Все королівське військо

Теорія історичних витрат. Теорія моральної нейтральності історії. Усе те було високим історичним поглядом з холодної вершини. Можливо, треба народитися генієм, щоб усе те осягти. Осягти по-справжньому. Можливо, треба, щоб тебе прикували до тієї вершини й щоб стерв’ятники видзьобували твої тельбухи,— тільки тоді б ти це осягнув. Може, тільки геній здатен усе те осягти. Може, тільки герой здатен усе те звершити.

Та, сидячи в холі й чекаючи телефонного дзвінка, якого все не було, я не хотів сушити собі голови тими теоріями. І повернувся до передовиці в газеті. Передовиця та була чистісіньким боєм з тінню. Вона була боєм з тінню тому, що в цю хвилину в Капітолії уже цілком могло відбуватися голосування, і тепер, коли хлопці Макмерфі вибалакались, хіба що нечиста сила могла змінити його наперед відомі наслідки.

Було вже близько дев’ятої, коли мене покликали до телефону. Але то був не Адам. Дзвонили з Капітолію, сказали, що приїхав Хазяїн і хоче мене бачити. Я попросив портьє переказати докторові Стентону, в разі той озоветься, щоб він передзвонив до Капітолію — телефоністка на комутаторі знатиме, де я буду. Потім я подзвонив Анні й повідомив її, як посуваються — а точніше, не посуваються — мої пошуки. Голос її звучав спокійно і стомлено. Я вийшов на вулицю до машини. Там знову пройшов дощ, і вздовж тротуару біг чорний потічок, полискуючи під вуличними ліхтарями, наче нафта. Але з неба вже не сіялось.

Коли я під’їхав до Капітолію, то побачив, що скрізь у будинку світиться. Та це мене не здивувало, навіть зважаючи на пізню годину, бо в ті дні відбувалася сесія законодавчих зборів. І коли я зайшов, то враз опинився серед густої юрби. Солони⁸⁷ вже пошабашили і тепер товклися по коридорах, особливо в тих стратегічних пунктах, де стояли великі мідні плювальниці. Чимало було й усілякого іншого люду. Сновигали репортери, юрмилися гурти споглядачів — людей, які тішаться думкою, що вони є свідками визначних подій.

Я проштовхався крізь натовп і піднявся до кабінету Хазяїна. Там мені сказали, що він пішов з кимось униз, до сенату.

— Як там, не було ніяких проколів з податковим проектом? — спитав я дівчину.

— Не будьте наївним,— відповіла вона.

Я вже розкрив був рота сказати їй, що кручуся тут від того часу, коли вона ще лежала в колисці, та потім передумав. Натомість попросив її розшукати мене, якщо подзвонить Адам, і подався до сенату.

Хазяїна я помітив не одразу. Потім побачив його осторонь від інших: він стояв з двома сенаторами й Келвіном Спарлінгом, а трохи віддалік збилися в купку цікаві, гріючись у промінні слави. Збоку від Хазяїна я вгледів Ласуна, який прихилився до мармурової стіни і, втягнувши щоки, смоктав грудку цукру, що, безперечно, розливався райським блаженством по його стравоходу. Хазяїн стояв, заклавши руки за спину й трохи нахиливши голову, і слухав одного із сенаторів.

Я пішов туди і став неподалік. Десь за хвилину Хазяїн звів очі, і я зрозумів, що він мене помітив. Тоді я підійшов до Ласуна й сказав: «Здоров».

По кількох спробах він видушив із себе відповідь. А тоді знов узявся до цукру. Я прихилився до стіни поряд з ним і став чекати.

Минуло хвилин п’ять, а Хазяїн усе стояв, нахиливши голову, і слухав. Він міг довго слухати отак, не озиваючись і словом, даючи змогу співрозмовникові виливати те, що він мав вилити. Воно все лилось та лилось, а Хазяїн чекав, поки стане ясно, що там на денці. Нарешті я зрозумів, що з нього досить. Йому вже стало ясно, що там на денці, чи, може, що там нічого немає. Я зрозумів, що з нього досить, бо побачив, як він раптом рвучко підвів голову й подивився просто в обличчя співрозмовникові. То була певна ознака. І я відсунувся від стіни. Я знав, що Хазяїн зараз піде.

Він подивився на сенатора й похитав головою.

— Ні, не буде діла,— мовив він цілком приязно. І досить голосно, так що почув і я. Сенатор перед тим говорив тихо й квапливо.

Потім Хазяїн глянув на мене й покликав:

— Джеку!

Я підійшов до нього.

— Ходімо нагору,— мовив він.— Я маю сказати тобі дещо.

— Гаразд,— відповів я і рушив до виходу.

Він залишив тих трьох і наздогнав мене біля дверей. Ласун ішов з ним, з другого боку і трохи позаду.

Я хотів був спитати Хазяїна про Тома, але подумав, що не варто. Мова могла йти лише про те, наскільки йому погано, тож ні до чого було й питати. І ми простували далі коридором до великого вестибюля, щоб звідти піднятися ліфтом до Хазяїнового кабінету. Люди, що товклися в коридорі, розступались і казали «Добривечір, губернаторе» або «Привіт, Хазяїне», але Хазяїн тільки кивав у відповідь. Інші нічого не казали, а мовчки проводжали його поглядом. І в цьому не було нічого незвичайного. Певне, він проходив тим коридором не менш, як тисячу разів, і люди так само віталися до нього або мовчки дивилися, як він ступає по блискучому мармуру підлоги.

Ми вийшли у великий склепистий вестибюль, де над людською коловертю гордовито здіймалися на постаментах статуї державних діячів, немов своєрідні віхи тієї славної будівлі. Ми простували попід східною стіною туди, де було вбудовано ліфти. І коли підходили до статуї генерала Моффата (великого винищувача індіанців, несхибного земельного спекулянта, першого губернатора штату), я помітив чоловіка, що стояв, прихилившись до постаменту.

То був Адам Стентон. Я побачив, що одяг на ньому геть змоклий і штани до половини литок заляпані грязюкою. І зрозумів, чому його машина стояла покинута. Він подався сюди пішки під дощем.

Тієї ж миті, як я його побачив, він глянув у наш бік. Але очі його спинилися не на мені, а на Хазяїнові.

— Адаме,— мовив я.— Адаме!

Він ступив до нас, але на мене й не позирнув.

Тоді Хазяїн повернув до нього і простяг руку, щоб привітатися.

— Добривечір, докторе,— сказав він, подаючи руку.

Якусь мить Адам стояв нерухомо, ніби не хотів подати руки чоловікові, що підходив до нього. Та врешті простяг праву руку, і, побачивши це, я зітхнув з полегкістю й подумав: він таки подав руку, подав, виходить, уже перекипіло.

І раптом я побачив, що у нього в руці, і в ту мить, як мої очі впізнали цей предмет, але до мозку й нервів ще не дійшло його значення, з дула вихопилися дві цівочки блідо-оранжевого полум’я.

Я не почув звуку, бо його поглинуло навальне стаккато пострілів ліворуч від мене. Не опускаючи руки, Адам похитнувся, ступив крок назад і втупив у мене докірливий, сповнений муки погляд, а тоді друга черга пострілів повалила його на підлогу.

Серед раптової моторошної тиші я кинувся до Адама. Потім почув десь у вестибюлі жіночий зойк, тупотіння ніг, гомін голосів. Адам спливав кров’ю. Кулі прошили його впоперек грудей, так що вони аж запали всередину. Він був уже мертвий.

Я звів очі й побачив Ласуна з його 0,38, дуло якого ще курилося, а праворуч і далі, біля ліфтів,— патрульного дорожньої поліції з пістолетом у руці.

Хазяїна я не побачив. І подумав: не влучив.

Та я помилився. Тільки-но я це подумав і озирнувся навколо, як Ласун упустив пістолета, що брязнув об мармурову підлогу,— і із здавленим звіриним риком метнувся до статуї генерала Моффата.

Я поклав Адамову голову на мармур і теж пішов туди. Люди з’юрмилися так, що довелось їх розштовхувати. Хтось кричав: «Розступіться, розступіться, дайте йому повітря!» Та вони так само товпилися, збігаючись з усіх кінців вестибюля і з коридорів.

Коли я протиснувся вперед, Хазяїн сидів на підлозі, тяжко дихаючи й дивлячись просто перед себе. Обидві його долоні були притиснуті до тіла внизу грудей, якраз посередині. Ніщо не показувало на те, що він поранений. Та потім я побачив тоненьку струминку крові, що точилася між двома пальцями, ледь помітно.

Ласун стояв над ним, плакав і бризкав слиною, намагаючись щось сказати. Нарешті видушив із себе:

— Д-д-дуже б-б-боляче, Ха-а-зяїне?.. Б-б-б-боляче?

Хазяїн не помер там, у вестибюлі, під високим склепінням. Він прожив ще кілька днів і помер у білому стерильно чистому ліжку, доглянутий за всіма правилами науки. У перші дні про смерть і не йшлося. Він був тяжко поранений — в ньому сиділи дві кульки калібру 0,25⁸⁸ з іграшкового спортивного пістолетика, що був у Адама ще з дитинства,— але йому збиралися робити операцію, та й здоров’я він мав залізне.

І знов було чекання в тій самій лікарняній приймальні, з квітами у вазонах, акварелями на стінах та штучними дровами в каміні. У день операції разом з Люсі Старк приїхала її сестра. Старий Старк, батько Хазяїна, був уже надто немічний, щоб вибратися з Мейсон-Сіті. Видно було, що сестра Люсі, жінка набагато старша за неї, в чорному селянському платті та високих чорних черевиках із шнурівкою,— розважлива й самостійна, що вона скуштувала в житті гіркої і вміє зарадити чужому лиху. Дивлячись на її червоні зашерхлі руки з грубо обрізаними нігтями, ти розумів, що вони міцні й надійні. Коли вона зайшла до приймальні і повела не те щоб зневажливим, а досвідченим і вимогливим поглядом по квіткових вазонах та штучних дровах, вона чимось скидалася на лоцмана, що піднявся в рубку й став до штурвала.

Вона сіла в крісло, але не в одне з отих м’яких, вгорнутих у ситець, і сиділа дуже прямо й суворо. Так наче не збиралася давати волю почуттям, а надто в тій чужій кімнаті й о такій порі дня, коли за звичайних обставин належало готувати сніданок, доглядати дітей, виряджати з дому чоловіків. А для почуттів буде інший час та інше місце. Коли все скінчиться, вона привезе Люсі додому, вмостить її на ліжку в кімнаті із запнутими шторами, покладе їй на чоло змочену оцтом полотнинку, а тоді сяде поряд, візьме її за руку і скаже: «Ну, а тепер, мала, поплач, коли хочеш, тобі полегшає, і полеж тихенько, а я сидітиму тут, біля тебе, мала, нікуди не піду». Але це було ще попереду. А тим часом Люсі раз у раз поглядала нишком на загрубіле пооране зморшками сестрине обличчя. Воно не здавалося надто добрим, та, певне, Люсі знаходила в ньому те, чого шукала.

Я сидів на канапі й переглядав ті самі старі ілюстровані журнали. Почував я себе зовсім зайвим. Але Люсі попросила мене прийти туди.

— Він сам схотів би, щоб ви були з нами,— сказала вона.

— Я почекаю внизу, у вестибюлі,— відповів я.

Вона похитала головою.

— Підніміться нагору.

— Я б не хотів плутатися під ногами. Ви ж казали, там буде ваша сестра.

— Я хочу, щоб і ви були,— сказала вона, отож я й сидів. Та зрештою, розважив я, краще бути зайвим там, ніж стирчати у вестибюлі з усіма тими газетярами, політиканами й цікавими.

Операція тривала не дуже довго. Нас повідомили, що все минуло добре. Коли чергова сестра зайшла до приймальні і сказала про це, Люсі обм’якла у кріслі, і в неї вихопилося тихе судорожне ридання. Її сестра, що нібито й сама трохи пом’якшала, почувши ту звістку, гостро поглянула на неї.

— Люсі,— мовила вона неголосно, але досить суворо.— Люсі!

Люсі підвела голову, зустріла сестрин осудливий погляд і покірливо сказала:

— Пробач, Еллі… пробач. Я просто… просто…

— Ми повинні дякувати богові,— промовила Еллі. Тоді рвучко встала, немов збиралася робити це тут-таки, поки не забула. Та вона повернулася до чергової.— Коли їй можна буде побачити чоловіка? — спитала вона.

— Трохи згодом,— відповіла чергова.— Не можу сказати вам точно, але не тепер. Якщо ви тут почекаєте, я довідаюсь і скажу.— Вона рушила до дверей. Тоді обернулася й спитала: — Може, принести вам чогось? Лимонаду? Кави?

— Це дуже люб’язно й мило з вашого боку,— сказала Еллі,— і ми вам дякуємо, але ні, ще зарано.

Чергова вийшла, і я, вибачившись, подався за нею. Я пройшов до кабінету доктора Сіммонса, що робив операцію. Колись я зустрічався з ним у клініці. Він начебто приятелював з Адамом, наскільки це було можливо, бо Адам ні з ким не зближувався, тобто ні з ким, крім мене, але я в рахунок не йшов — я був його Другом Дитинства. Отож я знав доктора Сіммонса. Нас познайомив Адам.

Доктор Сіммонс — сухорлявий чоловік із сивуватим чубом — сидів за столом і щось писав у великій картці. Я сказав, що не заважатиму йому, хай закінчує. Він відповів, що вже усе, секретарка взяла картку й поставила в картотеку, і він повернувся до мене. Я спитав, як справи в губернатора. Операція минула успішно, сказав він.

— Ви хочете сказати, що вийняли кулі?— запитав я.

Він якось холоднувато посміхнувся й відповів, що міг би сказати й трохи більше.

— Деякі шанси є,— мовив він.— Він чоловік міцний.

— Еге ж, він міцний,— погодився я.

Доктор Сіммонс узяв зі стола невеличкий конверт і витрусив у руку те, що там було.

— Та хоч який ти міцний, а така дієта не йде на користь,— мовив він і простяг до мене розкриту долоню, на якій лежали дві маленькі темні грудочки. Кулі калібру 0,25 справді малі, але ці здалися мені ще меншими й непомітнішими, ніж я пам’ятав.

Я взяв у нього з долоні одну кульку й роздивився її. То був маленький сплющений шматочок свинцю. Крутячи його між пальцями, я пригадав, як багато років тому, ще хлопчаками в Лендінгу, ми з Адамом стріляли в соснову дошку й часом виколупували кулі з дерева складаним ножиком. Декотрі з них сплющувалися не більше, ніж ця,— таке м’яке було дерево.

— Сучий син,— мовив доктор Сіммонс ні з сього ні з того.

Я віддав йому кулю й спустився у вестибюль. Там було вже майже безлюдно. Політикани порозходились. Лишилося тільки два чи три газетярі, що чекали новин.

Того дня новин не було. І наступного також. Хазяїн почував себе начебто добре. Одначе третього дня йому погіршало. Почалося запалення. Воно швидко поширювалось. І хоч доктор Сіммонс майже нічого не казав, з його вигляду я зрозумів, що Хазяїн уже не житець.

Увечері, невдовзі по тому, як я приїхав до лікарні й піднявся у приймальню до Люсі, мені переказали, що Хазяїн хоче мене бачити. Йому нібито полегшало.

Коли я зайшов до нього, вигляд він мав препоганий. Обличчя загострилося, і шкіра висіла на кістках, наче в старого діда. Тепер він дуже скидався на свого батька, яким я бачив його в Мейсон-Сіті. Він був білий як крейда.

Коли я вперше поглянув на його очі на білому обличчі, вони здалися мені каламутними й невидющими. Та потім, як я йшов до ліжка, вони звернулися до мене, і в них зажеврів вогник свідомості. А уста ледь помітно скривились, і я прийняв це за блідий стенографічний знак усмішки.

Я підійшов до самого ліжка.

— Здоров, Хазяїне,— мовив я, видушивши з себе якусь гримасу, що її сподівався видати за усмішку.

Він ворухнув правою рукою, що важко лежала на простирадлі, й підняв два пальці в такому собі зародковому вітанні, потім вони впали назад. М’язи, що викривили його уста, також розслабли, усмішка збігла з обличчя, і шкіра на ньому знов одвисла.

Я стояв над ліжком, дивився вниз, на Хазяїна, і силкувався придумати, що сказати. Але мозок мій був сухий, мов стара, давно покинута на сонці губка.

Нарешті Хазяїн проказав ледь чутно:

— Я хотів тебе побачити, Джеку.

— І я хотів побачити тебе, Хазяїне.

З хвилину він мовчав, але очі його дивилися на мене, і в них жеврів вогник. Потім він озвався знову:

— Чому він це вчинив?

— А, чорти його все бери,— вихопилось у мене дуже голосно,— не знаю я.

Сестра застережливо поглянула на мене.

— Я ж нічого йому не зробив,— мовив Хазяїн.

— Ні, не зробив.

Він знову замовк, і вогник у його очах потьмянів. Потім я почув:

— Він був добрий хлопець… Док…

Я кивнув головою.

Я чекав, але здавалося, що він більше не заговорить. Очі його втупилися в стелю, і я майже не чув його дихання. Та врешті очі знову звернулися до мене, дуже повільно, аж мені причулося, ніби вони болісно зарипіли в очницях. Але в них знову жевріла свідомість. Він проказав:

— Усе могло бути зовсім інакше, Джеку.

Я знову кивнув головою.

Він напружився дужче. Здавалося, навіть силкувався підвести голову з подушки.

— Ти повинен цьому вірити,— сказав він хрипко.

Сестра ступила до ліжка й промовисто подивилася на мене.

— Так,— сказав я чоловікові на ліжку.

— Ти повинен…— повторив він.— Повинен цьому вірити.

— Гаразд.

Він дивився на мене, і якусь мить то був його колишній погляд — твердий, допитливий і вимогливий. Але голос, коли він озвався знову, звучав зовсім кволо.

— Навіть тепер усе ще могло бути інакше,— прошепотів він.— Коли б не це, все могло… бути інакше… навіть тепер…

Останні слова він ледве промовив — так знесилів.

Сестра робила мені знаки.

Я нахилився і взяв його руку на простирадлі. Вона була мов желе.

— Бувай, Хазяїне,— мовив я.— Я навідуватиму тебе.

Він не відповів, і я не був навіть певен, чи він ще впізнавав мене. Я повернувся і вийшов.

Він помер наступного ранку, на світанні. Похорон був з біса бучний. До міста набилося повно всілякого люду — діячі з окружних управ, провінціали з червоними шиями, дядьки у повстяних капелюхах, люди, що зроду не ступали по тротуарах. З ними були й жінки. Весь той натовп затопив простір навколо Капітолію, розтікався й вирував по прилеглих вулицях, а з неба сіялася мжичка, і гучномовці на деревах та стовпах гриміли словами, від яких хотілося блювати.

Потім коли труну знесли величними сходами Капітолію і повантажили на катафалк, а піші й кінні полісмени пробили йому дорогу в натовпі, процесія поволі посунула до кладовища. Юрба ринула за нею. На кладовищі вона накочувалась і колихалася по моріжку, затоптувала могили, ламала кущі. Було повалено й розбито кілька надгробків. Лише через дві години після похорону поліція спромоглася очистити кладовище.

Я відбував уже другий похорон протягом тижня. На першому все було інакше. То був похорон Адама Стентона в Берден-Лендінгу.

Розділ десятий

Після того як Хазяїна закопали в землю і череваті міські поліцаї, пітніючи в своїх синіх мундирах, разом із ставними, чепуристими молодцями з дорожньої поліції та кінними полісменами на лиснючих гарячих конях, чиї копита вгрузали в квітники, похмуро й мовчки витіснили з кладовища юрбу,— але задовго до того як почала підніматися затоптана трава і доглядачі взялися лагодити повалені надгробки,— я виїхав до Берден-Лендінга. На те було дві причини. По-перше, я просто не міг зоставатися в місті. По-друге, в Берден-Лендінгу була Анна Стентон.

Анна залишилася там після Адамового похорону. Вона приїхала слідом за дорогим лакованим катафалком, у машині похоронного бюро під опікою сестри-жалібниці, яка, зрештою, виявилася непотрібною, і давньої подруги, Кеті Мейнард, яка теж, поза всяким сумнівом, була їй непотрібна. Я не бачив Анни в тому найманому лімузині, що з катівською добропристойністю проповз усі безмаль сто миль, повільно стягаючи з бетонки милю за милею, повільно й методично, неначе здирав безконечний пас шкіри з живого тіла. Я не бачив її, проте уявляю собі, яка вона була: пряма, з блідим обличчям, де з-під напружених м’язів прозирали кістки гарного черепа, із стиснутими на колінах руками. Бо таку я побачив її під повитими гірляндами моху дубами, коли лопати закидали могилу землею,— вона стояла дуже самотня, хоча поруч були й сестра-жалібниця, і Кеті Мейнард, і чимало іншого люду — друзі родини, споглядачі, що прийшли потішитись чужим горем і поперешіптуватись проміж себе, газетярі, медичні світила, місцеві й приїжджі — з Балтімора та Філадельфії.

Така вона була й тоді, коли йшла з цвинтаря, ніким не підтримувана, а сестра-жалібниця і Кеті Мейнард тяглися слідом з тим ніяковим і святенницьким виглядом, що його звичайно прибирають люди, опиняючись на похороні віч-на-віч з найближчими родичами небіжчика.

Не змінилось її обличчя навіть тоді, коли вже при самому виході з цвинтаря перед нею вигулькнув якийсь репортер і клацнув фотоапаратом.

Коли я підійшов до брами, він ще стояв там, молодий нахаба в капелюсі набакир, з фотоапаратом на шиї та посмішкою на нахабному обличчі. Я подумав, що, може, зустрічав його десь у місті, а може, й ні,— всі вони однакові, ті нахаби, що їх пачками випускають з факультету журналістики.

— Добридень,— мовив я.

Він відповів: добридень.

— Я бачу, ви зробили знімок,— сказав я.

Він відповів: еге.

— Так от, хлопче,— сказав я,— якщо ви проживете на світі досить довго, то зрозумієте, що в деяких випадках навіть газетяреві не обов’язково бути сволотою.

Він егекнув і придивився до мене своїми нахабними очима. Тоді запитав:

— Ви Берден?

Я кивнув головою.

— Чорт забирай! — вигукнув він.— Працюєте в Старка і ще взиваєте когось сволотою!

Я лише глянув на нього. Мені й раніше траплялося чути таке. Сотні разів від сотень людей. У вестибюлях готелів і за ресторанними столиками, в автомобілях і на вуличних перехрестях, у спальнях і на бензозаправних станціях. Часом це говорилось іншими словами, а часом і не говорилось, але розумілося. Та дарма, я мав чим відповісти. Умів добре двигнути кулаком і загнати ті слова назад у пельку, з якої вони вилетіли. Хоч-не-хоч навчився, практику мав багатющу.

Одначе з часом воно набридає. Сказати б, це надто легкий спосіб, і він перестає давати втіху. До того ж таке трапляється надто часто, і ти ніби звикаєш і вже не почуваєш люті. Та справжня причина не в цьому. А в тому, що люди, які кажуть тобі ті слова — або не кажуть,— з одного боку мають слушність, а з другого — ні. Якби було тільки так чи так, ти міг би й не думати, а просто заплющити очі — і по пиці. Але вся біда в тому, що їхні слова наполовину справедливі, а наполовину несправедливі, і це зрештою немов паралізує тебе. Ти намагаєшся відокремити одне від одного. Та пояснити це ти їм не можеш — не маєш часу, та й заважає отой незмінний вираз на їхніх обличчях. І кінець кінцем ти доходиш до такої межі, коли вже просто не випадає заганяти їм ті слова назад у пельку. Ти тільки дивишся на них, і вони бачаться тобі, наче вві сні чи в далекому спогаді, або й так, наче їх зовсім не існує.

Отож я лише подивився на ту нахабну подобу перед собою.

Там були й інші люди. Вони спостерігали за мною. Вони сподівалися, що я щось скажу. Або щось зроблю. Та мені було чомусь байдуже до їхніх поглядів, звернених на мене. Вони навіть не дратували мене. Я не відчував нічого, крім якогось внутрішнього заціпеніння й гіркоти, причому заціпеніння переважало. Я стояв, дивився на того нахабу й чекав, як чекаєш болю після удару. І якби біль з’явився, я дав би волю рукам. Але біль не з’являвся — було тільки оте заціпеніння. Отож я відвернувся й пішов геть. Мені було байдуже до очей, що проводжали мене, і навіть до чийогось короткого смішка, який враз урвався — похорон усе-таки.

Я йшов, відчуваючи в собі заціпеніння й гіркоту. Одначе їх спричинила не ота пригода біля цвинтарної брами. Вони були в мені ще до того, як я приїхав у Лендінг.

Я простував Алеєю до будинку Стентонів. Не те щоб я сподівався, що Анна зараз же захоче мене бачити,— я тільки думав переказати їй через когось, що буду в місцевому готелі до вечора. Звісно, за умови, що не надійде ніякої несподіваної звістки про Хазяїна.

Та коли я прийшов, виявилося, що Анна взагалі не може нікого бачити. Тепер Кеті Мейнард і сестра-жалібниця були аж ніяк не зайві. Бо, повернувшись з похорону, Анна пішла до вітальні, спинилася в дверях, повільно обвела поглядом усе перед собою — фортепіано, меблі, картину над каміном,— так, як оглядає кімнату жінка, надумавши наново опорядити її і переставити меблі (я переказую слова Кеті Мейнард), а тоді раптом упала непритомна. Навіть не вхопилася за одвірок, не заточилась, не озвалася й звуком. Тепер, коли все було позаду, вона враз зомліла і впала на підлогу.

Отож, коли я з’явився, сестра саме відходжувала Анну нагорі, а Кеті Мейнард викликала лікаря й клопоталася в домі. Залишатися в Лендінгу довше мені було ні до чого. Я сів у машину й поїхав до міста.

Та ось помер і Хазяїн, і я знов приїхав у Лендінг. Мати зі своїм Теодором подалася в мандри, і весь будинок лишився в моєму розпорядженні. В ньому було безлюдно й тихо, наче в трупарні. Та все ж трохи веселіше, ніж по лікарнях та кладовищах, де я став частим гостем. А те, що вмерло в будинку, вмерло давно, і я до цього вже звик. І навіть почав звикати до інших смертей. Уже лежали в землі і суддя Ірвін, і Адам Стентон, і Хазяїн.

Але дехто з нас лишився живий. Зокрема, Анна Стентон. І я.

І ми знову були в Лендінгу, й сиділи поряд на веранді — коли світило сонце, лимонно-бліде сонце пізньої осені, яке котилося по своїй уже помітно коротшій дузі над крапчастими, мов онікс, водами затоки, що простирались на південь аж ген до повитого осіннім серпанком обрію. А коли сонця не було, і вітер гнав водяні вали через пляж до самої дороги, а в небі не лишалося нічого, крім шалених поривів дощу, ми сиділи поряд у вітальні. І там, і там ми здебільшого мовчали, і не тому, що не мали чого сказати, а тому, що мали сказати аж надто багато і якби заговорили про це, то порушили б ту досконалу, але небезпечну рівновагу, якої нам пощастило досягти. Ми немовби сиділи на кінцях бездоганно зрівноваженої дошки-гойдалки, але не на чистенькому дитячому майданчику, а над бозна-якою прірвою, де бог спорудив для нас, малих дітлахів, оту гойдалку. І якби одне з нас потяглося до другого, бодай на частку дюйма, рівновага порушилася б, і ми обоє полетіли б у ту чорну прірву. Та ми обдурили бога і не обмовились ані словом.

Ми не казали ні слова, але часом я читав Анні вголос. Читав першу книжку, що трапилась мені під руку того дня, коли я відчув, що більш не можу сидіти серед тієї тиші, яка аж здималась і тріщала від усіх несказаних слів. То був перший том творів Ентоні Троллопа⁸⁹. Номер випав цілком безпечний. Ентоні не порушує ніяких рівноваг.

Якимсь дивним чином ці дні пізньої осені дедалі більше нагадували мені про те давнє літо, майже двадцять років тому, коли я закохався в Анну. Того літа ми скрізь були тільки вдвох, навіть серед людей, самі-одні на плавучому острові чи килимі-самольоті кохання. І тепер ми були самі-одні, але вже на зовсім іншому плавучому острові чи килимі-самольоті. Того літа нас немовби підхопив і поніс потужний і невтримний потік, і, хоч він напевне обіцяв нам попереду щастя, ми не могли пришвидшити його плин, бо він сам знав свій час і міру. І тепер нас, здавалося, також підхопив потік, що сам знав свій час і міру, і ми були безпорадні перед його потужним плином. Але що він обіцяє нам попереду, ми не знали. Я навіть не запитував себе про це.

Зате час від часу я запитував себе про інше. І тоді, коли сидів поряд з Анною, читаючи їй книжку або мовчки, і тоді, коли залишався на самоті — снідаючи, ідучи Алеєю, лежачи без сну. То було запитання, яке не мало відповіді. Коли Анна розповідала мені про свою останню зустріч з Адамом — як він прибіг до неї додому, кричав, що не буде сутенером, і все таке,— вона обмовилася, що Адамові подзвонив якийсь чоловік і розповів про неї та губернатора Старка.

Хто?

У перші дні після страшної розв’язки я просто забув про ті її слова, одначе потім це запитання зринуло. Спочатку, навіть уже зринувши, воно не здавалося мені вартим уваги. Бо в моєму всеосяжному гіркому заціпенінні мені тоді ніщо не здавалося вартим уваги. Чи, власне, до того, що здавалося мені вартим уваги, це запитання не мало ніякого відношення. Вартим уваги було те, що сталося, а не причина, з якої воно сталося,— звісно, коли не вважати, що тією причиною був я сам.

Але запитання зринало знов і знов. Навіть коли я про нього зовсім не думав, я раптом відчував, як воно шкребеться мишею десь у закутку моєї свідомості.

Спершу я не уявляв собі, як запитати про це Анну. Я думав, що ніколи не зможу й словом нагадати їй про те, що сталося. Наша мовчазна змова мала тривати вічно, бо нас навіки пов’язала свідомість того, що ми ще раніше несамохіть зайшли в іншу змову, яка зіткнула Адама Стентона й Віллі Старка і привела їх до загибелі. (Якби ми порушили колись цю змову мовчання, то чи не довелося б нам визнати й оту змову, чи не довелося б подивитись на свої руки і побачити на них кров?) Отож я нічого не казав. Аж поки настав день, коли я вже просто не міг цього не сказати.

Я сказав:

— Анно, я маю до тебе одне запитання. Про… про оте. І я ніколи більш про це не заговорю, якщо ти не заговориш сама.

Вона подивилась на мене й нічого не відповіла. Але я побачив, як у її очах майнули страх і біль, а потім — як вона зусиллям волі опанувала себе.

І я кинувся навпростець:

— Ти казала мені… того дня, як я приїхав до тебе… що хтось подзвонив Адамові… розказав йому… розказав йому про… про…

— Про мене,— мовила вона, закінчивши фразу, на якій я затнувся. Вона не стала чекати удару. Зробивши ще одне зусилля, сама пішла назустріч.

Я кивнув головою.

— Ну? — спитала вона.

— Він сказав, хто йому подзвонив?

Анна якусь хвилину думала. Так і уявлялося, ніби вона піднімає покров над тією сценою, коли Адам напався на неї, як ото піднімають у морзі край простирадла, щоб побачити обличчя мерця.

Потім похитала головою.

— Ні,— мовила вона,— не сказав…— Вона завагалася.— Сказав тільки, що якийсь чоловік. Атож, напевне памʼятаю, сказав — чоловік.

І ми знов поринули в свою змову мовчання, вчепившись за дошку-гойдалку, що хилиталась і тремтіла, а внизу на нас чигала чорна прірва.

Наступного дня я поїхав з Лендінга.

До міста я приїхав надвечір і подзвонив на квартиру Сейді Берк. Ніхто не озивався. Я спробував подзвонити в Капітолій,— хтозна, може, вона ще там,— але її номер не відповідав. Протягом вечора я ще кілька разів набирав номер її квартири, але марно. Вранці я не поїхав до Капітолію, щоб зустрітися з нею там. Мені не хотілося бачити все те кодло. Не хотілося більш ніколи його бачити.

Отож я знову взявся до телефону. Номер Сейді не відповідав. Тоді я попросив телефоністку довідатися, де вона. Хвилин через дві чи три я почув:

— Її тут немає. Вона хвора. У вас усе?

Я й не стямився, як у трубці клацнуло — комутатор відключився.

Я подзвонив знову.

— Це Джек Берден,— сказав я.— Я хотів би дізнатися…

— A-а… містер Берден…— промовила телефоністка чи то ухильно, чи то запитливо.

Був час, і то зовсім недавно, коли ім’я Джек Берден викликало в тій конторі палку готовність до послуг. Одначе голос телефоністки, власне, її тон, дав мені зрозуміти, що тепер ім’я Джек Берден важить там не більше, ніж марне коливання повітря.

У першу мить я страшенно розізлився. Та потім згадав, що обставини змінились.

Атож, обставини там змінились. А коли вони змінюються в такому закладі, зміни відбуваються швидко й сягають глибоко, і голос телефоністки на комутаторі вимовляє твоє ім’я зовсім іншим тоном. Тепер я пригадав, як докорінно змінились обставини. І вже не злився, мені було начхати.

А в трубку улесливо сказав:

— Будь ласка, чи ви не допомогли б мені зв’язатися з міс Берк? Я був би вам дуже вдячний.

Хвилини дві я чекав, поки вона довідувалась.

— Міс Берк у санаторії Міллет,— зрештою відповів її голос.

Кладовища й лікарні — знов те саме, подумав я.

Та санаторій Міллет не був схожий на лікарню. Він зовсім не був схожий на лікарню, як я виявив, коли звернув з шосе за двадцять п’ять миль від міста й помалу поїхав під величним склепінням столітніх віргінських дубів, віти яких, обвішані сталактитами моху, змикалися над під’їзною алеєю, утворюючи немовби довгу печеру, сповнену водянистої зеленої сутіні. Між рівномірно посадженими дубами стояли на п’єдесталах античні статуї — чоловіків і жінок, у шатах і без шат, поплямлені негодами, листяною кислотою та чіпким лишайником, що ніби виповзав з грузького зеленаво-чорного перегною,— стояли й дивилися на прибульця трохи ображеним, важким, байдужим поглядом жуйної худоби. Погляд тих мармурових очей був, як видно, першим етапом лікування неврастеніка, що прибував до санаторію. Щось ніби заспокійлива прохолодна мазь часу на пекучі гнійники та суху коросту душі.

А потім, у кінці алеї, неврастенік опинявся перед самим санаторієм, що ласкаво обіцяв мир і спокій за своїми білими колонами. Власне кажучи, санаторій Міллет являв собою те, що нині називають будинком відпочинку. Але споруджений він був понад століття тому, коштом одного марнославного й залюбленого в розкіш бавовняного туза, що не трусився над грішми й закупив у Парижі мало не повен корабель меблів для будинку, а в Римі — мало не повен корабель білих мармурових статуй для алеї, а сам, певне, мав грубе, мовби сяк-так витесане з дерева обличчя й не відав, що таке нерви; і ось тепер люди, які були нащадками таких тузів чи мали досить грошей (нажитих за президентства Гранта чи Куліджа⁹⁰), щоб вважати себе їхніми нащадками, привозили сюди свої корчі, тики, невралгії та екземи, спочивали в кімнатах з високими стелями, їли раковий суп і слухали заспокійливий голос психіатра, в чиїх великих, незглибних, незворушних, імлистих карих очах немовби повільно потопаєш.

Я й сам мало не потонув у тих очах за єдину хвилину, поки просив дозволу побачитися з Сейді.

— Дуже важка пацієнтка,— сказав лікар.

Сейді лежала в шезлонгу біля вікна, за яким був лужок, що спускався до невеликої річки. Її обчикрижені чорні патли були розкуйовджені, а біле обличчя у скісному надвечірньому світлі ще дужче, ніж будь-коли, скидалося на гіпсову маску Медузи, поколупану пострілами з дробовика. Одначе та маска лежала кинута на подушку, і очі, що дивилися з неї, належали їй. Вони належали масці, а не Сейді Берк. У них нічого не горіло.

— Привіт, Сейді,— мовив я.— Сподіваюся, ви не заперечуєте, що я приїхав вас навідати?

Вона якусь хвилю роздивлялася мене тьмяними очима.

— Приїхали то й приїхали,— відказала байдужно.

— Як ви себе почуваєте? — спитав я.

Вона повернула голову в мій бік і знов подивилася на мене довгим поглядом. На мить в очах її щось зажевріло, наче вітрець війнув над пригаслим жаром.

— Слухайте,— сказала вона,— я добре себе почуваю. Якого б то біса я мала почувати себе недобре?

— Ну й чудово,— мовив я.

— Я приїхала сюди не тому, що зі мною щось негаразд. Я приїхала тому, що стомилася. Мені треба було відпочити. Так я й сказала тому занудному лікареві: я приїхала сюди відпочити, бо стомилася, і мені не треба, щоб ви лізли до мене з розмовами, випитували, що в мене на душі й чи не сняться мені червоні пожежні автомобілі. Якби я, кажу, вилила вам, що в мене на душі, у вас вуха зав’яли б, та я приїхала сюди відпочити й не бажаю, щоб ви лізли мені в душу. Я, кажу, багато від чого стомилася, а найдужче стомилася від людей, і це стосується й вас, докторе.— Вона звелася на лікті й поглянула на мене. А тоді додала: — І вас це також стосується, Джеку Берден.

Я промовчав і навіть не ворухнувся. Тоді Сейді знов лягла й заглибилась у себе.

Сигарета в мене між пальців дотліла до решти, я запалив нову і аж тоді сказав:

— Сейді, я розумію, як вам тяжко, і не хотів би ворушити все те знов, але…

— Ні біса ви не розумієте,— озвалася вона.

— Ну, дещо… загалом,— мовив я.— Але приїхав я тому, що маю до вас одне запитання.

— А я думала, ви приїхали тому, що страшенно мене любите.

— Як по правді,— відказав я,— то й люблю. Ми довго працювали разом і завжди добре ладнали. Та я не про…

— Авжеж,— перебила вона мене і знову звелася на лікті,— усі ми там добре ладнали. Просто чудово, хай йому чорт.

Я почекав, поки вона знову відкинулась у шезлонгу й перевела погляд з мене на лужок та річку за вікном У ясному небі над верхівками кошлатих кипарисів по той бік річки летіла ворона. Потім вона зникла з очей, і я сказав:

— Адам Стентон убив Хазяїна, але йому самому таке ніколи й на думку не спало б. Хтось його підбурив. Хтось такий, хто знав, що він за людина і як став директором медичного центру, і знав…

Сейді, здавалось, і не слухала мене. Вона дивилася на ясне небо над кошлатими кипарисами, туди, де щойно пролетіла ворона. Я трохи помовчав, а тоді, уважно стежачи за її обличчям, докінчив:

— …і знав про Хазяїна та Анну Стентон.

Я знову помовчав, спостерігаючи, яке враження справлять на неї ці імена, але на обличчі її не відбилося нічого. На ньому була тільки втома — втома і цілковита байдужість.

— І я довідався про одну річ,— заговорив я далі.— Того дня Адамові подзвонив якийсь чоловік і розказав йому про Хазяїна та його сестру. І про всяке таке інше. Ви можете здогадатися, про що. Ну, Адам і знавіснів. Побіг до сестри, напався на неї, а вона нічого не заперечувала. Не така вона людина, щоб заперечувати. Гадаю, їй і самій набридло таїтися, і вона майже рада була, що все розкрилось і…

— Еге ж,— мовила Сейді, не обертаючись до мене,— розкажіть мені, яка вона благородна й доброчесна, та ваша Анна Стентон.

— Пробачте,— похопився я і відчув, як до обличчя мені прилила кров.— Здається, я відхилився від теми.

— Здається, таки відхилились.

Я помовчав. Тоді запитав:

— Отой чоловік, що подзвонив Адамові… Ви не здогадуєтеся, хто б то міг бути?

Вона нібито обмірковувала моє запитання. Якщо почула його, в чому я не був певен.

— Не здогадуєтеся? — запитав я.

— Не здогадуюсь,— відказала вона.

— Ні?

— Ні,— мовила вона, й далі не дивлячись на мене.— Та й не маю потреби здогадуватись. Бо я, уявіть собі, знаю.

— Хто? — запитав я.— Хто? — І вискочив з крісла.

— Даффі,— сказала вона.

— Так я й знав! — вигукнув я.— Мав би одразу про нього подумати! Хто ж би ще.

— А коли знали,— сказала Сейді,— то якого біса припхалися до мене?

— Мені треба було впевнитися. Треба було знати… Знати точно. Мені…— Я замовк і, стоячи в ногах шезлонга, подивився вниз на її обличчя, освітлене скісним промінням сонця.— Ви сказали, ви знаєте, що то був Даффі. А звідки ви знаєте?

— Пропадіть ви пропадом, Джеку Берден. Пропадіть ви пропадом,— мовила вона стомлено й повернула голову до мене. А тоді, дивлячись мені в обличчя, рвучко сіла в шезлонгу і вже не стомлено, а збуджено й гнівно сказала: — Пропадіть ви пропадом, Джеку Берден, ну чого вас сюди принесло? Чому ви завжди лізете скрізь? Чому не дасте мені спокою? Чому? Чому?

Я не відривав погляду від її очей на спотвореному болем обличчі — тепер вони палали люттю.

— Звідки ви знаєте? — тихо спитав я.

— Пропадіть ви пропадом, Джеку Берден. Пропадіть ви пропадом,— проказувала вона, немов молитву.

— Звідки ви знаєте? — спитав я ще тихіше, майже пошепки, і нахилився до неї.

— Пропадіть ви пропадом, Джеку Берден,— повторила вона.

— Звідки ви знаєте?

— А звідти…— почала була вона, тоді затнулася і знеможено, болісно повела головою, наче дитина в жару на подушці.

— Звідки? — наполягав я.

— А звідти,— мовила вона і впала назад у шезлонг,— що це я йому сказала. Я сама сказала йому подзвонити.

Он воно що. Он воно що, а я й не здогадався. Ноги мої стали мов ватяні, я почав поволі осідати — неначе машина, яку опускають на пневматичному домкраті,— і знов опинився в кріслі. Тут був я, а там була Сейді Берк, і я дивився на неї так, ніби вперше у житті її побачив.

За хвилину вона мовила:

— Годі вам витріщатися на мене.

Та в голосі її вже не було гніву.

Мабуть, я й далі дивився на неї, бо вона повторила тим самим тоном:

— Годі вам витріщатися.

Потім я почув, як з моїх уст злетіло, так ніби я говорив сам до себе:

— Ви вбили його.

— Нехай,— мовила вона,— нехай і вбила. Він покинув мене. Назавжди. Тепер уже назавжди, я знала. Щоб повернутися до своєї Люсі. Після всього, що я для нього зробила. Вивела його в люди. Я сказала йому, хай начувається в мене, а він видушив із себе оту свою нову мляву усмішечку, наче вдаючи із себе Христа, та й каже: зрозумій мене… Зрозуміти, туди його к бісу!.. І тоді мене як вогнем обпекло, і я вже знала, що уб’ю його.

— Ви вбили Адама Стентона,— сказав я.

— О боже,— видихнула вона.— О боже.

— Ви вбили Адама,— повторив я.

— О боже,— прошепотіла вона,— і Віллі вбила. І його я вбила.

— Так,— підтвердив я і кивнув головою.

— О боже,— мовила вона, втупивши очі в стелю.

Я довідався про те, про що приїхав довідатись. Одначе й далі сидів у кріслі. І навіть не закурив.

Через деякий час вона сказала:

— Ідіть сюди. Присуньте своє крісло.

Я підтяг крісло до шезлонга й знову сів, чекаючи. Вона не поглянула на мене, але нерішуче простягла руку. Я взяв її і тримав у своїй, а Сейді так само дивилася в стелю, і призахідне сонце безжально світило їй в обличчя.

— Джеку,— озвалася вона нарешті, не дивлячись на мене.

— Що?

— Я рада, що сказала вам,— мовила вона.— Я знала, що доведеться комусь сказати. Рано чи пізно. Знала, що цього не минути, але мені не було кому сказати. А тоді приїхали ви. Ось тому я на вас і визвірилась. Як тільки ви з’явилися в дверях, я зрозуміла, що доведеться сказати вам. Але я рада, що сказала. І хай тепер хоч хто знатиме, мені байдуже. Може, я й не така благородна та доброчесна, як ота ваша Стентон, але я рада, що сказала.

Я не знав, що на це відповісти. Тому й далі сидів мовчки — чого, як видно, й хотіла Сейді,— тримаючи її за руку і дивлячись повз неї на річку, що звивалася в тіні кошлатих, обвішаних мохом кипарисів на тому березі, на важку, повільну воду, поцятковану ряскою і просякнуту духом болота, трав’янистих хащів і присмерку за краєм підстриженого лужка.

Я з’ясував, що Малюк Даффі, який став тепер губернатором штату, вбив Віллі Старка не менш напевне, ніж коли б сам тримав у руці пістолет. З’ясував я і те, що озброїла й скерувала його Сейді Берк і цим вона також убила Віллі Старка. І Адама Стентона. Одначе те, що зробила вона, було зроблено зопалу. А те, що зробив Даффі, було зроблено з холодним серцем. І в остаточному підсумку вчинок Сейді якось затерся. Він перестав для мене існувати.

Таким чином, залишався Даффі. Це зробив Даффі. І дивна річ — я одразу відчув велику радість і полегкість. Це зробив Даффі — і все стало ясним і виразним, наче морозяного сонячного дня. Десь там був Малюк Даффі зі своїм діамантовим перснем, а отут був Джек Берден. Мене пойняло відчуття розкутості й ясноти, яке настає тоді, коли спадають пута невідання й нерішучості, що так довго зв’язували тобі руки, і ти розумієш, що можна діяти. Я відчув себе готовим до дії.

Але як саме діяти, я не знав.

Коли я приїхав до Сейді вдруге — на її власне прохання — і не встиг ще й слова сказати про цю справу, вона сама зголосилася написати відповідне свідчення, якщо воно мені потрібне. Я сказав їй, що це було б чудово, і справді вважав, що це буде чудово, бо й тепер відчував розкутість, ясноту і готовність діяти, а вона вкладала мені в руки знаряддя дії. І я подякував їй.

— Не дякуйте,— відказала вона.— Я роблю це задля себе. Той Даффі… Даффі…— Вона сіла в шезлонгу, і очі її спалахнули, як колись.— Ви знаєте, що він придумав?— І, не чекаючи моєї відповіді, повела далі:— Потім… після того… я нічого не відчувала. Анічогісінько. Я того ж таки вечора уже знала, що сталося, і ніщо в мені й не зворухнулось. А наступного ранку з’являється до мене Даффі, пихкає, усміхається та й каже: «Ну, дівчинко, твоє зверху, вітаю з перемогою». Та я й тоді нічого не відчула, навіть коли глянула на його пику. А він обняв мене за плече і ну поплескувати та гладити по спині, а потім каже: «Ти, дівчинко, таки вивела його з гри, і я тебе не забуду, ми з тобою напевне поладнаємо». Отоді мене і вдарило. Саме в ту мить. Так наче все те сталося не вчора в Капітолії, а оце тепер у мене перед очима. Я дряпонула його нігтями й кинулася геть. Зовсім геть звідти, на вулицю. А через три дні, коли він помер, поїхала сюди. Більш не мала куди податися.

— Все одно дякую,— сказав я.— Думаю, ми виведемо з гри і Даффі.

— У суді це не пройде,— мовила вона.

— Та я на це й не сподівався. Хоч би що ви казали йому чи він вам, воно нічого не доводить. Але є інші способи.

Вона трохи подумала. Тоді сказала:

— Ви ж, певно, розумієте, що в будь-якому разі, чи дійде до суду, чи ні, а вам доведеться втягти оту…— Вона затнулась і не вимовила того, що було в неї на язиці, а потім сказала інакше: — …втягти в це Анну Стентон.

— Вона піде на це,— запевнив я.— Піде, я знаю.

Сейді знизала плечима.

— Вам краще знати, чого ви хочете,— мовила вона,— ви обоє.

— Я хочу розправитися з Даффі.

— Я не проти цього,— сказала вона й знову знизала плечима. Так ніби до неї враз повернулася вся її втома.— Я не проти цього,— повторила вона,— але в світі повно таких Даффі. Мені здається, вони були навколо мене все моє життя.

— Зараз я маю на думці тільки цього одного,— заявив я.

Минув тиждень, і я все думав про цього одного (на той час мені почало здаватися, що єдиний можливий спосіб — викрити його в опозиційній газеті), коли раптом отримав записку, написану його власною рукою. Чи не зайшов би я до нього на кілька слів, запитував він. Коли мені буде зручно.

Мені було зручно зараз же, і, зайшовши до бібліотеки в Особняку, я побачив, як він царствено й свиноподібно розплився по великій шкіряній канапі, де звичайно сидів Хазяїн. Коли він підвівся й ступив мені назустріч, його черевики зарипіли, одначе весь він легенько колихався, наче роздуте тіло потопельника, що нарешті вивільнилося з грузького мулу і велично випливає на поверхню. Ми потиснули один одному руки, і він усміхнувся. Тоді жестом запросив мене сісти, і канапа застогнала під його тушею.

Чорний слуга в білій куртці приніс віскі. Я взяв склянку, але від сигари відмовився і сидів чекаючи.

Він сказав, як йому жаль Хазяїна. Я кивнув головою.

Він сказав, як усім хлопцям бракує Хазяїна. Я кивнув.

Він сказав, що діло все одно треба робити. Мовляв, так само вважав би й Хазяїн. Я кивнув.

Він сказав, як їм усе-таки бракує Хазяїна. Я кивнув.

Він сказав:

— Джеку, хлопцям дуже бракує і вас.

Я скромно кивнув і сказав, що мені їх також дуже бракує.

— Атож,— провадив він,— я оце днями сказав собі: хай тільки запряжуся, то неодмінно розшукаю Джека. Атож, Джек — саме такий хлопець, який мені потрібен. Хазяїн його дуже цінував, а що добре Хазяїнові, те добре й старому Даффі. Атож, сказав я собі, треба знайти друзяку Джека. Він — саме те, що мені треба. Безхитра душа. Такому можна довіряти. Цей не збреше, хоч ти його ріж. Його слово залізне.

— Це ви все про мене? — спитав я.

— Ну звісно,— відказав він.— І я хочу зробити вам пропозицію. Я не знаю точно, яка угода була у вас із Хазяїном, але ви мені скажіть, і я накину вам десять відсотків.

— Я не мав підстав нарікати на платню.

— Молодець, Джеку, оце мова білої людини,— сказав він і поважно додав: — Але зрозумійте мене правильно, я знаю, що ви були з Хазяїном отак.— Він підніс догори два гладкі білі лискучі єпископські пальці, немов для благословення.— Отак,— повторив він.— І зрозумійте мене правильно, це не в докір Хазяїнові. Просто я хочу, щоб ви знали, як я вас ціную.

— Дякую,— мовив я досить сухо.

Як видно, аж надто сухо, бо він злегка подався вперед і сказав:

— Джеку, я накину двадцять відсотків.

— Цього недосить,— відповів я.

— Джеку,— сказав він,— ваша правда. Цього недосить. Двадцять п’ять відсотків.

Я похитав головою.

Даффі видимо трохи розгубився, і канапа під ним рипнула, але він миттю опанував себе й усміхнувся.

— Джеку,— мовив він проникливо,— скажіть мені самі, яка сума вас улаштує, і я думаю, ми все залагодимо. Ви тільки скажіть, скільки буде досить.

— Не буде досить,— відказав я.

— Як?

— Слухайте,— мовив я,— чи не ви щойно казали, що я хлопець, чиє слово залізне?

— Ну звісно, Джеку.

— То ви повірите мені, коли і я щось вам скажу?

— Та певне, Джеку.

— Ну, то слухайте. Ви наймерзенніше падло, яке тільки бачив світ.

Якусь хвилю я втішався мертвою мовчанкою, що запала після моїх слів, тоді попер далі:

— І ви думаєте, що зможете мене купити. Авжеж, я розумію, навіщо це вам потрібно. Ви не певні, чи багато я знаю і що саме. Я був з Хазяїном душа в душу і знаю таки багато. У вашій грі я джокер⁹¹. Мене звуть Джек, але я не той Джек-простак, за якого ви мене маєте. Ви хочете скинути мене собі з-під низу колоди. Але не буде діла, Малюк, не буде діла. І це для вас страшенно кепсько, Малюк. А знаєте чому?

— Слухайте, ви! — промовив він владно.— Ви не дуже…

— Це страшенно кепсько, бо я знаю дещо. Багато чого знаю. Я знаю, що ви вбили Хазяїна.

— Брехня! — вигукнув він, аж звівшись на канапі, і канапа зарипіла.

— Не брехня. І не здогад. Хоч я мав би й здогадатися. Мені сказала Сейді Берк. Вона…

— Вона сама до цього причетна, сама причетна!

— Була причетна,— уточнив я,— а тепер уже ні. І вона своє слово скаже. Їй байдуже, що про це дізнаються. Вона не боїться.

— Даремно вона не боїться. Я…

— Вона не боїться, бо стомилася. Стомилася від усього, стомилася від вас.

— Я уб’ю її,— мовив він, і на скронях у нього виступив піт.

— Нікого ви не уб’єте,— сказав я,— і ніхто вже не зробить цього за вас. Тому що ви боягуз. Ви боялися вбити Хазяїна і боялися не вбити, але вам трапилася добра нагода. Ви зуміли обернути її собі на користь, Малюк, і, їй-богу, я став про вас кращої думки. Цей випадок відкрив мені очі. Розумієте, Малюк, усі минулі роки я не вважав вас за живу істоту. Ви були наче карикатура в газеті, з оцим своїм діамантовим перснем. Ви були в Хазяїна замість боксерської груші — він вас молотив, а ви терпіли і тільки кисло посміхалися. Ви були як той пудель. Ви чули анекдот про пуделя?

Я не дав йому часу відповісти. Почекав, поки він розтулить рота, і зразу ж повів далі:

— В одного п’яниці був пудель, і він скрізь тягав того пса за собою, від пивнички до пивнички. А знаєте чому? З великої любові? Ні, не з любові. Він тягав пуделя за собою, щоб плювати на нього й не бруднити підлоги. От і ви були в Хазяїна таким пуделем. І вам це подобалося. Подобалося, коли на вас плювали. Ви не були людиною. Не були живою істотою. Так я вважав раніше. Але я помилявся, Малюк. Щось ви таки мали всередині, що робило вас людиною. Ви ображалися, коли на вас плювали. Навіть за гроші.

Я встав, тримаючи в руці недопиту склянку.

— І тепер, Малюк,— сказав я,— коли я знаю, що ви жива істота, мені вас по-своєму жаль. Ви кумедний гладкий стариган, Малюк, у вас слабке серце, нікудишня печінка, обличчя ваше заливає піт, на душі у вас паскудно й тривожно, в ній, наче вода в льосі, здіймається чорний морок, і мені вас мало не жаль. Та якщо ви скажете хоч слово, я перестану вас жаліти. І тому я зараз доп’ю ваше віскі, плюну в склянку і піду.

Отож я допив віскі, кинув склянку на підлогу (вона не розбилася на м’якому килимі) і рушив геть. А коли вже дійшов майже до дверей, почув ззаду якесь хрипіння. Я озирнувся.

— Дарма,— прохрипів він.— У суді не доведете.

Я похитав головою.

— Ні, не доведемо. Але вам і так буде задосить клопоту.

А тоді розчинив двері і, не причинивши їх за собою, попростував довгим передпокоєм під величезною яскравою люстрою, аж поки вийшов у прохолодну вечірню сутінь.

Я глибоко вдихнув свіже повітря й подивився крізь гілля дерев на ясні зорі. Почував я себе пречудово. Свою сцену я провів просто-таки блискуче. Допік йому до самісінького нутра. Мене аж роздимало від гордощів. Усе в мені палало. Я був герой. Я був святий Георгій над повергнутим драконом; я був Едвін Бут⁹² і кланявся публіці з-за газових вогнів рампи; я був Ісус Христос з батогом у храмі.

Я був неабищо.

Та, дивлячись на ясні зорі, я враз обернувся на людину, що начастувалася всім найкращим, від супу до десерту та сигари «Корона», і почуває себе кумом королю, аж раптом де все й поділось — лишився тільки ядучий жовчний присмак, що заповз до рота із старого хворого шлунка.

Через три дні я отримав рекомендованого листа від Сейді Берк. У ньому говорилося:

«Дорогий Джеку!

Щоб ви не подумали, ніби я хочу ухилитися від своєї обіцянки, надсилаю заяву, про яку я вам казала. Вона належно засвідчена, нотаріально оформлена й міцно скріплена печатками, міцніше й не буває. Ви можете робити з нею все, що хочете, бо вона ваша. Це моє тверде слово. Вона ваша законна власність.

Що ж до мене, то я забираюся геть звідси. Я маю на увазі — не тільки з цієї богадільні-божевільні, а й з цього міста і з цього штату. Жити тут мені несила, і я тікаю. Заїду далеко, надовго, і, може, десь дихатиметься легше. Але моя двоюрідна сестра (місіс Сілл Ларкін, 2331, авеню Руссо), яка в мене за найближчу родичку, згодом матиме мою адресу, і, якщо ви захочете зі мною зв’язатися, напишіть через неї. Хоч де я буду, я зроблю все, що ви скажете. Якщо скажете приїхати, я приїду. Я не хочу, щоб ви думали, ніби я ухиляюся. Мені байдуже, хто про що дізнається. Я зроблю в цій справі все, що вам буде потрібно.

Та коли б ви спитали моєї поради, я б сказала вам: облиште цю справу. Не тому, що я люблю Даффі. Сподіваюся, ви наженете на нього такого страху, що він у штани накладе. Але все-таки раджу вам облишити це. По-перше, через суд ви нічого не досягнете. По-друге, якщо ви зведете все до політики, то в найкращому разі тільки перешкодите Даффі бути переобраним, а ви ж не гірше за мене знаєте, що його й так і кандидатом не висунуть. Хлопці нізащо не висунуть його, бо він пішак навіть за їхніми мірками. Він був усього-на-всього прихвоснем Хазяїна. А самій зграї це викриття анітрохи не зашкодить. Тільки дасть привід позбутися Даффі. Якщо ви хочете вдарити по зграї, дайте їй самій викопати собі яму, бо тепер, коли Хазяїна немає, вона не забариться це зробити. А по-третє, якщо ви витягнете на світ цю історію, тій вашій Стентон напевне не буде з цього добра. Може, вона справді така благородна й доброчесна, що сама захоче цього, як ви ото сказали, але ви будете йолопом. Мабуть, їй і так уже довелося скуштувати лиха, і ви зробите дурницю, якщо завдасте їй нових мук тільки через те, що вам забаглося погратись у взірцевого бойскаута, а з неї зробити Жанну д’Арк. Ви будете йолопом, навіть якщо тільки розкажете їй про все. В тому разі, коли досі не розляпали,— це було б на вас дуже схоже. Я аж ніяк не вважаю її своєю подругою, але вона, як я вже сказала, мала досить своїх прикрощів, і ви могли б дати їй перепочити.

Пам’ятайте, я не ухиляюся. Я просто даю вам пораду.

Тримайте марку.

Щиро ваша Сейді Берк»

Я прочитав заяву Сейді. Там говорилося все, що належало сказати, і кожна сторінка була підписана й засвідчена. Потім я згорнув її. Вона була мені ні до чого. Не через те, що я вирішив послухатися поради Сейді. Звісно, вона мала рацію. Принаймні щодо Даффі та зграї. Але щось зі мною сталося. Гори вони всі вогнем, подумав я. З мене було досить усього того, аж з душі вернуло.

Я знову подивився на лист. Отже, Сейді обізвала мене взірцевим бойскаутом. Що ж, для мене це була не новина. Того вечора, коли я зустрівся з Даффі і потім ішов вулицею під зорями, я обзивав себе й не так. Але її слова влучили в болюче місце і роз’ятрили його. І роз’ятрили тим дужче, що тепер я знав: воно не таке потаємне, як я думав. Про нього знала й Сейді. Вона бачила мене наскрізь. Читала як розкриту книжку.

Я міг похмуро втішатись хіба що однією думкою. Хай там як, а мені не довелося чекати, поки мене розгадає Сейді. Я сам себе розгадав того вечора, коли йшов від Даффі, пишаючись, як взірцевий бойскаут, і раптом у роті в мене розповзся ядучий жовчний присмак.

Що ж я розгадав? А ось що: коли я дізнався, що Хазяїна й Адама вбив Даффі, я відчув себе чистим і доброчесним і, топчучи Даффі, мав себе за неабиякого героя, бо вважав, що я ні до чого не причетний. Даффі був лиходій, а я благородний месник. Я потоптав Даффі і аж роздимався від гордощів, наче велика мильна бульбашка. Та раптом щось сталося, і рота мені сповнив отой жовчний присмак.

А сталося ось що: я раптом запитав себе, чому це Даффі був так певен, що я працюватиму на нього. І враз пригадав очі нахабного нікчеми-репортера біля цвинтарної брами, і всі інші очі, що дивилися на мене з таким самим виразом, і раптом збагнув, що намагався зробити з Даффі козла розгрішення, щоб скинути на нього свої гріхи, а самому лишитися осторонь,— і тоді весь мій тріумфальний бенкет геройства відригнувся жовчю, і я відчув, що попався, заплутався, загруз, улип, наче віл у болоті, наче муха в липучці. Я не просто побачив себе і Анну учасниками змови, що зіткнула між собою Віллі Старка й Адама Стентона і призвела до їхньої загибелі. Все було куди гірше. Виходило так, що я вплутався у ще страхітливішу змову, значення якої не міг осягти. Виходило так, що сцена, яку я пережив перед тим, була лиховісною комедією, розіграною невідомо для чого й невідомо для кого, хоч я й знав, що якась публіка зловтішно спостерігає її з темряви. Виходило так, що в розпалі тієї сцени Малюк Даффі значливо, по-братерськи підморгнув мені своїм схожим на устрицю оком, і я зрозумів, що він знає моторошну істину: ми з ним близнюки, пов’язані між собою тісніше й фатальніше, ніж оті нещасні ярмаркові виродки, з’єднані стяжкою плоті, та хряща й струминкою крові. Ми з ним зв’язані назавжди, і я ніколи не зможу ненавидіти його, не зненавидівши себе, і любити себе, не полюбивши його. Ми з ним єдині перед недремним оком Вічності, із священної ласки Великого Ко́рча, якого всі ми повинні шанувати як бога.

І я тужився й корчився, наче віл чи муха, і жовч пекла мені горлянку, і нічого було ні відняти, ні додати, і я ненавидів усіх і все, й себе, й Малюка Даффі, й Віллі Старка, й Адама Стентона. «Гори вони всі вогнем»,— тупо повторював я, ідучи під зоряним небом. Усі вони здавалися мені однаковими. І я був такий самий, як вони.

Так тривало досить довго.

Я не повернувся в Лендінг. Я не хотів бачити Анну Стентон. Навіть не розпечатав листа, якого вона мені надіслала. Він лежав на туалетному столику, і щоранку мій погляд падав на нього. Я не хотів бачити нікого із знайомих. Я тинявся по місту, сидів у своїй кімнаті, сидів у барах, до яких раніше заходив рідко, сидів у перших рядах кінотеатрів, де милувався величезними потворними тінями, що жестикулювали, билися, сходились, обіймалися, щось урочисто виголошували, і це нагадувало тобі про все, про що ти тільки міг згадати. А ще я просиджував годинами у відділі періодики публічної бібліотеки, куди приходять, наче на вокзал, чи в добродійний осередок, чи в громадський туалет, бездомні бродяги й катаральні дідки і сидять, ялозячи газети, що розповідають про світ, в якому вони прожили по скількись там років, або ж просто сидять, сопуть і дивляться, як спливає по шибах угорі сіра плівка дощу.

У тій бібліотечній залі я й побачив Ласуна. Зустріти його там здавалося такою дивовижею, що я ледве очам своїм повірив. Але то був він. Його велика голова похилилася вперед, немов була заважка для кволого стебла шиї, і я бачив тонку й рожеву, як у немовляти, шкіру в тих місцях, де дочасно повилазило волосся. Короткі рученята в поморщених рукавах із синьої діагоналі симетрично лежали перед ним на столі, мов пара домашніх ковбас на м’ясному прилавку. Бліді опецькуваті п’ястки були сумирно згорнуті на жовтій лакованій стільниці. Він роздивлявся якийсь ілюстрований журнал.

Потім одна рука, права, швидким, майже невловним порухом, який я добре пам’ятав, шаснула вниз, під стіл,— мабуть, у бічну кишеню піджака,— і, повернувшись із грудочкою цукру, вкинула її до рота. Той майже невловний порух нагадав мені про інше, і я подумав, чи Ласун і тепер при зброї. Я поглянув на його лівий бік, під пахву, але не розглядів. Незмінний синій діагоналевий піджак завжди був йому завеликий.

Атож, то був справді Ласун, і я не хотів зустрічатися з ним. Якби він підвів голову, його погляд звернувся б просто на мене. І, поки його увага була поглинута журналом, я тихенько рушив до дверей. Я вже відступив убік і майже вийшов з поля його зору, коли він підвів голову і наші очі зустрілися. Він устав зі стільця й підійшов до мене.

Я непевно кивнув головою, що можна було витлумачити і як вітання, досить сухе й відчужене, і як знак вийти зі мною в коридор, щоб поговорити. Ласун обрав друге тлумачення і рушив слідом за мною. Я не став чекати його за дверима, а пройшов коридором до сходів (зали періодики в публічних бібліотеках чомусь завжди у півпідвалі, поряд із чоловічою вбиральнею), що вели у вестибюль. Він міг би зрозуміти й це негативно. Але не зрозумів. Він підтюпав до мене в своїх синіх діагоналевих штанах, що одвисали на заду й налазили брижами на тупоносі чорні черевики.

— Як-к-к… як-к-к…— почав він, болісно й винувато кривлячи обличчя і бризкаючи слиною.

— Та живу помаленьку,— сказав я.— А ти як?

— Г-г-га-а-разд.

Ми стояли в похмурому, тьмяно освітленому півпідвальному коридорі публічної бібліотеки, навколо нас на цементній підлозі валялися недокурки, позаду були двері чоловічої вбиральні, у повітрі тхнуло пересохлим папером, пилом і дезинфекцією. Було над полудень, десь пів на дванадцяту; з сірого неба надворі без упину капотіло, мов крізь геть промоклий ветхий тент. Ми подивились один на одного. Обидва знали, що прийшли сюди сховатись від дощу, бо більш податися нікуди.

Ласун почовгав ногою по підлозі, поглянув униз, потім знову звів очі на мене.

— Я м-м-міг б-би д-д-ді-і-стати роботу,— поважно сказав він.

— Та звісно,— озвався я досить байдуже.

— Я п-п-п-просто не х-х-хочу. П-п-поки що,— сказав він.— Н-не х-хочеться п-п-п-працювати.

— Та звісно,— повторив я.

— Я з-з-зібрав трохи г-грошей,— сказав він, ніби вибачаючись.

— Авжеж.

Він запитливо подивився на мене.

— А ви д-д-десь п-п-працюєте?

Я похитав головою і мало не повторив на своє виправдання щойно сказані ним слова — що і я міг би дістати роботу, якби захотів. Міг би сидіти тепер у світлому кабінеті поряд з кабінетом Малюка Даффі, поклавши ноги на стіл червоного дерева. Якби захотів. І коли я подумав про це з невеселим проблиском самоіронії, мені раптом наче блискавкою сяйнуло те, що відкрив переді мною сам господь бог. Даффі, подумав я, Даффі.

А переді мною стояв Ласун.

— Слухай,— сказав я і нахилився до нього в безлюдному коридорі.— Слухай, ти знаєш, хто вбив Хазяїна?

— Еге,— відказав він,— еге… т-той… п-п-п-па-а-длюка, я його з-з-застрелив.

— Еге ж,— мовив я,— ти застрелив Стентона…— Думка про Адама Стентона, колись живого, а тепер мертвого, пронизала мене гострим болем, і я раптом відчув ненависть до цього недоладного жалюгідного створіння.— Еге ж, ти його застрелив.

Ласунова голова стомлено хитнулася на стеблі шиї, і він повторив:

— Я його з-з-за-а-стрелив.

— А що, як ти не все знаєш? — мовив я, нахиляючись до нього.— А що, як за Стентоном був хтось інший і підбив його на це?

Я дав йому час усотати це і спостерігав, як тіпається його обличчя, а він мовчить.

— А що,— провадив я,— а що, якби я сказав тобі, хто це, і навів докази?.. Що б ти зробив?

Раптом його обличчя перестало тіпатись. Тепер воно було гладеньке, наче в дитини, і зовсім спокійне, але той спокій ішов від величезного внутрішнього напруження, що може враз зробити обличчя ясним і незворушним.

— Що б ти зробив? — повторив я.

— Я б убив того падлюку,— відказав він. І ні разу не затнувся.

— Тебе повісили б,— сказав я.

— Я б-б-б убив його. Н-не можуть п-п-п-повісити, поки не вбив.

— Не забувай,— прошепотів я, нахиляючись ще ближче,— тебе повісили б.

Він звів очі й уп’явся в мене запитливим поглядом.

— Х-х-хто це?

— Тебе повісили б. Ти певен, що вбив би його?

— Х-х-хт-то-о…— почав він. Тоді вчепився в мій піджак.— В-в-ви знаєте… в-в-ви щось знаєте і не к-к-ка-а-же-те мені.

Я міг сказати йому. Я міг сказати: приходь сюди о третій, я тобі щось покажу. Я міг принести заяву Сейді, що лежала на столі в моїй кімнаті, і йому досить було поглянути на неї. Тільки поглянути. Це було б однаково, що натиснути спусковий гачок.

Його руки бгали й шарпали мій піджак.

— Ск-ка-а-жіть мені,— повторював він.

Тільки поглянути. Досконалий хід. Я міг би зустрітися з ним тут після обіду. Ми зайшли б до вбиральні, і він тільки поглянув би, а тоді б я пішов додому й спалив той папір. А втім, на біса його палити? В чому мене зможуть звинуватити? Я ж навіть попередив цього недоноска, що його повісять. На мені нічого не буде.

А він невідчепно й безсило шарпав мене й повторював:

— Ск-ка-а-жіть мені, зараз же ск-ка-а-жіть.

Який то був простий хід. І який досконалий. А прихована в ньому математично бездоганна іронія — це ж було б точнісіньке повторення ходу Даффі — вразила мене так, що я мало не засміявся вголос.

— Слухай,— сказав я Ласунові.— Перестань шарпати мене й слухай, і я тобі…

Він пустив мій піджак і сумирно стояв переді мною.

Він це зробить. Я знав: він це зробить. І який же то буде лихий жарт щодо Даффі! Я знов мало не засміявся.

На думку про Даффі я вмить побачив перед собою його обличчя: велике, кругле, масне, воно довірчо, по-братньому кивало до мене, ніби належно оцінюючи мій жарт, а тільки-но я розтулив уста, щоб вимовити його ім’я, Даффі підморгнув мені. Підморгнув відверто, як брат братові.

Я аж остовпів.

Ласунове обличчя знов почало тіпатись. Він видимо хотів повторити своє запитання. Я поглянув на нього згори вниз.

— Та ні, я пожартував.

Спершу на його обличчі відбилася безмежна спустошеність, потім — безмежна смертоносна рішучість. Не було навіть спалаху люті. Тільки холодна безхитра смертельна неминучість. В одну коротку мить його обличчя мовби заклякло в тій неминучості і стало скидатися на обличчя людини, живцем похованої в снігах,— колись давно, багато століть тому, може, ще за льодовикового періоду,— і всі ті століття льодовик дюйм по дюйму тяг її за собою, і раптом її обличчя в усій своїй первісній чистоті й смертельній безхитрості поглянуло на тебе крізь останній захисний панцер криги.

Я стояв перед ним цілу вічність. Я не міг ворухнутися. Я був певен, що настав мій кінець.

Та ось те крижане обличчя зникло. Переді мною знов було звичайне Ласунове обличчя, його завелика голова на кволій шиї, і він говорив:

— Я ж т-т-трохи не п-п-по-о-рішив вас.

Я облизав пересохлі губи.

— Я знаю.

— Д-д-да-а-ремно ви так з-з-зі мною,— жалісно промовив він.

— Пробач,— сказав я.

— В-в-ви ж знаєте, як мені т-т-тяжко, то д-д-да-а-ремно ви так…

— Я знаю, як тобі тяжко,— сказав я.— Пробач мені. Я винен.

— Г-г-га-а-разд,— мовив він.

Він стояв переді мною понурий, нещасний і здавався ще меншим, ніж звичайно,— наче лялька, з якої висипалася частина тирси.

Я пильно дивився на нього. Тоді сказав, мабуть, не так йому, як собі самому:

— А ти й справді вбив би його.

— Т-т-то ж був Х-ха-а-зяїн.

— Навіть якби тебе повісили.

— Не б-б-було ж більш т-т-та-а-кого, як Хазяїн. А вони його вб-били. Узяли та й вб-били.— Він почовгав ногами по цементній підлозі й подивився на них.— Він т-т-так д-д-до-о-бре говорив,— бурмотів він далі, затинаючись.— Х-ха-а-зяїн… Ніхто т-т-так не вмів. К-коли він говорив п-п-промову і всі к-к-кричали, то т-т-так і здавалося, що отут зараз виб-бухне.— Він підніс руку до грудей показати, де воно мало вибухнути. Потім запитливо глянув на мене.

— Еге ж,— погодився я.— Говорити він умів.

Ми постояли ще з півхвилини, більш не маючи чого сказати один одному. Ласун подивився на мене, тоді вниз, на свої ноги. Потім знову звів очі на мене й сказав:

— Ну, я, м-ма-а-буть, піду.

Він подав мені руку, і я потиснув її.

— Щасти тобі,— мовив я.

І він пішов угору сходами, дуже згинаючи в колінах свої куці ніжки, щоб ступати зі східця на східець. Коли він водив великий чорний «кадилак», то завжди підкладав собі за спину дві пласкі подушечки — такі, які беруть із собою, вирушаючи провести день на природі, або підмощують під коліно в каное,— бо без них йому важко було діставати ногами до педалей зчеплення і гальм.

Отак я востаннє зустрівся з Ласуном. Він народився в ірландських кварталах міста. Ще змалку він, недоросток, був на побігеньках у більших хлопців. Вони грали в бейсбол, але його до гри не приймали. «Гей, Опецьку! — гукали вони.— Ану збігай по битку!» Або: «Гей, Опецьку! Ану збігай по кока-колу!» І він бігав по битку й по кока-колу. Або казали: «Та заткнися ти, недоріко, пиши листи». І він затикався. Одначе колись і якось він таки навчився того, до чого був здатен. Коли ті оцупкуваті руки лежали на кермі, автомобіль виписував такі ж бездоганні віражі, які виписує ластівка навколо клуні. Коли ті блякло-голубі й немов мілководі очі прикипали до ствола 0,38, вони ясно бачили, напрочуд ясно бачили в ту застиглу апокаліптичну мить, що там попереду. І ось одного дня він опинився у великому чорному «кадилаку», і під його пальцями запульсували дві тонни дорогої техніки, а воронований 0,38, мов лиховісна пухлина, зачаївся в темряві під пахвою. А поруч сидів Хазяїн, що вмів так добре говорити.

«Щасти тобі»,— сказав я йому, але я знав, яке буде його щастя. Колись уранці я розгорну газету й прочитаю, що якийсь Роберт (чи він Роджер?) О’Шійн загинув в автомобільній катастрофі. Або був застрелений невідомими особами, коли сидів у машині в темному закутку біля придорожнього грального кубла під назвою «Завітай і прощавай», яке держав його роботодавець. Або того ж таки ранку сам, без сторонньої допомоги, зійшов на ешафот, бо у вирішальну мить устиг вистрілити раніше, ніж поліцай на прізвище — звісна річ — Мерфі. А може, все це було чи не занадто романтичне. Може, йому судилося жити вічно, пережити все і потім, коли врешті здадуть нерви (випивка, наркотики та й просто вік), він сидітиме день за днем під затягнутими сірою зимовою мрякою вікнами у півпідвальній залі публічної бібліотеки — такий собі хирлявий лисий дідок у брудній пошарпаній одежі, що схилився над ілюстрованим журналом.

І може, я, зрештою, зробив Ласунові погану послугу, не сказавши про те, що Хазяїна вбив Даффі, й не давши йому нагоди вдарити навпростець і закінчити своє життя, як увігнана в ціль куля. Може, я відібрав у Ласуна те єдине, що він заробив усіма своїми прожитими літами й що становило його справжню сутність, і тепер його життя, хоч як би воно склалося надалі, буде пустопорожньою низкою випадковостей, кислою і смердючою сироваткою істини, на зразок тієї, що її знаходиш, повернувшись із відпустки, у недопитій пляшці молока, залишеній в холодильнику.

Чи, може, Ласун мав щось таке, чого в нього ніхто не міг відібрати.

Ласун пішов, а я стояв у коридорі і, вдихаючи запах старого паперу й дезинфекції, на всі лади крутив у голові ту думку. Потім повернувся до читальної зали, сів за стіл і схилився над ілюстрованим журналом.

Коли я зустрів Ласуна в публічній бібліотеці, був місяць лютий. Я й далі жив отим прибраним собі життям, угорнувшись, наче в ковдру, у бездіяльність і непримітність. Проте якась переміна вже була як не в обставинах мого життя, то принаймні в моїй свідомості. І зрештою через кілька місяців, а точніше, у травні, та переміна, яку спричинила в моїй свідомості зустріч з Ласуном, спонукала мене навідати Люсі Старк. У кожному разі, тепер я розумію, що все було саме так.

Я подзвонив на ферму, де вона й досі жила. Голос її по телефону звучав спокійно. І вона запросила мене приїхати.

І ось я знов сидів у вітальні невеликого білого будинку, серед чорних горіхових меблів, оббитих червоним плюшем, і дивився на квітчастий килим. У тій кімнаті давно не відбувалося ніяких змін і ще довго не передбачалось. А от сама Люсі трохи змінилася. Вона поповнішала, у волоссі стала помітніша сивина. Тепер вона більше скидалася на жінку, яку нагадав мені той будинок, коли я побачив його вперше,— на статечну немолоду жінку в чистенькому сірому бавовняному платті, білих панчохах та м’яких чорних черевиках, що сидить на веранді в кріслі-гойдалці, склавши руки під грудьми, й відпочиває, бо всю денну роботу пороблено, а готувати вечерю чи доїти корів ще рано. Люсі поки що не стала такою жінкою, але років за шість-сім мала стати.

Я сидів, роздивляючись квітку на килимі, час від часу зводив очі на Люсі, тоді знову втуплював їх у квітку, а її погляд блукав по кімнаті з тим відчуженим виразом, з яким озирає все навколо добра господиня, щоб застукати на гарячому випадкову порошинку. Ми весь час казали щось одне одному, але то були вимушені, натужні й зовсім пусті слова.

Буває, знайомишся з кимось у відпустці біля моря і чудово бавиш з ним час. Або на якійсь вечірці, поки навколо дзвенять келихи і хтось хвацько витинає на фортепіано, заходиш десь у куточку в розмову з незнайомою тобі людиною, і здається, її розум гострить і править твій власний розум, і перед тобою відкриваються нові обшири думки. Або, поділяючи з людиною якісь сильні чи болісні переживання, виявляєш глибоку душевну спорідненість із нею. І потім ти певен, що коли ви зустрінетеся знову, твій веселий товариш по відпустці подарує тобі такі самі веселі хвилини, гострий на розум незнайомець розворушить твою заціпенілу думку, чуйний друг утішить тебе колишнім порозумінням. Та нерідко, а власне, майже завжди, виходить щось негаразд із веселістю, гострим розумом, чуйністю. Ви пам’ятаєте окремі слова, що їх казали один одному, але ви забули граматику. Ви пам’ятаєте рухи танцю, але музика вже не грає. Отак воно виходить.

Отак і ми сиділи досить довго, і хвилини спливали одна по одній, коливаючись, мов осіннє листя в тихому повітрі. Потім, після тривалої мовчанки, Люсі вибачилась і вийшла, а я залишився сам спостерігати, як падає листя.

Та вона скоро повернулася, несучи тацю з карафою холодного чаю, двома склянками, в яких стриміли пагінці м’яти, та великим домашнім тортом. Звичайне частування в такому білому сільському будиночку — холодний чай і домашній торт. Певно, вона спекла торт уранці, готуючись до моїх відвідин.

Гаразд, їсти торт — це теж якесь діло. Ніхто не сподіватиметься від тебе балачки, коли ти напхав рота тортом.

Та зрештою Люсі озвалася сама. Може, тому що на столі перед нею стояв торт, і хтось їв її торт, і вона знала, що це добрий торт, а в тій кімнаті вже багато років недільними надвечір’ями сиділи люди і їли торт,— може, тому вона й наважилася щось сказати.

Вона сказала:

— Ви знаєте, Том помер.

Вона сказала це зовсім спокійно, і я відчув полегкість.

— Так,— мовив я,— знаю.

Я прочитав про це в газеті, ще в лютому. На похорон я не поїхав. Вирішив, що досить з мене похоронів. І не написав їй листа. Просто не міг написати щиро, що я їй співчуваю, і так само не міг написати, що я її вітаю.

— Від запалення легень,— сказала вона.

І я пригадав, як Адам казав мені, що дуже часто в таких випадках смерть настає від пневмонії.

— Він помер швидко,— провадила вона.— За три дні.

— Еге ж,— мовив я.

Вона помовчала, тоді сказала:

— Я змирилася. Я тепер з усім змирилася, Джеку. Випадає година, коли здається, що все, більше вже не знесеш, а потім тебе спостигає щось іще, і ти зносиш. Та я вже змирилася, з божою допомогою.

Я не озивався.

— І коли я змирилася, бог дав мені те, задля чого я можу жити.

Я пробурмотів щось невиразне.

Раптом Люсі підвелася, і, подумавши, що мене відпускають, я й собі незграбно встав і почав говорити якісь прощальні слова. Мені не терпілося піти звідти. Я був дурний, що приїхав. Та вона торкнула мене за рукав і промовила:

— Я хочу вам щось показати.— І рушила до дверей.— Ходімо зі мною.

Я вийшов за нею у невеличкий передпокій, а звідти в задню кімнату. Люсі швидко перейшла кімнату. Я не одразу помітив, що там біля вікна колиска, а в ній лежить немовля.

Люсі стала по той бік колиски й бачила моє обличчя в ту мить, коли я збагнув, що там таке. Певне, вона мала на що подивитися. Одначе сказала:

— Це Томова дитина. Мій онучок. Томове дитя.

Нахилившись над колискою, вона помацала немовля з усіх боків, як то роблять жінки, а потім підняла його, просунувши руку під потилицю, щоб підтримати голівку. Потім легенько погойдала дитинча і зазирнула йому в личко. Мале позіхнуло, оченята його збіглися до носа й знов розбіглися, а тоді, видимо потішене погойдуванням, воно слиняво, рожево й беззубо всміхнулось, наче на рекламі. На обличчі Люсі Старк був точнісінько такий вираз, який і мав бути, і той вираз промовляв про все, про що він міг промовляти за такої нагоди.

Вона обійшла колиску й піднесла дитинча мені на огляд.

— Гарний хлопчик,— мовив я і, як і належало в такій ситуації, простяг немовляті вказівний палець, щоб воно за нього вхопилося.

— Він схожий на Тома,— сказала Люсі.— Як по-вашому? — І, перш ніж я встиг придумати відповідь, що не здалася б надто паскудною брехнею, озвалася знов:— Ой, та про що я вас питаю. Звідки ж вам знати. Я мала на увазі, що він схожий на Тома, як він був немовлям.— Вона замовкла й знов придивилася до дитинчати.— Справді схожий на Тома,— сказала не так мені, як собі. Тоді звела очі просто на мене.— Я знаю, це Томова дитина,— промовила вона із запалом,— напевне Томова, вона схожа на нього.

Я доскіпливо поглянув на немовля і кивнув головою.

— Справді, схожість є,— погодився я.

— І подумати тільки,— сказала вона,— ще не так давно я благала бога, щоб це була не Томова дитина. Щоб на ньому не лежало вини…

Дитинча легенько гоцнуло в неї на руках. Воно було здоровеньке й гарненьке, таки правда. Люсі заохотливо гойднула його і знов звернула погляд на мене.

— А потім,— провадила вона,— я благала бога, щоб вона була Томова. І тепер знаю, що це так.

Я кивнув головою.

— Я відчула це серцем,— сказала Люсі.— Та й як ви думаєте, невже ота бідолашна дівчина… мати… невже вона віддала б мені дитину, якби не була певна, що вона Томова? Хай там хоч як вона поводилась… навіть коли все те правда… але невже ви думаєте, що мати не знає? Вона не може не знати.

— Атож,— мовив я.

— Та я й сама знала. Серцем знала. Тому й написала їй листа. А потім поїхала до неї, побачила дитя. О, тоді я вже й сумніву не мала. Тільки-но побачила його і взяла на руки. Отож і умовила її віддати хлопчика мені, щоб я його всиновила.

— Ви все оформили за законом? — спитав я.— Щоб вона не…— Я на мить затнувся, а тоді докінчив: —…не доїла вас без кінця.

— A-а, так,— мовила Люсі, видно, не зовсім зрозумівши мене.— Я найняла адвоката, щоб він поїхав до неї і все залагодив. І, звісно, дала їй грошей. Бідолашна дівчина хотіла переїхати звідси до Каліфорнії. Віллі залишив не багато, бо витрачав майже все, що заробляв, але я дала їй скільки змогла. Шість тисяч доларів.

Отже, Сібіл таки урвала свій шмат, подумав я.

— Хочете потримати його? — спитала Люсі і в припливі великодушності простягла мені те справді дорогоцінне дитя.

— Авжеж,— мовив я і взяв немовля. Потім, пильнуючи, щоб воно не розвалилось у мене в руках, прикинув його на вагу.— Скільки він важить? — запитав я і раптом збагнув, що запитую таким тоном, наче збираюся його купити.

— П’ятнадцять фунтів,— відказала Люсі і додала: — Як на тримісячного, це дуже добре.

— Атож,— сказав я.— Це багато.

Вона звільнила мене від малюка, на мить притисла його до грудей, нахиливши голову й мало не торкнувшись обличчям його тім’ячка, а тоді поклала назад у колиску.

— Як його звуть? — спитав я.

Вона випросталась і перейшла на той бік колиски, де стояв я.

— Спершу,— сказала вона,— я думала назвати його Томом. І так уже наче й надумала. Та потім мені сяйнуло. Назвати його в пам’ять Віллі. Його звуть Віллі… Віллі Старк.

Вона рушила до дверей, і ми вийшли в невеличкий передпокій. Біля столика, де лежав мій капелюх, Люсі раптом обернулась і пильно зазирнула мені в обличчя, ніби в передпокої було погано видно.

— Ви знаєте,— мовила вона,— я назвала його Віллі тому…— Вона й далі придивлялася до мого обличчя.— Тому… що Віллі був великою людиною.

Я, здається, кивнув.

— О, я знаю, він робив помилки,— сказала Люсі й випнула підборіддя, немов захищаючись,— гіркі помилки. Може, й чинив зле, як дехто каже. Але в душі… отут, у глибині душі… він був великою людиною.

Вона вже втратила інтерес до мого обличчя й не намагалася вгадати, що я думаю. Я її більше не цікавив. Так наче мене там і не було.

— Він був великою людиною,— з притиском повторила вона майже пошепки.— Розумієте, Джеку,— мовила по паузі,— я повинна в це вірити.

Так, Люсі, ви повинні в це вірити. Ви повинні в це вірити, щоб мати чим жити. Я знаю, що ви мусите вірити в це. Я й у голові собі не покладав, що ви могли б не вірити. Так і має бути, і я це розумію. Річ у тім, Люсі, що я й сам мушу в це вірити. Я мушу вірити, що Віллі Старк був великою людиною. Де поділася його велич — то вже інше питання. Може, він розлив її на землю, подібно до того, як розливається рідина з розбитої пляшки. Може, звалив її на купу й запалив, як запалюють уночі святкове вогнище,— і не лишилося нічого, крім темряви й купки жару. Чи, може, не вмів відрізнити свою велич від своєї мізерності й так змішав їх, що все пропало. Одначе велич у ньому була. Я мушу в це вірити.

А повіривши в це, я повернувся до Берден-Лендінга. Я повірив у це не тоді, коли дивився, як Ласун піднімається сходами з півпідвального коридора публічної бібліотеки, і не тоді, коли Люсі Старк стояла переді мною у передпокої облупленого білого будиночка на фермі. Але й те, й те, а також і все інше, що сталося останнім часом кінець кінцем змусило мене повірити в це. І, повіривши, що Віллі Старк був великою людиною, я міг краще думати про інших людей і про себе самого. А водночас і ще суворіше судити себе.

Я повернувся до Берден-Лендінга на початку літа, на прохання матері. Одного вечора вона подзвонила мені й сказала:

— Синку, я хочу, щоб ти приїхав. Якнайшвидше. Завтра зможеш?

Коли я запитав, навіщо я їй потрібен,— бо ще не хотів повертатися,— вона не відповіла мені прямо. Сказала, що пояснить усе, коли я приїду.

І я поїхав.

Коли надвечір другого дня я спинив машину біля будинку, мати чекала мене. Ми перейшли на затінену бічну веранду і випили. Вона говорила мало, і я її не квапив.

Та коли о сьомій Молодий Адміністратор ще не з’явився, я спитав, чи приїде він до вечері.

Вона похитала головою.

— А де він? — запитав я.

Вона покрутила в руці порожню склянку, у грудочки льоду, що лишилися там, тихенько зацокали. Потім сказала:

— Не знаю.

— Десь поїхав?

— Так,— відповіла мати, цокаючи льодом у склянці. Тоді обернулася до мене.— Він поїхав п’ять днів тому,— сказала вона.— І не повернеться, поки я тут. Розумієш…— Вона рішуче поставила склянку на стіл.— Я з ним розлучаюся.

— Ну,— вражено зітхнув я,— оце маєш.

Вона й далі дивилася на мене, ніби чогось чекаючи. А чого — я не знав.

— Оце маєш,— повторив я, ще не отямившись від новини, яку вона мені піднесла.

— Тебе це здивувало? — спитала вона, трохи подавшись до мене в кріслі.

— Певно, що здивувало.

Мати пильно стежила за мною, і я помічав на її обличчі дивовижні переливи почуттів, надто швидкоплинні й непевні, щоб їх визначити.

— Певно, що здивувало,— повторив я.

— Он як,— мовила вона й відкинулася в кріслі, поринула в нього, немов людина, що, впавши у глибоку воду, тягнеться до линви, хапає її, якусь мить тримається, а тоді випускає з рук, і знову тягнеться, але вже не може дістати, і знає, що марно й намагатися. Тепер у материному обличчі не було нічого непевного. На ньому виразно відбивалося те, що я оце змалював. Вона не втримала линви.

Вона відвернулася від мене в бік затоки, наче не хотіла, щоб я бачив вираз її обличчя. Тоді промовила:

— А я думала… я думала, що тебе це не здивує.

Я не міг сказати їй, чому мене, та й будь-кого, це мало здивувати. Не міг сказати їй, що коли жінці її літ випало спіймати на гачок чоловіка ледь-ледь за сорок і не цілковитого банкрута, то таки дивно, що вона не чіпляється за нього. Навіть коли ця жінка має гроші, а чоловік така гепа, як Молодий Адміністратор. Я не міг сказати їй цього, а тому не сказав нічого.

Мати й далі дивилася на затоку.

— Я думала…— Вона якусь мить повагалася, тоді докінчила:— Я думала, Джеку, ти зрозумієш чому.

— Та ні,— озвався я.

Вона трохи помовчала, потім заговорила знов:

— Це сталося минулого року. Коли це сталося, я вже знала… атож, я знала, що так буде.

— Коли сталося що?

— Коли ти… коли ти…— Вона спинилась і сказала те, що почала, іншими словами: — Коли Монті… помер.— Мати повернулася до мене, і на обличчі її було відчайдушне благання. Вона знов силкувалася вхопити линву.— Ой Джеку,— мовила вона,— Джеку, це ж усе через Монті… як ти не розумієш?.. усе через Монті.

Мені здалося, що я розумію, і я сказав їй це. Я пригадав чистий срібний крик, від якого я вилетів зі своєї кімнати того дня, і материне обличчя, коли вона потім лежала на ліжку і страшна звістка доходила до її свідомості.

— Усе через Монті,— провадила вона.— Завжди був тільки Монті. Я й сама цього не розуміла. Між нами… між нами давно все скінчилося. Але завжди був тільки Монті. Я зрозуміла це, коли його не стало. Не хотіла цього розуміти, але зрозуміла. І не могла так жити далі. Настав день, коли я більше не змогла. Не змогла.— Вона підхопилася з крісла так, наче хтось смикнув її за нитку.— Не могла,— повторила вона.— Бо все пішло шкереберть. Усе завжди йшло шкереберть.— Руки її скручували й дерли хусточку, яку вона тримала перед себе.— Ой Джеку! — вигукнула вона.— Усе йшло шкереберть!

Вона жбурнула під ноги подерту хусточку й вибігла з веранди. Я чув стукіт її підборів по підлозі в будинку, але то був не колишній чіткий і веселий дріб. То було якесь розпачливе, безладне клацання, що нараз урвалося на килимі.

Я ще трохи посидів на веранді. Потім рушив до кухні.

— Мати недобре себе почуває,— сказав я куховарці.— Десь пізніше ти або Джо-Белл підніметесь до неї і спитаєте, чи не поїсть вона бульйону з яйцем або ще чогось.

Тоді пішов до їдальні, сів у сутінках за стіл і, коли мені подали вечерю, трохи попоїв.

Після вечері прийшла Джо-Белл і сказала, що носила нагору тацю з вечерею, але мати її не взяла. Навіть не відчинила — тільки гукнула з-за дверей, що нічого не хоче.

Я довго сидів на веранді, аж поки затихли всі звуки в кухні. Потім там погасили світло. Зелений прямокутник на чорному тлі, де світло падало на траву, теж почорнів.

Трохи згодом я піднявся нагору й постояв біля дверей материної кімнати. Раз чи два я мало не постукав. Але розважив, що навіть як і зайду, то не матиму чого сказати. Спробуй-но придумати, що сказати людині, яка дізналася про себе правду — чи то втішну, чи то гірку.

Отож я зійшов униз і став у саду серед чорних магнолій та миртів, думаючи, як, убивши свого батька, я спас душу своєї матері. Потім подумав, що, може спас і батькову душу. Вони обоє осягли те, що їм потрібно було знати для спасіння. І ще я подумав, що, мабуть, за всяке знання, яке чогось варте, доводиться платити кров’ю. Мабуть, це єдиний спосіб дізнатися, чи варте чогось твоє знання: за нього має бути заплачено кров’ю.

Мати вирушила наступного дня. Спершу вона їхала в Ріно⁹³. Я відвіз її на станцію і, поки не прийшов поїзд, рівненько вишикував на бетонній платформі всі її чепурні, лискучі, дібрані одна до одної валізи, валізки, сумки та картонки. День був ясний, спекотний, і ми стояли на гарячому шерехатому бетоні без жодної думки в голові, як завжди стоять на залізничних станціях в останні хвилини перед розлукою.

Ми стояли так досить довго, дивлячись понад колією на мерехтливий від спеки обрій, де за рівною смугою відпливу та купами сосон мала з’явитися перша плямка диму. І раптом мати промовила:

— Джеку, я хочу тобі щось сказати.

— Ну?

— Я залишаю будинок Теодорові.

Це була така несподіванка, що мені на мить одібрало мову. Я згадав, як мати стільки років напаковувала будинок меблями, сріблом, кришталем, аж поки він став скидатися на музей, а сама вона була просто-таки божим даром для антикварів Нового Орлеана, Нью-Йорка і Лондона. Я не міг збагнути, що змусило її розлучитися з усім тим багатством.

— Розумієш,— квапливо почала пояснювати вона, хибно витлумачивши мою мовчанку,— адже Теодорової вини тут немає, а ти ж знаєш, як він тішиться і цим будинком, і тим, що живе на Алеї, і всякими такими речами. Ну, а тобі, я гадаю, все воно не потрібне. Ти розумієш… я подумала… я подумала, в тебе є будинок Монті, і якщо ти коли-небудь оселишся в Лендінгу, то захочеш жити там, бо Монті… бо він…

— Бо він був мій батько,— доказав я за неї похмуро.

— Так,— просто мовила вона.— Бо він був твій батько. Отож я й вирішила…

— Та хай йому чорт, тому будинку,— розізлився я.— Він твій, і ти можеш робити з ним що захочеш. Мені він не потрібен. Оце повернуся, заберу свої речі і більше туди ані ногою, даю тобі слово. Я його не хочу, і мені байдуже, як ти ним розпорядишся і як ти розпорядишся своїми грішми. Мені вони теж не потрібні, я завжди казав.

— Не стільки вже тих грошей, щоб ними перейматися,— сказала мати.— Ти ж знаєш, як ми жили останні шість-сім років.

— Ти все прожила? — спитав я.— Слухай, якщо ти в скруті, я…

— Та ні, не в скруті,— відказала вона.— На життя мені вистачить. Якщо оселюся в якомусь тихому куточку й не дуже розкошуватиму. Спершу я думала податися в Європу, але потім…

— Про Європу краще й не думай,— сказав я.— Там скоро буде справжнісіньке пекло, дуже скоро.

— Ні, я туди не поїду. Поїду кудись, де тихе й недороге життя. Ще не знаю куди. Треба буде поміркувати.

— Ну що ж,— мовив я.— А щодо мене й будинку не турбуйся. Будь певна, я й ногою туди більше не ступлю.

Вона звернула погляд на рейки, що бігли на схід, де за соснами та смугою відпливу все не показувався паровозний димок. Хвилину чи дві вона замислено дивилася в ту далеку пустку. Потім, неначе підхопивши мої слова, сказала:

— Краще б і я ніколи туди ногою не ступала. Вийшла заміж, приїхала туди, і чоловік був непоганий… Та краще було лишитися там, де я жила. Краще було б не приїздити.

Обговорювати з нею цю тему мені не випадало, і тому я мовчав.

Але, стоячи там, на платформі, серед тиші, вона, як видно, обговорювала це сама з собою, бо раптом підвела голову, подивилася просто на мене й сказала:

— Так чи так, а я це зробила. І тепер я знаю.— І, розпроставши свої зграбні плечі під зграбним блакитним полотняним костюмом, вона, як раніше, підвела обличчя, мов з біса дорогий дарунок світові, щоб світ належно оцінив той дарунок.

Атож, тепер вона знала. І, стоячи в сліпучому сонячному сяйві на гарячому бетоні, начебто роздумувала про те, що знає. Одначе роздумувала вона про те, чого не знала. Бо трохи згодом обернулася до мене й мовила:

— Синку, скажи мені одну річ.

— Яку?

— Мені треба це знати, синку.

— Що?

— Тоді, коли сталось оте… коли ти пішов до Монті…

Ось воно. Так я й знав. І хоч згори пекло сонце, а знизу пашів жаром гарячий бетон, я враз похолов, як лід, і навіть нерви мої стислись від холоду.

— …він тоді… було тоді…— Вона не дивилася на мене.

— Ти хочеш спитати,— озвався я,— чи він тоді попав у безвихідь і змушений був застрелитись? Так?

Вона кивнула головою, тоді звела очі на мене, чекаючи, що я скажу.

Я пильно розглядав її обличчя. Світло було до нього не дуже милосердне. Та й не могло вже ніколи бути милосердним. Але вона тримала його високо, дивилася просто на мене й чекала.

— Ні,— сказав я,— ніякої безвиході не було. Ми з ним трохи посперечалися про політику. Нічого серйозного. Але він скаржився на здоров’я. Казав, що погано себе почуває. Ось у чому річ. Коли я йшов, він сказав мені «прощай». Тепер я розумію, що він мав на думці. Оце і все.

Мати трохи розслабилась. Їй уже не треба було триматися так прямо.

— Це правда? — спитала вона.

— Так,— відповів я.— Богом присягаюся.

— Ой,— тихо мовила вона і ледь чутно зітхнула.

Ми чекали далі. Нам більше не було про що говорити. Вона таки спитала мене, вже наприкінці, в останню хвилину, про те, про що весь час хотіла й боялася спитати.

Невдовзі на обрії з’явився димок. Потім ми побачили, як та чорна пляма посувається до нас понад краєм блискучої води. Нарешті паровоз, скрегочучи, двигтячи, з шипінням випускаючи пару, поминув нас і зупинився. Провідник у білій куртці взявся збирати чепурні валізи та сумки.

Мати повернулася до мене й поклала руку мені на плече.

— До побачення, синку,— сказала вона.

— До побачення,— сказав я.

Вона підступила ближче до мене, і я обняв її однією рукою.

— Пиши мені, синку,— мовила вона.— Пиши. У мене більш нікого немає.

Я кивнув головою.

— Даси мені знати, де і як улаштувалася,— сказав я.

— Так,— мовила вона,— так.

Я поцілував її і, цілуючи, побачив, що кондуктор, якого їй не було видно, подивився на свій годинник і зневажливим рухом укинув його в кишеню, як це звичайно роблять кондуктори шикарних поїздів, перш ніж дати сигнал до відходу після півторахвилинної зупинки в якомусь глухому містечку. Я знав, що в наступну мить він гукне: «Всім зайняти місця!» Одначе та мить ніяк не наставала. Немовби ти дивишся на чоловіка ген по той бік долини й, побачивши хмарку диму над його рушницею, хтозна-скільки чекаєш далекого звуку пострілу; або на небі сяйнула блискавка, і ти чекаєш грому. Отак і я стояв, обнявши матір за плечі й торкаючись щокою її щоки (я відчув, що її щока мокра), і чекав, коли кондуктор гукне: «Всім зайняти місця!»

Нарешті він гукнув, мати відступила від мене, піднялася в тамбур і, обернувшись, помахала мені рукою, а тим часом поїзд уже рушив, і провідник захряснув двері тамбура.

Я проводжав очима поїзд, що швидко віддалявся, везучи геть мою матір, аж поки від нього лишилася тільки плямка диму на заході, і думав, як я збрехав їй. Ну що ж, я підніс їй ту брехню як прощальний дарунок. Чи, може, в якомусь розумінні весільний, подумав я.

Потім мені спало на думку, чи не для того я збрехав, щоб виправдати себе.

— Ні, хай йому чорт! — з люттю промовив я вголос.— Я зробив це не задля себе, не задля себе!

І то була правда. Щира правда.

Я підніс матері дарунок — брехню. І дістав од неї віддарунок — правду. Вона відкрила переді мною свій новий образ, а в остаточному підсумку — і новий образ світу. Чи, власне, той її новий образ заповнив прогалину, яка, можливо, лишалася в центрі нового образу світу, що його відкрило переді мною чимало людей — Сейді Берк, Люсі Старк, Віллі Старк, Бой-Ласун, Адам Стентон. А це означало, що мати повернула мені минуле. Тепер я міг визнати минуле, яке раніше здавалося мені запаскудженим і страхітливим. Я міг тепер визнати минуле, тому що міг визнати її і примиритися з нею і з самим собою.

Багато років я осуджував її як безсерду жінку, що любила тільки владу над чоловіками і те скороминуще вдоволення марнославності й плоті, яке вони їй давали, і жила в химерній, позбавленій любові атмосфері постійного коливання між розрахунком і інстинктом. І мати, відчуваючи мій осуд, хоч, певне, й не розуміючи його причини, робила все, що могла, аби не втратити мене й притлумити той осуд. А вплинути на мене вона могла лише в єдиний спосіб — удавшися до сили, якою вона завжди впливала на інших чоловіків. Я опирався і обурювався, але й прагнув її любові, і водночас мене вабила та сила, бо мати була гарна, сповнена життя жінка, вона й приваблювала мене, й відвертала, я й осуджував її, і пишався нею. Але потім усе перемінилось.

Першою ознакою переміни став отой несамовитий срібний крик, що розлігся по будинку, коли надійшла звістка про смерть судді Ірвіна. Той крик дзвенів у моїх вухах ще багато місяців, але на той час, коли мати покликала мене в Берден-Лендінг, щоб сказати про свій від’їзд, він затих, поглинутий минулим, брудом минулого. А тоді я зрозумів, що вона каже мені правду. І примирився з нею і з самим собою.

Я не питав себе, чому так сталося, ні в ту хвилину, коли вона сказала мені, ні другого дня, коли ми стояли на бетонній платформі, чекаючи поїзда, ні навіть тоді, коли залишився сам і дивився, як остання плямка диму зникає на заході. Не питав себе про це і ввечері, коли сидів на самоті в будинку, що належав судді Ірвіну, а тепер став моїм. Повернувшись зі станції, я замкнув материн будинок, поклав ключа під мату на веранді й пішов звідти назавжди.

У будинку судді Ірвіна повітря було застояне, тхнуло пилом і пусткою. Надвечір я порозчиняв усі вікна й залишив їх навстіж, а сам подався до містечка повечеряти. Коли я повернувся і ввімкнув світло, будинок став більше схожий на той, яким я його так віддавна пам’ятав. Але, й сидячи у кабінеті, куди линуло крізь розчинені вікна вологе й солодке важке вечірнє повітря, я не питав себе, чому почуваю тепер таке цілковите примирення із самим собою. І про матір я думав з почуттям умиротвореності й полегкості, і зовсім по-новому відчував світ.

Трохи згодом я встав, вийшов з дому і попростував Алеєю. Вечір був ясний і дуже тихий, затока світилася під зорями, і лише хвилі ледь чутно шурхотіли об берегову рінь. Я простував Алеєю, аж поки опинився біля будинку Стентонів. У маленькій задній вітальні світилося, але світло було тьмянувате, наче від настільної лампи. Хвилини дві чи три я дивився на будинок, а тоді відчинив хвіртку й пішов доріжкою до нього.

Сітчасті двері веранди були на засувці, але двері до передпокою стояли навстіж, і, кинувши погляд через веранду, я побачив на підлозі передпокою прямокутник світла, що падало з відчинених дверей задньої вітальні. Я постукав.

У наступну мить в освітленому просторі передпокою з’явилась Анна Стентон.

— Хто там? — гукнула вона.

— Це я,— відгукнувся я.

Вона пішла через передпокій і веранду до мене. І ось уже стала біля дверей — тонка, вдягнена в біле постать у сутіні за сіткою. Я ворухнув губами сказати «привіт», але не сказав. Вона теж мовчала, відсуваючи засувку. Потім двері відчинились, і я ступив на веранду.

Спинившись за порогом, я вловив легкий запах її парфумів, і серце мені стиснула холодна рука.

— Я не знав, чи ти мене пустиш,— мовив я, бажаючи, щоб це прозвучало як жарт, і намагаючись розглядіти в сутіні її обличчя. Та бачив тільки бліду пляму та блиск очей.

— Звісно, пущу,— озвалася вона.

— А я не знав,— сказав я і видушив із себе щось подібне до сміху.

— Чому?

— Ну, я ж так повівся…

Ми підійшли до лави-гойдалки і сіли. Ланцюги рипнули, але ми сіли так обережно, що лава ані хитнулася.

— Що ж ти зробив? — спитала вона.

Я виловив у кишені сигарету й закурив. Сірника я загасив, не глянувши на Аннине обличчя.

— Що зробив? — перепитав я.— Власне, річ у тім, чого я не зробив. Я не відповів на твого листа.

— Не має значення,— мовила вона. А тоді замислено, ніби говорячи сама до себе, додала: — Це було так давно.

— Давно, півроку тому… ні, сім місяців. Та я не тільки не відповів на нього,— сказав я.— Я навіть не прочитав його. Так і поклав на туалетний столик, не розпечатавши.

Вона нічого не відповіла. Я кілька разів затягся сигаретою, чекаючи бодай слова, та вона не озивалася.

— Він надійшов у недобрий час,— мовив я зрештою.— Тоді всі і все, навіть Анна Стентон, були мені однакові, і я й знати нічого не хотів. Ти розумієш, про що я кажу?

— Так,— відповіла вона.

— Ніякого біса ти не розумієш.

— А може, й розумію,— сказала вона тихо.

— Ні, це не те. Цього ти зрозуміти не можеш.

— Можливо.

— Ну, хто зна, але отак воно було. Всі і все здавалися мені однаковими. Навіть не жаль було нікого. І самого себе не жаль.

— А я ніколи й не просила, щоб ти мене жалів,— гнівно мовила вона.— Ні в тому листі, ні взагалі.

— Таки ні,— повільно сказав я,— не просила.

— Ніколи не просила.

— Я знаю,— мовив я і трохи помовчав. Тоді повів далі: — Я прийшов сказати тобі, що тепер усе те минулося. Мені потрібно було комусь сказати… сказати вголос… аби впевнитися, що це справді так. Але це справді так.

Я почекав, але ніщо не порушило тиші, і я озвався знов.

— А сталося це завдяки моїй матері,— сказав я.— Ти ж знаєш, як у нас із нею завжди велося. Як ми не ладнали. Як я вважав її…

— Не смій! — вигукнула Анна.— Не смій! Я не хочу чути, коли ти отак говориш. Ну чому ти такий озлоблений? Навіщо таке кажеш? Вона ж твоя мати, Джеку, а той старий бідолаха — твій батько!

— Він мені не батько,— сказав я.

— Не батько?!

— Ні,— відказав я і, сидячи в темряві на нерухомій лаві-гойдалці, розповів їй усе, що міг розповісти, про яснооку дівчину із западинками на щоках, яка приїхала з Арканзасу, і спробував пояснити, чим моя мати, зрештою, віддарувала мене. Я спробував пояснити їй, що коли ти не можеш визнати минулого з його тягарем, то не маєш і майбутнього, бо без першого не буває другого, а якщо ти визнаєш минуле, ти можеш сподіватися на майбутнє, бо майбутнє можна збудувати тільки з минулого.

Я спробував пояснити все це Анні.

Нарешті після тривалої мовчанки вона сказала:

— Я й сама так вважаю, бо якби не збагнула цього, то не змогла б жити.

Більше ми не розмовляли. Сиділи в темряві на лаві-гойдалці, огорнуті вологим, важким, нудотно-солодким повітрям літньої ночі, і я викурив ще півпачки сигарет, вслухаючись у тишу, щоб почути, як дихає Анна. Сиділи довго, а потім я сказав «на добраніч» і подався Алеєю до будинку свого батька.

Оце вам історія Віллі Старка, але вона й моя історія. Бо я також маю свою історію. Це історія чоловіка, що жив у світі і довгий час бачив світ з одного погляду, а потім побачив його по-новому, зовсім по-іншому. Така переміна сталася не одразу. Відбулося чимало подій, а той чоловік не знав, коли на ньому лежить відповідальність за них, а коли ні. Власне, був навіть час, коли він повірив у те, що ніхто взагалі не несе ніякої відповідальності і що немає бога, крім Великого Ко́рча.

Спершу, тільки-но ця думка була накинута йому, як він тоді вважав, волею випадку чи обставин, вона здалась йому страхітливою, бо начебто позбавляла його минулого, яким він, сам того не усвідомлюючи, жив доти; але потім, трохи згодом, він знайшов у ній своєрідну розраду, бо виходило, що його не можна ні в чому звинуватити — ні в тому, що він випустив з рук своє щастя, ні в тому, що вбив батька, ні в тому, що зіткнув між собою двох своїх друзів і тим прирік їх на загибель.

Але ще пізніше, набагато пізніше, прокинувшись одного ранку, він виявив, що не вірить більш у Великого Корча. Він утратив ту віру, бо надто багато людей жили і вмерли перед його очима. Він бачив, як жили Люсі Старк, і Бой-Ласун, і Вчений Прокурор, і Сейді Берк, і Анна Стентон, і їхні життя були непідвладні Великому Корчу. Він бачив, як помер його батько. Він бачив, як помер його друг Адам Стентон. Він бачив, як помер його друг Віллі Старк, і чув його останні слова: «Все могло б бути інакше, Джеку. Ти повинен цьому вірити».

Він бачив, як жили і вмерли двоє його друзів, Віллі Старк і Адам Стентон. Вони вбили один одного. Їм було призначено долею привести один одного до загибелі. Як дослідник історії Джек Берден розумів, що Адаму Стентонові, якого він назвав би людиною ідеї, і Віллі Старкові, якого він назвав би людиною діла, просто-таки судилося знищити один одного, так само, як судилося їм постійне прагнення використати один одного, зблизитися, втілитись один в одного, бо через властиву їхньому часу страшну відособленість людей ні той, ні той не був самодостатнім. Та, зрозумівши, що його друзі були приречені, Джек Берден зрозумів і те, що навислий над ними присуд не мав нічого спільного з приписами божественого Великого Корча. Вони були приречені, але жили в болісних зусиллях волі. Як зауважив у розмові з приводу моральної нейтральності історії Х’ю Міллер (колишній генеральний прокурор при Віллі Старку, а згодом друг Джека Бердена), «Історія сліпа, але людина — ні». (Схоже на те, що Х’ю повернеться до політики, і тоді я пристану до нього й подаватиму йому пальто. Я набув чималого досвіду в цій галузі).

Отже, тепер я, Джек Берден, живу в будинку свого батька. З одного боку аж дивно, що мені випало там жити, бо свого часу розкопана мною правда позбавила мене минулого і вбила мого батька. Але врешті та ж таки правда повернула мені минуле. І я живу в будинку, що його залишив мені батько. Зі мною живуть моя дружина, Анна Стентон, і старий чоловік, що колись був одружений з моєю матір’ю. Коли кілька місяців тому я знайшов його, самотнього й хворого, в отій кімнаті над мексіканським ресторанчиком, мені не лишалося нічого іншого, як забрати його до себе. (Чи вважає він мене своїм сином? Я в цьому не певен. Та й не надаю цьому значення, бо кожен з нас — син мільйона батьків).

Він зовсім немічний. Та іноді знаходить у собі силу зіграти партію в шахи, як, бувало, грав колись зі своїм другом Монтегю Ірвіном у довгій кімнаті в білому будинку біля моря. Колись він був дуже добрим шахістом, але тепер нездатен зосередитись. А в погідні дні він любить посидіти на осонні. Потроху почитує Біблію. Писати він уже не має сил, але час від часу диктує мені чи Анні дещо до свого трактату. Вчора він продиктував мені таке:

«Створення людини, яку Бог у провидінні своєму прирік на гріхи, було грізним знаком усемогутності Божої. Бо не було нічого легшого й простішого для Досконалості, як створити таку саму досконалість. Та як по правді, то це було б не творення, а множення. Відмінність — передумова особистості, і єдиним способом для Бога створити — саме створити — людину було зробити її відмінною від самого Бога, а бути відмінним від Бога означає бути гріховним. Отже, творення зла є знаком Божої слави і Божої могутності. Так належало бути, аби творення добра стало знаком слави й могутності людини. Але з Божою допомогою. З Його допомогою і Його мудрістю».

Продиктувавши останні слова, він обернувся, пильно глянув на мене й спитав:

— Ти записав?

— Так,— відповів я.

Не відводячи від мене пильного погляду, він сказав з несподіваним запалом:

— Це істина. Я знаю, що це істина. А ти знаєш?

Я кивнув головою і сказав «так». (Тоді я просто не хотів його дратувати, але згодом розважив, що по-своєму таки вірю в це його твердження).

Він і далі дивився на мене, тоді тихо промовив:

— Відколи ця думка утвердилася в моїй свідомості, душа моя заспокоїлась. Я три дні її виношував. Тримав у собі, щоб упевнитися й випробувати її душею, перш ніж висловити.

Він не закінчить свого трактату, його сила тане з кожним днем, просто на очах. Лікар каже, що він не дотягне до весни.

На той час як він помре, я буду готовий залишити цей будинок. Почасти тому, що він заставлений і перезаставлений. Коли суддя Ірвін помер, справи його були заплутані, але кінець кінцем виявилося, що він був не багатий, а бідний. Колись, майже двадцять п’ять років тому, цей будинок уже заставляли й перезаставляли. Але тоді він був урятований ціною злочину. Щоб його врятувати, порядна людина вчинила злочин. Мені нема чого дуже тішитися тим, що я не піду на злочин, щоб урятувати цей будинок. Можливо, моє небажання рятувати його ціною злочину (якби мені й випала така нагода, що дуже сумнівно) говорить тільки про те, що я не так люблю цей будинок, як любив його суддя Ірвін, і що доброчесність людини може бути всього лише браком бажання, а її злочин усього лише проявом її доброчесності.

Нема чого мені тішитися й тим, що я намагався бодай якоюсь мірою відшкодувати збитки, спричинені злочином мого батька. Ті невеликі гроші, що дісталися мені з батькової спадщини, я вирішив віддати міс Літлпо в її брудній, просякнутій лисячим духом норі у Мемфісі. І я подався в Мемфіс. Але там виявилося, що вона померла. Отже, я втратив нагоду потішити своє самолюбство таким недорогим проявом доброчесності. І тепер якщо мені випаде його потішити, то, мабуть, уже куди дорожчою ціною.

Одначе гроші я ще маю і витрачаю їх на життя, поки пишу книжку, розпочату багато років тому,— життєпис Касса Мастерна, якого я колись не міг зрозуміти, але тепер, може, зрозумію. Як на мене, є щось гумористичне в тому, що пишу я про Касса Мастерна, а сам живу в будинку судді Ірвіна і їм хліб, куплений за його гроші. Адже між суддею Ірвіном і Кассом Мастерном мало подібності. (Якщо суддя Ірвін і подібний до когось із Мастернів, то не до Касса, а до його гранітоголового брата Гілберта). Але гумор цієї ситуації не видається мені дуже веселим. Надто часто трапляється така ситуація в світі, в якому ми живемо від народження до смерті, і її гумор, без кінця повторюючись, стає затертим. До того ж суддя Ірвін — мій батько, він був добрим до мене, був, можна сказати, справжнім чоловіком, і я любив його.

Коли старий помре і книжка буде дописана, я передам будинок Першому і Третьому національним банкам, і мені байдуже, хто житиме в ньому надалі, бо від того дня він стане для мене не більш як доладно складеною купою цегли й дерева. Ми з Анною більш ніколи тут не житимем — ні в цьому будинку, ні взагалі в Лендінгу. (Вона не хоче тут залишатися так само, як і я. Свою садибу вона віддала дитячому притулку, що ним давно опікується, і, як я розумію, там буде щось на зразок санаторію. Вона не дуже тішиться своїм вчинком. Після смерті Адама той будинок став для неї не радістю, а мукою, і зрештою цей її дар був даром Адамовій тіні — скромним, уклінно принесеним даром, наче жменя пшениці чи розмальоване горнятко в могилі, якими власкавлюють душу небіжчика, щоб вона йшла призначеною їй дорогою і не турбувала живих).

Отож до літа нинішнього, 1939 року нас уже не буде в Лендінгу.

Певна річ, ми ще приїдемо сюди, щоб пройтися Алеєю і побачити молодих людей на тенісних кортах у затінку мімоз, щоб прогулятися берегом затоки, де плотики для пірнання ледь здіймаються над освітленою сонцем водою, і далі, аж до соснового гаю, де товстий шар глиці так приглушить нашу ходу, що ми полинемо між деревами безгучно, мов дим. Та це буде ще не скоро, а поки що ми вирушимо з цього будинку в розбурханий світ, з історії в історію і в безмежну відповідальність перед Часом.

Роман «Все королівське військо» і його автор Роберт Пенн Уоррен

Відтоді як не стало Хемінгуея і Фолкнера, а потім і Стейнбека, Роберт Пенн Уоррен вважається старійшиною сучасної американської літератури. І не тільки тому, що йому вже перейшло за вісімдесят. Річ не так у письменницькому стажі, як у місці на літературному Олімпі. А воно в Уоррена — особливе. Наступником Фолкнера чи Хемінгуея міг стати лише романіст. Але Уоррен — і уславлений поет, і дуже відомий літературний критик.

Нерідко письменник — особливо якщо йому дароване довге життя — намагається реалізувати себе в різних галузях літератури. Скажімо, поки він молодий і бачить світ у яскравих барвах, сприймає все суще емоційно, гостро, він пише вірші. А коли з роками відчуття всесвітньої новизни відступає і на зміну йому приходять досвід, яснота, мудрість — звертається до прози. Проте не кожному письменникові дано однаковою мірою подружити з обома музами.

Певно, немає письменника, що так чи так не займався б критикою, літературознавством. Але це, як правило, літературознавство саме письменницьке, тобто відверто субʼєктивне, в чомусь навіть упереджене. Адже мета письменника не в тому, щоб гідно оцінити творчу манеру колеги, а в тому, щоб обстояти власну, утвердити свою художню правду. Тому він вдається до критики лише вряди-годи, коли це важливо й цікаво йому як митцеві.

З Уорреном було інакше. Закінчивши університет, він почав викладати літературу. Чимало письменників починали з занять, ще дальших від мистецтва, але, здобувши собі ім’я, облишали їх. Уоррен залишився викладачем літератури. Це стало його фахом, навіть його біографією. У ній передусім намічають віхи Уорренової академічної кар’єри — надійної, примітної і навдивовижу неквапливої. Ще в 1938 році Уоррен разом з К. Бруксом видав книжку «Розуміння поезії», що справила помітний вплив на американську критику, а професорського звання в Йєльському університеті удостоївся тільки в сорок п’ять років. За «Розумінням поезії» з’явились інші праці, зокрема, монографія про Драйзера під трохи старомодною, але знаменною назвою «З повагою до Теодора Драйзера. З нагоди сторіччя від дня його народження» (1971). Писав Уоррен і про Дж. Конрада, і про Фолкнера, і про Хемінгуея. Дослідники їхньої творчості посилаються на його статті так, наче він не славнозвісний письменник, а лише колега цих дослідників, хай і вельми шанований. А втім, так воно і є. І водночас не так.