Все королівське військо

А я знайшов Даффі і сказав:

— Вантаж приставлено, давайте розписку.

— Що з ним таке? — запитав Даффі.— Він же наче не п’є. Невже п’яний, негідник?

— Ніколи й до рота не бере,— відповів я.— Просто дорогою в Дамаск побачив божественне світло, і воно його отак засліпило.

— Що з ним таке?

— Треба частіше читати святе письмо,— порадив я Даффі й повів його до кандидата. То була зворушлива зустріч. Я розчинився в натовпі.

Тиснява була велика, бо дух смаженини має здатність творити чудеса. Люди вже сходилися до помосту й займали місця на трибуні для публіки. Оркестр на краю помосту тепер вигравав «Ура, ура, усі зібрались». Посередині помосту розташувалися два місцеві діячі без політичного майбутнього, що приїздили вранці до готелю, ще один добродій,— певне, проповідник, який мав проказати вступну молитву,— і Даффі. А з ними й Віллі, що поволі спливав потом. Вони сиділи рядком на стільцях на тлі задника з прапорів, за столом, також задрапованим прапорами, на якому стояла велика карафа з водою та дві склянки.

Перший підвівся один з місцевих діячів, що звернувся до своїх «друзів-земляків» і представив їм проповідника, а той, звівши вгору довге кощаве обличчя над синім діагоналевим костюмом і мружачи очі від сліпучого сонця, звернувся до Всевишнього. Потім знову встав той самий місцевий діяч і довго блукав манівцями, перш ніж представити слухачам другого місцевого діяча. Спочатку здавалося, що в того другого всі клепки на місці, бо він начебто брав не швидкістю, а витривалістю, та потім виявилось, що клепок у нього в голові не більше, ніж у першого діяча, у проповідника чи в самого Всевишнього. Просто він потребував більше часу на те, щоб виявити це і вказати перстом на Віллі.

А потім Віллі самотньо стояв біля стола, казав «Друзі мої», не знати чого повертав своє гіпсове обличчя то сюди, то туди й копався в правій кишені піджака, намагаючись видобути звідти текст своєї промови.

Поки він шпортався з тими аркушиками й трохи спантеличено розглядав їх — так, наче текст був написаний іноземною мовою,— хтось сіпнув мене за рукав. То була Сейді.

— Як усе було? — запитала вона.

— Подивіться і вгадайте,— відказав я.

Вона пильно поглянула на поміст і спитала:

— Як це ви вхитрилися?

— Крапелиночка на похміллячко.

Сейді знову глянула на поміст.

— Чимала, в біса, крапелиночка,— мовила вона.— З добру кварту, не менш.

Я придивився до Віллі, що, спливаючи потом і хитаючись, німотно стояв на помості під гарячим сонцем.

— Він же на ногах не тримається,— сказала Сейді.

— Він не тримається на них від самого ранку,— мовив я,— і добре, що хоч не падає.

Вона й далі роздивлялася на Віллі. Майже так само, як минулого вечора, коли він лежав трупом на ліжку в моєму номері, а вона стояла поруч. В очах її не було жалю, не було й зневаги. То був непевний, роздумливий погляд. Нарешті вона сказала:

— Та ні, мабуть, ще від народження.

З її тону можна було зрозуміти, що для себе вона це питання розв’язала. Одначе вона все так само не спускала очей з Віллі.

Кандидат ще сяк-так стояв, принаймні поки впирався боком у край стола. Він уже навіть почав говорити. Кілька разів назвав слухачів своїми друзями, щоразу на інший лад, і сказав, що радий з ними зустрітися. А тепер стояв, учепившись обома руками в свої аркушики й пригнувши голову, мов безрога корова перед злими собаками, і з нього аж капотіло на гарячому осонні. Нарешті він опанував себе і підвів голову.

— Оце в мене писана промова,— сказав він.— Про те, що потрібно нашому штатові. Та ні до чого розказувати вам, що йому потрібно. Ви ж бо і є штат. І самі знаєте, чого вам треба. Погляньте на свої штани. Чи вони не протерті на колінах? Прислухайтесь до своїх животів. Чи в них щодня не бурчить з голоду? Подивіться на свій урожай. Чи він щороку не гниє на пні, тому що в окрузі немає пристойних доріг і ви не можете вивезти його на продаж? Подивіться на своїх дітлахів. Чи не ростуть вони темними, як ніч і як ви самі, тому що для них немає школи? — Віллі помовчав і, кліпаючи очима, озирнув натовп.— Ні,— мовив він,— я не читатиму вам по писаному. Ви краще за мене знаєте, що вам потрібно. Але я розповім вам одну історію.

Він замовк, зручніше сперся на стіл і глибоко відітхнув, а піт з нього вже аж струменів.

Я нахилився до Сейді.

— Що цей бісів син надумав?

— Мовчіть! — звеліла вона, не спускаючи очей з Віллі.

А той говорив далі.

— Це кумедна історія,— сказав він.— Отож приготуйтеся сміятись. Ви кишки порвете зо сміху, така вона кумедна. Я розкажу вам про одного селюка. Про такого ж, вибачайте, як і ви, злидня. Еге, такого ж, як і ви. Він ріс, як ведеться в наших краях, на фермі, серед розгрузлих доріг та глибоких ярів, ген на півночі штату. Він добре знав, що таке бути селюком. Знав, як то вставати удосвіта, ступати босими ногами в коров’яче лайно, ще до сніданку Доїти, годувати, чистити, щоб зі сходом сонця вирушити піхтурою за шість миль до школи, де всі учні туляться в одній-єдиній кімнаті. Він знав, які податки луплять і за ту дощану халупу, і за розмиті дороги, де люди грузнуть у червоній глині, у фургонів ламаються осі, а мули підупадають на ноги.

Атож, він добре знав, як то бути селюком, і взимку і влітку. І він зрозумів, що коли хоче чогось досягти, то мусить вибиватися самотужки. Отож він сидів ночами й читав книжки, вивчав закони, сподіваючись зробити щось, аби змінити життя. Він вивчав ті закони не в школах й не в коледжах, а ночами, після тяжкої цілоденної праці в полі. Вивчав, щоб полегшити життя. І собі, і іншим таким, як він, злидням. Не стану вам брехати. Спершу він не думав про інших, про те, як він робитиме їм добро. Спершу він думав тільки про себе, а вже потім до нього дійшла одна річ. Те, що він нічого не доб’ється для себе, якщо не допомагатиме іншим і якщо інші йому не допомагатимуть. Треба робити добро або всім, або нікому. Ось що до нього дійшло.

А дійшло воно до нього з волі й знамення всемогутнього господа одного страшного дня два роки тому, коли завалилася перша мурована школа в його рідній окрузі, бо тамтешні політикани збудували її з негодящої цегли. Було вбито й покалічено десятеро нещасних дітлахів. Та ви знаєте цю історію. Він виступав проти тих політиканів, щоб не будували школу з непотребу, але нічого не домігся, і школа завалилась. Але це змусило його замислитись. Щоб такого більш не повторилося.

Люди довіряли йому, бо то ж він виступав проти махінацій із цеглою. А деякі верховоди у столиці штату дізналися про це, приїхали на ферму його тата у великій гарній машині й сказали, що дуже хочуть, щоб він став губернатором.

Я схопив Сейді за руку.

— Невже він збирається…

— Та цитьте ви! — з люттю відрубала вона.

Я подивився на Даффі, що сидів на помості позад Віллі. Обличчя Даффі було стривожене. Кругле, червоне, мокре від поту — і стривожене.

— О, вони йому такого наговорили! — провадив Віллі.— І той бовдур усе проковтнув. Він заглянув собі в душу і вирішив: а чого ж, спробую повернути все на інше. І хоч не забував, що він усього-на-всього простий хлопець, почав думати, як узятися до діла. Звичайна собі людина, син бідного фермера, він вірив, як і всі ми в нашій глушині віримо, що й найпростіший, найбідніший з нас може стати губернатором — аби тільки його земляки визнали, що він має до цього хист.

Ті добродії в смугастих штанах розкусили нашого простака і обвели його круг пальця. Вони туркали йому у вуха, який буцімто безхребетний нікчема отой Макмерфі, і який покірливий слуга своїх столичних хазяїв Джо Гаррісон, і як вони самі хочуть, щоб він, наш простак, устряв у боротьбу між ними й спробував привести до влади чесний уряд. Отаке вони йому туркали. Але…— Віллі спинився і здійняв до неба праву руку із затиснутими в ній папірцями.— Але чи знаєте ви, хто вони були? Гаррісонові наймані лакизи й посіпаки, які хотіли, щоб наш селюк відняв у Макмерфі голоси селюків. Чи я сам здогадався про це? Ні, не сам. Не сам — бо чув тільки їхню солодку мову. І не знав би правди й досі, коли б оця жінка…— і він показав на Сейді,— коли б оця жінка…

Я штовхнув Сейді ліктем і мовив:

— Сестричко, від сьогодні ви безробітна.

— …коли б оця достойна жінка не знайшла в собі досить чесності й благородства, щоб розкрити мені їхню брудну змову, від якої смердить аж до самого Всевишнього!

Даффі вже звівся на ноги і обережно, бочком посувався до переднього краю помосту. Він з розпачем поглядав то на оркестр, ніби хотів дати йому знак ушкварити музику, то на публіку — ніби силкуючись придумати, що їй сказати. Нарешті він дійшов до Віллі й почав щось говорити йому.

Та на першому ж слові Віллі рвучко обернувся до нього.

— Осьде! — ревнув він.— Осьде! — І змахнув правою рукою, в якій був текст його промови.— Осьде він, Іуда Іскаріот, лакиза і попихач! — Його рука з промовою, якої він так і не прочитав, знов зметнулася, показуючи на Даффі.

Даффі намагався щось йому сказати, але Віллі не слухав, а все вимахував своїми аркушиками перед його носом і кричав:

— Дивіться на нього! Дивіться!

Даффі, задкуючи від нього, озирнувся на оркестр, замахав руками до музикантів і заволав:

— Грайте! Грайте! «Зоряний прапор»!¹²

Та оркестр не заграв. А коли Даффі знов обернувся до Віллі, той іще завзятіше, ніж доти, махнув перед ним своїм рукописом і крикнув:

— Дивіться, ось він, Гаррісонів прислужник!

— Це неправда! — зойкнув Даффі й відступив ще на крок від грізної правиці.

Не знаю, чи Віллі мав намір це зробити. Та мав чи не мав, але зробив. Не можна сказати, що він зіпхнув Даффі з помосту. Він тільки наступав на Даффі, а той задкував понад самим краєм помосту, неначе в танці, такому собі повільному, плавному, легкому, мрійливому адажіо, виписуючи руками кола перед обличчям, що скидалося на здивований вершковий торт з діркою посередині — то був рот Даффі, але з нього не виходило ані звука. Не чути було ані звука й на п’яти акрах спітнілого люду. Всі мовчки стежили за танцем Даффі.

Отак танцюючи, він і полетів з помосту. А впавши на землю, привалився до підпори і застиг, півлежачи, півсидячи, з усе ще роззявленим ротом. Одначе й тепер з рота в нього не вийшло ані звука, бо йому геть забило подих.

Така сцена, а я без фотоапарата!

Віллі навіть не завдав собі клопоту зазирнути за край помосту.

— Хай лежить, свиня! — вигукнув він.— Хай лежить, а ви, простаки, послухайте мене. Еге, ви теж простаки, і вони дурили вас так само, як і мене, хтозна-скільки разів. Бо ми, по-їхньому, на те й існуємо. Щоб нас дурили. Ну, а цього разу я сам пошию когось у дурні. Я виходжу з гри. І знаєте чому? — Він зробив паузу і провів по обличчю долонею лівої руки, втираючи піт.— Не тому, що почуваю себе ображеним. Аж ніяк, я ще ніколи в житті не почував себе так добре, бо тепер я знаю правду. Мені б належало давно її знати. Якщо злидень чогось хоче — він має сам цього добиватися. Ніякі медоточиві добродії в розкішних автомобілях нічого для нього не зроблять. І коли я знов прийду до вас як кандидат на губернатора, я прийду сам і прийду, щоб перемогти. Але тепер я виходжу з гри.

Я відмовляюся на користь Макмерфі. Бог свідок, усе, що я тут казав про Макмерфі,— правда, і я ладен повторити свої слова знов і знов, але я закликатиму виборців нашого штату голосувати за нього. Я, а зі мною й інші селюки гуртом виб’ємо дух з того Джо Гаррісона, так що він у нас і в гицелі не поткнеться. А тоді побачимо, як покаже себе Макмерфі. Це його останній шанс. Настав час, коли треба сказати правду, і я скажу її. Рознесу по всьому штату, з краю в край, навіть якщо мені доведеться їздити верхи на хворостині чи вкрасти собі мула, і ніхто — ні Джо Гаррісон, ні хтось іще — мене не зупинить. Бо мене надихає свята віра, і я…

Я нахилився до Сейді.

— Слухайте, мені потрібно зателефонувати в столицю. Я подамся до готелю чи де тут у них найближчий телефон. Треба повідомити про це газету. А ви лишайтеся тут і, бога ради, добре все запам’ятайте.

— Гаразд,— кинула вона, не дуже дослухаючись до мене.

— А коли вистава скінчиться, хапайте Віллі й везіть його до міста. Будьте певні, що Даффі вас у свою машину не запросить. Отож беріть цього йолопа і…

— Де ж пак, йолопа,— мовила вона. Тоді додала: — Катайте собі.

І я пішов. Я протискався крізь натовп скраю трибуни для публіки, а голос Віллі гупав у мої барабанні перетинки й струшував сухе листя з дубів. Повертаючи за ріг трибуни, я озирнувся й побачив, як Віллі жбурляє геть свої аркушики з промовою, і вони, кружляючи, падають йому до ніг, як він б’є себе кулаками в груди й кричить, що правда там і їй не потрібні ніякі папірці. Він стояв на помості серед розкиданих аркушиків, піднявши догори руку, так що рукав піджака задерся аж до ліктя, з червоним, як буряк, геть мокрим від поту обличчям, із звислим на чоло чубом і викоченими палаючими очима, п’яний мов чіп, і позад нього яскріли червоно-біло-сині прапори, а над ним — розжарене до кольору міді небо.

Я трохи пройшов по вимощеній жорствою дорозі, а тоді мене підібрав ваговоз, що їхав до містечка.

Пізно ввечері, коли все ущухло і місцевий поїзд, важко сапаючи серед полинового простору під зоряним небом, віз містера Даффі назад до столиці (певна річ, складати звіт Джо Гаррісонові), а Віллі вже кілька годин був у ліжку, відсипляючись з перепою, я сягнув рукою по пляшку, що стояла на письмовому столі в моєму номері аптонського готелю, і спитав Сейді:

— Чи не зволите ковток рідини, перед якою не можуть встояти ніякі грати чи дошки?

— Що-що? — перепитала вона.

— Ні, вам не зрозуміти цієї думки, яку я висловив за всіма правилами граматики.

— А, я й забула,— мовила Сейді.— Ви ж училися в університеті.

Атож, я за всіма правилами вчився в університеті, але, як тепер зрозумів, навчився там далеко не всього, що належало б знати.

Віллі дотримав свого слова. Він роз’їжджав по штату, закликаючи голосувати за Макмерфі. Їздив він не верхи на хворостині, не на купованому чи вкраденому мулі. Але заїздив геть свого доброго держаного автомобіля на нерівних, схожих на пральну дошку дорогах, на глибокій, аж до осей, пилюзі, а втрапивши під зливу, загрузав у чорному багні й мусив сидіти в автомобілі, чекаючи, поки нагодиться запряг мулів і витягне його. Він ставав на приступках школи, на ящику, позиченому в місцевого крамаря, на фермерському возі, на ганку придорожньої крамниці — і промовляв.

— Друзі червонопикі злидні і тюхтії, брати селюки,— звертався він до слухачів, нахиляючись уперед і вдивляючись у їхні обличчя. А тоді робив паузу, чекаючи, поки вони всотають його слова.

Западала тиша, і в натовпі наростали обурення і протест. Ті люди знали, що так їх називають позаочі, але ніхто ще не ставав отак перед ними й не казав їм цього в обличчя.

— Еге ж,— провадив Віллі, кривлячи рота,— еге ж, оце ви і є, і нема чого визвірятися на мене за ці слова. А хоч і визвіряйтеся, я все одно їх кажу. Оце ви і є. І я також. Атож, і я червонопикий злидень, бо мене так само палило сонце. Атож, і я тюхтій, бо попався на гачок отому медоточивому добродієві у розкішному автомобілі. Мені встромили в рота солодку жуйку, і я замовк. Атож, я селюк, той самий селюк, якого вони хотіли використати, щоб розколоти і обернути на свою користь голоси інших селюків. Але я звівся з чотирьох лап і став на рівні ноги, бо навіть собака може цього навчитися, тільки дай йому час. І я навчився. На це теж потрібен був час, але я навчився, і ось стою перед вами на власних ногах.— Він знов нахилявся до слухачів й запитував: — А ви? Ви стоїте на власних ногах? Чи навчилися бодай цього? Чи можете навчитися, як по-вашому?

Він казав їм прикрі речі. Узивав їх прикрими словами, проте щоразу, майже щоразу, їх обурення і протест минали, і Віллі нахилявся до них, викотивши очі, і обличчя його лисніло під гарячим сонцем чи в нерівному червонястому світлі бензинових ліхтарів. Вони слухали, а він велів їм випростатись і стати на власні ноги.

— Ідіть голосуйте,— казав він.— Цього разу голосуйте за Макмерфі, бо більше вам нема за кого. Але голосуйте одностайно, покажіть, на що ви здатні. Оберіть його, а якщо не виправдає довіри — розіпніть. Атож,— повторював він, нахиляючись уперед,— якщо не виправдає довіри — розіпніть. Дасте мені молотка та цвяхів, і я сам його розіпну. Голосуйте,— велів він їм.— Оберіть Макмерфі,— велів він.

Він нахилявся до них і казав:

— Слухайте мене, злидото. Слухайте мене і розкрийте свої очі на святу й божу, не загиджену мухами правду. Якщо у вас лишилася хоч крихта розуму, ви побачите й дотямите її. Ось вона, ця правда: ви злидота, і ніхто ніколи не допомагав злидоті, крім неї самої. Оті, що в місті, нічим вам не допоможуть. Ваша доля у ваших руках і в руках божих, але тоді бог дасть, як сам заробиш!

Він утовкмачував їм це, а вони стояли перед ним, заклавши великі пальці за шлейки комбінезонів, і мружили на нього очі з-під крисів насунутих на лоба капелюхів, так ніби роздивлялися щось аж ген за долиною чи затокою і не могли збагнути, що воно таке, або, вгледівши якийсь раптовий порух у чагарнику по той бік поля, пильнували, що звідти вигулькне, і під тими пильними, примруженими очима двигтіли щелепи, перемелюючи пресований тютюн, у русі повільному, розміреному й невблаганному, мов поступ Історії. Та для бидла Час — це ніщо, і для Історії також. Вони не спускали з Віллі очей, і коли б хтось добре придивився до них, то помітив би, як щось у них зрушується. Вони стояли напрочуд сумирно, навіть не переступали з ноги на ногу; в них такий хист — бути сумирними, це можна побачити з того, як вони незворушно й мовчки стоять на розі вулиці, приїхавши до міста, або ж сидять навпочіпки край дороги, втупивши очі в далину, туди, де дорога перевалює через пагорб,— стояли й невідривно, не кліпаючи, дивилися на чоловіка перед собою. В них такий хист — бути сумирними. Та часом їхня сумирність доходить краю. Зненацька уривається, наче туго напнута струна. Котрийсь із них тихо сидить собі на молінні просто неба, аж раптом схоплюється, здіймає руки догори й волає: «О господь наш усемогутній! Я уздрів його ім’я!» Або котрийсь інший раптом натискає на спуск рушниці — і сам дивується, почувши постріл.

А Віллі стоїть на підвищенні проти них. Під ясним сонцем чи в червонястому світлі бензинових ліхтарів.

— Ви питаєте, яка моя програма? А ось яка, злидні. Розіпніть їх! Розіпніть Джо Гаррісона. Розіпніть кожного, хто стане на вашому шляху. Розіпніть Макмерфі, якщо не виправдає довіри. Розіпніть усіх, хто стане вам на заваді. Дайте мені молотка та цвяхів, і я зроблю це своїми руками. Розіпніть їх на дверях клуні! І не зганяйте з них синіх мух індичим крильцем!

Авжеж, то був справді Віллі. Той самий чоловік з тим самим ім’ям.

На губернатора обрали Макмерфі. Цьому прислужився й Віллі: в тих округах, де він побував, проголосувало більше виборців, ніж будь-коли раніше. А сам Макмерфі протягом усієї передвиборної кампанії не знав, як йому повестися щодо Віллі. Спершу він соромливо відвертався, бо Віллі висловлювався про нього досить круто, а потім, коли виявилося, що Віллі таки має вплив, нібито почав загравати. І зрештою Віллі став перед усім людом і розповів навпростець, як люди Макмерфі запропонували оплатити його витрати, але він, мовляв, їздить по округах з власного почину й не належить до прихвоснів Макмерфі, дарма що закликає голосувати за нього. Отож він і далі платитиме сам за себе, навіть якщо для цього доведеться ще раз, і то вже востаннє, перезаставити татову ферму. Еге ж, і коли хтось не має двох доларів на виборчий податок, хай прийде до нього і скаже про це, і він, Віллі Старк, заплатить за нього із заставних під татову ферму. Отак він вірив у те, що казав.

Макмерфі став губернатором, а Віллі повернувся до Мейсон-Сіті й до своєї адвокатської практики. Десь із рік він нудився такими дріб’язковими справами, як крадіжки курей, привласнення заблуканої худоби, незначні ножові поранення (одна з неодмінних розваг на суботніх танцювальних вечірках у Мейсон-Сіті). Та потім на будівництві мосту через річку Акамалджі, що його споруджував штат, обвалилося риштування, і при цьому потерпіла бригада робітників — двоє чи троє загинули. Чимало тих робітників було з Мейсонської округи, і захищати свій позов вони доручили Віллі. Тоді про нього писали в усіх газетах. І ту справу він виграв. Потім в окрузі Акамалджі, на захід від Мейсон-Сіті, знайшли нафту, і Віллі брав участь у тяжбі між нафтовою компанією і кількома незалежними орендарями. Його сторона взяла гору, і він уперше в житті помацав руками великі банкноти. Та ще й немало.

Увесь той час я не бачив Віллі. А побачив його знов уже на первинних виборах від демократичної партії 1930 року. Та то були не вибори. То було справжнє побоїще в загоні для молодих биків, і розгром англійської кавалерії під Балаклавою, і суботня ніч у салуні Кейзі — усе разом,— і коли дим розвіявся, на стінах не лишилося жодної картини. Не лишилося й ніякої демократичної партії. Лишився тільки Віллі, з чубом, що ліз йому в очі, у прилиплій до живота сорочці. В руці він стискав різницьку сокиру і аж заходився криком, жадаючи крові. А на задньому плані тієї сцени, під розколошканим багряним небом з лиховісними білими плямами, схожими на клапті піни, обабіч Віллі вимальовувалися ще дві постаті — Сейді Берк та високого на зріст, сутулуватого чоловіка з неквапливою мовою, засмаглим сумним обличчям і очима, які звичайно називають замріяними. Той чоловік був Х’ю Міллер — юридичний факультет Гарвардського університету, ескадрилья імені Лафайєта¹³, Croix de Guerre¹⁴, чисті руки, щире серце, ніякого політичного минулого. Чоловік, що багато років був поза грою, аж поки хтось (Віллі Старк) дав йому в руку бейсбольну битку, і він відчув, як його пальці звично обхопили руків’я. Він був справжній чоловік, а до того й генеральний прокурор. А Сейді Берк була просто Сейді Берк.

Були, звісно, за гребенем пагорба й інші люди. Приміром, такі собі панове, що колись віддано служили Джо Гаррісонові, але, виявивши, що ніякого Джо Гаррісона більш не буде — в політичному розумінні,— мусили шукати нового друга. Волею випадку цим другом став для них Віллі. Та вони й не мали більш куди податися. Отож і вирішили найнятись до Віллі й розвиватися разом зі своїм штатом. І Віллі таки найняв їх і завдяки цьому здобув чимало голосів поза межами верстви червонопиких і репаних. Трохи згодом він найняв навіть Малюка Даффі, що очолив шляхове відомство, а потім, за останнього терміну губернаторства Віллі, став і помічником губернатора. Я часто дивувався, навіщо Віллі тримає його при собі. І не раз запитував:

— На біса він тобі здався, цей бовдур?

Іноді Хазяїн тільки сміявся й нічого не казав. Іноді відповідав:

— Ет чорт, хтось же має бути губернаторським помічником, а вони всі однакові.

Але одного разу сказав:

— Я тримаю його, бо він нагадує мені про дещо.

— Про що саме?

— Про те, чого я не хочу забути.

— Що ж воно таке?

— А те, що коли вони приходять до тебе з улесливою мовою, не треба їх слухати. Оцього я не повинен забувати.

То ось що він мав на думці. Малюк був одним з тих, що приїхали до нього у великому автомобілі, коли Віллі був дрібним провінційним адвокатом, і всіляко улещали його.

Та чи в цьому була причина? Точніше, чи тільки в цьому? Як на мене, існувало ще щось. Певне, Хазяїн відчував своєрідну гордість від того, що зміг так піднести Малюка Даффі. Спершу він розтрощив Даффі, а потім позбирав шматки й знову зліпив його, вже як свій власний витвір. Мабуть, він неабияк тішився, дивлячись на Малюків позірний блиск, на його діамантовий перстень і думаючи, що все це лише бутафорська оболонка, під якою ховається порожнеча, і що досить йому ворухнути пальцем, як Малюк Даффі розвіється в повітрі, мов димок від сигарети. Якоюсь мірою саме піднесення Малюка руками Хазяїна було його помстою Малюкові, бо щоразу, як Хазяїн спиняв на ньому свій сонний, замислений і відчужений погляд, у Малюка холонуло й стискалось його ожиріле серце, і він згадував, що досить Хазяїнові ворухнути пальцем — і від нього, Даффі, не залишиться нічого, крім легенької струминки диму. А якоюсь мірою піднесення Малюка було для Хазяїна і остаточним показником його власного піднесення.

Та чи цим усе пояснювалось? Точніше, чи тільки цим? Мені подумалося, що була ще одна причина. А саме: з якоїсь дикої примхи долі Малюк Даффі обернувся немовби другим «я» Віллі Старка, і вся та зневага, всі образи, що їх Віллі Старк вивергав на Малюка Даффі, були, по суті, тим, що одне «я» Віллі Старка, спонукуване сліпою внутрішньою потребою, скеровувало проти його другого «я». Але цього висновку я дійшов куди пізніше, уже в самому кінці.

А тим часом Віллі тільки-но став губернатором, і ніхто не знав, чим усе воно скінчиться.

Що ж до мене, то в самому розпалі виборчої кампанії я лишився без роботи.

Я працював тоді в «Кронікл» політичним оглядачем. І вів постійну рубрику. Отже, був поважною персоною.

Одного дня Джім Медісон викликав мене на зелений килим, що оточував кого стіл, немов пасовище.

— Джеку,— сказав він,— ти, звісно, знаєш, якої лінії дотримується «Кронікл» на цих виборах.

— Авжеж,— відповів я.— Вона хоче знов обрати Сема Макмерфі за його видатні заслуги біля керма влади та бездоганну репутацію державного діяча.

Він кисло посміхнувся й промовив:

— Еге ж, вона хоче знов обрати Сема Макмерфі.

— Пробачте, я забув, що ми тут у родинному колі. Думав, ще пишу до своєї рубрики.

З обличчя Джіма Медісона збігла посмішка. Він погрався олівцем на столі.

— З приводу твоєї рубрики я тебе й викликав,— сказав він.

— Слухаю,— мовив я.

— Чи не міг би ти наддати пари? У нас же вибори, а не збори Епвортської ліги¹⁵.

— Та певне, що вибори.

— То, може б, ти трохи наддав?

— Коли йдеться про Сема Макмерфі,— відказав я,— то не знаходиться й грудочки крейди, щоб зробити з чорного біле. Я й так витискаю все, що можу.

Він з хвилину обмірковував мої слова. Тоді почав знову:

— Хоч той Старк і твій приятель, ти не…

— Він мені не приятель,— огризнувся я.— Я навіть не бачив його від минулих виборів. Особисто мені байдужісінько, хто стане губернатором штату, хоч би який то був сучий син. Та я людина наймана і докладаю всіх зусиль, аби не виказати в цій рубриці свого палкого переконання, що Сем Макмерфі один з найбільших сучих…

— Ти знаєш лінію «Кронікл»,— з притиском мовив Джім Медісон і втупив очі в заслинений, пожований недокурок своєї сигари.

День був гарячий, а струмінь повітря від електричного вентилятора віяв тільки на Джіма Медісона, зовсім не сягаючи мене, і в моїй горлянці застрягла нитка кислої, жовтої на смак слини, як буває при печії, а голова була наче висушений гарбуз з кількома насінинами, що гримотять усередині. Отож я поглянув на Джіма Медісона і мовив:

— Гаразд.

— Що ти хочеш цим сказати? — запитав він.

— Те, що сказав,— відповів я і рушив до дверей.

— Слухай, Джеку, я ж…— почав був він і поклав недокурок у попільницю.

— Знаю,— сказав я,— ви маєте дружину та дітей, і ваш старший у Прінстонському університеті.

Я казав це не спиняючись.

У коридорі за дверима був холодильний бачок. Я став біля нього, взяв зі стосика конічний паперовий стаканчик і влив у себе з десяток таких стаканчиків крижаної води, щоб змити з горлянки ту жовту кислятину. А потім ще трохи постояв у коридорі з повним шлунком води, ніби там лежав важкий холодний міхур.

Тепер я міг спати допізна, а прокинувшись, і далі лежати незворушно, лише спостерігаючи, як гаряче, кольору топленого масла сонячне проміння просотується крізь нещільні штори, бо готель, в якому я мешкав, був далеко не найкращий у місті, а мій номер — далеко не найкращий у тому готелі. Коли мої груди здіймалися, вдихаючи повітря, вогке простирало липло до голого тіла, бо влітку там усі сплять голяка. Знадвору долинав віддалений гуркіт трамваїв і мекання автомобільних клаксонів — не надто гучна, але розмаїта й безугавна суміш звуків, що подразнювала нервові закінчення, мов дотик грубої вовни. Час від часу внизу бряжчав посуд — мій номер містився над кухнею. А вряди-годи там чувся спів котрогось із негрів.

Я міг лежати скільки захочу й перебирати подумки образки того, що часом потрібно чоловікові: кава, жінка, гроші, чарка, білий пісок і голуба вода,— а потім помалу, один по одному, упускати їх, наче колоду карт з руки. Та, мабуть, усі ті речі, що нам потрібні, схожі на карти. Насправді вони потрібні нам не самі собою, хоч ми й вважаємо, що не так. Адже карта нам потрібна не як саме карта, а тому, що в цілком довільній системі правил і цінностей і в особливій комбінації, частину якої ми вже маємо в руках, вона набуває певного значення. Але припустімо, що ми не за картярським столом. І тоді, якщо ми навіть знаємо правила гри, та чи та карта не має для нас ніякого значення. Вони всі подібні на вигляд.

Отож я лежав собі, хоча й знав, що через деякий час однаково встану,— не вирішу встати, а просто раптом усвідомлю, що вже стою посеред кімнати, так само як згодом, щоразу трохи дивуючись, виявлятиму, що п’ю каву, розмінюю гроші, упадаю коло жінки, підношу до рота чарку, плаваю у воді. Неначе хворий на амнезію, що грає сам із собою в лікарняній палаті. Отак і я встану й здам собі карти, аякже. Тільки потім. А поки що лежатиму й далі, знаючи, що вставати мені не доконче, й відчуваючи блаженну порожнечу та приємну втому, немов святий після нічного єднання з богом. Адже Бог і Ніщо мають багато спільного. Досить лише на мить опинитись віч-на-віч з тим чи з тим — і виявиться, що впливають вони на людину однаково.

У той час я здебільшого лягав спати рано. Інколи сон стає поважним і всеосяжним ділом. Тоді лягаєш спати вже не для того, щоб уранці встати, а навпаки, встаєш для того, щоб знову лягти. І серед дня не раз ловиш себе на тому, що стоїш непорушно, і чогось чекаєш, і дослухаєшся. Мов хлопчик на залізничній станції, якому кортить сісти в поїзд і поїхати, а поїзда ще немає. Стоїш, дивишся в далину на колію, але хмарки чорного диму все не видно. Нетерпляче ходиш сюди-туди, потім ураз спиняєшся й нашорошуєш вуха. Поїзда все не чути. І ти, в своєму святковому костюмчику, стаєш навколішки просто на брудну жужіль,— за що мати добряче наскубе тобі чуба,— припадаєш вухом до рейки і чекаєш першого безгучного шереху, що долине по рейці задовго до того, як ген на обрії з’явиться і почне розростатися чорна хмарка диму. Отак тоді чекаєш і ночі, дослухаючись ще задовго до того, як вона зрине на обрії, і задовго, задовго до того, як вона насуне на тебе, важенна, розжарена, гримка, мов величезним чорним локомотивом, і чорні вагони зі скреготом ураз зупиняться, і провідник з лиснючим чорним обличчям підсадить тебе на приступку, примовляючи: «Прошу, паничу, прошу».

У такому сні нічого не сниться, але тебе ні на мить не залишає свідомість того, що ти спиш, ніби тобі давно сниться, що ти спиш, і в тому сні тобі також сниться, що ти спиш — спиш і також бачиш сон, що ти спиш,— і так далі, без кінця, все глибше й глибше до основи.

Отаке сталося зі мною, коли я лишився без роботи. І то не вперше. Таке було зі мною і раніш, уже двічі. Я навіть назву цьому придумав — Велика Сплячка. Ще першого разу, перед тим як покинути університет за кілька місяців до завершення дисертації з американської історії. Робота була майже закінчена, і всі відгукувалися про неї схвально. Аркуші машинопису лежали стосиком на столі біля друкарської машинки. Поряд стояли ящички з картками. Я вставав пізно, дивився на той стосик і бачив, як краї верхнього аркуша починають загинатися на прес-пап’є. Дивився і ввечері, коли, повечерявши, лягав спати. Нарешті одного ранку я встав так само пізно, вийшов за двері й більш не повернувся, так і залишивши ті аркуші на столі. А вдруге Велика Сплячка напала на мене перед тим, як я подався геть із знаменитої квартири і Лойс порушила справу про розлучення.

Та цього разу не було ні американської історії, ні Лойс. Одначе Велика Сплячка була.

Урешті я все-таки вставав і починав бити байдики. Ішов у кіно, тинявся по підпільних пивничках, плавав, а часом їхав до заміського клубу, лежав там на траві й спостерігав, як два здорові лобурі вимахують ракетками, перекидаючись білим м’ячиком, що зблискує на сонці. А траплялося, що одним з гравців була дівчина, і її коротка біла спідничка закручувалася й метлялася навколо засмаглих стегон і також зблискувала на сонці.

Кілька разів я навідав Адама Стентона, хлопця, з яким ми разом виросли у Берден-Лендінгу. Тепер він став відомим хірургом, під чий скальпель добивалося більше людей, ніж він устигав різати, професором медичного факультету, та ще й примудрявся писати численні статті для наукових журналів і виступати з доповідями на з’їздах медиків у Нью-Йорку, Балтіморі й Лондоні. Він і досі жив одинаком. Не мав часу одружитися, казав він. Він не мав часу ні на що. Але вряди-годи все-таки знаходив якусь часинку для мене, і тоді я сидів у обшарпаному м’якому кріслі в його обшарпаній, захаращеній паперами квартирі, де кольорова служниця тільки розквецювала пилюку по меблях. Мене завжди дивувало, чому він так недоладно живе, маючи, напевне, цілком пристойні заробітки, але зрештою я збагнув, що він просто не бере грошей з багатьох людей, яких оперує. Серед своїх колег він зажив репутації придурка. А коли й брав гроші, то їх у нього легко міг виманити перший-ліпший, хто мав напоготові якусь жалісну брехеньку. Єдиною цінною річчю в його квартирі було фортепіано — таки найкраще і найдорожче.

Коли я бував у Адамовій квартирі, він майже весь час сидів біля фортепіано. Мені казали, що він добре грає, та я на цьому не розуміюся. Одначе послухати його не відмовлявся, а надто сидячи в зручному м’якому кріслі. Не думаю, щоб Адам не чув, як я іноді казав, що музика мене не цікавить, але чи то він забував про це, чи то просто не міг повірити, що таке можливе. Так чи так, а він повертав голову до мене й казав: «А оце… ти тільки послухай… боже мій, це ж просто…» Але голос його уривався, і слова, які мали повідати, що то за прекрасна, вічна й незрівнянна річ, так і лишалися невимовлені. Речення зависало й повільно крутилося в повітрі, наче уривок перетертої мотузки, а Адам дивився на мене своїми глибоко посадженими ясними крижанисто-блакитними відчуженими очима,— такими очима й таким поглядом дивиться на нас удосвіта наше сумління,— а потім, на відміну від сумління, усміхався, ледь-ледь, такою собі непевною, майже винуватою усмішкою, що ніби знімала закляття з суворих уст та різко окресленого підборіддя і, здавалося, говорила: «Ет чорт, ну що вдієш, друже, коли я отак на тебе дивлюся, просто такий уже в мене погляд». Потім ця усмішка зникала, Адам одвертався до фортепіано і торкався руками клавіш.

Рано чи пізно, натішившись музикою, він опускався у друге таке саме обшарпане крісло. Або, раптом згадавши, міг налити мені скляночку, а часом навіть і сам випивав одну, так розбавивши віскі водою, що воно ставало бліде, як зимове сонце, та й гріло не краще. Ми сиділи мовчки, помалу попиваючи зі склянок, і очі Адамові світилися холодним блакитним вогнем і здавалися ще блакитнішими на тлі смаглявої шкіри, туго напнутої на кістках обличчя. Усе було наче за тих часів, коли ми ще хлопчаками, у Берден-Лендінгу, ходили на риболовлю. Тоді ми годинами сиділи в човні під пекучим сонцем, не озиваючись і словом. Або лежали на піщаному березі. Або десь у поході, отаборившись просто неба, лягали після вечері біля невеличкого димучого багаття проти москітів — і так само ані слова.

Може, Адам через те й приділяв мені трохи свого часу, що я збуджував у ньому спомини про Берден-Лендінг та про минулі дні. Хоч він і не говорив про це. Але одного разу таки заговорив. Він сидів у кріслі, дивлячись на склянку з отією своєю примочкою для очей і повільно обертаючи її довгими, твердими навіть на вигляд, нервовими пальцями. А тоді звів очі на мене й промовив:

— Добре нам тоді жилося, правда ж? Коли ми були дітьми.

— Еге ж,— відказав я.

— Ти, я і Анна,— докинув він.

— Еге ж,— повторив я і подумав про Анну. Тоді спитав: — А тепер тобі живеться не добре?

Він з півхвилини обмірковував моє запитання, наче йшлося про справді серйозні речі,— а може, так воно й було. Потім відповів:

— Та я, здається, ніколи про це й не замислювався.— А тоді додав: — Ні, таки ніколи не замислювався.

— Хіба тобі не добре живеться? — знову запитав я.— Ти ж знаменитість. Хіба не добре бути знаменитістю? — не вгавав я.

Я розумів, що ніхто не має права ставити такі запитання, а надто таким тоном, але спинитись я вже не міг. Ти ріс з кимось разом, і тепер він досяг успіху, став знаменитістю, а ти не досяг нічого; одначе поводиться він з тобою, як і колись, ніби нічого не змінилося. Та саме це й підбурює тебе отак його штрикати, хоч як би ти себе при цьому картав. Існує своєрідний снобізм невдах. Це щось ніби спілка, стара гвардія, «Череп і кістки»¹⁶, і немає бридкішої і пихатішої гримаси, ніж та, яка викривлює уста п’яниці, коли він навалиться на стойку поруч із давнім товаришем, що став знаменитістю, але анітрохи не змінився, або коли давній товариш приведе його до себе додому повечеряти і познайомить з гарненькою ясноокою жіночкою та випещеними дітлахами. В обшарпаній квартирі Адама не було гарненької жіночки, але він став знаменитістю, і я не стримався.

Та він і взнаки нічого не дав. Тільки звернув на мене свій щирий блакитний погляд, у ту мить трохи затуманений, і мовив:

— Просто це одна з тих речей, про які я взагалі не думаю.

А потім легка усмішка знов невпізнанно змінила його уста, що звичайно скидалися на рубець від точного, чистого й упевненого хірургічного розтину, добре, без найменшої зморщечки, загоєного.

І тоді, намагаючись по змозі загладити своє хамство, я м’яко натиснув на гальма й сказав:

— Атож, нам і справді добре жилося, коли ми були дітьми, ти, Анна і я.

Атож, Адамові Стентону, Анні Стентон і Джекові Бердену добре жилося біля моря в Берден-Лендінгу, коли вони були дітьми. З Мексіканської затоки раптом міг налетіти і часом таки налітав шквал, небо чорніло від зливи, пальми безладно розгойдувались, а потім усі разом хилилися додолу, і їх листя, наче мокра бляха, відбивало останні зблиски набряклого, хворобливо-жовтого клоччастого неба; ніяка буря не студила й не валила нас у нашому «королівстві біля моря»¹⁷, бо ми були в безпеці у білому будинку, їхньому чи нашому, стояли біля вікна й дивилися, як за дамбою, наче збиті вершки, здіймається прибій. А позад нас у кімнаті сидів губернатор Стентон, чи містер Елліс Берден, чи обидва, бо вони були друзі, чи суддя Ірвін, бо він теж був друг,— і не знайшлося б у світі такого вітру, що насмілився б потурбувати губернатора Стентона, містера Елліса Бердена чи суддю Ірвіна.

«Ти, Анна і я»,— сказав мені тоді Адам Стентон, і я сказав те саме йому. Отож одного ранку, таки вилізши нарешті з ліжка, я подзвонив Анні і сказав:

— Давно вже я не згадував про тебе, та ось цими днями навідав Адама, і він сказав, що тобі, йому й мені добре жилося колись. То, може, повечеряємо разом? Дарма що ми вже ледве дибаємо.

Вона погодилась. Звичайно, вона аж ніяк не ледве дибала, одначе й нічого доброго з тієї вечері не вийшло.

Анна спитала мене, що я роблю, і я відповів:

— Анічогісінько. Чекаю, поки розтечуться мої капітали.

Вона не сказала, що мені слід би знайти собі якесь діло, начебто й не подумала нічого такого. А це вже було добре. Тоді я спитав її, а що робить вона, і вона засміялася й відказала:

— Анічогісінько.

Та я знав, що це неправда, бо вона завжди морочилася і з якимись сиротами, недоумками й сліпими неграми, і все те задурно. І з її вигляду можна було зрозуміти, що вона багато розтрачує марно — не гроші, а зовсім інше. Отож я сказав.

— Ну що ж, принаймні сподіваюся, що ти робиш це в приємному товаристві.

— Та не дуже,— мовила вона.

Я придивився до неї пильніше й побачив те, що й сподівався побачити, та й не раз бачив, і не сидячи отак проти неї. Побачив Анну Стентон, що, може, й не була красунею, зате була Анною Стентон. Анну Стентон: смагляве, із золотавим полиском обличчя, проте не таке темне, як Адамове, і шкіра обтягує кістки хоча й менш помітко, ніж у Адама, одначе досить туго — певне, майстер не хотів витрачати зайвого матеріалу на всякі там округлості та ямочки й надав виробові простої, досконалої форми. Темне волосся, гладенько, майже туго зачесане на рівний проділ. Блакитні очі з прямим, як у Адама, поглядом; але ясну, відчужену крижанисту блакить у них витісняла глибша, насичена й бентежна барва. Принаймні інколи. Вони були дуже схожі, Адам і Анна. Цілком могли б бути близнятами. Навіть усміхались однаково. А от уста в Анни мали іншу форму. Вони нітрохи не нагадували рубця від точного, чистого, впевненого й добре загоєного хірургічного розтину. Тут майстер дозволив собі витратити трохи зайвого матеріалу. Зовсім небагато. Але досить.

Отака була Анна Стентон, і я побачив те, що й сподівався побачити.

Вона сиділа проти мене дуже прямо, високо тримаючи голову на гарному, рівному й круглому стеблі шиї над тендітними прямими плечима, і її тендітні, але округлі голі руки з математичною точністю прилягали до боків.

І, дивлячись на неї, я думав, як бездоганно точно прилягають одна до одної під столом її тендітні ноги — стегно до стегна, коліно до коліна, гомілка до гомілки. Власне, в ній завжди було щось стилізовано-досконале, щось від барельєфів і статуеток із зображенням царівен пізнього Єгипту, де граційність і жіночність, лишаючись граційністю й жіночністю, втілені у математично точну форму. Анна Стентон завжди дивилася прямо на співрозмовника, проте здавалося, що вона дивиться кудись у далечінь. Вона завжди тримала голову високо, і здавалося, вона дослухається до якогось голосу, якого тобі почути не дано. Вона завжди стояла прямо, виструнчившись, і здавалося, вся її граційність і жіночність затиснута в суворі рамки ідеї, якої тобі не збагнути.

Я спитав:

— То що, надумала лишитися старою дівою?

Вона засміялась і відказала:

— Нічого я не надумала. Давно вже перестала загадувати на майбутнє.

Ми пішли танцювати на п’ятачку завбільшки з носовик між столиків, на яких тулилися тарілки з курячими кістками й недоїденими макаронами та пляшки від італійського червоного вина. Хвилин п’ять той танець ще мав сякий-такий сенс, а потім став скидатися на якусь копітку й марудну роботу, що її робиш уві сні й що начебто має сенс, але в чому він полягає, годі збагнути. Потім музика змовкла, і спинитися танцювати було ніби прокинутись від того сну, радіючи, що ти прокинувся й позбувся його, і водночас шкодуючи про це, бо тепер уже ніколи не дізнаєшся, як там усе було.

Певне, й Анна почувала щось подібне, бо, коли я згодом знов запросив її до танцю, вона сказала, що їй не хочеться, краще посидіти й побалакати. Балакали ми довгенько, та це було не набагато краще, ніж танцювати. Не можна ж без кінця балакати про те, як з біса добре нам жилося, коли ми були дітьми.

Я провів її до будинку, де вона наймала квартиру, куди показнішого, ніж Адамів сарай,— губернатор Стентон помер далеко не в злиднях,— і ми зайшли у вестибюль. Вона побажала мені на добраніч і додала:

— Будь розумним хлопчиком, Джеку.

— Ще колись повечеряєш зі мною? — спитав я.

— Коли захочеш,— відказала Анна,— у будь-який час. Ти ж знаєш.

Так, я це знав.

І ми справді ходили вечеряти ще кілька разів. Останнього разу вона сказала:

— Я бачила твого батька.

— Еге,— мовив я без тіні цікавості.

— Не треба так,— сказала вона.

— Як?

— Ой, ти ж розумієш, про що я кажу. Невже тобі не хочеться знати, як живе твій батько?

— Я знаю, як він живе,— відповів я.— Сидить у тій своїй норі, або няньчиться з дармоїдами в доброчинній спілці, або ж пише оті дурні листки, які вони роздають на вулицях, усе та сама мура: Євангеліє від Марка, глава четверта, вірш шостий, книга Йова, глава сьома, вірш п’ятий,— а окуляри в нього мало не падають з носа, і лупа на чорному піджаку мов заметіль на Дакоті.

Анна з хвилину помовчала, тоді сказала:

— Я зустріла його на вулиці, він погано виглядає. Мабуть, нездужає. Спершу я його й не впізнала.

— Тицяв тобі в руки той непотріб? — спитав я.

— Так,— відповіла вона.— Простяг мені листок, а я так поспішала, що механічно взяла його. І вже аж тоді помітила, що він пильно дивиться на мене. Я його спершу й не впізнала.— Вона знов помовчала.— Це було десь зо два тижні тому.

— Я не бачив його з рік,— мовив я.

— Ой Джеку, ну як же так можна! Ти повинен навідати його.

— Слухай, а про що мені з ним говорити? Та й йому, бачить бог, нема чого мені сказати. Ніхто не примушував його жити так, як він живе. І ніхто не примушував його покинути оту свою контору, навіть дверей за собою не зачинивши.

— Але ж, Джеку,— сказала вона.— Ти не…

— Він живе як хоче. А коли він був такий дурень і утнув це тільки тому, що не міг поладнати з жінкою, та ще такою, як моя мати, коли він не міг дати їй чого вона хотіла, хоч би якого біса вона там хотіла, а він не міг їй цього дати, то…

— Не смій такого казати,— різко мовила Анна.

— Слухай,— сказав я,— хоч твій тато й був губернатором і помер на ліжку червоного дерева під балдахіном, і біля нього чатували дорогі лікарі, прикидаючи подумки рахунок, і хоч ти гадаєш, ніби він був мало не Ісусом Христом у чорній краватці, але це ще не дає тобі права розмовляти зі мною таким тоном, наче ти в матері мені годишся. Я не чіпаю твоєї рідні, я кажу про свою і я не можу заплющувати очей на очевидну, голу правду. А якщо ти…

— Не треба казати це мені,— перебила вона.— Та й будь-кому.

— Це правда.

— Он як, правда! — вигукнула вона, стиснувши руку на скатертині.— А звідки ти знаєш, що це правда? Нічого ти про них не знаєш. Не знаєш, що змушувало їх робити те, що вони робили.

— Я знаю правду. Знаю, що за людина моя мати. І ти це добре знаєш. Знаю і те, що мій батько дурень, коли дав їй верховодити над собою.

— Не будь такий злий! — сказала Анна і, схопивши мою руку над зап’ястком, так що я відчув крізь тканину піджака потиск чіпких пальців, злегка шарпнула її.

— Я не злий. Мені байдужісінько, що вони робили. Чи роблять. І чому.

— Ой Джеку,— мовила вона, і далі стискаючи мою руку, але вже не так чіпко,— невже ти не можеш хоч трохи любити їх, чи пробачити, чи просто не думати про них, ну не знаю що… Бути хоч трохи не таким, як ти є.

— Я можу прожити решту свого життя, і разу не згадавши про них,— сказав я. А тоді помітив, що Анна ледь помітно хитає головою, що очі в неї зовсім потемніли й занадто вже блищать і що вона закусила нижню губу. Я зняв її руку зі своєї, поклав на скатертину долонею донизу й накрив своєю долонею.— Я вже шкодую про те, що сказав,— мовив я.

— Ні, Джеку,— озвалася вона,— не шкодуєш. Неправда. Ти ніколи ні про що не шкодуєш. І ні з чого не радієш. Ти просто… ой, ну я не знаю хто.

— Шкодую,— сказав я.

— Е, ти тільки вважаєш, що шкодуєш. Чи радієш. А насправді це не так.

— Якщо людина вважає, що вона про щось шкодує, то хто, в біса, може твердити їй, що це не так? — сердито запитав я, бо, як я вже казав, я був тоді непохитним Ідеалістом і не мав наміру вислуховувати громадську думку про те, шкодую я чи ні.

— Це тільки на словах так,— заперечила вона,— а на ділі ні. Я не знаю чому… та ні, знаю… Якщо ти ніколи ні про що не шкодував і ні з чого не радів, то й тепер не можеш знати, шкодуєш ти чи ні, радієш чи ні.

— Гаразд,— мовив я.— Ну, а якщо я висловлюсь інакше: щось таке в мені діється, і я хочу сказати, що це я шкодую?

— Сказати так ти можеш, а от знати не можеш.— Вона рвучко вивільнила свою руку з-під моєї і додала: — Авжеж, ти починаєш шкодувати, чи радіти, чи ще щось, але з того нічого не виходить.

— То, по-твоєму, я немов червиве зелене яблуко, що падає з дерева, так і не достигнувши?

Анна засміялась і сказала:

— Атож, немов червиве зелене яблуко.

— Ну що ж,— мовив я,— хай червиве яблуко, а я все-таки шкодую.

Я й справді шкодував — чи відчував те, що позначається цим словом у моєму лексиконі. Шкодував про те, що зіпсував вечір. Але перед самим собою мусив щиро визнати, що псувати, власне, було майже нічого.

Більше я не запрошував Анну вечеряти зі мною, принаймні весь той час, поки лишався без роботи й пробував у сплячці. Я вже відкопав Адама й послухав, як він грає на фортепіано. Вже посидів перед тарілкою макаронів та пляшкою червоного вина і подивився на Анну Стентон. І, послухавшись її, побував у нетрях міста й навідав старого чоловіка, не дуже високого на зріст, колись кремезного чоловіка, чиє обличчя із залізними окулярами на кінчику носа обвисало тепер брезклими сірими брижами, облямованими сивим волоссям, а плечі, всохлі й усіяні лупою, зсунулися вниз, немов відтягнуті одверто випнутим акуратним черевцем, що надимало жилетку його чорного костюма над поясом бахматих штанів. І в кожному з цих трьох людей я знайшов те, що й сподівався, бо їхні вдачі вже давно склались і ніщо не могло їх змінити. Я поринав у сон, наче потопельник у воду, і їхні образи знов спалахнули в мене перед очима, як ото, кажуть, спалахує минуле перед очима потопельника.

Атож, тепер я міг повернутися до своєї сплячки. Принаймні доти, доки вийдуть усі гроші. Я міг би стати новим Ріпом Ван Вінклем¹⁸. Тільки як на мене, то вся та історія неправдива. Коли засинаєш на довгий час, а потім прокидаєшся, виявляється, що нічого в світі не змінилось. Анічогісінько, хоч би як довго ти спав.

Та мені не випало проспати надто довго. Я знайшов роботу. Чи, власне, сама робота мене знайшла. Одного ранку мене збудив телефонний дзвінок. То була Сейді Берк. Вона сказала:

— Будьте тут, у Капітолії¹⁹, о десятій. Вас хоче бачити Хазяїн.

— Хто? — спитав я.

— Хазяїн,— відповіла вона.— Віллі Старк, губернатор Старк. Чи ви газет не читаєте?

— Ні, але хтось казав мені в перукарні.

— Правду казали,— мовила вона.— Отож Хазяїн просить вас бути в нього о десятій.— І поклала трубку.

«Ну-ну,— сказав я собі подумки.— Мабуть, щось таки змінюється, поки ти спиш». І все ж я цьому не вірив, не вірив навіть тоді, коли заходив у великий кабінет, обшитий чорними дубовими панелями, і коли ступав по довгому червоному килиму перед очима всіх тих старих чоловіків з баками, що дивилися на мене із справжніх, намальованих олією портретів,— до чоловіка, що не був старий, не мав баків і сидів за столом спиною до високих вікон, а коли я підійшов ближче, підвівся мені назустріч. А чорт, подумав я, та це ж просто Віллі.

То був просто Віллі, хоча й одягнений уже не в провінційну синю діагональ, в якій ходив у Аптоні. Проте й нове вбрання він носив абияк: краватка була зав’язана недбало й криво, гудзик на комірці розстебнутий. Та й чуб, як завжди, звисав на очі. У першу мить мені здалося, ніби його м’ясисті губи стулені міцніше, ніж звичайно, одначе я не встиг упевнитися в цьому, бо він широко всміхнувся і вийшов з-за стола. І я знов подумав, що це таки просто Віллі.

Він подав мені руку й мовив:

— Привіт, Джеку.

— Поздоровляю,— озвався я.

— Я чув, тебе викинули з газети.

— Ти недочув,— заперечив я.— Я сам пішов.

— І добре зробив,— сказав він,— бо коли я поквитаюся з тими братчиками, вони не матимуть чим платити ні тобі, ні навіть негрові, що миє плювальниці.

— Це мене цілком влаштовує,— погодився я.

— Робота потрібна? — спитав він.

— Можу послухати пропозицію.

— Три сотні на місяць,— сказав він,— плюс подорожні витрати. Якщо десь їздитимеш.

— На кого я працюватиму? На штат?

— Та ні. На мене.

— Схоже, що це ти працюватимеш на мене,— зауважив я.— Губернаторові належить усього п’ять тисяч на рік.

— Гаразд,— засміявся він.— То я працюватиму на тебе.

І тоді я згадав, як він добре підмолотив у своїй адвокатській конторі.

— Я ладен ризикнути,— мовив я.

— От і добре,— сказав він. І додав: — Люсі хоче тебе бачити. Приходь до нас завтра на вечерю.

— Тобто в губернаторський особняк?

— А куди ж, до біса, ще? В туристський гуртожиток? У мебльовані кімнати? Певно, що в губернаторський особняк.

Он як, у Особняк. Він поставиться до мене, як за давніх часів, поведе додому вечеряти й познайомить з гарненькою жіночкою та випещеною дитиною.

— Слухай,— сказав він,— ми просто-таки загубилися в тому громадищі, Люсі, Том і я.

— Які будуть мої обов’язки? — спитав я.

— Їсти,— відказав він.— Прийти о пів на сьому й добряче поїсти. Подзвони Люсі і скажи, чого б тобі хотілося.

— Я мав на увазі обов’язки на роботі.

— А біс їх знає,— мовив він.— Якісь та будуть.

Щодо цього він мав рацію.

Розділ третій

Щоразу, як я приїздив додому й бачився з матір’ю, відбувалося те саме. Я щоразу дивувався, чому воно так, але водночас усвідомлював: я ж бо знав наперед, що саме так і буде. Я їхав додому твердо переконаний, що матері до мене байдужісінько, що я для неї просто ще один чоловік, котрого вона хоче мати коло себе, бо вона була з тих жінок, яким потрібно, щоб коло них завжди крутилися чоловіки й танцювали під їхню дудку. Та досить було мені її побачити, як я про все це забував. А часом і раніше ніж устигав побачити її. Та, навіть і забувши про це, не переставав дивуватися, чому ми ніяк не можемо ладнати між собою. Дивувався, хоча й знав наперед, як усе воно буде, хоча й знав, що сцена, в якій я маю виступити, і слова, які я в ній промовлятиму, вже не раз були й ще не раз будуть, що я ще не раз зайду в просторий білий передпокій з високою стелею та блискучою, мов чорний лід, підлогою і в дальшому його кінці побачу матір — вона з’явиться в дверях темнуватої кімнати, освітленої лише мерехтливими зблисками полум’я в каміні, і всміхнеться до мене невинно-радісною, наче в дівчинки, усмішкою. Потім рушить мені назустріч, дрібно, збуджено поклацуючи підборами й сміючись нетерплячим гортанним сміхом, зупиниться переді мною, здійме руки й защипне великими та вказівними пальцями тканину мого піджака — таким собі дитячим, безпорадним і водночас вимогливим порухом,— а тоді підведе до мене обличчя, трохи відхиливши його вбік, щоб я, як належить, міг поцілувати її в щоку. Шкіра в неї на щоці буде туга, гладенька й холоднувата, я вдихну пахощі віддавна знайомих парфумів і, цілуючи її, побачу рівну, акуратно вищипану брову, тоненькі зморщечки в кутику зверненого до мене блакитного ока та прив’ялу темнувату повіку, що дрібно тремтітиме над ним. А саме око, опукле й блискуче, дивитиметься на щось за моєю спиною.

Так бувало завжди — і коли я повертався додому зі школи, і коли повертався з літніх походів, і коли приїздив на канікули з університету, й у відпустку з роботи,— і так само було того дощового надвечір’я на грані між зимою і весною 1933 року, коли я знов повернувся додому після довгої відсутності. Від мого останнього приїзду минуло місяців шість чи вісім. Того разу ми посварилися з приводу моєї роботи в губернатора Старка. У нас завжди рано чи пізно доходило до сварки через те або те, а в останні два з половиною роки, відколи я став працювати на Віллі, все зрештою сходилося на ньому. Навіть якщо не згадувалось його ім’я, він стояв між нами темною тінню. Та не так уже й багато важило, через що ми сварилися. Між нами стояла й інша тінь, більша і темніша, ніж тінь Віллі. Проте я завжди повертався, повернувся й цього разу. Щось мимоволі тягло мене додому. Завжди так само, і щоразу здавалося, ніби починаєш усе наново, відкидаючи геть те, що, як я добре знав, відкинути неможливо.

— Залиш валізи в машині,— сказала мати.— Хлопець занесе.— І повела мене до відчинених дверей вітальні, освітленої полум’ям каміна, і далі через усю кімнату, до довгої канапи. На столику із скляною стільницею я побачив вазу з льодом, сифон содової та пляшку шотландського віскі, на яких зблискували відсвіти вогню.

— Сідай,— мовила вона.— Сідай, синку.— І доторкнулася до моїх грудей пальцями правої руки, ніби злегенька штовхаючи.

Я майже не відчув того поштовху і не втратив рівноваги, одначе сів і відкинувся на канапі. Сидів і дивився, як мати наливає мені випити, а потім трішечки, лише для годиться, й собі, бо пила вона дуже мало. Подаючи мені склянку, вона знов засміялася швидким гортанним сміхом.

— Покуштуй,— сказала з таким виразом обличчя, немов частувала мене чимось особливим, таким, що ні за які гроші не купиш на всій земній кулі.

У світі є багато добрих напоїв, навіть і шотландське віскі, але, надпивши зі склянки, я відчув, що то справді щось виняткове.

Мати легко опустилася на канапу — було в ній у цю мить щось від пташки, яка, стріпнувши крильцями, сідає на гілку й починає чистити пір’ячко,— а тоді пригубила склянку й відкинула голову, мовби пропускаючи ту краплину в горло. Одну ногу вона підібгала під себе, а другу простягла вперед, ледь торкаючись підлоги гострим носком сірого замшевого черевичка,— граційно, мов балерина. Потім повернулася так, щоб бачити мене, але сиділа й далі рівно, не згинаючи стану, і тільки її сіра сукня трохи перекрутилася на талії. Світло з каміна падало на її тонкі, правильні риси, залишаючи половину обличчя в присмерку й відтінюючи знадливу, жагучу западинку під вилицею (я давно зміркував, ще тоді, як тільки навчився міркувати, що саме цим, оцими западинками під вилицями, вона їх усіх і брала) та стрімку лінію її гладенької високої зачіски. Волосся її було жовтувате, як метал, уже припале сивиною, але й сивина мала металевий полиск і скидалася на срібну канитель, вплетену в золотисту парчу. Неначе так і було задумано з самого початку, все до найменших дрібниць. З біса дорога робота.

Я дивився на матір і думав: а їй же скоро п’ятдесят п’ять, але треба віддати їй належне. І раптом відчув себе хтозна-яким старим, і мої тридцять п’ять уявилися мені цілою вічністю. Але матері треба було віддати належне.

А вона все дивилася на мене, не озиваючись, тим своїм поглядом, що завжди промовляв: «Ти маєш те, чого я хочу, те, що мені потрібно, те, що я повинна дістати». І ще: «Я теж маю щось для тебе, не скажу, що саме, поки що, але щось для тебе маю». Западинки під вилицями — жага. Блиск в очах — обіцянка. І те, і те воднораз. То був справжній фокус.

Я допив своє віскі і тримав порожню склянку в руці. Мати простягла руку, взяла її і, все так само дивлячись на мене, поставила на столик. А тоді сказала:

— Синку, в тебе стомлений вигляд.

— Ні,— відказав я, відчуваючи, як у мені прокидається впертість.

— Так,— мовила вона і, взявши мене за рукав, потягла до себе.

Спершу я не піддавався. Проте й не заважав їй тягти. Тягла вона не сильно, але й далі дивилася просто мені в очі.

Зрештою я здався й перехилився до неї. Ліг горілиць, умостивші; голову їй на коліна,— так, як і уявляв собі це наперед. Вона поклала ліву руку мені на груди і, затиснувши між великим та вказівним пальцями гудзик сорочки, почала крутити його сюди-туди; а права рука лежала в мене на чолі. Потім мати пересунула її мені на очі й помалу повела вгору до волосся. Її руки завжди були прохолодні. Це я запам’ятав чи не від найперших своїх днів.

Вона довго мовчала. Лише водила рукою по моїх очах та чолу. Я знав наперед, як воно все буде, знав, як бувало раніше і як буде потім. Та вона вміла робити цей фокус — створювати маленький острівець серед обширу часу й твого знання, що є лише відбитком, накладеним на тебе часом.

Нарешті вона сказала:

— Ти стомився, синку.

А я не був стомлений, не був і нестомлений, і взагалі втома не мала ніякого відношення до того, що відбувалося.

По недовгій паузі вона спитала:

— Ти багато працюєш, синку?

— Та ні, не дуже,— відказав я.

Знов пауза, а потім:

— А той чоловік… той, на кого ти працюєш…

— То й що? — запитав я.

Рука в мене на чолі спинилась, і я знав, що спинив її мій тон.

— Та нічого,— відказала мати.— Хіба те, що тобі зовсім ні до чого працювати в цього чоловіка. Теодор міг би знайти тобі…

— Не треба мені роботи, яку знайде Теодор,— сказав я і спробував підвестися, та де там підвестися, коли лежиш навзнаки на м’якій канапі і хтось ще тримає руку в тебе на чолі.

Міцно притиснувши мою голову долонею, мати нахилилась і промовила:

— Ну чого ти, чого… Теодор мій чоловік і твій вітчим, не треба так… Він залюбки…

— Слухай,— не стримався я.— Я ж тобі сказав, я…

Але вона перебила мене:

— Цс-с, синку, цс-с.— А тоді поклала руку мені на очі й знов повела нею по чолу.

Більш нічого вона не сказала. Та вона вже сказала те, що сказала, і їй довелося знов починати отой фокус з острівцем. А може, вона й сказала це, аби тільки почати все спочатку й довести, що вона здатна повторити свій фокус. Так чи так, але вона його повторила, і він знову вплинув на мене.

Але тільки доти, доки грюкнули надвірні двері і в передпокої почулася хода. Я зрозумів, що то Теодор Меррел, і знову спробував сісти. Та навіть і тепер мати не давала мені підвестись, тиснучи долонею на моє чоло, аж до останньої миті, поки звук Меррелової ходи не почувся вже на порозі вітальні.

Я встав, відчуваючи, як піджак у мене збився до плечей, а краватка сповзла набік, аж під вухо, і подивився через кімнату на Теодора, що мав гарні золотисті вуса, рум’яні, як яблука, щоки, русяве волосся, викладене на круглій голові, наче вершковий крем, а ще виразний натяк на солідне черевце (нахиляйся, бовдуре, сто разів щоранку, торкаючись руками підлоги, бовдуре, бо розподобаєшся місіс Меррел, і куди тоді подінешся!) і трохи гугнявий аденоїдний голос, так ніби отвір під гарними золотистими вусами був напханий гарячою кашею.

Мати підійшла до Молодого Адміністратора своєю жвавою ходою, відхиливши назад плечі, і спинилася просто перед ним. Молодий Адміністратор обняв її правою рукою за плече й поцілував отвором під гарними золотистими вусами, а тоді мати взяла його за рукав, потягла до мене, і він сказав:

— A-а, привіт, друже, радий тебе бачити! Як там ведеться бувалому політикові?

— Добре,— відказав я,— тільки я не політик, я найманець.

— Еге! — мовив він.— Так я тобі й повірив! Кажуть, ви з губернатором отак.— І він підніс угору два стулені докупи грубенькі, дуже чисті й випещені пальці, даючи мені змогу помилуватися ними.

— Ти погано знаєш губернатора,— заперечив я.— Бо єдиний, з ким губернатор отак,— я стулив докупи і підніс угору два не дуже чисті й досить занедбані пальці,— це сам губернатор, а ще вряди-годи господь бог, коли губернаторові треба, щоб хтось потримав свиню, поки він переріже їй горлянку.

— Ну, з того, як він діє…— почав був Теодор.

— Та сідайте ви вже,— звеліла мати.

Ми сіли й узяли склянки, які вона нам подала.

Вона ввімкнула світло.

Я відкинувся в кріслі, сказав «так», сказав «ні», а тоді обвів поглядом довгу кімнату, що її знав краще, ніж будь-яку іншу кімнату в світі, і куди завжди повертався, хоч би що собі постановляв. Я помітив у ній дещо нове. На місці овального бюро з’явився високий шератонівський секретер²⁰. Ну що ж, старе бюро, певне, стояло тепер на горищі, в другорядному музеї, а ми були в музеї першорядному, а «Боумен і Хідерфорд, лімітед, Лондон»²¹ записали в графу прибутків кругленьку цифру. У цій кімнаті завжди відбувалися якісь зміни. Щоразу як я приїздив додому, я розглядався довкола, шукаючи очима нові експонати, бо через цю кімнату пройшла чимала низка добірних речей — спінетів, секретерів, столів, крісел,— кожна добірніша за попередню, і кожна зрештою опинялася на горищі, поступаючись місцем новому шедевру. Відколи я пам’ятав цю кімнату, вона посунулася далеко вперед на шляху до певного ідеалу досконалості, що зродився чи то в уяві моєї матері, чи то в голові якогось торговця з Нью-Орлеана, Нью-Йорка або Лондона, і, може, аж десь перед материною смертю кімната досягне того ідеалу, і вона сяде тут, чепурна стара дама з високою сивою зачіскою та складками шовковистої шкіри під гарним підборіддям і, дрібно кліпаючи блакитними очима, вип’є чашку чаю на відзнаку цього звершення.

Замінялись у кімнаті меблі, замінялись і люди. Колись давно тут жив кремезний, дужий чоловік середнього зросту, з копицею буйного чорного волосся, залізними окулярами на носі та звичкою криво застібати жилет з масивним золотим годинниковим ланцюжком, за який я любив смикати. Потім він зник, і мати пригорнула мене до грудей і сказала:

— Твій тато вже не повернеться, синку.

— Він помер? — спитав я.— У нас буде похорон?

— Ні, синку,— відказала вона,— він не помер. Він поїхав далеко звідси, але можеш думати про нього, ніби він помер.

— А чому він поїхав?

— Бо не любить маму. Тому й поїхав.

— А я люблю тебе, мамо,— сказав я.— Я завжди тебе любитиму.

— Авжеж, синку, ти любиш свою маму,— мовила вона й ще міцніше пригорнула мене до грудей.

Отож Ученого Прокурора в домі не стало. Мені було тоді років шість.

Після нього з’явився Магнат, худий лисий чоловік, що важко сапав, піднімаючись сходами.

— Чому тато Росс так пахкає на сходах? — спитав я.

— Цс-с,— сказала мати.— Цс-с, синку.

— Чому, мамо?

— Тому що тато Росс нездужає, синку.

Потім Магнат помер. Він прожив у нас не довго.

Мати віддала мене до школи в Коннектікуті, а сама поїхала за океан. Повернувшись звідти, вона привезла з собою нового чоловіка — високого, стрункого, з тонкими вусиками, що ходив у білих костюмах і курив довгі тонкі сигари. Він був Граф, і моя мати стала Графинею. Граф сидів у вітальні з гостями, весь час усміхався, але говорив мало. Люди скоса позирали на нього, а він дивився просто у вічі й усміхався, показуючи з-під акуратних чорних вусиків навдивовижу білі зуби. Коли в домі нікого не було, він цілий день грав на фортепіано, а потім виходив у чорних чоботях та облиплих білих штанах, сідав верхи на коня й ганяв його через бар’єри та чвалом по берегу затоки доти, доки той вкривався піною, а боки його аж ходором ходили, і, здавалося, він от-от упаде мертвий. Потім Граф повертався додому, пив уїскі-і-і, садовив на коліна перську кицьку і гладив її своєю невеликою, але такою дужою рукою, що коли він потискав руки іншим чоловікам, ті враз хмурніли. А одного разу я побачив на материній правій руці, вище від ліктя, чотири синьо-чорні плями рядочком.

— Ой мамо! — вигукнув я.— Подивися! Що це таке?

— Та ні, нічого,— відказала вона.— Це я просто забилася.— І прикрила руку шарфом.

Прізвище Графа було Ковеллі. Люди казали: «Той граф, звісно, сучий син, але вершник із нього знаменитий».

Потім Граф зник. Я шкодував за ним, бо він мені подобався. Мені подобалося дивитись, як він їздить верхи.

Потім досить довгий час нікого не було.

А потім з’явився Молодий Адміністратор, який був Молодим Адміністратором уже при останніх потугах своєї матері й якому судилося бути Молодим Адміністратором аж до того дня, коли з нього випустять кров і забальзамують тіло. Та це мало статися не скоро, бо на той час він прожив усього сорок чотири роки, і сидіння за столом у нафтовій компанії, де він заробляв собі на дрібні витрати, живучи материним коштом, не вельми шкодило його здоров’ю.

Так, я не раз сидів у цій кімнаті з кожним із них — з Ученим Прокурором, з Магнатом, з Графом, з Молодим Адміністратором — і спостерігав, як змінювалось умеблювання. Оце й тепер сидів, дивився на Теодора та на новий шератонівський секретер і міркував собі, скільки їм відпущено часу.

А я приїхав додому. Я був річчю, що завжди поверталася в цю кімнату.

Цілу ніч ішов дощ. Я лежав на великому й гарному старовинному фамільному ліжку, що раніше належало іншій фамілії (колись у моїй кімнаті на застеленій плетеною матою підлозі стояло моє біле залізне ліжко, а в материній кімнаті — велике й гарне, червоного дерева, старовинне фамільне ліжко Берденів, яке згодом виявилося недосить гарним і тепер було на горищі), і прислухався, як дощ шелестить по листю віргінських дубів і магнолій. Над ранок дощ ущух, і визирнуло сонце. Я вийшов надвір і побачив на чорній землі калюжки, тонкі, наче платівки слюди. Навколо дерев японської айви у тих блискучих чорних калюжках плавали збиті дощем білі, червоні й коралові пелюстки цвіту. Деякі, із загнутими догори краями, скидалися на човники, інші плавали перевернуті або залиті водою, немов після веселого бойовища в якійсь далекій безтурботній і щасливій країні, де військовий корабель дав два-три залпи по флотилії гондол та карнавальних барок.

Одне таке велике дерево росло біля самого ганку. Я нахилився й підібрав кілька пелюсток. Вода була дуже холодна. З тими пелюстками в руці я пішов звивистою доріжкою до воріт. І там спинився, тримаючи пелюстки в долоні й дивлячись на затоку, що виблискувала за білястою смугою піску, почерканою відпливом.

Та десь над полудень знову задощило, і ще два дні з набряклого, мов губка, неба сіялася нудна мжичка. Того дня, і наступного теж, я надягав дощовик Молодого Адміністратора й вирушав на прогулянку. Взагалі я не з тих, хто полюбляє ходити пішки, щоб відсвіжити легені озоном. Але цього разу відчув, що мені треба прогулятися. Першого дня я пішов берегом затоки, повз будинок Стентонів, що стояв вихололий і безлюдний серед мокрого гілля дерев, а потім далі, до судді Ірвіна, який всадовив мене в крісло перед каміном, відкоркував пляшку добірної старої мерілендської житньої горілки й запросив наступного дня до себе на вечерю. Та я випив одну скляночку й попрощався, а тоді подався ще далі берегом, аж туди, де вже не було будинків, лише чагарник та густий дубовий поріст, серед якого подекуди здіймалися поодинокі сосни, і тільки де-не-де на прогалинці траплялася сіра халупа.

Другого дня я вирушив в інший бік, вулицями містечка й далі понад затокою, аж до невеликої округлої бухточки, де сосновий гай спускався до самого берега. Я пройшов під кронами сосон, глибоко вгрузаючи підборами черевиків у м’яку глицю, і ступив на білий пісок. Там була місцинка, де лежала обвуглена колода, зовсім чорна від вологи, а навколо неї — мокрий попіл та чорні недогарки плавнику, ще чорніші на білому тлі. Люди й тепер приїздили сюди провести день на природі. І я колись приїздив. Отож знав, як це звичайно буває.

Знав і як це було одного разу, таки добре знав.

Багато років тому, ще зовсім зеленим хлопцем, я приїхав сюди разом з Анною і Адамом, але того дня дощу не було. Він пішов потім, уже наприкінці. Було дуже жарко й дуже тихо. І коли ти дивився у далину, ген за бухту, аж на широку затоку, то здавалося, ніби вода здіймається просто в ясне небо, а обрію більш немає. Ми поплавали, попоїли, лежачи на піску, а тоді знову взялися до риболовлі. Але того дня нам не щастило. Тим часом почали збиратися хмари й невдовзі затягли майже все небо, крім західного краєчка за соснами, звідки ще пробивалося світло. Вода наче застигла й одразу потемніла темнотою неба, і далека смуга лісу по той бік бухти, над смугою піщаного берега стала вже не зелена, а чорна. З того ж таки боку, десь за милю від нас, на воді завмер човен із скісним вітрилом, і здавалося, ти в житті не бачив нічого моторошніше-білішого за це гостроверхе вітрило під темним небом на темній воді, проти чорної смуги лісу.

— Треба тікати,— сказав Адам.— Буде гроза.

— Не скоро,— мовила Анна.— Ходім ще поплаваємо.

— Мабуть, не варто.— Адам, вагаючись, подивився на небо.

— Та ходім,— наполягала вона й тягла його за руку.

Він не відповідав і все ще вдивлявся в небо. Раптом Анна пустила його руку, засміялась і побігла до води. Вона бігла не навпростець до води, а вбік, до невеличкої обмілини, і її коротко підстрижене волосся тріпотіло на вітрі. Я спостерігав, як вона біжить. Вона бігла, майже не відхиляючи зігнутих ліктів від тулуба, рухи її ніг були легкі й невимушені, та водночас і трохи незграбні, наче вона ще не зовсім одвикла бігати, як раніше, по-дитячому, й не зовсім навчилася бігати по-новому, як доросла дівчина. Ноги її сполучалися з невеликими, ще не зовсім округлими сідницями якось надто вільно, навіть ніби ненадійно. Дивлячись, як вона біжить, я помітив, що ноги в неї довгі. Цього я раніше не помічав.

Не звук, а навпаки, тиша змусила мене зненацька обернутися до Адама. Він пильно дивився на мене. Коли наші погляди зустрілись, обличчя його спалахнуло, і він одвів очі, немовби зніяковівши. А тоді хрипко кинув: «Доганяй!» — і побіг за Анною. Я теж пустився бігти, і пісок з-під його ніг летів на мене.

Анна вже була у воді й пливла. Адам шубовснув слідом за нею і поплив сильно й рівно, чимраз віддаляючись від мене. Ось він уже випередив Анну і подався далі. Він був чудовий плавець. І хоч спершу не хотів іти у воду, тепер плив швидко й рівно.

Я порівнявся з Анною, поплив повільніше й сказав: «Привіт!». Вона граційно, як морський котик, підвела голову з води, усміхнулась, а тоді, плавно вигнувши спину, без бризок пірнула вперед. Її невеличкі гострі п’яти, стулені докупи, на мить мелькнули над водою і зникли. Я наздогнав її, і вона знову пірнула. Щоразу, як я наздоганяв її, вона підводила голову, усміхалась і пірнала. Та за п’ятим разом пірнати вже не стала. А натомість неквапливим рухом перевернулась у воді, лягла на спину й, розкинувши руки, втупила очі в небо. Отож я й собі перевернувся, ліг за кілька футів обіч неї і задивився вгору.

Небо стало ще темніше, з домішкою пурпурового й зеленого тонів. Наче виноград у пору достигання. Та воно ще здавалося високим, відокремленим від води неосяжною товщею повітря. Просто наді мною у височині пролетіла чайка. Проти темного неба вона була ще біліша, ніж те вітрило. Я стежив за її летом, аж поки вона зникла з очей.

Тоді подумав, чи бачила її Анна. Коли я подивився на неї, очі її були заплющені, руки так само широко розкинуті, а волосся помалу колихалось у воді навколо голови. Голову вона відхилила далеко назад, і підборіддя випиналося вгору. Обличчя було дуже спокійне, ніби вона спала. «Лежачи на воді збоку, я бачив її чіткий профіль на чорному тлі далекого лісу.

Зненацька вона перевернулась у протилежний від мене бік, наче мене там і не було, й попливла до берега. Тепер вона пливла повільно, якось загальмовано, і водночас без видимих зусиль. Її худі руки здіймалися й занурювались у воду з млявою, несвідомою, плавною розміреністю, з якою часом вільно й розкуто рухаєшся уві сні.

Не встигли ми допливти до берега, як почався дощ, і перші поодинокі важкі краплі вліпились у ще гладеньку воду. Потім линуло, мов з відра, і поверхня води зникла з очей.

Ми вибігли на берег, стали на піску під зливою, що періщила по тілу, й дивилися, як пливе Адам. Він був ще далеко від берега. Позад нього, над південним краєм бухти, в темному небі раз у раз спалахували зигзаги блискавиць, і там безперервно гриміло. Час від часу Адамова голова зникала за скісною запоною дощу, яка бігла понад водою. Анна стояла й стежила очима за братом, ледь нахиливши голову, майже замислено, схрестивши лікті над своїми напівдитячими груденятами і обхопивши себе руками за плечі, і, здавалося, вона ось-ось затремтить. Коліна в неї були міцно стулені й трохи зігнуті.

Нарешті Адам дістався берега, ми позбирали своє манаття, сунули ноги в геть розмоклі сандалі й побігли через сосновий гай, де над нашими головами важко колихалися непроглядні чорні крони й час від часу крізь ревище бурі чувся тріск гілля. Ми добігли до нашої машини й поїхали додому. Того літа мені було сімнадцять, Адамові десь стільки ж, а Анні на чотири роки менше. Було це ще перед світовою війною, а точніше, перед тим як ми в неї вступили²².

То був день, якого я ніколи не забуду.

Здається, саме того дня я вперше сприйняв Анну і Адама порізно, як окремі особистості, з притаманною кожній своєрідною поведінкою, сповненою незбагненного сенсу.

І, мабуть, того ж таки дня я вперше відчув і себе особистістю. Одначе мова зараз не про це. А сталося ось що: у душу мені запав один образ, якому судилося зберегтись у ній на все життя. Ми багато чого бачимо й багато чого запам’ятовуємо, але то зовсім інша річ. А отаких справді глибоких образів, як цей, що про нього я кажу, котрі з роками стають для нас дедалі живіші, немов плин часу не затьмарює їх, а навпаки, з кожним роком знімає покров за покровом, відкриваючи їхню приховану суть, про яку ми спершу лише невиразно здогадувалися,— таких образів нам трапляється дуже мало. Цілком можливо, що останній покров так і не впаде, бо на це не вистачить нашого життя, але образ чимдалі прояснюється, і чимдалі міцніє наше переконання, що яснота — суть образу чи вияв його суті й що без цього образу все наше життя було б лише старою плівкою, намотаною на котушку й кинутою в шухляду письмового стола до листів, які ніколи не дочекаються відповіді.

Образом, що запав мені в душу того дня, було обличчя Анни на воді, дуже спокійне, із заплющеними очима, під темним зеленкувато-пурпуровим небом, у якому пролітала чайка.

Цим я не хочу сказати, що того ж таки дня й закохався в Анну. Тоді вона була ще дівчинкою. Це прийшло потім. Та навіть якби я й ніколи не закохався в неї, чи ніколи б більше її не побачив, чи навіть пройнявся огидою до неї, цей образ однаково залишився б у моїй душі. Згодом був час, коли я звільнився від кохання до Анни. Вона сказала, що не піде за мене, і невдовзі я одружився з Лойс, дівчиною гарнішою за Анну,— з тих, на яких озираються на вулиці,— і я кохав Лойс. Але цей образ не залишав мене й тоді і все яснішав у міру того, як спадали покрови, і обіцяв ще більшу ясноту надалі.

Отож, коли через багато років, мрячного дня на початку весни, я вийшов із соснового гаю й побачив обвуглену колоду на білому піску, де хтось відпочивав, я згадав той наш день на природі влітку 1915 року, останній перед моїм від’їздом на навчання.

Їхав я не хтозна в який далекий світ. Усього-на-всього до університету нашого штату.

— Ой синку,— сказала мати,— ну чом ти не хочеш поїхати до Гарвардського чи Прінстонського університету? — Як на жінку з арканзаської глушини, моя мати була чудово обізнана з престижними навчальними закладами.— Або хоч би до Вільямстауна. Кажуть, там дуже пристойний коледж.

— Я уже вчився у школі, в яку ти мене віддала,— одказав я,— і вона була страх яка пристойна.

— Або ж до Віргінського університету,— провадила вона, дивлячись на мене ясними очима й не чуючи жодного мого слова.— Там учився твій батько.

— Ну, для тебе це, мабуть, не бозна-яка рекомендація,— озвався я і подумав, як же дотепно я це утнув. На той час я уже взяв собі за звичай у суперечках з нею підпускати натяки на батькову втечу.

Та вона й цього не почула. Вона правила своєї.

— Якби ти вчився на сході, тобі було б зручніше приїздити до мене на літо.

— Там тепер воюють,— мовив я.

— Війна скоро закінчиться,— не вгавала вона,— і тоді буде зручніше.

— Еге ж, а тобі буде зручніше казати знайомим, що я вчуся в Гарварді, а не в такій богадільні, як наш університет, про який вони зроду не чули. Та й назви штату не чули, де він є.

— Я хочу тільки одного, синку,— щоб ти навчався у пристойному закладі, де можна завести пристойних друзів. Ну, і я вже казала,— щоб тобі було зручно приїздити до мене влітку.

(Останнім часом мати багато говорила про те, що хоче знов поїхати до Європи, і їй страшенно дошкуляла війна. Граф подався геть уже давненько, перед самою війною, і вона знов лагодилася за океан. І таки поїхала, вже після війни, але нового графа не привезла. Мабуть, розважила, що одруження з графами надто дорого коштує. Наступного разу вона вийшла заміж за Молодого Адміністратора).

Ну, а я сказав їй, що не хочу навчатися в пристойному закладі, не хочу заводити пристойних друзів, не збираюся їздити до Європи й не братиму від неї ніяких грошей. Останні слова, про гроші, вихопились у мене зопалу. Вони були чистісінькою бравадою, але їх дія настільки перевершила всі мої сподівання, що відмовитись від них і зіпсувати весь ефект уже просто не випадало. То був удар під дих. Він мало не звалив її. Навряд чи вона колись чула такий тон від кого-небудь, зодягненого в штани. Та все ж вона ще намагалася переконати мене, одначе я затявся на своєму — і ані руш. Протягом наступних чотирьох років я тисячу разів кляв себе за цю дурість. Я мив посуд у дешевому ресторанчику, приробляв передруком на машинці, а в останній рік уже працював по кілька годин у газеті — і весь той час згадував, як сам позбавив себе близько п’яти тисяч доларів тільки тому, що вичитав десь, ніби справжньому чоловікові належить утримувати себе в коледжі власною працею. Щоправда, мати все ж таки надсилала мені гроші. На різдво та на день народження. Я брав їх і влаштовував собі кількаденний бенкет, справжній бенкет, з добрячою випивкою, а потім знов повертався до миття посуду чи до чого там ще. До війська мене не взяли. Виявилося, що я плоскостопий.

А от суддя Ірвін вирушив на війну і повернувся у захваті. Він був полковником артилерії і чудово там розважився. Одразу потрапивши на фронт, він мав доволі часу, щоб закидати німців залізяччям і, припадаючи до землі, дістати у відповідь чимало того ж самого добра. В іспано-американській війні²³ усе обмежилося для нього дизентерією у Флоріді. Зате тепер він почував себе цілковито щасливим. Він упевнився, що всі попередні роки, коли він сидів до пізньої ночі, складаючи карти Цезаревих походів та майструючи діючі моделі катапульт, баліст і таранів за стародавніми й середньовічними зразками, не минули марно. І вони таки не минули марно, принаймні для мене, бо малим хлопцем я допомагав майструвати ті машинки, і вони були справді дивовижні. Принаймні для хлопчика. Та й війна не минула марно, бо він побував у Аліз-Сент-Рені, де Цезар завдав поразки Верцінгеторіксу²⁴, і на кінець літа після повернення додому в голові у нього геть переплутались і Фош, і Цезар, і Першінг, і Хейг, і Верцінгеторікс, і Крітогнат, і Веркассівеллаун, і Людендорф, і Едіт Кевелл²⁵. Він відкопав усі свої катапульти та балісти й постирав з них порох. Одначе люди казали, що суддя був добрим офіцером і воював хоробро. А на доказ цього він мав медаль.

Пригадую, досить довго я уїдливо підсміювався з геройства судді, бо тоді було модно ставитися до героїв скептично і я ріс під впливом цієї моди. Чи, може, причина полягала в тому, що я був плоскостопий і не потрапив ні до армії, ні навіть на курс військової підготовки в коледжі,— типовий випадок з лисицею і виноградом. Може, якби мене взяли до армії, я б міркував інакше. А суддя був справді хоробрий чоловік, дарма що мав на доказ цього медаль. Він довів це, ще коли не мав медалі. Та й після того доводив не раз. Був, приміром, такий випадок, коли один чоловік, якого він свого часу засудив, спинив його на вулиці й сказав, що зараз уб’є. Суддя тільки засміявся на це, повернувся до нього спиною і пішов собі далі. А той витяг пістолета і двічі чи тричі гукнув суддю. Нарешті суддя озирнувся. Побачивши, що той чоловік наставив на нього пістолета, він повернув назад і, ні слова не кажучи, рушив просто до нього. Підійшов майже впритул і забрав у того чоловіка пістолет. А що він робив на війні, я так і не дізнався.

І ось майже через п’ятнадцять років, коли мати, Молодий Адміністратор і я прийшли до нього на вечерю, суддя знову видобув на світ божий дещо з того старого мотлоху. Крім нас, там були ще Петтони — подружжя, що мешкало неподалік, на тій-таки Алеї,— і молода особа на прізвище, Дьюмонд, запрошена, як я здогадався, задля мене. Та й баліста була відкопана, мабуть, теж задля мене, хоч суддя й завжди мав нахил просвіщати своїх гостей у галузі воєнного мистецтва допорохової доби. За столом розмова точилася навколо минулих днів, знов-таки задля мене, бо коли приїздиш у рідні місця, завжди починають обсмоктувати цю кістку — минулі дні. І перед самим десертом спогади про минулі дні привели нас до того, як я разом із суддею майстрував оті моделі. Тоді суддя підвівся, пішов до бібліотеки, приніс одну балісту, дюймів двадцять завдовжки, і, відсунувши вбік свій десерт, поставив її на стіл. Потім налаштував її до бою, обертаючи руків’я невеликої корби, що натягала тятиву,— наче не міг зробити це одним порухом пальця. Аж раптом виявилося, що нічим стріляти. Він викликав дзвінком хлопчину-негра й звелів принести булочку. Розламавши її навпіл, виколупав м’якуш і почав ліпити кульку. Кулька вийшла не дуже добра, і суддя вмочив її у воду, щоб міцніше трималася. Тоді зарядив балісту.

— Ну ось,— мовив він,— отак вона стріляє.— І натиснув пальцем на спуск.

І вона стрільнула. Кулька обважніла від води, та й баліста з роками не втратила убійчої сили, бо в ту ж мить у люстрі над столом щось вибухнуло, місіс Петтон зойкнула, упустила з рота на свій чорний оксамит м’ятне морозиво, а на скатертину й у велику вазу з квітами японської айви посипалися дрібні скалки скла. Суддя вліпив просто в лампочку. А до того ще й збив з люстри кришталеву підвіску.

Він почав вибачатися перед місіс Петтон. Сказав, що він просто старий, геть здитинілий дурень зі своїми забавками, а тоді випростався в кріслі, і всі побачили, які ще молодечі в нього плечі та груди. Місіс Петтон доїдала решту свого м’ятного морозива, час від часу відволікаючись від нього, щоб кинути насторожений погляд у бік підступної балісти. Потім усі перейшли до бібліотеки, де мали пити каву з коньяком.

Та я на хвильку затримався у їдальні. Я казав, що з роками баліста не втратила убійчої сили. Одначе це твердження не відповідало дійсності. Вона й не могла її втратити. Я підійшов до моделі, щоб роздивитися її — з мотивів не так дослідницьких, як сентиментальних. І тут мені в око впали джгути, що й надавали їй убійчої сили. В усіх тих балістах, деяких катапультах і подібних машинах є два джгути із жил, в які вставлено кінці рушійних стрижнів, на зразок двох половин лука, що разом утворюють такий собі надпотужний арбалет. Ми звичайно трохи хитрували, вплітаючи в свої джгути струни й тонкий сталевий дріт, щоб збільшити силу натягу. І ось тепер, дивлячись на нашу стару модель, я побачив, що джгути в ній не ті, які я прилаштовував у прекрасні, минулі без вороття дні. Анічогісінько схожого. Зовсім нові джгути.

І раптом я ніби навіч побачив, як суддя Ірвін сидить уночі в своїй бібліотеці, біля стола з жилами, сталевим дротом, струнами, обценьками, ножицями, і, нахиливши стару лобату руду голову, пильно вдивляється жовтими очима в свою роботу. І коли мені привиділася ця картина, я відчув смуток і аж зніяковів. Раніше, багато років тому, захопленая судді цими забавками не збуджувало в мене ніяких почуттів, ні добрих, ні поганих. У дитинстві мені не здавалося неприродним, що людина при здоровому глузді хоче майструвати всякі такі речі, читати книжки про них, малювати карти. Та й потім, аж до цього дня, я не бачив нічого дивного в тому, що суддя майстрував їх колись. А от картина, що постала перед моїм внутрішнім зором тепер, була зовсім інша. Мене охопили смуток, ніяковість, і я відчув себе ніби ошуканим.

Я пішов до бібліотеки й приєднався до гурту, назавжди залишивши якусь частку Джека Бердена у їдальні біля балісти.

Вони вже пили каву. Усі, крім судді,— він відкорковував пляшку коньяку. Коли я зайшов, він звів на мене очі й спитав:

— Роздивлявся наш старий самостріл, еге?— Він ледь помітно наголосив оте «наш».

— Так,— відказав я.

Якусь мить жовті очі свердлили мене, і я зрозумів, що він здогадався про моє відкриття.

— Я полагодив його,— сказав він і засміявся найщирішим і найдобродушнішим сміхом, на який тільки був здатен.— Оце кілька днів тому. Знаєш, як воно старому — і робити нічого, і погомоніти нема з ким. Не читати ж цілими днями правознавчі книжки, історію та Діккенса. І не сидіти з вудкою.

Я усміхнувся, невиразно відчувши, що повинен усміхнутись і цим віддати данину чомусь, чого не міг чітко визначити. Але я знав, що ця усмішка так само малопереконлива, як холодний курячий бульйон у пансіоні.

Потім я пішов і підсів до молодої особи на прізвище Дьюмонд, яку запросили мені на втіху. Вона була досить гарненька, чорнява, вдягнена до лиця, проте чогось їй бракувало. Надто тендітна й жвава, вона весь час намагалася заарканити співрозмовника своїми заклопотаними карими очима, а затягуючи мотузку, кліпала віями й цвірінькала те, чого її навчила мати років десять тому:

— Містере Берден, кажуть, ви політик. О, це ж, мабуть, так цікаво!

Поза всяким сумнівом, цього її навчила мати. Та їй було вже під тридцять, отож материна наука й досі не пішла на користь. Але вії все ще робили своє діло.

— Ні, я не політик,— відказав я.— Просто працюю, та й годі.

— Розкажіть мені про свою роботу, містере Берден.

— Я працюю за старшого куди пошлють.

— Містере Берден, кажуть, ви така шанована людина. Кажуть, ви маєте великий вплив. А це ж, мабуть, так цікаво — мати великий вплив.

— Це для мене новина,— мовив я і помітив, що всі дивляться на мене так, ніби я сиджу на канапі поруч міс Дьюмонд зовсім голий, з чашечкою кави на коліні. Така вже людська природа. Щоразу як на тебе накидається дама на зразок міс Дьюмонд і ти починаєш розмовляти з нею так, як і належить розмовляти з дамами на зразок міс Дьюмонд, усі навколо починають прислухатись. На обличчі судді я побачив посмішку, і, як мені здалося, зловтішну.

Потім він сказав:

— Не дозволяйте йому морочити себе, міс Дьюмонд. Джек людина дуже впливова.

— Я так і знала,— озвалася міс Дьюмонд.— А це ж, мабуть, страшенно цікаво.

— Гаразд,— мовив я,— я людина впливова. То чи нема у вас дружків, що сидять у в’язниці? Я міг би добитися для них помилування.— А тоді подумав: «Ну й манери в тебе, Джеку. Міг би хоч усміхнутися, коли вже тобі доконче таке варнякати». І я всміхнувся.

— Ну, декому напевне не минути в’язниці,— втрутився до розмови старий містер Петтон,— і ще раніше, ніж цьому настане кінець. Усьому, що діється там у місті. Всім цим…

— Джордже,— злякано прошепотіла його дружина, але намарне, бо містер Петтон був з тих грубуватих здорованів, що мають великі гроші й не бояться різати правду у вічі. І він не замовк.

— Еге ж, сер, усім цим божевільним вихваткам. Таж той ваш діяч скоро пустить за вітром увесь штат. І це в нього безплатне, і це, і це. Кожен бісів злидень забере собі в голову, що все на світі дурно дається. А платитиме хто? Ось що я хочу знати. Що він на це каже, Джеку?

— Та я його не питав,— відказав я.

— А ви спитайте,— не вгавав містер Петтон.— І спитайте, скільки вони там крадуть. Стільки грошей через них пливе, і я нізащо не повірю, щоб ніхто нічого не вкрав. А ще спитайте, що він робитиме, коли його притягнуть до суду. Скажіть йому, що наш штат іще має конституцію, чи, точніше, мав, поки він не начхав на неї. Скажіть йому це.

— Гаразд, скажу,— мовив я і засміявся, а тоді засміявся знов, уявивши собі обличчя Віллі, якби я справді сказав йому таке.

— Джордже,— озвався суддя,— ви відстали від життя. Тепер уряд штату покладає на себе такі функції, про які ми з вами колись і не чули. Світ змінюється.

— І то так уже змінився, що якийсь пройда може прибрати до рук цілий штат. А дайте йому ще кілька років, і його ніяка сила не звалить. Половину штату він купить, а друга половина просто боятиметься голосувати. Тиск, залякування, бозна-що.

— Він людина крута,— сказав суддя,— і діє круто й рішуче. Але одне правило він затямив добре: не розбивши яйця, не зробиш яєчні. Та й прецедентів йому не бракує. Він розбив уже стільки яєць, що, може, й зробить яєчню. І не забувайте: до сьогодні верховний суд підтримує його в усіх спірних питаннях.

— Авжеж, бо це його суд. Відтоді як він протяг туди Армстронга й Телбота. До того ж ви кажете про питання вже порушені. А як з непорушеними? З тими, що їх бояться порушити?

— Люди багато всякого кажуть,— відповів суддя,— а насправді ми дуже мало знаємо.

— Я знаю те, що він скоро задушить штат податками,— сказав містер Петтон із злістю в очах і аж дригнув гладкими ляжками.— І виживе з нього солідних підприємців. Підвищив орендну плату за розробку родовищ вугілля й нафти, за…

— Атож, Джордже,— засміявся суддя.— А нас із вами розчавив прибутковим податком.

— Щодо становища з нафтою,— обізвався Молодий Адміністратор на згадку про цю священну для нього копалину,— то як я розумію…

Отак міс Дьюмонд, заговоривши про політику, немовби розчинила ворота загону, і тепер навколо було суцільне тупотіння копит та хмари куряви, а я сидів на голій землі серед усього цього шарварку. Спершу мені не спало на думку, що все воно звучить трохи дивно. А потім спало. Зрештою, я ж справді працював на того дідька рогатого, і це було — чи стало тепер — предметом громадського обговорення. І коли я раптом згадав, як стоять справи, то розвиток розмови здався мені таки дивним. Але потім я подумав, що, власне, не так воно й дивно. І містер Петтон, і Молодий Адміністратор, і місіс Петтон, яка вже теж пристала до розмови, і навіть суддя — усі вони вважали, що хоч я й працюю на Віллі, проте серцем я з ними. Там я просто заробляю собі якийсь дріб’язок на прожиття,— чи не такий уже й дріб’язок,— але серце моє лишається в Берден-Лендінгу, отож вони нічого від мене не приховують і знають, що їхні слова мені не дошкулять. Може, вони й мали рацію. Може, моє серце було в Берден-Лендінгу. Може, їхні слова мені й не дошкуляли. Одначе, посидівши з годину мовчки й нанюхавшись тонких парфумів міс Дьюмонд, я все-таки встряв до їхньої розмови. Не пригадую вже, на чому саме я її перебив, та й, зрештою, крутилася вона навколо того ж самого предмета. І я сказав:

— А чи не зводиться все до однієї простої речі? Коли б уряд нашого штату за стільки років зробив бодай щось добре для народу, то чи зміг би Старк отак голіруч вибитись нагору і покінчити з тими діячами? І чи довелося б йому не спинятись ні перед чим, щоб надолужити не зроблене за всі ці роки, згаяні в бездіяльності? От я й хотів би запропонувати вам це питання на обговорення.

На півхвилини запала мовчанка. Гранітна подоба містера Петтона хилилася на мене, і здавалося, що то падає якийсь монумент; збрижене воло місіс Петтон тіпалося, мов торба з кошенятами; виразно сипіли серед тиші аденоїди Молодого Адміністратора; суддя сидів, водячи жовтими очима по обличчях товариства; моя мати ворушила руками на колінах. Нарешті вона промовила:

— Ну, синку, не знала я, що ти так… що ти такої думки!

— Ага… е-е… ні,— озвавсь і містер Петтон.— І я не гадав, що ви… е-е…

— Я не казав, що така моя думка,— мовив я.— Просто запропонував вам тему для обговорення.

— Яке там обговорення! — вибухнув містер Петтон, уже прийшовши до тями.— Мені байдуже, який уряд був у цьому штаті в минулому. Але такого ніколи не було. Ніхто ще не намагався прибрати до рук цілий штат. Ніхто не…

— Це дуже цікава пропозиція,— мовив суддя, попиваючи коньяк.

І вони знову завелися, всі, крім моєї матері, що й далі ворушила руками на колінах, і світло з каміна спалахувало у великому діаманті, подарованому їй аж ніяк не Ученим Прокурором. Вони не вгавали, аж поки не настав час прощатися.

— Що то за міс Дьюмонд? — спитав я в матері другого дня, сидячи надвечір біля каміна.

— Дочка сестри містера Ортона,— відказала вона,— і його спадкоємиця.

— Он як,— мовив я.— Почекати б, поки вона дістане ті гроші, а тоді одружитися з нею і втопити її у ванні.

— Не кажи такого,— попросила мати.

— Не турбуйся,— відповів я.— Я б залюбки її втопив, але мені не потрібні її гроші. Мене гроші взагалі не цікавлять. Якби я захотів, то мені досить було б руку простягти, щоб хапнути десяток тисяч. А то й два десятки. Я…

— Ой синку… Містер Петтон таке казав… про отих людей, з якими ти водишся… Синку, не встрявав би ти ні в які махінації.

— Махінації бувають тоді, коли це роблять люди, що не знають, яка виделка до чого.

— Все одно, синку… оті люди…

— Я не знаю, що роблять оті люди, як ти їх називаєш. І всіляко уникаю знати, хто що й коли робить.

— Ні, синку, не треба, прошу тебе, не треба…

— Чого не треба?

— Не треба встрявати… ні в що.

— Я ж сказав тільки, що міг би руку простягти і взяти десять тисяч. Без ніяких махінацій. За певні відомості. Відомості — це гроші. Але кажу ж тобі, гроші мене не цікавлять. Аніскілечки. І Віллі вони не цікавлять.

— Віллі? — не зрозуміла вона.

— Хазяїна, його теж не цікавлять гроші.

— А що ж тоді його цікавить?

— Його цікавить сам Віллі. Дуже просто й безпосередньо. А коли хтось зацікавлений собою дуже просто й безпосередньо, так, як зацікавлений собою Віллі, то він вважай що геній. Гроші цікавлять лише таких недолугих людців, як містер Петтон. Навіть справжні кити, що гребуть хтозна-які гроші, грішми не цікавляться. Генрі Форда²⁶ гроші не цікавлять. Його цікавить сам Генрі Форд, і тому він геній.

Мати взяла мене за руку і серйозно промовила:

— Не треба, синку, не треба такого казати.

— Чого «такого»?

— Коли ти таке кажеш, я не знаю, що й думати. Просто не знаю.

Вона благально дивилася на мене, і в світлі з каміна, що падало їй на щоку, її западинка під вилицею здавалася глибшою й жагучішою. Вільну руку мати поклала на затилля моєї долоні, а коли жінка робить з твоєї руки отакий сендвіч, це завжди вступ до чогось. Того разу ось до чого:

— Ти б, синку… ти б уже прибився до берега… Одружився б з якоюсь милою дівчиною і…

— Я вже раз одружився,— зауважив я.— А якщо ти хочеш підсунути мені оту міс Дьюмонд, то не трать марно сили.

Вона дивилася на мене своїми надто блискучими очима, напружено, пильно, допитливо, як ото вдивляєшся іноді здаля в незнайомий предмет. Тоді сказала:

— Синку… вчора ввечері ти був якийсь чудний… до всього байдужий… і потім отой твій тон…

— Гаразд,— мовив я.

— Ти був сам на себе не схожий, зовсім не такий, як раніше… Ти…

— Якщо я колись знов стану таким, як раніше, я застрелюся,— сказав я.— А якщо тобі було соромно за мене перед тими дурнуватими Петтонами й дурнуватою міс Дьюмонд, то пробач.

— Суддя Ірвін…— почала вона.

— Його до цього не приплутуй,— сказав я.— Він не такий, як вони.

— Ой синку,— зітхнула мати,— ну що з тобою діється? Мені не було соромно, але що зробило тебе таким? Це все оті люди… ота твоя робота… Ну чом ти не вгамуєшся… не знайдеш пристойного місця… Суддя Ірвін і Теодор могли б тобі…

Я висмикнув свою руку із сендвіча і сказав:

— Мені від них нічого не треба, нічогісінько. І ні від кого не треба. Я не хочу вгамовуватись, не хочу одружуватись, не хочу іншої роботи, а щодо грошей…

— Синку, синку…— мовила вона й склала руки на колінах.

— А щодо грошей, то мені вистачає того, що я маю. Та й чого мені про це турбуватися. Ти ж маєш їх цілком досить…— Я встав з канапи, запалив сигарету й кинув сірника в камін.— Цілком досить, щоб залишити мене й Теодора пристойно забезпеченими.

Вона не ворухнулась і нічого не сказала. Тільки подивилася на мене, і я побачив у неї в очах сльози й зрозумів, що вона любить мене, бо я її син. І що Час нічого не важить. Проте звернене до мене обличчя з розширеними блискучими очима було старе обличчя. Шкіра під западинками на щоках і під блискучими очима помітно прив’яла.

— Та ні, мені не треба твоїх грошей,— мовив я.

Мати нерішуче, боязко взяла мою праву руку, чи, власне, не саму руку, а тільки пальці, і стиснула їх у своїй.

— Синку,— сказала вона,— все, що я маю, твоє. Хіба ти цього не знаєш?

Я нічого не відповів.

— Хіба не знаєш? — знов спитала вона, затисши в руці мої пальці, мов кінець рятувальної линви, яку їй кинули у воду.

— Гаразд,— почув я свій голос і напружив пальці, намагаючись вивільнити їх, та раптом відчув, що моє серце розм’якло й змокріло, мов грудка снігу, стиснута в долоні.— Пробач, що я так розмовляв з тобою,— сказав я,— але ж, чорт його бери, чому ми жити не можемо без розмов? Чому я не можу приїхати на день-два додому без того, щоб ми не вели цих розмов, щоб узагалі не розтуляли рота?

Мати не відповіла нічого, але й далі тримала мої пальці. Нарешті я вивільнив їх і сказав:

— Піду нагору, прийму ванну перед вечерею.— І рушив до дверей.

Я знав, що вона не повернула голови й не проводжає мене поглядом, але, переходячи кімнату, почував себе так, ніби по закінченні якоїсь вистави забули спустити завісу і тисячі очей дивляться мені в спину, а оплесків не чути. Може, ті люди просто не знали, що треба плескати в долоні.

Я пішов нагору й заліз по вуха у гарячу ванну, розуміючи, що всьому кінець. Знов усьому кінець. Одразу ж після вечері я сяду в свій автомобіль і чимдуж пожену до міста новим бетонованим шосе між чорних посмугованих пасмами туману полів; приїду десь близько півночі й піднімуся в свій номер готелю, де ніщо мені не належить, де ніхто не знає мого ім’я, і жодна жива душа не нагадає мені й словом про те, що сталося у моєму житті.

Лежачи у ванні, я почув біля дому гуркіт машини й зрозумів, що то приїхав Молодий Адміністратор, що зараз він зайде в двері і жінка з тендітними рівними гарними плечима встане з канапи, швидко піде назустріч і піднесе йому, як подарунок, своє старе обличчя.

І боронь його боже не виявити вдячності.

За дві години по тому я сидів за кермом автомобіля, залишивши позаду Берден-Лендінг та затоку, і «двірники» на вітровому склі заклопотано сапали й поклацували, наче щось усередині мене самого — щось таке, чого не слід зупиняти. Знову йшов дощ. Краплі води безладно влітали з темряви у світло моїх фар, немовби машина розсувала радіатором завісу з нанизаних на шворки блискучих металевих намистинок.

Ніде не почуваєш себе таким самотнім, як у машині вночі під дощем. А я був у машині. І втішався цим. Між двома точками на географічній карті пролягає самотина в машині під дощем. Кажуть, ти — це зовсім не ти поза відносинами з іншими людьми. Якби не було інших людей, то не було б і тебе, бо все, що ти робиш — а це ж і є ти,— має сенс тільки у відносинах з іншими людьми. Це дуже втішна думка, коли їдеш сам-один у машині вночі під дощем: адже ти вже не ти, а не будучи собою і взагалі ніким, можна відкинутись на сидінні й перепочити. Своєрідна відпустка від самого себе. І тільки рівне гудіння мотора під ногою, що, мов павук, снує тонку павутину звуку із своїх металевих нутрощів,— тільки ця неіснуюча нитка, ця волосинка зв’язує тебе того, якого ти щойно залишив в одному місці, з тим, яким ти станеш, прибувши до іншого.

Запросити б коли-небудь тебе першого й тебе другого разом на одну вечірку. Чи можна б улаштувати таку собі сімейну зустріч вас усіх, із смажениною на вогнищі в затінку дерев. Цікаво буде послухати, що ви казатимете один одному.

А тим часом жодного з них немає, і я сиджу за кермом машини вночі під дощем.

І ось чому я в ній опинився.

Тридцять сім років тому, десь у 1896-му, кремезний статечний чоловік віком близько сорока, в залізних окулярах і темному костюмі,— то був Учений Прокурор,— приїхав до одного лісопромислового містечка на півдні Арканзасу допитати свідків і провести розслідування у великій судовій справі, пов’язаній з лісорозробками. Містечко те, як я собі уявляю, було не варте доброго слова. Сякі-такі будиночки, пансіон для начальства та інженерів, поштова контора, крамниця компанії — усе те зводилося з червоної глини,— а ген довкола самі пні, і десь серед того пнища корова, і безугавний виск пилок, мов ушкоджений нерв у тебе в голові, і вогкий, нудотно-солодкий дух свіжої тирси.

Я не бачив того містечка. І навіть ніколи ногою не ступав на землю штату Арканзас. Одначе воно не раз поставало перед моїм внутрішнім зором. А на ганку крамниці — дівчина з жовтим волоссям, заплетеним у дві важкі коси, з великими блакитними очима й ще ледь помітними западинками на щоках. Одягнена вона, скажімо, в бавовняне платтячко салатового кольору, бо салатовий колір свіжий, гарний і до лиця яснокосій дівчині, коли вона стоїть на ганку крамниці, освітлена вранішнім сонцем, слухаючи виск пилок і дивлячись на кремезного чоловіка в темному костюмі, що обережно ступає по червоній глині, розгрузлій після недавньої весняної зливи.

Дівчина стоїть на ганку крамниці тому, що там працює її батько. Оце і все, що я знаю про її батька.

Чоловік у темному костюмі залишається в містечку два місяці, провадячи своє розслідування. Надвечірками, перед заходом сонця, він і та дівчина проходять єдиною вулицею містечка, тепер уже курною, і простують далі, поза останні будиночки, на поруб. Я бачу, як вони стоять на тій спустошеній землі, на тлі бронзово-кривавого арканзаського літнього заходу сонця. А що вони кажуть одне одному, мені не чути.

Закінчивши свої справи, той чоловік від’їжджає з містечка й забирає з собою дівчину. Людина він добра, простодушна, сором’язлива, і, сидячи в поїзді на червоному плюшевому дивані поруч із дівчиною, він тримає її руку в своїй напружено і обережно, наче то коштовна річ, яку він боїться упустити й розбити.

Він привозить дівчину у великий білий будинок, споруджений його дідом. Перед будинком — море. Це для неї новина. Щодня вона проводить чимало часу, дивлячись на водний обшир. А іноді виходить на берег і стоїть там сама, втупивши очі в далекий обрій.

Я знаю, що так справді було — оте споглядання моря,— бо через багато років, коли я став уже великим хлопцем мати якось сказала мені:

— Коли я тільки-но сюди приїхала, то щодня стояла біля воріт і дивилася на воду. Годинами так стояла, сама не знаючи чому. Та потім це минуло. Минуло задовго до того, як ти, синку, народився.

Колись давно Учений Прокурор поїхав до Арканзасу, там на ганку крамниці стояла дівчина — і ось чому я опинився за кермом машини вночі під дощем.

Я зайшов у вестибюль свого готелю близько півночі. Побачивши мене, портьє кивнув мені пальцем і дав номер телефону, куди мене просили подзвонити.

— Цілий день не давали спокою телефоністці,— сказав він.

Номер був мені незнайомий.

— Казали попросити якусь там міс Берк,— додав портьє.

Я не став підніматися в свій номер і подзвонив просто з кабіни у вестибюлі. «Готель Маркгейм»,— озвався жвавий голос. Я попросив міс Берк, і в трубці почувся голос Сейді:

— О боже, нарешті ви з’явилися. Я дзвонила в Берден-Лендінг ще хтозна-коли, і там сказали, що ви поїхали. Ви що — пішки йшли?

— Я ж вам не Ласун,— сказав я.

— Гаразд, їдьте мерщій сюди. Номер дев’ятсот п’ятий. Тут таке діється…

Я акуратно повісив трубку, повернувся до портьє і попросив віддати мою валізку коридорному, попив води з холодильного бачка, купив у сонної дівчини в кіоску дві пачки сигарет, розпечатав одну пачку, закурив і, глибоко затягшись, обвів поглядом порожній вестибюль,— так наче мені зовсім нікуди було поспішати.

Та насправді було куди. І я туди поїхав. А коли вже поїхав, то швидко.

Сейді сиділа у передній кімнаті номера 905 біля столика з телефоном та попільницею, повного недокурків, і навколо її обчикрижених чорних патлів поволі плавав дим.

— Ну,— мовила вона з-за тієї димової завіси тоном наглядачки будинку для заблудлих дівчат.

Але я не відповів. Я підійшов просто до неї повз Ласуна, що хропів у кріслі, захопив у жменю ті чорні ірландські патли, відхилив голову Сейді і цмокнув її в чоло, перш ніж вона встигла вилаяти мене.

І вона з цим не забарилася.

— Ви й гадки не маєте, чому я так зробив,— сказав я.

— Мені байдуже, тільки не беріть цього за звичку.

— Я не мав лихого наміру,— пояснив я.— А зробив це тільки тому, що ваше прізвище не Дьюмонд.

— Ви забудете своє власне прізвище, якщо зараз же не підете туди,— мовила Сейді і кивнула головою на двері другої кімнати.

— А може, я хочу покинути роботу,— сказав я просто так, із примхи, та зненацька, наче спалах магнію, в мене сяйнула думка, що, може, й слід би.

Сейді збиралася щось сказати, коли раптом задзвонив телефон, і вона кинулася на нього так, ніби хотіла задушити, й схопила трубку. Ідучи до дверей другої кімнати, я почув, як вона каже:

— Ага, таки застали! То везіть його до міста, сюди до нас… К бісу його дружину. Скажіть йому, він і сам ще не так захворіє, якщо не приїде… Еге ж, скажіть…

Тоді я постукав у двері і, почувши відгук, зайшов до другої кімнати.

Передусім я побачив Хазяїна, що сидів у кріслі, відкинувшись на спинку й поклавши ноги в шкарпетках на стілець перед собою,— без піджака, в скособоченій краватці, з викоченими очима й виставленим уперед, мов пужално батога, вказівним пальцем. Потім я побачив, з чого збивав би мух сам батіг, якби палець Хазяїна був пужалном: перед ним стояв містер Байрем Б. Уайт, ревізор фінансової управи штату, і з його довгого кощавого обличчя кольору парафіну помалу точилися болісні крапельки поту, а очі його шаснули в мій бік і вчепилися за мене, мов за останню соломинку.

Я зрозумів, що перебив їм розмову.

— Пробачте,— мовив я і позадкував за двері.

— Зачини двері й сідай,— звелів Хазяїн і, тицяючи вперед пальцем-пужалном, без найменшої паузи, тим самим тоном повів далі щось не доказане перед моєю появою,— і затям собі раз назавжди: тобі не належить багатіти. Такому, як ти, з півсотнею років за плечима, з нікудишнім шлунком, штучними зубами й завжди порожньою кишенею… Та якби господь бог мав намір збагатити тебе, то давно б це зробив. Ти тільки поглянь на себе, хай тобі чорт! Це ж чистісіньке блюзнірство — вважати, ніби тобі судилося бути багатим. Поглянь на себе. Хіба це не правда? — І його вказівний палець уткнувся в містера Байрема Б. Уайта.

Та містер Уайт мовчав. Стояв, прибитий горем, і дивився на грізний палець.

— Тобі що, заціпило, чорт тебе бери? — підвищив голос Хазяїн.— Не можеш відповісти на звичайне людське запитання?

— Правда,— видушив із себе містер Уайт, ледь ворушачи посірілими губами.

— Говори як слід, не мимри: «Правда, це чистісіньке блюзнірство»,— напосідав Хазяїн, і далі показуючи на нього пальцем.

Губи містера Уайта посіріли ще дужче, і голос був млявий і невиразний, але він проказав ці слова. Від першого до останнього.

— Гаразд, отак уже краще,— мовив Хазяїн.— Тепер ти знаєш, як тобі далі жити. Тобі належить залишатися бідним і робити те, що велять. Мені не треба від тебе цнотливості,— судячи з твого вигляду, зберігати її тобі не так важко,— я вимагаю бідності й покори, не забувай про це. Особливо про друге. Час від часу тобі перепадатиме якийсь дріб’язок на солодке, але про це дбатиме Даффі. І щоб ніяких мені більше комбінацій з власного почину. Ніяких одноосібних золотих жил. Затямив? Кажи!

— Так,— мовив містер Уайт.

— Голосніше! Скажи: «Я затямив».

Містер Уайт сказав. Голосніше.

— Ну гаразд,— промовив Хазяїн.— Під суд ти не підеш, я цю справу прикрию. Тільки не уявляй собі, що я роблю це з любові до тебе. Просто не хочу, щоб та компанія забрала собі в голову, ніби вона може отак легко когось звалити. Зрозумів мої мотиви?

— Так,— відповів містер Уайт.

— Гаразд, а тепер сідай отам.— Хазяїн показав на невеликий стіл з телефоном і письмовим приладдям.— Дістань із шухляди аркуш паперу, візьми ручку.

Він почекав, поки містер Уайт блідою тінню ковзнув через кімнату й сів за стіл, ураз поменшавши розміром, мов джин, що готується залізти назад у свою пляшку, і так скулившись на стільці, ніби хотів повернутися в материну утробу маленьким теплим зародком і лежати там у темряві та безпеці. Але Хазяїн уже говорив далі:

— Тепер пиши те, що я скажу.— І почав диктувати: — «Шановний губернаторе Старк… у зв’язку з погіршенням стану здоров’я… що перешкоджає мені сумлінно виконувати…» — Хазяїн припинив диктувати й сказав: — Гляди не пропусти мені «сумлінно», доконче щоб було.— А тоді повів далі діловим тоном: — «…виконувати обов’язки ревізора… прошу увільнити мене від згаданої посади… по змозі найближчим часом».— Він позирнув на згорблену постать за столом і додав: — «З повагою…»

Запала тиша, тільки перо шкрябало по паперу, а потім спинилося. Проте довга лиса голова містера Уайта не підводилась від паперу, ніби він був короткозорий, чи молився, чи загубив якусь деталь від потилиці, що утримує голову рівно.