Все королівське військо

— Що? — запитав я.— Що таке?

— Ти вбив його!

— Кого вбив?

— Ти вбив його! — І вона зайшлась істеричним сміхом. Я схопив її за плечі й почав трусити, намагаючись угамувати той сміх, але вона дряпалась і відштовхувала мене. Потім на мить замовкла, щоб звести дух, і в короткій тиші я почув сухе клацання в телефонній трубці — сигнал, щоб її поклали на важіль. Та його одразу ж заглушив новий вибух безтямного сміху.

— Замовч! Замовч! — гримнув я.

Вона раптом утупилася в мене так, наче тільки-но побачила. Потім уже тихіше, але з притиском повторила:

— Ти вбив його, ти вбив його.

— Кого вбив? — труснувши її, запитав я.

— Свого батька,— сказала вона,— свого батька. О боже, ти вбив його!

Отак я про це дізнався. У першу мить я просто занімів. Коли в тебе влучить великокаліберна куля, ти, може, й крутнешся дзигою, але нічого не відчуєш. У першу мить. До того ж я мусив щось робити. З матір’ю було погано. У дверях уже з’явилося двоє чорних облич — куховарки й служниці,— і я гарикнув, щоб вони не витріщались, а мерщій викликали доктора Бленда. Тоді підхопив з підлоги й кинув на важіль телефонну трубку, щоб вони могли подзвонити знизу, і, пустивши на хвильку матір, захряснув двері від тих усевидющих, усепроникних очей.

Коли материн стогін чи сміх уривався, вона починала говорити. Як вона кохала його, і як він був єдиним, кого вона кохала в своєму житті, і як я його вбив, як я вбив свого рідного батька, і всяке таке інше. Вона говорила, стогнала і сміялася, аж поки приїхав доктор Бленд і зробив їй укол. Стоячи з другого боку ліжка над матір’ю, яка вже ледь чутно стогнала й бурмотіла, він звернув до мене своє сіре совине обличчя з сивою борідкою і сказав:

— Джеку, я пришлю медсестру. Дуже надійну жінку. І щоб більше ніхто сюди не заходив. Ви мене зрозуміли?

— Так,— відповів я, бо зрозумів і його, і те, що він добре зрозумів суть материної безладної балаканини.

— Ви побудьте тут, поки з’явиться сестра,— додав він,— і нікого сюди не пускайте. І сестра хай нікого не пускає, поки я не приїду й не побачу, що ваша мати прийшла до тями. Нікого.

Я кивнув головою і провів його до дверей кімнати.

Уже після того як він попрощався, я на хвилинку затримав його.

— Докторе,— спитав я,— що сталося з суддею? Я не зрозумів до ладу з материних слів. Удар?

— Ні,— відказав він, пильно вдивляючись в моє обличчя.

— А що ж тоді?

— Він застрелився,— сказав лікар, і далі не відводячи погляду від мого обличчя. Але одразу ж додав сухим професійним тоном: — Певне, причину слід шукати в погіршенні здоров’я. Він став підупадати на силі. Така діяльна людина… спортсмен… Дуже часто…— Тепер він говорив ще сухіше й відчуженіше.— Дуже часто така людина не хоче змиритися зі своїми обмеженими можливостями в похилих літах. Атож, я певен, що причина саме в цьому.

Я мовчав.

— До побачення, Джеку,— сказав лікар і, відвівши від мене погляд, рушив через передпокій до сходів.

Він уже ступив на сходи, коли я гукнув його:

— Докторе!..— І побіг за ним. А наздогнавши його, спитав: — Докторе, як він вистрілив? Тобто в яке місце? Не в голову?

— Просто в серце,— сказав він. І додав: — 3 нуль тридцять восьмого автоматичного. Дуже чиста рана.

Лікар пішов униз, а я стояв біля сходів і думав про те, що небіжчик вистрілив собі в серце — дуже чиста рана,— а не в голову, коли дуло вкладають у рот і постріл пропалює м’яке піднебіння й розтрощує череп, як сире яйце. Я стояв і відчував велику полегкість від того, що в нього така гарна, чиста рана.

Потім я пішов до своєї кімнати, схопив сяку-таку одіж і повернувся до матері, зачинивши за собою двері. Там я одягся й сів біля пишного ліжка з балдахіном, де вгорнуте в мережива материне тіло здавалося зовсім маленьким. Я побачив, які зів’ялі в неї груди і яке змарніле й сіре обличчя. Рот був трохи розтулений, і з нього вихоплювалося важке дихання. Я ледве впізнавав це обличчя. Ні, не таке обличчя було у яснокосої дівчини в салатовому платті, яка сорок років тому стояла поруч з кремезним чоловіком у темному костюмі на ганку робітничої крамниці в одному з глухих лісопромислових містечок Арканзасу, де виск циркулярних пилок віддавався в голові, мов ушкоджений нерв, і червонозем на порубах вкривався зеленню й парував під весняним сонцем. Не таке обличчя жагуче й відчайдушно дивилося на чоловіка з яструбиним носом і палкими очима десь у миртовій алеї, потаємному сосновому гайку чи в кімнаті із зачиненими віконницями. Тепер це було старе обличчя. І мені стало дуже жаль його. Я нахилився над ліжком і взяв мляву материну руку, що нерухомо лежала на простирадлі.

Я тримав її руку в своїх і намагався уявити собі, як би все було, коли б у те глухе містечко в Арканзасі поїхав не Вчений Прокурор, а його друг. Ні, мабуть, це нічого не змінило б, подумав я, згадавши, що на той час Монті Ірвін був одружений з калікою, своєю першою дружиною, яка впала з коня, кілька років пролежала в ліжку, а потім тихо вмерла, зникла з очей і з пам’яті в Лендінгу. І, певна річ, Монті Ірвіна стримувало почуття обов’язку перед немічною дружиною: він не міг розлучитися з нею і оженитися на іншій. Тим-то й не одружився з дівчиною із жагучими западинками на шоках, тим-то й не пішов до свого друга Вченого Прокурора й не сказав йому: «Я кохаю твою дружину»; та й після того, як чоловік про все дізнався,— а він напевне дізнався, бо що ж би ще змусило його піти з дому й стільки років поневірятися по вбогих закутках та горищах,— Монті не одружився з нею. Він і тоді ще мав дружину, до якої, через її каліцтво, був прикутий якимсь викривленим уявленням про честь. Потім моя мати знову вийшла заміж. Мабуть, саме тоді до їхніх почуттів домішалася гіркота, почалися страшні сварки, але таємні зустрічі й палкі втіхи не припинились. Нарешті його немічна дружина померла. Чому вони тоді не одружилися? Може, не захотіла мати, щоб покарати його за своє довге чекання. Чи, може, на той час їхнє життя вже набуло певного укладу, з якого вони не могли вирватися. Так чи так, а невдовзі він привіз дружину із Саванни, яка не дала йому нічого — ні грошей, ні щастя — і через деякий час також померла. То чом вони не одружилися тоді?

Зрештою я відкинув це запитання. На думку мені спадала тільки така відповідь: на той час, коли ми усвідомимо той уклад, в який увійшло наше життя, і визначення, що його ми самі собі дали, вже запізно розривати пута. Усе, що нам залишається,— це жити в рамках того визначення, наче в’язень у клітці, де він не може ні лягти, ні встати, ні сісти, а підвішений ім’ям закону на розвагу юрбі. Одначе те визначення, що його ми собі даємо,— це ж ми самі і є. І щоб звільнитися від нього, ми маємо створити нове «я». Та як може «я» створити нове «я», коли «я», яким воно є,— це єдиний матеріал, з якого можна зробити нове «я»? Принаймні так трактував я тоді їхні стосунки.

Як я сказав, я відкинув те запитання, відкинув і відповідь, яку намагався дати на нього, а просто тримав мляву материну руку в своїй, дослухався до тяжкого дихання, дивився на змарніле обличчя і думав про те, що в крику, який збудив мене від сну, була ясна, прекрасна, срібна чистота почуття. То був, як я зрозумів, щирий крик похованої душі, що їй в ту мить уперше за багато років випало вилити себе. Мабуть, вона таки любила Монті Ірвіна. Раніше я думав, що вона ніколи нікого не любила. Отож, тримаючи її руку, я почував до неї не тільки жаль, а й щось ніби любов, бо вона таки любила когось.

Невдовзі з’явилася медсестра, і я міг піти з материної кімнати. Потім завітала навідати матір місіс Деніел, сусідка судді Ірвіна. То її телефонний дзвінок приніс матері сумну звістку. Десь надвечір місіс Деніел почула постріл, але не надала йому значення, поки з Ірвінового дому не вибіг, репетуючи, кольоровий слуга. Разом з ним вона зайшла в будинок і побачила суддю в бібліотеці, у великому шкіряному кріслі, з пістолетом на колінах; голова його лежала на лівому плечі, а на лівій вилозі білого піджака розпливалася кривава пляма. Місіс Деніел мала що розказати і оце подалася по знайомих, не проминаючи жодного будинку на Алеї. Бона виклала мені всю ту історію, зробила марну спробу вивідати щось про мої денні відвідини судді й про материне нездужання (вона, звичайно, почула по телефону крик), а тоді, не дуже збагатившись додатковими відомостями, вирушила з візитом до наступного порту.

Близько сьомої приїхав Молодий Адміністратор. Він уже знав про смерть судді Ірвіна, але мені довелося повідомити його про матір. Без будь-яких церемоній, навпростець, я сказав йому, щоб він не заходив до її кімнати. Потім ми вдвох пішли на бічну веранду і мовчки випили. Його присутність заважала мені не більше, ніж якби він був тінню.

Через два дні суддю Ірвіна поховали на цвинтарі біля церкви, під дубом, обвішаним примарними гірляндами іспанського моху. Перед тим, ще в будинку, я пройшов разом з усіма повз труну й поглянув згори вниз на його мертве обличчя. Яструбиний ніс здавався тонким, як папір, і майже прозорим. Шкіра втратила свій червонястий колір, і на щоках виднілася лише соромлива рожева барва, накладена в похоронному бюро. Зате шорстка руда чуприна, тепер ніби ще рідша, наелектризовано, кожна волосина сама по собі, дибилася над високим опуклим черепом. Люди проходили вервечкою, дивилися в труну, перемовлялись пошепки й ставали в кінці вітальні під пальмами в шапликах, приставленими туди з сумної нагоди. Отак самий факт смерті судді непомітно розчинився в житті громади, як манюсінька крапля чорнила, що впала у склянку води. Вона розпливається усе ширше й ширше навколо агресивного осереддя, дедалі розріджує його, блідне й тане, аж поки від неї не лишається і сліду.

Потім я стояв на цвинтарі, поки завершувалось поховання і земля — суміш піску та чорного поверхневого перегною — летіла з лопат у яму, де лежав суддя Ірвін. Я думав про те, як він забув навіть ім’я Мортімера Л. Літлпо, забув, що той колись існував, але як сам Мортімер ніколи не забував про нього. Мортімер залишив цей світ понад двадцять років тому, але він не забув судді Ірвіна. Згадуючи про лист у сестриній скрині, він шкірився в безплотній посмішці, безгучно хихотів і чекав. Мортімера Л. Літлпо вбив суддя Ірвін. Але кінець кінцем і Мортімер убив суддю Ірвіна. Чи не Мортімер? Чи то я його вбив? Можна було подивитись на це і так. Повертаючи цю думку на всі боки, я міркував про свою відповідальність. Я мав усі підстави вважати, що її на мені немає, так само як і на Мортімері. Мортімер убив суддю Ірвіна тому, що суддя Ірвін убив його, а я вбив суддю Ірвіна тому, що суддя Ірвін створив мене, і з цього погляду можна було сказати, що й Мортімер, і я стали однаковими знаряддями уповільненого, але невідворотного самознищення судді Ірвіна. Бо і вбивство, і творення можуть бути злочином, що карається смертю, і смерть завжди настає від власної руки злочинця, і кожна людина є самогубцем. Якби людина вміла жити, вона б ніколи не вмирала.

Яму закидали, зверху насипали акуратний заокруглений горбочок і покрили його килимком ядучо-зеленої штучної трави, бо на цвинтарі, в густій тіні замшілих дерев, з-під злежаного листя ніколи не пробивалось і бадилинки живої. Потім я, слідом за іншими, пішов геть, залишивши небіжчика під тим зеленим моріжком, витвором фантазії трунарів, що оберігав уразливі душі від видовища сирої землі, навіював думку, ніби нічого не сталося, і в такий спосіб приховував глибинне значення життя і смерті.

Отож я залишив там свого батька й пішов Алеєю додому. На той час я вже звик думати про нього як про батька. А це означало, що я давно відвик вважати своїм батьком чоловіка, який був колись Ученим Прокурором. І коли дізнався, що не він мій батько, мені аж ніби полегшало на душі. Я завжди відчував на собі прокляття його слабодухості або того, в чому я вбачав слабодухість. Він мав гарну й палку молоду дружину, але інший відбив її у нього й став батьком його дитини, а він не спромігся ні на що більше, як піти з дому, залишивши їй усе, що мав, заповзти в якусь брудну нору й відлежуватись там, наче поранена тварина, марнуючи свій розум і силу на безпорадну побожну маячню. Він був доброю людиною. Але його добрість нічого мені не говорила, крім хіба того, що я нею жити не можу. А мій новий батько не був добрим. Він наставив роги другові, зрадив дружину, взяв хабара, штовхнув, хоча й несамохіть, людину на смерть. Зате він робив добро. Він був справедливим суддею. Він високо тримав голову. Навіть останнього свого дня. Він не сказав мені: «Слухай, Джеку, ти цього не зробиш… не зможеш… бо розумієш… я твій батько».

Ну що ж, я проміняв доброго слабодухого батька на недоброго й сильного духом. І не почував себе в програшу. Коли я йшов Алеєю з похорону, мені було жаль суддю, проте загалом, як на мій розсуд, цей обмін цілком задовольняв мене. Та потім я пригадав отого другого старого, що, нахилившись у брудній кімнаті над схибнутим циркачем, підносив шоколадку до його мокрого від сліз обличчя; пригадав і малого хлопчика на килимку перед каміном та кремезного чоловіка в чорному костюмі, що, нахилившись до нього, казав: «Але зараз тільки шматочок, а от після вечері…» І мені вже стало важко визначити, що я почуваю.

Тоді я облишив спроби дійти певного висновку. Не було ніякого сенсу зважувати свої почуття до них, бо я втратив їх обох. Звичайно людина втрачає одного батька, але в мене все так химерно склалося, що я втратив одразу двох. Я розкопав правду, а правда завжди вбиває батька, чи то він добрий і слабодухий, чи то недобрий і сильний духом, і ти залишаєшся сам на сам із собою й зі своєю правдою і вже ніколи ні про що не спитаєш у тата,— та й він і сам нічого не знав, а тепер ще й мертвісінький, як колода.

Наступного дня, коли я вже повернувся до столиці, мені подзвонили з Лендінга. Якийсь містер Петтас, що, як виявилося, був виконавцем духівниці судді. З його слів випливало, що все майно небіжчика, за винятком невеликих подарунків слугам, відписано мені. Я став єдиним спадкоємцем маєтку, що його суддя Ірвін колись давно врятував ціною єдиного за все своє життя безчесного вчинку, того самого вчинку, за який я, непідсудне знаряддя справедливості, націлив у його серце пістолет.

Усе це здавалося таким безглуздим і таким логічним, що, поклавши телефонну трубку, я зайшовся сміхом і ніяк не міг спинитися. Та ще перед тим, як спинився, я помітив, що зовсім не сміюсь, а ридаю і весь час повторюю: «Бідолашний старий мудак… бідолашний старий мудак…» Так наче скресла крига після довгої зими. А зима була довга.

Розділ девʼятий

Після тяжкого удару чи кризи, коли минає перший струс і нерви перестають сіпатися й щеміти, ти пристосовуєшся до нового стану речей, і тобі здається, що всі можливі переміни вже позаду. Ти звикаєшся з цією думкою і проймаєшся впевненістю, що нова рівновага буде довіку. Після смерті судді Ірвіна, повернувшись до столиці, я почував себе саме так. Мені здавалося, що історія дійшла кінця, що гру, розпочату багато років тому, дограно, лимон вичавлено до решти. Та коли й можна бути певним чогось, то тільки того, що жодна історія не має кінця, бо історія, яку ми вважаємо закінченою, є лише розділом іншої історії, якій нема кінця, і дограно не гру, а лише партію, що їх у грі ще багато. Коли гру припиняють, то тільки через те, що настає темрява. Але до кінця ще далеко.

Не скінчилась і та невеличка гра, яку вів Хазяїн. Та я про неї майже забув. Як забув і про те, що історія судді Ірвіна, яка здавалася такою довершеною сама в собі, була лише розділом у довшій історії Хазяїна, а його історія ще не закінчилася та й сама становила лише розділ в іншій, ще розлогішій історії.

Коли я зайшов, Хазяїн подивився на мене через стіл і сказав:

— Хай йому чорт, той негідник таки вислизнув з моїх рук.

Я промовчав.

— Я ж не казав тобі налякати його до смерті, а тільки пристрашити.

— Він не злякався,— мовив я.

— Якого ж біса він таке встругнув?

— Я казав тобі ще тоді, як заварювалася ця каша, що він не злякається.

— То чого ж він це утнув?

— Я не хочу цього обговорювати.

— Ні, чого він це утнув?

— К бісу! — огризнувся я.— Кажу ж тобі, я не хочу про це говорити.

Хазяїн здивовано глянув на мене, тоді підвівся і вийшов з-за столу.

— Пробач,— сказав він і поклав мені на плече свою важку руку.

Я відсунув плече.

— Пробач,— повторив він.— Ти ж свого часу водив з ним дружбу, еге?

— Так,— відказав я.

Він сів на край стола, підняв велике коліно і зчепив на ньому руки.

— А от Макмерфі ще є,— мовив замислено.

— Еге ж, Макмерфі є, але якщо тобі треба ще під когось копати, пошукай собі іншого копача.

— Навіть під Макмерфі? — спитав він жартівливим тоном, якого я не схотів помітити.

— Навіть під Макмерфі,— відрубав я.

— Слухай,— сказав він,— ти ж не кидаєш мене?

— Ні, тільки деякі справи.

— Але ж то була правда, хіба ні?

— Що?

— Ну, що там, у біса, було за суддею.

Цього я не міг заперечувати. Я мусив сказати «так». Отож кивнув головою і сказав:

— Так, правда.

— Ну? — запитав він.

— Я все сказав.

Хазяїн сонно роздивлявся мене з-під звислого чуба.

— Хлопче,— мовив він поважно,— ми з тобою вже давно в одному запрягу. Сподіваюсь, і надалі будемо тягти разом, усю дорогу. Ми, хлопче, по вуха в цьому, обидва, і ти, і я.

Я нічого не сказав.

Він і далі роздивлявся мене. Потім промовив:

— Ти не журися. Все владнається.

— Еге ж,— похмуро сказав я,— і ти станеш сенатором.

— Та не про це мова. Я й тепер міг би стати сенатором, якби то було все.

— Що ти хочеш цим сказати?

Він якусь хвилю мовчав і навіть дивився не на мене, а на свої руки, зчеплені на коліні.

— Е, хай йому…— мовив він раптом.— Не будемо про це.— Тоді зненацька пустив коліно, нога ковзнула вниз, важко гупнула об підлогу, і він зіскочив зі стола.— Але хай вони не забувають, Макмерфі і всі інші,— я таки зроблю те, що маю зробити. Богом присягаюся, я це зроблю, хоч би мені довелося переламати їм кістки оцими голими руками.— І він виставив уперед руки з розчепіреними зігнутими пальцями, немов готовими когось схопити. Потім знов зіперся на край стола і промовив, наче сам до себе: — А тут ще той Фрей. Той Фрей…

Він похмуро замовк, і якби Фрей побачив його в цю мить, то дуже зрадів би, що він далеко звідси, на глухій арканзаській фермі, адреси якої ніхто не знає.

Отож історія Хазяїна і Макмерфі, в якій історія судді Ірвіна була лише епізодом, розгорталася далі, одначе вже без моєї участі. Я повернувся до своєї чистенької буденної роботи й просиджував цілі дні в кабінеті, а тим часом непомітно насувалася осінь, і земля, дедалі нахиляючись на своїй осі, помалу виносила моє місце на ній з-під прямовисного, навального, кристалічно-сліпучого жару величезного сонця. Листя на дубах сухо лопотіло на вечірньому вітерці, а за містом, там де кінчалися бетоновані тротуари й тролейбусні лінії, лягала додолу під важкими кривими ножами непрохідна хаща цукрової тростини, і ввечері на вибоїстих дорогах рипіли великі колеса возів, ущерть завалених тим солодкаво-сморідним вантажем, і ген серед пласких чорних полів, оголених ножами, під шафраново-жовтим небом, якийсь негр тужливо співав про свою угоду з Ісусом. На університетському тренувальному полі здоровий плечистий хлопчина з потужним ударом знову й знову бив по м’ячу, вводячи його в гру, і клубок переплетених тіл колихався й совався з боку в бік під крики й владні свистки тренера. А суботніми вечорами над залитою сліпучим світлом прожекторів чашею стадіону лунало: «Том! Том! Том! Ура, Том!» Бо Том Старк мчав з м’ячем, Том Старк проходив краєм, Том Старк таранив захист, і все був Том, Том, Том.

Спортивні оглядачі писали, що він грає, як ніколи. А він тим часом зганяв сто потів із свого татуся. Хазяїн став злий, як непитущий шотландець. Уся канцелярія ходила навшпиньки, стенографістки-друкарки після його диктовки раптом заливалися слізьми над своїми машинками, поважні урядовці, вийшовши з кабінету, однією рукою прикладали хусточку до сполотнілого чола, а другою хапалися за стіни довгої приймальні під поглядами намальованих очей усіх тих мертвих губернаторів у золотих рамах. Тільки на Сейді це ніяк не впливало. Вона все так само випльовувала слова, неначе швачка відкушену нитку, й дивилася на Хазяїна своїми палючими чорними очима, мов примара майбутнього, що наперед зловтішається з наших сподівань.

Єдиним місцем, де Хазяїн на час скидав із себе тягар турбот, лишався стадіон. Іноді і я ходив з ним, і коли Том показував усе, на що він здатен, Хазяїна було не впізнати. Очі його викочувались і блищали, він ляскав мене по спині й тискав, як ведмідь. Проблиски цього захвату ще виявлялися наступного ранку, коли він розгортав недільну газету на спортивній сторінці, але, певна річ, на цілий тиждень його не вистачало. А Том і не думав бодай чимось загладити свою вину перед батьком за весь той клопіт, якого йому завдав. Раз чи два між ними заходила гостра розмова з того приводу, що Том ледарював на тренуваннях і навіть посварився з тренером Біллі Мартіном.

— А тобі що до цього? — запитував Том, широко розставивши ноги посеред оповитої сигарним димом кімнати в готелі, наче моряк на палубі в хитавицю.— Яке тобі діло, і тому Мартінові теж, поки я ще можу їм накидати? А я таки можу, зрозуміло? Я поки що можу накидати кому хочеш, то якого ж тобі ще біса? Я можу накидати кому хочеш, а ти можеш ходити й пишатися. Тобі ж цього треба, хіба ні?

І з цими словами Том виходив і грюкав за собою дверима, а Хазяїн лишався мов родимцем уражений.

— Оце так він зі мною розмовляє,— казав він мені.— Оце так, побий мене бог. Та йому б за це по пиці!..

Але тут Хазяїн пасував. Це було видно й сліпому.

Тим часом він залагодив оту справу із Сібіл Фрей. Я, як уже говорилося, участі в цьому не брав. А скінчилось усе дуже просто й, власне, так, як і мало скінчитися. Підступитися до Макмерфі можна було двома шляхами: через суддю Ірвіна й через Гладуна Ларсона. Хазяїн спробував був натиснути на суддю, але зазнав невдачі. І тоді йому довелося купувати Гладуна. Купити Гладуна не становило труднощів, бо він був ділок. Для нього існував тільки зиск. За кругленьку суму він продав би що завгодно: і свою безсмертну душу, і священний прах рідної матері,— а його давній приятель Макмерфі не був ні тим, ні тим. Якби Гладун сказав Макмерфі вгамуватись і не пнутися в сенатори, той угамувався б, бо сам, без Гладуна, Макмерфі був ніщо.

Хазяїн не мав вибору. Він мусив купувати. Звісно, він міг би укласти угоду із самим Макмерфі й пустити його в сенат, а вже на наступних виборах балотуватися замість нього. Але проти цього було два заперечення. По-перше, Хазяїн втрачав час. Тепер йому була якраз пора йти вгору. Потім він став би всього лише одним із сенаторів, яким під п’ятдесят. А тепер був би чудо-хлопцем, від якого пашить сіркою. Його чекало велике майбутнє. По-друге, якби він дав Макмерфі знов допастися до корита, то всі ті, кого тепер навіть уночі, в затишку власної спальні, проймав холодний піт на саму думку стати Хазяїнові поперек дороги, вирішили б, що можна хвицьнути Хазяїна й лишитися без покари. Вони почали б водити дружбу й мінятися сигарами з прихильниками Макмерфі. А там, дивись, і забирати собі в голову якісь ідеї. Та було й третє заперечення проти угоди з Макмерфі. Чи, власне, не заперечення, а просто обставина. Та обставина, що Хазяїн був такий, який він був. Коли Макмерфі й змусив його до компромісу, то хай би з цього мав зиск хто завгодно, тільки не сам Макмерфі. Отож він і повів торг з Гладуном Ларсоном.

Ішлося не про дріб’язок. Не про земляні горішки. Йшлося про підряд на будівництво медичного центру. Про те, щоб укласти контракт з Ларсоном.

Одначе я до того торгу відношення не мав. Усім клопотався Даффі, бо він уже давно проштовхував це діло і, як видно, мав дістати від Ларсона непоганий шмат пирога. А втім, я його не осуджував. Він тяжко попрацював. Він щулився і спливав потом під лиховісним, пронизливим поглядом Хазяїна, намагаючись накинути йому Гладуна Ларсона. І не його була вина, що угода стала можливою не завдяки його ревним зусиллям, а завдяки випадкові. Отож я не осуджував його за той його шмат пирога.

Усе це діялося в мене за спиною, а може, й перед самими очима, одначе я в ті дні, в міру того як насувалась осінь, мав таке відчуття, ніби поступово віддаляюся від навколишнього світу. Він міг собі йти своєю дорогою, а я волів іти своєю. Чи, точніше, волів би йти своєю дорогою, коли б знав, де вона. Я тішився думкою про звільнення, про те, як скажу Хазяїнові: «Знаєш, Хазяїне, я ушиваюся звідси к бісу й більш не повернусь». Я вважав, що можу дозволити собі таке. Тепер мені не треба було й пальцем ворухнути, щоб мати вранці гарячу булочку та чашку доброї кави. Може, я й не буду багатий-пребагатий, але багатий по-південному, гідно й благородно, буду. Ніхто в нас на Півдні й не хоче бути багатим-пребагатим, бо це, поза всяким сумнівом, непристойно і вульгарно. Тож і я збирався стати багатим по-благородному. Як тільки все з’ясується з маєтком судді. (Якщо колись з’ясується, бо справи його були досить заплутані і це робилося не скоро).

Я збирався стати благородно багатим, бо пожав плоди злочину судді, так само як після материної смерті мав пожати плоди слабодухості Вченого Прокурора — ті гроші, які він залишив їй, коли дізнався правду й пішов собі. От і я зможу піти собі на доходи від давнього злочину судді й жити гарним, чистим, бездоганним життям десь у тих місцях, де сидиш за мармуровим столиком під смугастим тентом і п’єш вермут з чорносмородиновим лікером та содовою, а перед тобою ряхтить і мерехтить під сонцем славлена морська синява. Та я нікуди не пішов. Хоч після того, як утратив і старого, й нового батька, у мене було таке відчуття, ніби я можу вільно попливти ген-ген, як повітряна куля, коли переріжуть останню линву. Але пливти довелося б на гроші судді Ірвіна. А ті гроші, даючи мені змогу отак попливти, водночас, хоч як це парадоксально, немов припинали мене до місця. Коли вдатися до іншого порівняння, вони були неначе довгий якірний ланцюг, а сам якір загруз глибоко в мулі та водоростях давнього минулого. Може, з мого боку було й безглуздям дивитися так на свою невеличку спадщину. Може, вона нічим не різнилася від будь-якої іншої спадщини, що її дістала будь-яка інша людина. Може, й мав рацію імператор Веспасіан, коли, брязкаючи в кишені джинсів грішми з податку на пісуари, дотепно зауважив: Pecunia non olet»⁸³.

Я нікуди не пішов, але наче випав з плину подій і сидів у своєму кабінеті чи в університетській бібліотеці, читаючи розвідки й монографії з питань оподаткування, бо мав тепер приємне, чистеньке завдання — підготувати законопроект про податки. І мене так мало обходило все довкола, що я дізнався про ту угоду вже тоді, коли вона злагодилась.

Одного вечора я прийшов в Особняк з портфелем, напакованим нотатками й таблицями, щоб обговорити дещо з Хазяїном. Та Хазяїн був не сам. Разом з ним я побачив у бібліотеці Малюка Даффі, Ласуна і, на мій подив, Гладуна Ларсона. Ласун кулився на стільці в кутку, тримаючи склянку обома руками, як тримають діти. Час від часу він делікатно одпивав зі склянки крапелиночку й за кожним разом задирав голову, мов мале курчатко, що п’є воду. Ласун не був п’яницею. Як він сам казав, боявся, що від спиртного «зд-д-да-а-дуть н-н-нерви». То було б справді жахливо, якби в Ласуна так здали нерви, що він не зміг би з першого ж пострілу розбити підкинуту вгору баночку від джему чи втерти носа мулові заднім крилом чорного «кадилака». Що ж до Даффі, то він, звісно, був п’яницею, але того вечора не пив. Він вочевидь не мав настрою пити, хоча навіть з першого погляду можна було помітити й те, як він тішиться своїм успіхом, і те, як йому мулько стояти на видноті перед великою шкіряною канапою. Мулько йому було почасти й тому, що Хазяїн пив, і пив добряче. Бо коли Хазяїн пив по-справжньому, ті гальма, що не дуже стримували його язик і в тверезому стані, зовсім виходили з ладу. А того вечора він пив добряче. І скидалося на те, що барометр невпинно падає і вже чути перший подих бурі. Хазяїн розвалився на шкіряній канапі, а на підлозі, поруч з його зібганим піджаком і черевиками, стояла карафа з водою, пляшка і ваза з льодом. Коли він брався до цього діла серйозно, то завжди скидав черевики. Оце й тепер був п’яний до шкарпеток. У пляшці залишалося вже небагато.

Містер Ларсон стояв трохи віддалік від канапи — середнього зросту, середніх літ, натоптаний чолов’яга з сірим обличчям і в сірому костюмі, геть безбарвний на вигляд. Він не пив. Колись він держав гральний дім і виявив, що пити невигідно. Гладун був ділком до самих кісток і не брався ні до чого такого, що не дає вигоди.

Коли я зайшов і обвів поглядом сцену, Хазяїн звернув на мене вже червоні очі, але нічого не сказав, поки я не наблизився до відкритого місця перед канапою. І лише тоді викинув уперед руку, показуючи на Малюка, що стояв серед того незахищеного простору з блідою подобою усмішки на масній пиці.

— Поглянь! — мовив Хазяїн до мене.— Це ж він накидав мені Ларсона. А що я йому казав? Я казав йому: ні, дідька лисого. Дідька лисого. Я казав йому: тільки через мій труп. А що з цього вийшло?

Я вирішив, що це суто риторичне запитання, і промовчав. Мені стало зрозуміло, що законопроект про податки того вечора виключається, і я почав бочком відступати до дверей.

— А що з цього вийшло? — гарикнув на мене Хазяїн.

— Звідки мені знати? — спитав я, але з наявного складу дійових осіб уже здогадався, в чому суть драми.

Хазяїн крутнув головою в бік Малюка.

— Скажи йому ти! — звелів він.— Скажи йому, падло, і скажи, за якого великого спритника ти себе маєш!

Малюк не міг здобутися на слово. Єдиним, на що він міг здобутися, була ота бліда, мов зимовий світанок, подоба усмішки над широким дорогим чорним костюмом, жилеткою з білим кантом і діамантовою шпилькою в краватці.

— Скажи йому!

Малюк облизав губи й соромливо, як наречена, подивився на незворушного сіролицього Гладуна, але сказати нічого не зміг.

— Гаразд, я сам тобі скажу,— мовив Хазяїн до мене.— Мою лікарню будуватиме Гладун Ларсон. Малюк таки доскочив того, чого домагався, і всі раді-радісінькі.

— От і чудово,— сказав я.

— Еге ж, усі раді-радісінькі,— провадив Хазяїн.— Крім мене… Крім мене,— повторив він і вдарив себе в груди.— Бо то я казав Малюкові: дідька лисого, я не хочу зв’язуватися з Ларсоном. Бо то я потурив Ларсона з цієї-таки кімнати, коли Малюк привів його сюди. Бо то я давно вже мав би потурити його геть і зі штату. А де він тепер? Де він тепер?

Я подивився на Гладуна Ларсона. На його сірому обличчі не відбивалося нічого. Колись давно, як я тільки познайомився з Ларсоном, тоді ще власником грального дому, його одного разу тяжко побили поліцаї. Мабуть, він ухилявся від плати «за охорону». Вони обробляли його обличчя доти, доки воно стало схоже на сирий шніцель. Але воно загоїлось. Ларсон знав, що воно загоїться, і зніс усе те мовчки, бо коли тримаєш язика за зубами, то матимеш із цього тільки вигоду. І зрештою він таки дістав свою вигоду. Тепер він був не якимсь там власником грального дому, а багатим підрядчиком. А багатим підрядчиком він став завдяки тому, що зав’язав потрібні знайомства в муніципалітеті, і тому, що вмів тримати язика за зубами. От і тепер він стояв і мовчки зносив усе, що виливав на нього Хазяїн. Бо це було вигідно. Гладун мав уроджені інстинкти ділка, не інакше.

— Я скажу тобі, де він,— провадив Хазяїн.— Осьде він, поглянь. У цій же таки кімнаті. Ось він стоїть, помилуйся. Хлопець хоч куди, еге ж? Він оце щойно продав свого задушевного дружка. Продав Макмерфі.

Здавалося, Ларсон стоїть у церкві й чекає благословення — таке безтурботне було в нього обличчя.

— Ну, та це ж сущий дріб’язок. Однаково що нічого. Для Гладуна.

На обличчі в того не ворухнувся жоден м’яз.

— Атож, для Гладуна. Єдина різниця між ним і Іудою Іскаріотом у тому, що Гладун ще й матиме зі своїх тридцяти срібняків добрячий навар. О, Гладун продасть кого і що завгодно. Сьогодні він продав свого найліпшого дружка, а я…— Хазяїн з люттю вдарив себе в груди, так що в них аж загуло, наче в порожній бочці.— А я… я мусив купити, ці сучі сини змусили мене купити!

Він замовк, люто зиркнув на Гладуна й сягнув рукою по пляшку. Налив у склянку без міри й хлюпнув трохи води. З льодом він уже не морочився. Обмежувався найсуттєвішим. А скоро мав відмовитись і від води.

Гладун з висоти своєї тверезості, переможного настрою та моральної невразливості, що грунтувалася на точному, до цента, знанні ціни всього у світі, споглядав постать на канапі і, коли карафа з водою стала назад на підлогу, промовив:

— Якщо ми залагодили справу, губернаторе, я, мабуть, уже рушатиму.

— Еге ж,— мовив Хазяїн,— еге ж,— і рвучко спустив на підлогу ноги в шкарпетках,— еге ж, залагодили, хай тобі чорт. Але…— Він устав, стискаючи в руці склянку, і струснувся, мов великий собака, так що із склянки аж вихлюпнулось трохи.— Але слухай, що я тобі скажу! — І, витягши вперед голову, важко почалапав у шкарпетках по м’якому килиму туди, де стояв Ларсон.

Не те щоб Малюк Даффі заступав Хазяїнові дорогу, але чи то він не встиг ухилитися, чи то зробив це недосить швидко. Хай там як, а Хазяїн мало не зачепив його, а може, й зачепив. І в ту ж мить, навіть не озирнувшись, вихлюпнув усе, що було в склянці, просто в обличчя Даффі. А коли рука його завмерла у повітрі, він просто розтиснув пальці, і склянка впала додолу. Вона підскочила на килимі й не розбилася.

Я бачив обличчя Даффі в найпершу мить, коли його залило віскі,— великий здивований корж,— і мені одразу спало на пам’ять, як багато років тому на передвиборному мітингу в Аптоні Хазяїн налякав Даффі так, що той упав з помосту. Та ось подив змінився спалахом люті, а потім покірливим, приниженим виразом і жалісним хлипанням:

— Навіщо ви так, Хазяїне, навіщо ви так?

А Хазяїн, уже пройшовши далі, обернувся на ці слова й сказав:

— Давно слід було це зробити. Ти давно це заслужив.

Потім він підійшов до Ларсона, який, не зважаючи на те, що діялося, узяв своє пальто й капелюха і спокійно чекав, поки вляжеться буча. Хазяїн став просто перед ним, майже впритул. А тоді схопив його за вилоги піджака і присунув своє налите кров’ю обличчя до його сірого.

— Залагодили,— мовив він,— еге ж, залагодили. Але ти… ти гляди, не постав мені хоч одного шпінгалета, недодай хоч одного прута в арматуру, насип хоч ложку зайву піску в бетон, урви хоч крихту мармуру… і присягаюся богом… присягаюся богом… я з тебе душу вийму… я тобі…— І, не відпускаючи вилог, рвучко розвів руки. Гудзик, на який був застебнутий Ларсонів піджак, покотився по підлозі й цокнув об камін.— Бо це моя лікарня,— сказав Хазяїн.— Ти чуєш, моя… моя!

У кімнаті запала мовчанка; чути було лише важке дихання Хазяїна.

Даффі, забувши про затиснуту в руці хусточку, якою перед тим утирався, спостерігав цю сцену з побожним жахом на обличчі. Ласун сидів незворушно, ніби нічого не бачив і не чув.

А Ларсон, якого Хазяїн усе ще тримав за вилоги, стояв, і оком не змигнувши. Я мусив віддати йому належне. Він не здригнувся. У нього в жилах текла крижана вода. Ніщо не могло дійняти його до живого — хоч ти його ображай, хоч лай, хоч души, хоч роби з його обличчя шніцель. Він був справжній ділок. Знав ціну всьому.

Він стояв перед важким, налитим кров’ю обличчям, хоч у ніс йому, напевне, тхнуло гарячим перегаром, і чекав. Нарешті Хазяїн пустив його. Просто розтиснув руки, розчепіривши пальці в повітрі, і відступив назад. Тоді повернувся спиною до Ларсона й пішов геть, наче від порожнього місця, його ноги в шкарпетках ступали безгучно, голова ледь похитувалась у такт ході.

Він сів на канапу, нахилився вперед, упершись ліктями в коліна й звісивши руки, і втупив очі в пригаслий жар у каміні, неначе був у кімнаті сам-один.

Ларсон, не кажучи й слова, рушив до дверей, відчинив їх і вийшов, залишивши двері навстіж. Малюк Даффі й собі подався до дверей, з тією особливою легкістю, з якою колихається на воді, випливши на дев’ятий день, роздуте тіло потопельника,— з такою легкістю може рухатись тільки гладка людина, ступаючи навшпиньках. Уже в дверях, узявшись за ручку, він обернувся. Коли його очі спинилися на нерухомій постаті Хазяїна, в них знову зблиснула лють, і я подумав: їй-богу, він ще має якісь людські почуття. Потім він спіймав мій погляд і подивився на мене з виразом страдницького німого волання, що благав пробачити його за все, зрозуміти й пожаліти, благав не думати погано про бідолашного старого Малюка Даффі, що вчинив так, як щиро вважав за найкраще, а йому вихлюпнули в обличчя оте питво. Хіба він не має ніяких прав? Хіба бідолашний старий Малюк нічого не почуває?

Потім він вийшов слідом за Ларсоном. Двері він ухитрився причинити так, що й не шелеснуло.

Я поглянув на Хазяїна: він сидів нерухомо.

— Добре, що я встиг на останню дію,— мовив я,— але мені вже час.

Певна річ, про мій законопроект не варто було й згадувати.

— Зажди,— озвався Хазяїн.

Він узяв пляшку і хильнув просто з шийки. Тепер уже тільки найсуттєвіше.

— Я сказав йому…— почав він, утупивши в мене очі,— сказав йому… як ти мені, кажу, не поставиш хоч одного шпінгалета… як ти, кажу, недодаси чого треба в бетон… як ти, кажу…

— Еге ж,— мовив я.— Я чув.

— …насиплеш хоч ложку зайву піску… тільки спробуєш… тільки спробуєш зробити щось не так… то я з тебе душу вийму! — Він підвівся й підступив до мене зовсім близько, мало не впритул.— Я з нього душу вийму! — промовив, важко дихаючи.

— Атож, так ти й сказав,— погодився я.

— Я сказав — вийму, і вийму. Хай тільки спробує зробити щось не так.

— Та певне.

— Усе одно душу з нього вийму. Побий мене бог…— Він широко розкинув руки.— Усе одно душу вийму. З усіх них душу вийму. З усіх, хто лізе зі своїми брудними лапами. Хай тільки зроблять роботу, а тоді я з них душу вийму. З усіх до одного. Вийму душу і розчавлю їх. Побий мене бог, розчавлю! Лізуть зі своїми брудними лапами. Вони ж мене змусили, змусили піти на це.

— До цього був причетний і Том Старк,— нагадав я.

Це спинило його, хоч як він розходився. Він уп’явся в мене таким поглядом, що я подумав: зараз учепиться в горлянку. Та він одвернувся й пішов назад до канапи. Одначе не сів. Тільки нахилився по пляшку, завдав їй відчутної втрати, а тоді знову втупився в мене й пробурмотів:

— Том ще хлопчисько.

Я промовчав. Він ще раз смикнув з пляшки.

— Том ще хлопчисько,— повторив тупо.

— Та певне,— мовив я.

— А оті інші!..— вигукнув він і знову розкинув руки.— Оті інші… вони змусили мене до цього… Я з них душу вийму… Я їх розчавлю!

Він довго розвивав би цю тему, якби не повалився на канапу. Та й опинившись там, ще встиг повторити свої попередні міркування, зокрема про те, що Том Старк ще хлопчисько. Потім ця одноосібна розмова урвалася, і стало чути лише його важке дихання.

Я стояв, дивився на нього і пригадував собі, як він, бозна вже й скільки років тому, вперше отак упився і заснув у моєму готельному номері в Аптоні. Відтоді він далеко пішов. Тепер я бачив перед собою зовсім не те кругле молоде обличчя братика Віллі. Усе змінилося. Атож, таки змінилося.

Ласун, що весь час тихо сидів у своєму кутку, ледь сягаючи куцими ноженятами підлоги, зліз зі стільця і підійшов до канапи. Тоді подивився на Хазяїна.

— Як колода,— сказав я йому.

Він кивнув головою, і далі дивлячись на громіздке тіло. Хазяїн лежав на спині. Одна його нога звісилася на підлогу. Ласун підняв її і примостив на канапі. Тоді побачив на підлозі зібганий піджак. Підібрав його, розправив і прикрив Хазяїнові ноги в шкарпетках. А після того звів очі на мене й пояснив, немовби вибачаючись:

— А т-т-то ще з-з-за-а-студиться.

Я взяв портфель та пальто і рушив до дверей. Уже з порога оглянувся на поле битви. Ласун знову сидів на своєму стільці в кутку. Мабуть, на моєму обличчі відбилося німе запитання, бо він сказав:

— Я п-п-п-посиджу, щоб його н-не п-п-по-о-турбували.

Отож я залишив їх удвох.

Ідучи додому нічними вулицями, я думав про те, що сказав би Адам Стентон, якби дізнався про колотнечу навколо будівництва нової лікарні. Та я здогадувався, що сказав би Хазяїн, якби запитати його про це. Він сказав би: «Хай йому чорт, я пообіцяв збудувати її — і збудую! А він нехай сидить і береже свої стерильно-чисті рученьки». І саме так він сказав, коли я запитав його про Адама.

Ідучи нічними вулицями, я думав і про те, що сказала б Анна Стентон, якби була сьогодні в тій кімнаті й побачила Хазяїна на канапі п’яного як ніч. Уявивши собі це, я відчув похмуру зловтіху. Коли вона зійшлася з ним тому, що він такий великий і дужий, і знає, чого хоче, і ладен платити за все будь-яку ціну, то їй не завадило б подивитись, як він звалився з ніг, мов бугай на припоні, що заплутався в мотузці, впав на коліна й не може не те що шарпнутись, а й голови звести, бо його не пускає кільце в носі. Атож, не завадило б їй на це подивитися.

Та потім я подумав: а може, саме такого вона й чекала. Адже жінки завжди найдужче люблять п’яниць, бешкетників, грубіянів, розпусників. Люблять тому, що вони — жінки тобто — мов ті бджоли з біблійної притчі про Самсона: їм до вподоби будувати свої стільники в левиному трупі.

Із дужого вийде солодке.

Том Старк, звісно, був хлопчисько, як сказав Хазяїн, одначе він великою мірою спричинився до такого повороту подій. Та коли так, то й сам Хазяїн, на мій погляд, спричинився до цього не менше, бо хто ж, як не він, зробив з Тома те, чим хлопець став. Отже, коло замикалось — син був продовженням батька, і коли вони люто дивилися один на одного, виходило так, ніби дзеркало дивиться в дзеркало. Та й подібність між ними одразу впадала в око: той самий нахил голови трохи вбік, той самий енергійний порух вперед, ті самі раптові поривчасті жести. Том являв собою по-спортивному підтягнутий, вилощений, модно підстрижений самовпевнений варіант того Хазяїна, яким він був у давні дні нашого першого знайомства. Різниця, і то велика, полягала ось у чому: в ті давні дні Хазяїн у своєму одвислому на заду комбінезоні чи тіснуватому й потертому синьому діагоналевому костюмі мовби блукав у темряві, навпомацки шукаючи дорогу до відкриття самого себе, свого великого дару, керований лише сліпим підсвідомим прагненням, що точило його, наче присуд долі чи невигойна недуга. А Том тепер не блукав навпомацки й не шукав нікуди дороги — і вже аж ніяк не до відкриття самого себе. Бо й так знав, що він — незрівнянний і неперевершений. Том Старк, символічна збірна Америки,— і хай там хто що дзявкне. І який там одвислий комбінезон на його гнучких стегнах і потужних колінах. Ні, він твердо, мов боксер, стояв посеред кімнати в двоколірних черевиках на каучуку, в накинутому на плечі сірому в смужку спортивному піджаку, в цупкій білій сорочці, розстебнутій на бронзовій шиї, та червоній вовняній краватці з попущеним і зсунутим набік вузлом завбільшки з кулак, і його зухвалі очі повільно озирали всіх навколо, а масивна гладенька щелепа недбало розминала жуйку. Ви знаєте, як жують гумку спортсмени. Де ж пак, він був справжній герой і не блукав навпомацки. Він знав собі ціну.

Він знав, що гравець із нього неабиякий. Отож не завдавав собі клопоту дотримувати правил. Навіть коли йшлося про спортивний режим. Він же однаково всіх проходить, казав він батькові, то якого ще біса? Але зрештою, він зарвався. Одного суботнього вечора після гри він із запасним півзахисником Тедом Меллоном та захисником з основного складу Гапом Лоусоном відзначали успіх у придорожній пивничці. Може, все й минуло б гаразд, коли б вони не встряли в бійку з якимись жлобами, що чхати хотіли на футбол, але не любили, коли чіпляються до їхніх дівчат. Гапа Лоусона ті жлоби помолотили так що він потрапив у лікарню й на кілька тижнів вибув з футболу. Томові й Тедові дісталося по кілька стусанів, а потім набігли люди й припинили бійку. Але тренерові Біллі Мартіну це порушення режиму тицьнули перед очі як надзвичайну подію. Про це написали в одній з газет. Тренер усунув Тома Старка й Теда Меллона від ігор. Це одразу зменшило шанси команди в матчі з Джорджією, що мав відбутися найближчої суботи, бо Джорджія того року грала сильно, і перевагу нашим міг дати лише Том Старк.

Хазяїн сприйняв цей удар мужньо. Не кричав, не тупотів ногами, навіть коли на кінець першої половини Джорджія вела сім—нуль. Тільки-но пролунав свисток, як він підхопився з місця. «Ходімо»,— кинув мені, і я зрозумів, що він подався до роздягальні. Я поплентав за ним туди, прихилився до одвірка й став дивитись. На стадіоні заграв оркестр. Мабуть, у ці хвилини він марширував навколо поля, і сонячне проміння (то був перший матч, призначений на денний час через осіннє похолодання) виблискувало на мідних трубах і на верткому золотистому жезлі церемоніймейстера. Потім оркестр, уже десь далі, почав повідати Рідному Університетові, як ми любимо його, як станемо, станемо, станемо за нього і як умремо за нього, за колиску героїв. Тим часом герої, перемазані, задихані, сиділи й лежали хто де і діставали нагінку.

Спершу Хазяїн і словом не озвався. Просто зайшов і звільна повів очима по розслаблених тілах. Тиша стояла, як у морзі. Чути було б, як голка впаде. Ніде ані звуку, тільки раз дряпнув по бетону шип, коли хтось тихенько ворухнув ногою, та ще раз чи два рипнула збруя — хтось трохи змінив позу. Тренер Біллі Мартін, у насунутому на очі капелюсі, похмуро стояв у дальшому кінці кімнати й жував незапалену сигару. Хазяїн поволі обводив хлопців поглядом, одного по одному, а оркестр віддалік усе присягався рідному університетові, і його давні й недавні випускники, що були на трибунах, стояли виструнчившись і зі щирим піднесенням притискали до серця капелюхи.

Хазяїн спинив погляд на Джіммі Хардвіку, що сидів на лаві. Джіммі був краєм у запасному складі, його випустили на поле в другій чверті, бо основний лівий край грав, як стара матрона з хронічним запором. Для Джіммі то був великий шанс. І зручна нагода йому трапилася. Він дістав пас. Але втратив м’яча. І тепер, коли Хазяїнові очі затрималися на Джіммі, той відповів похмурим поглядом. А коли Хазяїн і тоді не відвів очей, Джіммі сердито вигукнув:

— А чорт!.. Ну кажіть уже, кажіть!

Та Хазяїн не сказав. Не сказав і слова. Лише повільно підійшов і став перед Джіммі. А тоді так само повільно простяг праву руку й поклав на плече Джіммі. Не поплескав його по плечу. Просто поклав руку, як часом роблять, щоб заспокоїти розгарячілого коня.

Тепер він не дивився на Джіммі, а обвів поглядом решту гравців.

— Хлопці,— мовив він,— я прийшов сказати вам лиш одне. Я знаю, ви зробили все, що могли.

Він стояв, не забираючи руки з плеча Джіммі, і чекав, поки до них дійдуть його слова. Джіммі заплакав.

Тоді Хазяїн сказав:

— І певен: ви й далі робитимете все, що зможете. Бо я знаю, яка у вас міцна закваска.

Він знову помовчав. Тоді забрав руку з плеча Джіммі, повільно повернувся і рушив до дверей. А там спинився і знов повів очима по роздягальні.

— І я хочу сказати, що не забуду вас,— промовив він і вийшов.

Тепер Джіммі плакав уже по-справжньому.

Слідом за Хазяїном я вийшов надвір, де оркестр грав тепер бадьорий марш.

Коли почалася друга половина, хлопці вийшли на поле, жадаючи крові. Уже на початку третьої чверті вони приземлили м’яч за лінією Джорджії, а невдовзі, здобувши ще очко з подачі, зрівняли рахунок. Хазяїн сприйняв це з похмурим задоволенням. У четвертій чверті Джорджія притисла наших у небезпечній зоні, хлопці стримали натиск, але потім пропустили гол з поля. Так гра й закінчилася: десять—сім⁸⁴.

Одначе ми ще мали змогу виграти першість асоціації. Для цього треба було перемогти в решті матчів сезону. Наступної суботи Том Старк знову вийшов на поле. Вийшов тому, що Хазяїн дав жару Біллі Мартінові. Тільки тому — так сказав мені сам Хазяїн.

— І як Біллі Мартін це з’їв? — спитав я.

— Він би не з’їв,— відповів Хазяїн.— Я запхав йому в горлянку.

Я нічого на це не сказав і нібито навіть і взнаки нічого не дав. Але Хазяїн повернув до мене голову й промовив:

— Зрозумій ти, я не дам йому пропустити таку нагоду. Ми маємо шанс виграти першість асоціації, а той негідник хоче все занапастити.

Я й тепер промовчав.

— Не про Тома ж ідеться, їй-богу, а про першість,— не вгавав він.— Не в Томові річ. Якби йшлося тільки про нього, я й слова б не сказав. А якщо він ще хоч раз порушить режим, я йому голову об підлогу розіб’ю. Помолочу своїми руками. Богом присягаюся.

— Том хлопець здоровий,— зауважив я.

Хазяїн ще раз заприсягся, що не дасть йому попуску. Отож наступної суботи Том Старк знову вийшов на поле, знову мчав з м’ячем, щось середнє між балериною і паровозом, і трибуни волали: «Том! Том! Том! Ура!» — бо він був їхній улюбленець, і рахунок був двадцять—нуль, і університет знову мав реальні шанси на перемогу в чемпіонаті. Залишалося ще дві гри. Одна, легка,— з технологічним коледжем, а на День подяки — вирішальна.

З технологами усе йшло гладенько. У другій половині, коли університет уже мав солідну перевагу, тренер випустив Тома — просто задля розминки. І Том улаштував для трибун невеличку виставу. Вона була невимушена, блискуча й зухвала. Здавалося, йому все за іграшку — так легко він робив своє діло. Та ось, після того як він одірвався й промчав з м’ячем сім ярдів, його знесла друга лінія, і він не вставав.

— Під дихало врізали,— мовив Хазяїн.

А Малюк Даффі, що сидів з нами в губернаторській ложі, докинув:

— Та певне, але нашого Тома цим не злякаєш.

— Звісно, що ні, хай їм чорт,— погодився Хазяїн.

Одначе Том так і не встав, його підняли й понесли до роздягальні.

— Таки добре врізали під дихало,— сказав Хазяїн, ніби йшлося про погоду. А тоді: — Ти диви, Екстона випускають. Той Екстон непогано грає. Ще рік — і буде класний футболіст.

— Непогано, але до Тома Старка йому далеко. Том Старк — оце я розумію,— заявив Даффі.

— Зараз буде пас, ось побачите,— промовив Хазяїн упевненим тоном знавця; але весь час нишком позирав на процесію, що посувалася до роздягальні.

— Заміна: замість Старка — Екстон,— прокричав гучномовець над трибунами, і ватажок уболівальників дав команду привітати Тома Старка. Вони дружно заревли, а ватажок та його помічники вимахували руками, скакали й підкидали в повітря свої мегафони.

Мʼяч знову ввели в гру. Як і передрікав Хазяїн, наші зробили пас. Дев’ять ярдів — і перша спроба.

— Перша спроба на двадцятичотирьох’ярдовій позначці «Техно»,— оголосив гучномовець. Потім додав: — Том Старк, травмований у попередньому прориві, починає приходити до пам’яті.

— Що? Травмований? — луною озвався Малюк Даффі. А тоді ляснув Хазяїна по плечу (він страх як любив ляскати Хазяїна по плечу на людях, щоб показати, яка між ними дружба) і додав: — Та де там їм вибити з гри нашого Тома, еге ж?

Хазяїн на мить спохмурнів, але нічого не сказав.

— Хіба що на часинку,— розпатякував Даффі.— Цей хлопець — надто міцний горішок для них.

— Хлопець міцний,— погодився Хазяїн. Потім з величезною увагою зосередився на грі.

Гра була нудна, але чим нудніша вона ставала, тим пильніше він стежив за нею і тим завзятіше виявляв свою радість. Наші приземляли м’яч з методичністю автомата, що викидає з себе шніцелі. У грі було не більше спортивного азарту, ніж у закладі на те, чи потече вода з гори. Одначе Хазяїн бурхливо радів щоразу, як наші проходили три ярди. Він ще не вгамувався після вдалого пасу, що вивів їх на шестиярдову позначку технологів, коли перед ложею з’явився якийсь чоловік і, скинувши капелюха, покликав:

— Губернаторе Старк… Губернаторе Старк…

— Га? — озвався Хазяїн.

— Там лікар… у роздягальні… він питає, чи не зайшли б ви на хвилинку,— мовив той чоловік.

— Дякую,— відповів Хазяїн.— Скажіть йому, що я зараз прийду. Ось хай тільки цього приземлять.— І знову зосередив усю увагу на полі.

— Якого біса,— почав був Даффі.— Нічого там немає, я певен. Та хіба наш Том…

— Помовч,— звелів Хазяїн.— Хіба не бачиш — я дивлюся!

А коли м’яча приземлили й здобули ще очко з подачі, він обернувся до мене й сказав:

— Ну, а тепер можна і йти. Нехай Ласун відвезе тебе до контори, почекаєш на мене там. Ти будеш мені потрібен, ти і Суїнтон, якщо знайдеш його. А я приїду на таксі. Може, ще й випереджу тебе.— І, перевалившись через бар’єр, пішов краєм поля до роздягальні. Та біля лави запасних на хвильку спинився пожартувати з хлопцями. А тоді подався далі, виставивши уперед важку голову в низько насунутому капелюсі.

Ми, хто лишився в ложі, не стали чекати фінального свистка. Поки не почалося товпище, ми вибралися зі стадіону й поїхали до міста. Даффі вийшов біля «Атлетичного клубу», де він боровся із задишкою, здуваючи піну з пива й нахиляючись над більярдним столом, а я дістався до Капітолію.

Ще не встромивши у двері ключа, я міг сказати напевне, що у великій приймальні темно. Суботнього надвечір’я дівчата зачинили крамничку раніше й порозходилися хто куди — в кіно, до бриджу, на побачення, до шкварких біфштексів у придорожньому «Старому фургоні», на танці в «Паризькій мрії», де в примарному голубому світлі саксофони тягуче й солодко відригують соргову патоку, до сокотіння, белькотання, хихотіння, сапання, шепоту,— одне слово, до всього того, про що кажуть «приємно бавити час».

Я спинився на мить у тій великій темній кімнаті, серед незвичної тиші, і десь на краєчку моєї свідомості майнула глузлива посмішка, коли я подумав про те, як саме кожна з них бавитиме час, і де вони його бавитимуть («Старий фургон», «Паризька мрія», «Столичний палац кіно»), і з ким вони його бавитимуть (самовпевнений півник-студент, неспроможний приховати, що це для нього вилазка в міські нетрі; продавець з аптеки-закусочної з дев’ятьма сотнями в банку та надією десь через рік купити пай у тому ж таки ділі, знайти собі жіночку до пари й споважніти; середніх літ гульвіса з ріденьким волоссям, зализаним на великий череп, помережаний прожилками, як агат, з великими, вогкими, страхітливо наманікюреними руками кольору сирого свинячого сала й із змішаним духом лавровишневої води та м’ятної жуйки).

Поки я там стояв, думки мої повернули на інше. Але ота глузлива посмішка ще тріпотіла на краєчку моєї свідомості, наче вогник, що мляво лиже вологий папірець. Тільки тепер вона стосувалася мене самого. Я запитав себе, яке я маю право глузувати з них. Адже і я колись бавив час точнісінько так само. А коли не робив цього сьогодні, то зовсім не тому, що піднісся вище й сягнув блаженства. Мабуть, скоріш я щось утратив. Цнотливість з немочі. Здержливість через нудоту. Коли тебе лікують від пияцтва, то домішують щось у спиртне, і тебе від нього вивертає, і коли виверне отак скількись там разів, ти починаєш відчувати огиду до спиртного. Мов той павловський собака, що пускає слину кожного разу, як почує дзвоник. Тільки в тебе рефлекс спрацьовує так, що досить тобі зачути дух спиртного чи навіть лише подумати про нього, як твій шлунок аж перевертається весь. Отож, певно, й мені в мої кращі літа хтось підмішав тієї погані, так що в мене відбило всяку охоту приємно бавити час. У кожному разі тепер. І не личила мені ота глузлива посмішка. Зовсім не було чого пишатися тим, що приємно бавити час шкідливо для мого шлунка.

Ось зараз зайду в свій кабінет, подумав я, посиджу хвилини зо дві потемки, а тоді ввімкну світло й візьмуся до своєї податкової циферії. На згадку про цифри я одразу відчув умиротворення й полегкість.

Та коли я подумав про це й рушив далі через велику приймальню до свого кабінету, в одній з кімнат на протилежному боці начебто почувся якийсь шерех. Я повів очима туди. З-під жодних дверей не просотувалося світла. Але потім знов почувся шерех. Тепер я виразно дочув його. Нікого там бути не могло, та ще й потемки. Безгучно ступаючи по м’якому килиму, я перейшов приймальню і рвучко розчинив ті двері.

То була Сейді Берк. Вона сиділа в кріслі за своїм столом (мабуть, ото я й чув, як злегка порипувало крісло), поклавши зігнуті руки на стільницю, і я зрозумів, що вона оце тільки-но, мить тому, підвела з них голову. Ні, Сейді не плакала. Проте вона сиділа, опустивши голову на руки, сама одна у сутінках, в порожньому службовому приміщенні, цього суботнього вечора, коли всі інші з біса приємно бавили час.

— Привіт, Сейді,— мовив я.

Сейді мовчки дивилася на мене. Вона сиділа спиною до вікна, і крізь спущені жалюзі проходило надто мало світла, щоб розглядіти вираз її обличчя, тож я бачив тільки, як блищать очі. Потім вона спитала:

— Чого вам треба?

— Нічого,— сказав я.

— Ну, то й нема чого тут стовбичити.

Я підійшов до стільця, сів і подивився на неї.

— Ви ж чули, що я сказала,— зауважила вона.

— Чув.

— То почуйте ще раз: нема чого тут стовбичити.

— А мені тут дуже затишно,— відказав я, і не думаючи йти.— Адже в нас багато спільного, Сейді. У вас і в мене.

— Сподіваюся, ви не вважаєте це за комплімент,— мовила вона.

— Ні, це просто наукове спостереження.

— Ейнштейном воно вас не зробить.

— Це в якому розумінні? В тому, що неправда, ніби в нас багато спільного, чи в тому, що не треба бути Ейнштейном, аби це спостерегти?

— В тому розумінні, що мені на це начхати,— похмуро сказала вона. А тоді додала: — І в тому, що ви мені тут зовсім не потрібні.

Я й не поворухнувся на стільці і пильно придивлявся до неї.

— Почався суботній вечір,— мовив я.— Чом би вам не прогулятися по місту, не випити, не розвіятись?

— Під три чорти це ваше місто.— Сейді дістала з шухляди сигарету й запалила. Вогник сірника на мить вихопив із сутіні її обличчя. Різким порухом руки вона загасила сірник і, відкопиливши повну нижню губу, випустила дим після першої затяжки. Тоді подивилася на мене й додала:— І вас разом з ним.— Потім обвела нищівним поглядом кабінет, наче він був повен якихось ненависних їй людей, видихнула сизий дим і промовила: — Під три чорти їх усіх. Під три чорти цю контору.— Очі її знову спинилися на мені, і вона сказала: — Я йду звідси.

— Звідси? — перепитав я.

— Із цієї контори,— підтвердила вона, широко розвівши руки, так що вогник сигарети ясніше зажеврів у сутіні.— Із цієї контори і з цього міста.

— Залишайтеся — розбагатієте,— мовив я.

— Я давно могла б розбагатіти,— сказала вона,— гребучись у цій купі. Якби захотіла.

Атож, вона могла б. Одначе не розбагатіла. Принаймні наскільки мені було відомо.

— Отак…— Вона роздушила недокурок у попільниці.— Я йду звідси.— І звела на мене очі, немов спонукаючи мене щось сказати.

Я нічого не сказав, лише похитав головою.

— Думаєте, не піду? — запитала вона.

— Думаю, не підете.

— Ну то побачите, хай вам чорт.

— Ні,— сказав я і знову похитав головою.— Нікуди ви не підете. У вас хист до цього діла, як у риби до плавання. А де ви бачили, щоб риба не бажала плавати?

Сейді хотіла була щось відповісти, але передумала. Хвилини зо дві ми мовчки сиділи в сутінках.

— Годі витріщатися на мене,— звеліла вона.— Хіба я не казала вам забиратися? Чому ви не йдете додому?

— Чекаю Хазяїна,— сухо відказав я.— Він…— І раптом я згадав.— То ви ще не знаєте, що сталося?

— А що?

— З Томом Старком.

— Не завадило б, щоб хтось обламав йому роги.

— Вже обламали,— сказав я.

— Давно б так.

— Та ні, сьогодні йому добряче перепало. Останнє, що я почув,— він був непритомний. Хазяїна викликали до роздягальні.

— Що з ним? — запитала Сейді.— Щось серйозне? — І аж подалася вперед.

— Він був непритомний. Це все, що я знаю. Мабуть, одвезли до лікарні.

— А не сказали, що з ним? І Хазяїнові не сказали? — допитувалася вона, нахиляючись до мене через стіл.

— Та вам що за клопіт? Самі ж казали, не завадило б обламати йому роги, а тепер, коли він дістав своє, ви так розхвилювалися, наче закохані в нього.

— Ха,— мовила Сейді,— як смішно.

Я поглянув на годинник.

— Хазяїн затримується. Певне, поїхав супроводити грозу захисту до лікарні.

Вона якусь хвилю сиділа мовчки, втупивши очі в стіл і кусаючи губу. Потім зненацька встала, підійшла до вішалки, надягла пальто, настромила на голову капелюха й рушила до дверей. Я повернув голову й дивився на неї. Біля дверей вона зупинилася і, тримаючись за ручку, сказала:

— Я йду і хочу замкнути двері. Та й взагалі, думаю, вам краще буде посидіти в своєму власному кабінеті.

Я підвівся і вийшов у приймальню. Сейді захряснула двері, а тоді, не озвавшись до мене й словом, швидко перейшла кімнату і зникла в коридорі. Я стояв і слухав лункий стукіт її підборів по мармуровій підлозі, аж поки він, поступово віддаляючись, завмер удалині.

Тоді я зайшов у свій кабінет, сів біля вікна й задивився на довгі пасма річкового туману, що, мов пальці, простягалися над дахами будинків.

Та коли задзвонив телефон, я вже не споглядав романтичний вечірній краєвид повитого туманом міста, а сидів біля лампи з зеленим абажуром, схилившись над своєю акуратною і заспокійливою податковою циферією. То була Сейді. Вона сказала, що дзвонить з університетської клініки й що Том Старк і досі не опритомнів. Хазяїн теж там, але вона його не бачила. Проте, як вона зрозуміла, він хотів, щоб я приїхав.

Отже, Сейді помчала туди. Причаїлася десь там в антисептичному затінку.

Я облишив акуратну й заспокійливу податкову циферію і вийшов на вулицю. Зупинившись біля прилавка вуличної закусочної, з’їв сендвіч і випив чашку кави, а тоді поїхав до лікарні. Хазяїна я знайшов у приймальні. Він був сам і вигляд мав досить похмурий. Я спитав про Тома й дізнався, що він тепер у рентгенівському кабінеті, але нічого певного сказати ще не можуть. Ним опікується доктор Стентон, а ще один фахівець має прилетіти з Балтімора для консультації.

Потім Хазяїн сказав:

— Я хочу, щоб ти поїхав по Люсі. Треба їй бути тут. Думаю, туди до них ще не дійшла вечірня газета.

Я сказав, що поїду, і рушив до дверей.

— Джеку,— покликав він.

Я обернувся.

— Ти там якось обережно їй скажи,— попросив він.— Ну, знаєш… підготуй її, чи що.

Я сказав, що все зроблю, і пішов. Скидалося на те, що справи кепські, коли Люсі треба до цього підготувати.

І, їдучи по шосе назустріч незчисленним фарам машин, що поспішали на суботній вечір до міста, я думав, яка то буде весела робота готувати Люсі до прикрої звістки. Про те саме я думав, і йдучи старою цементованою доріжкою до білого будинку з тьмяно освітленими вікнами. А потім, коли стояв у вітальні, в оточенні різьбленого горіха, червоного плюшу, стереоскопічних листівок та малярійних облич у рамах, і готував Люсі до прикрої звістки, то було справді аж ніяк не весело.

Але вона витримала удар. Він вразив її в самісіньке серце, але Люсі витримала.

— О боже,— мовила вона тихо. О боже мій.— А потім, з пополотнілим, закляклим обличчям, попросила: — Заждіть хвилину. Я візьму пальто.

Ми сіли в машину й поїхали до міста. Дорогою не розмовляли. Один раз я почув, як вона сказала: «О боже мій»,— але зверталася не до мене. Я подумав, що то вона молиться,— колись Люсі вчилася у невеличкому баптистському коледжі в червоноземній глушині, і там молитва була в шані,— отож звичка могла й зберегтися.

Не стало веселіше й тоді, коли я привів Люсі у лікарняну приймальню, де сидів Хазяїн. Він важко повернув голову на квітчастому ситці високої спинки крісла й подивився на Люсі, мовби на чужу. Вона не підійшла до нього, а спинилася посеред кімнати й запитала:

— Як він?

У відповідь очі Хазяїна спалахнули, і він рвучко підхопився з крісла.

— Слухай,— мовив він,— усе гаразд… усе буде гаразд. Затям собі!

— Як він? — знову запитала Люсі.

— Кажу ж тобі… кажу ж тобі, все буде гаразд,— відповів він різким голосом.

— Це ти кажеш,— мовила вона.— А що кажуть лікарі?

В обличчя Хазяїнові вдарила кров, і я почув, як він важко дихає, перше ніж відповісти.

— Ти сама цього хотіла. Сама казала. Ти ж казала, що краще б він помер на твоїх очах. Сама цього хотіла. Але…— Він ступив крок до Люсі.— Але він тебе обведе. З ним усе гаразд. Ти чуєш? З ним усе буде гаразд.

— Дай-то боже,— тихо мовила Люсі.

— Дай! Дай! — закричав Хазяїн.— 3 ним і так усе гаразд, уже й тепер. Він міцний хлопець, він витримає!

Вона нічого на це не сказала, тільки стояла й дивилася на нього, а тим часом кров відпливла від його обличчя, і вся його постать ніби осіла під тягарем важкої плоті. Потім Люсі запитала:

— Мені можна його побачити?

Нічого не відповівши, Хазяїн повернувся до свого крісла і сів. А тоді поглянув на мене.

— Проведи її до триста п’ятої палати,— звелів він. Голос його звучав сухо й знуджено, наче він відповідав у залі чекання на дурні запитання якогось подорожнього про розклад поїздів.

Я провів Люсі до триста п’ятої палати, де під білим простирадлом лежало нерухоме, мов колода, тіло з широко розкритим ротом, з якого вихоплювалося хрипке, надсадне дихання. Вона не одразу підійшла до ліжка. Спершу зупинилась у дверях і дивилася звідти. Я подумав, що зараз вона заточиться, і простиг руку підтримати її, але Люсі встояла на ногах. Потім вона підійшла до ліжка й боязко торкнулася тіла. Вона приклала долоню до правої ноги, над самою кісточкою, і так тримала її, ніби могла тим дотиком викликати чи передати якусь силу. Тим часом медсестра, що стояла з другого боку ліжка, нахилилася витерти з чола пацієнта рясні крапельки поту. Люсі Старк ступила крок чи два до узголів’я ліжка і, дивлячись на сестру, простягла руку. Сестра вклала в неї салфетку, і Люсі сама витерла Томові чоло та скроні. Потім віддала салфетку сестрі й пошепки мовила: «Дякую». На простому, непримітному доброму обличчі вже не молодої сестри з’явилася професійна співчутлива усмішка, так наче на мить сяйнуло світло в убогій, але затишній кімнаті.

Та Люсі дивилася не на те обличчя, а вниз, на обличчя з широко розкритим ротом, що судомно хапав і видихав повітря. Там не було й проблиску світла. І трохи згодом, коли сестра сказала, що доктор Стентон ненадовго відлучився, а тільки-но повернеться, вона дасть нам знати, ми повернулися до приймальні, де сидів Хазяїн, відкинувши важку голову на квітчастий ситець.

Люсі сіла в інше квітчасте крісло (ті ситцеві чохли на кріслах, вазони з квітами, акварелі в простих дерев’яних рамках, камін зі штучними дровами надавали кімнаті затишного, веселого вигляду) і похнюпила очі, лише вряди-годи позираючи на Хазяїна, а я примостився на канапі під стіною і взявся гортати ілюстровані журнали, з яких довідався, що світ поза нашим тихим куточком нітрохи не змінився.

Близько половини дванадцятої прийшов Адам і сказав, що літак з лікарем із Балтімора, викликаним для консультації, змушений був сісти через туман і вилетить далі, тільки-но відновиться видимість.

— Туман! — вигукнув Хазяїн і підхопився з крісла.— Туман! Подзвоніть йому… подзвоніть йому і скажіть, хай негайно прилітає, туман там чи не туман.

— Літак не може летіти в тумані,— зауважив Адам.

— Подзвоніть, скажіть йому… що той хлопець отам… той хлопець тут у нас… що це мій син…— Голос його не затих. Він просто урвався з таким звуком, наче раптом спинилося зі скреготом щось страшенно важке, і Хазяїн утупився в Адама Стентона поглядом, сповненим обурення й глибокого осуду.

— Доктор Бернем прилетить, як тільки буде змога,— холодно відповів Адам. А тоді, витримавши обурений і осудливий погляд Хазяїна, сказав: — Губернаторе, я думаю, вам не завадило б прилягти, трохи відпочити.

— Ні,— хрипко відказав Хазяїн.— Ні.

— Від того, що ви позбавляєте себе відпочинку, однаково ніякої користі. Ви тільки даремно виснажуєтесь. Ви ж нічого не можете вдіяти.

— Вдіяти…— проказав за ним Хазяїн.— Вдіяти…— І стиснув руки в кулаки, неначе хотів ухопити щось у повітрі, але від його дотику воно розтануло й зникло.

— Я дуже радив би вам відпочити,— тихо, майже лагідно сказав Адам. Тоді повернувся й запитливо поглянув на Люсі.

Вона похитала головою.

— Ні, докторе,— мовила майже пошепки.— Я почекаю. Теж…

Адам кивнув головою і вийшов. Я встав і подався слідом за ним.

Наздогнав його я уже в коридорі.

— Що там з ним? — спитав я.

— Погано,— відказав він.

— Що саме погано?

— Він непритомний і паралізований,— сказав Адам.— Кінцівки зовсім безживні. Всі рефлекси втрачено. Береш його за руку, а вона як желе. Ми зробили рентгенівський знімок черепа, і він показав перелом і зміщення п’ятого й шостого шийних хребців.

— Де це воно в біса?

Адам простяг руку й поклав пальці мені на шию.

— Отут.

— Тобто в нього зламана шия?

— Так.

— Я думав, від цього вмирають.

— Здебільшого вмирають,— сказав він.— А якщо тріщина трохи вище, то неминуче.

— Він має якісь шанси?

— Так.

— Тільки вижити чи одужати?

— Одужати. Чи майже одужати. Але це тільки шанси.

— Що ж ти думаєш робити?

Він подивився мені у вічі, і я побачив, що його власне обличчя виглядає не набагато краще, ніж якби йому самому перебили в’язи. Воно було бліде й змарніле.

— Важко вирішити,— сказав він.— Мені треба подумати. Не хочу говорити про це зараз.— А тоді відвернувся від мене й пішов по натертому паркету коридора, що блищав у м’якому світлі, мов темний лід.

Я повернувся до кімнати, де серед ситцю, акварелей і квіткових вазонів сиділи одне проти одного Люсі Старк і Хазяїн. Час від часу Люсі підводила очі від зчеплених на колінах рук з набряклими голубуватими венами і поглядала на чоловікове обличчя. Хазяїн ні разу не зустрівся з нею очима — він не відводив погляду від каміна, де холодно жевріли штучні дрова.

Десь після першої години ночі прийшла сестра і сповістила, що туман розвіявся і доктор Бернем знову в дорозі. Коли він прилетить, нас повідомлять. І вона пішла.

Хазяїн хвилину чи дві сидів мовчки, а тоді сказав мені:

— Спустися вниз і подзвони в аеропорт. Запитай, яка в них там погода. І хай перекажуть Ласунові, щоб їхав сюди на повній швидкості. І Мерфі теж хай скажуть: на повній швидкості. Богом присягаюся! Богом…— І божба, не знати до кого звернена, урвалася на півслові.

Я пройшов коридором і спустився на перший поверх до телефонних кабін, щоб переказати ті безглузді настанови Ласунові й Мерфі. Ласун і так гнав би як скажений, та й Мерфі — лейтенант, командир мотоциклетного ескорту,— розумів, що його послано туди не для забавки. Проте я подзвонив в аеропорт, довідався, що туман розвіюється, бо знявся вітер, і переказав розпорядження для Мерфі.

Коли я вийшов з кабіни, переді мною стала Сейді. Як видно, вона весь час отиралася десь там у вестибюлі — може, сиділа на лаві в темному кутку, і я її не помітив.

— Чого ж ви ще не пугукнули, щоб мене вдарив грець, та й по всьому? — поцікавився я.

— Як там? — запитала вона, схопивши мене за рукав.

— Кепсько. Йому перебили в’язи.

— Є якась надія?

— Доктор Стентон каже, що є, але усмішками при цьому не цвіте.

— Що вони думають робити? Оперувати?

— От-от має прилетіти на консультацію ще одне світило, з балтіморської клініки Джонса Гопкінса. Тоді вони підкинуть монету й знатимуть, що робити.

— Ну, а як він говорив? Так, ніби надія реальна? — Вона й досі не пускала мого рукава.

— А звідки мені знати? — раптом розсердився я і висмикнув рукав з її пальців.

— Як про щось дізнаєтеся… ну, коли з’явиться той лікар… ви мені скажете? — попросила вона сумирно, і рука її мляво впала.

— Якого біса ви не їдете додому, а шастаєте тут, наче привид? Їхали б додому.

Вона похитала головою, так само сумирно.

— Ви ж хотіли, щоб йому обламали роги, а тепер втратили спокій і сон. Чому ви не їдете додому?

Сейді повільно похитала головою.

— Я почекаю,— сказала вона.

— Ви ганчірка,— відрубав я.

— Скажете мені,— промовила вона,— коли про щось дізнаєтеся.

Я й відповідати на це не став, а пішов геть і, піднявшись нагору, знов приєднався до того самого товариства. Там нічого не змінилося.

Невдовзі прийшла сестра і повідомила, що літака чекають в аеропорту хвилин через тридцять-сорок. Трохи згодом вона прийшла знову й сказала, що мене просять до телефону.

— Хто? — спитав я її.

— Якась жінка,— відповіла сестра,— але ім’я вона не назвала.

Я зміркував, хто то міг бути, і, коли взяв трубку на столі чергової на поверсі, моє припущення підтвердилось. То була Анна Стентон. Вона терпіла скільки могла. Вона не хапала мене за рукав, тому що була за кілька миль від мене, в своїй квартирі, але голос її робив трохи не те саме. Я сказав їй що знав і відповів по кілька разів на одні й ті самі запитання. Вона подякувала і вибачилася, що потурбувала мене. Їй треба було знати, сказала вона. Цілий вечір вона дзвонила мені в готель, сподіваючись, що я от-от повернуся, а вже тоді подзвонила в лікарню. Їй просто не було більш до кого вдатися. Коли вона подзвонила й просто спитала, їй не сказали нічого певного.

— Ну і от, розумієш…— закінчила вона,— розумієш, я мусила викликати тебе.

Я сказав: так, розумію,— поклав трубку й пішов назад коридором. У приймальні не було нічого нового. І нічого нового не було майже до четвертої години, аж доти, доки Хазяїн, що вгруз у ситець крісла, втупивши очі в штучні поліна, рвучко підвів голову, наче собака, що дрімав на килимку й раптом зачув більш нікому не чутний звук. Та Хазяїн не дрімав. Він чекав того звуку. Якусь мить він напружено дослухався, потім підхопився на ноги.

— Їдуть! — вигукнув він рипучим голосом.— Їдуть!

Тоді і я почув далеке завивання сирени мотоциклетного ескорту. Отже, літак прилетів.

За кілька хвилин прийшла сестра й сповістила, що доктор Бернем уже з доктором Стентоном. Чи скоро вони дійдуть якогось висновку, сестра сказати не могла.

Відтоді як Хазяїн уперше почув звук сирени, він уже не сідав. Спершу стояв посеред кімнати й, нашорошивши вуха, прислухався, як виє, то затихаючи, то гучнішаючи, сирена, потім чекав звуку ходи в коридорі. Не сів він і тепер. А почав ходити сюди й туди по кімнаті. То йшов до вікна і, розсмикнувши ситцеві завіси, виглядав на чорний лужок і далі, туди, де, мабуть, тьмяно світився в тумані самотній вуличний ліхтар. То простував назад до каміна й круто повертався на підборах, зсуваючи килимову доріжку. Руки його були зчеплені за спиною, а голова із звислим чубом похмуро хилилась додолу й злегка похитувалася з боку в бік.

Я знову гортав ілюстровані журнали, одначе важка хода, нервова і все ж таки розмірена, ятрила якийсь закуток моєї пам’яті. Я дратувався, як дратуєшся, коли в голові крутиться невиразний спомин, а ти його ніяк не вловиш. Нарешті я пригадав, що воно таке. То був звук важкої ходи — туп-туп, туп-туп,— за благенькою стінкою в тісній кімнатці провінційного готелю. Оце воно й було.

Він і далі так ходив, коли чиясь рука повернула ручку дверей з того боку. Та, ледь зачувши той звук, за першим же шарудінням руки на дверях, він крутнув головою туди й завмер, мов пойнтер у стойці. І Адам, зайшовши до кімнати, враз опинився в лабетах його погляду.

Хазяїн облизнув нижню губу, але стримав запитання.

Адам зачинив за собою двері й ступив кілька кроків уперед.

— Доктор Бернем оглянув пацієнта,— мовив він,— і передивився рентгенівські знімки. Його діагноз цілком збігається з моїм. Який діагноз — ви знаєте.— І замовк, ніби чекаючи, чи не скаже хто чогось.

Але ніхто нічого не сказав, навіть і взнаки не дав, і погляд Хазяїна тримав його так само чіпко.

— Є два можливі способи лікування,— повів далі Адам.— Один консервативний, другий радикальний. Консервативний спосіб — удатися до витягнення, накласти гіпсову пов’язку й чекати, чим усе закінчиться. Радикальний спосіб — негайне оперативне втручання. Я хочу наголосити, що це дуже складний вибір, він вимагає спеціальних медичних знань. Тому я хотів би, щоб ви з’ясували собі ситуацію якомога повніше.

Він знову помовчав, але ніхто й не ворухнувся, і чіпкий погляд лишався на ньому.

— Як ви знаєте,— заговорив він знову, і в голосі його з’явилися лекторські нотки й професійна чіткість,— знімок збоку показав перелом і зміщення п’ятого й шостого шийних хребців. Але рентген не показує стану м’яких тканин. Тому ми поки що не знаємо нічого про стан самого спинного мозку. Ми можемо дізнатися про це тільки хірургічним шляхом. Якщо під час операції виявиться, що спинний мозок пошкоджено, пацієнт на все життя залишиться паралізований, бо мозкова тканина не відновлюється. Але можливо, що на мозок тільки тисне зміщений хребець. У такому разі ми можемо вдатися до ламінектомії і усунути цей тиск. Важко передбачити, наскільки дійовим буде таке втручання. Можливо, ми відновимо частину функцій, а можливо, й усі. Певна річ, не слід покладати на операцію надто великих надій. Деякі групи м’язів можуть залишитись паралізованими. Ви мене розумієте?

Цього разу Адам, як видно, уже й не чекав відповіді, бо спинився лише на мить.

— Я мушу особливо наголосити ще одну обставину. Ця операція робиться біля самого мозку. Вона може спричинитися до смерті пацієнта. Крім того, є велика небезпека занести інфекцію. Доктор Бернем і я докладно обговорили всі «за» й «проти» і дійшли згоди. Особисто я беру на себе відповідальність рекомендувати операцію. Але хочу, щоб ви зрозуміли: це радикальний захід. Це крайній захід. Це величезний ризик.

Адам замовк, і в тиші було чути, як двічі чи тричі хрипко вдихнув і видихнув Хазяїн. Потім промовив рипучим голосом:

— Оперуйте.

Він обрав крайній захід, величезний ризик. Але мене це не здивувало.

Адам запитливо дивився на Люсі Старк, ніби чекаючи від неї підтвердження. Вона відвела від нього очі й поглянула на чоловіка, що вже стояв біля вікна й видивлявся на чорний лужок. Якусь хвилю вона озирала його зсутулені плечі, тоді обернулася до Адама Стентона. І, стискаючи на колінах руки, повільно кивнула головою. Потім прошепотіла:

— Так… так…

— Ми почнемо зараз же,— сказав Адам.— Я вже розпорядився все підготувати. Особливої потреби в негайній операції немає, але, на мій погляд, так буде краще.

— Оперуйте,— озвався од вікна рипучий голос. Та Хазяїн не обернувся навіть тоді, коли за Адамом Стентоном зачинилися двері.

Я знову взявся до журналів, але перегортав сторінки надзвичайно обережно, ніби не смів жодним звуком порушити болісну тишу, що запала в кімнаті. Ця тиша тривала довго, і я все роздивлявся дівчат у купальних костюмах, баских коней, прекрасні краєвиди, шереги ставних свіжолицих юнаків з вітально піднесеними руками і в розмаїтих сорочках, детективні історії в шести фотографіях з розгадкою на наступній сторінці. Та всі ті картинки не захоплювали моєї уваги, і всі вони були однакові.

Нарешті Люсі Старк підвелася з крісла. Підійшла до вікна, в яке втупився Хазяїн. Торкнулась його ліктя. Він одсунувся, й не озирнувшись на неї. Але Люсі взяла його за руку, потягла, і він майже одразу скорився й пішов за нею. Вона привела його назад до крісла у ситцевому чохлі.

— Сядь, Віллі,— мовила дуже тихо.— Сядь і відпочинь.

Він опустився в крісло. Люсі повернулася на своє місце.

Тепер Хазяїн дивився на неї, а не на штучні дрова в каміні. Нарешті сказав:

— Він одужає.

— Дай боже,— озвалася вона.

Хвилини дві-три він мовчав, і далі дивлячись на неї. Потім люто промовив:

— Одужає, неодмінно одужає.

— Дай боже,— повторила Люсі і подивилася на нього так, що він зрештою відвів очі.

Я був уже ситий по зав’язку тим сидінням. Отож підвівся, вийшов у коридор і попростував до чергової сестри.

— Чи не можна б приготувати каву та сендвічі для губернатора з дружиною? — запитав я.

Сестра пообіцяла подбати, щоб усе те подали, та я попросив не нести до приймальні, а лишити в неї на столі: я, мовляв, сам заберу. Потім я знову спустився у вестибюль. Сейді була ще там, зачаїлась у сутіні. Я розповів їй про операцію і пішов. Нагорі я потинявся коло стола чергової на поверсі, поки принесли каву та сендвічі, а тоді взяв тацю і повернувся з нею до приймальні.

Одначе й принесений харч не пожвавив похмурого настрою в кімнаті. Я присунув до Люсі низький столик з чашкою кави та сендвічем на тарілці. Вона подякувала, відламала від сендвіча шматочок і разів два чи три піднесла його до рота, але, як я бачив, він од того анітрохи не поменшав. А кави трохи випила. Я поставив чашку кави та сендвіч перед Хазяїном. Він звів на мене невидющий погляд і сказав: «Дякую, Джеку». Та до їжі і з чемності не доторкнувся. Лише взяв чашку з кавою, кілька хвилин тримав її в руці, але я так і не побачив, щоб він бодай надпив з неї. Просто тримав у руці.

Я з’їв сендвіч, випив чашку кави. І вже наливав собі другу, коли Хазяїн нахилився й поставив свою чашку, розхлюпавши трохи кави на столик.

— Люсі,— мовив він.— Люсі!

— Що? — відгукнулася вона.

— Ти знаєш… знаєш, що я зроблю? — Він подався вперед і, не чекаючи відповіді, сказав: — Я назву нову лікарню його ім’ям. Томовим. Лікарня й медичний центр Тома Старка. Вона носитиме його ім’я і…

Люсі повільно хитала головою, і він не докінчив.

— Усе це нічого не варте,— мовила вона.— Ну невже ти не розумієш, Віллі? Викарбувати чиєсь ім’я на камені… Надрукувати в газеті… І всяке таке. Ой Віллі, та він же був моїм дитям, нашим малим хлопчиком, а оте все нічого не варте, анічогісінько не варте, невже ти не розумієш?

Хазяїн знов угруз у крісло, і в кімнаті запала та сама похмура тиша. І коли я повернувся, однісши на стіл чергової сестри тацю з посудом та нез’їденими сендвічами,— то був привід вийти,— тиша стояла в повному розпалі. Було двадцять хвилин на шосту.

О шостій прийшов Адам. Обличчя його було сіре й заклякле. Хазяїн підвівся й стояв, дивлячись на Адама, але ні він сам, ні Люсі не озивалися й звуком.

Нарешті Адам сказав:

— Він житиме.

— Дяка богові,— видихнула Люсі.

Та Хазяїн і далі пильно дивився на Адама.

Адам витримав його погляд. Тоді сказав:

— Спинний мозок пошкоджений.

Я почув, як перехопило подих Люсі, обернувся й побачив, що голова її впала на груди.

Хазяїн у першу мить наче й не чув нічого. Потім звів руки перед грудьми й розчепірив пальці, ніби хотів щось ухопити.

— Ні! — вигукнув він.— Ні!

— Пошкоджений,— сказав Адам. Тоді додав: — Мені дуже жаль, губернаторе.

І вийшов з кімнати.

Хазяїн дивився на зачинені двері, потім поволі опустився в крісло. Він і далі не відводив погляду від дверей; очі його викотилися, на чолі проступили краплі поту. Потім він рвучко випростався, і з грудей у нього вихопився хрипкий стогін. То був безтямний, болісний, надсадний звук, що йшов із темних тваринних глибин його великого вгрузлого у крісло тіла.

— О-о-о! — простогнав він. І потім знову: — О-о-о!

Люсі Старк дивилася на нього. Він усе так само не відводив погляду від дверей.

А тоді знов почувся стогін:

— О-о-о!

Люсі встала з крісла і підійшла до Хазяїна. Вона нічого не сказала. Просто стала поруч і поклала руку йому на плече.

І знов почувся стогін, але то вже востаннє. Не відводячи погляду від дверей і тяжко дихаючи, Хазяїн відкинувся в кріслі. Так він сидів хвилини три-чотири. Потім Люсі покликала:

— Віллі.

Він уперше звів очі на неї.

— Віллі,— сказала вона,— треба йти.

Він підвівся з крісла, і я узяв з канапи їхні пальта. Тоді подав пальто Люсі, а вона допомогла одягтися Хазяїнові. Я не втручався.

Вони рушили до дверей. Хазяїн тримався дуже прямо й дивився просто перед себе, а Люсі підтримувала його під руку, і якби хто побачив їх отак, то міг би подумати, що вона вміло й тактовно веде сліпого. Я відчинив їм двері, а тоді пішов уперед сказати Ласунові, щоб запускав мотор.

Я ще стояв там, коли Хазяїн сів у машину і Люсі за ним. Це мене трохи здивувало, одначе я не засмутився, що її повезе Ласун. Незважаючи на каву, я мало з ніг не падав.

Повернувшись до лікарні, я зайшов у кабінет Адама. Він уже збирався додому.

— То що там? — спитав я.

— Те, що я сказав,— відповів він.— Пошкоджено спинний мозок. Це означає параліч. Прогноз такий: деякий час кінцівки будуть зовсім безживні. Потім м’язовий тонус відновиться. Але руки й ноги ніколи вже не діятимуть. Фізіологічні функції організму відбуватимуться неконтрольовано. Наче в немовляти. На шкірі утворюватимуться пролежні. Він стане вразливий до інфекцій. Порушаться й дихальні функції. Збільшиться небезпека пневмонії. Здебільшого саме вона рано чи пізно добиває таких хворих.

— Як я розумію з твоїх слів, то чим раніше, тим краще,— сказав я і подумав про Люсі Старк.

— Може, й так,— стомлено мовив Адам. Його вже аж хитало. Він надяг пальто і взяв свій портфель.— Тебе підвезти?

— Дякую, я з машиною,— відказав я. Тоді мій погляд упав на телефон на його столі.— Та коли можна, я ще подзвоню. Замок я потім заклацну.

— Гаразд,— сказав Адам і ступив до дверей.— Добраніч,— додав він і вийшов.

Я набрав місто, потім Аннин номер і сповістив її про наслідки операції. Вона сказала, що це жах. «Який жах»,— кілька разів повторив її розгублений, схвильований голос. Потім подякувала й поклала трубку.

Я вийшов з кабінету. Лишалася ще одна справа. Я спустився у вестибюль. Сейді і досі була там. Я розповів їй. Вона сказала, що діло кепське. Я погодився.

— Непереливки буде Хазяїнові,— мовила вона.

— Непереливки буде Люсі, ще й як з біса непереливки,— заперечив я,— бо то ж їй доведеться нянчитись із немовлям. Пам’ятайте про це, коли висловлюватимете свої дармові співчуття.

Чи то Сейді надто стомилася, чи то ще з якоїсь причини, але вона навіть не визвірилась на мене. Я запропонував одвезти її до міста. Вона сказала, що теж приїхала своєю машиною.

— Ну, тоді я їду додому й засну навіки,— промовив я і пішов, залишивши її у вестибюлі.

Коли я вийшов до машини, на обрії вже займався холодний голубий світанок.

Нещасливий випадок стався в суботу надвечір. Операцію зробили в неділю перед світанком. Розв’язка настала в понеділок. То був останній понеділок перед Днем подяки.

Того дня події наростали поступово, а потім ураз завершилися навальним фіналом, подібно до того як великий вантаж розриває останню линву й летить шкереберть. Бувши свідком тих подій, я спершу добачав у них певну логіку, хоча в деякі хвилини вона ніби зникала, але потім, коли події, дедалі нагромаджуючись, повернули до розвʼязки я міг уловити хіба що поодинокі, ледь помітні ознаки їх зумовленості й нерозривності. І оте зникнення логіки, оте враження, ніби подіями і людьми керують якісь незбагненні для мене імпульси, надавало всьому, що відбувалося, нереального характеру, неначе то був сон. І лише згодом, коли настала розв’язка, коли все скінчилося, до мене повернулось відчуття реальності,— а власне, далеко згодом, коли я спромігся зібрати розрізнені частки головоломки і скласти їх у цілісну картину. Та це й не дивно, бо, як відомо, реальність не є суттю події як такої, а лише відношенням цієї події до подій минулих і майбутніх. Тут ми начебто приходимо до парадоксу: реальність події, що сама собою нереальна, зумовлюється іншими подіями, які самі собою також нереальні. Одначе він тільки доводить те, що й належить довести: все полягає в спрямуванні. І живемо ми лише тоді, коли усвідомлюємо цей принцип, бо від нього залежить наша особиста ідентичність.

У понеділок я прийшов на роботу рано. Цілу неділю я відсиплявся і встав, тільки щоб устигнути з’їсти сякий-такий обід та подивитися в кіно якусь муру, а о пів на одинадцяту знову був у ліжку. Отож з’явився на роботу з відчуттям душевної свіжості, що його завжди дає довгий міцний сон.

Я заглянув до кабінету Хазяїна. Він ще не приїхав. Але, поки я там стояв, зайшла одна з дівчат з великим підносом, повним телеграм.

— Усе співчуття з приводу сина,— сказала вона.— Кінця немає.

— І не буде цілий день,— зауважив я.

Справді-бо, я знав, що кажу. Кожний свіжоспечений політик, кожний клерк з окружної управи, кожний марнолюбний підлабузник у штаті, що не знайшов часу прочитати повідомлення у недільній газеті, читав його в сьогоднішньому ранковому випуску й надсилав телеграму. Надіслати таку телеграму було однаково що помолитися. Важко сказати, чи буде з молитви якась користь, але шкоди напевне не буде. Ті телеграми являли собою частину системи. Як ото подарунок на весілля дочці впливового політика чи квіти на похорон поліцая. Частиною системи було й те, що квіти — коли вже про це зайшла мова — постачала крамниця Антоніо Джусто. Дівчина в крамниці вела у спеціальній папці облік усіх замовлень з нагоди похорону поліцая, а після похорону Тоні брав ту папку й звіряв прізвища зі своїм генеральним списком навіки осиротілих друзів небіжчика, і якщо твоє прізвище було в генеральному списку, то горе тобі, якщо його не виявлялося в папці замовлень до похорону Мерфі, причому йшлося не про якийсь там букетик запашного горошку. Той Тоні був добрий приятель Малюка Даффі.

Не хто інший, як Малюк Даффі, і з’явився в кабінеті, тільки-но звідти вискочила, майнувши спідничкою, дівчина з підносом. Він заплив, несучи на обличчі професійний скорботно-співчутливий вираз трунаря, та, з’ясувавши, що Хазяїна немає, трохи пожвавішав, блиснув зубами й спитав:

— Як воно мелеться?

Я сказав, що мелеться непогано.

— Хазяїна не бачили? — запитав він.

Я похитав головою.

— Ой-ой,— мовив він, і на обличчі його, мов якимсь чаром, знову з’явилися скорбота і співчуття.— Оце горе. Те, що я завжди називаю трагедією. Такий хлопець. Такий добрий, щирий хлопець, безхитра душа. Атож, трагедія, інакше й не скажеш.

— Можете на мені не практикуватися,— відрубав я.

— Таке горе Хазяїнові,— сказав він і похитав головою.

— Побережіть свій запал, поки він приїде.

— А де він?

— Не знаю.

— Я ще вчора намагався з ним побачитись,— сказав Малюк,— але в Особняку його не було. Мені сказали, що не знають, де він, додому він не повертався. Вдень він заїжджав до лікарні, але я його там уже не застав. І в готелі його не було.

— Ви, як я бачу, ревно шукали,— зауважив я.

— Атож,— підтвердив Малюк.— Я хотів сказати, як ми йому співчуваємо, я і всі наші хлопці.

До кабінету зайшов Келвін Сперлінг із сільськогосподарської комісії і з ним ще кілька наших. У них на обличчях також була жалоба, поки вони побачили, що Хазяїна немає. Тоді вони відчули себе вільніше й почали жувати гумку.

— А може, його сьогодні й не буде,— висловив припущення Сперлінг.

— Буде,— впевнено заявив Даффі.— Це не виб’є його з колії. Хазяїн — залізна людина.

Надійшло ще двійко наших, а за ними — Моррісі, що замінив Х’ю Міллера на посту генерального прокурора, коли той подав у відставку. Сигарний дим густішав.

Один раз на порозі з’явилася Сейді, поклала руку на одвірок і обвела поглядом ту картину.

— Привіт, Сейді,— озвався до неї один з «хлопців».

Вона не відповіла. Постояла ще хвильку, озираючи товариство, годі мовила: «Боже ти мій»,— і пішла собі. Я почув, як грюкнули двері її кабінету.

Я обійшов стіл Хазяїна, зупинився біля вікна і поглянув униз. Уночі пройшов дощ, і тепер трава, листя віргінських дубів і навіть мох на деревах легенько лисніли в блідому світлі сонця, а в мокрому бетоні кручених під’їздів та доріжок виднілися невиразні, ледь видимі відображення. Увесь світ — голі віти інших дерев, що вже скинули листя, дахи будинків та й саме небо — був блідий, чисто вмитий і прояснілий, мов обличчя людини, що довго хворіла, а тепер почуває себе краще і має надію одужати.

Не скажу, що точно таке обличчя було в Хазяїна, коли він зайшов, проте деяке уявлення про його вигляд цей начерк дає. Воно було не дуже бліде, але блідіше, ніж звичайно, і шкіра на щелепі начебто трохи обвисла. У двох чи трьох місцях впадали в око порізи від бритви. Під очима залягли сірі кола, схожі на синці, що вже майже зійшли. Та очі були ясні.

Він пройшов по м’якому килиму приймальні безгучно і якусь хвилину стояв у дверях, ніким не помічений. Балачка не затихла — вона згасла на півслові. Запало коротке німе замішання — усі похапцем напинали відкладені вбік похоронні личини А тоді, уже в личинах, хоча й напнутих у поспіху сяк-так, обступили Хазяїна і заходилися потискати йому руку. Казали, що прийшли сказати, як вони йому співчувають. «Ви ж знаєте, Хазяїне, як ми всі, хлопці, до вас ставимося». Він сказав, дуже тихо: так, він знає. І ще сказав: так, так, він дякує.

Потім він рушив до стола, і хлопці відкотилися в боки, як хвилі з-під носа корабля, коли він відходить від причалу і гвинт робить перші оберти. А він став біля стола й узявся перебирати телеграми, побіжно проглядаючи їх і упускаючи з руки.

— Хазяїне…— озвався хтось.— Хазяїне, ці телеграми… вони свідчать… свідчать, як до вас ставиться народ.

Він нічого не сказав.

У цю мить до кабінету зайшла секретарка з новою купою телеграм. Вона поставила піднос на стіл перед Хазяїном. Той втупив у неї важкий погляд. Потім поклав руку на купу жовтих папірців, одсунув їх і промовив рівним безвиразним голосом:

— Забери це лайно.

Дівчина забрала те лайно.

Усе видовище враз злиняло. Хлопці потяглися з кабінету до своїх обертових крісел, що їх того ранку ще й трохи не нагріли. Рушив до дверей і Малюк, але Хазяїн покликав його:

— Постривай, Малюк, я маю щось тобі сказати.

Малюк повернувся.

Я вже теж ішов до дверей, та Хазяїн зупинив і мене.

— Я хочу, щоб ти був при цьому,— мовив він.

І я сів в одне з крісел під стіною. Малюк умостився у великому зеленому шкіряному кріслі обіч стола, закинув ногу на ногу, так що мало не лускала матерія, яка обтягувала його гладкі стегна, а тоді встромив у свій довгий мундштук сигарету, закурив і став чекати.

Хазяїн не квапився. Перш ніж звести очі на Малюка Даффі, він на довгу хвилю заглибився в роздуми. Та далі все пішло швидко.

— Контракту з Ларсоном не буде,— сказав він.

Коли Малюкові одпустило дух, він пробелькотів:

— Хазяїне… Хазяїне… не можна так, Хазяїне.

— Ні, можна,— мовив Хазяїн, не підвищуючи голосу.

— Не можна, Хазяїне. Усе вже залагоджено, Хазяїне.

— Ще не пізно все розлагодити,— сказав Хазяїн.— Зовсім не пізно.

— Хазяїне… Хазяїне…— розпачливо волав Малюк, і попіл сигарети падав на його білу накрохмалену сорочку.— Ви ж пообіцяли Ларсонові, не можна ламати обіцянку. Він славний хлопець, не можна з ним так… Ви ж людина слова, Хазяїне.

— Своє слово Ларсонові я можу забрати назад,— сказав Хазяїн.

— Не можна… не можна вам зректися свого слова, Хазяїне. Тепер уже ні. Вже не можна зректися…

Хазяїн рвучко встав зі свого крісла за столом. Пильно дивлячись на Малюка, він сказав:

— Я можу зректися достобіса всяких речей.

Запала тиша. Хазяїн вийшов з-за стола.

— Оце і все,— мовив він тихо й хрипло, майже пошепки.— І можеш сказати своєму Ларсонові, хай хоч на стіну лізе.

Малюк підвівся. Кілька разів він розтуляв рота, облизував губи й начебто хотів щось сказати, але щоразу його коштовні золоті мости знов ховалися в посірілому обличчі.

Хазяїн підійшов до нього.

— Ларсонові скажеш сам,— мовив він.— Ларсон твій приятель, то ти йому й скажеш.— Він тицьнув Малюкові в груди твердим вказівним пальцем.— Атож, він твій приятель, і коли ти йому про це казатимеш, можеш покласти руку на його плече.

І Хазяїн посміхнувся. Я аж ніяк не чекав од нього посмішки. Одначе то була холодна й недобра посмішка. Вона мовби скріплювала печаткою сказане.

Малюк почвалав геть. Він не завдав собі клопоту спинитись і зачинити двері, а так і пішов, усе віддаляючись, по довгому зеленому килиму приймальні. Аж поки зник з очей.

Та Хазяїн не дивився, як він іде. Він похмуро втупив очі в голу стільницю. За якусь хвилю він сказав:

— Зачини двері.

Я підвівся й пішов зачинити двері. Потім уже не сів, а став між дверима й столом, чекаючи, поки Хазяїн скаже те, що намірявся мені сказати. Та хоч би що воно було, він того не сказав. Тільки звів на мене простодушний запитливий погляд і мовив:

— Ну?

Не знаю, що він хотів од мене почути — або сподівався почути. Відтоді я часто про це думав. Того разу мені випала добра нагода сказати все, що я мав сказати Віллі Старкові, який був колись братиком Віллі з провінції, а потім став Хазяїном. Одначе я того не сказав. Я здвигнув плечима й промовив:

— Щодо Малюка, то кілька зайвих стусанів нічого не важать. На те він і існує. А от Ларсон із зовсім іншого тіста.

Хазяїн і далі дивився на мене, і мені знову здалося, ніби він хоче щось сказати, але запитання в його очах уже не було. Потім він мовив:

— Треба ж із чогось починати.

— ІЦо починати?

Він ще якусь мить пильно дивився на мене, а тоді сказав:

— Е, облишмо це.

Я пішов до свого кабінету. Отак почався той день. Мені треба було востаннє переглянути розрахунки до податкового законопроекту. Суїнтон, що проштовхував його в сенаті, хотів одержати їх ще в суботу, але я не виконав свого домашнього завдання. Суботнього вечора ми мали зібратися з цього приводу в Хазяїна, проте обставини склались інакше. Отже, я засів за ті цифри в понеділок уранці і через деякий час натрапив на якусь розбіжність. Я вийшов у приймальню і рушив до Хазяїнових дверей, але секретарка сказала, що він у кабінеті Сейді Берк. Двері туди були зачинені. Я кілька хвилин постояв у приймальні, чекаючи Хазяїна, та він не виходив. Один раз із-за дверей долинули гучні голоси, потім знову стало тихо.

У цей час задзвонив телефон у моєму кабінеті, і я подався туди. То був Суїнтон, питав, якого біса я не несу йому розрахунків. Отож я зібрав свої папери й поніс їх до Суїнтона. Ми просиділи з ним хвилин сорок. А коли я повернувся, Хазяїна вже не було.

— Поїхав у лікарню,— сказала мені секретарка.— Буде після обіду.

Я озирнувся на двері Сейді, подумавши, що, може, вона якось зарадить нам із Суїнтоном. Секретарка перехопила мій погляд.

— Міс Берк теж пішла,— сказала вона.

— Куди вона пішла?

— Я не знаю,— відповіла дівчина,— але можу сказати вам, що куди б вона не пішла, вона вже напевне там — так її звідси винесло.— І вона посміхнулася промовистою лукавою посмішкою, якою отака дрібнота дає тобі наздогад, що знає куди більше, ніж каже; а тоді підвела пухкеньку білу руку з яскраво-червоними нігтями, щоб пригладити на потилиці неслухняний кучерик справді чудового золотистого волосся. Поправивши зачіску жестом, що виставив її груди на огляд містерові Бердену, вона додала: — І куди б вона не пішла, їй там навряд чи зрадіють, судячи з того, яке було в неї обличчя.— А тоді лагідно всміхнулася, показуючи, як зраділи б усі там, куди прийшла б вона сама.

Я повернувся в свій кабінет і до полудня написав кілька листів. Потім підживився сендвічем у напівпідвальному кафетерії Капітолію, де їсти було однаково що в чистій, веселенькій, добре доглянутій і оздобленій мармуром трупарні. Там я натрапив на Суїнтона, трохи погомонів з ним і на його пропозицію подався до сенату, де після перерви поновилося засідання. Десь близько четвертої до мене підійшов служник і подав аркушик паперу. То була записка згори. В ній говорилося: «Дзвонила міс Стентон, просить вас негайно приїхати до неї додому. Справа нагальна».

Я зібгав записку, кинув на підлогу й піднявся до себе взяти пальто та капелюха. У приймальні я попросив подзвонити міс Стентон і сказати, що я виїхав. Тоді вийшов надвір і побачив, що почався дощ. Чистого й блідого вранішнього сонця як і не було.

Анна відчинила мені, тільки-но я постукав, і я подумав, чи не чекала вона біля дверей. Та коли двері відчинились, я, мабуть, і не впізнав би одразу її обличчя, якби не був певен, що переді мною Анна Стентон. Воно було бліде, розпачливе, змучене, зі слідами висохлих сліз. І я навіть міг здогадатися, яких сліз — трудних, скупих, болісних і швидко погамованих.

Вона обома руками вхопилася за мою руку, неначе боялася впасти.

— Джеку! — вигукнула вона.— Джеку!

— Що таке? — запитав я і зачинив за собою двері.

— Ти повинен знайти його… ти повинен знайти його… знайти і пояснити йому…— Вона тремтіла, наче її морозило.

— Кого знайти?

— …пояснити йому, як це було… о боже, все ж було не так… не так, як вони кажуть…

— Бога ради, хто що каже?

— …кажуть, ніби все через мене… через те, що я зробила… через те…

— Хто каже?

— …ой, знайди його, Джеку… знайди, поясни йому, привези його сюди і…

Я схопив її за плечі і з силою труснув.

— Слухай! — сказав я.— Ану заспокойся. Перестань белькотати і заспокойся.

Вона замовкла й стояла, звівши до мене бліде обличчя, і її плечі здригалися в моїх руках. Дихала вона часто, уривчасто й сухо.

За хвилину я звелів:

— А тепер кажи, кого я маю шукати.

— Адама,— мовила вона.— Адама.

— Навіщо мені його шукати? Що сталося?

— Він прийшов сюди і сказав, що все це через мене. Через те, що я зробила.

— Що через те, що ти зробила?

— Ніби через мене його призначили директором. Так він сказав. Через те, що я зробила. Так він сказав. І ще сказав… ой, Джеку, він таке сказав…

— Що він сказав?

— Сказав, що не буде сутенером при своїй сестрі-повії… він так сказав… так і сказав, Джеку… мені, Джеку… а я хотіла йому пояснити… пояснити, як було насправді… а він відштовхнув мене, я впала на підлогу, і він побіг геть… побіг геть, і ти повинен знайти його, Джеку… знайти і…

Вона знов почала белькотати. Я добряче труснув її.

— Ану припини! — гримнув я.— Зараз же припини, а то я з тебе всі зуби витрушу.

Коли вона знов затихла і обм’якла в мене під руками, я звелів:

— Тепер почни повільно з самого початку й розкажи мені, що сталося.— Я провів її до крісла й легенько підштовхнув, щоб вона сіла.— Ну, розказуй, тільки спокійно.

Вона дивилася на мене знизу вгору, неначе боялася почати.

— Розказуй,— мовив я.

— Він прийшов сюди,— почала вона.— Було десь близько третьої. Як тільки він зайшов, я зрозуміла, що сталося щось жахливе… Мене сьогодні вже спіткало лихо, але це було щось інше… Він схопив мене за руку, пильно подивився в обличчя, але нічого не казав. Я, здається, все питала його, що сталося, а він лише міцніше й міцніше стискав мою руку.— Вона закотила лівий рукав і показала синці між ліктем і зап’ястком.— Я все питала, що сталося, аж раптом він каже: «Що сталося, що сталося… Ти ж сама знаєш, що сталося». А потім сказав, що йому хтось подзвонив по телефону… якийсь чоловік… подзвонив і сказав йому… про мене… про мене і…— Доказати вона видимо не могла.

— Про тебе і про губернатора Старка,— докінчив я за неї.

Вона кивнула головою.

— То був жах,— прошепотіла вона вже не до мене, а сама до себе, ніби забувшись. І повторила:— То був жах…

— Припини й розказуй далі,— звелів я і знову труснув її.

Вона отямилась, поглянула на мене й промовила:

— Він сказав йому про мене… ніби тільки через мене його призначили директором, і ніби тепер губернатор хоче звільнити його, бо він погано зробив операцію його синові і той лишився паралізований, і ніби він хоче розв’язатися зі мною, турнути мене… так сказав той чоловік по телефону… турнути мене за те, що Адам зробив з його сином… і коли Адам усе те почув, він кинувся прямо сюди, бо повірив… повірив, що я…

— Ну,— з люттю зауважив я,— щодо тебе йому сказали правду, хіба ні?

— Він мав спитати мене,— мовила вона й розгублено звела руки.— Мав спитати мене, а не вірити комусь на слово.

— Він же не ідіот,— сказав я,— та й як було не повірити. Тобі ще з біса пощастило, що він давно про це не здогадався, бо якби…

Анна схопила мене за руку, боляче вп’явшись нігтями в тіло.

— Мовчи, мовчи! — вигукнула вона.— Не кажи такого… бо все було не так… і не так, як сказав Адам… о, він казав жахливі речі… називав мене жахливими словами… сказав, що коли скрізь суцільний бруд, людині однак не конче бути… Я намагалася пояснити йому… пояснити, що все не так, як він каже… але він штовхнув мене так, що я впала, і сказав, що не буде сутенером при своїй сестрі-повії і ніхто не зможе його так назвати… а потім вискочив за двері й побіг геть… Ти повинен знайти його, Джеку. Знайди його і скажи… Скажи йому, Джеку.

— Що сказати?

— Скажи, що все було не так, як він думає. Ти повинен сказати йому. Ти ж знаєш, чому я це зробила, знаєш, що сталося. Ой, Джеку…— Вона вчепилася в мій рукав.— Усе ж було не так. Не так брудно. Я намагалась уникнути бруду. Невже я забруднила себе, Джеку? Невже? Скажи, Джеку!

Я подивився на неї згори вниз.

— Ні,— мовив я,— ти не забруднила себе.

— І все-таки це звалилося на мене. Все це звалилося на мене. І він мене покинув.

— Я знайду його,— сказав я і вивільнився, збираючись іти.

— Це нічого не дасть.

— Він послухається здорового глузду.

— Та ні, я ж не про Адама. Я про…

— Старка?

Вона кивнула головою. Тоді сказала:

— Так. Я їздила сьогодні туди… за місто, туди, де ми звичайно зустрічалися. Він викликав мене одразу по обіді. Я приїхала, і він сказав мені… Він повертається до дружини.

— Оце маєш,— мовив я. Потім поборов хвилинну розгубленість і рушив до дверей.— Я знайду Адама,— сказав ідучи.

— Знайди, Джеку,— озвалася вона,— знайди. Більш нікого в мене не лишилось.

Виходячи на вулицю під дощ, я думав собі, що в неї лишився і Джек Берден. Принаймні як хлопчик-попихач. Але та думка не завдала мені болю, наче й не про мене ішлося.

Знайти когось у великому місті, якщо не можеш вдатися до поліції, то нелегке діло. Мені не раз доводилося проводити такі пошуки, коли я був репортером,— на це потрібен час і удача. Та найперше правило — завжди починати з очевидного. І я подався до Адама додому. Побачивши перед будинком його автомобіль, я вирішив, що зробив правильний хід. Я спинився біля тротуару й помітив, що дверцята Адамової машини з боку водія прочинені і їх міг одірвати, проїжджаючи, якийсь ваговоз, та й на сидіння бризкав дощ,— отож я захряснув їх і зайшов у будинок.

Я рішуче постукав у двері. Відповіді не було. Та це нічого не означало. Навіть якби Адам був удома, то, зважаючи на обставини, міг і не захотіти нікому відчиняти. Тоді я пошарпав ручку. Двері були замкнені. Я спустився в підвал, витяг звідти негра-двірника і розказав йому сяк-так зліплену брехеньку про якісь забуті в Адамовій квартирі речі. Він часто бачив мене разом з Адамом і тому впустив до квартири. Я поткнувся сюди, поткнувся туди — Адама не було. Тоді мені на очі трапився телефон. Я подзвонив до Адамової приймальні, подзвонив у клініку, на медичний факультет, на комутатор, де лікарі залишали номери, куди їм дзвонити, коли десь відлучалися. Все було марно. Ніхто не знав, де Адам. Чи, власне, кожен мав дуже ймовірне припущення, де б він міг бути, але жодне з них не підтверджувалось. Отже, мені відкривалося широке поле для пошуків — ціле місто.

Я вийшов на вулицю. Те, що його машина стояла перед будинком, було дуже дивно. Адам покинув її. Куди ж у біса можна було податися пішки, в дощ, о такій порі дня? Чи, точніше, вечора — бо вже смеркалося.

Я подумав про бари. Бо так уже повелося, що, зазнавши якогось сильного струсу, чоловік простує до бару, ставить ногу на підніжок, замовляє п’ять нерозведених віскі одразу, вихиляє їх одне по одному, втупивши безтямні очі в бліде, спотворене болем обличчя у дзеркалі за стойкою, а тоді заводить з барменом сардонічну розмову про Життя. Щоправда, я не уявляв собі Адама Стентона в цій ролі. Та все ж таки обійшов бари.

Власне, я обійшов багато барів. Життя не вистачить на те, щоб обійти всі бари в нашому місті. Почав я із Слейдового — Адама там не було, і я попросив Слейда якось затримати доктора Стентона, якщо той з’явиться, а сам подався по інших барах, повних хрому, скляної плитки, кольорових світильників, старовинного, поточеного шашелем дуба, гравюр на мисливські сюжети, комічного малювання на стінах і музичних тріо. Близько половини восьмої я знову подзвонив до Адамової приймальні і в клініку. Ні там, ні там його не було. Коли мені так відповіли в клініці, я сказав, що дзвоню за дорученням губернатора Старка, чий син є пацієнтом доктора Стентона, то чи не могли б вони щось з’ясувати. Довідавшись, мені відповіли, що доктора Стентона чекали ще до сьомої — він мав зустрітися з іншим лікарем і переглянути з ним деякі рентгенівські знімки, але не прийшов. Вони дзвонили до його приймальні й додому, але там його теж не було. Чи не треба щось переказати докторові Стентону, коли він з’явиться? Я сказав: так, хай негайно зв’яжеться зі мною, справа дуже важлива. У моєму готелі знатимуть, де мене знайти.

Я повернувся в готель і пішов до кафе перекусити, попросивши портьє послати по мене, якщо мені подзвонять. Та ніхто не дзвонив. Тоді я сів у холі і взявся до вечірніх газет. «Кронікл» надрукувала велику передовицю, де вихваляла мужність і здоровий глузд купки людей у сенаті, що дала бій урядовому законопроекту про податки, який нібито мав придушити в штаті підприємництво й ділову ініціативу. Поряд з передовицею впадала в око карикатура. На ній було зображено Хазяїна, чи, власне, фігуру з головою Хазяїна, але з величезним роздутим черевом, у дитячому костюмчику з короткими штанцями, з яких випиналися товсті волохаті ноги. Потвора тримала на коліні великий пиріг з діркою посередині, звідки вона щойно виколупала скорченого чоловічка. На пирозі був напис «Штат», а на чоловічку — «Трудящий громадянин». Із Хазяїнового рота виходила велика бульбашка, з допомогою яких художники коміксів зображують мову своїх персонажів. У бульбашці були слова: «Ну й молодець же я!» Під карикатурою стояв підпис: «Малий Джек Хорнер»⁸⁵.

Я дочитав передовицю. В ній говорилося, що наш штат бідний і не витримає тягаря, так свавільно йому накинутого. То була стара пісня. Щоразу як Хазяїн завдавав удару — прибутковий податок, податок на корисні копалини, податок на торгівлю спиртним,— починалося те саме. Гаман — це найвразливіше місце. Людина може забути смерть батька, але втрату батькової спадщини — ніколи. Так сказав флорентієць з аскетичним обличчям, батько й засновник сучасного світу, і то були золоті слова⁸⁶.

«Наш штат бідний!» — завжди репетувала опозиція. А Хазяїн казав: «У штаті до біса бідних людей, це так, але штат не бідний. Уся штука в тому, хто перший встигає до корита, коли дають жратву. Отож я й хочу завернути декому голоблі та врізати по рилу». Потім подавався вперед, із звислим розкуйовдженим чубом і викоченими очима, і, піднявши праву руку, запитував натовп і гаряче небо: «А ви зі мною? Ви зі мною?» І розлягався рев.

«Наші гроші пливуть у кишені хапугам!» — репетувала опозиція. «Авжеж,— казав Хазяїн, прибравши недбалої пози,— авжеж, є в нас і хапуги, але не стільки, щоб рипіли колеса. І затямте собі ось що. Не змайструвала ще людина такої машинерії, щоб мати з неї повну віддачу. Яку віддачу ви маєте з брили вугілля в динамо-машині чи паровозі порівняно з тим, скільки насправді може дати та брила? Мізерну. Ну от, а ми працюємо куди краще, ніж будь-яка динамо-машина чи паровоз. Авжеж, є в нас купка таких, що люблять погріти руки, але вони боягузи і не дуже зариваються. Та й я їх не спускаю з ока. А чи зробив я штатові якесь добро? Зробив, чорти мене бери!»

Можна б назвати це теорією історичних витрат. Кожна переміна чогось коштує. Слід зіставити витрати із здобутками. Можливо, в нашому штаті переміни могли відбутися тільки такою ціною, якої вони коштували на ділі, і вони були таки варті тих витрат.

Можна б назвати це й теорією моральної нейтральності історії. Процес як такий не є ні моральним, ні аморальним. Ми можемо оцінювати наслідки, але не сам процес. Аморальний чинник може призвести до морального наслідку. Моральний чинник може призвести до аморального наслідку. Можливо, тільки продавши душу дияволові, людина дістає змогу робити добро.