щоправда, на обличчі Люсі Старк уже не було молодих рум’янців, проте, коли вона підвела голову й заговорила, я побачив, що її великі темно-карі очі майже не змінилися. Час і тривоги лише трохи потьмарили й поглибили їх, ото і все.

Вона сказала:

— Я хочу поговорити з вами про Тома.

— Еге,— мовив я.

— Я знаю, щось сталося.

Я кивнув головою.

— Розкажіть мені,— попросила вона.

Я хапнув сухого повітря, в якому вчувався слабкий дух зачиненої вітальні й меблевої політури — дух добропристойності, дбайливості та скромних надій,— і засовався на червоному плюші, що жалив мені долоню, мов кропива.

Люсі промовила:

— Джеку, скажіть мені правду. Мені треба знати правду, Джеку. Ви повинні мені сказати. Ви завжди були добрим другом. Добрим другом і Віллі, і мені — отоді… тоді, коли…— Голос її урвався.

Отож я розказав їй правду. Про візит Марвіна Фрея.

Поки я говорив, руки її нервово бгали одна одну, а тоді стислись і завмерли. Вона сказала:

— Йому лишається тільки одне.

— Ще можна якось… залагодити… розумієте…

Та вона перебила мене:

— Тільки одне…

Я чекав.

— Він… він повинен одружитися з нею,— сказала вона і рішуче підвела голову.

Я трохи посовався, тоді мовив:

— Але ж… ви розумієте… схоже на те… на те, що в Сібіл могли бути… й інші… інші хлопці… які…

— О боже! — вихопилось у неї так тихо, що я й не зрозумів, чи то вона мовила, чи просто зітхнула; а тоді побачив, як руки її розтислись і знову стислись.

— До того ж,— провадив я, раз уже почав,— тут є ще один аспект. Уся ця історія пов’язалася з політикою. Розумієте, Макмерфі хоче…

— О боже! — зітхнула вона знов, рвучко підвелася зі стільця й притисла зчеплені руки до грудей.— О боже, політика,— прошепотіла вона й розгублено ступила крок чи два від мене, а тоді повторила: — Політика…— Потім обернулася до мене й промовила уже вголос: — О боже, і тут політика!

— Так,— кивнув я,— від неї нікуди не дінешся.

Вона відійшла до вікна і стала до мене спиною, дивлячись крізь шпарину між завісами на гарячий, залитий сонцем навколишній світ, у якому все те скоїлося.

За хвилину вона озвалася:

— Гаразд, кажіть далі.

Не обертаючись до неї і дивлячись на її порожній стілець, я розповів, що запропонував Макмерфі і як тим часом стоять справи.

Я замовк. Ще хвилину було тихо. Потім я почув її голос од вікна:

— Певно, так воно й мало статися. Я намагалася щось вдіяти, але, видно, цього було не минути. Ой Джеку…

Я почув біля вікна шурхіт і повернув голову. Люсі вже стояла спиною до вікна, дивилася на мене й говорила далі:

— Ой Джеку, я ж таки намагалася щось вдіяти. Я любила свого хлопчика й прагнула добре виховати його. І чоловіка любила й прагнула виконувати свій обов’язок. Та й вони мене люблять. Думаю, що люблять. Незважаючи ні на що. Я повинна так думати, Джеку. Повинна…

Я сидів на червоному плюші і спливав потом, а великі й глибокі карі очі дивилися на мене благально й водночас переконано.

Потім вона сказала, тепер уже зовсім тихо:

— Я повинна так думати. І сподіватися, що кінець кінцем усе буде гаразд.

— Слухайте,— мовив я,— Хазяїн не дає їм відповіді, він щось придумає. Все буде гаразд.

— Та ні, я ж не про те, я хотіла сказати…— Але вона раптом замовкла.

Я знав, що вона хотіла сказати, хай навіть її голос, уже спокійніший і рівніший, але якийсь наче зневірений, промовляв зовсім інше.

— Атож, він щось придумає. Все буде гаразд.

Сидіти там далі не було сенсу. Я підвівся, узяв свого старого капелюха, що лежав на різьбленому горіховому столі поряд з Біблією і стереоскопом, а тоді підійшов до Люсі, подав їй руку і сказав:

— Усе буде гаразд.

Вона подивилась на мою руку так, наче не розуміла, чого я тут опинився. Тоді звела на мене очі.

— Це ж дитина,— майже пошепки мовила вона.— Зовсім крихітне маля. Крихітне маля серед темряви. Воно ще навіть не народилося і не знає, що тут діється. Не знає ні про гроші, ні про політику, ні про те, що хтось хоче стати сенатором. Воно нічого не знає… ні як воно зачалося… ні що робила та дівчина… ні чому його батько… чому він…— Вона замовкла, і її великі карі очі дивилися на мене з благанням, а може, й з осудом. Потім вона сказала: — Це ж дитина, Джеку, і вона ні в чому не винна.

У мене мало не злетіло з язика, що я теж ні в чому не винен, але я стримався.

Потім вона додала:

— То було б моє внуча. Дитя мого хлопчика.— А ще по хвилі: — Я б любила його.

Із цими словами її руки, доти стиснуті в кулаки й притулені до грудей, поволі розтислись, і, не віднімаючи зап’ястків од грудей, вона склала долоні чашечкою, наче в німій покорі чи безнадії. Потім помітила, що я дивлюсь на її руки, і швидко опустила їх.

— До побачення,— сказав я і рушив до дверей.

— Дякую, Джеку,— озвалася вона, але провести мене не пішла. І як на мене, то чудово зробила, бо я вже був ситий усім тим аж по зав’язку.

Я вийшов у сліпучий світ, дістався гордовитою цементованою доріжкою до своєї машини і поїхав назад, туди, де, мабуть, і було моє справжнє місце.

Хазяїн таки придумав щось.

По-перше, він розважив, що непогано б зв’язатися з Марвіном Фреєм напрямки, а не через Макмерфі, і промацати грунт. Та Макмерфі був не такий простак. Він не вірив ні Фреєві, ні Хазяїнові, і Марвіна швиденько десь заховали, а де саме — ніхто не знав. То вже згодом з’ясувалося, що Марвіна й Сібіл вивезли до Арканзасу, куди вони самохіть, певне, зроду б не поїхали,— на глуху ферму, де всі коні були мулами, а найясніше світло давала гасова лампа на столі у вітальні; де ніхто не їздив машинами і люди лягали спати о пів на дев’яту, а вставали на світанку. Певна річ, поїхали вони не самі й мали змогу грати в покер утрьох, бо Макмерфі приставив до них одного із своїх молодців, і той, як я довідався потім, удень носив ключі від машини в кишені штанів, на ніч клав їх під подушку, а коли батько чи дочка йшли до нужника на задвірку, стовбичив мало не під самими дверима, в котелку набакир, прихилившись спиною до повитої жимолостю шпалери,— щоб запобігти таким штукам, як, скажімо, втеча через поле в напрямі залізниці, що проходила за якийсь десяток миль звідти. Він же таки перший переглядав пошту, що надходила на ферму, бо отримувати листи Марвінові й Сібіл не дозволялося. Ніхто не повинен був знати, де вони. І ми не могли дізнатися про це. А дізнались уже аж потім.

По-друге, Хазяїн згадав про суддю Ірвіна. Якщо Макмерфі ще здатен був прислухатися до голосу здорового розуму, то він мав почути його від судді Ірвіна. Макмерфі багато чого завдячував Ірвінові, а у його табуретки лишалося не стільки ніжок, щоб він міг дозволити собі втратити ще одну. Отож, вирішив Хазяїн, треба братися до судді Ірвіна.

Він викликав мене і сказав:

— Я доручав тобі покопати під Ірвіна. Ти щось добув?

— Дещо добув,— відповів я.

— Що?

— Хазяїне,— мовив я,— я хочу дати Ірвінові шанс. Якщо він зможе довести, що це неправда, тоді я нічого не знаю.

— А, чорт,— почав він,— я ж казав тобі…

— Я дам Ірвінові шанс,— перебив я.— Я це пообіцяв двом людям.

— Кому?

— Ну, по-перше, собі. А кому ще — не має значення.

— Пообіцяв собі, он як? — Він подивився на мене спідлоба.

— Еге ж, собі.

— Гаразд,— мовив він.— Роби по-своєму. Якщо підтвердиться, ти знаєш, що мені потрібно.— Він зміряв мене похмурим поглядом і додав: — Краще хай підтвердиться.

— Боюся, що так і буде, Хазяїне,— сказав я.

— Боїшся? — спитав він.

— Еге.

— На кого ти працюєш? На нього чи на мене?

— Хай там як, а клепати на суддю Ірвіна я не стану.

Він і далі роздивлявся мене.

— Хлопче,— мовив нарешті,— я й не прошу тебе клепати на нього. Хоч колись я просив тебе клепати на когось? Га?

— Ні.

— Клепати на когось я тебе ніколи не просив. А знаєш чому?

— Чому?

— Бо цього й не потрібно. Зовсім ні до чого клепати, коли й правди задосить.

— Ти з біса високої думки про людську натуру,— сказав я.

— Хлопче,— відказав він,— я ходив до пресвітеріанської недільної школи, коли там ще трохи навчали богослів’я, то дещо в голові лишилося. І мушу сказати,— він раптом посміхнувся,— що та наука стала мені у великій пригоді.

На тому наша розмова скінчилась, я сів у свою машину й вирушив до Берден-Лендінга.

Наступного ранку, поснідавши на самоті,— Молодий Адміністратор уже поїхав до міста, а мати раніш як опівдні не вставала,— я пішов гуляти на берег. Ранок видався гарний, не такий жаркий, як звичайно. На пляжі о цій порі було ще безлюдно, лише кілька дітлахів, тонконогих, як кулички, хлюпалися на мілкому за чверть милі від мене. Коли я порівнявся з ними, вони на мить перестали скакати, крутитися й бризкатись і, звернувши до мене свої мокрі засмаглі мордочки, окинули мене байдужим поглядом. Але одразу ж і відвернулися, бо я видимо належав до тієї нудної і недалекої породи людей, що носить штани й черевики,— а хіба ж у штанах і черевиках поскачеш на іскристій обмілині. Навіть і по пляжу не підеш, як не дуже треба,— щоб не набрати в черевики піску. Але ж я ішов собі по піску і не журився тим, що набираю його в черевики. Не такий я ще старий. І, задоволено подумавши про це, я повернув до гайка над самим берегом, де в оточенні сосон, великого дуба, миртів та мімоз ховалися тенісні корти. Там були затінені лави, а я мав із собою непрочитану ранкову газету. Ось посиджу, прочитаю газету, а тоді вже міркуватиму про справу, що чекає мене сьогодні. Досі я про неї і не подумав.

Я знайшов лаву біля вільного корту, закурив і взявся до газети. Першу сторінку я прочитав від слова до слова, з механічною ревністю святого отця, що чеше підряд з требника, і навіть не згадав про відомі мені новини, які не потрапили до газети. Я вже просунувся досить далеко по третій сторінці, коли почув голоси і, звівши очі, побачив двох гравців, хлопця й дівчину, що наближалися до кортів з протилежного боку. Ковзнувши по мені неуважним поглядом, вони зайняли дальший корт і почали недбало перекидатися білим м’ячиком — просто так, щоб розім’яти м’язи.

З перших же ударів стало зрозуміло, що діло своє вони знають. І що м’язи їхні не потребують особливої розминки. Хлопець був середнього зросту, чи, може, трішечки менший, з широкими грудьми, дужими руками й без грама зайвої ваги. Він мав руду, підстрижену йоржиком чуприну, і таке саме руде волосся кучерявилось у нього на грудях, у викоті майки, а рожеву, як у немовляти, шкіру на обличчі та плечах рясно вкривало ластовиння. А серед усього того ластовиння сяяла широка білозуба усмішка і ясніли голубі очі. Дівчина була жвава, засмагла до коричневого, з коротким каштановим волоссям, що метлялося за кожним рвучким поворотом, із засмаглими руками та плечима над куценькою білою блузкою, із засмаглими ногами в білих туфлях та шкарпетках і засмаглим пласким животом між білими шортами й білою блузкою. Обоє були зовсім юні.

Дуже скоро вони почали грати по-справжньому, і я стежив за ними поверх газети. Мабуть, рудий хлопчина грав і не на повну силу, але дівчина відбивала його удари досить вправно й навіть сама змушувала його побігати. А то й вигравала гейм. Приємно було дивитися на неї, таку легку, пружну, поривчасту й зосереджену. Одначе не так приємно, як колись на Анну Стентон, вирішив я. І навіть поміркував трохи про те, що біла спідничка, яка хляпає і завихрюється в такт рухів тенісистки, краща порівняно з шортами. Але й шорти були гарні. Справді гарні на тій жвавій засмаглій дівчині. Я не міг цього не визнати.

Не міг не визнати й того, що, дивлячись отак на них, я весь час відчував важкий клубок у горлі. Бо то не я був на корті. І не Анна Стентон. Яка глибока, жахлива несправедливість, що то не я. Звідки взявся там отой рудий, коротко підстрижений хлопчина? Звідки взялась ота дівчина? Я раптом відчув неприязнь до них. Мені захотілося піти на корт, спинити гру й сказати:

«Ви гадаєте, що гратимете отак вічно, еге ж? Ні, не гратимете».

«Певно, що ні,— відповість дівчина,— не вічно».

«Та де ж би то,— обізветься й хлопець.— Після обіду ми підемо купатись, а ввечері…»

«Ви не зрозуміли,— скажу я.— Певне ж, я знаю, що ви підете купатись, а ввечері поїдете кататися машиною і дорогою назад десь зупинитесь. Але ви гадаєте, що так воно триватиме вічно».

«Та де ж би то,— скаже він.— Через тиждень мені повертатися до коледжу».

«А мені до школи,— скаже вона.— Але на День подяки⁸² ми з Елом знову зустрінемось, правда ж, Еле? І ти повезеш мене на великі змагання, правда ж, Еле?..»

Їм на все начхати, хоч ти їм що. Тож не варто ділитися з ними своєю мудрістю. Навіть тією великою істиною, що відкрилася мені в подорожі до Каліфорнії. Вони ще не відають істини Великого Ко́рча, але нехай доходять до неї самі — розказувати їм марно. Може, вони й вислухають чемненько, одначе не повірять і слову. І, спостерігаючи, як та засмагла дівчина гасає й вистрибує на тлі миртів і іскристого моря, я сам на мить засумнівався, чи вірю в цю істину.

Та ні, я таки вірив у неї, бо їздив до Каліфорнії.

Я не додивився першого сета. Коли я пішов, рахунок був п’ять — два, але скидалося на те, що скоро буде п’ять — три, бо рудий хлопчина трохи, не дуже помітно, підгравав дівчині й посміхався серед свого ластовиння, коли вона лунко відбивала м’яч.

Я подався додому, перевдягся й пішов купатись. Поспішати було нікуди, отож я забрів аж до бухти й довго плавав у тому закутку Мексіканської затоки, що й сама є закутком неосяжного, солоного, спученого світового водного обширу. Додому я повернувся якраз на другий сніданок. Снідав я разом з матір’ю. Вона весь час намагалася випитати в мене, чого я приїхав, а я ухилявся, аж до самого десерту. Тоді запитав, чи в Лендінгу тепер суддя Ірвін. Досі я про це не питав, хоча й міг би довідатися ще ввечері, коли приїхав. Але не став довідуватись. Відклав це на потім.

Так, він був у Лендінгу.

Пити каву й курити ми перейшли на бічну веранду. Трохи згодом я піднявся нагору полежати й перетравити їжу. Лежав у своїй давній кімнаті близько години. Потім вирішив, що треба братися до діла. Отож тихенько спустився вниз і рушив до надвірних дверей.

Одначе мати сиділа у вітальні й гукнула мене. Я здивувався, що вона сидить там о такій годині, але вона сиділа. На мене чатувала, подумав я. Тоді зайшов і, прихилившись до одвірка, став чекати, що вона скаже.

— Ти до судді йдеш? — спитала мати.

Я сказав, що до судді.

Вона тримала перед собою праву руку долонею донизу, розчепіривши пальці, і роздивлялася на блискучий червоний манікюр. Потім, нахмуривши брови, наче той огляд її не вдовольнив, запитала:

— Що, політика?

— Та щось таке,— відказав я.

— Чого б тобі не піти пізніше? — спитала вона.— Йому не подобається, коли його турбують о такій порі.

— Те, що я маю йому сказати, не сподобається йому о будь-якій порі, хоч удень, хоч уночі.

Вона пильно поглянула на мене, забувши про свою руку, що так і лишилася розчепірена в повітрі. Тоді сказала:

— Він себе недобре почуває. Навіщо його турбувати? Він нездужає.

— Нічого не можу вдіяти,— мовив я, відчуваючи, як у мені здіймається впертість.

— Він нездужає.

— Нічим не можу зарадити.

— Ти міг би принаймні почекати до вечора.

— Ні, чекати я не стану,— відказав я. Я відчув, що просто не можу чекати. Мені треба було піти й покінчити з цією справою. Зустрівши незгоду, опір, я тільки утвердився в своєму намірі. Мені треба було все з’ясувати. Негайно.

— Я б цього не хотіла,— сказала мати й нарешті опустила руку, що її весь той час так і тримала перед собою.

— Нічого не можу вдіяти.

— Я б дуже не хотіла, щоб ти встряв у… щось таке…— жалісно промовила вона.

— Я до цього «чогось» непричетний.

— Як це розуміти?

— Про це я дізнаюся, коли викладу все Ірвінові,— сказав я, а тоді вийшов з вітальні, вийшов з будинку й попростував Алеєю до Ірвінової садиби. Вирішив піти пішки, хоч як пекло,— принаймні буде старому мудакові невелика відстрочка, перш ніж я приголомшу його своїм запитанням. Він заслужив на ці кілька зайвих хвилин, визнав я.

Коли я прийшов, старий мудак лежав нагорі, відпочивав. Так сказав мені чорний слуга в білій куртці.

— Суддя… вони нагорі лежать, відпочивають,— сказав він, вважаючи, що цим усе вичерпано.

— Гаразд,— мовив я,— я почекаю, поки він спуститься.— І, без запрошення відчинивши сітчасті двері, ступив у приємну прохолодну сутінь передпокою, наче в глибінь минулого, де крижанисто поблискували дзеркала та великі гасові ліхтарі, і в них безгучно, наче спогади, виникли мої відображення.

— Суддя… вони…— знову спробував заперечити негр.

Я поминув його, кинувши:

— Я посиджу в бібліотеці. Поки він спуститься.

Отож я минув ті очі, білки яких скидалися на облуплені твердо зварені яйця, минув великий сумний рот, який не знав уже, що й казати, і просто лишився розтулений, зяючи рожевою порожниною,— і пройшов до бібліотеки, де мене враз огорнула глибока сутінь зачинених віконниць, що здавалася ще глибшою від високої стелі та щільно, мов цеглою, викладених книжками стін, і тихо лежала на темно-червоному турецькому килимі, наче величезний сонний собака. Я сів у широке шкіряне крісло, притулив до нього принесений із собою великий цупкий конверт і відкинувся на спинку. В мене було таке відчуття, ніби всі ті книжки незворушно дивляться на мене, мов невидющі очі мармурових скульптур у музеї. Як і колись, я вловив ледь чутний сирний дух, що стояв у кімнаті від тих старовинних, оправлених у телячу шкіру правознавчих фоліантів.

Невдовзі нагорі почулося якесь ворушіння, і в задній частині будинку дзенькнув дзвоник. Я зрозумів, що суддя кличе слугу. А в наступну мить почув у передпокої м’яке чалапання негра, що піднімався сходами.

Хвилин за десять суддя зійшов униз. Звуки його впевненої ходи наблизилися до бібліотеки. На порозі він трохи постояв, ніби звикаючи до сутіні,— його довга голова рівно стриміла над білим піджаком та чорною краваткою-метеликом,— а тоді рушив до мене й простяг руку.

— Добридень, Джеку,— мовив він так давно знайомим мені голосом.— Страшенно радий тебе бачити. Я й не знав, що ти в Лендінгу. Ти коли приїхав?

— Учора ввечері,— коротко відповів я і підвівся привітатись.

Він міцно потиснув мені руку і знаком показав назад на крісло.

— Страшенно радий тебе бачити,— повторив він, і його видовжене стомлене іржаво-червонясте старе обличчя з яструбиним носом освітила усмішка.— Ти давно тут чекаєш? Чому не звелів тому бовдурові збудити мене, щоб я не вилежувався мало не до вечора? Давненько я не бачив тебе, Джеку.

— Так,— погодився я,— давненько.

Воно й справді було так. Востаннє він бачив мене тоді серед ночі. З Хазяїном. І з мовчанки після моїх слів я зрозумів, що він теж пригадує. Почав пригадувати вже по тому, як заговорив про це. Потім я зрозумів, що він жене від себе цей спомин. Він не хотів пам’ятати.

— Атож, давненько,— сказав він, і собі сідаючи, так наче й не пригадував нічого.— Ти б усе-таки частіше приїздив. Чом не провідати час від часу давнього приятеля? Ми, старі, любимо, щоб нам приділяли трохи уваги.

Він усміхнувся, і я не мав чим відповісти на ту усмішку.

— Ет чорт,— мовив він і підхопився з крісла, не рипнувши жодним суглобом.— Ти бачиш, зовсім забув, що таке гостинність. У тебе ж, мабуть, сухо в горлянці, як у Енді Джексона в порохівниці. Для справжньої доброї чарки, може, й трохи зарано, а от ковток джину з тоніком ще не шкодив нікому. Принаймні не нам з тобою. Нас із тобою нічим не візьмеш, чи не так, Джеку?

Перш ніж я встиг відповісти, він уже йшов до шнура з китицею, щоб подзвонити.

— Та ні, дякую,— мовив я.

Він подивився на мене згори вниз, і по обличчю його перебігла ледь помітна тінь розчарування. Та потім знову з’явилась усмішка — добра, чесна, ікласта чоловіча усмішка,— і він сказав:

— Е, чого там, хильнемо трохи. Це ж така подія. Я хочу відзначити твої відвідини.

Він ступив ще крок до шнура, та я відказав:

— Ні-ні, дякую.

Він на мить спинився й знову поглянув на мене згори, і рука його завмерла на півдорозі до шнура. Потім він опустив руку й повернувся до свого крісла, нібито ледь-ледь похиливши плечі,— чи, може, то мені просто здалося.

— Ну що ж,— мовив він, зобразивши на обличчі бліду подобу усмішки.— Сам я не питиму. Хай мене бадьорить розмова з тобою. То що там у тебе?

— Та нічого особливого,— відповів я.

Я подивився в сутінь, туди, де він сидів, і подумав: щось же тримає так рівно ці старі плечі й так високо цю стару голову. І запитав себе, що ж воно таке. А ще запитав себе, чи правда все-таки те, що я розкопав. Я дивився на нього й не хотів, щоб це була правда. Я всім серцем бажав, щоб це була неправда. І мені раптом спало на думку, що я міг би випити з ним джину з тоніком, і побалакати, і нічого йому не сказати, а тоді повернутися до міста й доповісти Хазяїнові, що мої відомості не підтвердились. Хазяїнові довелося б це проковтнути. Він би, звісно, рвав і метав, але врешті зрозумів би, що тут він мені не указ. На той час я б знищив і папери міс Літлпо. Я ж міг усе це зробити.

Але мені треба було знати. Навіть коли в мене майнула ота думка піти, ні про що не питаючи, я знав, що мені треба знати правду. Бо правда — то страшна річ. Ти легенько ступаєш у неї ногою — і нічого. Та досить зайти трохи далі, як відчуєш, що тебе затягує, наче у відпливну хвилю чи у вир. Спочатку помалу, поступово, так що ти ледве й помічаєш це, а потім зненацька — посмик, запаморочливий вихор і стрімке падіння в чорний морок. Бо є і морок правди. Кажуть, це жахливо — сподобитися ласки божої. Тепер я ладен цьому повірити.

Отож я подивився на суддю Ірвіна, і він раптом сподобався мені дужче, ніж будь-коли за багато років,— такі прямі були його старі плечі й така щира ота ікласта усмішка. Але я знав, що мені треба знати правду.

І тому, поки він допитливо вдивлявся в моє обличчя,— бо, певне, воно таки спонукало до цього,— я не відводив очей.

— Я сказав «нічого особливого»,— знов озвався я.— Та дещо все-таки є.

— Кажи,— звелів він.

— Суддя,— почав я,— ви знаєте, на кого я працюю.

— Знаю, Джеку,— відповів він,— але забудьмо на час про це і просто посидьмо. Не можу сказати, що мені до вподоби Старк, але я не такий, як більшість наших знайомих на Алеї. Я можу поважати людину, а він — людина. Був час, коли я мало не пристав до нього. Він бив вікна і пускав до нас свіже повітря. Але…— Суддя сумовито всміхнувся й похитав головою.— Але мене почало непокоїти, чи не завалить він так і весь будинок. Та й деякі його методи непокоїли. І тому…— Він не докінчив і тільки ледь помітно знизав плечима.

— І тому,— докінчив я за нього,— ви перейшли на бік Макмерфі.

— Джеку,— сказав він,— у політиці завжди стоїть питання вибору, а людина не сама вибирає. І за вибір неодмінно треба платити. Ти це знаєш. Ти зробив свій вибір і знаєш, чого він тобі коштує. Платити треба завжди.

— Так, але ж…

— Джеку, я тебе не осуджую,— мовив він.— Я вірю тобі. Час покаже, хто з нас помиляється. А поки що, Джеку, хай це не стає між нами. Якщо я тієї ночі не стримався, то перепрошую. Щиро перепрошую. Мені було потім тяжко на душі.

— Ви кажете, вам не до вподоби Старкові методи,— промовив я.— Ну, то я вам дещо розповім про методи Макмерфі. Ось послухайте, до чого він докотися…— І я понісся, загуркотів, мов трамвай з несправними гальмами, що зірвався на крутому спуску. Я розповів йому, до чого докотився Макмерфі.

Він сидів і слухав.

Потім я спитав:

— Ну як, гарно?

— Ні,— мовив він і похитав головою.

— Негарно,— сказав я.— І ви можете це припинити.

— Я? — запитав він.

— Макмерфі послухається вас. Мусить послухатися, бо ви один з небагатьох друзів, які ще в нього лишилися, а Хазяїн уже наступає йому на пʼяти. Якби він справді мав у руках щось істотне, то покінчив би з Хазяїном і без цього торгу. Але він знає, що руки в нього порожні. І можете мені повірити: якщо дійде до суду, Хазяїн дасть йому справжній бій. Ота Сібіл Фрей — звичайнісінька доморощена шльондра, і довести це нам буде за іграшку. Ми виставимо свідками цілу футбольну команду, плюс легкоатлетичну команду, плюс водіїв усіх ваговозів, що їздять по шосе номер шістдесят дев’ять повз будинок її татуся. Якщо ви порадите Макмерфі взятися за розум, він ще, може, матиме шанси врятувати свою шкуру. Але майте на увазі, я нічого не обіцяю. Поки що ні.

Якусь хвилю, поки все, що я сказав, помалу, наче крізь лійку, точилося в той старий, гарної форми череп, були тільки сутінь, і тиша, і ледь чутний дух залежаного сиру. Потім суддя повільно похитав головою.

— Ні,— мовив він.

— Слухайте,— сказав я,— тій шльондрі Сібіл щось дістанеться. Ми про це подбаємо, якщо на неї не нападе манія величі. Звісно, натомість їй доведеться підписати невеличку заяву. Не приховаю од вас і того, що наша сторона запасеться письмовими свідченнями інших її дружків — так, про всяк випадок, щоб вона не викинула якогось коника. Їй пропонують цілком чесну угоду, запевняю вас.

— Не в тому річ,— мовив він.

— То в чому ж, суддя? — запитав я і почув у своєму голосі благальні нотки.— В чому, скажіть?

— Це справа Макмерфі. Можливо, він обрав хибний шлях. Як на мене, то хибний. Але це його справа. Я в такі речі не втручаюся.

— Подумайте, суддя,— умовляв я.— Не поспішайте відповідати, подумайте як слід.

Він похитав головою.

Я підвівся.

— Мені вже треба бігти,— сказав я.— А ви подумайте. Я прийду завтра, і ми про це поговоримо. Завтра й дасте відповідь.

Він утупив у мене свої жовті агати й знову похитав головою.

— Приходь завтра, Джеку. І завтра, і будь-коли. Але відповідь я даю тобі сьогодні.

— Я прошу вас, суддя, зробіть мені ласку. Не вирішуйте нічого до завтра.

— Ти, Джеку, розмовляєш зі мною так, ніби я сам не знаю, чого хочу. А це чи не єдине, чого я навчився за свої сім десятків літ. Знати, чого я хочу. Але ти завтра однаково приходь. І не будемо говорити про політику.— Він раптом широко махнув рукою вбік, наче змітав щось зі столу.— К бісу ту політику! — весело вигукнув він.

Я поглянув на нього і, хоч з обличчя його ще не зійшла жартівлива гримаса удаваної огиди, і рука, відкинута вбік, на якусь мить завмерла в повітрі, я вже знав, що це — кінець. То не був перший обережний крок у воду й навіть не рівна тяга скраю водоверті. То був приголомшений посмик і провал у самісінький вир. Я мав знати, що так воно й буде.

Дивлячись на нього, я промовив майже пошепки:

— Я просив вас, суддя. Я мало не благав вас.

На його обличчя набіг вираз легкого подиву.

— Я намагався вас умовити,— сказав я.— Благав вас.

— Про що це ти? — запитав він.

— Чи ви чули коли-небудь,— почав я, як і перед тим, мало не пошепки,— про чоловіка на прізвище Літлпо?

— Літлпо? — перепитав він і наморщив лоба, силкуючись пригадати.

— Мортімер Л. Літлпо,— сказав я.— Не пам’ятаєте?

Шкіра в нього на лобі збіглася ще дужче, утворивши глибоку, схожу на кривий знак оклику складку між навислими іржавими бровами.

— Ні,— відказав він і похитав головою,— не пам’ятаю.

І він таки не пам’ятав. Я був певен, що не пам’ятав. Навіть і не пам’ятав того Мортімера Л. Літлпо.

— Ну гаразд,— допитувався я далі,— а компанію «Амерікен електрік пауер» ви пам’ятаєте?

— Та звісно. Як же мені не пам’ятати? Я десять років був у них юрисконсультом.— Він і оком не змигнув.

— А пригадуєте, як ви дістали ту посаду?

— Стривай, зараз…— почав він.

Я бачив, що він і справді не може отак ураз відповісти, що він сягнув думкою в минуле, намагаючись пригадати. Нарешті, випроставшись у кріслі, він сказав:

— Так, звичайно, пригадую. Через такого собі містера Сеттерфілда.

А ось тепер він змигнув. Гачок зачепився за живе, і я це помітив.

Я почекав цілу довгу хвилину, дивлячись на нього, а він дуже рівно сидів у кріслі й не відводив погляду.

— Суддя,— тихо спитав я,— ви не передумаєте? Щодо Макмерфі?

— Я ж тобі сказав,— відповів він.

Потім я почув, як він дихає, і мені над усе в світі захотілося знати, що там за думки у нього в голові, чому він сидить так прямо й дивиться мені у вічі, коли гачок уже боляче уп’явся в тіло.

Я ступив до крісла, в якому сидів перед тим, і підняв з підлоги свій великий конверт. Тоді підійшов до судді й поклав конверта йому на коліна.

Він подивився на конверт, не торкаючись його. Потім твердо й прямо поглянув на мене своїми жовтими агатовими очима, в яких не було й тіні подиву. Нарешті, ні слова не кажучи, розкрив конверта й прочитав папери, що їх вийняв звідти. Світла було замало, та, читаючи, він не нахилявся. Він підносив ті папери, один по одному, ближче до очей. Читав він дуже повільно. Потім так само повільно поклав останній аркуш на коліна.

— Літлпо…— проказав замислено і вмовк.— А ти знаєш,— раптом зачудовано мовив він,— ти знаєш, я навіть ім’я його забув. Слово честі, навіть ім’я забув.— І знову вмовк.— Тобі не здається дивним,— спитав він трохи згодом,— що я навіть ім’я забув?

— Та мабуть,— озвався я.

— Ти знаєш,— сказав він тим самим зачудованим тоном,— я тижнями… а то й місяцями… навіть не згадував про…— і легенько тицьнув у папери ще міцним, по-старечому набряклим пальцем,— …про це.

Він з хвилину мовчав, заглибившись у свої думки. Потім сказав:

— Знаєш, іноді… і то подовгу… мені здається, ніби нічого цього й не було. А як і було, то не зі мною. Може, з кимось іншим, але не зі мною. Потім я згадую і в першу мить кажу собі: ні, зі мною такого не могло статися.— Він поглянув мені просто у вічі.— А от сталося.

— Таки сталося,— мовив я.

— Атож,— кивнув він,— одначе мені й досі не віриться.

— Мені також,— мовив я.

— Дякую хоч за це, Джеку,— сказав він і криво посміхнувся.

— Думаю, ви знаєте, який буде наступний хід? — спитав я.

— Думаю, що знаю. Твій роботодавець спробує натиснути на мене. Шантажувати мене.

— «Натиснути» — краще слово,— зауважив я.

— Мене вже не ваблять гарні слова. Живеш, живеш серед слів, а тоді раптом старієш, і залишаються самі речі, а слова втрачають сенс.

Я знизав плечима.

— Діло ваше,— сказав я.— Але ви мене зрозуміли.

— Невже ти не знаєш,— та й роботодавцеві твоєму слід би знати, коли він вважає себе юристом,— що все оце,— і суддя знов легенько тицьнув пальцем у папери,— не пройде? В суді. Адже минуло майже двадцять п’ять років. І ви не зможете виставити жодного свідка. Крім отієї старої Літлпо. Але й це нічого вам не дасть. Усі вже повмирали.

— Крім вас, суддя,— сказав я.

— У суді це не пройде.

— Але ж ви живете не в суді. Ви не вмерли і живете в світі, серед людей, і люди мають про вас певну думку. Ви не така людина, суддя, яка стерпить, щоб про неї думали інакше.

— Вони не можуть думати інакше! — вигукнув він, аж подавшись уперед.— Бог мені свідок, не мають права. Я завжди чинив як годиться, чесно виконував свій обов’язок, я…

Я перевів погляд з його обличчя на папери в нього на колінах. Він помітив це і також поглянув униз. Мова його урвалась, і він обережно торкнувся пальцем паперів, наче хотів пересвідчитись, чи вони справді є. Потім дуже повільно звів очі на мене.

— Твоя правда,— сказав він.— І це теж вчинив я.

— Атож,— підтвердив я,— ви.

— Старк про це знає?

Я намагався збагнути, що ховається за тим запитанням, але марно.

— Ні, не знає,— мовив я.— Я сказав йому, що нічого не розповім, поки не побачуся з вами. Розумієте, мені треба було впевнитися самому.

— У тебе делікатна душа,— сказав він.— Як на шантажиста.

— Не доходьмо до образ. Можу тільки сказати, що ви самі захищаєте шантажиста.

— Ні, Джеку,— тихо промовив він,— я не захищаю Макмерфі. Можливо…— Він завагався.— Можливо, я захищаю себе.

— Тоді ви знаєте, як це зробити. І я нічого не скажу Старкові.

— А може, ти й так не скажеш.

Він промовив це ще тихіше, і в мене майнула думка, що він може схопити якусь зброю — стіл був поруч нього — або й просто навалитися на мене. Він, звісно, старий, але зітнутися з ним — не жарт.

Певне, він угадав мою думку, бо раптом похитав головою, усміхнувся й сказав:

— Та ні, не тривожся. Боятися тобі нічого.

— Ну ось що…— сердито почав я.

— Я нічого тобі не зроблю,— провадив він. А тоді додав замислено: — Але я міг би стримати тебе.

— Якби стримали Макмерфі,— сказав я.

— Куди простіше.

— Як це?

— Я міг би просто…— почав він,— міг би просто сказати тобі щось…— Він замовк, а тоді зненацька підвівся з крісла, і папери впали з його колін на підлогу.— Але не скажу,— весело докінчив він і посміхнувся просто мені в обличчя.

— Не скажете чого?

— Е, пусте,— з посмішкою мовив він і жартівливо махнув рукою, ніби відмітаючи цю тему.

Я стояв розгублений. Усе це не вкладалося в голові. Не годилось йому бути таким упевненим, жвавим і веселим, коли біля його ніг лежали ті викривальні документи. А він хоч би що.

Я нахилився позбирати папери, і він спостерігав те з висоти свого зросту.

— Суддя,— мовив я,— я прийду завтра. А ви все обміркуйте і завтра скажете мені своє рішення.

— Та все вже вирішено.

— Ви ще…

— Ні, Джеку.

Я рушив до дверей.

— Я прийду завтра,— сказав ідучи.

— Ну звісно, звісно. Ти приходь. Але я вже вирішив.

Не попрощавшись, я вийшов у передпокій. Та коли вже торкнувся рукою надвірних дверей, почув його голос: він покликав мене на ім’я. Я повернувся й ступив кілька кроків назад. Він уже стояв у передпокої.

— Я ще хотів тобі сказати ось що,— мовив він.— 3 тих цікавих документів я довідався про одну річ, якої досі не знав. Я виявив, що мій давній друг губернатор Стентон поступився своєю честю, взявши мене під захист. Не знаю, радіти мені з цього чи сумувати. Приємно знати про таку прихильність до мене, але гірко подумати, чого вона йому коштувала. Мені він нічого не сказав. То був найвищий прояв великодушності. Хіба ні? Ніколи ані слова.

Я пробурмотів щось: авжеж, мабуть, що так.

— Я просто хотів, щоб ти знав це про губернатора. Що на той хибний крок його штовхнула доброчесність. Щира прихильність до друга.

На це я вже ніяк не озвався.

— Я подумав, що тобі слід про це знати,— сказав він.

— Гаразд,— мовив я, а тоді, відчуваючи на собі погляд його жовтих очей та спокійну усмішку, відчинив двері і вийшов на яскраве денне світло.

Я йшов Алеєю додому, а навколо була така сама пекельна жарота. Я розмірковував, чи не піти мені скупатися, чи, може, сісти в машину, повернутись до міста й сказати Хазяїнові, що суддю Ірвіна не похитнути. Потім вирішив, що з цим можна почекати й до завтра. Почекати хоч би тому, що суддя ще може й передумати. А скупатися краще пізніш. Тепер було надто жарко навіть купатися. Отож я вирішив прийняти вдома душ і полежати, поки спаде спека, а вже тоді піти до моря.

Я прийняв душ, ліг і заснув.

Прокинувся я вмить і рвучко сів на ліжку. Сон з мене наче вітром здуло. У вухах і досі дзвенів той звук, що збудив мене. Я зрозумів, що то був крик. Потім він розлігся знову. Гарне дзвінке срібне сопрано.

Я зіскочив з ліжка, кинувся до дверей, згадав, що я голий, схопив халат і вибіг у передпокій. Від материної кімнати долинали якісь звуки, потім наче стогін. Двері були відчинені, і я влетів у кімнату.

Вона сиділа на краю ліжка напіводягнена, стискаючи в руці трубку білого телефону, що стояв поруч на тумбочці, дивилася на мене безтямними розширеними очима й раз у раз монотонно стогнала. Я підійшов до неї. Вона упустила трубку на підлогу, ткнула на мене пальцем і закричала:

— Це все ти, ти, це ти його вбив!